Текст книги "Я – Демон лени, покоривший этот мир ради того, чтобы мне дали поспать"

Автор книги: А.Никл

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 19 страниц)

– Я прагну допомогти не учням, а Академії! – Діагорова округла голова вся паленіла; він важко дихав, а очі його відволожилися. Йому вдалося дещо вкрай дивне: він кричав безгучно, споганивши голос так, що зойк ішов не назовні, а всередину. Філософ немовби давав утямки Гераклові (але тільки Гераклові), що кричить. Цим хитромудро зміненим голосом він додав: – Академію нізащо в світі не можна вплутувати до цієї справи!.. Поклянися мені, що цього не станеться!..

– Я не маю звички давати клятву тим, хто з такою легкістю вдається до брехні!

– Я ладен убити! – вигукнув Діагор на піку свого волання навспак, свого гримкого шепоту. – Чуєш мене, Геракле? Я ладен убити, якщо це допоможе Академії!..

Якби розгадник не був таким обуреним, то ці слова, либонь, розсмішили б його. Він подумав, що Діагор навчився «удару шепотом» – способу оглушити розмовника судомним мурмотінням. Своїми здушеними зойками він скидався на дитину посеред класу, яка боїться, що товариш забере в неї предивну іграшку – Академію (на цьому слові Діагорів голос майже остаточно нишкнув, і Геракл міг відгадати його тільки з рухів губ), і намагається будь-що йому завадити, але так, щоб не привернути уваги вчителя.

– Я ладен убити! – повторив Діагор. – Що для мене одна брехня, коли йдеться про загрозу для Академії?.. Гірше мусить поступитися місцем кращому! Тим, що вартує менше, треба пожертвувати заради того, що вартує більше!..

– Пожертвуй тоді собою, Діагоре, і розкажи мені правду, – дуже спокійно і дещо глузливо відказав йому Геракл, – бо, запевняю тебе, у моїх очах ніколи ти не вартував менше, ніж зараз.

Вони простували Стоєю Пойкіле. Була саме пора прибирання, і раби танцювали з очеретяними мітлами, підмітаючи сміття, що нагромадилося за минулий день. Цей багатозвучний буденний шум, схожий на балаканину старих жінок, здавався (Геракл сам до пуття не розумів чому) якоюсь прихованою насмішкою над Діагоровим урочисто-збудженим настроєм. Філософ, нездатний бодай до чогось ставитися з легкістю, тої миті більше, ніж будь-коли, демонстрував відповідну до ситуації серйозність: похилена голова, стиль оратора на Народних зборах, глибокі зітхання, що раз по раз переривали його мову.

– Я… насправді не зустрічав Евнея відучора, коли ми бачили його в тій виставі… Сьогодні вранці, перед світанком, мій раб розбудив мене і сказав, що службовці астиномії знайшли труп на пустищі серед руїн у Внутрішньому Кераміку. Коли він розповів мені всі подробиці, я жахнувся… Перша моя думка була: «Треба захистити честь Академії…»

– То нехай ліпше безчестя впаде на родину, ніж на школу? – спитав Геракл.

– А хіба ні? Якщо школа, як у цьому випадку, значно краще за родину спроможна наставляти й виховувати молодих людей, то що має вціліти, школа чи родина?

– А яким чином Академії б зашкодило, якби стало відомо, що Евнея, імовірно, вбито?

– Якщо ти натрапиш на гнилизну в цій інжирині, – Діагор вказав на ту, яку Геракл саме підніс до рота, – і не знатимеш, звідки вона там взялася, то чи будеш ти впевнений у решті плодів, що походять із того самого дерева?

– Може, й ні.

Геракл подумав, що запитувати платоніків значить здебільшого відповідати на їхні запитання.

– Але якщо ти знайдеш брудну інжирину на землі, – вів далі Діагор, – то чи будеш ти винуватити дерево, з якого вона впала?

– Певно, що ні.

– Так само вирішив і я. Я подумав: «Якщо Евней сам винен у своїй смерті, то це не завдасть Академії жодної шкоди; люди навіть порадіють, що гнилу інжирину відділено від здорових. Але якщо за Евнеєвою смертю хтось стоїть, то як запобігти хаосу, паніці, підозрам?» Ба більше, поміркуй-но: що коли якомусь із наших недоброзичливців (а таких є чимало) спаде на думку провести небезпечні паралелі з Трамаховою смертю?.. Ти уявляєш, що буде, коли розійдеться новина, буцімто хтось убиває наших учнів?

