Текст книги "Я – Демон лени, покоривший этот мир ради того, чтобы мне дали поспать"

Автор книги: А.Никл

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 19 страниц)

– Діагоре, – повільно промовив Геракл, – попри те, що ми знайомі недавно, мені здається, я трохи тебе знаю, і, мабуть, те саме ти можеш сказати про мене. Те, що я збираюся розповісти, тобі не сподобається, але це істина, або частина істини. Ти заплатив мені, щоб її дізнатися.

– Кажи, – мовив Діагор. – Я тебе вислухаю.

Делікатним, наче крильця маленької пташини, тоном Геракл почав:

– Трамах, Анфіс та Евней провадили… і провадять… скажімо так, дещо легковажне життя. Не запитуй мене чому. Я не думаю, що ти як їхній ментор маєш почувати провину. Але справи такі: хоча Академія радить відкинути низькі почуття фізичної втіхи, забороняє брати участь у театральних виставах, ці юнаки водяться з гетерами й виступають хоревтами… – він поквапно здійняв руку, неначе відчувши, що філософ ось-ось його переб’є. – Теоретично в цьому немає нічого поганого, Діагоре. Можливо навіть, декотрі з твоїх колег-менторів знають про це й не заперечують. Врешті-решт, усі в молодості схильні до такої поведінки. Але у випадку Анфіса та Евнея… і, ймовірно, Трамаха… вони, так би мовити, дещо перебрали міру. Вони познайомилися з Менехмом – поки ще не знаю як, – і стали ревними послідовниками його… нічної «науки». Раб, якого я найняв стежити за Анфісом, розповів, що минулої ночі після подібного виступу в театрі, Евней та Анфіс подалися разом із Менехмом до його майстерні, де… трохи розважилися.

– Розважилися… – Діагорові очі мало не вилазили з орбіт, немовби прагнули одним поглядом охопити всю розгадникову постать. – Як розважилися?

Пильні очі старого стежать… майстерня зі скульптурами… середніх літ чоловік… кілька юнаків… сміх… блиск світильників… юнаки чекають… рука… на талії… Старий проводить язиком по губах… пестощі… юний хлопчина, значно вродливіший… повністю оголений… розлите вино… «Ось так», – каже він… старий здивований… поки скульптор… підходить… повільно й м’яко… ще м’якше… «Ох», – звучить стогін… тимчасом як інші юнаки… округлості. А тоді… усе шкереберть… дивна поза… ноги… нетерплячість… у півтемряві… потом… «Зачекай», – чується шепіт… «Неймовірно», – думає старий.*

__________

^{* «Більшу частину цього абзацу втрачено. Без сумніву, тут описано Менехмову оргію з юнаками, яку підгледів Евмарх. Текст був написаний занадто розведеним чорнилом, і з плином часу багато слів випарувалося. Порожні прогалини – наче голі гілки, на яких раніше сиділи слова-пташки», – пише Монтал про цей пошкоджений уривок. І додає: «Цікаво, як кожен читач відтворюватиме власну оргію з тих фраз, що лишилися?»}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

– Це смішно, – хрипко сказав Діагор. – Чому тоді вони не кидають Академії?

– Не знаю, – стенув плечима Геракл. – Може, удень вони прагнуть мислити, як люди, а вночі – віддаватися бажанням, як тварини. Не маю ані найменшої гадки. Але проблема полягає не в цьому. Їхні родини, поза сумнівом, і не здогадуються про те подвійне життя, яке вони провадять. Удова Етіда, наприклад, була задоволена тим, як Трамах навчався в Академії… Годі й казати про благородного Праксіноя, Анфісового батька, притана Народних зборів, або Трісіппа, Евнеєвого батька, колишнього славетного стратега… І я запитую себе: що сталося б, якби нічні походеньки твоїх учнів вийшли на яв?

– Це була б катастрофа для Академії… – прошепотів Діагор.

– Авжеж, а для них? Тим паче тепер, коли, досягнувши ефебового віку, вони набувають усіх законних прав… Як, на твою думку, відреагували б їхні благородні батьки, які так прагнули, щоб їхніх дітей виховували на ідеалах учителя Платона? Гадаю, у тому, щоб ніхто нічого не довідався, насамперед зацікавлені твої учні… а також сам Менехм.

Немовби не маючи більше чого додати, Геракл рушив безлюдною вулицею. Діагор мовчки пішов за ним, пильно вдивляючись у розгадникове обличчя.

