Текст книги "Я – Демон лени, покоривший этот мир ради того, чтобы мне дали поспать"

Автор книги: А.Никл

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 19 страниц)

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Нарешті Евмарх закінчив розповідати.

– Поясни мені, о великий розгаднику, що це все значить, – сказав він.

Геракл, здавалося, замислився на якусь хвилю, а тоді мовив:

– Гаразд. Мені й далі потрібна твоя допомога, добрий Евмарху: ходи назирцем за Анфісом вечорами і що два-три дні приходь сюди, щоб розповісти мені. Але насамперед лети щодуху до мого приятеля з цим повідомленням…

– Я тобі неабияк вдячний за цю вечерю на вільному повітрі, Геракле, – сказав Крантор. – Ти, мабуть, здогадався, що я тепер ледве зношу похмурі нутрощі афінських осель? Мешканці селищ на південь від Нілу не можуть повірити, що ми у своїх цивілізованих Афінах живемо в зачині серед стін із саману. Згідно з їхнім світоглядом, стіни потрібні лише мертвим, – він узяв ще один фрукт із миски й устромив гостроносе вістря свого кинджала в тріщину на стільниці. По хвилі він додав: – Ти сьогодні щось не надто говіркий.

Розгадник немовби прокинувся зі сну. У незайманому спокої садка зайшлася щебетом якась невеличка пташина. Різкий металічний брязкіт свідчив про присутність Цербера, що десь за рогом будинку вилизував свою миску.

Вони вечеряли на портику. Підкоряючись бажанню Крантора, Понсіка – з допомогою самого гостя – винесла з трапезної стіл і два ложа. Було холодно, і що далі, то холоднішало, адже вогниста колісниця Сонця закінчувала свій лет, лишаючи за собою вигнутий золотавий слід, що незворушно протягнувся в торочкуватій смузі повітря над соснами. Проте ще можна було насолоджуватися спокоєм заходу. Утім, дарма що Крантор без упину провадив розмову, і то цікаву, розповідаючи сотні веселих випадків зі своєї одісеї та ще й дозволяючи товаришеві мовчки слухати й не втручатися, урешті-решт Геракл пошкодував-таки, що запросив його: розгадник нетерпеливився прояснити деталі справи, яку ось-ось мав розв’язати. Він раз по раз поглядав на вигнуту траєкторію сонячного круга, щоб не спізнитися на зустріч увечері. Однак афінська гостинність зрештою змусила його сказати:

– Пробач, Кранторе, друже мій, за те, що я так препогано сповняю обов’язки амфітріона. Я дозволив своїм думками відлетіти до іншого місця.

– О, я не хочу заважати твоїм роздумам, Геракле. Мабуть, вони прямо пов’язані з роботою…

– Так. Але тепер мені прикро за таку негостинну поведінку. Ну ж бо, присадімо думки на гілля і трохи побалакаймо!

Крантор навідворіть руки провів по носі й доїв фрукт.

– Добре тобі ведеться? У роботі, я маю на увазі.

– Не можу скаржитися. Мене шанують більше, ніж моїх колег із Коринфа чи Аргоса, які лише тлумачать загадки Дельфійського оракула для нечисленних багатих замовників. Тут мене залучають до різноманітних і мудрованих справ: розгадати таємницю єгипетського тексту, знайти загублену річ, виявити злодія. Були часи, невдовзі після твого від’їзду, під кінець війни, коли я ледь не помер з голоду… Не смійся, я не жартую… Доводилося й мені братися за дельфійські загадки. Але тепер, у мирний час, ми, афіняни, не маємо нічого кращого до роботи, окрім як розгадувати таємниці, навіть тоді, коли їх нема. Ми збираємося на агорі, чи в садах Ліцея[47]47
  Ліцей або Лікей – храм, присвячений Аполлону Лікейському, що використовувався для філософських дебатів; згодом Арістотель заснував там навчальний заклад.


[Закрыть], чи в театрі Діоніса Елевтерія, чи просто на вулиці й без угаву запитуємо одне одного… А коли ніхто не може відповісти, наймаємо розгадника.

Крантор знову розсміявся.

– Ти теж обрав собі таке життя, яке хотів, Геракле.

