Текст книги "Я – Демон лени, покоривший этот мир ради того, чтобы мне дали поспать"

Автор книги: А.Никл

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 19 страниц)

^{– «Вогка прохолода», «слиз», «звивистий» і «повзучий» рух… Ідеться ж про змію, хіба ні? – припустив Елій. – У першому розділі – про лева, у другому – про змію.}

^{– А до чого тут «голова»? – заперечив я. – Чому поряд із цим словом автор так часто вживає слова «численні», «багато»?}

^{Елій стенув плечима, даючи змогу мені самому відповісти на моє ж запитання. Тоді я показав йому маленьку статуетку, яку приніс із дому.}

^{– Ми з Єленою гадаємо, що знайшли відповідь. Бачиш? Це фігурка гідри, міфічного чудовиська з багатьма зміїними головами, які виростали знову, якщо їх відрубували… Саме тому поїдання інжирин описується як «стинання голів»…}

^{– Але це ще не все, – втрутилася Єлена. – Перемога над Лернейською гідрою була другим подвигом Геракла, героя численних грецьких міфів…}

^{– І що з того? – запитав Елій.}

^{Я із запалом узяв слово.}

^{– «Печера ідей» має дванадцять розділів, і саме дванадцять подвигів, згідно з переказами, здійснив герой, якого греки звали Гераклом. Так само, як звуть головного персонажа твору. Перший Гераклів подвиг – це вбивство Немейського лева… а лев – це прихований образ першого розділу.}

^{– А другого – гідра, – швиденько виснував Елій. – Усе справді сходиться… Принаймні поки що.}

^{– Поки що? – його уточнення мене трохи роздратувало. – Що ти маєш на увазі?}

^{Він спокійно всміхнувся.}

^{– Я згоден із вашими висновками, – пояснив він, – однак ейдетичні тексти – оманливі. Майте на увазі, що ви маєте справу з речима цілковито уявними – навіть не словами, а… ідеями. Викристалізованими образами. Як ми можемо бути певні в тому, яке саме ключове повідомлення автор мав на думці?}

^{– Дуже просто, – відказав я. – Досить лише перевірити нашу теорію. Третій подвиг, згідно з більшістю переказів, – лови Ериманфського вепра. Якщо образом, прихованим у третьому розділі, виявиться вепр, ми матимемо ще одне підтвердження нашої теорії…}

^{– І так аж до кінця, – спокійнісінько додала Єлена.}

^{– У мене є ще одне зауваження, – Елій пошкріб лисину. – У ті часи, коли написано цей твір, Гераклові подвиги не були жодною таємницею. Навіщо приховувати їх за допомогою ейдезису?}

^{Запала мовчанка.}

^{– Слушне зауваження, – визнала Єлена. – Можна припустити, що автор застосував ейдезис у ейдезисі, і Гераклові подвиги своєю чергою приховують інший образ…}

^{– І так аж до нескінченності? – урвав її Елій. – Тоді нам ніколи не дізнатися первинної ідеї. Десь потрібно зупинитися. Інакше, якщо дотримуватися твого погляду, Єлено, кожен текст передає читачеві якийсь образ, той образ, своєю чергою, передає ще один, а той – ще один, і ще один… У такому разі було б неможливо читати!}

^{Обоє поглянули на мене, чекаючи на мою думку. Я визнав, що також цього не розумію.}

^{– Оригінальний текст видав Монтал у своїй редакції, – сказав я, – але незбагненним чином він, схоже, нічого не помітив. Я написав йому листа. Можливо, його відповідь нам чимось допоможе…}

^{– Монтал, кажеш? – Елій здійняв брови. – Гай-гай, боюся, ти змарнував свій час… Хіба ти не знав? Усі про це говорили… Монтал помер торік… Ти теж не знала, Єлено?}

^{– Ні, – зізналася вона і співчутливо глянула на мене. – Оце так не пощастило.}

^{– Авжеж, – кивнув Елій і обернувся до мене. – Монталова редакція первопису – єдина, а твій переклад – перший, отже виявити головний ключ «Печери ідей», схоже, випало тобі…}

^{– Неабияка відповідальність, – пожартувала Єлена.}

^{Я не здобувся на відповідь. Досі не можу викинути це з голови.}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

3*

__________

^{* «Квапливо й недбало. Слова течуть річищем кострубатого, а часом і зовсім нечитного почерку, немовби переписувачеві бракувало часу на цей розділ», – так коментує Монтал оригінальний текст. Я ж зі свого боку пильними очима стежу за словами, щоб «спіймати» серед них свого вепра. Беруся до перекладу третього розділу.}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Схоже, настала слушна нагода, щоб на мить перервати стрімкий перебіг цієї історії і кількома словами швиденько описати головних героїв: Геракла, сина Фрініха, із дему Понтор, та Діагора, сина Ямпсаха, із дему Медонт. Хто вони були? Ким вважали себе? Ким їх вважали інші?