– Ти забуваєш про одну дрібничку, – усміхнувся Геракл. – Через твій учинок Евнеєве вбивство лишиться непокараним…

– Ні! – вигукнув Діагор; уперше за час розмови він мав радісний вигляд. – Ось тут ти помиляєшся. Я збирався розповісти всю правду тобі. Таким чином ти й далі потай розслідував би справу і зрештою спіймав би винного, нічим не нашкодивши Академії…

– Геніальний план, – глузливо сказав розгадник. – Скажи-но мені, Діагоре, як тобі це вдалося? Я маю на увазі, ти що, уклав кинджал йому в руку?

Почервонівши, філософ знову прибрав поважно-сумовитого вигляду.

– Ні, Зевса ради, мені ніколи не спало б на думку торкнутися трупа!.. Коли раб привів мене на місце події, там уже були службовці астиномії і сам астином. Я розповів їм версію, яку вигадав дорогою, і назвав імена своїх колишніх учнів, які за потреби, я був певен, підтвердили би будь-які мої слова… Власне, побачивши кинджал у його руці й відчувши сильний запах вина, я подумав, що моє пояснення цілком правдоподібне… А хіба не могло статися саме так, Геракле? Астином оглянув тіло і сказав мені, що всі рани – у межах досяжності правої руки… На спині, наприклад, їх нема… Справді-бо, видається, що це він сам…

Діагор замовк, помітивши спалах гніву в холодних розгадникових очах.

– Прошу тебе, Діагоре, не ображай мого розуму, наводячи думки всіляких жалюгідних сміттярів, як той астином… Я – розгадник таємниць.

– А чому ти гадаєш, що Евнея вбили? Від нього тхнуло вином, він був одягнений як жінка, тримав у правиці кинджал і цілком міг завдати собі всіх тих ран… Я знаю багато жахливих випадків, спричинених впливом нерозведеного вина на юні уми. Сьогодні вранці мені пригадався ефеб із мого дему, який на Ленеях упився вперше в житті й так угатив головою об стіну, що помер… Тож я собі подумав…

– Ти, як завжди, почав думати, – спокійним тоном урвав його Геракл, – а я просто оглянув тіло. Ось тобі й велика різниця між філософом і розгадником.

– І що ти побачив?

– Одяг. Порізаний пеплос, який був на Евнеєві…

– І що з того?

– А те, що порізи на пеплосі не збігалися з ранами під ними. Навіть дитина це помітила б… Ну гаразд, дитина, може, й не помітила б, але я помітив. Мені вистачило короткого огляду, щоб пересвідчитися: під прямим розтином на тканині – кругла рана, а там, де мав би бути глибокий прокол – на тілі поверхневий рубець… Очевидно, що хтось передягнув Евнея у жіночий одяг вже після того, як йому завдано ран… Попередньо цей хтось, вочевидь, порізав пеплос і забруднив його кров’ю.

– Неймовірно, – щиро вразився Діагор.

– Потрібно лише вміти бачити, – байдуже відказав розгадник. – Крім того, наш убивця припустився ще однієї помилки: біля трупа не було крові. Якби Евней сам завдав собі тих жорстоких ран, сміття і груз довкола були б щонайменше забризкані кров’ю. Але крові – ані краплини: сміття було чисте, даруй мені цей оксиморон. Це свідчить про те, що Евней дістав удари кинджалом не тут. Його вбили в іншому місці, а вже потім перемістили труп на те румовище у Внутрішньому Кераміку…

– Зевсе-світе…

– І, можливо, ця остання помилка стала вирішальною, – Геракл примружив очі, замислено погладив охайну, сріблясту борідку, а тоді сказав: – У будь-якому разі, я досі не збагну, навіщо Евнея передягли в жіноче вбрання і вклали йому в руку ось це…

Він дістав щось із-під плаща. Обоє мовчки дивилися.

– А чому ти гадаєш, що це вклав йому хтось інший? – запитав Діагор. – Може, Евней сам узяв…

Геракл нетерпляче похитав головою.

– Труп уже закляк і не кривавив, – пояснив він. – Якби Евней тримав це в руці, коли помирав, задубілі м’язи не дозволили б мені розтулити пальці так легко, як я це зробив. Ні, хтось передяг його дівчиною і вклав йому це в руку…

– Але, святі богове, навіщо?

