Текст книги "Я – Демон лени, покоривший этот мир ради того, чтобы мне дали поспать"

Автор книги: А.Никл

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 19 страниц)

^{– Перекладачу, залишайся в печері своїх приміток на споді сторінки. Не намагайся видобутися звідти нагору, у текст. Ти не розгадник таємниць, хоч як би тобі цього хотілося… Ти лише звичайний перекладач. Тож перекладай далі!}

^{– Чому це я маю обмежитися роллю звичайного перекладача, якщо ти не хочеш обмежитися роллю звичайного читача? – виклично відказав я. – Ти автор цього твору, тож не заважай мені наслідувати його героїв!}

^{– Але я не автор «Печери ідей»! – мало не плачучи, скрикнула постать у масці.}

^{І вийшла, гримнувши дверима.}

^{Тепер я почуваюся краще. Цю битву, здається, я виграв.}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

11*

__________

^{* Мене розбудило несамовите валування собак. Воно досі лунає, схоже, десь недалеко від моєї темниці. Цікаво, мій тюремник намагається залякати мене чи це просто збіг (в одному принаймні можна бути певним: він не брехав, коли казав, що має собак, бо він їх справді має)? Утім, є й третє, доволі дивне, пояснення: мені ще треба перекласти два розділи, і на кожен лишається по одному Геракловому подвигу: якщо порядок правильний, то цьому, одинадцятому розділу, відповідає приборкання Цербера, а останньому – яблука Гесперид. Цербер – це лютий багатоголовий пес, що стереже браму пекла, куди Геракл мав спуститися, щоб спіймати його. Отож, чи не намагається мій замаскований сторож увести ейдезис до реальності? Тим часом Монтал пише про папірус: «Подертий, брудний, смердить дохлою собакою».}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Чоловік спустився стрімкими кам’яними сходами туди, де чекала смерть. Це було освітлене каганцями підземне приміщення, що складалося з невеликого передпокою та центрального коридору з видовбаними у скелі камерами по обидва боки. Утім, стояв тут запах не смерті, а того, що їй передує, – передсмертної агонії. «Різниця між двома запахами, либонь, майже непомітна, – подумав чоловік, – а проте кожен пес відчув би її». Крім того, йому видавалося цілком логічним, що тут пахне саме так, адже це була в’язниця, де тримали засуджених на смерть, які чекали виконання присуду.

Тут не змінилося нічого ще від часів Солона, немовби кожна наступна влада побоювалася наближатися до цього місця, щоб якось оновити його. У передпокої охоронці зазвичай грали в кості з нічними вартовими і лаялися після вирішальних кидків: «Собака, Евмольпе! Клянуся Зевсом, тобі платити!»* За передпокоєм короткі сходи вели в густий морок камер, де злочинці ниділи, рахуючи дні, які лишалися їм до приходу вічного мороку. Хоча ці комірки цілком очікувано були позбавлені найпростіших вигод, у деяких випадках робили винятки: наприклад, Сократ, що був ув’язнений у передостанній камері праворуч (хоча деякі наглядачі стверджували, що в останній ліворуч), мав до своїх послуг лежак, каганець, невеличкий стіл і кілька стільців, на яких завжди сиділи його численні відвідувачі. «Але це тому, – пояснювали наглядачі, – що він провів тут багато часу, перш ніж вирок виконали, адже кінець його суду збігся зі Священними днями, коли судно з прочанами пливе до Делосу і страти, як відомо, заборонені… Проте він не скаржився на затримку, аж ніяк… Горопаха мав неабиякий терпець!..» Хай там як, а такі випадки траплялися нечасто. І, ясна річ, для того єдиного в’язня, який зараз чекав своєї останньої години, ніхто не робив жодних винятків: його мали стратити вже сьогодні.

__________

^{* «Собачий» кидок – найслабший: три одинички. Попри це, автор використовує саме цей термін, щоб посилити ейдезис. До речі, собаки надворі далі гавкають.}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Черговим сторожем був молодий раб із Мілосу на ім’я Амфій. Чоловік подумав, уже не вперше, що Амфій, який мав струнке тіло й був значно освіченіший за інших людей свого стану, міг би бути парубком хоч куди, якби, коли він народився, якийсь збитошний бог – чи, може, богиня – не смикнув його ліве око за шворку і не перетворив Амфієве обличчя (на якому до того всього ще й через якийсь дивний лишай борода росла жмутиками) на бентежливу загадку. Яким оком насправді дивиться Амфій? Правим? Чи лівим? Чоловіка завжди турбувало це питання, коли він споглядав молодого раба.

