Текст книги "Я – Демон лени, покоривший этот мир ради того, чтобы мне дали поспать"

Автор книги: А.Никл

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 19 страниц)

__________

^{* У своїй «в’язниці-печері» я теж бачу тіні: еллінські слова танцюють у мене перед очима – як давно я вже не бачив сонячного світла, світла Добра, яке дає життя всьому? Два дні? Три? Але десь поза тим скаженим танцем графічних знаків я відчуваю «вигнуті ікла» і «настовбурчену», «шорстку» щетину Ідеї кабана, пов’язаної з третім подвигом Геракла, ловами Ериманфського вепра. І хоча в тексті жодного разу не згадується «кабан», я все одно його бачу, і навіть, здається, чую: його хрипке рохкання, тупіт, що здіймає хмару куряви, неприємний тріск галуззя під ратицями – а отже, Ідея кабана існує, вона така сама реальна, як я. Чи Монтал так зацікавився цим твором, бо вважав, що він остаточно доводить платонівську теорію ідей? А Абихто? Навіщо він спочатку грався зі мною, підміняв оригінальний текст фальшивим, а потім ув’язнив мене? Я хочу кричати, але, гадаю, найбільшу полегшу мені дала б Ідея Крику.}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Зненацька Крантор блискавично схопився на ноги, немовби терпіти далі чи то лежачу позу, чи то інших бенкетарів, чи то саму бесіду було несила. Рух цей був такий рвучкий, що Гіпсіпіл, ментор, який своїми округлими, тлустими формами скидався на Геракла Понтора, збудився від глевкої дрімоти, що змагала його від самого початку узливань, і мало не перекинув чашу з вином на чисту Спевсіппову одіж. «До речі, – промайнула Діагорові думка, – а де Геракл Понтор?» Його ложе було порожнє, але Діагор не зауважив, коли розгадник його полишив.

– Ви вмієте добре говорити, – сказав Крантор, розтягуючи настовбурчену чорну бороду у вигнутій посмішці.

Відтак став походжати довкола бенкетарів на ложах. Час від часу він хитав головою і гмикав, підсміюючись, немовби вся ця ситуація видавалася йому вкрай кумедною. Він промовив:

– На відміну від смаковитого м’яса, яким ви мене почастували сьогодні, слів у вас, як видається, невичерпний запас… Я ж забув ораторське мистецтво, бо жив у таких місцях, де в ньому не було потреби… Я знав багатьох філософів, для яких почуття – переконливіше за промову… знав також інших, яких неможливо переконати, адже їхні думки годі було висловити, зрозуміти, довести чи спростувати; ці філософи лише вказували пальцем на нічне небо: мовляв, ми не втратили мови, а провадимо бесіду, подібну до тої, яку провадять зорі над нашими головами…

Він і далі неквапливо походжав круг столу, але голос його чимраз хмурнішав.

– Слова… Ви розмовляєте… Я розмовляю… Ми читаємо… Тлумачимо алфавітні знаки… І водночас наш рот жує… Ми голодні… Чи не так?* Наш шлунок отримує поживу… Ми пирхаємо і чавкаємо… Впинаємося іклами у вигнуті шматки м’яса…

__________

^{* Саме так, Кранторе. Ще б пак голодні. Перекладаючи твої слова, я саме глитаю ті помиї, які Абихто зласкавився сьогодні налити мені в миску. Часом не бажаєш покуштувати?}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Раптом він спинився і промовив з притиском:

– Зауваж, я сказав «ікла» і «вигнуті»!..**

__________

^{** Це ейдетичні слова цього розділу. Так, я їх уже давно зауважив. У будь-якому разі – дякую, Кранторе.}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Ніхто не зрозумів, до кого з присутніх звертався Крантор. По якійсь хвилі він знову рушив і повів мову далі:

– Повторюю, ми впинаємо ікла у вигнуті шматки м’яса, руки наші підносять чашу з вином до губ, волосся на шкірі стовбурчиться під повівами вітру, член, відчувши красу, стає дибки, а кишки наші часом працюють надто повільно… і це неабиякий клопіт, еге ж? Визнай це…***

__________

^{*** Визнаю, Кранторе. І тут ти маєш рацію. Закреп – чи не найбільший мій клопіт відтоді, як мене замкнули тут.}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

– Та не кажи! – Гіпсіпілові здалося, що звертаються до нього. – Я не випорожнювався як слід від минулих Фесмофо…

