Текст книги "Я – Демон лени, покоривший этот мир ради того, чтобы мне дали поспать"

Автор книги: А.Никл

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 19 страниц)

– Калікла, – кивнув Діагор. – Так, тепер я пригадую, що він відлучався на якийсь час…

– Саме так. Він пішов на кухню, здивований тим, що Анфіс не несе йому вина. Цей Калікл мало-мало не заскочив нас, але, на щастя, ми вже завершили розмову. Отож, як я вже сказав, я помітив, що Анфіс не повертається, і, підвівшись, пішов на кухню…

Геракл, повільно насолоджуючись, потер руки. Здійняв сивувату брову.

– Ах, Діагоре! Що тобі сказати про цього хитрющого вродливця? Запевняю тебе: твій учень багато чого міг би навчити нас обох! Він чекав на мене в кутку, тремтячи, його великі очі блищали, а гірлянда з квіток здіймалася й опадала на грудях від важкого дихання. Анфіс поспішно дав мені знак іти за ним і завів до невеличкої комірчини, де ми змогли поговорити наодинці. Перше, що він мені сказав: «Це не я, присягаюся священними богами домашнього вогнища! Я не вбивав Евнея! Це він!» Я вивідав у нього все, що він знав, змусивши повірити, ніби мені це вже відомо. Власне кажучи, так воно й було, адже його відповіді цілковито підтвердили всі мої припущення. Завершивши, він зі слізьми в очах просив мене, благав нічого не розповідати. Мовляв, йому байдуже, що станеться з Менехмом, але сам він не хоче бути вплутаним, він мусить думати про родину… Академію… Це було б жахливо. Я сказав йому, що не знаю, наскільки зможу виконати його прохання. Тоді Анфіс підступив до мене, опустивши очі й млосно дихаючи. Він говорив пошепки. Його слова, фрази зробилися зумисно повільними. Він обіцяв мені багато послуг, адже (це його мова) уміє догоджати чоловікам. Я спокійно всміхнувся й відказав йому: «Анфісе, цього не потрібно». Замість відповіді він двома швидкими рухами розстібнув фібули хітона, і той упав йому до ніг… Я кажу «швидкими», хоча мені тоді здавалося, що він рухається поволі-поволі… Ураз я зрозумів, чому через цього юнака спалахують пристрасті і найрозважливіші чоловіки втрачають голову. Я відчув на обличчі його пахуще дихання й відступив. Відтак сказав йому: «Анфісе, переді мною два різні завдання: з одного боку, твоя неймовірна врода, з іншого – мій обов’язок забезпечити справедливість. Розум велить нам милуватися першою і виконувати другий, і ніяк інакше. Тож не змішуй своєї дивовижної вроди з виконанням мого обов’язку». Анфіс нічого не відповів і не ворухнувся, лише звів на мене свої очі. Не знаю, як довго він отак стояв безрушно і мовчки дивився на мене, не маючи на собі нічого, крім вінка з плюща й плетениці квітів на шиї. У коморі було тьмяно, але я роздивився на його прегарному обличчі насмішкуватий вираз. Гадаю, він прагнув показати, що чудово усвідомлює свою владу наді мною, навіть попри мою відмову… Цей хлопчина – жахливий тиран чоловіків, і йому це відомо. Потім ми обоє почули, як його хтось кличе: це був той твій колега-ментор. Анфіс одягнувся не поспішаючи, мовби його тішило, що хтось може застати його в такому вигляді. Відтак вийшов із комори. Опісля і я повернувся на учту.

Геракл ковтнув вина. Його обличчя ледь паленіло. Діагор натомість був блідий, наче кварц. Розгадник стенув плечима й мовив:

– Не звинувачуй себе. Без сумніву, це Менехм їх так розбестив.

Діагор відказав безвиразним голосом:

– Я не вважаю чимось поганим те, що Анфіс ось так віддається тобі, чи Менехмові, чи будь-якому іншому чоловікові. Урешті-решт, чи є щось солодше за кохання ефеба? Кохання ніколи не буває жахливим, жахливими бувають його причини. Кохатися лише заради фізичної насолоди – огидно; заради того, щоб купити твоє мовчання – так само.