– Усе, що я розповів на цю мить, – мовив Геракл, – дуже близьке до істини. Тепер я викладу тобі своє припущення, яке вважаю доволі ймовірним. На мою думку, у твоїх учнів усе йшло добре, доки Трамах не вирішив їх виказати…

– Що?

– Може, його мучило сумління, що він зраджує принципи Академії, хтозна. Хай там як, ось моя теорія: Трамах вирішив заговорити. Розповісти про все.

– Нічого страшного не сталося б, – поквапився запевнити Діагор. – Я зрозумів би…

Але Геракл урвав його:

– Не забувай, ми не знаємо, чи це все. Нам не відомий достеменний характер тих стосунків, які вони підтримували – і підтримують – із цим Менехмом…

Геракл замовк, щоб залягла достатньо промовиста тиша. Діагор пробурмотів:

– Ти хочеш сказати, що… його страх… тоді в садку…

Із виразу Гераклового обличчя було зрозуміло, що це питання не видавалося йому найважливішим. Проте розгадник сказав:

– Так, цілком можливо. Але візьми до уваги, що я ніколи не мав наміру розслідувати причину того страху, який ти начебто бачив у Трамахових очах. Мене цікавило…

– …щось, що ти помітив на його трупі й про що не хочеш мені розповідати, – нетерпляче перебив його Діагор.

– Саме так. І тепер усе стало на свої місця. Я приховав від тебе цю деталь, Діагоре, бо вона вказує на таку прикру й дражливу річ, що я хотів спершу вибудувати якусь гіпотезу, що могла б усе пояснити. Утім, гадаю, настав час розповісти тобі, що я тоді побачив.

Геракл раптом підніс руку. Діагорові на якусь мить здалося, наче розгадник збирається заткнути собі рота, щоб не промовитися, але той, погладивши невеличку, посріблену сивиною борідку, сказав:

– На перший погляд, усе видається дуже простим. Трамахове тіло, як тобі відомо, було вкрите слідами від укусів, але… не все. Його руки були майже неушкоджені. І це була та дрібниця, яка мене здивувала. Адже найперше, що робить людина, коли на неї кидаються, це затуляється руками, і саме на них припадають перші рани. Як же пояснити, що на бідолашного Трамаха напала ціла вовча зграя і майже не зачепила його рук? Існує лише одне пояснення: вовки натрапили на Трамаха щонайменше непритомного і стали шматувати його без спротиву… Вони відразу взялися до справи й навіть вирвали йому серце…

– Не треба подробиць, – попрохав Діагор. – Я лише ніяк не збагну, як це все пов’язане… – ураз він замовк. Розгадник пильно дивився на нього, немовби Діагорові очі краще за слова виражали його думки. – Стривай-но: ти сказав, що вовки знайшли Трамаха щонайменше непритомного…

– Трамах так і не пішов тоді на полювання, – безпристрасно вів далі Геракл. – Я припускаю, що він збирався все розповісти. Імовірно, Менехм… мені хочеться думати, що то був саме Менехм… призначив йому зустріч того дня за Містом, щоби спробувати якось домовитися. Дійшло до суперечки… можливо, бійки. А може, Менехм заздалегідь вирішив, що змусить Трамаха замовкнути найжорстокішим способом. Згодом йому ще й пощастило: вовки знищили всі докази. Утім, це лише мій здогад…

– Атож, бо Трамах міг просто спати, коли на нього наскочили вовки, – зауважив Діагор.

Геракл заперечно похитав головою.

– Людина, яка спить, здатна прокинутися й боронитись… Ні, не думаю: Трамахові рани свідчать про те, що він не боронився. Вовки знайшли нерухоме тіло.

– А може…

– …він знепритомнів з якоїсь іншої причини, так? Я думав про це спершу. Тому й не хотів розповідати тобі про свої підозри. Але якщо це так, чому після смерті товариша Анфіс та Евней почали боятися? Анфіс навіть вирішив покинути Афіни…

– Може, вони бояться, що ми викриємо їхнє подвійне життя?