Вони привіталися. Чоловік запитав: «Як він?» Амфій відповів: «Не скаржиться. Мабуть, розмовляє з богами, бо часом я чую, як він щось бурмоче на самоті». Чоловік – то був службовець Одинадцяти на ім’я Тріптем – сказав: «Я хочу його побачити». Амфій запитав: «А що це в тебе з собою, Тріптеме?» Чоловік показав йому невеличкий закоркований кратер. «Коли ми його кинули сюди, він попросив дістати йому трохи вина з Лесбосу». «Стривай-но, Тріптеме, – відказав Амфій, – тобі ж відомо, що передавати в’язням щось іззовні заборонено». Чоловік зітхнув: «Та годі тобі, Амфію. Роби свою роботу і не заважай мені робити свою. Чого ти боїшся? Що він уп’ється в день своєї смерті?» Обоє розсміялися. Чоловік додав: «А коли уп’ється, то й краще. Коли летітиме шкереберть у Барафронське провалля, то гадатиме, ніби повертається з симпосію в якогось товариша й спіткнувся дорогою додому… “Афіно Ясноока, які жахливі вулиці в нашому місті!”» Вони засміялися знову, цього разу гучніше. Амфій почервонів, немовби засоромився своєї підозріливості. «Проходь, Тріптеме. Можеш дати йому вино, але тільки щоб мої господарі не довідалися про це». – «Не довідаються».

«Він дивиться правим оком, тепер я цього певен», – подумав чоловік, узяв смолоскип і почав спускатися в морок до камер.*

__________

^{* Дивна невизначеність між «правим» і «лівим», що спостерігається в цьому уривку, – Сократова камера, око раба-сторожа, – імовірно, має на меті ейдетично передати складну й заплутану дорогу, яку Гераклові довелося подолати до царства мертвих.}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Ми спадаємо з неба разом із гримким воїнством блискавок і на крилах вітру відлітаємо від досконалої геометрії храмів у напрямку до вишуканого району Скамбонід. Унизу під нами видно ламану сіру лінію, що перетинає квартал із кінця в кінець, – це головна вулиця. Так, та цятка, що зараз доволі швидко рухається нею до будинку з садком, – це людина, така крихітна з нашої висоти. Судячи з плаща, це раб. Судячи з прудкості, юнак. Під деревами на нього чекає інший чоловік. Попри запону з віття, його плащ лисніє мокрим блиском. Дощ дужчає. Наш погляд пильнішає. Ми падаємо на обличчя чоловіка, який чекає. Він огрядний, гладкий, із охайною, посрібленою сивиною борідкою та сірими очима, зіниці яких чорніють, наче фібули з гебанового дерева. Він вочевидь нервує: роззирається по боках, аж тут нарешті помічає раба й вираз його стає ще стривоженішим. Що він думає в цю мить?.. Гай-гай, у його голову нам не проникнути!.. Ми опускаємось у плутаницю його шпакуватого волосся, і тут для нас, бідолашних крапель води, усе закінчується.*

__________

^{* Рух униз, яким починається розділ, разом із плутаниною між «лівим» і «правим», викликає в уяві образ Гераклової подорожі до царства мертвих. У цьому останньому абзаці образ посилено тим, що читач опиняється у краплині дощу, яка долає довгий шлях, перш ніж упасти на голову Гераклові Понтору.}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

– Господарю! Господарю! – загукав молодий раб. – Я ходив до Діагора, як ти наказав, але нікого там не застав!

– Ти певен, що в будинку нікого не було?

– Певен, господарю! Я кілька разів стукав у двері!

– Гаразд, тоді слухай, що маєш робити тепер. Іди до будинку і чекай на мене до полудня. Якщо я не повернуся до того часу, повідом службовців Одинадцятьох. Скажеш їм, що минулої ночі моя рабиня намагалася мене вбити й мені довелося боронитися: коли вони дізнаються, що є труп, то діятимуть швидше. Віддай їм також цей папірус і наполягай, щоб його прочитали архонти. Клянися честю свого господаря, що спокоєві Міста загрожує значна небезпека. Це не зовсім так, але якщо тобі вдаться посіяти в них страх, вони виконають усе точнісінько так, як ти їм скажеш. Зрозумів?