Діагорові очі зволожніли. Голосом, що зробився кволим, наче призахідне сонце, він додав:

– Тому, хто кохає по-справжньому, не потрібно навіть торкатися коханого: досить лише дивитися на нього, щоб почуватися щасливим і поєднатися з його мудрою і досконалою душею. Мені шкода Анфіса й Менехма, адже вони не пізнали незрівнянної краси справжнього кохання, – він зітхнув і додав: – Але облишмо цю тему. Як діятимемо далі?

Геракл, що з цікавістю спостерігав за філософом, зволікав із відповіддю.

– Як кажуть гравці в кості: «Відтепер – самі лише вдалі кидки», – нарешті мовив він. – Ми маємо винних, Діагоре, але поспішати було би помилкою, бо звідки нам відомо, що Анфіс розповів усю правду? Запевняю тебе, цей юний чарівник такий самий хитрий, як і Менехм, коли не хитріший. З іншого боку, нам досі потрібне публічне зізнання або ж певний доказ, щоби прямо звинуватити Менехма чи їх обох. Але в нас є важливе досягнення: Анфіс неабияк переляканий, і це нам на руку. Яким буде його наступний крок? Без сумніву, найлогічніше – це застерегти свого приятеля. Якщо Менехм покине Місто, публічне звинувачення Анфіса нам ні до чого. А я певен, що скульптор віддасть перевагу вигнанню над смертним вироком…

– Але ж тоді… Менехм утече!

Хитро посміхаючись, Геракл спроквола похитав головою:

– Ні, добрий Діагоре. Анфіс під наглядом. За моїм наказом Евмарх, його колишній педагог, щоночі ходить за ним назирці. Учора ввечері, покинувши Академію, я розшукав Евмарха й дав йому чіткі вказівки. Якщо Анфіс навідається до Менехма, ми про це знатимемо. Якщо виникне потреба, я накажу ще одному рабові стежити за майстернею скульптора. Ні Менехм, ні Анфіс і кроку не ступлять без нашого відома. Я хочу трохи вичекати: нехай трохи понервуються, почуваючись загнаними в кут. Якщо один із них вирішить публічно звинуватити другого, то ця справа розв’язалася б у найпростіший спосіб. Якщо ж ні…

Повільним рухом він звів руку і вказав товстим пальцем на стіну будинку.

– Якщо ж ні, тоді ми використаємо гетеру.

– Ясінтру? Як?

Геракл здійняв той самий вказівний палець угору, щоб додати ваги своїм словам.

– Гетера – це ще одна величезна Менехмова помилка! Трамах, закоханий у неї, розповів Ясінтрі всі подробиці про свої стосунки зі скульптором і зізнався, що той викликав у нього одночасно почуття страху й любові. За кілька днів до смерті твій учень повідомив їй, що готовий на все, щоб позбутися згубного Менехмового впливу – навіть розповісти про нічні розваги своїй родині й менторам. Але додав, що боїться помсти скульптора, бо ж той пообіцяв, що вб’є його, якщо він усе розповість. Не відомо, як Менехм довідався про Ясінтру, можна припустити, що Трамах, нетямлячись зі злості, якоїсь миті сам прохопився про неї. Скульптор миттю збагнув, що ця жінка становить для нього небезпеку, і послав до Пірея двох рабів залякати її, щоб їй навіть не спало на думку заговорити. Але після нашої розмови з ним Менехм занервував, вирішивши, що гетера таки його виказала, і став знову погрожувати їй смертю. Власне тоді Ясінтра дізналася, хто я, і вчора ввечері, налякана, прийшла до мене по допомогу.

– Отже, тепер вона – наш єдиний доказ…

Геракл кивнув і глянув на Діагора великими очима, немовби той сказав щось надзвичайно дивовижне.

– Саме так. Якщо наші два хитруни не заговорять, то ми публічно звинуватимо їх на основі Ясінтриних свідчень. Авжеж, слово повії нічого не варте проти слова вільного громадянина, але хтозна, може, звинувачення розв’яже язика Анфісові, а може, і самому Менехмові.

Діагор глянув на залитий блискучим сонячним сяйвом садок і закліпав. Біля криниці ліниво паслася сумирна велика біла корова.* Геракл, радісно збуджений, мовив:

__________

^{* Як і в попередніх розділах, відбувається посилення ейдезису, щоб увиразнити образ Геріонових корів.}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

– От-от має прийти Евмарх із новинами. Тоді ми дізнаємося, що наміряються робити ці пронози, і діятимемо відповідно…

Він знову ковтнув вина, повільно і з насолодою смакуючи його. Помітивши, що Діагор не поділяє його оптимізму, Геракл, мабуть, почув себе ніяково, бо враз змінив тон і дещо різко промовив:

– То що скажеш? Твій розгадник розкрив таємницю!

