Текст книги "Я – Демон лени, покоривший этот мир ради того, чтобы мне дали поспать"

Автор книги: А.Никл

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 19 страниц)

^{– Ці Кранторові слова… – мене пройняв дрож.}

^{– Що з ними не так?}

^{– Пригадую… мій батько…}

^{– Що? – допитується Монтал. – Що твій батько?}

^{– Колись мій батько написав вірш…}

^{Монтал знову підохочує мене. Я намагаюся пригадати.}

^{Ось, наскільки я пам’ятаю, перша строфа батькового вірша:}

 
^{Здіймає голови потворна гідра,
Ричить жахливий лев і бронзові
Гримлять копита людожерних кобилиць}
 

^{– Це початок батькового вірша! – вигукую я, вражений до краю.}

^{Монтал на якусь мить видається дуже смутним. Він киває головою і шепоче:}

^{– Я знаю далі.}

 
^{Людські теорії або ж ідеї,
Немов чини Гераклові,
Одвічну боротьбу ведуть з потворами,
Противниками розуму шляхетного.
 
 
Немов перекладач в зачині у безумця
Безглуздий текст тлумачить,
Так часом і душа моя
Збагнути суть речей не здатна.
 
 
О сута Істино, Ідеє платонічна!
Прегарна і тендітна,
Як лілія в руках у дівчини,
Благаєш криком ти про допомогу,
Бо власне небуття тебе могилить!
 
 
Даремні твої подвиги, Геракле,
Бо ж, знаю, декому потвори милі,
На жертву віддадуть себе із насолодою,
З каліцтва віру утворивши!
 
 
Лунає серед крові ревище бика,
Пекельний пес валує і плює вогнем,
А змій сумлінно стереже
Золотобокі яблука в саду.}
 

^{Я записав вірш повністю. Перечитую його. Пригадую.}

^{– Це батьків вірш!}

^{Монтал опускає очі. Що він збирається сказати? Він каже:}

^{– Це вірш Філотекста Херсонеського. Пам’ятаєш його?}

^{– Це той письменник, що з’являється в сьомому розділі на вечері з менторами в Академії?}

^{– Саме так. Ейдетичні образи, які містить «Печера», Філотекст почерпнув із власного вірша: Гераклові подвиги, дівчина з лілією, перекладач…}

^{– Отже…}

^{Монтал киває із незбагненним виразом на обличчі.}

^{– Так, «Печеру ідей» написав Філотекст Херсонеський, – каже він. – Не запитуй мене, звідки я це знаю. Знаю, та й годі. Але прошу тебе, перекладай далі. До кінця вже небагато лишилося.}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

– Наша природа – це не текст, у якому перекладач може знайти ключ до його розуміння, Геракле, і не сукупність невидимих ідей. А отже, боротися з чудовиськами ні до чого: вони чаяться всередині тебе. Незабаром кіон їх пробудить. Ти ще не відчуваєш, як вони ворушаться у твоєму нутрі?

Геракл збирався відповісти щось іронічне, коли раптом почув у темряві за жарівнею стогін, що долинав від якоїсь невиразної купи під стіною зі смолоскипом. Хоч він і не зміг роздивитися, хто це, але впізнав голос.

– Діагоре!.. – вигукнув розгадник. – Що ви з ним зробили?

– Нічого. Він усе зробив собі сам, – відказав Крантор. – Він випив кіон… і, запевняю тебе, ми самі здивувалися, як швидко напій подіяв на нього.

Здійнявши голос, він насмішкувато додав:

– Благородний філософ-платонік! Великий ідеаліст! Скільки ж люті в ньому було на самого себе! Зевсе-світе!

Цербер – біляста пляма, що гадючилася по підлозі, – вторував господарю злостивим гавкотом, виляски якого сплелися в довгі коси. Крантор нахилився й лагідно погладив пса.

– Ша, Цербере, ша… Заспокойся… Нічого не сталося…

Скориставшись нагодою, Геракл сильно смикнув мотузку, що звисала з правого золотого цвяха. Той трохи подався. Підбадьорений цим, розгадник смикнув знову, і цвях безгучно вийшов зі стіни. Кранторова увага була далі зайнята псом. Діяти треба було швидко. Проте коли Геракл спробував вільною рукою розв’язати другу, він виявив, що пальці його не слухаються: вони були крижані й помережані з краю в край полчищем крихітних змійок, що розплодилися під шкірою. Він щосили смикнув лівий цвях.

