Текст книги "Я – Демон лени, покоривший этот мир ради того, чтобы мне дали поспать"

Автор книги: А.Никл

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 19 страниц)

Запала мовчанка. Припинився навіть Церберів лютий гавкіт. Діагор обернувся до Геракла, немовби той мав щось сказати, але той, здавалося, поринув у власні роздуми, із чого Діагор виснував, що розгадник вважає бесіду виключно «філософською» і лишає право на всі відповіді йому. Філософ прочистив горло і сказав:

– Я розумію, що ти маєш на увазі, Кранторе, але ти помиляєшся. Ця чорнота, про яку ти мовиш і в якій бачиш тільки хаос, – це лише твоє незнання. Ти гадаєш, що немає абсолютних, непохитних істин, але можу тебе запевнити: вони є, хоч їх і важко осягнути. Ти кажеш, що кожен має власну істину. Я ж відповім тобі, що кожен має власну думку. Ти зустрічався з багатьма дуже різними людьми, які розмовляли різними мовами й на все мали різні погляди. Через це ти дійшов помилкового висновку, що немає нічого, що мало би для всіх однакову цінність. Але річ у тому, Кранторе, що ти тримаєшся за слова, за визначення, за образи предметів та істот. Однак поза словами є ідеї…

– Перекладач, – урвав його Крантор.

– Що?

Величезне Кранторове обличчя, підсвітлене знизу каганцями, видавалося таємничою маскою.

– Це вірування, доволі поширене в деяких віддалених краях, – сказав він. – Згідно з ним, усе, що ми робимо й кажемо, – це слова, написані іншою мовою на велетенському папірусі. І є Хтось – той, хто цієї миті читає цей папірус і розгадує наші вчинки й думки, вишукуючи в тексті нашого життя приховані відгадки. Цього Когось називають Тлумачем або Перекладачем… Ті, хто вірить у Нього, вважають, що наше життя має певний кінцевий зміст. Він невідомий нам, але Перекладач здатен поступово виявляти його, читаючи нас. Урешті-решт текст закінчиться і ми помремо, знаючи не більше, ніж раніше. Однак Перекладач, прочитавши нас, насамкінець дізнається остаточний сенс нашого буття*.

__________

^{* Хоч скільки не шукав, я не зумів знайти у своїх книжках жодної згадки про цю начебто релігію. Це, поза сумнівом, вигадка автора.}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

– Яка рація їм вірити в цього дурнуватого Перекладача, якщо наприкінці вони помруть, так само нічого не знаючи? – обізвався Геракл, що досі мовчав.

– Деякі гадають, що з Перекладачем можна розмовляти, – лукаво посміхнувся Крантор. – Вони стверджують, що Він чує нас, адже читає і перекладає всі наші слова, а отже до Нього можна звернутися.

– І що вони кажуть цьому… Перекладачеві, ті, хто вірить у нього? – запитав Діагор, якому ця релігія видавалася такою самою безглуздою, як і Гераклові.

– Залежить хто, – відказав Крантор. – Деякі його вихваляють або просять щось: наприклад, розповісти, що з ними станеться в наступних розділах… Інші кидають йому виклик, бо знають – чи то гадають, буцімто знають – що Перекладача насправді не існує…

– І як же вони кидають йому виклик? – запитав Діагор.

– Вони волають до нього, – відповів Крантор.

Зненацька він підвів погляд до темної стелі кімнати. Здавалося, він шукав очима когось.

Він шукав тебе.*

__________

^{* Перекладаю дослівно, хоча не зовсім розумію, до кого звертається автор і що хоче сказати, так несподівано перестрибуючи на другу особу.}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

– Слухай-но, Перекладачу, – загорлав Крантор своїм могутнім голосом. – Ти, що такий упевнений у своєму існуванні! Скажи мені, хто я!.. Витлумач мою мову і дай мені визначення!.. Я кидаю тобі виклик: збагни мене!.. Ти, хто гадає, ніби ми – лише бозна-коли написані слова!.. Ти, хто думає, ніби в нашій історії приховано ключ до розуміння!.. Осмисли мене, Перекладачу!.. Скажи мені, хто я… якщо прочитавши мене, ти зможеш мене ще й розгадати!.. – заспокоївшись, він обернувся до Діагора й усміхнувся. – Ось, що кричать цьому гаданому Перекладачеві. Але, певна річ, той ніколи не відповідає, адже його не існує. А якщо він і існує, то так само нічого не знає, як і ми…**