Про Геракла слід сказати, що**…

__________

^{** «Далі йдуть п’ять рядків, які неможливо розібрати», – запевняє Монтал. Мабуть, почерк у цьому місці геть жахливий. Монтал стверджує, що з усього абзацу йому вдалося на превелику силу відчитати лише чотири слова: «таємниці», «жив», «дружина» і «гладкий». Не без іронії видавець оригіналу додає: «Читачеві доведеться відтворити Гераклову біографію на основі цих чотирьох слів, що видається неймовірно простим і водночас украй складним завданням».}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Про Діагора***…

__________

^{*** Три рядки, що їх невідомий автор присвятив Діагорові, лишилися так само невідомими. Монтал з тяжкою бідою спромігся розібрати лише ці три слова: «жив?» (разом зі знаком запитання), «дух» і «пристрасть».}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Тепер, коли читач ознайомлений із подробицями життя наших героїв, ми, не гаючи часу, відновимо розповідь про те, що сталося в портовому місті Піреї, куди Геракл і Діагор подалися на пошуки гетери Ясінтри.

Вони шукали її у вузеньких вуличках, якими стрімко линув запах моря; шукали в темних проймах розчинених дверей; шукали тут і там, серед невеличких гуртів мовчазних жінок, які всміхалися, коли Геракл і Діагор підходили до них, і миттю серйознішали, коли чули їхні запитання. Вони шукали її в горішніх і в долішніх кварталах, на пагорбах і на схилах, що спускалися до краю океану, тонучи в ньому; шукали на тому чи тому розі вулиці, де стояла мовчазна тінь – чоловік або жінка. Вони розпитували про Ясінтру старих жінок, які досі фарбувалися – їхні позбавлені виразу бронзові обличчя, вкриті білилами, видавалися такими самими древніми, як і довколишні будинки. Геракл і Діагор вкладали оболи у тремтячі й потріскані, наче папірус, руки і слухали дзенькіт золотих браслетів, коли ці руки здіймалися, щоб указати напрямок до певного місця чи людини: запитайте Копсія… Меліта знає… може, вдома у Талії… Амфітріта теж її шукає… Ео довше за мене живе в цьому кварталі… Кліто краще їх знає… я не Талія, я Меропа. А очі жінок під обтяженими фарбами, напівопущеними повіками, меткі й рухливі, увінчані короною чорних вій, оточені шафрановими, блідо-жовтими або червонувато-золотими візерунками, – ці очі бігали швидко-швидко, неначе були вільні лише в погляді жінки, неначе панували лише поза чорнотою зіниць, що іскрилися… насмішкою?., пристрастю?., ненавистю?.. Тимчасом як жорсткі губи, кам’яні обличчя й короткі відповіді приховували думки – очі були верткі, проникливі, страшні.

Вечір невпинно насував на двох чоловіків. Урешті, швидким рухом потерши руки під плащем, Діагор вирішив заговорити:

– Невдовзі настане ніч. День промчав як мить, а ми досі не знайшли гетери… Ми розпитали щонайменше два десятки жінок, а дістали тільки непевні вказівки. Гадаю, вони намагаються приховати її або ввести нас в оману.

Вони простували вузьким узвозом. Ген за череп’яними дахами багряний захід оприявнював край моря. Позаду лишилися натовп і метушня Пірейського порту, а з ними й місця, до яких вчащають у пошуках насолоди або розваги. Геракл і Діагор опинилися у кварталі, де мешкали ті жінки. Це був справжній ліс кам’яних стежок і саманних дерев, куди темрява заповзала рано і Ніч надходила передчасно – залюднена самота, потайна, сповнена невидимих очей.

– Принаймні з таким бесідником, як ти, не знудишся, – сказав Діагор, навіть не намагаючись приховати роздратування. Йому здавалося, що вже кілька годин говорить тільки він: його супутник лише йшов, щось буркочучи, і раз по раз сягав до торби рукою по чергову інжирину. – Присягаюся Зевсом, мене вражає, як легко тобі вдається підтримувати розмову… – він спинився й озирнувсь, але за ними йшло тільки відлуння їхніх кроків. – Ці огидні тісні вулиці, завалені сміттям і виповнені смородом!.. Куди ж поділося те «бездоганно вибудоване» місто, як усі називають Пірей? Невже це і є та славнозвісна «геометрична» забудова, що її, подейкують, спроектував сам Іпподам Мілетський[24]24
  Іпподам Мілетський (498 до н. е. – 408 до н. е.) – давньогрецький архітектор, метеоролог і філософ. Розробив прямокутну систему містобудування, що дістала назву «іпподамова».