Тої миті, коли цвях вискочив зі стіни, Крантор обернувся.

Геракл Понтор був товстий і низенький на зріст. До того ж тепер його зболені руки беззахисно звисали по боках, наче зламане приладдя. Він одразу збагнув, що його єдиний шанс – скористатися чимось як зброєю. Очима він уже вибрав держак коцюби, що стирчала з вугілля, але вона була задалеко, і Крантор – що стрімко наближався – заступив би йому дорогу. Тої миті, що тривала один змиг ока, один удар серця, коли час зупиняється, а думка завмирає, розгадник відчув – навіть не глянувши – що з мотузок, якими досі були перев’язані його зап’ястки, звисають золоті цвяхи. Коли Кранторова тінь стала такою великою, що поглинула все Гераклове тіло, розгадник швидко здійняв праву руку й стрімким, навальним рухом описав нею в повітрі півколо.

Крантор, либонь, очікував удару кулаком, бо коли той, не зачепивши його, промайнув повз, навіть не відсахнувся, і важкий цвях ударив його просто в обличчя. Геракл не побачив, куди саме поцілив, але почув крик болю. Він метнувся вперед, маючи перед очима тільки держак коцюби, але від сильного удару ногою в груди йому забило дух і відкинуло вбік. Він покотився, наче достиглий плід, що впав із дерева.

Протягом наступних кількох хвилин, під час несамовитого побиття, Геракл силкувався пригадати, як колись у молодості боровся в панкратіоні. У пам’яті навіть спливли імена кількох суперників. Виринули сцени поєдинків, картини перемог і поразок… Але думки переривалися… Фрази втрачали зв’язаність… Розпадалися на окремі слова…

Він зносив покарання, згорнувшись клубком і затуливши голову руками. Коли тверді, як каміння, Кранторові ноги втомилися його кóпати, Геракл звів дух і відчув запах крові. Удари змели його до стіни, наче купу сміття. Крантор щось казав, але розгадник нічого не міг розібрати. До того всього ще й якесь дике, препогане дітисько верещало йому на вухо чужоземні слова й бризкало в обличчя гіркою, відразливою слиною. Він упізнав гавкіт і зрозумів, що то Цербер. Геракл обернув голову й напіврозплющив очі. За долоню від свого обличчя він побачив зморщену галасливу маску з порожніми очницями. Пес видавався власним привидом. Далі, за безмежним простором болю, спиною до нього стояв Крантор. Що він робив? Може, казав щось? Геракл не був певен, бо оглушлива гора Церберового гавкоту здіймалася між ним і рештою звуків. Чому Крантор перестав його бити? Чому не довів справу до кінця?..

Йому дещо спало на думку. Мабуть, не найкращий план, але в цій ситуації всі плани були погані. Розгадник схопив обіруч дрібне тіло пса. Не призвичаєний до пестощів від чужинців, той запротестував, наче дитина, три чверті якої – це подвійний ряд гострих зубів. Але Геракл, тримаючи його далі від себе, здійняв догори руки зі своєю оскаженілою здобиччю. Крантор, очевидно, почув, що тон гавкоту змінився, бо обернувся до розгадника і щось йому закричав.

Геракл дозволив собі на хвилю пригадати, що колись на змаганнях непогано метав диск.

Наче м’який камінь, що його, бавлячись, кидає дитина, Цербер вдарився просто в триногу й перекинув жарівню з казанком. Коли жар розтікся по підлозі, немов повільне течиво вулкана, й торкнувся шерсті пса, гавкіт знову перемінився. Охоплений полум’ям, Цербер, не зупиняючись, покотився по підлозі. Кидок не був настільки сильний, але пес уже працював власними м’язами: він перетворився на справжній вогняний вихор. Його виття, загорнуте у печерне відлуння, золотими голками впиналося Гераклові у вуха, але, як він і передбачав, Крантор, вибираючи між псом і полоненим, завагався лише на мить, а тоді кинувся на допомогу першому.