Геракл відповів негайно, мовби давно обміркував усі Діагорові припущення:

– Ти забуваєш про останню деталь: якщо вони так бояться бути викритими, то чому й далі так поводяться? Я не заперечую, що їх непокоїть викриття, але гадаю, що значно більше їх непокоїть Менехм… Я тобі вже казав, що трохи порозпитував про нього. Це чоловік запальний та жорстокий і, попри худорлявість, неймовірно сильний фізично. Можливо, тепер Анфіс та Евней знають, на що він здатний, і налякані через це.

Філософ заплющив очі й зціпив губи. Його душила лють.

– Клятий… покидьок, – витиснув він. – Що ти пропонуєш? Публічно звинуватити його?

– Поки що ні. Спершу ми маємо визначити ступінь провини кожного з них. Потім треба дізнатися докладно, що саме сталося з Трамахом. І нарешті… – Гераклове обличчя прибрало дивного виразу, – …найважливіше – сподіватися, що те неприємне відчуття, яке оселилось у мене всередині відтоді, як я погодився взятися за цю справу, відчуття, яке, наче велетенське око, пильнує мої думки… треба сподіватися, що воно хибне…

– А в чому полягає твоє відчуття?

Гераклів погляд, загублений у нічній темряві, був непроникним. Помовчавши якусь хвилю, розгадник повільно відповів:

– У тому, що мені здається, ніби вперше в житті я помиляюсь у всьому.*

__________

^{* У цій останній частині найчастіше повторюються слова «очі» й «пильнувати». Останнє трапляється у віршах, які автор вкладає в уста хору: «Тебе пильнують!» Таким чином, ейдезис у цьому розділі подвійний: з одного боку, образ Стімфалійських птахів далі вказує на Гераклові подвиги, а з іншого – мовиться про «Перекладача» й «очі, які пильнують». Що це може значити? «Перекладач» має щось «пильнувати»? Хтось «пильнує» за «Перекладачем?» Завтра я збираюся в гості до Арістіда, ерудита й Монталового приятеля.}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Ось воно, очі бачили його в пітьмі. Він довго невпинно шукав його, пильно видивляючись у темних кам’яних закрутах печери. Це знову було воно, жодних сумнівів. Він пізнав його, як і раніше, за звуком – глухим биттям, немовби обтягнутий шкірою кулак бійця розмірено гупав у його голові. Але не це його турбувало найбільше, а рука, що висіла в повітрі, щосили стискаючи вирване серце, – абсурдне видовище, яке годі було осягнути логікою і яке його раціональні очі відмовлялися приймати. Потрібно було дивитися далі, туди, де закінчувалося плече. Але чому саме там морок був найгустіший? Геть, розійдися, темряво! Треба конче дізнатися, що криється в тому згустку чорноти, чиє тіло, чий образ. Він наблизився й простягнув руку… Биття посилилося. Оглушений, він раптом прокинувся… і здивовано виявив, що удари не припинилися.

Хтось чимдуж гатив у двері.

– Що таке?..

Це був не сон: хтось справді наполегливо стукав. Геракл налапав плащ, акуратно згорнутий на стільці біля ложа. Крізь вузеньку шпарину віконця ледь-ледь прозирав пильний погляд Світанку. Коли розгадник вийшов у коридор, до нього підпливло овальне обличчя, на якому були тільки чорні отвори для очей.

– Понсіко, відчини двері! – сказав Геракл.

Спершу його стурбувало, що рабиня нічого не відповіла, а тоді він збагнув, яке це безглуздя. «Зевса ради, я ще не прокинувся остаточно: Понсіка ж не може говорити». Дівчина в лівій руці тримала світильник, а правою нервово жестикулювала.

– Що?.. Страх?.. Ти боїшся?.. Не будь дурною!.. Треба відчинити двері!

Невдоволено буркочучи, він відштовхнув Понсіку й попрямував у передпокій. Стукіт повторився. Світла не було – Геракл пригадав, що єдиний каганець був у рабині, – тож коли він відчинив двері, жахіття, яке щойно снилося йому – таке схоже на те, що снилося й минулої ночі, – торкнулося його пам’яті, наче павутина, що торкається неуважних очей того, хто, забувши про пильність, ступає темними коридорами старого будинку. Але на порозі Геракл побачив не руку, що стискає тріпотливе серце, а чоловічу постать. Понсіка, яка надійшла майже відразу, освітила обличчя: середніх літ, із пильними каправими очима. Одягнений чоловік був у сірий рабський плащ.

– Мене послав мій господар Діагор із повідомленням для Геракла Понтора, – промовив він із сильним беотійським акцентом.