Ментори, обурені, зацитькали його. Крантор мовив далі:

– Ми відчуваємо… І відчуттям нашим іноді неможливо дати визначення… Але ж скільки поверхових слів!.. Як полюбляємо ми заміняти ними образи, ідеї, емоції, події!.. Увесь цей світ – бурхливий потік слів і ми вправно пливемо по ньому!.. Ця ваша печера, ваш дорогоцінний міф… Слова та й годі… Я вам скажу дещо, і скажу словами, але потім знову замовкну: усе, що ми думали і що думатимемо, усе, що вже знаємо і що знатимемо в майбутньому, цілковито все – це прегарна книжка, яку ми спільно пишемо й читаємо! І поки ми силкуємося витлумачити й відредагувати текст цієї книжки… наше тіло… Що робить наше тіло?.. Воно прагне чогось… стомлюється… сохне… і зрештою розпадається на порох… – Крантор замовк. Його широке обличчя розтяглося в усмішці арістофанівської маски. – Але ж… яка цікава книжка! Яка захоплива! Як багато в ній слів! Чи не так?

Коли Крантор скінчив, запала цупка тиша.*

__________

^{* Я, мабуть, зсунувся з глузду. Щойно я розмовляв із героєм твору! Мені зненацька видалося, що він звертається до мене, і я відповів йому в примітках. Може, це через те, що я вже стільки часу сиджу тут, замкнений у цій в’язниці, і не маю, до кого озватися словом. Але правда й те, що Крантор постійно балансує на межі між вигадкою і реальністю… А краще сказати б: на межі між літературним і нелітературним. Кранторові не йдеться про те, щоби бути правдоподібним: він навіть дозволяє собі виявляти словесні виверти, що його оточують, як тоді, коли він наголосив на ейдетичних словах.}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Цербер, який невідступно дріботів за господарем, люто загавкав біля його ніг, здійняв сторч оцупок хвоста й вищирив гострі ікла, немовби запитуючи, що далі. Крантор, достоту як люблячий батько, що не сердиться на маленького сина, який відвертає його увагу від розмови з дорослими, нахилився до пса, узяв його на свої величезні ручища й поніс до ложа, наче невелику білу торбину, напхом напхану з одного кінця і майже порожню з другого. Діставшись ложа, він став бавитися з псом і від тої хвилини, здавалося, цілковито втратив цікавість до всього, що його оточувало.

– Крантор критикує слова і для цього користується ними ж, – сказав Спевсіпп. – Як бачите, говорячи, він суперечить сам собі.

– А мене зацікавило те, що він казав про книжку, в якій були б зібрані всі наші думки, – зауважив із сутіні Філотекст. – Чи можливо створити щось таке?

Платон коротко розсміявся.

– Відразу помітно, що ти письменник, а не філософ! Я теж колись пописував… І тому чітко можу відрізнити одне від іншого.

– Можливо, насправді різниці нема, – відказав Філотекст. – Я вигадую героїв, а ти – істини. Та я не хотів би відхилятися від теми. Крантор казав про книжку, що відображала б наш спосіб мислення… або ж наше пізнання предметів та істот. Чи можливо було б її написати?

Цієї миті Калікл, молодий геометр, єдиною – хоч і помітною – вадою якого була неоковирність (він рухався так, наче його кінцівки були вивихнуті), перепросив, підвівся з ложа й перетягнув своє тіло – чи то пак мішок із кістками – у сутінь. Діагор зауважив, що Анфіса, головного виночерпія, ніде не видно. Куди ж він міг подітися? Геракл теж іще не повернувся.

Помовчавши якусь хвилю, Платон промовив:

– Книжки, про яку ти кажеш, Філотексте, не вдасться написати.

– Чому?

– Бо це неможливо, – спокійно відказав філософ.

– Поясни, будь ласка, – попрохав Філотекст.

Поволі погладжуючи шпакувату бороду, Платон мовив:

– Уже віддавна тим, хто належить до цієї Академії, відомо, що є п’ять рівнів або ж ступенів пізнання будь-якої речі: його назва, визначення, образ, пізнавальна бесіда й сама Річ – справжня мета пізнання. Але письмо досягає лише перших двох рівнів: назви й визначення. Писане слово – це не образ і тому не може дістатися третього рівня. Писане слово не мислить, а отже не може провадити розумної бесіди. І тим паче, звісно, ним не можна досягнути останнього ступеня, самої Ідеї. Тому книжку, що описувала б наше пізнання речей, створити неможливо.