– Не знаю, Кранторе, не знаю, – він потер передпліччя, голі під плащем. – Мені здається, що це таке життя обрало мене…

Понсіка принесла ще один глек із нерозведеним вином, і її мовчання немовби перекинулося на них. Геракл помітив, що його друг (але чи був Крантор і далі його другом? Чи не були вони радше двома незнайомцями, які розмовляють про давніх спільних приятелів?) не спускає очей із рабині. Чисті останні промені сонця падали на м’які вигини безликої маски; крізь симетричні отвори чорного гострополого плаща, що вкривав рабиню з голови до ніг, стриміли білосніжні тонкі руки, невгамовні, наче пташині лапки. Понсіка легко поставила глечик на стіл, уклонилася й пішла назад до будинку. Цербер люто загавкав з-за рогу.

– Я так не можу, не зміг би… – несподівано пробурмотів Крантор.

– Що не зміг би?

– Носити маску, щоб приховати свою потворність. Гадаю, і твоя рабиня не носила б, якби ти її не змусив.

– Складне плетиво її шрамів відвертає мою увагу, – сказав Геракл і, стенувши плечима, додав: – Крім того, вона, врешті-решт, моя рабиня. Дехто змушує своїх рабів працювати голими. Я ж сховав її всю під одягом.

– Її тіло теж відвертає твою увагу? – усміхнувся Крантор, смикаючи себе за бороду обпеченою рукою.

– Ні, але мене в ній цікавить тільки сумлінна праця й мовчання: і перше, і друге потрібне мені, щоб спокійно думати.

Пролунав гострий свист – то невидима пташка вищебетала три різні ноти. Крантор обернув голову до будинку.

– Ти її бачив коли-небудь? – запитав він. – Оголеною, я маю на увазі.

Геракл кивнув.

– Коли я виявив зацікавленість нею на ринку у Фалері, работорговець роздягнув її догола: гадав, що її тіло відшкодовує з лишком спотворене обличчя і що я через це заплачу більше. Але я сказав йому: «Одягни її. Я лише хочу знати, чи добре вона куховарить і чи зможе сама, без допомоги, давати лад невеликому господарству». Торговець запевнив мене, що Понсіка дуже роботяща, але я хотів, щоб вона сказала мені сама. Коли ж я побачив, що рабиня не відповідає, то зрозумів: торговець намагався приховати від мене те, що вона не може говорити. Попавши на слизьке, він поквапився пояснити мені причину її німоти й розповів історію про лідійських розбійників. «Однак вона спілкується простою мовою жестів», – додав він. Тоді я й купив її.

Геракл замовк і надпив вина. Відтак мовив далі:

– Це найкраще придбання за все моє життя, запевняю тебе. Їй теж пощастило: я заповів, що після моєї смерті вона стане вільновідпущеницею, та, власне кажучи, даю їй чимало свободи уже тепер; іноді вона відпрошується в мене, щоб сходити в Елевсін, адже втаємничена у Священні містерії, і я без проблем їй дозволяю, – усміхаючись, закінчив він. – Ми обоє щасливі.

– Звідки ти знаєш? – поцікавився Крантор. – Ти її колись запитував про це?

Геракл глянув на нього з-над вигнутих країв чаші.

– Мені немає потреби її запитувати, – відказав він. – Я це виснував.

Гострі музичні ноти розітнули повітря. Крантор прищулив очі й, помовчавши, сказав:

– Ти все висновуєш… – він скубав бороду й вуса обпеченою рукою. – Повсякчас робиш висновки, Геракле… Речі постають перед тобою німі й у масці, а ти знай висновуєш і висновуєш… – Крантор похитав головою, і на його обличчі з’явився дивний вираз: немовби він захоплювався впертою схильністю товариша до логічних висновків. – Ти геть не схожий на афінянина, Геракле. Платоніки, як той твій замовник, принаймні вірять у абсолютні й непорушні істини, яких не можуть побачити… Але ти?.. У що віриш ти? У свої висновки?

– Я вірю лише в те, що можу побачити, – просто відказав Геракл. – Міркувати та робити висновки – це ще один спосіб бачити речі.

– Уявляю собі світ, сповнений таких людей, як ти, – Крантор замовк і всміхнувся, немовби справді уявляючи такий світ. – Яким сумним він був би!

– У ньому все працювало б мовчки і справно, – заперечив Геракл. – Сумним був би світ платоніків: люди ходили б вулицями, мовби літаючи – заплющивши очі й полинувши думкою в незриме.

Обоє засміялися, але Крантор раптом спинився й промовив дивним голосом:

– Отже, найкраще рішення – це світ, населений такими людьми, як я.

Геракл жартівливо здійняв брови.