– Я Геракл Понтор. Кажи.

Раб, дещо знесмілений бентежливим виглядом Понсіки, нерішуче підкорився:

– Повідомлення таке: «Приходь якнайшвидше. Сталася ще одна смерть».*

__________

^{* На цьому п’ятий розділ закінчується. Я завершив його переклад уже після розмови з професором Арістідом. Це чоловік добротливий і сердечний, який жестикулює багато, а всміхається скупо. Здається, він, наче Понсіка, героїня книжки, більше розмовляє руками, ніж обличчям, вираз якого неначе закам’янів. Мабуть, лише його очі… мало не написав «пильні» (ейдезис проліз уже й у мої думки)… отож, мабуть, лише його очі – єдина рухома й людська риса серед безживної пустелі повного обличчя з гострою чорною борідкою на східний лад. Він прийняв мене у своїй просторій вітальні. «Ласкаво прошу», – сказав, коротко всміхнувшись, і вказав на один зі стільців перед столом. Я почав із того, що розповів йому про книжку. Арістід не чув ні про яку «Печеру ідей» невідомого автора, написану невдовзі після Пелопоннеської війни, але тема привернула його увагу. Питання він закрив невиразним жестом, даючи мені зрозуміти, що коли вже цією книжкою зацікавився Монтал, то «вона того варта».}

^{Коли я згадав про ейдезис, на Арістідовому обличчі з’явився зосереджений вираз.}

^{– Цікаво, – сказав він. – Останні роки свого життя Монтал присвятив вивченню ейдетичних текстів: він переклав чималу їх кількість і підготував остаточні редакції кількох оригіналів. Я навіть сказав би, що він став одержимим ейдезисом. І я цьому не дивуюся: у мене є знайомі, які поклали все своє життя на те, щоб розгадати головний ключ ейдетичного твору. Запевняю тебе, ці тексти можуть перетворитися в найгіршу отруту, яку тільки має література, – він почухав собі вухо. – Не думай, що я перебільшую: я сам, коли перекладав деякі тексти, не міг уникнути того, щоб не почати марити образами, які ось-ось мав би виявити. Інколи вони збиткуються над тобою. Пригадую астрономічний трактат Алкея з Кірідона, де повторювалося в усіх можливих варіантах слово «червоний» майже завжди поруч із двома іншими: «голова» й «жінка». Отож, я почав марити вродливою рудоволосою жінкою… Її обличчя… я навіть бачив його… не давало мені спокою… – Арістід скривився. – Урешті-решт, із іншої книжки, що випадково потрапила мені до рук, я дізнався, що авторову кохану несправедливо засудили на смерть: бідолаха в ейдезисі приховав образ її страти – стинання голови. Можеш собі уявити, як неприємно я був вражений… Прегарне рудоволосе видиво… зненацька перетворилося на щойно відрубану голову, з якої цебенить кров… – він здійняв брови й поглянув на мене, немовби заохочуючи розділити його розчарування. – Письменство – дивна штука, мій друже. Як на мене, найдивніша й найжахливіша з усіх людських діяльностей, – сказав він і зі своєю скупою усмішкою додав: – Читання на другому місці.}

^{– Але щодо Монтала…}

^{– Авжеж, авжеж. У своїй одержимості ейдезисом Монтал зайшов набагато далі. Він вважав, що ейдетичні тексти можуть становити неспростовний доказ Платонової теорії ідей. Гадаю, ти з нею знайомий…}

^{– Звісно, – відказав я. – Усі з нею знайомі. Платон стверджував, що ідеї існують незалежно від наших думок. Він казав, що ідеї – це реальні сутності, навіть реальніші, ніж істоти й предмети.}

^{Арістіда, схоже, не надто вдовольнив мій короткий виклад Платонового вчення, але він усе ж кивнув на знак згоди невеличкою кругловидою головою.}

^{– Так… – невпевнено протягнув він. – Монтал вважав: якщо будь-який ейдетичний текст викликає у всіх читачів той самий образ прихованої ідеї, тобто якщо ми всі здатні знайти той самий головний ключ, це доводить, що ідеї існують самі собою. Його міркування нехай і видаються дещо наївними, та все ж не позбавлені підстав: якщо всі здатні знайти в кімнаті той самий стіл, це значить, що цей стіл існує. Крім того – і цей момент захоплював Монтала найбільше – така згода між читачами також продемонструвала б, що наш світ раціональний, а отже прекрасний і справедливий.}