[Закрыть]? Присягаюся Герою, ніде не видно ні астиномів[25]25
  Астином – посадова особа в містах Стародавньої Греції, що стежила за порядком у портах, на вулицях, санітарним станом міста, прибиранням сміття, підтримкою в належному стані каналізації, водопостачання тощо. У Афінах було від п’яти до десяти астиномів.


[Закрыть], що мали б наглядати за порядком у кварталах, ні рабів, ні вартових, як то є звично в Афінах! Мені здається, ніби я не серед греків, а в якомусь варварському місті… І це більше ніж просто враження: це місце – небезпечне, тут тхне загрозою так само виразно, як і морем. Авжеж, авжеж, завдяки жвавій балачці з тобою я почуваюся куди спокійніше. Твої слова втішають мене, допомагають забути, де я…

– Ти платиш мені не за теревені, Діагоре, – байдужісінько промовив Геракл.

– Хвала Аполлону! Я чую твій голос! – зіронізував філософ. – Навіть Пігмаліон так не здивувався, коли заговорила Галатея! Завтра я принесу в жертву козеня, щоб ушанувати…

– Годі! – поквапно урвав його розгадник. – Ось той будинок, про який нам казали…

Потрісканий сірий мур важко здіймався по один бік вулиці; перед дверима, немов на нараду, зібралися тіні-постаті.

– Ти, мабуть, хочеш сказати «сьомий будинок», – виправив його Діагор. – Бо в попередніх шести всі мої розпитування виявилися марними.

– У такому разі, зважаючи на твій дедалі більший досвід, гадаю, у тебе не виникне труднощів із тим, щоб розпитати цих жінок…

Коли Діагор наблизився, темні хустки, під якими ховалися обличчя, швидко перетворилися на погляди й усмішки.

– Даруйте нам. Ми з другом шукаємо танцівницю на ім’я Ясінтра. Нам сказали…

Подібно до того, як гілка, що тріснула під ногою незграбного мисливця, полохає звіра і той, стрімкий наче вітер, шугає з галявини в безпечні хащі, так і Діагорові слова спричинили неочікувану реакцію серед гурту жінок: одна з них прожогом кинулася вниз вулицею, а інші поквапилися до будинку.

– Стривай! – закричав Діагор услід тіні, що втікала. – То Ясінтра? – звернувся він до решти жінок. – Та заждіть-бо, Зевса ради, ми ж лише хочемо…

Двері поспіхом затраснулися. Вулиця збезлюдніла. Геракл неквапливо простував далі, і Діагор знехотя потягнувся за ним. По якійсь хвилі він сказав:

– І що тепер? Що нам тепер робити? Чому ми йдемо далі? Вона побігла. Утекла. Ти що, гадаєш наздогнати її, не прискорюючи ходи? – Геракл щось пробурчав і спокійно дістав з торбини ще одну інжирину. Філософ, роздратований до краю, спинився й нестримними словами звернувся до супутника: – Таж послухай мене! Ми цілісінький день шукали цю гетеру в домах неслави, у порті й у житлових кварталах, у горішній частині міста й у долішній, ми снували туди й сюди, покладаючись на брехливі слова нездар та невігласів, ганебних пліткарів і безпутних жінок… І тепер, коли, як видається, Зевс дозволив нам її знайти, ми знову її загубили! А ти йдеш собі без поспіху, мовби задоволений пес, тимчасом як…

– Угамуйся, Діагоре. Хочеш інжиру? Він додасть тобі снаги, щоб…

– Дай мені спокій зі своїм інжиром! Я хочу знати, чому ми йдемо далі! Нам треба спробувати поговорити з жінками, які сховалися в будинку…

– Ні. Жінка, яку ми шукаємо, – це та, що втекла, – незворушно відказав розгадник.

– То чому ж ми не біжимо за нею?

– Бо ми втомлені. Принаймні я. А ти не втомився?

– У такому разі, – мовив Діагор, дратуючись щораз більше, – чому ми йдемо далі?

Геракл, не зупиняючись, дозволив собі якусь хвилю помовчати, поки прожував інжирину.

– Іноді втому можна подолати втомою, – відказав він. – Таким чином, утомившись кілька разів поспіль, ми стаємо невтомними.