__________

^{** Слово честі, сам не розумію, чому так рознервувався. У Гомера, наприклад, часто трапляються несподівані переходи на другу особу. Тут, очевидно, йдеться про щось подібне. Але правда в тому, що, перекладаючи Кранторову викличну промову, я трохи занепокоївся. Мені спало на думку, що, можливо, «Перекладач» – це нове ейдетичне слово. У такому разі кінцевий образ у цьому розділі буде складніший, ніж я гадав: скажені атаки «невидимого звіра», що відповідають Критському бику, «дівчина з лілією», а тепер ще й цей «Перекладач». Єлена має рацію: ця робота перетворюється на одержимість. Завтра пораджуся з Гектором.}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Увійшла Понсіка з повним кратером і долила вина. Скориставшись паузою в розмові, Крантор сказав:

– Піду прогуляюся. Нічне повітря піде мені на користь…

Білястий потворний пес побіг за ним. По якійсь хвилі Геракл промовив:

– Не надто зважай на нього, добрий Діагоре. Крантор завжди був украй імпульсивний і дивакуватий, а час і подорожі лише загострили ці риси його вдачі. Йому завжди бракувало терпцю, щоб сидіти й розмовляти протягом тривалого часу: складні розумування його бентежать… Він не схожий на афінянина, але не схожий і на спартанця, адже ненавидить війну і військо. Я розповідав тобі, як він подався жити самітником на острів Евбею, де сам злагодив собі хижку? Це сталося приблизно тоді, коли він обпалив собі руку… Але відлюдництво теж не припало йому до смаку. Я не знаю, що йому подобається, а що ні, і ніколи цього не знав… Підозрюю, що він незадоволений тою роллю, яку йому призначив Зевс у цій великій Виставі, що зветься життям. Прошу в тебе вибачення, Діагоре, за його поведінку.

Філософ сказав, що то пусте, і підвівся йти.

– Що робитимемо завтра? – запитав він.

– Ти – нічого. Ти мій замовник і вже достатньо попрацював.

– Але я хочу й далі тобі допомагати.

– У цьому немає потреби. Завтра я самостійно проведу невеличке розслідування. Якщо будуть якісь новини, я дам тобі знати.

Діагор затримався у дверях.

– Ти з’ясував щось, що можеш мені розповісти?

Розгадник почухав потилицю.

– Усе йде добре, – сказав він. – У мене є кілька здогадок, які не дадуть мені спокійно спати цієї ночі, але…

– Авжеж, – урвав його Діагор. – Не говорімо про інжирину, доки не побачимо, що всередині.

Вони розпрощалися як друзі.*

__________

^{* Я непокоюся дедалі більше. Не знаю чому, адже ніколи раніше не почувався так від роботи. Зрештою, можливо, це все – лише моя уява. Я наведу тут коротеньку розмову, яку мав сьогодні вранці з Гектором, а читач нехай сам вирішує.}

^{– «Печера ідей», – кивнув він, коли я назвав книжку. – Авжеж, класичний грецький текст невідомого автора про Афіни після Пелопоннеської війни. Це я сказав Елієві долучити цей твір до нашої серії перекладів…}

^{– Знаю. Власне, це я його перекладаю.}

^{– Чим можу допомогти тобі?}

^{Я сказав чим. Він насупив чоло й поставив те саме запитання, що й Елій: чому мене цікавить оригінальний рукопис? Я пояснив, що твір виявився ейдетичним, а Монтал, схоже, цього не помітив. Гектор знову насупився.}

^{– Якщо Монтал цього не помітив, значить цей текст – не ейдетичний, – мовив він. – Пробач, не хочу видатися нетактовним, але Монтал у цій царині був справжній фахівець…}

^{Я зібрав докупи всю свою терплячість і став пояснювати:}

^{– Ейдезис дуже сильний, Гекторе. Він впливає на реалізм сцен, навіть на діалоги й думки героїв… Усе це має щось значити, хіба ж ні? Я хочу виявити той ключ, який автор заховав у тексті, і мені потрібен первопис, щоб пересвідчитись у правильності мого перекладу… Елій погодився й порадив мені звернутися до тебе.}

^{Урешті-решт Гектор піддався на мої прохання (він вельми впертий), але подав мені небагато надії: текст був у Монтала, а по його смерті всі рукописи перейшли до інших бібліотек. Ні, у нього не було ні близьких друзів, ні рідних. Він жив наче пустельник, сам-один у будинку на цілковитому відлюдді.}

^{– Власне кажучи, – додав Гектор, – сáме його бажання віддалитися від цивілізації і призвело до його смерті… Еге ж?}

^{– Тобто?}

^{– Ой, я гадав, ти знаєш. То Елій тобі нічого не розповів?}

^{– Тільки те, що Монтал помер, – відказав я і, пригадавши Елієві слова, додав: – І що «всі про це говорили…» Але я не знаю чому.}

^{– Бо смерть його була жахлива, – пролунала відповідь.}

^{Я натужно ковтнув слину.}

^{– Його знайшли в лісі недалеко від будинку, у якому він мешкав, – мовив далі Гектор. – Тіло його було пошматоване. Місцева влада сказала, що на нього, імовірно, напала вовча зграя…}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

5

Геракл Понтор, розгадник таємниць, умів літати.