^{– Я щось не вхопив останньої думки, – зізнався я.}

^{– Це наслідок, який випливає з усього попереднього: якщо ми всі знаходимо ту саму ідею в ейдетичному тексті, то Ідеї існують, а якщо Ідеї існують, то світ раціональний, такий, яким його сприймали Платон та більшість давніх греків, а раціональний світ, створений відповідно до наших думок та ідеалів, – це світ ніякий інший, як добрий, гарний і справедливий.}

^{– Отже, – пробурмотів я, вражений, – для Монтала ейдетичний текст був, не більше не менше… розгадкою буття.}

^{– Щось на кшталт цього, – Арістід коротко зітхнув і став розглядати свої акуратні нігтики. – Годі й казати, що він ніколи не знайшов того доказу, який шукав. Мабуть, розчарування і стало головною причиною його хвороби…}

^{– Хвороби?}

^{Вправним рухом він здивовано звів брову.}

^{– Монтал збожеволів. Останні роки життя він провів, не виходячи нікуди з дому. Ми всі знали, що він хворий і нікого не приймає в себе, тож лишили його доживати віку в спокої. Але одного дня його тіло знайшли роздерте дикими звірами… у лісі неподалік… Мабуть, він блукав без мети під час чергового нападу безумства, урешті знепритомнів і… – Арістідів голос поступово слабшав і стихав, немовби професор таким чином хотів зобразити (ейдетично?) сумний фінал свого товариша. Нарешті він закінчив однією фразою, ледве чутною для людського вуха: – Яка жахлива смерть…}

^{– Його руки були неушкоджені? – поставив я дурнувате запитання.}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

6*

__________

^{* «Брудний, повно виправлень і ляпок, нерозбірливих чи пошкоджених фраз», – так описує Монтал стан папірусу з шостим розділом.}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Труп належав дівчині: обличчя було затулене запиналом, усе тіло, і навіть волосся покривав пеплос, а на плечі був накинутий плащ. Вона лежала на боці, простягнувшись серед нескінченного безладу румовища, і зважаючи на положення її ніг, оголених до стегон, дивитися на які навіть за цих обставин видавалося дещо непристойним, можна було припустити, що смерть заскочила її тої миті, коли дівчина бігла чи підстрибувала, задерши пеплос. Ліва рука була стулена, мов у дитячій грі, коли в кулаці ховають якусь річ, а права стискала кинджал із лезом, завдовжки як долоня і наче викуваним з крові. Дівчина була боса. Що ж до іншого, то на всьому її стрункому тілі, від шиї до литок, мабуть, не лишилося жодного місця, не понівеченого ранами: короткими й довгими, рівними й кривими, трикутними й квадратовими, глибокими й поверхневими, легкими й важкими, – ними був пошматований увесь пеплос, а краї розтинів були забруднені кров’ю. Однак це сумне видовище було тільки прологом: роздягнуте тіло, без сумніву, виявило б жахливі каліцтва, про що свідчили неприродні випнутості вбрання, під якими, наче водорості під поверхнею кришталево чистої води, брудними нашаруваннями збиралися тілесні рідини. Здавалося, ще чимось здивувати ця смерть уже не може.

А проте дивуватися таки довелося: коли Геракл відгорнув запинало з обличчя, то побачив чоловічі риси.

– Ти вражений, розгаднику? – писклявим голосом запитав астином із якоюсь жіночою втіхою. – Клянуся Зевсом, я тебе не звинувачую! Я й сам не міг повірити, коли службовці повідомили мене!.. А тепер дозволь-но я запитаю: що ти тут робиш? Цей поштивий пан, – він вказав на лисого чоловіка, – запевнив мене, що ти хотів би оглянути тіло. Але я ніяк не збагну навіщо. Як на мене, тут нема чого розгадувати, окрім хіба що темної причини, яка спонукала цього ефеба… – він різко обернувся до лисаня. – Ще раз: як його звали?

– Евней, – відповів Діагор немовби у сні.

– …окрім тої темної причини, яка спонукала Евнея вбратися як повія, упитися до нестями й завдати собі цих жахливих ран… Що ти шукаєш?

Геракл обережно піднімав краї пеплоса, мугикаючи собі під ніс якусь наче пісеньку.