– Не знаю. І це мене бентежить. Цю частину тексту я ще не переклав, Діагоре… Хоча, запевняю тебе з усією скромністю, перекладач я далеко не найгірший, – зненацька Геракл повернув і став спускатися сходами Стої. – Але досить розмов, уже все сказано! Гайда! Не гаймо більше часу! Нам належить здійснити ще один Гераклів подвиг!

– Куди ми йдемо?

Діагорові довелося пришвидшити ходу, щоб наздогнати розгадника, який вигукнув:

– Знайомитися з дуже небезпечною людиною, яка, можливо, нам допоможе!.. Ми йдемо до Менехмової майстерні!

Відходячи, він сховав назад під плащ зів’ялу білу лілію.*

__________

^{* Я міг би допомогти тобі, Геракле, але як розказати тобі все те, що відомо мені? Звідки тобі знати, попри всю твою кмітливість, що це вказівка не для тебе, а для мене, для читача ейдетичного твору, у якому ти сам, персонаж оповіді, – лише ще одна вказівка? Тепер я знаю, що твоя присутність у творі – теж ейдетична! Наче ту лілію, яку загадковий убивця вклав у руку своїй жертві, автор помістив тебе сюди, щоб виразніше передати читачеві ідею Гераклових подвигів, одну з провідних ниток книжки. Отож, Гераклові подвиги, «дівчина з лілією» (що благає про «допомогу» й «застерігає» від «небезпеки») і «Перекладач» – усі згадані в останніх абзацах – наразі утворюють три головні ейдетичні образи. Що ж вони можуть значити?}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Голос у темряві запитав:

– Хто тут?*

__________

^{* Я перериваю переклад, але пишу далі: хай що зі мною станеться, принаймні так я лишу свідчення про це. Якщо коротко: до мого будинку хтось удерся. Зараз оповім, що цьому передувало (пишу нашвидкуруч, можливо, трохи плутано). Надворі ніч, і я збирався братися за переклад останньої частини цього розділу, аж раптом почув якийсь шум, тихий, однак незвичний у моїй порожній оселі. Я не надав цьому значення й почав перекладати. Я написав два речення, коли це знову почув якісь повторювані ритмічні звуки, схожі на чиїсь кроки. Моїм першим поривом було перевірити передпокій і кухню, бо шум долинав звідти, але тоді я подумав, що треба записати все, що відбувається, бо…}

^{Знову ці звуки!}

^{Я щойно оглянув будинок: нема нікого, нічого незвичного я не помітив. Не думаю, що мене намагалися пограбувати. Вхідні двері замкнені й непошкоджені. Щоправда, двері з кухні, що виходять на заднє подвір’я, були відчинені, але я сам міг лишити їх так, не пам’ятаю. Натомість я певен, що перевірив кожен закуток. У темряві (я не хотів показувати моєму непроханому гостю, де я, і тому не запалював світла) я невиразно бачив лише звичні обриси меблів. Я зазирнув до передпокою і до кухні, до бібліотеки і до спальні. Кілька разів запитав:}

^{– Хто тут?}

^{Опісля, трохи заспокоївшись, я запалив світло й остаточно переконався в тому, що допіру написав: здається, усе це – фальшива тривога. Зараз я знову сиджу за робочим столом, і серце моє помалу-помалу вгамовується. Мабуть, якась звичайна випадковість. З іншого боку, учора вночі хтось стежив за мною з-за дерев у садку, а сьогодні… Злодій? Не думаю, хоча все може бути. Але злодії зазвичай грабують своїх жертв, а не шпигують за ними. Може, він ретельно готує своє пограбування? Що ж, його чекає тут несподіванка (я засміявся на цю думку): окрім кількох старовинних рукописів, у мене вдома немає нічого цінного. У цьому, либонь, я схожий на Монтала… У цьому, і ще багато в чому…}

^{Мої думки перейшли до Монтала. Останніми днями я ще трохи довідався про нього. Загалом можна сказати, що його надмірна відлюдькуватість не була вже аж такою незвичною: зі мною відбувається те саме. Ми обоє обрали життя за містом, просторі будинки із внутрішніми й зовнішніми квадратовими двориками, схожі на оселі давньогрецьких багатіїв у Олінфі чи Тройзені. Ми обоє присвятили себе тій самій пристрасті: перекладу текстів, що їх заповіла нам Еллада. Обоє не насолодилися (або ж не настраждалися) коханням жінки, обоє не мали дітей, а наші друзі (наприклад, Арістід у його випадку і Єлена – з очевидною різницею – у моєму) – це насамперед колеги по роботі. У мене виникають запитання. Що могло статися з Монталом в останні роки його життя? За словами Арістіда, він був одержимий бажанням довести Платонову теорію ідей за допомогою ейдетичного тексту… Може, «Печера» містить той доказ, який він шукав, і це довело його до божевілля? І чому, бувши фахівцем з ейдетичних текстів, він у своєму виданні «Печери» не згадує про ейдезис?}