Він ширяв у цілковитій тиші серед замкненого простору темної печери, легесенький, наче повітря, наче його тіло перетворилося на аркуш пергаменту. Нарешті він знайшов те, що шукав. Спершу він почув биття, тягуче, мовби удари веслами в мулистій воді, а потім побачив його – людське серце, що линуло в мороці, як і він сам. Тільки-тільки видерте з грудей, воно ще тріпотіло: чиясь рука чавила його, наче міх із вином; крізь пальці густими струминками текла кров. Утім, найбільше турбувало розгадника не вирване серце, а те, кому належала рука, що стискала його залізною хваткою, однак на рівні плеча її неначе акуратно відтяли – усе, що було далі, від очей ховала темрява. Зацікавлений, Геракл підлетів ближче, щоб оглянути видиво: думка про те, що рука може висіти в повітрі сама собою, видавалася йому безглуздою. Аж тут він виявив іще дивнішу річ: биття того серця було єдиним, яке він чув. Нажаханий, він опустив погляд і торкнувся руками грудей. У грудях була величезна й порожня діра.

Ураз він збагнув: щойно вирване серце – його.

Геракл із криком прокинувся.

Коли до спальні забігла стривожена Понсіка, він уже почувався краще і зміг її заспокоїти.*

__________

^{* Минулої ночі, ще до того, як я почав перекладати цей розділ, мені наснився сон, але в ньому не було серця, видертого з грудей. Мені снився головний герой, Геракл Понтор, і у своєму сні я бачив, як він спить на ліжку. Зненацька Геракл із криком пробудився, немовби йому примарилося якесь жахіття. Тоді я теж закричав і прокинувся. Коли ж я взявся за переклад п’ятого розділу, цей збіг із текстом приголомшив мене до краю. Монтал пише про папірус таке: «М’який, тонюсінький, немовби на останній фазі виготовлення аркуша забракло кількох шарів волокна або ж матеріал із плином часу зробився крихкий, пористий і тендітний, як крильце метелика чи маленької пташини».}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Хлопчик-раб затримався, щоб застромити смолоскип у металевий тримач, але цього разу, підстрибнувши, він спромігся зробити це раніше, ніж Геракл встиг йому допомогти.

– Щось ти забарився з візитом, – обтріпуючи руки від пилу, сказав хлопчина, – але поки ти мені платиш, я не проти чекати тебе аж до ефебового віку.

– Якщо й далі будеш такою пронозою, ти досягнеш його раніше, ніж заповіла природа, – відказав Геракл. – Як твоя господиня?

– Трохи краще, ніж тоді, коли ти бачив її востаннє. Але все одно не цілком добре, – хлопчик зупинився посеред темного коридору і з таємничим виглядом наблизився до розгадника. – Мій друг Іфімах, старий раб, каже, що вона кричить уві сні, – пошепки повідав він.

– Сьогодні мені теж наснився сон, від якого важко не закричати, – зізнався Геракл. – Дивно: зі мною таке трапляється рідко.

– Це ознака старості.

– То ти ще й сни тлумачиш?

– Ні. Так стверджує Іфімах.

Вони прийшли до вже знайомої Гераклові трапезної. Однак тепер кімната була світла й прибрана; у стінних нішах, за ложами й амфорами, а також у коридорах, що вели далі, горіли світильники, заливаючи приміщення гарним золотавим сяйвом.

– Ти братимеш участь у Ленеях? – запитав хлопчик.

– Яким то побитом? Я ж не поет.

– А я думав, поет. Хто ж ти тоді?

– Розгадник таємниць.

– А що ти робиш?

Геракл на якусь хвилю замислився.

– По правді сказати, приблизно те саме, що й Іфімах. Розмірковую про все загадкове.

Очі хлопчикові заблищали. Та враз він, схоже, пригадав, що раб, бо стишив голос і повідомив:

– Моя господиня невдовзі тебе прийме.

– Дякую тобі.

