Текст книги "Я – Демон лени, покоривший этот мир ради того, чтобы мне дали поспать"

Автор книги: А.Никл

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 19 страниц)

Перший удар зламав праву руку, наче стеблину лілії, і знищив половину обличчя. Падіння тривало. Діставшись дна, маленькі груди розчавилися об каміння, прекрасна усмішка заклякла на дівочому обличчі, гарне світляве волосся розсипалося, наче коштовне каміння, і вся доладна фігурка прибрала вигляду зламаної ляльки.*

__________

^{* Це якийсь гротеск! Бридкий Менехм, помираючи, перетворюється на дівчину з лілією. Мене дратує до краю ця жорстока гра з ейдетичними образами.}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

– Чому б тобі не приєднатися до нас, Геракле? – в Етідиному голосі бринів ледве стримуваний запал. – Тобі невідоме те безмежне щастя, що його дає звільнення від інстинктів! Ти перестаєш боятися, хвилюватись, страждати… Ти стаєш богом.

Вона замовкла й додала м’якшим тоном:

– Ми б могли… хтозна… почати заново… я і ти…

Геракл нічого не відповів. Він поглянув на них. Не тільки на Етіду – на всіх присутніх по черзі. Їх було шестеро: два старі раби (один із них, мабуть, Іфімах), дві молоді рабині, Етіда та Елея. Розгадник із полегкістю пересвідчився, що хлопчика серед них не було. Відтак спинив погляд на блідому обличчі Етідиної доньки й промовив:

– Ти страждала, чи не так, Елеє? Той твій лемент не був удаваний, як горе твоєї матері…

Дівчина нічого не відповіла, тільки дивилася на нього з безвиразним, як материне, обличчям. Тієї миті Геракл помітив, як подібні зовнішньо мати й донька. Він незворушно мовив далі:

– Ні, ти не вдавала. Твоє горе було справжнє. Коли наркотичне зілля перестало діяти, ти пригадала, адже ж так?.. Пригадала й не змогла цього знести.

Дівчина, здалося, хотіла щось відповісти, але Етіда випередила її:

– Елея ще дуже юна, і їй важко зрозуміти деякі речі. Тепер вона щаслива.

Він поглянув на них обох, матір і доньку. Їхні лиця були схожі на білі стіни, позбавлені розуму та почуттів. Геракл роззирнувся довкола: раби мали такий самий вигляд. Він зміркував, що марно й намагатися пробити вилом у цьому безпристрасному мурі незмигних поглядів. «Ось така вона, релігійна віра, – подумав розгадник. – Стирає з обличчя всі тривоги та сумніви, як то трапляється з недоумками». Він прочистив горло й запитав:

– Чому саме Трамах?

– Настала його черга, – відказала Етіда. – Те саме станеться і зі мною, і з Елеєю…

– І з селянами Аттики, – додав Геракл.

На Етідиному обличчі на мить з’явився вираз, подібний до того, із яким мати збирає докупи всю свою терплячість, намагаючись пояснити маленькому синові щось елементарне.

– Наші жертви завжди добровільні, Геракле. Ми даємо селянам можливість випити кіон, і вони вільні погодитися або ні. Але більшість погоджується, – вона ледь усміхнулася й додала: – Ніхто не може бути щасливим, якщо ним чи нею керує тільки розум…

– Ти забуваєш, Етідо, – відказав Геракл, – що я мав стати недобровільною жертвою…

– Ти нас викрив. Ми не могли допустити, щоби братство перестало бути таємним. Хіба ви не так само вчинили з моїм чоловіком, коли вирішили, що такі, як він, загрожують стабільності вашої пречудової демократії?.. Проте ми хочемо дати тобі останню можливість. Приєднуйся до нас, Геракле… – і раптом додала, немовби благаючи його: – Зазнай щастя бодай раз у житті!

Розгадник глибоко зітхнув. Мабуть, усе вже сказано, і тепер вони чекають від нього якоїсь відповіді. Твердим і врівноваженим голосом він почав:

– Я не хочу бути роздертим на шматки. Моє уявлення про щастя не таке. Але я скажу тобі, Етідо, що збираюся робити, і можете переказати вашому головному, хто б він не був. Я приведу вас до архонта. Усіх. Щоб над вами вчинили правосуддя. Ваша секта – незаконна. Ви вбили кількох афінських громадян і багатьох селян Аттики, які не мають нічого спільного з вашими безглуздими віруваннями… Вас засудять до страти й катуватимуть перед смертю. Ось це моє уявлення про щастя.