Казанок. Тринога. Жарівня. Коцюба. Чотири різні предмети, які випадок розкидав урізнобіч по підлозі. Геракл поволік своє зболене огрядне тіло в напрямку до коцюби. Непередбачувані богині долі відкинули її не надто далеко.

– Цербере!.. – кричав Крантор, припадаючи біля пса й намагаючись руками струсити з його маленького тіла жарини. – Цербере, хлопчику, заспокойся! Дай-но я…

Геракл гадав, що одного удару стиснутою обіруч коцюбою буде досить, але він вочевидь недооцінив міцності здорованя. Той підніс руку до голови й спробував обернутися. Геракл знову його вдарив. Цього разу Крантор упав горілиць. Але знесилений розгадник теж не втримався на ногах і повалився просто на нього.

– …товстий, Геракле, – почув він, як прохрипів Крантор. – Тобі треба… робити гімнастику.

Із болючим зусиллям Геракл став поволі зводитися. Руки здавалися важезними бронзовими щитами. Він сперся на коцюбу.

– Товстий і немічний, – усміхнувся Крантор, лежачи долі.

Розгадникові вдалося нарешті підвестися. Він сидів верхи на Кранторі, і обоє важко дихали, наче бігуни-олімпійці. З голови здорованя виповзла змійка чорної рідини. Звиваючись по підлозі, змієня росло, перетворилося спочатку на дорослу гадюку, а потім – на пітона. Крантор знову всміхнувся.

– Відчуваєш… кіон? – запитав він.

– Ні, – відказав Геракл і подумав: «Ось чому він не добив мене. Він чекав, що наркотик якось подіє на мене».

– Удар мене, – прошепотів Крантор.

– Ні, – повторив Геракл, силкуючись зіп’ястися на ноги.

Змія вже була грубшою за голову, що її породила. Однак тепер вона втратила свою початкову форму й більше скидалася на обриси дерева.*

__________

^{* «Змія» і «дерево». Кров, яка витікає з Кранторової голови, утворює прегарний подвійний ейдетичний образ чудовиська, що стереже золоті яблука, і дерева, на якому вони ростуть… Мене досі турбує те, що мій батько, імовірно, привласнив собі Філотекстів вірш… Монтал наказує мені: «Перекладай!»}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

– Я розповім тобі… таємницю, – промовив Крантор. – Ніхто… цього не знає… Тільки декілька… з нашого братства… Кіон… це лише… вода, мед і… – він замовк і облизав язиком губи. – …і краплина вина з прянощами.

Усмішка його стала ширшою. На лівій щоці трохи кривавила рана від цвяха.

– Як тобі таке, Геракле?.. Кіон… це ніщо…

Геракл сперся на ближню стіну. Він нічого не сказав, лише далі дослухався до Кранторового уривчастого шепоту.

– Усі гадають… що це наркотик… випивають його і міняються… шаленіють… божеволіють… роблять те… чого ми чекаємо від них… немовби справді… одурманені… Усі, крім тебе… Чому?

«Бо я вірю лише в те, що бачу», – подумав Геракл. Але, не маючи сили говорити, знову не відповів нічого.

– Добий мене, – попрохав Крантор.

– Ні.

– Тоді хоч Цербера… Будь ласка… Я не хочу, щоб він страждав…

– Ні, – повторив Геракл.

Він поволікся до протилежної стіни, під якою лежав Діагор. Обличчя його було все побите, рана на чолі мала геть кепський вигляд, але філософ був живий. Очі його були розплющені, а погляд – свідомий.

– Ходімо, – сказав Геракл.

Діагор, схоже, не впізнав його, але дозволив себе вивести. Коли вони наспотички вийшли в ранню ніч, сповнений болю вереск Кранторового пса нарешті стих, похований у печері.