– Як ти? Таж якоїсь миті їм заманеться спалити собі руки чи ноги або розтовкти голову об стіну… Зосталися б самі лише каліки. І хтозна, чи не було б таких, яких скалічили б інші…

– Авжеж, були б, – миттю відгукнувся Крантор. – Власне кажучи, це відбувається щодня в будь-якому світі. Ось, наприклад, риба, якою ти частував мене сьогодні, була скалічена нашими гострими зубами. Платоніки вірять у те, чого не бачать, ти віриш у те, що бачиш… Але всі ви, коли їсте, калічите рибу і м’ясо. Або ж солодкий інжир.

Геракл пустив кпин повз вуха і з’їв інжирину, яку підніс був до рота. Крантор повів далі:

– Ви думаєте, обмірковуєте, гадаєте і вірите… Але Істина… Де ж вона, ця Істина? – він гучно розреготався, аж груди його заходили ходором. Кілька птахів, наче гостре листя, злетіли з верховіття.

По якійсь хвилі чорні зіниці Кранторових очей уп’ялись у Геракла.

– Я помітив, що ти не відриваєш погляду від шрамів на моїй правій руці, – сказав він. – Вони теж відвертають твою увагу? О Геракле, я такий радий, що вчинив це того дня на Евбеї, коли ми з тобою сперечалися на схожу тему! Пригадуєш? Ми з тобою сиділи вдвох біля невеличкого вогнища в моїй хижці, і я сказав тобі: «Якби мені зараз заманулося обпалити праву руку і я обпалив би її, то цим довів би тобі, що не все можна логічно осмислити». Ти відповів: «Ні, Кранторе, бо ж логічне пояснення такої дії було б цілком просте: ти вчинив би це, щоб довести мені, що не все можна логічно осмислити». Тоді я простягнув руку над полум’ям, – він повторив жест, витягнувши руку над стільницею, і мовив далі: – Вражений, ти скочив із місця й вигукнув: «Кранторе, Зевса ради, що ти робиш!?» Я ж, не прибираючи руки, відказав: «Чому ж ти так здивувався, Геракле? Чи не тому, що, всупереч твоїм міркуванням, я таки спалюю собі руку? Чи не тому, що, всупереч усім логічним доводам, які розум пропонує тобі, щоби пояснити мої дії, реальність полягає в тому, що я палю сам себе?» – він знову вибухнув гучним реготом. – І яка тобі користь із усіх твоїх логічних висновків, коли на твоїх очах Реальність палить собі руки?

Геракл опустив очі на свою чашу.

– Коли вже на те пішло, Кранторе, є ще одна загадка, перед якою безсила вся моя логіка, – промовив він. – Яким чином ми можемо бути друзями?

Вони знову розсміялися, цього разу стримано. Цієї миті на край столу, тріпочучи тонкими брунатними крильцями, опустилася невеличка пташина. Крантор якусь мить мовчки спостерігав за нею.*

__________

^{* Як читач уже мав би здогадатися, поява цієї пташини аж ніяк не випадкова – навпаки, разом із ейдетичними метеликами і пташками в садку вона посилює прихований образ Стімфалійських птахів. Цій самій меті слугує і очевидне повторення таких слів, як «вигнутий» і «гострий», що майстерно натякають на дзьоби тих істот.}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

– Ось, приміром, поглянь на цю пташку, – сказав він. – Чому вона сіла на стіл? Чому вона зараз тут, із нами?

– Якась причина в неї, мабуть, є. Треба її запитати.

– Я кажу серйозно: якщо дивитися з твого погляду, то можна подумати, ніби ця пташина набагато більше важить у нашому житті, ніж це видається…

– Що ти маєш на увазі?

– Можливо… – Крантон заговорив таємничим голосом. – Можливо, вона – частина ключа, що пояснив би наше існування у великому Творі світу…

Геракл усміхнувся, хоч і не почувався весело.

– Ти тепер віриш у це?

– Ні. Я кажу лише, яким це видається з твого погляду на світ. Тобі ж відомо: той, хто завжди шукає пояснення, наражається на небезпеку їх вигадати.

– Ніхто б не вигадав чогось такого безглуздого, Кранторе. Хто міг би повірити, що ця пташка – частина… як ти сказав… ключа, який усе пояснить?**

__________

^{** Підступний автор знову грається зі своїми читачами! Герої, не відаючи правди (що не дивно, адже вони лише герої тексту, який містить прихований ключ), насміхаються над ейдетичною присутністю пташки.}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Крантор не відповів. Поволі-поволі, немовби гіпнотизуючи, він простягнув праву руку; наблизившись до пташки, пальці з гострими вигнутими пазурами розчепірилися, а тоді одним блискавичним рухом схопили маленьку пташину.