Філотекст на якусь хвилю замислився, а тоді сказав:

– Чи не міг би ти навести приклад кожного з цих п’яти ступенів, щоб я зрозумів, про що йдеться?

Тут миттю втрутився Спевсіпп, немовби Платонові не випадало наводити приклади.

– Усе дуже просто, Філотексте. Перший ступінь – це будь-яка назва. Наприклад, «книжка», «будинок», «трапезна»… Другий ступінь – визначення. Це фрази, що описують назви. Для книжки, наприклад, визначення буде таке: «Книжка – це папірус, на якому записано цілісний текст». Очевидно, що література охоплює тільки назви й визначення. Третій ступінь – це образ, те, що кожен із нас уявляє, коли думає про щось. Наприклад, думаючи про книжку, я бачу подумки розгорнутий на столі сувій папірусу… Четвертий ступінь – пізнавальна бесіда. Це те, що ми робимо з тобою зараз, – застосовуючи наші знання, бесідуємо на певну тему. У нашому прикладі ми б розмовляли про книжку: про її походження, мету тощо… П’ятий і останній ступінь пізнання – це сама Ідея, себто справжній предмет пізнання. У нашому прикладі це була б сама Книжка, ідеальна книжка, книжка над книжками…

– Саме тому, Філотексте, ми вважаємо писане слово вельми недосконалим, – мовив Платон, – і зауваж, цим ми не прагнемо зневажити письменників… – почулися стримані смішки. Платон додав: – У будь-якому разі, гадаю, тепер ти розумієш, чому таку книжку неможливо створити…

Філотекст, схоже, замислився. По якійсь хвилі він промовив своїм деренчливим голоском:

– Поб’ємося об заклад?

Цього разу сміхом вибухнули всі присутні.

Діагор, якому бесіда почала видаватися безглуздою, неспокійно засовався на ложі. Куди ж могли подітися Геракл і Анфіс? Нарешті з неабиякою полегкістю він помітив опасисту постать розгадника, що виходив із темної кухні. Обличчя його, як зазвичай, нічого не виражало. Що ж сталося?

Геракл не повернувся на ложе. Він подякував за частування і пояснив, що певні справи змушують його повернутися до Афін. Ментори швидко й сердечно попрощалися з ним, а Діагор провів його до виходу.

– Де ти був? – запитав філософ, коли пересвідчився, що їх ніхто не почує.

– Моє розслідування наближається до завершення. Залишився вирішальний крок. Але він уже в наших руках.

– Менехм? – схвильований Діагор лише тепер помітив, що досі тримає в руці чашу з вином. – Це Менехм? Я можу висунути проти нього публічне звинувачення?

– Ще ні. Усе вирішиться завтра.

– А Анфіс?

– Він пішов. Але не турбуйся: за ним сьогодні вночі пильнуватимуть, – усміхнувся Геракл. – А тепер мені треба йти. І заспокойся, добрий Діагоре: завтра ти дізнаєшся правду.*

__________

^{* Я усвідомив, що ще не написав про те, як опинився в цій камері. Якщо ці нотатки справді можуть допомогти мені не збожеволіти, то, мабуть, варто розповісти все, що я пам’ятаю, таким чином немовби звертаючись до свого майбутнього малоймовірного читача. Дозволь же мені, читачу, ще раз перервати оповідь. Знаю, що тобі цікавіше читати далі твір, ніж вислуховувати про мої негаразди, але ж не забувай: хоч я зі своїми дописами тут, на споді сторінки, либонь, видаюся тобі неважливим, однак ти винен мені дрібку уваги на знак вдячності за ту плідну працю, без якої ти не мав би змоги насолоджуватися згаданим твором, який тобі так до вподоби. Тож май терпець, читаючи мене.}