Коли хлопчик пішов, Геракл, усміхаючись, усвідомив, що досі не знає, як його звати. Чекаючи, він узявся вивчати повітряний танок крихітних порошинок, що кружляли довкола світильників і в їхньому сяйві здавалися ошурками золота. Розгадник намагався виявити якесь правило чи закономірність у цьому вируванні легесеньких дрібок. Незабаром, однак, він змушений був відвести погляд, адже знав, що його цікавість, його жадоба розгадувати чимраз складніші образи наражає на небезпеку загубитися в бездонній глибині речей.

Коли Етіда зайшла до трапезної, раптовий протяг здійняв поли її плаща і вони залопотіли, наче крила. Її лице, хоча досі бліде і з темними ободами попід очима, мало охайніший вигляд, із погляду зникла похмурість, він став ясним і легким. Рабині, що супроводжували її, схилилися перед Гераклом.

– Шана тобі, Геракле Понторе. Прикро, що моя гостинна оселя така незатишна: горе не сприяє щедрому частуванню.

– Я вдячний за твою гостинність, Етідо. Мені цілком її досить.

Жінка вказала на одне з лож.

– Принаймні можу запропонувати тобі нерозведеного вина.

– Для вина надто рання година.

Етіда махнула рукою, і рабині мовчки вийшли. Чоловік і жінка лягли на ложа, що стояли одне навпроти одного. Розправляючи складки пеплоса на ногах, Етіда усміхнулася й промовила:

– А ти не змінився, Геракле Понторе. Не хочеш потьмарити найнезначнішої думки краплиною вина в непідхожий для цього час. Навіть заради того, щоб ушанувати узливанням богів.

– Ти теж не змінилася, Етідо: і далі намагаєшся спокусити мене соком виноградної лози, щоб моя душа втратила зв’язок із тілом і полинула вільно ширяти попід хмарами. На жаль, тіло моє стало заважке.

– Натомість розум твій легкий і дедалі легшає, чи не так? Зізнаюся тобі: зі мною діється те саме. Лише розум дає мені змогу втекти від цих стін. Ти дозволяєш літати своєму розумові, Геракле? Я свій не здатна тримати в зачині; він розпростує крила, і я кажу йому: «Неси мене, куди хочеш». Але він завжди несе мене в те саме місце – у минуле. Тобі, звісна річ, важко зрозуміти таку схильність, бо ти чоловік. Але ми, жіноцтво, живемо минулим…

– Усі Афіни живуть минулим, – відповів Геракл.

– Так сказав би й Мерагр, – на її вустах знову з’явилася легка усмішка. Геракл усміхнувся у відповідь, але враз відчув на собі її дивний погляд. – Що з нами сталося, Геракле? Що з нами сталося? – вона замовкла. Розгадник опустив очі. – З Мерагром, з тобою, з твоєю дружиною Агесіхорою, зі мною… Що з нами сталося? Ми підкорялися правилам, законам, що їх настановили люди, які нас не знали і яким до нас було байдуже. Законам, що їх дотримувалися наші батьки й батьки наших батьків. Законам, що їх мусять виконувати чоловіки, хоч і мають змогу обговорювати їх на Зборах. Жінкам натомість не вільно говорити про них навіть на Фесмофоріях[40]40
  Фесмофорїї – велике давньогрецьке свято на честь Деметри й частково Персефони, яке влаштовували вільнонароджені жінки наприкінці жовтня у багатьох містах Стародавньої Греції.


[Закрыть], коли ми виходимо зі своїх домівок і збираємося на агорі: нам належить мовчати й слухняно коритися вашим рішенням, навіть помилковим. Тобі ж відомо, я – лише звичайнісінька жінка, що не вміє ні читати, ні писати й ніколи не бачила ні іншого неба, ні інших земель. Але мені подобається думати… І знаєш, що я думаю? Що Афіни стоять на законах, старезних, наче той камінь, із якого змуровані старовинні храми. Акрополь – холодний, наче кладовище. Колони Парфенону – це ґрати клітки, всередині якої птахи не можуть літати. Мир… так, ми маємо мир. Але якою ціною? Що ми зробили з нашими життями, Геракле?.. Раніше було краще. Принаймні всі гадали, що справи йдуть добре… Так гадали наші батьки.

– Але вони помилялися, – відказав Геракл. – Раніше не було краще, ніж тепер. Не було й гірше. Просто точилася війна.

Не ворухнувшись, Етіда швидко промовила, немовби відповідала на почуте запитання:

– Раніше ти кохав мене.