– Є ті, хто вірить, – сказав він. – Я розповім тобі одну історію, – Крантор підніс крихітну голівку до очей і, говорячи, розглядав її з дивним виразом на обличчі – чи то ніжністю, чи то цікавістю. – Колись я знав одного посереднього чоловіка, сина такого самого посереднього письменника. Цей чоловік прагнув стати письменником, як батько, але Музи не обдарували його хистом. Тоді він вивчив інші мови й присвятив себе перекладу: це ремесло було найближче до батькового серед усіх тих, які він міг опанувати. Одного дня цьому чоловікові дали старовинний папірус і доручили перекласти його. Перекладач узявся за роботу з неабияким запалом, працював і вдень і вночі. Це був прозовий художній твір, цілком звичайна історія, але цей чоловік – можливо, через те, що сам був нездатний створити власний текст, – захотів повірити, що розповідь містить прихований ключ. І тоді почалися його муки: де криється таємниця? У словах героїв?.. Чи в описах?.. Чи в побудові фраз?.. Чи в образах, які викликає текст?.. Нарешті він вирішив, що розгадав таємницю… «Ось вона!» – сказав він собі. Але потім подумав: «А чи не веде мене цей ключ до іншого? А той своєю чергою ще до іншого, а той ще?..» Наче міріади птахів, яких годі спіймати… – Кранторові очі раптом потьмяніли й упнулися в якусь точку позаду Геракла.

Вони дивилися на тебе.*

__________

^{* Я відчув, як мені злегка запаморочилося в голові, і змушений був перервати роботу. Пусте, це лише якийсь безглуздий збіг. Річ у тому, що мій покійний батько був письменником. Не можу описати, що я почував, перекладаючи слова цього персонажа, Крантора, які тисячі років тому написав на старому папірусі невідомий автор. «Він говорить про мене!» – на якусь божевільну мить подумав я. Дійшовши до фрази «Вони дивилися на тебе» – черговий перехід на другу особу, як і в попередньому розділі, – я відсахнувся від аркуша, наче від вогню, і змушений був зробити перерву. Згодом я перечитав перекладене кілька разів, аж доки не відчув, що мій безглуздий переляк ущух. Тепер я можу перекладати далі.}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

– І що сталося з тим чоловіком?

– Збожеволів, – у хащах Кранторової бороди його губи розтяглися у гострій, вигнутій посмішці. – Це було жахливо: тільки-но йому починало здаватися, що ось він, головний ключ, коли до рук йому потрапляв ще один, геть інакший, а потім ще один, і ще один… Урешті-решт, стратившись глузду, він кинув переклад і втік із дому. Кілька днів він блукав по лісу, наче сліпий птах, доки його не загризли дикі звірі*, – Крантор опустив погляд на малесеньке створіння, що несамовито борсалося в його руці, і знову всміхнувся. – Це моя осторога всім, хто затято шукає приховані ключі: вважайте! Не покладайтеся надто на силу своїх крил, бо ж не зчуєтеся, як летітимете наосліп… – м’яко, мало не з ніжністю гострий ніготь великого пальця наблизився до голівки, що стриміла зі стуленої долоні.

__________

^{* Як Монтала???}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Страждання крихітної пташки були жахливі – її писк прозвучав наче зойк дитини, яку мордують під землею.

Геракл спокійно надпив вина.

Закінчивши, Крантор поклав пташину на стіл тим рухом, яким гравець у петею[48]48
  Петея – давньогрецька гра, дещо схожа на шашки.


[Закрыть] ходить своїм камінцем.

– Це моя осторога, – повторив він.

Пташка була ще жива, але несамовито смикалася й пищала. Вона двічі незграбно коротко підстрибнула на лапках й затрясла голівкою, розбризкуючи навсібіч яскраві червонясті краплини.

Ласий на смаколики Геракл узяв із миски ще одну інжирину.

Крантор споглядав криваве сіпання пташини, примруживши очі, немовби розмірковував про щось не надто важливе.

– Гарний захід, – розглядаючи обрій, дещо знуджено мовив Геракл. Крантор кивнув на знак згоди.

Пташка раптом злетіла – важко, наче кинутий камінь, – і вдарилася просто об дерево поблизу. Лишивши на стовбурі багряний слід, вона запищала, а тоді підлетіла, вдаряючись об нижнє гілля. Упавши додолу, знову спробувала здійнятися, тільки для того, щоби знов упасти, лишаючи за собою криваву гірлянду, що тяглася з порожніх очниць. Пташка ще кілька разів марно підстрибнула, а тоді покотилася по траві й затихла, чекаючи смерті й бажаючи її.