Круглий золотий місяць висів у чорному небі, коли їх знайшов загін вартових. Незадовго до цього Діагор, який ішов, спираючись на Геракла, заговорив:

– Мене змусили випити той трунок… Відтоді я майже нічого не пам’ятаю, але, здається, зі мною сталося те, що вони й передбачали. Це було… Як би то описати?.. Я більше не панував над собою, Геракле… У мене всередині немовби ворушилося якесь чудовисько, велетенський і лютий змій… – він важко дихав, а очі йому почервоніли на згадку про власне безумство. – Я став кричати й сміятися… Лаяв богів… Здається, я навіть ображав учителя Платона!..

– Що ж ти сказав?

Помовчавши, Діагор через силу відповів:

– «Облиш мене у спокої, сатире», – він обернувся до Геракла з виразом глибокого смутку на обличчі. – Чому я назвав його «сатиром»?.. Який жах!..

Розгадник утішив його, сказавши, що це все через наркотичне зілля. Діагор кивнув на знак згоди й додав:

– А потім я став битися головою об стіну, доки не знепритомнів.

Геракл думав про те, що сказав йому Крантор про кіон. Може, він збрехав? Такої імовірності не можна було відкидати. Але в такому разі чому це начебто зілля ніяк не подіяло на Геракла? З іншого боку, якщо кіон справді – лише мед, вода і трохи вина, то чому він викликає такі разючі напади божевілля? Чому Евмарх під його впливом понівечив себе власноруч? Чому кіон подіяв на Діагора? А крім того, ще одне запитання мучило Геракла: чи має філософ знати про те, що розповів Крантор?

Розгадник вирішив мовчати.

Загін вартових натрапив на них на Священному шляху. Геракл помітив смолоскипи і здійняв голос, щоб повідомити, хто вони. Начальник варти знав про ситуацію завдяки папірусу, який Геракл передав був архонтові, і став розпитувати про сховок сектантів, адже єдине відоме місце, пов’язане з ними, – будинок удови Етіди – його мешканці покинули з підозрілим поспіхом. Щоб заощадити слова – тої миті, коли втома висіла на його тілі, наче обладунок гопліта, вони здавалися йому золотими, – Геракл попросив, щоб кілька воїнів відвели Діагора у Місто до лікаря, а решту з їхнім ватажком запропонував відвести до печери. Діагор спершу кволо заперечував, але зрештою погодився, адже був приголомшений і знесилений. Зі світлом смолоскипів розгадник швидко знайшов зворотну дорогу.

Неподалік печери, у лісистій місцевості в околицях Лікавіту, один із воїнів виявив кількох коней, прив’язаних до дерев, і великий віз, навантажений покривалами та припасами. Отже, сектанти мали бути десь недалеко. Ватажок наказав видобути мечі і з великою осторогою повів своїх людей до входу в печеру. Геракл розповів їм, що сталося й чого можна очікувати всередині, тож ніхто не здивувався, побачивши німе й нерухоме Кранторове тіло, що лежало посеред калюжі крові у тій самій позі, у якій його запам’ятав розгадник. Цербер, зморщений і сумирний, скімлив біля господаревих ніг.

Геракл не бажав перевіряти, живий ще Крантор чи ні, тож не став підходити до тіла разом із іншими. Пес погрозливо хрипко загарчав, але воїни тільки засміялися. Вони були навіть раді цій несподіваній зустрічі, адже те, що вони чули про секту, укупі з їхньою уявою добряче їх настрашило, а безглузда присутність цього недоладного створіння допомогла дещо відпружитися. Вони трохи позбиткувалися над собакою, удавано замахуючись на нього, доки ватажок сухо не наказав їм припинити. Тоді псові без зайвих слів відтяли голову; так само вчинили і з Крантором, із яким, до речі, трапилася кумедна історія, яку згодом жваво обговорювали у війську: поки інші бавилися з псом, один воїн підійшов до Крантора й приклав лезо меча до кремезної шиї; товариш запитав його:

– Живий іще?

Воїн, відтинаючи голову, сказав:

– Уже ні.