Діагор далі дивився на садок, кудись за корову, що мирно жувала траву.

– Ні.

– Що?

Діагор похитав головою, оберненою до садка, так що здавалося, ніби він звертається до корови.

– Ні, розгаднику, ти не розкрив таємниці. Я добре пам’ятаю те, що бачив у Трамахових очах: він був не просто стурбованим, він був нажаханим. Ти хочеш, щоб я повірив, буцімто він збирався розповісти мені про свої розпусні забави з Менехмом, але… Ні. Його таємниця була набагато страшнішою.

Геракл лінькувато похитав головою, немовби набираючись терпцю перед розмовою з маленькою дитиною. Відтак мовив:

– Трамах боявся Менехма! Юнак гадав, що скульптор уб’є його, якщо він його викаже! Саме цей страх ти й бачив у його очах!..

– Ні, – відказав Діагор із безмежним спокоєм, немовби вино чи млосний полудень приспали його.

А тоді додав, говорячи повільно-повільно, неначе кожне слово було іноземне і потрібно було старанно вимовляти його, щоб перекласти:

– Трамах був нажаханий… Але ляк його виходив за межі розуміння… То був самий Жах, Ідея Жаху: щось, що твій розум, Геракле, не спроможний навіть уявити, бо ти не зазирнув у його очі, як це зробив я. Трамах боявся не того, що міг йому заподіяти Менехм, а… чогось значно страхітливішого. Я це знаю, – і по хвилі додав: – Не знаю звідки. Але я це знаю.

– Ти хочеш сказати, що моє пояснення хибне? – ображено запитав Геракл.

– Пояснення, яке ти мені пропонуєш, – логічне. Дуже логічне, – Діагор і далі споглядав садок, у якому паслася корова. Він глибоко зітхнув. – Але я не думаю, що воно істинне.

– Логічне, але не істинне? Що ти взагалі верзеш, Діагоре з Медонту?

– Не знаю. Розум каже мені: «Геракл має рацію», але… Можливо, твій товариш Крантор зумів би пояснити це краще за мене. Учора ввечері, в Академії, ми багато про це говорили. Може бути, що Істину неможливо осягнути логічним мисленням… Я маю на увазі… Якби я зараз сказав тобі щось безглузде, наприклад: «У твоєму садку, Геракле, пасеться корова», – ти взяв би мене за божевільного. Але хіба не могло би статися так, що для когось іншого, не для тебе й не для мене, це твердження було б істинним? – Діагор порухом руки спинив Геракла, який хотів був щось відповісти. – Я знаю: стверджувати, що у твоєму садку – корова, це нераціонально, бо її там нема й не може бути. Але чому істина повинна бути раціональною, Геракле? Хіба не можна припустити, що існують… ірраціональні істини?*

__________

^{* Поза всяким сумнівом, «корова в садку» – так само, як «звір» у четвертому розділі чи «змії» в другому – це суто ейдетична з’ява, а тому й невидима для головних героїв. Однак автор використовує її як аргумент на користь Діагорових сумнівів: бо ж для читача це твердження справді істинне. Серце калатає мені в грудях. Мабуть, через утому.}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

– То ось, що вам учора розповідав Крантор? – Геракл насилу тамував гнів. – Ця філософія доведе тебе до божевілля, Діагоре! Я тобі кажу про логічні, пов’язані між собою речі, а ти… Загадкова смерть твого учня – це не якась філософська теорія! Це ланцюжок раціональних подій, які…

Він урвався, помітивши, що Діагор знову хитає головою і дивиться не на нього, а далі на порожній садок.**

__________

^{** Щойно виконавши свою ейдетичну функцію, образ корови щезає, зокрема й для читача, і садок лишається «порожнім». Це не магія, це лише література.}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Філософ промовив:

– Пригадую, ти якось сказав: «У цьому світі є багато вкрай дивних місць, у яких ні я, ні ти зроду не бували». Це правда… Ми живемо у дивному світі, Геракле. У світі, де нічого не можна осягнути чи зрозуміти самим лише раціональним мисленням. У світі, що іноді підкорюється не законам логіки, а законам марень чи літератури… Сократ, великий прихильник раціонального мислення, стверджував, що даймон[62]62
  Даймонами давні греки називали божеств-посередників між вищими богами й людьми. Згодом слово набуло вигляду «демон» і стало вживатися на позначення тільки лихих духів. Як філософське поняття, що трапляється насамперед у Сократа і Платона, даймон означає внутрішній голос, дух-покровитель, який допомагає знайти раціональне рішення.