Він знову обвів поглядом кам’яні обличчя, що дивилися на нього. Відтак спинився на темних Етідиних очах і додав:

– Урешті-решт, як ти сама сказала, тут ідеться про відповідальність, еге ж?

Помовчавши, вона сказала:

– Ти гадаєш, що смерть чи тортури лякають нас? Ти так нічого й не зрозумів, Геракле. Ми відкрили щастя, яке сягає далеко за межі розуму… Що нам твої погрози? Якщо треба, ми помремо з усмішкою… і ти ніколи не збагнеш її причини.

Геракл стояв спиною до дверей. Зненацька звідти на все приміщення пролунав новий голос, густий і дужий, дещо насмішкуватий, немовби його власник не ставився серйозно сам до себе:

– Нас викрито! До рук архонтові потрапив папірус, у якому розказано про нас і згадано твоє ім’я, Етідо. Наш добрий друг ужив застережних заходів, перш ніж вирушити до тебе в гості…

Розгадник обернувся й побачив морду потворного пса. Пес сидів на руках у здорованя.

– Ти щойно запитував про нашого головного, Геракле, чи не так? – сказала Етіда.

Тої миті Геракл відчув сильний удар по голові.*

__________

^{* Я пишу цю примітку при ньому. Правду кажучи, мені байдуже: я вже майже звик до його присутності.}

^{За дивним збігом обставин він, як завжди, зайшов саме годі, коли я завершив переклад цього, передостаннього, розділу й збирався трохи перепочити. Почувши, як відчиняються двері, я подумав: цікаво, яку маску він надів сьогодні? Але він був без маски. Звісно, я відразу впізнав його, адже зовнішність цієї людини добре відома в перекладацькій спільноті: біле волосся, що спадає на плечі, ясне чоло, виразно позначене рисами старості обличчя, рідка борода…}

^{– Як бачиш, я прагну бути чесним із тобою, – сказав Монтал. – Ти мав рацію в дечому, а тому я більше не затулятиму обличчя. Я справді інсценував свою смерть і сховався в цьому невеличкому прихистку, однак і далі стежив за долею книжки, адже хотів знати, хто її перекладатиме. Знайшовши тебе, я став за тобою слідкувати, доки нарешті мені не вдалося допровадити тебе сюди. Також я вдавано погрожував тобі, щоб ти не втратив цікавості до твору… як-от тоді, коли наслідував Ясінтрині слова й рухи… Це все правда. Але ти помиляєшся, якщо гадаєш, що «Печеру ідей» написав я.}

^{– І це ти називаєш чесністю? – відказав я.}

^{Монтал глибоко зітхнув.}

^{– Присягаюся тобі, що не брешу, – мовив він. – Навіщо мені змушувати тебе перекладати мою власну книжку?}

^{– Бо тобі потрібен читач, – спокійно відповів я. – Що робити авторові без читача?}

^{Моє припущення, схоже, розважило Монтала. Він сказав:}

^{– Невже я такий нездара, що мушу когось ув’язнювати, щоб він читав мої тексти?}

^{– Ні, але що значить читати? – відказав я. – Це невидима праця. Мій батько був письменник і добре це знав: коли пишеш, ти створюєш образи, які згодом, у світлі чужих очей, набирають інших форм, яких їхній творець навіть не уявляв. Однак тобі потрібно було щоденно знати думку читача, адже ти намагаєшся своїм твором довести існування Ідей!}

^{Монтал приязно, але дещо нервово всміхнувся.}

^{– Я справді протягом багатьох років хотів довести, що Платон мав рацію, коли стверджував, що Ідеї існують, – визнав він. – А отже, світ є добрий, розумний і справедливий. Я гадав, що ейдетичні книжки можуть надати мені цей доказ. Успіху я не досягнув, але й великих розчарувань не зазнав… доки не натрапив на рукопис «Печери», захований і забутий на поличці у старій бібліотеці… – він замовк і погляд його загубився в темряві камери. – Спершу цей твір захопив мене… Як і ти, я помітив заховані в ньому тонкі образи: уміло прокладену провідну нитку Гераклових подвигів, дівчину з лілією… Я дедалі більше переконувався, що нарешті знайшов книжку, яку шукав усе своє життя!..}