Гераклові здалося, наче він дивиться на себе збоку: ось він, з безпристрасним виразом на обличчі, рівно дихаючи, спокійно напівлежить на ложі. Водночас він відчував, що з тілом його щось діється: руки, наприклад, ураз похололи й спітніли. Етіда додала:

– А я тебе.

«Навіщо вона змінила тему? – міркував розгадник. – Невже не здатна підтримувати розважливої, виваженої розмови, як то чинять чоловіки? Навіщо тепер зненацька ці особисті речі?» Він ніяково засовався на ложі.

– Ох, пробач, Геракле, будь ласка. Вважай мої слова зітханням самотньої жінки… Та часом я запитую себе: скажи, ти не думав, що все могло бути інакше? Ні, ні, я не це хотіла сказати: я знаю, що ти ніколи так не думав. Але чи не було в тебе такого відчуття?

«І знову якесь безглузде запитання!» Він дійшов висновку, що відзвичаївся розмовляти з жінками. Навіть із його нинішнім замовником, Діагором, попри очевидну розбіжність характерів, можна було провадити сяку-таку логічну розмову. Але з жінками?.. Чого вона допоминається цим запитанням? Невже жінки пам’ятають все-все, що колись відчували? І навіть, якщо так: хіба це має значення? Відчуття й почуття – наче барвисті пташки: вони прилітають і відлітають, скороминущі, мов сон. І Гераклові це було добре відомо. Але як пояснити це їй, що вочевидь цього не знала?

– Етідо, – прочистивши горло, почав він, – замолоду наші відчуття були одні, тепер вони геть інакші. Хто може з певністю сказати, що сталося б у тому чи тому випадку? Я знаю, що одружився з Агесіхорою з волі батьків, але хоч вона й не подарувала мені дітей, я був щасливий із нею і тужив по ній, коли вона померла. Що ж до Мерагра, він обрав тебе…

– А я обрала його, коли ти обрав Агесіхору, бо він був той, кого воліли мої батьки, – перебила його Етіда. – Я теж була щаслива з ним і тужила по ньому, коли він помер. А тепер… ось ми, обоє помірно щасливі, не наважуємося говорити про все те, що втратили, про кожну змарновану нагоду, про кожен випадок, коли ми нехтували своїми схильностями й зневажали свої бажання… обґрунтовуючи це… вигадуючи підстави… – вона замовкла й кілька разів кліпнула, немовби прокинулася від сну. – Але, повторюю, даруй мені ці дурнички. З мого дому пішов останній чоловік, а… що ми, жінки, без чоловіків? Ти перший, хто відвідав нас після поминальної учти.

«Отже, вона говорила про все це через той біль, що його відчуває», – із розумінням подумав Геракл і поклав собі бути люб’язним.

– Як Елея?

– Ще спроможна терпіти сама себе. Але страждає на думку про свою жахливу самотність.

– А що ж Дамін із Клазобіона?

– Він торговець, людина рахубна, і не згодиться побратися з Елеєю, поки я не помру. Закон дозволяє йому це. Тепер, після смерті її брата, моя донька за законом стала епіклерою[41]41
  Епіклера – у Стародавній Греції – єдина донька-спадкоємиця.


[Закрыть] і повинна вийти заміж, щоб наше майно не перейшло до Держави. Як дядько з батькового боку Дамін має першочергове право взяти її за дружину, але він був не надто прихильний до мене й за Мерагрового життя, а після його смерті – і поготів. Він, наче той птах-падлоїд, вичікує, доки я щезну з цього світу. Мені байдуже, – вона потерла передпліччя. – Принаймні я матиму певність, що цей будинок перейде у спадок Елеї. До того ж вибирати мені нема з чого: як ти здогадуєшся, залицяльників у моєї доньки небагато через те, що наша родина впала в неславу…

Трохи помовчавши, Геракл сказав:

– Етідо, я тут узявся за невеличку справу, – вона глянула на нього, і він заговорив швидко, сухим тоном. – Я не можу відкрити тобі імені мого замовника, але запевняю: він людина чесна. Що ж до справи, то вона певною мірою пов’язана з Трамахом… Я подумав, що мушу погодитися… і сказати тобі про це.

Етіда підібгала губи.

– То ти прийшов до мене як розгадник таємниць?

– Ні. Я прийшов, щоб повідомити тебе. Якщо не захочеш мене бачити, я більше не потурбую тебе.

– Яка ж то таємниця може бути пов’язана з моїм сином? У його житті для мене не було жодних таємниць…

Геракл глибоко вдихнув.

– Тобі немає чого непокоїтися: моє розслідування не торкається Трамаха безпосередньо, хоч і ширяє довкола нього. Мені б дуже допомогло, якби ти відповіла на кілька запитань.