[Закрыть], дух, надихав його і допомагав збагнути щонайглибші істини. А Платон вважає, що божевілля – це, у певному розумінні, таємничий спосіб досягнути пізнання. Саме це зараз і відбувається зі мною: мій даймон – чи моє божевілля – підказує мені, що твоє пояснення хибне.

– Моє пояснення логічне!

– Але хибне.

– Якщо моє пояснення хибне, тоді все хибне!

– Можливо, – з гіркотою погодився Діагор. – Хтозна.

– Пречудово! – пробурчав Геракл. – Про мене – занурюйся собі в драговину філософського песимізму, Діагоре! Я доведу тобі, що… О, хтось стукає у двері. Це напевне Евмарх. Лишайся тут, споглядай собі світ Ідей, любий Діагоре! Я принесу тобі Менехмову голову на блюді, а ти заплатиш мені за роботу!.. Понсіко, відчини двері!..

Але Понсіка вже встигла відчинити, і гість саме заходив на терасу.

То був Крантор.

– О Геракле Понторе, розгаднику таємниць, і ти, Діагоре з дему Медонт. Афіни збурені до основ, і всі громадяни, які ще не втратили мови, гучно вимагають вашої присутності в певному місці…

Усміхаючись, він заспокійливо погладив Цербера, який несамовито виривався з його рук. Так само всміхаючись, немовби приніс якусь добру звістку, він додав:

– Сталося дещо жахливе.

Статечна, поважна постать Праксіноя немовби відбивала світло, що густими хвилями накочувало до майстерні крізь вікна без віконниць. М’яким рухом він відсторонив одного з чоловіків, що супроводжували його, і водночас ще одним жестом попросив допомоги в іншого. Відтак опустився навколішки і завмер так, здавалося, на цілу вічність. Люди, що стояли довкола, уявляли собі ті почуття, які мали б з’явитися на його обличчі: скорбота, біль, бажання помститися, лють. Але Праксіной ошукав їх усіх: його лице залишалося спокійним і відображало тільки спогади, переважно приємні. Симетричні чорні брови контрастували зі сніжно-білою бородою. Ніщо наче й не вказувало на те, що цієї миті притан споглядає покалічене тіло свого сина. Ніщо, крім одного поруху: Праксіной спроквола кліпнув, уп’яв погляд кудись між двома трупами, і його очі стали немовби западати всередину, поволі-поволі закочуючись під повіками, доки очні яблука не перетворилися на два щербатих місяці. Відтак очі знову розплющилися. Та й по всьому. Із допомогою тих, хто його оточував, Праксіной підвівся й мовив:

– Боги покликали тебе раніше за мене, мій сину. Вони позаздрили на твою вроду і схотіли забрати до себе, дарувавши безсмертя.

Його супутники зустріли ці благородні й честиві слова схвальним гомоном. Люду побільшало: прибули воїни і якийсь чоловік – схоже, лікар. Праксіной звів погляд, і Час, що шанобливо був спинився, відновив свій біг.

– Хто це вчинив? – запитав притан. Тепер його голос уже не був такий твердий, як раніше. Невдовзі, коли його ніхто не бачитиме, Праксіной, мабуть, заплаче. Але поки що почуття не поспішали виявити себе на його обличчі.

Запала мовчанка того ґатунку, коли всі перезираються, щоб визначити, хто заговорить перший. Нарешті один із Праксіноєвих супутників промовив:

– Сьогодні вранці сусіди почули крики, що долинали з цієї майстерні, але подумали, що це чергова нічна гулянка її власника, такого собі Менехма…

– Ми бачили, як Менехм вибіг звідси! – утрутився інший чоловік, що голосом і неохайним виглядом вирізнявся з-поміж Праксіноєвих людей, які трималися з поважною гідністю.

– Ти його бачив? – запитав притан.

– Так! Інші теж бачили! Тоді ми й покликали службовців астиномії!

Здавалося, чоловік чекав після цих слів на якусь винагороду, але Праксіной не зважив на це. Він здійняв голос і ще раз запитав:

– Хто-небудь може мені сказати, хто це вчинив?