Тою самої неквапливою ходою Геракл далі простував униз вулицею, і Діагор, згнітивши серце, приєднався до нього.

– І ти ще смієш казати, що тобі не до вподоби філософія! – чмихнув він.

Протягом якогось часу вони йшли мовчки, у безгомінні близької Ночі. Вулиця, що нею втекла жінка, неперервно тяглася між двома рядами напівзруйнованих будинків. Невдовзі мала запасти цілковита темрява, коли й будинків не буде видно.

– Ці старі й темні провулки… – бідкався Діагор. – Лише Афіні відомо, куди могла подітися та жінка! Вона молода й спритна… Мабуть, здатна бігти без упину, аж доки не опиниться десь за межами Аттики…

Він справді уявив собі, як вона біжить, лишаючи на м’якій землі сліди босих ніг, до лісів на кордоні з Беотією, осяяна світлом місяця, білого, наче лілія в руках у дівчини. Вона мчить, незважаючи на темряву (адже, певна річ, добре знає дорогу), линучи над ліліями, груди її хвилюються від дихання, звуки кроків – притлумлені відстанню, оленячі очі – широко розплющені. Можливо, вона скине з себе одяг, щоби бігти ще хутчіше, і лілейна білість її оголеного тіла блискавкою шугне крізь хащі, не стримувана деревами, ледве торкаючись розпущеним волоссям рогів їхнього віття, тонкого, наче стеблинки трави або пальці дівчини, – прудка, оголена й бліда, немов квітка зі слонової кістки в руках у юнки, що тікає*.

__________

^{* Деякі прогалини в тексті (що утворилися, згідно з Монталом, через «нечитні» слова, написані «похапцем») ускладнюють розуміння цього загадкового абзацу. Ейдезис, схоже, вказує на «швидкість» і виразно виявляє себе з початку розділу. Однак до «швидкості» додаються ще образи, які стосуються оленів, а не кабанів: «оленячі очі», «роги віття» – що наштовхує на думку не про третій, а про четвертий Гераклів подвиг – лови прудконогої Керинейської лані. Таке порушення послідовності подвигів не дивує мене, адже це часто трапляється серед письменників давнини. Натомість увагу привертає новий ейдетичний образ, що виділяється в тексті: дівчина, яка тримає лілію. Що спільного цей образ має з гонитвою за ланню? Може, він уособлює цноту богині Артеміди, якій міфічна тварина була присвячена? У будь-якому разі не думаю, що його можна вважати «поетичною вільністю без жодного значення», як це стверджує Монтал.}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Вони дійшли до перехрестя. Попереду вулиця переходила у вузький прохід, усіяний камінням; ліворуч відгалужувався ще один провулок, а праворуч невеличкий місток між двома високими будинками утворював тісний тунель, кінець якого губився у темряві.

– А тепер що? – роздратовано запитав Діагор. – Будемо вибирати дорогу жеребом?

Він відчув на плечі потиск і мовчки, покірно дозволив швидко відвести себе до рогу будинку біля тунелю.

– Зачекаємо тут, – прошепотів Геракл.

– А та жінка?

– Іноді очікування – це спосіб переслідувати.

– Ти гадаєш, вона повернеться назад тою самою дорогою?

– Звісно, – Геракл схопив іще одну інжирину. – Усі завжди повертаються. І говори тихіше, щоб не сполохати нашу здобич.

Вони почали чекати. Місяць показав свій білий ріг. Стрімкий порив вітру пожвавив нічний спокій. Обидва чоловіки щільніше запнули плащі; Діагор тамував дрож, дарма що завдяки близькості моря загалом тут було тепліше, ніж у Місті.

– Хтось іде, – пошепки промовив він.

Здалося, наче пролунали повільні кроки босих дівочих ніг. Однак із дальньої вузької вулички виринула не дівчина, а квітка – лілія, розшарпана дужими руками вітру. Вона вдарилася об каміння поблизу їхнього сховку й, роняючи пелюстки, хутко полинула далі повітрям, яке пахло морською піною і сіллю, доки не щезла в глибині вулиці, що вела вгору. Вітер ніс її, немов промениста дівчина, мореока й місячнокоса, що на бігу стискає квітку в руці.

– Нікого нема*, – відказав Геракл. – То лише вітер.