^{Він звернув на мене свій погляд, і я побачив у його очах глибокий відчай.}

^{– Але потім… я став помічати щось дивне… Мене бентежив образ «перекладача»… Я переконував себе, що, наче якийсь новачок, заковтнув «приманку» і дозволив тексту затягнути себе… Проте щодалі я просувався, то більше мій мозок виповнювали непоясненні підозри… Ні, то не була проста «приманка», за цим крилося щось більше… І коли я дістався до останнього розділу… я збагнув.}

^{Монтал замовк. Моторошно блідий, він скидався на вчорашнього мерця.}

^{– Раптом я натрапив на ключ… І зрозумів, що «Печера ідей» не тільки не є доказом існування платонівського світу, добротливого, розумного і справедливого, а навпаки – доводить протилежне. – Ураз він вибухнув: – Саме так, хоч ти мені й не повіриш! Цей твір свідчить про те, що нашого світу, цього впорядкованого світлого простору, сповненого причиново-наслідковими зв’язками й керованого справедливими та милостивими законами, не існує!..}

^{Дивлячись, як він задихається, як його обличчя перетворюється на нову маску з тремтячими губами й заблуканим поглядом, я подумав (і напишу це, байдуже, що Монтал може прочитати ці слова): «Він геть збожеволів». Тим часом він, схоже, опанував себе й похмуро промовив:}

^{– Мене так жахнуло це відкриття, що я хотів померти. Я зачинився вдома… Покинув працювати й нікого не приймав у себе… Пішов поголос, що я збожеволів… Можливо, так і було, адже від істини часом можна стратитися глузду!.. Я навіть розмірковував, чи не знищити цю книжку, але яка мені з того була б користь, адже я її вже прочитав?.. Тому я вирішив учинити трохи інакше. Як ти й підозрював, я скористався з ідеї трупа, якого буцімто роздерли вовки, і облаштував власну смерть за допомогою тіла бідолашного старого, якого передягнув у свій одяг і понівечив… Потім я підготував свою редакцію «Печери», зберігши оригінальний текст, але посиливши ейдезис, хоча ніде прямо про нього й не згадував…}

^{– Чому? – перебив я його.}

^{Якусь хвилю він дивився на мене так, наче збирався вдарити.}

^{– Бо я хотів побачити, чи майбутній читач зробить те саме відкриття, що і я, але без моєї допомоги! Бо існує ймовірність, нехай навіть крихітна, що я помиляюся! – його очі зволожилися, коли він додав: – І якщо це так – а я благаю, щоб це було так, – то світ… наш світ… буде врятований.}

^{Я удавано всміхнувся, адже згадав, що з божевільними треба поводитися вкрай приязно:}

^{– Прошу тебе, Монтале, годі, – сказав я. – Цей твір трохи дивний, авжеж, але він нічого не має до існування світу… ні до світобудови… ні навіть до нас із тобою. Це лише книжка, нічого більше. Хоч як багато в ній ейдезису, хоч як ми обоє одержимі нею, не можна заходити задалеко… Я прочитав її майже всю і…}

^{– Ти ще не прочитав останнього розділу, – мовив він.}

^{– Ні, але я прочитав її майже всю і не…}

^{– Ти не прочитав останнього розділу, – повторив він.}

^{Я натужно ковтнув слину і глянув на текст, що лежав на моєму столі. Відтак перевів погляд на Монтала.}

^{– Гаразд, – мовив я, – зробімо так: я завершу переклад і доведу тобі, що… що йдеться лише про вигадану історію, краще чи гірше написану, але…}

^{– Перекладай, – попрохав він.}

^{Я не хотів його дратувати й послухався. Він лишився тут і дивиться, що я пишу. Беруся за переклад останнього розділу.}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

12

Печера спочатку була золотистим відблиском, що висів, колихаючись десь серед пітьми. Потім перетворилася в суцільний біль. І знову стала гойдливим золотистим відблиском. Так тривало безперестанку. А тоді з’явилися форми: жарівня з гарячим вугіллям, металева конструкція якої – дивна річ – була текуча, як вода, а залізні прути скидалися на зляканих змій. Жовта пляма – чоловіча постать, обриси якої розтягувалися в одному місці й стискалися в іншому, немовби вона висіла на невидимих мотузках. І шум: легенький відляск металу та час від часу пронизливо-нестерпний гавкіт. Широка палітра найрозмаїтіших запахів вільгості. І знову все згорталося, наче сувій папірусу, і повертався біль. Кінець епізоду.