Він вимовив «це» з таким притиском, наче йшлося про якийсь непомисленний, богозневажливий учинок, що заслуговував на помсту Ериній. Усі присутні поопускали очі. У майстерні не чути було навіть, як дзижчать мухи, хоча дві чи три виписували неквапливі кола у сяйві, що лилося з відчинених вікон. Статуї, майже всі незавершені, немовби споглядали на Праксіноя з кам’яним співчуттям.

Лікар – сухорлявий і неоковирний, значно блідіший за трупи – опустився навколішки й, обертаючи голову то до одного тіла, то до другого, узявся їх оглядати. Він торкав старого, а тоді відразу юнака, немовби порівнюючи, бубонів свої висновки з тою повільною затятістю, з якою дитина повторює перед іспитом літери алфавіту. Астином, що схилився поруч, слухав і шанобливо кивав на знак згоди.

Трупи лежали на боці один проти одного, простягнувшись на підлозі майстерні у грандіозному озері крові. Вони скидалися на фігури танцівників, намальованих на амфорах: права рука старого, вбраного в обшарпаний сірий плащ, була зігнута, а ліва – випростана над головою. Юнак повторював його позу, але був повністю голий. Поза цим жахіття завданих ран урівнювало старого і юнака, раба й вільного громадянина: обом бракувало очей, в обох обличчя були понівечені, а шкіра – покраяна глибокими розтинами; між ногами в обох видніли сліди безжалісної ампутації. Утім, була ще одна відмінність: у закляклій правій руці старий стискав два очних яблука.

– Два ока блакитного кольору, – повідомив лікар, немовби проводив інвентаризацію.

Сказавши це, він геть недоречно чхнув. Відтак додав:

– Належать юнакові.

– Службовець Одинадцяти! – розітнувши нажахану тишу, оголосив чийсь голос.

Усі стали розглядати гурт глядьків, що юрмилися біля входу до передпокою, але нікому не вдалося помітити того, хто прибув. Тоді загальну увагу зненацька привернув інший голос, кожне слово якого було виповнене щирістю.

– О Праксіною, найблагородніший серед благородних!

То був Діагор з Медонту. Він разом із невисоким товстим супутником прийшов до майстерні трохи раніше за Праксіноя; їх супроводжував іще один чоловік – велетенської статури й чудернацький на вигляд, він тримав на руках невеличкого собаку. Товстун десь повіявся, а ось Діагор тривалий час був перед очима, адже всі бачили, як він гірко ридав над трупами. Утім, тепер він видавався енергійним і сповненим рішучості. Він немовби зосередив усі свої сили в горлі, вочевидь щоб надати своїм словам потрібної ваги. Очі його почервоніли, а обличчя було смертельно бліде.

– Я Діагор з Медонту, Анфісів ментор… – почав він.

– Я знаю, хто ти, – доволі різко урвав його Праксіной. – Кажи.

Діагор зволожив язиком зашерхлі губи й набрав у груди повітря.

– Я хочу виступити сикофантом[63]63
  Сикофант – обвинувач або донощик у Стародавній Греції.


[Закрыть] і публічно звинуватити в цьому злочині скульптора Менехма.

Присутні мляво загомоніли. Після повільної битви почуття взяли гору на Праксіноєвому обличчі: він почервонів і здійняв чорну брову – неначе спроквола потягнув за ниточки око й повіку; стало чути, як він дихає.

– Схоже, ти впевнений у своїх словах, Діагоре, – промовив притан.

– Так, благородний Праксіною, упевнений.

– Що тут учинилося? – пролунав інший голос із чужоземним акцентом.

То нарешті нагодився ніхто інший, як службовець Одинадцяти, помічник одинадцяти суддів, що мали найвищу владу в карних справах. Це був чолов’яга, одягнутий на варварський лад у звірині шкури. Довкола його пояса звивався батіг із волячої шкіри. Чоловік мав загрозливий вигляд, але тупувате лице. Він важко відсапував, неначе біг сюди щодуху. Судячи з виразу його обличчя, службовець неабияк розчарувався, коли побачив, що все найцікавіше сталося без нього. Кілька людей (такі завжди знайдуться у схожих обставинах) підійшли до нього, щоб розповісти те, що знають – чи то пак те, що їм здавалося, що вони знають. Більшість, проте, уважно дослухалася до Праксіноєвих слів:

– А чому ти, Діагоре, вважаєш, що… оце з моїм сином та його старим педагогом Евмархом скоїв Менехм?