– Радо допоможу тобі, – відказала Етіда тоном, який свідчив, що вона аж ніяк не рада.

– Ти не помітила: протягом останніх кількох місяців твій син не був чимось стурбований?

Жінка, насупивши чоло, замислилася.

– Та ні… Він був такий, як завжди. І не видавався мені надто стурбованим.

– Ти проводила з ним багато часу?

– Ні, бо хоч і бажала цього, а проте не хотіла йому докучати. Трамах зробився доволі дражливим щодо цього, але кажуть, що хлопці-підлітки, виховані в родинах, де головують жінки, завжди так поводяться. Він не терпів, коли хтось із нас втручався в його життя. Хотів відлетіти далеко-далеко, – вона замовкла, а тоді додала: – Він прагнув досягти ефебового віку й податися геть звідсіля. І, бачить Гера, я йому за це не докоряла.

Геракл кивнув, на мить заплющивши очі, немовби хотів показати, що цілком розуміє Етіду і їй немає потреби більше нічого казати. Відтак промовив:

– Я дізнався, що Трамах навчався в Академії…

– Так. Я цього захотіла, не лише заради нього самого, а й на згадку про його батька. Тобі ж відомо, що Мерагр приятелював із Платоном. А Трамах, за словами його менторів, добре вчився…

– Що він робив у вільний час?

По короткій хвилі Етіда відказала:

– Я відповіла б тобі, що не знаю, Геракле, але як матір здогадуюся: це не надто відрізнялося від того, що робить будь-який хлопець у його віці. Він уже був чоловіком, нехай закон і не визнавав цього. І був господарем свого життя, як і будь-який інший чоловік. Нам, жінкам, він не дозволяв пхати носа у свої справи. «Удовольнися роллю найкращої матері в Афінах», – казав він мені… – на її блідих губах показалася усмішка. – Але повторюю тобі: Трамах не мав від мене таємниць. Я знала, що він добре вчиться в Академії. Його відстороненість не хвилювала мене. Я дозволяла йому літати на волі.

– Він був дуже релігійний?

Етіда усміхнулася й перемінила позу.

– О так, Священні містерії. Відвідини Елевсіна – це єдине, що мені лишається. Ти не уявляєш, Геракле, скільки сил мені, бідній удові, додає віра у щось незвичайне, відмінне від решти… – розгадник дивився на неї із незворушним виразом на обличчі. – Але я не відповіла на твоє запитання… Так, Трамах був релігійний… По-своєму. Він ходив із нами до Елевсіна, якщо це можна вважати за ознаку релігійності. Проте він більше покладався на власні сили, ніж на свою віру.

– Ти знайома з Анфісом та Евнеєм?

– Звісно. Це Трамахові найліпші друзі з Академії, обидва з добрих родин. Іноді вони теж ходили з нами до Елевсіна. Я про них щонайкращої думки: вони були гідними товаришами мого сина.

– Етідо… Трамах часто ходив полювати на самоті?

– Час від часу. Він любив показувати, що готовий до життя, – вона всміхнулася. – І він справді був готовий.

– Даруй мені такий безлад у запитаннях, будь ласка, але, як я вже казав, моє розслідування не стосується Трамаха безпосередньо… Ти знаєш Менехма, скульптора й поета?

Етіда примружила очі й завмерла на ложі, наче пташка, яка ось-ось злетить.

– Менехма?.. – повторила вона, ледь-ледь закусивши губу, і після коротесенької паузи додала: – Здається, знаю. Так, я пригадую його. Він часто бував у нас, коли Мерагр був іще живий. Дивна особа, але мій чоловік товаришував із багатьма диваками… і це я не маю на увазі тебе.

Геракл роблено всміхнувся і запитав:

– І відтоді ти його не бачила?

Етіда заперечно хитнула головою.

– Не знаєш, він мав якісь стосунки з Трамахом?

– Ні, не думаю. Я певна: Трамах мені про нього ніколи не казав, – Етіда занепокоїлася й насупила чоло. – Геракле, у чому річ? Твої запитання такі… Якщо не можеш розповісти, що розслідуєш, то скажи принаймні, чи смерть мого сина… Тобто… на Трамаха напала вовча зграя, хіба ні? Нам так сказали, і так воно й було, правда?

Геракл, як і раніше не виявляючи жодних емоцій, відповів:

– Саме так. Моє розслідування не стосується Трамахової смерті. Але досить, я більше не дійматиму тебе запитаннями. Ти мені дуже допомогла, і я вдячний тобі за це. Нехай боги будуть прихильні до тебе.