Геракл, позіхнувши, додав.

– І не надто холодно.*

__________

^{* Геракл не помічає, що Крантор виколупав пташці очі. Із цього робимо висновок, що ця жорстока тортура відбувається лише на ейдетичному рівні, як напад «оскаженілого звіра» в попередньому розділі чи клубок змій наприкінці другого. Водночас уперше таку дію, себто дію суто художнього характеру, вчиняє персонаж твору. Це неабияк мене інтригує, адже зазвичай художні дії виконує тільки автор, тимчасом як дійові особи мають постійно прагнути, щоб їхні вчинки імітували реальність якомога краще. Проте невідомий творець Крантора, схоже, не зважає на те, що його герой не видається правдоподібним.}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Ураз Крантор підвівся з ложа, немовби вважаючи розмову завершеною, і сказав:

– Сфінкс пожирав тих, хто відповідав на його запитання неправильно. Але знаєш, що найжахливіше, Геракле? Найжахливіше те, що Сфінкс мав крила. Одного дня він здійнявся в повітря і щез. Відтоді люди зазнають набагато гірших мук, ніж раніше, коли нас міг з’їсти Сфінкс: тепер ми не знаємо, чи наші відповіді правильні, – він пригладив величезним ручищем бороду й усміхнувся. – Дякую тобі за вечерю й за гостинність, Геракле Понторе. Гадаю, ми ще матимемо нагоду побачитися, перш ніж я знову покину Афіни.

– Сподіваюся на це, – відказав Геракл.

Чоловік і пес рушили через садок до виходу.**

__________

^{** Що мала на меті ця ейдетична жорстокість із пташкою, яка – не забуваймо про це – така сама ейдетична? Що хотів сказати цим автор? Крантор стверджує, що це «осторога», але ж кому й від кого? Якщо Крантор говорить тут як герой твору – це одна річ, але якщо він лише голос автора, то застереження набирає моторошного вигляду, стає схожим на якесь мало не прокляття: «Вважай, перекладачу, вважай читачу, не намагайся вивідати таємниці, яку містять ці сторінки… інакше буде тобі лихо». Може, Монталові вдалося її відкрити, і… Що за безглуздя! Цей твір був написаний тисячі років тому. Яка ж то загроза може тривати стільки часу? У моїй голові цвірінчать пташки (ейдетичні). Відповідь, либонь, значно простіша: Крантор – звичайнісінький персонаж твору, але погано виписаний. Авторова хиба. Можливо, він навіть не має жодного стосунку до головної теми.}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Діагор прийшов на домовлене місце, коли споночіло. Як він і гадав, довелося ще зачекати. Утім, він був удячний розгаднику, що той хоча б вибрав місце не таке велелюдне, як минулого разу: цього вечора вони мали зустрітися на самітному розі за ятками метеків, навпроти вуличок, що вели до районів Колліт і Меліта, далеко від поглядів юрби, буйні веселощі якої долинали насамперед з агори дещо гучніше, ніж того хотілося б філософові. Ніч була холодна й примхливо імлиста, непроникна для ока; вряди-годи темний спокій вулиць колошкав хитливою ходою котрийсь п’яничка; зі смолоскипами та кийками в руках, завжди по двоє і більше, туди-сюди сновигали службовці астиномії; проходили й гуртики воїнів, що верталися після варти на тому чи тому релігійному дійстві. Діагор не дивився ні на кого, і ніхто не дивився на нього. А втім, один чоловік таки підійшов: невисокий на зріст, він із головою був закутаний у пошарпаний плащ, зі складок якого обережно вислизнула схожа на журавлину лапу кощава й довга рука з простягнутою долонею.

– Заради Арея-войовника, – прокаркав кручий голос. – Я двадцять років служив у афінському війську, воював на Сицилії і втратив ліву руку. І що рідні Афіни зробили для мене? Викинули на вулицю, щоб я, наче собака, шукав недогризені маслаки. Добрий громадянине, вияви більше милосердя, ніж наші можновладці!..

Діагор з гідністю дістав із кишені плаща кілька оболів.

– Нехай літа твої будуть довгі, як у напівбогів! – подякував йому жебрак і подався геть.

Майже відразу Діагор почув, як його хтось кличе. На початку однієї з вуличок видніла облямована місячним сяйвом опасиста постать розгадника таємниць.

– Ходімо, – сказав Геракл.

Вони рушили, мовчки заглиблюючись у квартал Меліта.