^{Хоч я не знаю до пуття чому, але в мене дедалі більше росте впевненість, що відповіді на ці запитання криються в тексті. Треба перекладати далі.}

^{Прошу читача пробачити мені цей відступ. Починаю знову з речення: «Голос у темряві запитав».}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Голос у темряві запитав:

– Хто тут?

Місце було темне й запилюжене; підлога була завалена грузом і, ймовірно, сміттям – чимось, що, потрапляючи під ноги, відчувалося на дотик і на звук як каміння, і чимось, що відчувалося як м’які й крихкі рештки. Темрява панувала цілковита: не видно було ні по чому ступаєш, ні куди йдеш. Приміщення могло бути як величезним, так і крихітним; можливо, крім передніх дверей із портиком був іще якийсь вхід, а можливо, й ні.

– Геракле, зачекай, – прошепотів інший голос. – Я тебе не бачу.

У цій темряві найменший шурхіт змушував здригатися від нестримного ляку.

– Геракле?

– Я тут.

– Де?

– Тут.

У цій темряві думка про те, що там справді хтось є, мало не призводила до крику.

– Що сталося, Діагоре?

– Святі богове… Мені на мить здалося… Це лише статуя.

Геракл підійшов наосліп, простягнув руку й торкнувся чогось: якби це було обличчя живої істоти, його пальці встромилися би просто в очі. Він обмацав зіниці, упізнав спадистий горбик носа, хвилясті обриси губ, роздвоєний виступ підборіддя. Усміхнувшись, він мовив:

– Справді, статуя. Тут їх, мабуть, багато: це ж майстерня скульптора.

– Маєш рацію, – погодився Діагор. – До того ж я вже майже їх бачу: очі потроху призвичаюються.

Справді: пензлик зіниць уже почав вимальовувати посеред чорноти білі силуети, схематичні фігури, пізнавані нариси. Геракл прокашлявся – пил дер йому горло – і кóпнув сандалією якусь покидь, що лежала під ногами. Пролунав звук, наче хто струсонув скринею з бісером.

– Куди це він подівся? – сказав розгадник.

– Може, почекаємо в передпокої? – запропонував Діагор, що почувався ніяково в незглибимій пітьмі, з якої помалу виступали статуї. – Мабуть, він незабаром прийде…

– Він тут, – мовив Геракл. – Інакше навіщо він лишив би двері відчиненими?

– Це місце таке дивне…

– Це майстерня митця, та й по всьому. Дивно те, що вікна зачинені. Ходімо.

Вони рушили далі. Іти стало простіше: перед їхніми поглядами поступово виринали з темряви острівці мармуру, погруддя на високих дерев’яних полицях, тіла, які ще не вивільнилися з каменю, прямокутні брили, з яких різьблено фризи. Тепер можна було роздивитися весь простір, у якому вони перебували: це була досить простора майстерня з дверима, що вели в передпокій, на одному кінці й чимось, що скидалося на важкі завіси чи фіранки, на другому. Одна зі стін, наче павутиною, була заснована золотим плетивом із блищиків, які прохоплювалися крізь шпарини у величезних зачинених дерев’яних віконницях. По всьому приміщенні, вирізняючись серед мистецького непотребу – усіляких решток, грузу й пісковику, дрібних камінців, робочого знаряддя, уламків мармуру й подертих клаптів тканини, – без ладу стояли скульптури або кам’яні брили, з яких ці скульптури народжувалися. Перед завісами здіймався чималий дерев’яний поміст з короткими сходами по обидва боки. На помості видніла гора білих простирадл, довкола неї валялися купи битого каміння. У цих стінах панував холод і, як не дивно, пахло каменем: запах був несподівано насичений, брудний – немовби, понюхавши землю, ти втягував у себе гострий легкий дух куряви.

– Менехме? – голосно гукнув Геракл Понтор.