Труп немовби аж здивувався з такого принизливого огляду: він вдивлявся у світанкове небо єдиним оком (друге було видлубане й висіло на тонкій слизуватій нитці, зазираючи всередину вуха), а з роззявленого рота глузливо висолопився розтятий надвоє язик.

– Можна дізнатися, що ти там видивляєшся? – нетерпляче вигукнув астином, якому кортіло якомога швидше покінчити з роботою. Його обов’язок полягав у тому, щоб очищати місто від сміття та нечистот, а також дбати про долю мерців, яких знаходили на вулицях, і ця ранкова з’ява на заваленому покиддю і грузом пустищі у Внутрішньому Кераміку належала до його відповідальності.

– Чому ти такий упевнений, астиноме, що Евней заподіяв собі це все власноруч? – запитав Геракл, намагаючись розтулити ліву долоню трупа.

Астином насолоджувався своєю хвилиною слави. Його мале глáдке обличчя споганила роблена посмішка.

– Для цього мені не довелося наймати розгадника! – заявив він своїм писклявим голосом. – Хіба не чуєш, чим пахне від його загидженої одежі?.. Від неї тхне вином!.. До того ж є свідки, що бачили, як він сам калічив себе ось цим кинджалом…

– Свідки? – перепитав Геракл, схоже, не надавши ваги астиномовим словам.

Він щось знайшов (якусь невелику річ, що її померлий стискав у лівому кулаці) і сховав це під плащ.

– Авжеж, і то вельми поважні. Один із них тут…

Геракл звів погляд.

Астином указував на Діагора.*

__________

^{* «Здається, наче слова тут зумисне грубі. Розповідь утратила ліризм попередніх розділів, натомість з’явилася сатира, порожня насмішка комедії, їдкість і бридливість. Цей стиль – наче рештки від первопису, непотріб, викинутий до цього розділу», – стверджує Монтал, і я цілком поділяю його думку. Лише додав би, що образи «сміття» й «нечистот», схоже, вказують на черговий прихований тут Гераклів подвиг, а саме – очищення Авгієвих стаєнь, коли героєві довелося вичистити від гною обору царя Еліди. Приблизно те саме довелося зробити й Монталові: «Я почистив текст від зіпсутих фраз і відшліфував деякі вирази; результат не блискучий, але принаймні гігієнічніший».}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Вони висловили співчуття Трісіппу, Евнеєвому батькові. Новина поширилася швидко, і коли вони прибули до його оселі, там уже зібралося чимало люду, здебільшого друзі й родичі, адже Трісіппа неабияк шанували: він був стратегом і зажив слави героїчними вчинками на Сицилії, але, що важливіше, виявився одним з небагатьох, хто повернувся звідти, щоб розповісти про них[53]53
  Військо, яке Афіни надіслали до Сицилії в 415 році до н. е., щоб захопити Сиракузи, зазнало жахливої поразки. Утративши весь флот, майже всі афіняни загинули або опинилися в полоні й були відправлені до каменярень.


[Закрыть]. А якби хто засумнівався в його подвигах, то Трісіппова історія, наче на надгробку, була викарбувана бридкими шрамами на його обличчі, «почорнілому під час облоги Сиракуз», як він, бувало, казав. Одним шрамом старий військовик особливо пишався, більше за всі почесті й нагороди, які він будь-коли отримував. Це був наслідок удару сиракузьким мечем – глибокий рубець, що перетинав лице навскіс, від лівої скроні до правої щоки, знівечивши на своєму шляху вологу зіницю. Вигляд цієї білої тріщини на засмаленій шкірі й очного яблука, схожого на обібране від шкаралупи куряче яйце, був не надто приємний, але мати такий шрам було почесно. Багато вродливих юнаків заздрили Трісіппові.

У будинку панував страшенний рейвах. Щоправда, складалося враження, ніби він тут панує завжди, байдуже – звичайний день чи якийсь особливий: коли Діагор і астином підійшли до входу (розгадник ішов позаду, бо з якоїсь причини бажав триматися осторонь), то наштовхнулися на двох рабів, які силкувались винести чималенькі кошелі недоїдків, що, мабуть, лишилися по котрійсь із тих численних бучних учт, що їх військовик улаштовував для афінських достойників. До дверей годі було протовпитися через людей, що громадилися купками перед ними: прибулі розпитували одне одного, не розуміли, висловлювали думки, нічого не знаючи, спостерігали й жалілися, коли ритуальне голосіння жінок переривало їхні розмови. Ці жваві бесіди точилися, окрім власне смерті, довкола ще дечого: також – і насамперед – усі обговорювали сморід. Від Евнеєвої смерті тхнуло. Передягнений повією? Але ж… П’яний?.. Очманілий від вина?.. Трісіппів старший син?.. Евней, стратегів син?.. Ефеб, що навчався в Академії?.. Кинджал?.. Але ж… Було ще зарано щось припускати, пояснювати, розгадувати: поки що загальний інтерес зосередився на фактах. А факти були наче сміття під ліжком: ніхто не знав напевне, які вони, але всі відчували, як від них смердить.