– Куди ти мене ведеш? – запитав Діагор.

– Хочу тобі дещо показати.

– Ти дізнався щось нове?

– Гадаю, я дізнався все.

Геракл, як завжди, був скупий на пояснення, але Діагорові здалося, що він почув у розгадниковому голосі напруження, причини якого не розумів. «Мабуть, мене чекають погані новини», – подумав філософ.

– Скажи принаймні, чи Анфіс та Евней причетні якось до цього.

– Потерпи трохи. Невдовзі ти сам мені це скажеш.

Вони минули темну вулицю ковалів, де купчилися кузні, зачинені о цій пізній годині; лишили позаду Підейські лазні й невеличке Гефестове святилище; протиснулися таким вузьким провулком, що раб, який ішов назустріч, несучи на плечах жердину з двома амфорами, змушений був зачекати, поки вони пройдуть; перетнули невеличкий майдан, названий на честь героя Мелампа, і місяць був їм за провідника, коли вони спускалися узвозом поміж стаєнь і пробиралися в густій пітьмі вулицею чинбарів. Діагор, який досі не звик до цих мовчазних прогулянок, промовив:

– Сподіваюся, Зевса ради, цього разу нам не доведеться переслідувати ще одну гетеру…

– Ні. Ми вже майже прийшли.

Уздовж вулиці, якою вони простували, низкою тяглися руїни. Стіни вдивлялись у ніч порожніми очима.

– Бачиш людей зі смолоскипами біля дверей он того будинку? – запитав Геракл. – Це там. Тепер роби так, як я скажу. Коли запитають, чого тобі треба, ти відповіси: «Я прийшов подивитися виставу» і даси їм кілька оболів. Тебе пропустять. Я піду з тобою і вчиню так само.

– Що це все значить?

– Я ж сказав тобі: пізніше ти сам мені поясниш. Ходімо.

Геракл підійшов до дверей перший; Діагор повторив за ним усі його дії та слова. У темному передпокої напіврозваленого будинку видніли вузькі кам’яні сходи, що вели кудись униз; ними спускалося кілька людей. Діагор на тремтячих ногах пішов за розгадником і поринув у темряву. Протягом якоїсь хвилі він бачив тільки широку спину свого супутника; сходинки були височезні й забирали всю його увагу. Згодом почулися якісь слова та поспів’я. Унизу темрява була інакшою, немовби її виготовив інший митець, і потребувала інакших очей: непризвичаєні Діагорові розрізняли тільки якісь невиразні обриси. Сильний запах вина мішався зі смородом тіл. Вони сіли на одну з дерев’яних лавиць, розставлених кількома ярусами.

– Дивися, – сказав Геракл.

У глибині зали довкола вівтаря на невеликій сцені декламував вірші хор у масках; хоревти здіймали руки, показуючи долоні глядачам. Темні очі у прорізах масок, здавалося, за всім пильнували. Смолоскипи по кутах засліплювали й не давали змоги бачити всю сцену, однак Діагор, примружившись, роздивився ще одну постать у масці, яка сиділа за столом, заваленим сувоями пергаменту.

– Що це таке? – запитав він.

– Театральна вистава, – відказав Геракл.

– Це я бачу. Я маю на увазі…

Розгадник знаком наказав йому мовчати. Хор закінчив антистрофу, і хоревти вишикувалися перед публікою. Гнітюча задушлива атмосфера почала тиснути на Діагора; утім, непокоїло його не лише це, а й дивне гарячкове збудження, яке оволоділо глядачами. Їх було небагато – на лавах іще лишалися порожні місця, – але всі поводилися, наче один: підносили голови, похитувались у лад зі співом, потягували вино з невеличких міхів. Той, що сидів біля Діагора, вирячивши очі, важко дихав. То було гарячкове збудження.

Діагор пригадав, як уперше побачив його на виставах поетів-драматургів Есхіла й Софокла: майже релігійне єднання, тиша, що западала за мовчазною згодою, глибокодумна, як та, що таїться в написаному слові, і… Що саме?.. Утіха?.. Страх?.. П’янке піднесення?.. Він не міг зрозуміти. Іноді йому здавалося, що цей неосяжний ритуал значно давніший за людське розуміння. Це був навіть не театр, а щось первісне, щось анархічне; тут не було вишуканих віршів, які освічена публіка могла би перетлумачити у прекрасні образи; події, про які розповідалося, майже завжди були якісь незбагненні: матері злягалися з синами, сини вбивали батьків, підступні дружини наставляли на чоловіків криваві тенета, відплатою за одне злодійство ставало інше, помста не мала кінця-краю, Еринії переслідували винних і невинних, останки лежали непоховані, звідусіль лунало сповнене болю виття безжального хору, і панував гнітючий жах, велетенський, наче той, що його відчуває людина, покинута посеред моря. Цей театр скидався на око циклопа, який спостерігає за глядачами зі своєї печери. Діагор завжди почувався неспокійно на цих стражденних виставах. Геть не дивно, що вони так не до вподоби Платонові! Де ж у цих творах моральні настанови, де правила поведінки, де майстерність поета, що має освічувати народ, де…