Наляканий раб кивнув.

– Зрозумів, господарю, і все зроблю, як ти кажеш. Але куди ти йдеш? Мене аж морозом всипає від твоїх слів!

– Роби, що наказано, – підвищив голос Геракл, бо дощ дедалі посилювався. – Якщо все буде добре, я повернуся опівдні.

– Ох, господарю, будь обережний! Ця злива віщує щось лихе!

– Якщо виконаєш точно все те, що я звелів, тобі нíчого боятися.

І Геракл рушив крутим узвозом, що спускався у смертенну безодню Міста.*

__________

^{* Рух «падіння» триває, оповідь «опускається» з неба до Гераклових тривог.}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Рано-вранці мертві пальці дощу розбудили Діагора: вони ляпотіли по стінах спальні, шкреблися у віконця, стукотіли без спочину у двері. Філософ підвівся з ложа й швидко одягнувся. Накривши голову плащем, як відлогою, вийшов надвір.

Його квартал, Колліт, був мертвий. Зачинені були навіть деякі ятки, наче у святковий день. На найжвавіших вулицях ще можна було зустріти одного-двох перехожих, але в темних провулках самовладно панував дощ. Діагор подумав, що слід поквапитися, якщо він хоче сьогодні вранці побачити Менехма. Власне кажучи, у нього склалося враження, що поспіх конче потрібен, якщо він хоче побачити бодай кого-небудь і де-не-будь, адже всі Афіни перетворилися в його очах на залите дощем кладовище.

Філософ спустився нерівномірним схилом узвозу і вийшов на невеличкий майданчик, з якого вела, теж униз, іще одна вулиця. Там він помітив тінь якогось старого чоловіка, що стояв під карнизом, вочевидь перечікуючи зливу. Діагора вразило змарніле обличчя, блідість якого різко контрастувала з темрявою, що залягла довкола очей. Згодом йому видалися занадто блідими щоки раба, навантаженого двома амфорами. Якась гетера на розі вулиці всміхнулася до нього, наче виголоднілий пес, але білила, що розтіклися по її обличчю, навіяли думку про зітлілий саван. «Клянуся богами доброти, – подумав філософ, – відколи я вийшов з дому, бачу самі лише обличчя мерців! Може, дощ несе із собою якесь передчуття, а може, це через те, що вода вимиває з наших щік колір життя».**

__________

^{** Звісно, ні те, ні інше. Річ у тому, що Діагор, як завжди, іздалеку «нюхом чує» ейдезис. Афіни в цьому розділі справді перетворилися на царство мертвих.}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Поринувши в таке розумування, він помітив, як дві постаті у відлогах виринули з бічної вулиці й рушили в його бік. «Зевса ради, ось іще двоє духів».

Постаті зупинилися перед ним, і одна приязним голосом мовила:

– О Діагоре з Медонту, негайно ходімо з нами, бо має статися щось жахливе.

Незнайомці заступали йому дорогу. У темряві під відлогами невиразно біліли дивним чином подібні одне до одного обличчя.

– Звідки ви мене знаєте? – запитав філософ. – Хто ви?

Постаті у відлогах перезирнулися.

– Ми – це те жахливе, яке станеться, якщо ти не підеш із нами, – відказала друга.

Раптом Діагор збагнув, що цього разу очі підвели його: білість облич була несправжня.

Постаті були в масках.

«Їхній вплив, можливо, сягає навіть архонта-басилевса, – схвильовано думав Геракл. – Належати до їхнього братства, урешті-решт, може кожен… – проте за хвилю він уже міркував спокійніше: – Чисто логічно: якби вони дісталися так високо, то почувалися б упевненіше. Натомість вони неабияк бояться, що їх викриють, – і врешті виснував: – Можливо, вони могутні, як боги, але людське правосуддя їх лякає». Він знову настійливо постукав у двері. У темряві на порозі з’явився хлопчик-раб.

– Це знову ти, – усміхнувся він. – Добре, що ти приходиш до нас так часто. Твої візити приносять мені непоганий зиск.

Геракл уже мав напоготові два оболи.

– У цьому будинку панує морок, і без провідника, як-от я, ти загубишся, – сказав хлопчина, провадячи Геракла темними коридорами. – Знаєш, що каже мій друг, старий раб Іфімах?

– Що він каже?