^{Як ти, мабуть, пам’ятаєш, закінчивши перекладати попередній розділ, я надумав спіймати свого непроханого гостя – таємничого незнайомця, що підмінив текст, над яким я працюю. Із цією метою я загасив у будинку все світло й удав, буцімто лягаю спати, а насправді ж лишився чатувати у вітальні, сховавшись за дверима й чекаючи на «візит». Коли я вже був майже певен, що цієї ночі ніхто не прийде, почувся якийсь шум. Я визирнув з-за прочинених дверей і встиг лише помітити, як на мене кинулася якась тінь. Опритомнів я із жахливим головним болем, замкнений у цих чотирьох стінах. Що ж до самої камери, то я вже описував її і відсилаю цікавого читача до попередніх приміток. На столі лежали Монталова редакція «Печери» і мій переклад, що закінчувався на шостому розділі, а на перекладі – записка, написана гарним почерком на окремому аркуші: «НЕВАЖЛИВО, ХТО Я. НАЗИВАЙ МЕНЕ “АБИХТО”. ЯКЩО СПРАВДІ ХОЧЕШ ВИЙТИ ЗВІДСИ, ПЕРЕКЛАДАЙ ДАЛІ. КОЛИ ЗАКІНЧИШ ПЕРЕКЛАД, БУДЕШ ВІЛЬНИЙ». Наразі це єдиний контакт, який я мав зі своїм невідомим полонителем. Хоча ні: його голос без ознак статі час від часу наказує мені з-за дверей камери: «Перекладай!» І я перекладаю.}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

8

Я заснув, сидячи за столом (не вперше, відколи я тут), але миттю прокинувся, почувши якийсь шум. Тяжко, спроквола я випростався, обмацав праву щоку, на яку припала вся вага голови, покладеної на руки. Порухав м’язами обличчя. Витер струминку слини. До ліктів пристали кілька аркушів із останніми абзацами перекладеного сьомого розділу. Я протер очі й роззирнувся: нічого наче не змінилося. Я сидів за столом у тому самому прямокутному приміщенні, усередині бульбашки світла від лампи. Я зголоднів, але це теж була не новина. Відтак я оглянув сутінь камери й збагнув, що насправді дещо таки змінилося.

У півмороці стояв Геракл Понтор і дивився на мене своїми спокійними сірими очима.

– Що ти тут робиш? – промимрив я.

– У нічогеньку халепу ти вскочив, – сказав він. Голос його звучав точнісінько так, як я уявляв. Але це мені спало на думку вже пізніше.

– Ти – герой книжки, – запротестував я.

– А це і є книжка, – відказав розгадник таємниць. – І ти – її частина, це ж очевидно. Але тобі потрібна допомога, і тому я прийшов. Поміркуймо лишень: тебе ув’язнили тут, щоб ти переклав «Печеру ідей», хоча ніхто не гарантує, що тобі повернуть свободу, коли ти закінчиш. Але не забувай, твій тюремник неабияк зацікавлений у перекладі. Тобі тільки треба з’ясувати, навіщо він йому. Украй важливо зрозуміти, чому він хоче, щоб ти переклав цю книжку. Коли ти це знатимеш, то зможеш запропонувати йому обмін: тобі потрібна свобода, йому потрібне щось. Ви обоє можете дістати те, чого хочете, хіба ні?

– Чоловік, що ув’язнив мене тут, нічого не хоче! – простогнав я. – Він божевільний!

Геракл похитав дебелою головою.

– То й що з того? Тебе має хвилювати не його психічне здоров’я, а його інтереси. Чому для нього так важливо, щоб ти переклав цей твір?

Я замислився на хвилю.

– Бо в цьому творі криється якась таємниця.

З виразу його обличчя я зрозумів, що Геракл очікував іншої відповіді. Попри це, він сказав:

– Гаразд! Це очевидна причина. Кожне очевидне запитання повинне мати очевидну відповідь. «Бо в цьому творі криється якась таємниця». Отже, якби ти дізнався, яка саме таємниця в ньому криється, то зміг би запропонувати угоду, чи не так. «Мені відома таємниця, – сказав би ти, – але я не розповім її, якщо ти мене не випустиш звідси». Непоганий план, еге ж?

Останні слова він промовив підбадьорливим тоном, немовби не був певен, чи цей план справді непоганий, але хотів підняти мені дух.

– Власне кажучи, я дещо таки виявив, – сказав я. – Гераклові подвиги, дівчина з лілією, що…

– Це нічого не значить, – нетерпляче махнувши рукою, урвав він мене. – Це лише образи! Для тебе це Гераклові подвиги чи дівчина з лілією, а для іншого читача це може бути щось інше, хіба ти не розумієш цього? Образи мінливі, недосконалі! Ти повинен віднайти кінцеву ідею, яка була б однакова для всіх читачів! Найголовніше питання для тебе: у чому полягає ключ? Тут мусить бути якийсь прихований зміст!..