Ватажок повів решту своїх людей углиб печери. Геракл пішов разом із ними. Трохи далі коридор розширювався й переходив у простору залу. Розгадник мусив визнати, що, зважаючи на відносно вузький зовнішній вхід, це місце було ідеальне для того, щоб справляти заборонені обряди. І помітно було, що недавно його використовували: скрізь валялися розкидані глиняні маски та чорні плащі, а також зброя і чимала кількість смолоскипів. Дивна річ: там не було ні статуй богів, ні кам’яних надгробків, ні будь-яких інших релігійних символів. Але тоді це не привернуло їхньої уваги: погляди всіх були прикуті до очевиднішого й приголомшливішого видовища. Воїн, який ішов попереду, першим його помітив і криком повідомив ватажка. Усі стали.

Вони ніби опинилися в різниці, де розвішано туші, призначені для бенкету якогось ненаситного Креза. У світлі смолоскипів вони здавалися скупаними у щирому золоті. Щонайменше десяток тіл – чоловіки й жінки, голі й прив’язані догори ногами до гаків, вбитих у кам’яні стіни. Усі без винятку мали розпороті животи, з яких, неначе насмішкувато висолоплені язики або ж клубки мертвих змій, звисали нутрощі. Під кожним тілом лежала купа закривавленого одягу та гострий короткий меч.*

__________

^{* Ця моторошна знахідка відтворює завершальний ейдетичний образ – дерево, з якого звисають «скупані в золоті» яблука Гесперид.}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

– Їм випустили тельбухи! – вигукнув молодий воїн, і похмуре відлуння вторувало йому з чимраз більшим жахом.

– Вони заподіяли це самі собі, – стриманим голосом сказав хтось позаду. – Розтини йдуть поперек, а не вздовж, отже вони розпороли собі животи, вже коли висіли…

Воїн, не певний, хто говорить, обернувся і побачив у мінливому світлі смолоскипа втомлену огрядну постать того чоловіка, що привів їх сюди (хто він такий? якийсь філософ?), а зараз, немовби й не надаючи ваги своєму висновку, прямував до понівечених трупів.

– Але як вони могли?.. – пробурмотів інший воїн.

– Божевільні! – упевнено відрубав ватажок.

Огрядний чоловік (філософ?) знову заговорив. І хоч голос його був кволий, усі добре почули, як він запитав:

– Чому?

Він стояв перед одним із тіл: жінкою в літах, але ще вродливою, із довгим чорним волоссям. Її нутрощі розкинулися по грудях, наче складки пеплоса, а лице було на одному рівні з лицем гладуна (він міг би поцілувати її в уста, якби таке збочення спало йому на думку). Помітно було, що чоловіка вразило побачене, тож ніхто не став його турбувати. Беручись за неприємну роботу знімати трупи з гаків, деякі воїни ще протягом якогось часу чули, як він, не відходячи від тіла жінки, бурмотів чимраз настійливіше:

– Чому?.. Чому?.. Чому?..

Тоді Перекладач сказав:*

__________

^{* – Текст незавершений!}

^{– Чому ти так кажеш? – запитує Монтал.}

^{– Бо він закінчується словами: «Тоді Перекладач сказав…»}

^{– Ні, – відповідає Монтал і якось дивно дивиться на мене: – Текст завершений.}

^{– Ти хочеш сказати, що ще десь є приховані сторінки?}

^– Так.

^– Де?

^{– Тут, – відповідає він, знизуючи плечима.}

^{Схоже, його потішає моє збентеження. Ураз він запитує:}

^{– То ти знайшов ключ до твору?}

^{Я замислююсь на якусь хвилю, а тоді невпевнено бурмочу:}

^{– Може, це вірш?..}

^{– А що значить цей вірш?}

^{Я відповідаю по хвилі:}

^{– Що істину неможливо пізнати розумом… Або що істину важко знайти…}

^{Монтал видається розчарованим.}

^{– Нам і так відомо, що Істину важко знайти, – зауважує він. – Цей висновок не може бути Істиною… адже в такому разі Істина була б нічим. А щось мусить бути, чи не так? Тож скажи мені: яка кінцева ідея, у чому полягає ключ до тексту?}

^{– Не знаю! – кричу я.}

^{Монтал усміхається, але усмішка його гірка.}

^{– Може, ключ – це твоя досада? – каже він. – Той гнів, який ти зараз почуваєш до мене?.. Чи та насолода, якої ти зазнав, коли уявляв собі, як розважаєшся з гетерою?.. Чи той голод, який ти відчував, коли я барився з їжею?.. Чи надто повільна робота твоїх кишок?.. Може, це і є єдині ключі? Навіщо шукати їх у тексті? Вони – у наших власних тілах!}