Філософ знову провів язиком по губах.

– Він сам скаже нам це, благородний Праксіною. Якщо буде потрібно, то на тортурах. Але не сумнівайся в його вині: це однаково, що сумніватися в сонячному світлі.

Менехмове ім’я опинилося у всіх на вустах: його вимовляли на різні лади, із різними інтонаціями. Стали пригадувати його обличчя, зовнішність. Хтось щось викрикнув, але його негайно зацитькали. Урешті-решт Праксіной попустив віжки шанобливій тиші й промовив:

– Шукайте Менехма.

Гнів здійняв голови й руки, неначе лише чекав на умовний знак. Одні закликали до помсти, інші присягалися богами. Дехто, не знавши Менехма і навіть ніколи його не бачивши, уже вимагав для нього щонайлютіших тортур. Ті ж, хто знали його, хитали головами й погладжували бороди, либонь міркуючи: «Хто б міг подумати!» Єдиним, хто, здавалося, не розумів до пуття, що діється, був службовець Одинадцяти. Він розпитував то одного, то іншого, про що мовиться, хто цей покалічений старий поруч із юним Анфісом, і хто звинуватив скульптора Менехма, і що всі кричать, і ще багато всяких «хто» і «що».

– Де подівся Геракл? – запитав Діагор Крантора, смикнувши його за плащ. Рейвах стояв несосвітенний.

– Не знаю, – стенув плечищами Крантор. – Якусь хвилю тому він, наче пес, нюшив біля трупів. А де він тепер…

Діагор бачив у майстерні самі лише статуї: одні були нерухомі, інші ледь-ледь рухалися. Він узявся незграбно пропихатися повз них. Його штовхали; він чув, як хтось кликав його крізь гамір; плащ тягнули у протилежному напрямку; він обернувся: ворушачи губами, до нього наблизилося обличчя одного з Праксіноєвих людей.

– Тобі треба поговорити з архонтом, якщо хочеш висунути звинувачення…

– Гаразд, я поговорю, – відповів Діагор, не надто розуміючи, що йому кажуть.

Він позбувся всіх перешкод, протовпився крізь юрбу й вибрався до виходу. Зовні стояла чудова днина. Раби та вільні громадяни немовби закам’яніли перед портиком, либонь беручи приклад зі скульптур усередині. Присутність людей надгробком лежала йому на грудях: тільки лишивши майстерню далеку позаду, Діагор зміг вільно відітхнути. Він спинився й роззирнувся навсібіч. Нарешті він із безмежною полегкістю помітив віддалік розгадника, що замислено простував своєю вайлуватою, повільною ходою. Філософ озвав його.

– Я хотів подякувати тобі, – сказав він, наздогнавши Геракла. У його голосі чути було якийсь дивний примус. Він говорив як погонич, що підганяє волів, намагаючись не кричати. – Ти добре виконав свою роботу. Я більше тебе не потребую. Сьогодні ж увечері я заплачу тобі домовлене, – пообіцяв він і, немовби неспроможний більше терпіти розгадникове мовчання, додав: – Урешті-решт, все було так, як ти мені пояснював. Ти мав рацію, а я помилявся.

Геракл щось пробурмотів. Діагорові довелося майже нахилитися, щоб зрозуміти слова, хоча говорив розгадник дуже повільно.

– Чому цей дурень так учинив? Ясна річ, ним оволодів страх чи божевілля… Але ж… обидва тіла понівечені!.. Це безглуздо!

Діагор відказав йому з дивною жорстокою втіхою:

– Він сам розповість нам чому, добрий Геракле. Тортури розв’яжуть йому язика!

Вони мовчки простували залитою сонцем вулицею. Геракл почухав гостре тім’я.

– Мені шкода, Діагоре. Я помилився щодо Менехма. Я був певен, що він намагатиметься втекти, а не…

– Це вже не має значення, – Діагор говорив, наче людина, яка відпочиває, досягнувши мети після повільної і тривалої подорожі безлюдною пусткою. – Це я помилився і аж тепер зрозумів це. Я ставив честь Академії над життя цих бідолашних хлопчиків. Та це вже не має значення. Я свідчитиму і звинувачуватиму!.. Звинувачуватиму й себе як ментора, бо… – він потер скроні, немовби силкувався розв’язати складну математичну задачу, а тоді мовив далі: – Бо коли щось змусило їх шукати опіки в цього злочинця, то це моя провина.