Малий провідник зупинився і стишив голос.

– Що колись давно хтось загубився тут і помер, так і не знайшовши виходу. Іноді вночі можна його зустріти. Він блукає коридорами, біліший і холодніший за халкідський мармур, і ввічливо запитує, як звідси вийти.

– Ти його бачив колись?

– Ні, але Іфімах каже, що бачив.

Вони рушили знову, і Геракл мовив:

– Не вір, доки не побачиш на власні очі. Усе, чого побачити не можна, – це лише чиясь думка.

– Сказати по правді, я лише вдаю, ніби мені страшно, коли він розповідає про це, – весело зізнався хлопчина, – бо Іфімаху подобається мене лякати. Але насправді я не боюся. Якби одного дня я зустрів мерця, то сказав би йому: «Вихід он там, другий поворот направо!»

Геракл розсміявся від щирого серця.

– Ти молодець, що не боїшся. Ти вже майже ефеб.

– Авжеж, майже ефеб, – із гордістю підтвердив хлопчик.

Назустріч їм ішов чоловік, на якому роїлися черви. Минаючи розгадника з хлопчиком, чоловік не глянув на них, адже очниці його були порожні. Він мовчки попрямував далі, забираючи з собою багатоденний могильний сморід.* Коли вони дісталися до трапезної, хлопчик сказав:

__________

^{* Мабуть, зайве й казати, що цей мрець – це не потойбічна проява, а ейдетична: хлопчик і Геракл не можуть його бачити так само, як не можуть бачити, наприклад, розділових знаків у цьому тексті.}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

– Гаразд, зачекай тут. Я повідомлю господиню.

– Дякую тобі.

Вони розпрощалися, жартівливо, по-змовницьки підморгнувши один одному, і Гераклові раптом спало на думку, що так він прощається не лише з хлопчиком, а й із цією похмурою оселею, з усіма її мешканцями й навіть із власними спогадами. Увесь світ неначе помер, і знав про це лише Геракл. Дивно, але чомусь найбільше його засмутило розставання з хлопчиком: навіть його спогади, тривалі й короткочасні, цінні й дріб’язкові, видавалися йому не такими важливими, як цей гарний і розумний маленький чоловічок, імені якого – чи то через таємничу випадковість, чи то через постійний химерний збіг обставин – він досі не знав.

Спершу, як завжди, він почув Етідин голос.

– Забагато візитів за такий короткий час, Геракле Понторе, щоб уважати це звичайною ввічливістю.

Геракл, що не помітив, як вона ввійшла, схилився перед нею у вітальному поклоні й відказав:

– Ідеться не про ввічливість. Я обіцяв тобі повернутися й розповісти те, що дізнаюся про смерть твого сина.

По короткій хвилі Етіда махнула рабиням, і ті мовчки покинули трапезну. Із гідністю, притаманною всім її рухам, вона вказала йому на ложе й сама лягла на інше. Вона була… Граційна? Прекрасна? Геракл не міг підібрати означення. Йому видалося, що значною частиною своєї зрілої вроди Етіда завдячує легкому доторку білил до щік, тіням для очей, блиску брошок та браслетів і гармонійним лініям темного пеплоса. Утім, і без будь-якої допомоги її суворе обличчя та вигинистий стан зберегли б свою силу… а може, надбали б і нової.

– Мої раби навіть не запропонували тобі сухого плаща? – запитала вона. – Я накажу їх збатожити.

– Це пусте. Я хотів побачити тебе якомога швидше.

– Схоже, тобі вельми важливо повідати мені те, що ти знаєш.

– Так і є.

Він відвів очі від темного Етідиного погляду.

– Кажи тоді, – пролунали її слова.

Утупившись у власні пухкі руки, переплетені на ложі, Геракл промовив:

– Коли я був тут востаннє, то згадував, що Трамах мав якусь проблему. Я не помилився: він справді її мав. У його віці, природно, перетворитися на проблему може будь-що. Душі юнаків – це м’яка глина, і ми ліпимо з них усе, що нам заманеться. Проте вони ніколи не захищені від суперечностей, сумнівів… їм потрібне пильне виховання…

– Трамах його мав.

– Я в цьому нітрохи не сумніваюся, але він був надто молодий.

– Він був чоловік.

– Ні, Етідо. Він міг би стати чоловіком, але Мойра не дала йому такої змоги. Він помер іще хлопчиком.