__________

^{* Авжеж є! Головні герої, певна річ, не можуть її бачити, але перед нами знову «дівчина з лілією». Що вона означає? Мушу визнати, ця раптова з’ява мене дещо схвилювала: я навіть ляснув по тексту долонями, як це буцімто вчинив Перікл з Фідієвою хрисоелефантинною статуєю Афіни, вимагаючи, щоб вона заговорила: «Що це значить? Що ти означаєш?» Аркуш, звісно, відповіді мені не дав. Тепер я вже трохи заспокоївся.}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

На коротку мить час перестав існувати. Діагор, який починав уже коцюбнути від холоду, раптом усвідомив, що говорить упівголоса з масивною темною постаттю розгадника, обличчя якого не було видно:

– Я ніколи не міг навіть уявити, що Трамах… Тобто… ну, ти розумієш мене… Я ніколи й подумати не міг… Цнотливість була чи не головною його чеснотою, принаймні так мені видавалося. Останнє, що могло мені спасти на думку, це… Зв’язатися з безсоромницею!.. Він же був іще хлопчиком!.. Я й гадки не мав, що в нього вже були ефебові бажання… Коли Лісіл мені це розповів…

– Тихо, – зненацька промовила Гераклова постать. – Слухай.

Почулися швидкі шкряботливі звуки, немовби хтось ішов по камінню. Діагорового вуха торкнулося тепле дихання розгадника, а тоді почувся його голос.

– Стрімко кидайся на неї. Затули рукою промежину й остерігайся її колін… Спробуй її заспокоїти.

– Але ж…

– Роби те, що кажу, бо вона знову втече. Я надам тобі допомогу.

«Що він має на увазі – “надам допомогу”?» – подумав Діагор, вагаючись. Але часу запитувати не було.

У місячному світлі на перехресті килимом розіслалася зграбна, прудка й мовчазна тінь. Коли, нічого не підозрюючи, вона втілилася в людську постать поруч із Діагором, він кинувся на неї. Гущавина напахченого волосся несамовито заметлялася перед його обличчям, а м’язисте тіло заборсалося в руках. Діагор штовхнув цю істоту на стіну перед собою.

– Заради Аполлона, годі! – вигукнув він і притиснув її своїм тілом. – Ми тобі нічого не зробимо! Ми лише хочемо поговорити… Заспокойся… – істота перестала пручатися, і Діагор трохи відступив від неї. Обличчя не було видно: його затуляли долоні. Крізь пальці, довгі й тонкі, як стебло лілії, блищали очі. – Ми лише хочемо поставити тобі кілька запитань… Про ефеба на ім’я Трамах. Ти ж знала його, чи не так?

Філософ гадав, що вона, заспокоївшись, зрештою розчинить двері своїх долонь, відслонить це запинало, хистке, мовби з тоненького листя, і покаже обличчя. Та враз у низ живота неначе вдарила блискавка. Перш ніж відчути біль, Діагор побачив світло, сліпуче й бездоганне, що залило йому очі, немовби рідина, яка виповнює посудину. Біль трохи вичекав, зіщулившись між ногами, а тоді випростався, розлючений, різко злетів угору й вибухнув у свідомості, вибльовуючи уламки скла. Філософ упав додолу, кашляючи, і навіть не відчув удару колінами об каміння.

Зчинилася руханина. Геракл Понтор кинувся на істоту. На відміну від Діагора, він із нею не церемонився, а схопив за тонкі руки і змусив швидко відступити до стіни. Вона застогнала, охнула по-чоловічому, і розгадник припер її до стіни. Істота пручалася, але він навалився на неї своїм огрядним тілом, щоб вона не змогла застосувати коліна. Побачивши, що Діагор важко підводиться, Геракл швидко промовив до своєї бранки:

– Ми не заподіємо тобі нічого лихого, хіба що ти не залишиш нам вибору. А якщо ти знову вдариш мого товариша, вибору в мене не залишиться.

Діагор поквапився йому на допомогу.

– Цього разу тримай її міцно, – сказав Геракл. – Я ж попереджав тебе про її коліна.

– Мій друг… каже правду… – Діагор хапав ротом повітря на кожному слові. – Я не хочу тебе кривдити… Розумієш? – Істота кивнула, однак філософ не послабив тиск на її плечі. – Ми лише поставимо кілька запитань…

Боротьба раптом стихла, як стихає відчуття холоду, коли м’язи напружуються під час швидкого бігу. Діагор побачив, як істота вмить перетворилася в жінку. Він уперше відчув пругку опуклість її грудей, стрункий стан, виразний запах і плавність її дужого тіла; перед його очима витворилися темні кучері, тонкі руки й обриси фігури. Урешті він вловив риси її обличчя. «Вона дивна», – перше, що спало йому на думку. Не знати чому Діагор уявляв її неймовірно вродливою. Утім, красунею жінка не була: кучеряве волосся скидалося на розкошлане хутро; очі – завеликі й світлі-світлі, як у тварини, хоча кольору їхнього в темряві не було видно; худі вилиці позначали обриси черепа під туго напнутою шкірою. Діагор відступив, збентежений, досі відчуваючи, як біль повільно пульсує в низу живота.