Скільки таких епізодів промайнуло через його мозок, перш ніж той почав щось розуміти, він не знав. Наче предмет, що висить у повітрі й від раптового удару починає коливатися туди-сюди – спершу сильно і рвучко, потім рівномірно й нарешті повільно завмирає, поступово повертаючись до природного спокою свого попереднього стану, – так і несамовитий вихор непритомності помалу вщух, а свідомість, ширяючи над місцем спочинку, шукала – і врешті знайшла – можливість повернути собі рівновагу й лишитися нерухомою, у злагоді з довколишньою реальністю. Саме тоді він зумів відрізнити те, що було його власне, – біль – від того, що прийшло ззовні, – образів, звуків і запахів. Відкинувши друге, він зосередився на першому й спробував збагнути, що в нього болить – голова, руки – і чому. А оскільки без допомоги спогадів неможливо було відповісти на запитання «чому», він скористався пам’яттю. «Ага, я був у Етіди, коли вона сказала, що відчувала втіху… Але ні, потім…»

Цієї миті з його рота вихопився стогін, а руки зсудомилися.

– Очуняв? Я вже боявся, що ми перестаралися.

– Де я? – запитав Геракл, хоча хотів запитати: «Хто ти?»

Але чоловік, відповівши на висловлене запитання, воднораз відповів і на невисловлене.

– Це, скажімо так, місце для наших зібрань.

І він супроводив свої слова широким жестом кремезної правої руки, продемонструвавши поораний шрамами зап’ясток.

Крижане усвідомлення того, що сталося, звалилось на Геракла, наче густа злива холодних крапель, що проливається на голови дітлахам, які, бавлячись, трусять стовбур молодого деревця, листя якого висить, обважніле від нещодавнього дощу.

Він справді перебував у доволі великій печері. Золотавий відблиск був смолоскипом, що стримів із прикріпленого до каменю тримача. У світлі його полум’я було видно звивистий центральний коридор між двома стінами: із однієї звисав згаданий смолоскип, а в другу були вбиті золоті цвяхи, до яких грубими зміїстими мотузками був прив’язаний Геракл зі здійнятими над головою руками. Ліворуч коридор утворював закрут, де, як видавалося, теж було світло, хоч і значно кволіше, ніж золоте сяйво смолоскипа, із чого розгадник виснував, що там – вихід із печери і що, ймовірно, більша частина дня вже минула. Праворуч, однак, коридор губився серед гострих скель і густющої темряви. Посередині на тринозі стояла жарівня; з її яскравого, криваво-червоного приску стирчала, звисаючи, коцюба. У казанку на жарівні гучно булькотіла золотиста рідина. Цербер кружляв довкола, погавкуючи рівною мірою то на казанок, то на нерухоме Гераклове тіло. Його господар, вбраний у пошарпаний сірий плащ, помішував гілкою вариво. На його обличчі був вираз добротливої гордості, з яким кухарка спостерігає, як сходить золотавий пиріг із яблуками.* Інші предмети, що могли становити цікавість, були за жарівнею, біля стіни зі смолоскипом, і Геракл не бачив їх як слід.

__________

^{* – Яблуками? – здивувався я. – Це так примітивно, згадувати їх!}

^{– Авжеж, – погодився Монтал. – Це несмак – вживати сам предмет ейдезису в метафорі. Тут вистачило б і тих двох слів, що найчастіше повторюються від початку розділу: «висіти» й «золотий»…}

^{– …що вказують на золоті яблука Гесперид, які висіли на гілках, – кивнув я. – Так, знаю. Тому й кажу, що ця метафора примітивна. До того ж я не впевнений, чи пироги з яблуками сходять…}

^{– Годі вже балакати. Перекладай далі.}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Мугикаючи якусь пісеньку, Крантор припинив мішати, узяв золотий ополоник, що висів на тринозі, зачерпнув варива й підніс до носа. Звивиста струминка пари, що заволокла йому обличчя, здавалося, виходила з його ж рота.

– Гм. Трохи гаряче, але… Пий. Тобі поліпшає.