Непомірний гуркіт, який так не пасував до цієї кам’яної пітьми, розтрощив тишу на друзки. Хтось прибрав дошку, яка затуляла найближче до помосту широке вікно, і скинув її додолу. Сліпуче полуденне світло, безжальне, як прокляття богів, безперешкодно ринуло досередини; довкола нього хмарами завирував вапняний пил.

– Після полудня моя майстерня зачинена, – пролунав чоловічий голос.

За завісами, вочевидь, були сховані ще одні двері, бо ні Геракл, ні Діагор не помітили, як чоловік зайшов.

Він був худющий і мав неохайний, наче після важкої хвороби, вигляд. У розкошланому волоссі квітла сивина, розпускаючись брудними білястими пелехами; бліде обличчя було поплямоване синцями під очима. У всій його зовнішності, либонь, не було жодної риси, яку художникові не захотілося б поправити: рідка нерівна борідка, недбало скроєний плащ, розбиті сандалії. Його руки, жилаві й засмаглі, були вкриті мішаниною плям різноманітного походження; ноги – так само. Усе тіло скидалося на зужите знаряддя праці. Чоловік кахикнув, спробував пригладити волосся – без успіху – і закліпав червоними очима; відтак, не звертаючи жодної уваги на гостей, обернувся до них спиною і підійшов до заваленого різьбярським начинням столу, що стояв біля помосту. Там чоловік, як видавалося – сказати напевне не було змоги, – узявся вибирати собі потрібний для роботи інструмент. Почувся металічний брязкіт, немовби хто вдарив у розстроєні кимвали.

– Нам це відомо, добрий Менехме, – мовив Геракл з причепуреною поштивістю, – і ми прийшли не купувати в тебе статуї…

Менехм упівоберта скинув на Геракла рештками погляду:

– Що ти тут робиш, розгаднику таємниць?

– Розмовляю з колегою, – відказав Геракл. – Ми обоє митці: ти вирізьблюєш істину, а я її виявляю.

Скульптор далі вовтузився за столом, недоладно брязкаючи приладдям. Відтак запитав:

– Хто це з тобою?

– Моє ім’я… – із гідністю здійняв був голос Діагор.

– Це мій друг, – перебив Геракл. – Повір, значною мірою я тут через нього, але не марнуймо часу…

– Атож, – погодився Менехм, – не марнуймо часу, бо мені треба працювати. У мене замовлення від однієї аристократичної родини зі Скамбонід, і менше ніж за місяць я мушу його закінчити. А крім цього, маю ще багато інших справ… – він знову зайшовся кашлем, брудним і ламаним, як його слова. Раптом він покинув те, що робив за столом, і піднявся сходами на поміст. Рухи його були постійно рвучкі, незграбні. Геракл украй приязно мовив:

– Лише кілька запитань, друже Менехме, і якщо ти мені допоможеш, ми швиденько закінчимо. Ми хочемо знати, чи кажуть тобі щось імена Трамаха, сина Мерагра, Анфіса, сина Праксіноя, та Евнея, сина Трісіппа.

Менехм, що на помості знімав простирадла з накритої ними скульптури, завмер.

– Чому ти це запитуєш?

– Але ж, Менехме, якщо ти відповідатимеш запитанням на запитання, то як нам закінчити швидко? Домовмося так: спершу дай відповідь на мої запитання, а тоді я відповім на твої.

– Я знаю їх.

– Це пов’язано з твоєю роботою?

– Я знаю багатьох ефебів у Місті… – він замовк, коли чергове простирадло за щось зачепилося. Йому бракувало терплячості; протистояння відчувалося в кожному його русі; предмети наче кидали йому виклик. Немовби остерігаючи простирадло, він двічі коротко смикнув його. Відтак зціпив зуби, уперся ногами в дерев’яний поміст і, глухо загарчавши, шарпнув обіруч. Збуривши примарні поклади пилу, простирадло злетіло зі звуком, немовби обвалилася ціла гора сміття.

Скульптура, що нарешті постала перед їхніми очима, була штудерна: вона зображала чоловіка, що сидить за столом, заваленим сувоями папірусу. Незавершена основа звивалася безформною незайманістю мармуру, якого ще не торкнувся різець. Постать сиділа спиною до Геракла та Діагора і, здавалося, так поринула в роботу, що видно було лише тім’я її похиленої над столом голови.

– Хтось із них правив тобі за натурника? – запитав Геракл.

– Іноді, – пролунала лаконічна відповідь.