Я щось незграбно забелькотів. Геракл з холодним зацікавленням глянув на мене, а тоді сказав:

– Овва! Чого ти хлипаєш? Не час падати духом, час працювати! Шукай головну ідею. Скористайся моєю логікою: ти вже знаєш мене і знаєш, як я міркую. Нишпор у словах! Мусить бути щось!.. Щось!

Зі ще вологими очима я схилився над аркушами. Але враз мені видалося значно важливішим запитати Геракла, яким дивом йому вдалося вийти з книжки і з’явитися в моїй камері. Розгадник спинив мене владним жестом.

– Кінець розділу, – сказав він.*

__________

^{* Я мало не піддався владній спокусі знищити цей фальшивий восьмий розділ, який, безперечно, підсунув у книжку мій полонитель. Єдине, з чим він не помилився, – це сльози: останнім часом плачу я вельми часто. Цим способом я навіть вимірюю час. Але якщо Абихто сподівається цими вклеєними сторінками підштовхнути мене до божевілля, то він дуже помиляється. Тепер я знаю, навіщо вони йому: це повідомлення, вказівки, накази, погрози… Він уже навіть не намагається приховати їхнє неправдиве походження. Читати себе від першої особи – гидке відчуття. Щоб його позбутися, я став думати про те, що сказав би насправді. Не думаю, що я «застогнав» би, як стверджується в тексті. Підозрюю, що поставив би набагато більше запитань, ніж те жалюгідне створіння, яке мавпує мене. Але щодо сліз, Абихто влучив точнісінько в ціль. Беруся перекладати текст, який, вочевидь, і є справжнім восьмим розділом.}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

8*

__________

^{* Переклад іде дуже повільно! Дуже-дуже ПОВІЛЬНО! Якщо я хочу звідси вибратися, треба перекладати швидше.}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Останні дні Ленейських свят загальмували звичний ритм афінського життя.

Того сонячного ранку щільна валка купецьких возів закоркувала Дипілонську браму; лунали окрики і лайка, але руху це не пришвидшувало. Крізь Пірейську браму подорожні посувалися ще млявіше, і повний оберт колеса міг тривати чверть клепсидри. Раби, що несли амфори, повідомлення, оберемки дров чи мішки з пшеницею, перекрикувалися на вулицях, вимагаючи один від одного поступитися дорогою. Афіняни прокидалися пізно, і засідання Народних зборів у театрі Діоніса Елевтерія затягувалося. Оскільки прийшли не всі притани, не можна було переходити до голосування. Обговорення протікало мляво, і нечисленні глядачі дрімали на лавах. «А тепер послухаймо Ханократа». Ханократ, власник багатих маєтностей у передмісті, вайлувато волік своє пишне тіло до ораторської трибуни й починав неквапливо виголошувати промову, якої ніхто не слухав. У храмах зволікали із жертвоприносинами, бо всі жерці були зайняті, готуючи заключні процесії. Біля монументу Героїв-епонімів голови ліниво нахилялися до мармурових табличок, щоби прочитати укази й нові розпорядження. У Фівах ситуація лишалася без змін. Там чекали на повернення Пелопіда, вигнанця-воєначальника з Кадмового міста[61]61
  Фіви часом називали Кадмовим містом на честь його легендарного засновника героя Кадма.


[Закрыть]. Владу Агесілая, царя Спарти, відкидали майже по всій Елладі. «Громадяни! Наша політична підтримка Фів украй важлива для стабільності…» Але судячи зі знуджених облич афінян, які читали оголошення, ніхто не вважав, що тої миті щось узагалі могло бути «вкрай важливим».

Двоє чоловіків, що зосереджено розглядали одну з табличок, повагом обговорювали прочитане:

– Дивися, Анфіку, тут пишуть, що загін, який мав би винищити вовків на Лікавіті, ще не набрано: їм досі потрібні добровольці…

– Ми забарніші й вайлуватіші за спартанців…

– Мир розніжив нас: ніхто не хоче зголошуватися навіть полювати на вовків…

Ще один чоловік, із кулястою лисою головою, роздивлявся таблички з тим самим отупінням, що й решта. Відсутній вираз на його обличчі начебто вказував на те, що думки його повільні й неповороткі. Проте насправді річ була в тому, що він майже не спав цієї ночі. «Настав час навідатися до розгадника», – подумав він. Діагор рушив від монумента й неспішною ходою поплентав до Скамбонід.