Він поквапно пішов. Його гризло сумління за те, що довелося збрехати добрій жінці.*

__________

^{* Мене сумління не гризе анітрохи: учора я розповів Єлені про той збіг, що непокоїть мене над усе. «Як тільки тобі таке на думку спадає? – здивувалася вона. – Який зв’язок може бути між Монталовою смертю й загибеллю персонажа книжки, написаної тисячі років тому? Агов, схаменися! Ти часом не божеволієш? Монталова смерть – реальний факт, трагічний випадок. Смерть персонажа книжки, яку ти перекладаєш, – сута вигадка. Може, це знову якийсь ейдетичний засіб, прихований символ, бог його знає…» Єлена, як завжди, має рацію. Її приголомшливо практичний погляд на речі розбив би вщент найлогічніші висновки Геракла Понтора – нехай і вигаданий персонаж, він із кожним днем дедалі більше мені подобається і стає моїм улюбленим героєм, єдиним голосом, що надає цьому хаосу якийсь сенс. Але що тобі сказати, здивований читачу: раптом мені здалося вкрай важливим довідатися більше про Монтала і його самітницький триб життя. Я написав листа Арістідові, науковцю, який чи не найкраще його знав, і той не забарився відповісти: він прийме мене у себе вдома. Часом я запитую себе: чи не намагаюсь я наслідувати Геракла Понтора, проводячи власне розслідування?}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Повідають, того дня сталося нечуване: через недбальство жерців із великої урни з приносами для Афіни Ніки[42]42
  Афіна Ніка Аптерос – Афіна Переможниця Безкрила, її культ виник унаслідок злиття культу Афіни й крилатої богині перемоги Ніки. У храмі Ніки Аптерос на Акрополі містилася скульптура Афіни (за іншими даними – Ніки) без крил. Давньогрецький історик та географ Павсаній переказує легенду, буцімто афіняни позбавили богиню крил, щоб Перемога ніколи не залишала місто.


[Закрыть] вихопилися сотні білих метеликів. Того ранку в теплому сяйві зимового афінського сонця все Місто заполонили щонайтендітніші світлясті мерехтливі крильця. Одні бачили, як метелики впурхнули до незаплямованого святилища Артеміди Бравронської[43]43
  Святилище стояло на південному заході Акрополя й мало назву Бравронейон. Артеміда Бравронська вважалася заступницею породіль, і її головний храм був у Бравроні, демі на східному узбережжі Аттики.


[Закрыть], щоби злитися зі сніжно-білим мармуром богині; інші здивовано спостерігали, як довкола статуї Афіни Промахос[44]44
  Колосальна бронзова статуя давньогрецького скульптора Фідія, присвячена богині Афіні Промахос – Афіні Войовниці.


[Закрыть] рухомі білі квіти тріпотять пелюстками, не падаючи додолу. Швидко множачись і не відчуваючи небезпеки, метелики напосіли на кам’яних дівчат, що без сторонньої допомоги (якої не потребували) підтримували стелю Ерехтейону[45]45
  Ерехтейон – одне з найдавніших і найвагоміших святилищ Афін. За легендою зведений на місці суперечки між Афіною та Посейдоном-Ерехтеєм за право володіти Аттикою.


[Закрыть]; опустилися на священну оливу, дарунок Афіни Егідодержавної; блискучим летом ринули зі схилів Акрополя й, наче невагоме військо, м’яко, а проте настирливо вдерлись у повсякденне життя афінян. Ніхто не чинив їм нічого, бо вони й були, вважай, нічим – клаптиками миготливого світла, немовби Ранок, кліпнувши легесенькими віями, зронив на Місто блискучий косметичний порошок. Тож метелики на очах у враженого люду безперешкодно попрямували незримим ефіром до Ареєвого храму, до Зевсової стої, до Толосу, Геліеї, Тесейону[46]46
  Толос – громадська будівля, де збиралися притани.
  Геліея – суд присяжних.
  Тесейон – храм Гефеста, що деякий час носив назву на честь афінського героя Тесея, бо вважалося, що там поховані його мощі.


[Закрыть] й монументу Героїв, постійно сяючи, постійно в русі, затяті у своїй прозірчастій свободі. Наче дівчата-вітрогонки, поцілувавши на лету фризи громадських будівель, метелики обсіли дерева в садках, а тоді хуртовиною посипалися на траву й на рінь біля потічків. Собаки гавкали на них, не чинячи шкоди, як гавкають на примар чи вихори піску; коти відстрибували за каміння, сахаючись їхнього незбагненного лету, а воли з мулами здіймали важкі голови, щоб поглянути на них, але не почували смутку, бо ж не були здатні мріяти.