– Діагоре, – пошепки озвав його Геракл, – придивися уважніше до двох хоревтів праворуч у другому ряді.

Один із акторів підійшов до фігури за столом. Судячи з високих котурнів на ногах і вигадливої маски, що затуляла йому обличчя, це був корифей[49]49
  У давньогрецькій трагедії корифей – це керівник хору, що промовляв від його імені.


[Закрыть]. Він розпочав стихоміфічний[50]50
  Стихоміфія – форма діалогу в драмі, що характеризується швидким обміном репліками.


[Закрыть] діалог із героєм вистави, що сидів за столом:

КОРИФЕЙ: Ну що ж, Перекладачу, шукай ключі, якщо вони існують.

ПЕРЕКЛАДАЧ: Шукаю вже давно їх. Та слова мене бентежать.

КОРИФЕЙ: То ти гадаєш: марно силкуватись?

ПЕРЕКЛАДАЧ: Ні-ні, бо ж вірю: усе написане можливо розгадати.

КОРИФЕЙ: Невже дістатись до кінця тобі не страшно?

ПЕРЕКЛАДАЧ: Чого б то мав боятись?

КОРИФЕЙ: Бо, може, розв’язку узагалі нема.

ПЕРЕКЛАДАЧ: Допоки стане сил, я не спинюся.

КОРИФЕЙ: Ох, Перекладачу, штовхаєш камінь, який з гори покотиться ізнову.

ПЕРЕКЛАДАЧ: Така вже моя Доля: опиратись марно!

КОРИФЕЙ: Тебе штовха сліпая віра, схоже.

ПЕРЕКЛАДАЧ: Щось мусить критися у цих словах! Усе щось означає!

– Упізнаєш їх? – запитав Геракл.

– Святі богове, – пробурмотів Діагор.

КОРИФЕЙ: Я бачу: несила мені тебе переконати.

ПЕРЕКЛАДАЧ: Не помилився ти: прикутий я до цього столу й папірусу сувоїв.

Ударили кимвали[51]51
  Кимвали – давньогрецький ударний музичний інструмент, дві порожні металеві (переважно мідні) півкулі, що, вдаряючись одна об одну, голосно дзвеніли.


[Закрыть]. Хор затягнув ритмічний стасим[52]52
  Стасим – у давньогрецькому театрі – хорова пісня, яка виконувалася між епізодами вистави й виражала співчуття хору до головного героя п’єси.


[Закрыть]:

ХОР: О Перекладачу, оплакую долю лиху, що прив’язала очі до слів і віру вселила у те, що знайдеш прихований ключ у тексті, який ти тлумачиш! Навіщо світло знання дала ти нам, Афіно Совоока? Ось бачу тебе, нещасливце, немов Тантал, силкуєшся добути нагороду за всі зусилля. Та марно! Зникомих значень годі упіймати, що вислизають з рук простягнутих, втікають від досвідчених очей! О муки!*

__________

^{* Атож, муки. Що це перед нами? Авторове послання ймовірним майбутнім перекладачам? Невже таємниця, прихована в «Печері ідей», такої природи, що невідомий письменник вирішив ужити застережних заходів, щоб відохотити будь-кого, хто запрагне її розгадати?}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Діагор не хотів більше дивитися. Він підвівся й рушив до виходу. Кимвали вдарили так гучно, що звук перетворився у світло й усі закліпали очима. Хоревти здійняли руки:

ХОР: Стережися, Перекладачу, стережися! Тебе пильнують!

– Діагоре! Зажди мене! – гукнув Геракл Понтор.