^{– Перестань гратися зі мною! – кричу. – Я хочу знати, як ця книжка пов’язана з віршем мого батька!}

^{Монталове обличчя набирає серйозного виразу, і він, немовби читаючи, проказує втомленим голосом:}

^{– Я вже казав тобі, що цей вірш написав Філотекст Херсонеський, фракійський письменник, який у зрілому віці жив у Афінах і відвідував Платонову Академію. На основі власного вірша Філотекст витворив ейдетичні образи «Печери ідей». На обидва ці твори його надихнули реальні події, що сталися в той час у Афінах, а саме – колективне самогубство членів секти, схожої на ту, що описана в книжці. Цей випадок справив на Філотекста сильне враження, він бачив у ньому доказ того, що Платон помилявся: що насправді ми, люди, вибираємо зло не через незнання, а підпорюючись внутрішньому пориву, чомусь недовідомому, що ховається в кожному з нас і чого не можна ні пізнати розумом, ні пояснити словами…}

^{– Але ж історія довела, що Платон мав рацію! – із запалом вигукую. – Люди нашої доби – ідеалісти, які присвячують себе роздумам, читанню та пошуку прихованого змісту в текстах… Серед нас багато філософів і перекладачів… Ми твердо віримо в існування Ідей, яких не можемо сприйняти відчуттями… Містами правлять найкращі з нас… Жінки й чоловіки працюють в однакових царинах і мають однакові права. У світі панує мир. Насильство цілковито викорінено і…}

^{Вираз Монталового обличчя дратує мене. Я уриваю свою емоційну промову й запитую:}

^{– Що таке?}

^{Глибоко зітхаючи, із почервонілими й вологими очима, він відповідає:}

^{– Це одна з тих речей, синку, які Філотекст задумав довести своїм твором: світ, який ти описуєш… світ, у якому ми живемо… наш світ… не існує. І, ймовірно, ніколи не існуватиме, – каже він і похмуро додає: – Єдиний світ, що існує, – це світ того твору, який ти переклав: післявоєнні Афіни, місто, виповнене божевіллям, екстазом та ірраціональними чудовиськами. Саме цей світ реальний, а не наш. Саме тому я попередив тебе, що «Печера ідей» впливає на існування світу…}

^{Я пильно дивлюся на Монтала. Здається, він говорить серйозно, хоч і всміхається.}

^{– Тепер я бачу, що ти справді геть божевільний! – кажу я йому.}

^{– Ні, синку. Пригадай лишень.}

^{Раптом усмішка його стає добротливою, так, наче ми ділимо з ним одне спільне горе. Він каже:}

^{– Пам’ятаєш, як у сьомому розділі Філотекст побився об заклад із Платоном?}

^{– Авжеж. Платон стверджував, що неможливо написати книжку, яка б містила всі п’ять ступенів пізнання. Але Філотекст засумнівався в цьому…}

^{– Саме так. Отож: «Печера ідей» – це результат їхньої суперечки. Завдання видавалося Філотекстові вкрай складним: як написати твір з усіма п’ятьма платонівськими ступенями пізнання?.. Якщо пригадуєш, перші два – прості: це ім’я, тобто назва речі, і визначення – наші слова, які стосуються цієї речі. Обидва вони є в будь-якому звичайному тексті. Але третій ступінь, образ, уже становив проблему: як створити образи, що не були би простими визначеннями, як надати форми істотам і речам поза писаним словом? Тоді Філотекст вигадав ейдезис…}

^{– Що? – не ймучи віри, перебиваю його. – «Вигадав»?}

^{Монтал киває із серйозним виразом.}

^{– Ейдезис – це Філотекстів винахід. Завдяки йому образи стали вільними, незалежними… більше не зв’язаними тим, що написано, – тепер їх обмежувала тільки уява читача… Якийсь розділ, наприклад, міг приховувати образ лева або дівчини з лілією!..}