Трісіпп, як то належить патріархові, сидів на стільці у трапезній, оточений друзями й родичами, і приймав вислови співчуття, не надто зважаючи на те, від кого вони: простягав одну руку або й обидві, підносив голову й дякував зі збентеженим виглядом – не сумним, не роздратованим, а саме збентеженим (і завдяки цьому ставав гідним співчуття), немовби присутність такої кількості людей спантеличувала його. Старий військовик готувався здійняти голос і виголосити поминальну промову. Від емоцій бронзова шкіра його лиця, з якого звисала розкошлана шпакувата борода, потемніла ще більше, увиразнюючи брудно-білий шрам і надаючи Трісіппові дивного вигляду: немовби його обличчя було сяк-так складене, зібране зі шматків. Урешті-решт він, очевидно, підшукав відповідні слова й, кволо попрохавши тиші, почав:

– Дякую всім. Якби я мав стільки рук, як Бріарей[54]54
  Бріарей – один із сторуких велетнів, що, згідно з Гомером, допомагав Зевсові у боротьбі проти титанів. За деякими іншими джерелами, бився на боці титанів.


[Закрыть], я скористався б ними всіма, чуєте мене, всіма, щоб міцно притулити вас до грудей. Я тішуся, адже бачу тепер, що ви любили мого сина… Дозвольте вшанувати вас кількома словами похвали…*

__________

^{* Із цього місця в тексті прогалина. Монтал пише: «Тридцять рядків повністю замазані несподіваною величезною овальною плямою темно-коричневого кольору. Як шкода! Трісіппову промову втрачено для нащадків!..»}

^{Повертаюся до роботи після дивного випадку: я саме писав цю примітку, коли зауважив якийсь рух у садку. Цими днями стоїть тепла погода, і я лишив вікно відчиненим: мені подобається, навіть уночі, коли-не-коли позирати на шерег низеньких яблуньок, що позначають межу моєї скромної маєтності. Хоча найближчий сусід мешкає недалеко, на відстані кидка каменем від цих дерев, я не звик, щоб мене турбували, тим паче о такій пізній нічній годині. Отож, я поринув у Монталові коментарі, коли краєм ока помітив якусь тінь, що переміщувалася серед яблунь, немовби шукала найкращого місця, щоби шпигувати за мною. Зайве й казати, що я схопився та підбіг до вікна. Тої самої миті я побачив, як з-поміж дерев праворуч хтось вискочив і кинувся бігти. Марно я кричав йому, щоб зупинився. Хто то був – не знаю, бо ж бачив лише силует. Я повернувся до роботи з певним острахом, адже мешкаю сам-один і моя оселя – ласий шматок для злодіїв. Вікно тепер зачинене. Зрештою, це, мабуть, не має значення. Беруся знову до перекладу, починаючи від першого речення, яке можна розібрати: «Я гадав, що знаю свого сина…»}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

– Я гадав, що знаю свого сина, – сказав Трісіпп, завершивши промову. – Він шанував Священні містерії, хоч і був єдиний утаємничений серед нашої родини, а у Платоновій школі його мали за хорошого учня… Його ментор, присутній тут, може підтвердити…

Усі обличчя обернулися до Діагора, той почервонів.

– Це так, – мовив він.

Трісіпп замовк, щоби шморгонути носом і зібрати в роті трохи слини: промовляючи, він мав неохайну звичку цвиркати з неабиякою точністю тим кутиком рота, що видавався млявішим за другий. Щоправда, не було відомо напевне, чи не міняє він кутики після пауз у своїх тривалих промовах. Через те, що говорив він завжди як військовик, то ніколи не очікував відповіді й тому без потреби затягував промову, хоча тема вже була цілковито вичерпана. А втім, тої миті навіть найзапекліший прихильник лаконічності не вважав би тему вичерпаною. Усі, навпаки, слухали його мало не з хворобливою цікавістю.