– Ти Ясінтра? – запитав він, і пара його дихання оповила слова.

Обоє відсапували. Дівчина не відповіла.

– Ти була знайома з Трамахом… Він відвідував тебе.

– Пильнуй за колінами… – наче звідкілясь іздалеку долинув Гераклів голос.

Дівчина лише мовчки дивилася на нього.

– Він платив тобі за ці візити? – Діагор сам до пуття не знав, чому запитав про це.

– Звісно, що платив, – відказала вона. Обидва чоловіки подумали, що не кожен ефеб має такий басовитий голос, що скидався на гудіння гобоя в печері. – За Бромієві ритуали належить платити пеанами, за Кіпридині[26]26
  Бромій (з давньогр. – «гучний») – один з епітетів Діоніса, бога вина.
  Пеан – хвалебна пісня, гімн.
  Кіприда – один з епітетів Афродити, богині кохання.


[Закрыть] – оболами.

Діагор невідь-чому відчув образу: можливо, через те, що дівчина не видавалася переляканою. А її товсті губи, чи не насміхаються вони над ним у темряві?

– Як ти з ним познайомилася?

– На торішніх Ленеях. Я танцювала у процесії. Він побачив мене й розшукав згодом.

– Він розшукав тебе? – не ймучи віри, вигукнув Діагор. – Таж він тоді був іще зовсім хлопчиком!..

– Мене розшукують чимало хлопчиків.

– Ти, мабуть, кажеш про когось іншого…

– Я кажу про Трамаха, юнака, якого загризли вовки, – відказала Ясінтра.

Геракл нетерпляче втрутився в розмову:

– За кого ти нас узяла?

– Не розумію, – Ясінтра обернула свій водянистий погляд до нього.

– Чому ти кинулася навтьоки, коли ми запитали про тебе? Ти не з тих, хто тікає від чоловіків. Кого ти чекала?

– Нікого. Коли мені заманеться, тоді й тікаю.

– Ясінтро, – промовив Діагор, який начебто заспокоївся, – нам потрібна твоя допомога. Ми знаємо, що з Трамахом щось коїлося. Його мордувала якась серйозна проблема. Я… Ми були його друзі й прагнемо дізнатися, що з ним сталося. Твої стосунки з ним нас не цікавлять. Ми лише хочемо дізнатися, чи він розповідав тобі щось про свої клопоти…

Філософ мало не додав: «Будь ласка, допоможи мені. Для мене це значно важливіше, ніж ти гадаєш». Він прохав би її про допомогу безліч разів, адже почувався безпорадним і тендітним, наче лілія в руках юної дівчини. Його свідомість утратила геть усю гординю й перетворилася на блакитнооку юнку з блискучими косами, що квилила: «Допоможи мені, благаю, допоможи!» Однак це бажання – легке, як доторк білої дівочої туніки до квіткових пелюсток, і водночас жагуче, як стигле й принадне тіло нагої дівчини, – не вбралося у слова*.

__________

^{* І знову виразний ейдезис «дівчини з лілією», а до нього, схоже, додається ідея «допомоги», що кілька разів повторюється в цьому абзаці!}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

– Трамах був не надто говіркий, – відказала Ясінтра. – І не видавався чимось стурбованим.

– Він коли-небудь просив у тебе допомоги? – запитав Геракл.

– Ні. Чого б то він мав це робити?

– Коли ти бачила його востаннє?

– Місяць тому.

– Він коли-небудь розповідав тобі про своє життя?

– Хто розповідає щось таким жінкам, як я?

– Його родина не заперечувала проти ваших стосунків?

– Не було ніяких стосунків: він час від часу навідував мене, платив і йшов геть.

– Може, його родині не подобалося, що їхній благородний син час від часу приходив до тебе розвіятися?

– Не знаю. Я не його родину мала вдовольняти.

– Отже, ніхто з його рідних не забороняв тобі бачитися з ним?

– Я ніколи з ними не розмовляла… – відрізала Ясінтра.

– Але його батько, мабуть, щось знав про вас… – незворушно правив своєї Геракл.

– Трамах не мав батька.

– Справді, не мав, – сказав Геракл. – Я хотів сказати – мати.

– Я з нею не знайома.