ХОР: Небезпека чигає на тебе! Перекладачу, тебе попереджено!*

__________

^{* Це може видатися смішним – та й, певна річ, є таким, – але тут, удома, схилившись посеред ночі над аркушами, я покинув переклад, коли дійшов до цих слів, і неспокійно озирнувся. Звісно, я побачив лише темряву (я зазвичай працюю лише з настільною лампою). Що ж, мабуть, слід вважати, що таку мою поведінку спричинили таємничі чари літератури, що о такій нічній годині бентежать думки, як висловився б Гомер.}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Опинившись у прохолодній темряві вулиці, під пильним оком місяця, Діагор кілька разів набрав повні груди повітря. Надійшов розгадник, теж важко відсапуючи, щоправда, у його випадку причиною були ті зусилля, яких йому довелося докласти, щоб піднятися сходами.

– Упізнав їх? – запитав він.

Діагор кивнув.

– Це вони, хоч і мали на обличчях маски.

Верталися двоє чоловіків тими самими безлюдними вуличками. Геракл мовив:

– Отже, що це все значить? Чому Анфіс та Евней приходять сюди ночами, закутавшись у довгі темні туніки? Гадаю, ти знаєш і можеш мені це пояснити.

– Ми в Академії дотримуємося думки, що театр – це вульгарне наслідувальне мистецтво, – поволі проказав Діагор, – і прямо забороняємо нашим учням відвідувати драматичні вистави, не кажучи вже про те, щоб брати в них участь. Платон вважає… Ба ні, ми всі вважаємо, що більшість поетів поводяться необережно і дають молоді поганий приклад, коли показують благородних героїв, сповнених огидними пороками. Справжній театр для нас – це не груба забава, покликана смішити чи збуджувати простолюд. В ідеальній державі Платона…

– Схоже, не всі твої учні дотримуються цієї думки, – перебив його Геракл.

Діагор з виразом болю заплющив очі.

– Анфіс та Евней… – пробурмотів він. – Ніколи б не повірив.

– Трамах, імовірно, теж. Мені шкода.

– Але що це за… чудернацька вистава, у якій вони грали? І що то за місце? Крім Одеону, я не знаю в Місті жодного критого театру.

– Ах, Діагоре, Афіни дихають, поки ми з тобою думу думаємо! – зітхнувши, вигукнув Геракл. – Наші очі не бачать багато з того, що існує в народі: безглузді розваги, неймовірні обряди, незбагненні дії… Ти ніколи не вилазиш зі своєї Академії, я – зі своїх думок, що на одне виходить, але наша ідея Афін, мій любий Діагоре, – це не справжні Афіни…

– Тепер ти думаєш так само, як Крантор?

Геракл стенув плечима.

– Я лише намагаюся сказати тобі, Діагоре, що в цьому світі є багато вкрай дивних місць, у яких ні я, ні ти зроду не бували. Раб, який приніс мені цю звістку, запевнив, що в Місті є чимало таких таємних театрів, як цей. Зазвичай ідеться про старі будівлі, які торговці-метеки купують за безцінь, а потім здають в оренду поетам. Отриманими грошима вони оплачують свої величезні податки. Архонти, звісно, не дозволяють такої діяльності, але, як ти щойно пересвідчився, глядачів не бракує… Театр у Афінах – доволі прибуткова справа.

– А сама вистава?..

– Не знаю ні її назви, ні про що вона, але знаю автора: цю трагедію написав Менехм, скульптор і поет. Ти міг побачити його на сцені.

– Менехма?

– Так, він грав роль чоловіка, що сидів за столом, Перекладача. Маска затуляла обличчя не повністю, і мені вдалося його впізнати. Це доволі цікава особа: він має майстерню в Кераміку, заробляє на життя тим, що виготовляє фризи для будинків заможних афінян. Крім того, пише трагедії, але ніколи не ставить їх на широкій сцені, лише для кола «обраних», таких самих посередніх поетів, як і він, у цих підпільних театриках. Я трохи порозпитував у його кварталі. Як видається, Менехм використовує майстерню не тільки для роботи: він улаштовує там нічні гуляння на сиракузький лад, оргії, від яких зблід би сам Діоніс. Гості ж на таких учтах – це головно юні хлопчики, що правлять йому за натурників і грають у хорі в його виставах…

Діагор обернувся до Геракла.

– Невже ти смієш натякати… – почав він.

Геракл стенув плечима й зітхнув, немовби змушений був повідомити погану новину і це трохи гнітило його.

– Гаразд, – сказав він. – Зупинімося тут і побалакаймо.

Вони стали на посеред майдану, біля стої, стіни якої були оздоблені малюнками, що зображали людські обличчя. Художник оминув усі риси, намалювавши тільки очі, і тепер, широко розплющені, вони, здавалося, уважно стежили за всім. Віддалік на вулиці, що прослалася під пильним поглядом місяця, загавкав пес.