^{Я усміхаюся, слухаючи його нісенітниці.}

^{– Тобі не гірше за мене відомо, що ейдезис – це художній засіб, який застосовували деякі грецькі письменники…}

^{– Ні! – нетерпляче уриває мене Монтал. – Філотекст вигадав його виключно для потреб цього твору! Дослухай мене до кінця, і ти все зрозумієш!.. Отож, проблема з третім ступенем була розв’язана… Однак лишалися ще два найважчі рівні… Як досягнути четвертого, пізнавальної бесіди? Очевидно, потрібен був голос із-поза тексту, голос, який «бесідував» би про те, що читає читач… персонаж, який спостерігав би за розвитком сюжету з відстані… Цей персонаж не міг бути сам-один, адже четвертий ступінь вимагає певного діалогу… Отже, потрібні були щонайменше дві дійові особи поза твором… Але хто це мав би бути і як пояснити читачеві їхню появу?..}

^{Монтал замовкає і з задоволеним виразом зводить брови. Відтак мовить далі:}

^{– Відповідь Філотекстові підказав його власний вірш, а саме – строфа, у якій мовиться про «перекладача в зачині у безумця»: найвідповідніший спосіб досягти четвертого ступеня – це додати кількох начебто перекладачів… Один із них «перекладав» би твір, коментуючи його у примітках, а решта в тій чи тій формі взаємодіяли б із ним… Ось таким вивертом нашому письменникові вдалося ввести у текст четвертий ступінь. Однак лишався ще п’ятий, найважчий – сама Ідея!..}

^{Монтал знову спиняється, коротко сміється й каже:}

^{– Сама Ідея – це той ключ, який ми з тобою марно шукали від самого початку. Філотекст не вірить у її існування, і тому ми її не знайшли… Але, урешті-решт, вона таки є тут – у нашому пошуку, у нашому бажанні знайти її… – він усміхається ширше й закінчує: – Отже, Філотекст виграв заклад.}

^{Коли Монтал замовкає, я недовірливо бурмочу:}

^{– Ти геть божевільний…}

^{Безвиразне Монталове обличчя дедалі блідшає.}

^{– Справді, я божевільний, – визнає він. – Але тепер я знаю, навіщо грав із тобою, а потім викрав і ув’язнив тут. Власне кажучи, я зрозумів це тоді, коли ти сказав мені, що вірш, на якому ґрунтується цей твір, написав твій батько… Бо ж я також упевнений у тому, що його написав мій батько… який теж, як і твій, був письменник.}

^{Я не знаю, що й казати. Чимраз смутніший, Монтал провадить далі:}

^{– Ми – одні з образів цієї книжки, хіба ти не бачиш? Я – безумець, що тримає тебе «в зачині», як сказано у вірші, а ти – перекладач. А нашого батька, чоловіка, що дав життя тобі, мені й усім героям «Печери ідей», звати Філотекст Херсонеський.}

^{Мене проймає дрож. Я обводжу поглядом темну камеру, стіл зі згортками папірусу, каганець, бліде Монталове обличчя й белькочу:}

^{– Це неправда… Я… у мене є власне життя… У мене є друзі!.. Я знаю дівчину на ім’я Єлена… Я не персонаж твору… Я живий!..}

^{Зненацька Монталове обличчя кривиться у гримасі безглуздої люті.}

^{– Йолопе! Ти досі не зрозумів?.. Єлена… Елій… ти… я… Ми всі – ЧЕТВЕРТИЙ СТУПІНЬ!!!}

^{Ошелешений і розлючений, я кидаюся на Монтала. Я хочу вдарити його й утекти, але натомість зриваю з нього обличчя. Його обличчя – це ще одна маска. Але під нею немає нічого – сама лише темрява. Його порожній одяг падає додолу. Стіл, за яким я працював, щезає. Щезають і лежак зі стільцем. Відтак розчиняються стіни камери. Я поринаю в пітьму.}

^{– Чому?.. Чому?.. Чому?.. – запитую я.}

^{Місця, призначеного на мої слова, стає дедалі менше. Я опиняюся поза текстом, як і мої примітки.}

^{Автор вирішує закінчити мене тут.}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