Запала мовчанка. Діагор, шукаючи допомоги, поглянув на розгадника. Той стенув плечима.

– Я можу вже йти? – запитала дівчина. – Я втомилася.

Їй ніхто не відповів, але вона відступила від стіни й рушила геть. Її постать, загорнута у довгу темну хустку поверх туніки, рухалася з неквапливою зграбністю лісового звіра. Невидимі браслети подзенькували щокроку. Перш ніж перетнути межу з темрявою, Ясінтра обернулася до Діагора.

– Я не хотіла тебе бити, – сказала вона.

У Місто чоловіки верталися пізньої ночі, простуючи дорогою поміж Довгими мурами[27]27
  Довгі мури – фортифікаційні споруди, які захищали дорогу, що поєднувала Афіни з портом Піреєм.


[Закрыть].

– Мені шкода, що тобі дісталося, – мовив Геракл, дещо занепокоєний глибокою мовчанкою, у яку поринув філософ після розмови з гетерою. – Досі болить? Ну, не можна сказати, що я тебе не остерігав… Я добре знаю цих гетер-танцюристок. Вони вельми спритні й можуть за себе постояти. Коли Ясінтра втекла, я збагнув, що вона кинеться на нас, якщо ми спробуємо її затримати.

Він замовк, очікуючи на Діагорову відповідь, але його супутник лише мовчки йшов далі, понуривши голову. Вогні Пірея зосталися позаду, а широка брукована дорога (не надто людна, але, на думку Геракла, безпечніша й швидша за звичний шлях) слалася в мовчазній темряві зимової ночі. Обабіч дороги тяглися оборонні стіни, які звів Фемістокл, зруйнував Лісандр і які згодом були відбудовані знову. Ген удалині, на півночі, мовби марево, маячіли у кволому світлі афінські мури.

– Тепер уже ти, Діагоре, мовчиш, наче в рот води набрав. Невже занепав духом?.. Хіба не ти казав, що хочеш допомагати мені? Мої розслідування завжди починаються так: попервах здається, що немає жодної зачіпки, а тоді… Може, ти гадаєш, що ми змарнували час на цю подорож до Пірея та розмову з гетерою?.. Ба ні! Скажу тобі зі свого досвіду, що коли йдеш по сліду, ніколи не марнуєш часу. Радше навпаки: лови – це і є вміння вистежувати, нехай навіть здається, що слід цей нікуди не веде. Опісля вже, усупереч тому, що гадає більшість людей, увігнати стрілу олениці в бік – це най…

– Він був дитиною, – раптом пробурмотів Діагор, немовби відповідаючи на якесь Гераклове запитання. – Ще навіть не дійшов ефебового віку. Його погляд був чистий. Здавалося, сама Афіна відшліфувала його душу…

– Не картай себе. У цьому віці теж прагнуть розвіятися.

Діагор нарешті відірвав очі від темної дороги й зневажливо глянув на розгадника.

– Ти не розумієш. У Академії ми навчаємо юнаків любити мудрість понад усе на світі й відкидати небезпечні насолоди, що дають лише скороминущу втіху. Трамах був чеснотливий, він знав, що доброчесність безмірно вигідніша й корисніша за порок… Як міг він на практиці чинити геть інакше?

– А як саме в Академії ви виховуєте доброчесність? – запитав Геракл, уже вкотре намагаючись відвернути філософа від гнітючих думок.

– Музикою і задоволенням від фізичних вправ.

Знову запала мовчанка. Геракл пошкріб потилицю.

– Ну, можна сказати, що задоволення від фізичних вправ видалося Трамахові важливішим за музику, – зауважив він, однак Діагорів погляд змусив його знову замовкнути.

– Усе лихо йде від невігластва. Хто ж бо вибере гіршу річ, усвідомлюючи, що вона гірша? Коли розум завдяки навчанню показує тобі, що порок гірший за чесноту, брехня – за правду, а миттєва втіха – за тривалу, невже ти свідомо вибереш їх? Невже самохіть сунеш руку в небезпечне полум’я, знаючи, що вогонь пече?.. Це ж безглуздя. Цілий рік він ходив до цієї… жінки! Платив за задоволення!.. Це брехня… Гетера збрехала нам. Я запевняю тебе, що… Чому ти смієшся?

– Даруй мені, – відказав Геракл, – я саме пригадав одного чоловіка, що якось на моїх очах самохіть сунув руку в полум’я, – Крантора з дему Понтор, мого давнього приятеля. Він вважав якраз навпаки і стверджував, що доводів розуму замало, щоб вибрати краще, адже людина керується бажаннями, а не ідеями. Одного дня йому заманулося обпалити собі правицю, він сунув її просто у вогонь і обпалив.