Він підніс ополоник до Гераклових губ, чим викликав гнів у Цербера, який, схоже, узяв за образу те, що господар пропонує щось спершу не йому, а цьому гладунові. Геракл, який вирішив, що іншого вибору в нього нема, а до того ще й відчував спрагу, трохи відсьорбнув. Це був якийсь зерновий відвар, нудко-солодкавий із гострим присмаком. Крантор нахилив ополоник, і значна частина його вмісту вилилася Гераклові на бороду й туніку.

– Ну ж бо, пий.

Геракл випив.*

__________

^{* – А можна й мені попити? – запитав я щойно Монтала.}

^{– Зачекай. Я принесу води. Мені теж хочеться пити. Мене не буде стільки часу, скільки тобі потрібно, щоб написати примітку про цю перерву, тож навіть не думай, що тобі вдасться втекти.}

^{Правду кажучи, я про це й не думав. Монтал дотримав слова: він уже повернувся з карафкою і двома чашками.}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

– Це кіон, так? – відсапуючи, запитав потому.

Крантор кивнув і повернувся до жарівні.

– Невдовзі він почне діяти. Ти й сам це відчуєш…

– У мене руки холодні, як змії, – пожалівся Геракл. – Чому б тобі не розв’язати мене?

– Коли кіон подіє, ти сам зможеш звільнитися. Прихована в нас сила, яку розум не дозволяє нам застосовувати, – просто неймовірна…

– Що зі мною сталося?

– Боюся, тебе вдарили по голові й привезли сюди на возі. До речі, декому з наших було ой як непросто вибратися з Міста: архонт уже попередив вартових… – він відвів чорний погляд від казанка і здійняв його на Геракла. – Ти нам добряче нашкодив, багато хто мало не постраждав.

– Таж вам подобається страждати, – зневажливо відказав розгадник і запитав: – То ви втекли?

– О так, усі. Я трохи затримався, щоби провести з тобою симпосій за чаркою кіона й погомоніти трохи… А всі решта подалися шукати собі нових пристановищ.

– Ти завжди був їхнім ватажком?

– Нічий я не ватажок, – Крантор злегка вдарив гілкою казанок, наче це він його запитав. – Я важлива особа в нашій спільноті, це й усе. Я прибув, коли нам стало відомо, що Трамахову смерть розслідують. Нас це здивувало, адже ми не сподівалися, що виникнуть підозри. Те, що слідство провадив ти, не полегшило мені роботи, але уприємнило її. Власне кажучи, я погодився взятися за неї саме тому, що знав тебе. Моє завдання полягало в тому, щоб ошукати тебе… і це, треба віддати тобі належне, виявилося непросто…

Він підійшов до Геракла, тримаючи гілку між пальцями, немов учитель, який промовисто бавиться різкою перед учнями, щоб добутися від них поваги.

– Переді мною постала чималенька проблема, – мовив він далі. – Як одурити того, хто не випускає з уваги жодної дрібниці? Як увести в оману погляд такого розгадника таємниць, як ти, для якого складність речей не становить жодної загадки? Однак я прийшов до висновку, що твоя головна перевага водночас є твоєю найбільшою вадою… Ти піддаєш роздумам усе, друже мій, і мені спало на думку використати цю особливість твоєї вдачі, щоб відвернути твою увагу. Я сказав собі: «Якщо Гераклів розум розв’язує щонайскладніші задачі, то чому б не згодувати йому приманку зі складних задач?» Пробач за такий грубий вислів.

Крантор, схоже, був задоволений власними словами. Він повернувся до казанка і став знову помішувати його вміст, час від часу нахиляючись і клацаючи язиком до Цербера, особливо коли той більше, ніж зазвичай, докучав своєю скрипучою гавкотнею. Світло, що линуло з-за повороту, дедалі тьмянішало.

– Тож я просто поставив собі за мету домогтися, щоб ти ні на мить не переставав міркувати. Ошукати розум, постійно підкидуючи йому думки, неважко: ви щодня це робити на судах, на Народних зборах, в Академії… Правду кажучи, Геракле, я дістав неабияке задоволення…

– Авжеж, дістав задоволення, коли калічив Евнея та Анфіса.

Відляски гучного Кранторового реготу, здавалося, повисли на стінах печери й золотисто заблищали на виступах.

– Невже ти ще досі не збагнув? Я створював для тебе несправжні загадки! Ні Евнея, ні Анфіса ніхто не вбивав: вони просто погодилися принести себе в жертву передчасно. Урешті-решт, раніше чи пізніше їхня черга однаково б настала. Твоє розслідування лише пришвидшило їхню долю…

– Коли ви завербували тих бідолашних юнаків?