«Що сталося з цим днем? – запитував себе філософ. – Чому видається, ніби все довкола повільне й тягуче, як меляса?»* Сонячна колісниця загрузла в небесній ріллі, а час здавався густою медовухою, немов богині Ночі, Зорі та Світанку відмовилися міняти одна одну й натомість, поєднані в одне ціле, завмерли безрушно, стоплюючи світло і темряву в сірувату поволоку. Діагора огортали млявість і бентега, але неспокій додавав снаги. Неспокій важким тягарем лежав у нього в шлунку, поволі виступав потом на долонях, шпигав, мовби ґедзь, що змушує худобу бездумно сунути вперед.

__________

^{* Бо це ейдезис, йолопе, ейдезис, ЕЙДЕЗИС! Ейдезис проникає усюди, все змінює, на все впливає: тепер це ідея «повільності», яка своєю чергою приховує іншу ідею…}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Дорога до Гераклової оселі видалася філософові нескінченною, наче марафон. Садок німував: тишу оздоблювало тільки розмірене кування зозулі. Діагор гучно постукав у двері, зачекав, почув кроки, а коли двері відчинилися, промовив:

– Я до Геракла По…

Йому відчинила не Понсіка. Волосся дівчини, кучеряве й неслухняне, вільно спадало, обрамляючи кутасте обличчя. Вона не була вродлива, а точніше – її врода була незвичайна, загадкова й виклична, мовби ієрогліф на камені: незмигні ясні, наче кварц, очі, повні вуста, тонка шия. Великі перса напинали пеплос і… Зевсе-світе! Тепер він пригадав, хто вона!

– Проходь, проходь, Діагоре, – сказав Геракл Понтор, визираючи з-за плеча дівчини. – Я чекав на іншу людину, тому…

– Я не хочу тобі заважати… якщо ти зайнятий, – Діагор переводив погляд з Геракла на дівчину й назад, немовби сподівався почути відповідь від обох.

– Ти мені не будеш заважати. Ну ж бо, заходь.

Дівчина мовчки відступила вбік. Якусь мить усі незграбно м’ялися, доки Геракл не вказав на неї:

– Ясінтру ти вже знаєш… Проходь. Нам буде зручніше розмовляти на терасі в садку.

Діагор рушив за розгадником темними коридорами. Він відчув – обертатися йому не хотілося, – що вона за ними не йде, і відітхнув із полегкістю. Коли вони вийшли назовні, сонячне світло вдарило в очі зі сліпучою силою. Було спекотно, але не занадто. Серед яблунь, схилившись над цямриною білокам’яного колодязя, Понсіка витягала важкий цебер з водою, і її крехтання злегка відлунювало під маскою. Геракл вивів Діагора на терасу й запропонував сісти. Розгадник був задоволений, ба навіть збуджений: він потирав товсті руки, усміхався, його пухкі щоки розчервонілися – розчервонілися! – а в очах з’явився новий лукавий вогник, що дивував філософа.

– Ти не повіриш, ця дівчина мені неабияк допомогла!

– Чому ж ні? Звісно, повірю.

Геракл, схоже, здивувався, збагнувши, що підозрює Діагор.

– Зевса ради, це не те, про що ти подумав, добрий Діагоре… Дозволь, я розповім тобі, що сталося вчора ночі, коли, успішно залагодивши деякі справи, я повернувся додому…

Осяйні сандалії вже перенесли Селену за половину небесної ниви, яку богиня борознила щоночі, коли Геракл повернувся додому і зайшов у знайому сутінь садка під густолистя дерев, що, посріблене місячним промінням, тихенько погойдувалося, не порушуючи тонкого сну закляклих від холоду пташин, які дрімали на обтяженому гіллі, збившись у тісних гніздах…*

__________

^{* Мені прикро, але мій терпець урвався. Ейдезис просяк навіть в описи, і автор розповідає про зустріч Геракла з Ясінтрою нестерпно повільно. Надуживаючи правом перекладача, я спробую пришвидшити оповідь, стиснувши її та обмежившись найістотнішим.}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

І тоді він побачив її: вирізьблену круторогим місяцем темну постать, що стояла серед дерев. Розгадник різко спинився й пошкодував, що не має звички (часто корисної в його ремеслі) носити під плащем кинджал.

Але постать не рухалася – темна піраміда з широкою нерухомою основою і круглою вершиною, уквітчаною помережаними сірим полиском кучерями.

– Хто тут? – запитав він.