Запала мовчанка. Геракл повільно пригладив посріблену сивиною борідку й промовив:

– І, мабуть, у цьому й полягала його проблема: йому не дозволили стати чоловіком.

– Розумію, – Етіда коротко зітхнула. – Ти кажеш про того скульптора… Менехма. Я знаю про те, що між ними було, хоча, на щастя, мене не зобов’язали приходити на суд. Що ж, Трамах був вільний вибирати, і він вибрав його. Тут ідеться про відповідальність, хіба ні?

– Можливо, – погодився Геракл.

– Крім того, я певна, що Трамах ніколи не боявся.

– Ти так гадаєш? – звів брови Геракл. – Не знаю. Може, він приховував свій страх перед тобою, щоб ти не страждала через нього…

– Що ти хочеш сказати?

Він не відповів на запитання, а натомість говорив далі, не дивлячись на Етіду, немовби просторікував на самоті.

– Хоча… хтозна. Може, його страх не виявився для тебе чимось новим. Після Мерагрової смерті тобі довелося зносити жахливу самотність, чи не так? Важкий тягар двох дітей, яких треба виховувати, життя в цьому місті, що зачинило перед вами всі двері, у цій похмурій оселі… Бо ж твоя оселя дуже похмура, Етідо. Раби кажуть, що тут мешкають привиди… Я запитую себе: скільки привидів за всі ці роки бачила ти і твої діти?.. Скільки потрібно самотності, скільки темряви, щоб перемінитися?.. У минулому все було інакше…

Етіда несподівано лагідно перебила його:

– Ти не згадуєш про минуле, Геракле.

– Так, не згадую. Принаймні з власної волі. Але ти помиляєшся, якщо гадаєш, що минуле нічого не значить для мене…

Він стишив голос і мовив далі тим самим холодним тоном, неначе розмірковував уголос:

– Минуле мало твій вигляд. Тепер я це знаю, і можу тобі зізнатися. Минуле всміхалося мені твоїм юним обличчям. Моїм минулим протягом тривалого часу був твій усміх… Теж не з моєї волі, певна річ, але цей світ влаштований так, як він влаштований, і, можливо, настала мить визнати це і прийняти… я маю на увазі: визнати перед самим собою, хоча ні ти, ні я нічого з цим не можемо вдіяти…

Він швидко бурмотів, опустивши очі й не йдучи на жодні поступки перед тишею.

– Але тепер… тепер я дивлюся на тебе і не можу зрозуміти, що у твоєму обличчі лишилося від того минулого… Тільки не думай, що це має для мене значення. Я вже казав: усе відбувається так, як того хочуть боги, і шкодувати про щось ні до чого. До того ж, як тобі відомо, я не надто схильний до емоцій… А втім, неочікувано виявив, що теж не цілком позбавлений їх, нехай навіть коротких і нечастих… Це й усе.

Він замовк і натужно ковтнув слину. Його м’ясовитих щік торкнувся легесенький привид рум’янця. «Вона, либонь, гадає, до чого всі ці зізнання», – подумав він. Відтак, ледь здійнявши голос, мовив далі буденним тоном:

– Проте перш ніж піти, я хотів би дещо дізнатися… Це вкрай важливо для мене, Етідо. Це ніяк не пов’язано з моєю роботою розгадника, запевняю тебе; це суто особисте питання…

– Що саме ти хочеш знати?

Геракл підніс руку до губ, немовби зненацька відчув сильний біль у роті. По якійсь хвилі, далі не дивлячись на Етіду, він сказав:

– Спершу я маю дещо пояснити. Відтоді як я почав розслідувати Трамахову смерть, мої ночі раз по раз тривожив жахливий сон: я бачу руку, яка стискає щойно вирване серце, і воїна віддалік, який щось каже, але що саме – я не чую. Я ніколи не надавав ваги снам, адже вони завжди видавалися мені безглуздими, ірраціональними, такими, що суперечать законам логіки, але саме цей підштовхнув мене до думки, що… Зрештою, треба визнати, Істина часом виявляє себе дивними способами. Адже той сон намагався нагадати мені про одну деталь, яку я забув, одну дрібницю, яку мій мозок увесь цей час відмовлявся пригадувати…

Він зволожив язиком сухі губи й повів далі:

– Тої ночі, коли принесли Трамахів труп, начальник прикордонної варти стверджував, що сказав тобі тільки те, що твій син мертвий, не повідомивши подробиць… Воїн у моєму сні раз по раз повторював ці слова: «Вона знає лише те, що її син помер». Потім, коли я прийшов, щоб висловити співчуття, ти сказала щось на кшталт: «Боги сміялися, вириваючи й пожираючи серце мого сина». У Трамаха справді було вирване серце, Асхіл підтвердив це, оглянувши труп… Але звідки ти, Етідо, знала про це?