– Але ж, гадаю, не всі твої натурники ще й грають у твоїх виставах…

Менехм повернувся до столика з приладдям і викладав на ньому низку різців різного розміру.

– Я лишаю їм свободу вибору, – відказав він, не дивлячись на Геракла. – Часом вони роблять і те, і те.

– Як Евней?

Скульптор різко обернув голову. Діагор подумав, що йому, либонь, подобається знущатися над власними м’язами, як п’яний батько знущається над своїми дітьми.

– Я щойно довідався про Евнея, якщо ти до цього хилиш, – сказав Менехм, не спускаючи з Геракла погляду темних очей. – Я ніяк не причетний до його нападу безумства.

– Ніхто цього й не каже, – розгадник здійняв долоні, немовби Менехм йому погрожував.

Коли скульптор знову взявся перебирати своє знаряддя, Геракл мовив:

– До речі, а ти знав, що Трамах, Анфіс та Евней брали участь у твоїх виставах потайки? Ментори з Академії забороняли їм грати в театрі…

Кощаві Менехмові плечі стенулися.

– Здається, я чув щось таке. Дурнішої заборони годі вигадати! – кажучи це, він двома стрибками знову піднявся на поміст. – Ніхто не може заборонити мистецтво! – вигукнув він і поривчасто, майже навмання, ударив різцем у кут мармурового столу; у повітрі забринів легенький мелодійний відзвук.

Діагор розтулив був рота, щоб відповісти, але передумав і стримався.

– Вони не боялися, що їх викриють? – запитав Геракл.

Менехм із затятим виразом на обличчі обійшов статую, мовби видивляючись, який би то ще неслухняний кут йому покарати.

– Може, й боялися, – відказав він. – Але їхні життя мене не цікавили. Я запропонував їм виступати хоревтами, та й по всьому. Вони погодилися без жодних заперечень, і, боги свідки, я був удячний їм за це: мої трагедії, на відміну від статуй, не приносять ні слави, ні грошей, а лише втіху, і нелегко знайти акторів, які захотіли б у них грати…

– Коли ти з ними познайомився?

Менехм відповів не відразу.

– Під час відвідин Елевсіна. Я втаємничений.

– Але твої стосунки з ними не обмежувалися спільною участю в релігійних обрядах, чи не так? – Геракл узявся неквапливо походжати по майстерні, час від часу зупиняючись, щоб, наче якийсь аристократ-доброчинець, оглянути ту чи ту роботу зі стриманою цікавістю.

– Що ти маєш на увазі?

– Я маю на увазі, Менехме, що ти їх любив.

Розгадник стояв перед незавершеною скульптурою Гермеса з кадуцеєм, у петасі[55]55
  Кадуцей – у греків та римлян жезл оповісників волі богів, атрибут Гермеса.
  Петас – дорожний капелюх із широкими крисами.


[Закрыть] й крилатих сандаліях.

– Передусім Анфіса, як мені видається, – додав він, вказуючи на вродливе обличчя бога з дещо лукавою усмішкою. – Он та Вакхова голова, увінчана виноградною лозою? – вів далі Геракл. – А це Афінине погруддя? – він ходив від однієї фігури до іншої, жестикулюючи, немов продавець, що прагне набити ціну. – Здається, я бачу прекрасне Анфісове лице мало не у всіх богів і богинь зі священного Олімпу!..

– Багато хто любить Анфіса, – Менехм з люттю знову взявся за роботу.

– Але ти уславлюєш його своїми витворами. Цікаво, як ти давав раду з ревнощами. Адже, гадаю, Трамахові та Евнеєві не надто подобалося, що ти вочевидь віддавав перевагу їхньому товаришеві…

На якусь мить поміж дзвінкими ударами різця здалося, що Менехм гучно задихав, але коли він обернувся, Геракл і Діагор побачили на його обличчі усмішку.

– Зевса ради! Невже ти гадаєш, що я так багато для них важив?

– Авжеж, гадаю. Адже вони погодилися бути твоїми натурниками й грати у твоїх виставах, нехтуючи цим священні настанови, отримані в Академії. Думаю, вони захоплювалися тобою, Менехме: вони позували для тебе оголені чи передягнені жінками, а після цього дозволяли використовувати свою голизну чи андрогінне[56]56
  Андрогін – людина, що має зовнішні ознаки обох статей.