Геракл хотів був щось сказати, але передумав і не став перебивати Діагора.

– Це моя провина… – повторив філософ, неначе прагнув завчити ці слова напам’ять. – Це моя провина!.. Менехм – лише божевільний шаленець, а я… Хто я?

Цієї миті сталося щось дивне, хоча жоден із них спочатку цього не усвідомив: вони заговорили одночасно, немовби розмовляли, не слухаючи, тягнучи поволі фрази, один – із запалом, другий – рівним, холодним тоном:

– Я винен, насправді винен я!..

– Менехм несподівано натрапляє на Евмарха, лякається і…

– Бо що ж, власне, означає бути вчителем? Скажи мені!..

– …Евмарх йому погрожує. Нехай. Тоді…

– …це означає вчити, а вчити – це священний обов’язок!..

– …вони б’ються, і Евмарх, ясна річ, падає…

– …учити означає виліплювати душі!..

– …Анфіс, мабуть, хоче захистити Евмарха…

– …добрий учитель повинен знати своїх учнів!..

– …гаразд, але навіщо тоді їх так нівечити?..

– …бо якщо це не так, навіщо тоді вчити?..

– Я припустився помилки.

– Я припустився помилки!

Вони спинилися. Якусь хвилю дивилися один на одного, розгублені й стривожені, немовби кожен із них був тим, чого другий цієї миті конче потребував. Гераклове обличчя неначе постаріло. Він промовив поволі-поволі:

– Діагоре… визнаю, що в цій справі я діяв незграбно, як корова. Мої думки ще ніколи не були такі важкі й неповороткі, як зараз. Найбільше мене дивує те, що ці події мають певну логіку, і моє пояснення загалом видається задовільним, проте… лишаються деталі… так, їх небагато, і все ж… Мені хотілося б іще якийсь час поміркувати. Я не візьму з тебе гроші за ці додаткові години.

Діагор спинився і поклав обидві руки розгадникові на широкі плечі. Відтак подивився йому просто в очі й мовив:

– Геракле, ми дісталися до кінця.

Він помовчав, а тоді повторив, повільно, ніби розмовляв із дитиною:

– Ми дісталися до кінця. Це була довга й виснажлива дорога. Але ми її здолали. Дай своєму розуму відпочити. Я ж зі свого боку постараюся дати відпочинок моїй душі.

Зненацька розгадник різко скинув Діагорові руки з плечей і рушив далі узвозом. Ураз він наче згадав щось і обернувся до філософа.

– Я зачинюся вдома й думатиму, – сказав він. – Якщо будуть якісь новини, тебе повідомлять.

І перш ніж Діагор устиг його стримати, Геракла вже поглинув натовп, наче рілля поглинає кинуте в нього насіння. Юрба, принаджена трагедією, неквапно й важко сунула вниз вулицею.

Дехто стверджував, що це сталося швидко. Більшість, утім, вважали, що все діялося дуже повільно. Мабуть, то була та сповільнена швидкість, з якою відбуваються події, коли їх несамовито прагнеш, але такої думки не висловив ніхто.

Це сталося ще до того, як надвечірні тіні виявили себе, значно раніше, ніж торговці-метеки позгортали свої ятки, а жерці у храмах здійняли ножі для останніх жертвоприносин. Точного часу не зауважив ніхто, але загальна думка стояла на тому, що була пообідня година, коли обважніле від світла сонце починає хилитися до заходу. Воїни вартували при брамах, але сталося це не біля котроїсь із брам. І не в котромусь із хлівів, куди зазирали деякі, сподіваючись знайти його там, тремтячого й скуленого в кутку, наче голодний щур. Насправді ж усе відбулося цілком буденно на велелюдній вулиці, де нещодавно оселилися гончарі.

Тоді вулицею повільно, однак рішуче й невпинно просуваючись далі, з уст в уста мандрувало одне запитання:

– Ти бачив Менехма, скульптора з Кераміку?

Наче нова віра, що стрімко шириться, запитання навертало до себе неофітів, які ревно несли його далі. Деякі – ті, що гадали, ніби знають, де може бути відповідь, – спинялися посеред дороги… Стривайте, ми ж не подивилися в цьому будинку! Заждіть-но, спитаймо цього старого! Я швидко, лише перевірю свій здогад!.. Траплялися й недовірки, які не поспішали долучатися до нової релігії, вони-бо вважали, що запитання потрібно ставити таким чином: «Ти бачив того, кого ніколи раніше не бачив і ніколи не побачиш, адже поки я тебе запитую, він уже далеко звідси?..» Вони спроквола хитали головами й посміхалися, думаючи: «Ти дурень, якщо гадаєш, ніби Менехм сидітиме й чекатиме…»

А проте запитання просувалося далі.