– Я.

Голос молодого чоловіка, можливо, ефеба. Але цей відтінок… Геракл уже десь чув його, він був цього певен. Постать ступила крок до нього.

– Хто це «я»?

– Я.

– Кого ти тут шукаєш?

– Тебе.

– Підійди ближче, щоб я міг тебе роздивитися.

– Ні.

Геракл почув себе невпевнено: йому видалося, що незнайомець боїться і водночас не боїться, що він небезпечний, але не заподіє лиха. Він миттю зміркував, що такі суперечності у вдачі характерні для жінки. Але… хто вона? Краєм ока він помітив, що вулицею наближається купка смолоскипів; люди, які несли їх, співали не в лад. Мабуть, учасники котроїсь із останніх ленейських процесій, що поверталися додому, нахапавшись пісень, яких чули або співали під час обрядів, гнані свавільною владою вина.

– Я тебе знаю?

– Так. І ні, – відказала постать.

Як не дивно, ця загадкова відповідь допомогла йому нарешті зрозуміти, хто це.

– Ясінтра?

Постать не поспішала відповідати. Смолоскипи наближалися, хоча весь цей час здавалося, ніби вони не рухаються.

– Так.

– Що тобі треба?

– Допомога.

Геракл вирішив підійти ближче й ступив крок правою ногою. Сюрчання цвіркунів немовби вщухло. Полум’я смолоскипів мляво колихалося, наче важкі запони, які рухає тремтлива стареча рука. Ліва Гераклова нога подолала ще один елейський відтинок. Цвіркуни засюрчали знову. Полум’я смолоскипів міняло свою форму невловно, як хмари. Геракл здійняв праву ногу. Цвіркуни замовкли. Полум’я здибилося, закам’яніло. Нога опустилася. Стихли всі звуки. Полум’я не рухалося. Нога спинилася над травою…*

__________

^{* А тут спинюся я. Решта цього довжелезного абзацу – то гнітюче-нудотний опис кожного Гераклового кроку до Ясінтри. Неймовірно, але розгадник так і не доходить до гетери – це нагадує парадокс Зенона Елейського (звідси й вислів «елейський відтинок») про Ахілла, який ніколи не наздожене черепахи. Усе це, разом із частим повторюванням таких слів, як «повільний», «важкий», «неповороткий», і метафор, пов’язаних із рільництвом, вказує на Гераклів подвиг, що полягав у викраденні повільних корів і биків – череди велетня Геріона. Ужитий в тексті епітет «круторогий» походить із Гомерової «Іліади»: її автор часто називає биків і волів «круторогими»… Що ж до тягаря й повільності, то мушу зазначити, що мені нарешті вдалося повністю справити потребу, і через це мій настрій поліпшився. Можливо, кінець мого закрепу – це добрий знак, який віщує швидке досягнення мети.}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Діагор мав враження, ніби слухає Геракла вже бозна-скільки часу.

– Я запропонував їй свою гостинність і пообіцяв допомогти, – пояснював Геракл. – Ясінтра налякана, бо їй погрожували й вона не знала, до кого звернутися: ти ж розумієш, наші закони не надто прихильні до жінок її ремесла.

– Але хто їй погрожував?

– Ті самі люди, які робили це раніше, ще до нашої з нею розмови. Саме тому вона й утекла, коли нас побачила. Але май терпець, зараз я тобі все розповім. Гадаю, у нас є трохи часу, адже тепер наше завдання полягає в тому, щоб чекати на звістку… Ах, останні хвилини перед остаточною розгадкою таємниці – це для мене завжди особлива втіха! Вип’єш нерозведеного вина?

– Цього разу вип’ю, – пробурмотів Діагор.

Коли Понсіка пішла, лишивши на терасі важку тацю з двома чашами й кратером нерозведеного вина, Геракл мовив:

– Слухай і не перебивай мене, Діагоре: пояснення затягнеться, якщо моя увага розсіюватиметься.