Урешті-решт метелики опустилися на людей і почали гинути.*

__________

^{* Це нісенітне нашестя (адже в історичних джерелах немає жодних свідчень, що Афіні Ніці приносили білих метеликів як дар) – найпевніше, ейдетичне: ідеї «лету» і «крил», присутні від початку розділу, порушують реалізм оповіді. Кінцевий образ, на мій погляд, – це подвиг, пов’язаний зі Стімфалійськими птахами, коли Геракл дістав наказ прогнати величезну зграю птахів, що спустошувала околиці Стімфалійського озера. Йому вдалося це зробити, здійнявши страшенний брязкіт бронзовими кимвалами. Однак чи помітив читач майстерно замасковану присутність «дівчини з лілією»? Скажи мені, читачу, прошу тебе: може, ти гадаєш, що це лише мої вигадки? Але ж ось і «білі квіти», і «дівчата» (каріатиди Ерехтейону), і такі ключові слова, як «допомога» («без сторонньої допомоги») і «небезпека» («не відчуваючи небезпеки»), що тісно пов’язані з цим образом!}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Коли ополудні Геракл Понтор зайшов до свого садка, то побачив, що землю вкриває блискучий саван із мертвих метеликів. Утім, птаство, що гніздилося на карнизах або у верховітті сосен, уже заходилося поїдати їх своїми рухливими дзьобами. Одуди, зозулі, золотомушки, граки, припутні, ворони, солов’ї та щиглики, зосереджено схиливши голівки над смаколиком, наче художник над амфорою, повертали легкому моріжку зелений колір. Видовище було дивне, але Геракл не взяв це ні за добрий знак, ні за поганий, адже, поміж усього іншого, не вірив у знаки.

Коли він простував стежкою через сад, зненацька його увагу привернуло лопотіння крил праворуч. Полохаючи птахів, з-за дерев виринула згорблена темна постать.

– То ти тепер узяв собі за звичку ховатися й лякати людей? – усміхнувся Геракл.

– Ні, Геракле Понторе, клянуся Зевсовими гостродзьобими блискавками, – прорипів своїм старечим голосом Евмарх. – Але ти платиш мені за те, щоб я був непомітний і шпигував, не показуючись іншим на очі, хіба ні? Ось я й опанував це ремесло.

Шум зігнав птахів, ті перервали свою учту й злетіли: їхні невеличкі, зграбнесенькі тіла спалахнули в повітрі, а тоді ринули сторч додолу. Обидва чоловіки закліпали, осліплені сяйвом полуденного сонця в зеніті.*

__________

^{* Пташки в цьому розділі – такі самі ейдетичні, як і метелики, і тому тепер перетворюються в сонячні промені. Зауваж, читачу, що це не диво й не чари, а звичайний художній засіб, як-от зміна метрики у вірші.}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

– Та страшна машкара, що в тебе за рабиню, показала на мигах, що тебе нема вдома, – сказав Евмарх, – тож я терпеливо чекав на тебе, щоб повідомити: моя праця дала деякі плоди…

– Ти зробив те, що я тобі звелів?

– Так, як твої руки роблять те, що велить їм думка. Учора ввечері я став тінню мого учня. Невтомний, я ходив за ним на безпечній віддалі, наче та яструбиця, що пильнує за першим летом своїх пташенят; я не спускав очей із його спини, поки він, минаючи людей, що юрмилися на вулицях, простував через усе Місто в товаристві свого друга Евнея, з яким зустрівся смеркома біля Зевсової стої. Вони не гуляли знічев’я, тямиш, про що я мовлю? Їхня летюча хода мала чітку мету. Але нехай Зевс Кронід прикує мене до скелі, наче Прометея, і накаже хижому птахові чорним дзьобом щодня виривати мені печінку, якщо я міг уявити собі, Геракле, таку дивну мету!.. З твоєї міни я бачу, що тобі вривається терпець… Не турбуйся, я вже завершую свою оповідь: урешті-решт я довідався, куди вони прямували! Я скажу тобі, і ти здивуєшся, як і я…

Сонячне сяйво знову стало спроквола дзьобати моріжок. Потому всілося на гілку й процвірінчало кілька нот. До нього підлетів ще один соловейко.**

__________

^{** Тут відбувається зворотна метаморфоза: світло перетворюється на пташку. Читачів, які вперше мають справу з ейдетичним текстом, ці речення можуть дещо збентежити, але, повторюю, не йдеться про жодне чудо, лише про художній засіб.}