Крантор похитав головою, усміхаючись.

– Ми ніколи нікого не «вербуємо», Геракле! Люди потай чують розмови про нашу релігію і прагнуть пізнати її… У цьому конкретному випадку Етіда, Трамахова мати, дізналася про наше існування в Елевсіні невдовзі після того, як стратили її чоловіка… Вона відвідувала таємні зустрічі в печері та в лісах і брала участь у перших обрядах, що їх мої брати у вірі проводили в Аттиці. Згодом, коли її діти виросли, вона навернула їх до нашої віри. Утім, Етіда – жінка розумна й завжди такою була, і не хотіла, щоб Трамах міг дорікнути їй за те, що вона не дала йому змоги зробити власний вибір. Тож вона подбала про його освіту: порадила вступити до філософської школи Платона й навчитися всього, чого розум може навчити, щоб, досягнувши повноліття, він зміг обрати той чи той шлях… І Трамах вибрав нас. Ба більше: він переконав Анфіса та Евнея, своїх друзів з Академії, теж узяти участь у наших обрядах. Вони обоє походили із закостенілих афінських родин, і нам не потрібно було багато слів, щоб навернути їх… Крім того, Анфіс був знайомий із Менехмом, який, за щасливим збігом обставин, також належав до нашого братства. Менехмова «наука» дала їм значно більше, ніж Платонова: вони пізнали тілесну втіху, таїнство мистецтва, насолоду екстазу, божественний захват…

Крантор говорив, не дивлячись на Геракла, уп’явши погляд в якусь невизначену точку в чимраз густішій темряві. Аж раптом він обернувся до розгадника й додав, далі усміхаючись:

– Між ними не було ніяких ревнощів! Це була твоя вигадка, якою ми радо скористалися, щоб звернути твою увагу на Менехма. Скульптор, як і Анфіс та Евней, палко бажав принести себе в жертву, щоб ошукати тебе. Розробити план із ними трьома було неважко… Під час прекрасного обряду в Менехмовій майстерні Евней завдав собі ран ножем. Потім ми передягли його в жіночий пеплос, зумисне неправильно порізаний, щоб ти подумав саме те, що й подумав: ніби його хтось убив. Коли настала черга Анфіса, він зіграв свою роль. Я всіляко намагався, щоб ти й далі вважав, ніби вони були вбиті, розумієш? А найкращий спосіб для цього – улаштувати начебто самогубства. А потім ти вже й сам вигадав би злочин і знайшов би злочинця, – Крантор розвів руки і здійняв голос: – Осьде вразливе місце твого всемогутнього Розуму, Геракле Понторе: він дуже легко вигадує собі задачі, які потім сам, як йому здається, розв’язує!..

– А Евмарх? Він теж випив кіон?

– Звісно. Той бідолашний раб-педагог несамовито прагнув звільнити свої давні пориви… Він власноруч пошматував себе. До речі, ти вже підозрював, що ми користуємось наркотичним зіллям… Як ти здогадався?

– Я відчув запах, що йшов від Анфіса та Евмарха, а потім від Понсіки… Кранторе, поясни мені одну річ: моя рабиня була одною з вас ще до того, як усе це почалося?

Попри півморок, що панував у печері, вираз Гераклового обличчя, либонь, було добре видно, бо Крантор зненацька звів брови й відказав, дивлячись йому просто у вічі:

– Тільки не кажи мені, що ти здивований!.. Заради Зевса й Афродіти, Геракле! Невже ти гадаєш, що нам довелося довго її переконувати?

У голосі його звучали нотки співчуття. Він підійшов до знеможеного в’язня й додав:

– Ох, друже мій, спробуй бодай раз побачити речі такими, якими вони є, а не такими, якими їх показує тобі твій розум!.. Та бідолашна дівчинка, покалічена в дитинстві й принижена твоїм наказом постійно носити маску… гадаєш, потрібно було умовляти її, щоб вона вивільнила свій гнів? Геракле, Геракле!.. Відколи ти оточуєш себе масками, щоб не бачити голої суті людських істот?..

Він замовк і стенув кремезними плечима.

– Насправді Понсіка дізналася про нас невдовзі після того, як ти її купив, – невдоволено насупивши чоло, він додав: – Шкода, що вона не вбила тебе, як я їй звелів. Тоді ми б уникли багатьох клопотів…

– Ідея з Ясінтрою, очевидно, теж твоя?