Геракл уперше звів погляд на безвиразне обличчя жінки. Відтак мовив далі голосом, цілковито позбавленим емоцій, неначе був при смерті:

– Проста фраза, нічого більше… Самі лише слова. Якщо міркувати логічно, немає жодної причини вважати, що вони означають щось інше, крім скорботи, що це не просто метафора, мовне перебільшення… Але тут не йдеться про логіку: це сон. Сон, який підказує мені, що ці слова – помилка, чи не так?.. Проклинаючи богів, ти хотіла ошукати мене удаваним горем, але припустилася помилки. Твоя проста фраза лежала в моїй підсвідомості, наче зерно, і проросла після того жахливого сну… Сон підказував мені істину, але я ніяк не міг роздивитися, кому належить рука, що стискає серце, ця тоненька рука, що змушувала мене щоночі тремтіти й стогнати, Етідо…

Голос йому надломився. Геракл замовк. За мить знову опустив очі й спокійно мовив:

– Решта все просто: ти казала, що втаємничена у Священні містерії, як і твій син, як і Анфіс, Евней та Менехм… як і моя рабиня, що намагалася вбити мене вчора вночі… Проте ці Священні містерії – не Елевсінські, адже ж так? – він швидко здійняв руку, неначе боявся почути відповідь. – О, мені це байдуже, клянуся тобі! Я не маю бажання втручатися у твої релігійні вірування… Як я сказав, я прийшов дізнатися лише одну річ, після цього я піду…

Він пильно глянув жінці в обличчя і м’яко, майже з ніжністю, мовив:

– Скажи мені, Етідо, бо цей сумнів мордує мою душу… Якщо правда те, що я думаю… якщо ти одна з них, скажи мені… Ти лише дивилася чи, може… – він знову поквапно здійняв руку, немовби показуючи, що відповідати поки не треба, хоча вона не ворухнулася, не розтулила губ, не кліпнула й жодним іншим чином не виявила наміру говорити. Благальним тоном Геракл додав: – Заради богів, Етідо, скажи мені, що ти не завдала шкоди власному синові… Якщо треба, збреши, прошу тебе! Скажи: «Ні, Геракле, я не брала в цьому участі». Лише це. Брехати словами неважко. Мені потрібна ще одна твоя фраза, щоб угамувати біль від першої. Присягаюся Зевсом, мені байдуже, котра з них двох істинна! Скажи мені, що не брала участі в цьому, і даю тобі слово, що вийду крізь ці двері й більше не потурбую тебе…

Запала коротка мовчанка.

– Я не брала участі, Геракле, запевняю тебе, – промовила зворушена Етіда. – Я була не здатна завдати шкоди власному синові.

Геракл збирався щось відповісти, але слова, чітко сформовані в його голові, дивним чином не хотіли зриватися з губ. Він закліпав, збентежений і заскочений зненацька цією несподіваною…*

__________

^{* Мені шкода, друже Геракле. Але що я можу вдіяти? Чим допомогти? Тобі потрібна була фраза, і я, всемогутній перекладач, можу тобі її дати… Можу, але не маю права! Текст – священний, Геракле. Моя праця – священна. Ти благаєш мене, закликаєш не розкривати брехні… «Брехати словами неважко», – кажеш ти. І маєш рацію, але я нічим не можу тобі зарадити… Я лише перекладач, а не письменник… Мій обов’язок – повідомити терплячого читача, що Етідина відповідь – це моя вигадка, і попросити вибачення за це. Я повернуся на кілька рядків і тепер напишу-таки те, що насправді відповіла героїня. Мені шкода, Геракле. Мені шкода, читачу.}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

– Мені потрібна ще одна твоя фраза, щоб угамувати біль від першої. Присягаюся Зевсом, мені байдуже, котра з них двох істинна! Скажи мені, що не брала участі в цьому, і даю тобі слово, що я вийду крізь ці двері й більше не потурбую тебе…

Запала коротка мовчанка.