[Закрыть] вбрання для твоєї втіхи… ризикуючи бути виявленими і зганьбити свої родини…

Менехм, далі всміхаючись, вигукнув:

– Афіни ради! Ти справді гадаєш, Геракле Понторе, що я вартий так багато як митець і як чоловік?

Розгадник відповів:

– Юні уми, які, подібно до твоїх скульптур, ще незавершені, пускають коріння в будь-якому ґрунті, а найкраще – у добре угноєному…

Менехм, здавалося, не чув його, зосереджено різьблячи складки одягу чоловіка. Дзень! Дзень! Зненацька скульптор заговорив, немовби звертаючись до мармурової постаті. Його шорсткий і ламаний голос бруднив відлунням стіни майстерні.

– Так, я – наставник для багатьох ефебів… Чи ти гадаєш, Геракле, що наша молодь не потребує наставництва? Хіба… – здавалося, своє дедалі сильніше роздратування він вкладає в удари різця: дзень! дзень! – Хіба світ, який вони спадкують, доладний? Озирнися довкола!.. Наше афінське мистецтво… Яке мистецтво?.. Раніше статуї були сповнені сили: ми наслідували єгиптян, що завжди були набагато мудріші за нас!.. – Дзень! – А тепер що ми робимо? Креслимо якісь геометричні фігури, форми, що точно підкоряються Канону!.. Ми втратили невимушеність, силу, красу!.. – Дзень! Дзень! – Ти кажеш: мої скульптури незавершені, – і маєш рацію… А знаєш чому?.. Бо я не здатен творити за правилами Канону!..

Геракл хотів був перебити Менехма, але його охайні слова потонули в багні ударів і вигуків скульптора.

– А театр?.. Колись театр був оргією, у якій брали участь самі боги!.. Але на що його перетворив Евріпід?.. На дешеву діалектику, що до вподоби благородним афінським умам!.. – Дзень! – Театр тепер – самі лише роздуми й розмисли, замість священнодійства!.. Сам Евріпід, уже на схилку життя, визнав свою помилку! – він перервав роботу й, усміхаючись, обернувся до Геракла. – І різко змінив свою думку…

Менехм повернувся до роботи з іще більшим завзяттям, немовби зупинявся лише заради тої одної фрази.

– Старий Евріпід, – провадив він далі, – покинув філософствування й узявся творити справжній театр! – Дзень! – Пригадуєш його останній твір?.. «Вакханки»!.. – вигукнув Менехм із несамовитим вдоволенням, немовби це слово було коштовним самоцвітом, якого він несподівано знайшов серед сміття.

– Атож! – утрутився ще один голос. – «Вакханки»! Витвір безумця! – Менехм обернувся до Діагора, що жбурляв слова з таким збудженням, наче та мовчанка, якої він досі дотримував, коштувала йому величезних зусиль. – Евріпід на старість утратив хист, як то часто трапляється з нами всіма, і його театр скотився в незбагненні крайнощі!.. Благородні підвалини його розважливого розуму, який у зрілому віці ревно шукав філософську Істину, із плином часу похитнулися… і останній його твір – як і твори Есхіла та Софокла – став смердючим смітником, де рояться недуги людської душі й течуть потоки невинної крові! – розпаленівши від такої бурхливої промови, він виклично глянув на Менехма.

На мить запала мовчанка, а тоді скульптор м’яко поцікавився:

– Чи можу я дізнатися, хто цей дурник?

Геракл жестом зупинив гнівну відповідь товариша.

– Даруй нам, добрий Менехме, але ми прийшли сюди не для того, щоб сперечатися про Евріпіда та його театр… Дай мені завершити, Діагоре!.. – філософ ледве-ледве стримувався. – Ми хочемо запитати тебе…

Його урвали громові виляски Менехмових криків. Скульптор кинувся міряти кроками поміст з краю до краю. Час від часу він вказував то на одного, то на другого чоловіка молоточком, немовби наміряючись кинути його в голову.

– А що ж філософія?.. Пригадайте Геракліта!.. «Без незгоди немає буття»!.. Так стверджував філософ Геракліт!.. Але філософія теж змінилася!.. Раніше це була сила, порив!.. А тепер… що таке філософія?.. Самий лише розум!.. Раніше… що нас цікавило?.. Матерія речей: Фалес, Анаксімандр, Емпедокл!.. Раніше ми думали про матерію! А тепер? Про що ми думаємо тепер? – і, глумливо спотворивши голос, сам собі відповів: – Про світ Ідей!.. Ідеї існують, авжеж-авжеж, але вони пробувають деінде, далеко від нас!.. Вони досконалі, чисті, добрі й корисні!..