– Саме так. Мені це спало на думку, коли ми довідалися про вашу розмову з нею. Ясінтра не сповідує нашої віри, але ми стежили за нею і залякували погрозами, відколи дізналися, що Трамах, який прагнув навернути її, розповів їй деякі наші таємниці… Оселивши її в тебе, ми дістали подвійну користь: з одного боку це допомогло заплутати тебе й відвернути твою увагу, з іншого… Скажімо так: це виконало дидактичну роль – показати тобі на прикладі, що прагнення тілесної насолоди, до якої ти вважаєш себе цілком байдужим, набагато сильніше за бажання жити…

– Наука хоч куди, клянуся Афіною, – зіронізував Геракл. – Але скажи мені, Кранторе, бодай, щоб я трохи посміявся: невже увесь той час, коли тебе не було в Афінах, ти витратив на оце? Вигадування всіляких хитрощів, щоб захистити це зборисько божевільних?

– Багато років, як і розповідав тобі, я провів у мандрах, – спокійно відказав Крантор. – Але до Греції я повернувся значно раніше, ніж ти гадаєш. Я подорожував через Фракію та Македонію і там запізнався з братством… Його називають по-всякому, але найчастіше – Лікайон[68]68
  Лікайон (також Лікеон, у перекл. з давньогр. «вовча гора») – назва гори в Аркадії, у центральній частині півострова Пелопоннес. На горі, у святилищі Зевса Лікейського, за переказами відбувалися людські жертвоприносини. У Платоновій «Державі», зокрема, згадано легенду, згідно з якою той, хто куштував м’ясо жертви, перетворювався на вовка.


[Закрыть]. Я настільки здивувався, натрапивши у грецьких землях на такі дикі ідеї, що негайно став їхнім палким послідовником… Цербере… Цербере, досить уже гавкати… І запевняю тебе, Геракле, ми не зборисько божевільних. Ми нікому не чинимо кривди, якщо тільки наша безпека не опиняється під загрозою. Ми проводимо обряди і п’ємо кіон. Віддаємося цілковито тій одвічній силі, яку нині називають Діонісом. Але ця сила – не бог, і її не виразити ні образами, ні словами… Що воно таке?.. Ми й самі цього не знаємо!.. Знаємо лише, що вона криється у глибокому глибі людського єства і викликає лють і бажання, біль і насолоду. Ось цій силі ми поклоняємося, Геракле, і їй приносимо себе в жертву. Ти здивований?.. Але ж війни теж вимагають багатьох жертв, і нікого це не дивує. Різниця полягає в тому, що ми самі обираємо, коли, як і заради чого жертвуємо собою!

Крантор узявся несамовито мішати вариво в казанку, а тоді мовив далі:

– Наше братство походить із Фракії, хоча тепер поширене насамперед у Македонії… Ти знав, що Евріпід, видатний поет-драматург, на схилку літ належав до нього?

Він звів брови й поглянув на Геракла, вочевидь сподіваючись, що ця новина якимось чином вразить його, але розгадник дивився на нього незворушно.

– Так, сам Евріпід!.. Він пізнав нашу релігію і прийняв її. Великий драматург випив кіон і дозволив своїм братам і сестрам у вірі роздерти себе… Як тобі відомо, легенда стверджує, що його розірвали собаки… але це символічний спосіб описати лікайонські жертвоприносини… І Геракліт, філософ з Ефеса, який вважав, що насилля і чвари для людей не лише потрібні, а й бажані. Про нього так само кажуть, буцімто його загризла собача зграя: він теж належав до нашої спільноти!

– Менехм згадував про них обох, – кивнув Геракл.

– Справді, то були великі наші брати, – і, немовби йому зненацька спало на думку щось, що побічно стосувалося їхньої розмови, Крантор додав: – Випадок Евріпіда – особливо цікавий… Усе життя він тримався осторонь природних людських інстинктів – як у мистецтві, так і у світогляді, – про що свідчать його тогочасні раціоналістичні й прісні твори. Але на старості, під час добровільного вигнання до двору македонського царя Архелая, розчарований лицемірством своєї афінської батьківщини, він спізнався з Лікайоном… У ті часи наше братство ще не дісталося Аттики, але процвітало на півночі. При дворі Архелая Евріпід став свідком головних лікайонських обрядів і перемінився. Тоді він написав твір, не схожий на жоден попередній, трагедію, якою він хотів віддати належне первісному театральному мистецтву, пов’язаному з Діонісом. «Вакханки» – це звеличення шалу, несамовитого танцю й оргіастичної насолоди… Поети досі не можуть збагнути, як старий майстер зумів створити щось таке під кінець свого життя… І навіть не здогадуються, що це найбільш справжнє творіння митця!*