– Я перша вп’яла нігті в його груди, – глухо промовила Етіда.

Геракл збирався щось відповісти, але слова, чітко сформовані в його голові, дивним чином не хотіли зриватися з губ. Він закліпав, збентежений і заскочений зненацька цією несподіваною втратою мови. До нього долинув її голос, притлумлений і страшний, як болючий спогад.

– Мені байдуже, що тобі цього не збагнути. Що ти взагалі здатен збагнути, Геракле Понторе? Від народження ти корився законам. Що тобі відомо про свободу, про інстинкти, про… лють? Як ти сказав? «Тобі довелося зносити жахливу самотність?» Що ти знаєш про мою самотність?.. Для тебе «самотність» – лише слово. Для мене – це тривога, що стискає груди, утрата сну і спочинку… Що тобі взагалі відомо?

«Яке вона має право ще й дорікати мені?» – подумав Геракл.

– Ми з тобою кохали одне одного, – провадила далі Етіда, – але коли батько звелів тобі – чи, якщо хочеш, порадив – одружитися з Агесіхорою, ти скорився. Вона була… як би то висловитися? Відповідніша? Походила з благородної аристократичної родини. Хіба ж ти міг не послухатися батькової волі? Це суперечило б доброчесності й законам… Закон, Доброчесність, Розсудливість, Справедливість… Оце і є голови того пса, який охороняє Афіни, це царство мертвих!.. Тебе дивує, що дехто з нас не хоче й далі конати в цій прекрасній могилі?.. – її темний погляд утупився в якусь точку в просторі, поки вона говорила. – Мій чоловік, твій друг дитинства, прагнув на політичному рівні змінити наш безглуздий триб життя. Він уважав, що спартанці принаймні не лицемірять: вони воювали й не боялися визнати це, ба навіть хизувалися цим. Так, Мерагр співпрацював із тиранією Тридцяти, але не це була його велика помилка. Його помилка полягала в тому, що він довіряв іншим більше, ніж самому собі… аж доки переважна частина цих «інших» на Зборах не засудила його на смерть… – вона скривилася, підібгавши губи. – Хоча, можливо, Мерагр припустився ще однієї помилки, навіть більшої: він гадав, що все це царство розумних мерців, трупів, що думають і розмовляють, можна перетворити на щось краще, лише змінивши політичну систему, – вона розсміялася порожнім, глухим сміхом. – Так само гадає і наївний Платон!.. Але багато хто збагнув, що не можна нічого змінити, якщо спершу ми не змінимося самі!.. Так, Геракле Понторе, я пишаюся своєю вірою! Для розуму такого, як твій, релігія, яка вшановує найдавніших богів ритуальним розчленуванням своїх послідовників, позбавлена логіки; мені це відомо, і я не збираюся переконувати тебе у протилежному… Але чи існує бодай одна релігія, яка не була би позбавлена логіки?.. Великий раціоналіст Сократ зневажав їх усі, і за це ви його засудили!.. Але настануть часи, коли з’їсти того, кого любиш, вважатиметься богочестивим учинком!.. Та що там!.. Ні ти, ні я цього не побачимо, але наші жерці запевняють, що в майбутньому виникнуть релігії, які поклонятимуться замордованим богам!.. Хтозна… Може навіть бути таке, що найсвятіший чин поклоніння полягатиме в поїданні богів!..*

__________

^{* Передбачення Етіди вочевидь не збулися: на щастя, релігійні вірування пішли іншим шляхом.}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Тепер, коли її тон змінився, Гераклові стало легше: її попередня безпристрасність, показна байдужість розтопленим оловом лилися йому на душу, але ця її лють, що прокинулась, дозволила йому поглянути на справу з відстані. Він спокійно промовив:

– Хочеш сказати, Етідо, що люди будуть поїдати богів так само, як ти з'їла серце власного сина, так? Це ти мала на увазі, Етідо?..

Вона не відповіла.

Раптом, цілковито несподівано, розгадник відчув, як до горла підкочується блювота. За якусь хвилю, так само раптово, він усвідомив, що це лише слова. Утративши на мить самовладання, він виблював їх із себе:

– Усе те, що ти сказала… це воно змусило тебе видирати Трамахове серце, тимчасом як він дивився на тебе, конаючи в муках!? Що ти почувала, коли нівечила свого сина, Етідо!?

– Утіху, – відказала вона.