– Кажуть, що мій син упився… передягнувся жінкою та порізав себе на шматки кинджалом… – він сплюнув дрібні краплинки слини й мовив далі: – Мій син? Мій Евней?.. Ні, він ніколи не скоїв би щось таке… бридке. Ви говорите про когось іншого, не про мого Евнея!.. Кажуть, він стратився глузду! Збожеволів за одну ніч і ось так занечистив священний храм свого цнотливого тіла… Клянуся Зевсом і Афіною Егідодержавною, це брехня! Інакше мені доведеться повірити, що син може бути цілковитим незнайомцем для рідного батька! Ба більше: усі ви в такому разі недовідомі мені, як божі замисли! Якщо цей бруд правдивий, то відсьогодні я вважатиму, що ваші обличчя, ваші вияви скорботи і співчутливі погляди такі самі бридкі, як непохована мерлятина!..

Присутні зашепотілись. Судячи з байдужих облич, майже всі погоджувалися з тим, щоб їх вважали за «непоховану мерлятину», але жоден не мав наміру ані на дрібку змінювати свою думку про те, що сталося. Були гідні довіри свідки, як-от Діагор, які підтверджували – хай і знехотя, – що бачили, як Евней, п’яний і знетямлений, вбраний у пеплос і лляний плащ, завдавав собі кинджалом більш або менш важких ран по всьому тілу. Діагор, зокрема, уточнив, що їхня зустріч була випадкова: «Я повертався ввечері додому, коли побачив його. Спершу я подумав, що то якась гетера, а тоді він привітався і я впізнав його. Я зауважив, що він чи то п’яний, чи то очманілий. Він дряпав себе кинджалом, але водночас сміявся, тож я не відразу усвідомив серйозність ситуації. Коли я спробував зупинити його, він утік, побіг до Внутрішнього Кераміку. Я поквапився по допомогу: знайшов Іпсіла, Деолпа й Архелая, моїх колишніх учнів… вони теж бачили Евнея… Урешті-решт, ми покликали вартових… але вже було запізно…»

Коли Діагор перестав бути центром загальної уваги, він узявся шукати очима розгадника. Той пробирався крізь натовп і вже майже дістався виходу. Філософ кинувся за ним і наздогнав уже на вулиці, але Геракл наче й не чув його. Зрештою Діагор смикнув його за плащ.

– Зачекай!.. Куди ти?

Гераклів погляд змусив його позадкувати.

– Винайми собі іншого розгадника, Діагоре з Медонту, такого, який зможе слухати твою брехню, – з крижаним гнівом сказав він. – Половину грошей, які ти мені заплатив натепер, вважатимемо моєю платнею, решту Понсіка поверне тобі, коли забажаєш. На все добре…

– Будь ласка! – благально звернувся до нього філософ. – Зажди!.. Я…

Від погляду холодних і безжальних очей його знову пройняв дрож. Діагор ще ніколи не бачив Геракла таким розлюченим.

– Мене ображає не так твоє ошуканство, як твоє нерозумне сподівання, що тобі вдасться ошукати мене… Цього я пробачити не можу, Діагоре!

– Я не хотів тебе ошукувати!

– У такому разі переказуй мої вітання Платонові: йому вдалося навчити тебе складному мистецтву брехати не хотячи.

– Ти досі працюєш на мене! – роздратовано вигукнув Діагор.

– Ти знову забув, що справа-то моя?

– Геракле… – Діагор поклав за краще стишити голос, зауваживши, що довкола них, наче сміття, починає громадитися забагато цікавих послухати їхню суперечку. – Геракле, не кидай мене тепер… Після того, що сталося, я не можу довіритися нікому, крім тебе!..

– Підтверди ще раз, буцімто бачив, як той ефеб, передягнений дівчинкою, різав себе на шматки у тебе на очах, і, клянуся пеплосом Афіни Поліади, більше ти про мене ніколи не почуєш!

– Ходімо звідси, прошу тебе… Пошукаймо якогось спокійнішого місця для розмови…

Але Геракл не вгавав:

– Дивно ж ти допомагаєш своїм учням, менторе! Ти гадаєш, прикривши правду купою гною, ти цим посприяєш її виявленню?