__________

^{* Монтал щойно зауважив:}

^{– А може, «Вакханки» – це ейдетичний твір, як ти гадаєш? У ньому йдеться про кров, смерть, шаленство, божевілля… Можливо, Евріпід ейдетично описав лікайонський обряд…}

^{– Не думаю, що майстер Евріпід настільки відбіг розуму! – відказав я.}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

– Вас одурманює наркотик, – утомленим голосом промовив Геракл. – Ніхто при здоровому глузді не схоче, щоб його роздерли інші…

– То ти справді гадаєш, що річ лише в кіоні? – Крантор поглянув на золотисту рідину, що парувала й колихалася в казанку, з вінець якого звисали крихітні краплини. – Я думаю, це те, що сидить у нас всередині, і я кажу про кожного з нас. Так, кіон допомагає це відчути, але… – він легенько вдарив себе в груди. – Воно тут, Геракле. І в тобі теж. Його не витлумачити словами. Не осмислити розумом. Це щось абсурдне, якщо хочеш – ірраціональне, божевільне… але реальне. Це те таємне знання, яке ми повідаємо всім людям!

Він підступив до Геракла, і величезну темну пляму його обличчя розколола широка посмішка.

– У будь-якому разі, ти ж знаєш, я не люблю сперечатися… Невдовзі ми з’ясуємо, річ у кіоні чи не в кіоні… Еге ж?

Геракл натягнув мотузки, що звисали із золотих цвяхів. Він почувався кволим, тіло його задерев’яніло, але дії наркотику розгадник не відчував. Він звів очі на подібне до кам’яної брили Кранторове обличчя й мовив:

– Ти помиляєшся, Кранторе. Це не та таємниця, яку захоче дізнатися Людство. Я не вірю ні в пророцтва, ні в оракулів, але якби мені довелося щось провістити, я сказав би тобі, що Афіни стануть колискою нової людини… Людини, яка боротиметься не руками, а очима й розумом і перекладатиме тексти своїх пращурів, щоб учитися від них…

Крантор слухав його, зробивши великі очі, немовби збирався розреготатися.

– Насилля лишиться тільки в уяві, – провадив далі Геракл. – Чоловіки та жінки вмітимуть читати й писати і утворять спілки мудрих перекладачів, що опрацюють і витлумачать твори наших сучасників. А переклавши написане іншими, вони дізнаються, яким був світ, доки розум ще не панував у ньому… Ні ти, ні я цього не побачимо, Кранторе, але людина прямує до Розуму, а не до Інстинкту…*

__________

^{* – Гераклове передбачення збулося! Може, у цьому полягає ключ до розуміння твору!?}

^{Монтал мовчки дивиться на мене.}

^{– Перекладай далі, – каже він.}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

– Ні, – усміхаючись, відказав Крантор. – Це ти помиляєшся…

Його вкрай дивний погляд, здавалося, був спрямований не на Геракла, а на когось позаду – чи то всередині кам’яної стіни печери, чи то десь під його ногами, у невидимій глибині, хоча напевне Геракл сказати не міг через дедалі більшу темряву.

Насправді Крантор дивився на тебе.**

__________

^{** – Дивно, – зауважую я. – Знову цей перехід на другу особу…}

^{– Далі! Перекладай далі! – нетерпляче перебиває мій полонитель, немовби ми спинилися на найважливішому місці у книжці.}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Він сказав:

– Ці перекладачі, про яких ти кажеш, нічого не виявлять, Геракле, бо їх не існуватиме. Філософії ніколи не взяти гору над інстинктами, – здійнявши голос, він провадив далі: – Легендарний герой Геракл начебто перемагає чудовиськ, але поміж рядками, у текстах, у чудових промовах, у логічних міркуваннях і думках людей здіймає голови потворна гідра, ричить жахливий лев і бронзові гримлять копита людожерних кобилиць. Наша природа – це не*

__________

^{* – Що з тобою? – запитує Монтал.}