Ця проста відповідь чомусь не збентежила Геракла Понтора. «Вона це визнала, – подумав він, трохи заспокоївшись. – Що ж, гаразд… Вона спромоглася це визнати!» До нього навіть повернулося самовладання, але дедалі більший неспокій змусив підвестися з ложа. Етіда теж підвелася, м’яко, немовби натякаючи, що візит добіг кінця. У кімнаті тепер також були Елея та кілька рабинь – Геракл і не помітив, коли вони зайшли. Усе це скидалося на якісь родинні збори. Елея підійшла до матері й ніжно її обійняла, немовби хотіла показати цим, що підтримуватиме її до кінця. Звертаючись і далі до Геракла, Етіда мовила:

– Те, що ми вчинили, важко зрозуміти, я знаю. Але, можливо, я зможу пояснити тобі це так: ми з Елеєю любили Трамаха більше за власне життя, бо він був єдиний чоловік, який у нас лишився. І саме тому, через нашу любов до нього, ми так зраділи, коли його обрали на ритуальну жертву, бо ж у цьому й полягало найпалкіше Трамахове бажання… а якої ще втіхи сподіватися бідній удові, як не задоволення найбільшого бажання єдиного сина? – Етіда замовкла, очі її блищали від захвату. Вона заговорила знову – тихим, лагідним, майже наспівним голосом, немовби заколисувала немовля. – Коли надійшла пора, ми любили його більше, ніж будь-коли… Присягаюся тобі, Геракле, ніколи я не почувалася матір’ю більше, ніж тоді, коли… коли занурила мої пальці в нього… Для мене це було таке саме прекрасне таїнство, як і його народження, – і немовби щойно відкривши найпотаємнішу свою таємницю й тепер прагнучи повернутися до звичної розмови, вона додала: – Я знаю, що ти не здатен цього збагнути, бо це те, чого не осягнути розумом… Ти мусиш відчути це, Геракле. Відчути, як відчуваємо ми… Ти повинен докласти зусиль… – ураз, мало не благальним тоном, вона скрикнула: – Перестань думати хоч на хвилю і віддайся відчуттю!

– Якому відчуттю? – відказав Геракл. – Тому, що його викликає те ваше питво?

Етіда усміхнулася.

– Так, кіон[67]67
  Напій на основі подрібненого смаженого ячменю, який вживали учасники Елевсінських містерій, називався «кікеон» (κυκεών). Слово «кіон» (κύων) у перекладі з грецької означає «собака».


[Закрыть]. Бачу, тобі все відомо. Правду кажучи, я ніколи не сумнівалася у твоїх здібностях: я була певна, що врешті-решт ти нас викриєш. Так, ми справді п’ємо кіон, але це не якийсь чарівний напій: він просто перемінює нас у те, чим ми є. Ми припиняємо мислити й перетворюємося на тіла, що відчувають і розкошують. Тіла, яким байдуже, помруть вони чи будуть скалічені, які віддаються в жертву з тою радістю, з якою дитина отримує іграшку…

Він падав. Невиразно усвідомлював це.

Падіння ось-ось мало скінчитися, адже його тіло з примхливою впертістю рухалося прямовисно вниз, тимчасом як кам’янистий крутосхил Барафронської ями – урвища недалеко від Акрополя, куди кидали засуджених на смерть, – був похилий, подібний до внутрішньої частини жерла вулкана. Невдовзі його тіло зустрінеться з тим камінням; можливо, це вже відбувалося, поки він думає про це. Він удариться й покотиться вниз, певна річ, щоб ударитися знову. Руки йому не допоможуть: вони зв’язані в нього за спиною. Мабуть, доведеться чимало разів стукнутися об скелі, перш ніж він досягне дна, усіяного блідим, наче трупи, камінням. Але яке це все має значення, якщо його виповнює почуття жертовності? Добрий друг Тріптем, службовець Одинадцяти і його брат у вірі, проніс до в’язниці трохи кіону, як вони домовилися заздалегідь, і тепер священний напій давав йому втіху. Він – жертва, і помре за своїх братів і сестер. Він став цілопаленою офірою, одним із биків, що їх забивають для гекатомби. Він бачив, як його життя розливається по землі і як, подібно до цього, його братство, таємна спільнота вільних чоловіків і жінок, до якої він належав, поширюється, розтікається по всій Елладі й здобуває нових прихильників… Він усміхався від щастя!