По цих словах залягла тривала мовчанка. Урешті-решт Діагор запитав:

– А ти… згоден із його думкою?

– У жодному разі. Я завжди вважав мого приятеля божевільним.

– І що з ним сталося?

– Не знаю. Він раптом захотів покинути Афіни й вирушив у подорож. І не повернувся.

Вони знову замовкли. Пройшовши кілька кроків брукованою дорогою, Діагор сказав:

– Авжеж, є різні типи людей, але хоч якими безглуздими не здавалися б наші дії, ми всі вибираємо їх унаслідок основаної на логічних міркуваннях внутрішньої дискусії. Сократ міг би уникнути смертного присуду, але вирішив випити цикуту, бо розум йому підказував, що так буде краще для нього. І це справді було краще, адже таким чином він дотримався афінських законів, які обстоював протягом усього життя. Платон та його друзі намагалися відрадити його, але Сократ переконав їх своїми доводами. Коли людина усвідомлює користь чесноти, вона ніколи не вибере порок. Тому я гадаю, що гетера нам збрехала… Інакше… – додав він, і Геракл уловив у його голосі гіркоту, – інакше мені доведеться припустити, що Трамах лише вдавав, ніби сприймає мою науку…

– А яка твоя думка про гетеру?

– Це дивна й небезпечна жінка, – аж здригнувся Діагор. – Її обличчя… погляд… Я зазирнув їй в очі, і те, що побачив там, мене жахнуло…

Йому примарилося, що вона, не здогадуючись про його присутність, чинила негадані речі, як-от танцювала на засніжених вершинах Парнасу, вбрана лише в коротеньку оленячу шкурку. Кружляючи небезпечно близько до ковзького краю урвища, її тіло рухалося бездумно, мало не безвільно, немовби квітка в руках дівчини.

Йому примарилося, що вона могла підпалити свої коси й, наче небезпечним батогом, шмагати ними холодне повітря; або закинути охоплену полум’ям голову назад так, щоб аж борлак випинався між шийними м’язами, немов паросток лілії; або волати мовби на допомогу, закликаючи олененогого Бромія; або співати швидкий пеан у нічній орейвазії – невпинному ритуальному танці, що його зимовими місяцями танцюють жінки на гірських вершинах. Відомо, що багато хто з них помирає від холоду й знесилення, і годі цього уникнути; а ще відомо – хоча жоден чоловік цього ніколи не бачив, – що під час цих танців жінки тримають у руках небезпечних змій із блискавичною отрутою і сплітають доладно їхні хвости, наче дівчина – вінок із білих лілій; подейкують також – хоча жоден чоловік не знає того напевне, – що цими загрозливими, сповненими швидкого барабанного дробу ночами жінки – то лише оголені фігури, що у світлі багать виблискують кров’ю виноградної лози. Вони безстрашно лишають на снігу квапливі сліди босих ніг, наче здобич, що її поранив мисливець, і не слухають криків про допомогу – то їхня розсудливість, немовби струнка юнка в білих шатах, даремно прохає припинити обряд. «На поміч!» – благає голосок, та марно, бо небезпека для цих жінок – наче блискуча лілія, що росте на протилежному березі річки: жодна танцівниця не може опиратися спокусі кинутись у воду й хутко плисти, аж доки її пальці не торкнуться квітки. Їй навіть на думку не спадає прохати про допомогу. «Обережно: довкола небезпека», – попереджає голос, одначе лілія прегарна, і дівчина не зважає на осторогу.

Усе це примарилося Діагорові, і він повірив своєму видінню*.

__________

^{* Нове Діагорове видіння підтверджує попередні ейдетичні образи: «швидкість», «олень», «дівчина з лілією», «прохання про допомогу». До них іще додається «попередження про небезпеку». Що це все може значити?}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

– Дивні ж речі ввижаються тобі в очах інших людей, Діагоре! – добротливо всміхнувся Геракл. – Я не сумніваюся, що наша гетера коли-не-коли танцює в ленейських процесіях, але, щиро кажучи, гадати, ніби вона разом із менадами б’ється в екстазі на пошану Діоніса, це вже занадто, як на мене. Ці небезпечні обряди якщо й збереглися, то хіба серед фракійських селян у віддалених гірських закутках Еллади. Боюся, уява твоя має зір, гостріший за Лінкеїв[28]28
  Лінкей – персонаж давньогрецької міфології, аргонавт, що мав надзвичайно гострий зір.


[Закрыть]…