– Саме так! – вереснув Діагор, аж підстрибнувши. – Вони саме такі, а ти – недосконалий, грубий, підлий і…

– Прошу тебе, Діагоре! – вигукнув Геракл. – Не кажи нічого!

– Не можна любити ефебів, ні-ні!.. – глузував Менехм. – Треба любити ідею ефеба!.. Цілувати думку про вуста, пестити визначення стегон!.. І, Зевса ради, не створюймо статуй! Це вульгарне наслідувальне мистецтво!.. Створюймо краще ідеї статуй!.. Ось таку філософію успадкує молодь!.. Арістофан недарма помістив її у «хмари»[57]57
  Ідеться про комедію Арістофана «Хмари», у якій автор розкритикував «туманні» теорії нових філософських поглядів.


[Закрыть]…

Діагор засопів, обурений до краю.

– Як ти можеш так зухвало говорити про те, про що й гадки не маєш?.. Ти…

– Діагоре! – твердість у Геракловому голосі змусила філософа враз замовкнути. – Хіба ти не розумієш, що Менехм намагається повернути розмову в інший бік? Замовкни вже, урешті-решт! Говорити буду я!.. – наполіг розгадник і з несподіваним спокоєм звернувся до скульптора: – Менехме, ми прийшли розпитати тебе про Трамахову та Евнеєву смерті…

Він промовив це мало не вибачливим тоном, немовби виправдовуючись за те, що доводиться згадувати про таку буденну справу перед тим, кого вважає вельми важливою особою. По короткій хвилі Менехм сплюнув на дошки помосту, витер ніс і сказав:

– Трамаха на полюванні загризли вовки. Що ж до Евнея, мені розповіли, що він упився, пазурі Діоніса вп’ялися йому в мозок і змусили кілька разів ударити самого себе кинджалом… Який стосунок до цього всього маю я?

Геракл негайно відповів:

– Той, що вони обоє, а також Анфіс, відвідували твою майстерню ночами й брали участь у твоїх своєрідних розвагах. І що всі троє захоплювалися тобою і відповідали на твої любовні домагання, однак ти віддавав перевагу лише одному. І що між ними, цілком імовірно, доходило до суперечок, можливо, й до погроз, адже твої розваги з ефебами не надто добропристойні, і ніхто з юнаків не бажав, щоби про них стало відомо… І що Трамах не ходив на полювання, а того дня, коли він начебто пішов, твоя майстерня була зачинена, а тебе ніхто ніде не бачив…

Діагор здійняв брови й обернувся до Геракла: про цю останню деталь йому не було відомо. Але розгадник вів далі, немовби проказуючи якийсь обрядовий наспів:

– І що Трамаха насправді вбили або побили до безпам’яті й кинули на поталу вовкам… І що минулої ночі Евней і Анфіс приходили сюди після виступу у твоїй виставі. І що твоя майстерня – найближчий будинок до того місця, де сьогодні вранці знайшли Евнея. І я знаю напевне, що Евнея теж убили, убивця скоїв злочин в іншому місці, а потім переніс тіло туди. І логічно припустити, що обидва місця мають бути недалеко одне від одного, адже нікому не спаде на думку йти через усі Афіни з трупом на плечі, – він замовк, а тоді розвів руки мало не приязним жестом. – Як можеш пересвідчитися, добрий Менехме, ти таки маєш чималий стосунок до цього всього.

Менехмове обличчя було непроникним. Могло здатися, ніби скульптор усміхається, однак погляд його був похмурим. Не кажучи ні слова, він поволі обернувся до брили мармуру, спиною до Геракла, і знову став різьбити розміреними ударами. Аж тоді Менехм заговорив, і голос його прозвучав насмішкувато:

– Який висновок! Який дивовижний, пречудовий логічний висновок! – він хихотнув робленим здушеним смішком. – Мене звинувачують, спираючись на силогізм! Навіть краще: мою провину висновують із того, що мій будинок недалеко від кварталу гончарів, – не припиняючи різьбити, Менехм повільно похитав головою і знову розсміявся, немовби чи то скульптура, чи то власна робота видавалися йому смішними. – Ось так ми, афіняни, сьогодні вибудовуємо істину: говоримо про відстані, оцінюємо на основі емоцій, висновуємо причини подій!..