І він почав оповідати, переміщуючись туди-сюди по терасі повільною, вайлуватою ходою, звертаючись то до стін, то до блискучого саду, немовби готував промову для виступу перед Народними зборами. Його опецькуваті руки обплітали слова забарними жестами.*

__________

^{* Марудне пояснення Геракла Понтора ще більше посилює ейдезис, адже зазвичай такий скупий на слова розгадник тут вдається до численних розлогих відступів, що просуваються повільніше за Геріонову череду. Я вирішив подати цю розповідь у скороченому вигляді. Там, де мені видаватиметься слушним, я вставлятиму уривки авторського тексту.}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Трамах, Анфіс та Евней знайомляться з Менехмом. Коли? Де? Невідомо, але це й не має значення. З певністю можна казати, що Менехм пропонує їм позувати для скульптур і грати у його виставах. Однак згодом він закохується в них і запрошує взяти участь у своїх розпусних вечірках з іншими ефебами.** Проте скульптор виявляє Анфісові більше уваги, ніж двом іншим юнакам. Ті починають ревнувати, і Трамах погрожує Менехмові про все розповісти, якщо той не розподілить свою прихильність справедливіше.* Менехм наляканий і домовляється зустрітися з Трамахом у лісі. Трамах удає, буцімто йде на полювання, а насправді вирушає до умовленого місця зустрічі, де сперечається зі скульптором. Той, чи то за наперед продуманим планом, чи то у мить потьмарення розуму, б’є юнака й лишає мертвим або непритомним на поталу хижакам. Почувши про смерть товариша, Анфіс та Евней жахаються й одного вечора приходять до Менехма, вимагаючи у нього пояснень. Він холодно зізнається їм у скоєному, можливо, щоб залякати, і Анфіс вирішує покинути Афіни, начебто через військову службу. Евней, що не може позбутися Менехмової влади, наляканий і хоче його виказати, одначе скульптор прибирає і його. Це відбувається на Анфісових очах. Тоді Менехм вирішує понівечити кинджалом Евнеїв труп, облити його вином і передягти в жіночий одяг, щоб усі подумали, ніби йдеться про самогубство підлітка, одурілого від вина.** Оце й усе.***

__________

^{** «Можна уявити їхні нічні пересміхи, – каже Геракл, – їхні легкі хитливі рухи перед повільним Менехмовим різцем, неспішні любовні пустощі, червонясті відсвіти полум’я смолоскипів на юних тілах…»}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

__________

^{* «І після принадного ковтка вина насолоди лишається кислий осад суперечок», – каже Геракл.}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

__________

^{** «Зауваж Менехмову хитрість! – зазначає Геракл. – Недарма він митець: йому відомо, що зовнішній вигляд впливає на нас, як сильне зілля. Коли ми побачили передягненого Евнея, від якого тхнуло вином, то одразу подумали: “Молодик, що так упивається й виряджається жінкою, здатен на будь-що”. Ось тут і є пастка: наші узвичаєні моральні судження цілковито відкидають доводи нашого раціонального мислення!»}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

__________

^{*** «А лілія?» – запитує тоді Діагор. Геракл, роздратований тим, що його перервали, відповідає: «Поетична деталь, та й годі. Адже Менехм – митець». Розгадникові, утім, не відомо, що лілія – це не «поетична» деталь, а ейдетична, і через це він, персонаж твору, не здатен її збагнути. Лілія – це вказівка не для Геракла, а для читача. Відновлюю з цього місця нормальний діалог.}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

– Те, що я тобі розповів, добрий Діагоре, – це все мої висновки, яких я дійшов після нашої зустрічі з Менехмом. Я був майже переконаний у його вині, але як упевнитися остаточно? Тоді я подумав про Анфіса: він був слабким місцем на тій гілці, готовим зламатися навіть під легесеньким натиском… Я придумав простий план: під час вечері в Академії, поки ви всі марнували час, розмовляючи про поетичну філософію, я стежив за нашим вродливим виночерпієм. Як тобі відомо, виночерпії обслуговують гостей у визначеному порядку. Таким чином я знав, коли Анфіс підійде до мене, і коли він це зробив, я дістав з плаща клаптик папірусу й мовчки, але промовистим жестом дав йому. Там було написано: «Я все знаю про Евнеєву смерть. Якщо не хочеш, щоб я розповів, не неси вино наступному бенкетарю: зачекай мене на кухні, сам».

– Але звідкіля ти знав напевне, що Анфіс був свідком Евнеєвої смерті?

На Геракловому обличчі з’явився задоволений вираз, немовби розгадник чекав саме на це запитання. Він примружив очі, усміхаючись, і відказав:

– Я не знав напевне! Моя записка – це приманка, але Анфіс клюнув на неї. Коли я помітив, що він довго не підходить до наступного гостя… цього твого колеги-ментора, що рухається так, наче в нього очеретини замість кісток…