Якоїсь миті його покручена нестримна хода дісталася крихітної крамнички гончара-метека.

– Авжеж, я бачив Менехма, – відказав чоловік, що неуважно розглядав товар.

Той, хто запитував, збирався йти далі, очікуючи на звичну відповідь, але враз немовби наштовхнувся на невидиму стіну. Він обернувся й поглянув на спокійне, пооране зморшками обличчя з рідкою неохайною борідкою та пелехами сивого волосся.

– Ти бачив Менехма? – схвильовано перепитав пошуковець. – Де ти його бачив?

– Менехм це я, – відповів чоловік.

Подейкують, він усміхався. Ні, він не всміхався. Усміхався, Гарпале, присягаюся очима Афіниної сови! А я присягаюся чорними водами Стіксу: він не всміхався! Ти був близько до нього? Так само близько, як оце зараз до тебе, і він не всміхався – він кривився, але то була не усмішка! Він усміхався, я теж бачив: коли його схопили за руки, він усміхався, присягаюся!.. Він кривився, йолопе! Ось, як я зараз кривлюся! Це схоже на усмішку? Це схоже на те, що ти дурень. Але ж, заради бога істини, як він міг усміхатися, знаючи, що на нього чекає? Якщо він знав, що на нього чекає, чому ж тоді виказав себе, замість утекти з міста?

Запитання породило на світ численних нащадків. Хирляві й калікуваті, вони всі померли, коли впала ніч…

Замислений розгадник таємниць сидів за столом, підперши рукою повну щоку.*

__________

^{* Це моя улюблена поза. Власне, я щойно так сидів, поки не взявся знову за переклад. Мабуть, ці паралелі невипадкові, адже в цьому розділі все подвоюється, однакові події відбуваються одночасно з двома героями. Поза сумнівом, це тонкий спосіб підкреслити ейдезис: воли ходять у ярмі по двоє.}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Ясінтра зайшла безгучно, і він помітив її, лише коли здійняв голову. Вона стояла на порозі – постать, окреслена тінями, – вбрана у довгий пеплос, запнутий фібулою на правому плечі. Край тканини ледь затуляв майже оголене ліве персо.*

__________

^{* Тепер я знаю, що чоловік, який ув’язнив мене тут, геть-чисто божевільний. Я саме зібрався перекладати цей абзац, коли здійняв погляд і побачив його переді мною, як Геракл Ясінтру. Він зайшов до моєї камери безгучно, а вигляд мав чудернацький: на ньому був довгий чорний плащ, маска й розтріпана перука. Маска зображала жіноче обличчя, але руки й голос належали літньому чоловікові. Його слова і рухи (тепер, закінчивши переклад, я це розумію) були ідентичні словам і рухам Ясінтри під час цього діалогу (він розмовляв моєю мовою, але це був точний переклад її слів). Тому в примітках я зазначу лише свої репліки після Гераклових.}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

– Працюй далі, я не хотіла тебе турбувати, – промовила Ясінтра своїм чоловічим голосом.

Геракл, утім, не видавався потурбованим.

– Що тобі треба? – сказав він.**

__________

^{** – Хто ти? – запитав я.}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

– Не припиняй своєї праці. Схоже, вона дуже важлива…

Геракл не був певен, глузує вона з нього чи ні (важко було з’ясувати це, адже, як він гадав, усі жінки носять маски). Вільно рухаючись у темряві, вона повагом підійшла.

– Що тобі треба? – повторив він.***

__________

^{*** Тут, здається, я не сказав нічого.}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Гетера стенула плечима. Спроквола, мало не з нехіттю, вона наблизила своє тіло до нього.

– Як ти можеш сидіти так довго тут, у темряві? – поцікавилася вона.

– Я думаю, – відповів Геракл. – Темрява допомагає мені.*

__________

^{* – У темряві? Хіба я з власної волі сиджу в темряві? – вигукнув я. – Це ж ти замкнув мене тут!}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

– Зробити тобі масаж? – тихо запитала Ясінтра.

Розгадник лише мовчки глянув на неї.**

__________