Текст книги "Я – Демон лени, покоривший этот мир ради того, чтобы мне дали поспать"

Автор книги: А.Никл

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 19 страниц)

Хосе Карлос Сомоса
Печера ідей

LA CAVERNA DE LAS IDEAS

© José Carlos Somoza, 2000

Переклад здійснено за виданням:

La caverna de las ideas by José Carlos Somoza / Random House Mondadori S. A., Travessera de Grácia, 47–49. 08021 Barcelona, 2011

Існує вагомий аргумент, який стримує того, хто намагається щось писати на такі теми, як ця; я часто наводив його раніше, але, мабуть, мушу повторити. У пізнанні будь-чого сущого слід вирізняти три ступені. Четвертим ступенем є саме пізнання, а п’ятим має стати предмет реальний і достеменно пізнаний. Отже, перший ступінь – це ім’я, другий – визначення, третій – образ…

Платон, Лист VII

1*

__________

^{* Перших п’яти рядків бракує. Монтал у своїй редакції стверджує, що папірус оригіналу в цьому місці надірваний. Свій переклад «Печери ідей» я починаю з першого речення Монталової редакції, єдиного тексту, що його ми маємо (тут і далі – примітки Перекладача).}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Тіло лежало розпростерте на хистких марах із березових гілок. Огруддя й живіт – пошматовані численними рваними ранами, що, наче цвіллю, взялися кіркою спеченої крові й засохлого болота. Голова й руки, утім, були в кращому стані. Воїн відгорнув був покривало, щоб Асхіл оглянув труп, і довкола почали збиратися глядьки – спершу несміливо, а відтак потяглися цілою юрбою, оточивши моторошні останки. Волосся стовбурчилося від холоду на синій шкірі Ночі, а Борей хвилював золотаві чуприни смолоскипів, темні подоли хламид і густі гриви шоломів. Тиша дивилася широко розплющеними очима: усі погляди були прикуті до того жахливого огляду, що його лікар проводив при світлі каганця, якого тримав раб, заслоняючи долонею від пазурів вітру. Рухами баби-повитухи Асхіл розтуляв губи ран і занурював руки в страшні отвори із зосередженою ретельністю читця, що водить пальцем по літерах на папірусі. Мовчали всі, крім старого Кандала: коли прийшли вартові з тілом, він зчинив посеред вулиці такий вереск, що побудив усіх сусідів, і відгомін того галасу немовби досі не покинув його. Холод, здавалося, не турбував старого, дарма що той майже нічого не мав на собі; він шкутильгав довкола юрби, волочачи всохлу ліву ногу, схожу на почорнілу ратицю сатира, простягав бадилини худющих рук, щоби спертися на когось, і лементував:

– Це бог… Гляньте на нього!.. Боги зійшли з Олімпу… Не торкайтеся його!.. Хіба не казав я вам?.. Це бог… Поклянися, Каллімаху!.. І ти теж, Евфорбе!..

На кутастій голові, немов продовження його безумства, колихалися від вітру довгі білі космаки, затуляючи половину обличчя. Однак на нього майже не звертали уваги: людей більше цікавив мрець, а не божевільний.

Начальник прикордонної варти в супроводі двох воїнів вийшов із найближчого будинку й тепер знову надівав шолом із великим гребенем: очевидно, вважав, що слід показати народові свої військові ознаки. Оглянувши присутніх крізь темні очні отвори, він спинив погляд на Кандалові й указав на нього з тою зневажливістю, з якою, либонь, відмахнувся б від надокучливої мухи.

– Заткніть йому пельку, Зевса ради, – наказав він, не звертаючись ні до кого конкретно.

Котрийсь воїн підійшов до старого й, узявши спис посередині, тупим кінцем ударив у низ живота, шкіра якого скидалася на пожмаканий папірус. Кандал захлинувся на півслові; його безгучно зігнуло навпіл, наче волосину, яку хилить додолу вітер. Упавши на землю, він лишився лежати, корчачись і скімлячи від болю. Люди вдячно сприйняли раптове закінчення його лементу.

– Доповідай, знахарю!

Лікар Асхіл не квапився відповідати й навіть не звів очей на начальника варти. Йому було не до вподоби, коли його називали знахарем, тим паче таким тоном, власник якого, здавалося, ставився зі зневагою до всіх, крім самого себе. Асхіл не був військовиком, однак походив з давнього аристократичного роду і здобув виняткову освіту: він добре знав Афоризми, неухильно дотримував Присяги й тривалий час провів на острові Кос, навчаючись священного мистецтва асклепіадів, учнів і послідовників Гіппократа. А отже, не був тим, кого начальник прикордонної варти міг запросто принижувати. Лікар і без цього почувався ображеним: вартові розбудили його темної та непевної передсвітанкової години, змусивши просто посеред вулиці оглядати труп юнака, якого принесли сюди на ношах з гори Лікавіт. Після огляду, вочевидь, від нього чекали якогось звіту. Одначе він, Асхіл, – і це всім було добре відомо – працює з живими, а не з мертвими, а тому вважав, що таке негідне завдання ганьбить його фах. Він вийняв руки з пошматованого трупа. Довгі волосини кривавого слизу звисали з них, і раб поквапився їх обтерти змоченою в очисній воді шматинкою. Перш ніж почати, Асхіл двічі прокашлявся, а тоді мовив:

– Вовки. Гадаю, на нього напала голодна зграя. Укуси, подряпини… Серця нема. Звірі, схоже, вирвали його. Порожнина теплих рідин[1]1
  Гуморальна теорія, яка панувала в медичній науці Стародавньої Греції, стверджувала, що здоров’я і характер людини залежать від надлишку або нестачі котрогось із чотирьох гуморів (тілесних рідин): чорної жовчі, жовтої жовчі, флегми і крові. Ці рідини поділялися за парами властивостей: теплий – холодний, вологий – сухий. Теплими вважалися кров і жовта жовч.


[Закрыть] частково пуста…

Довгогривий Гомін пробіг вустами присутніх.

– Ти чув, Гемодоре? – прошепотів один чоловік іншому. – Вовки.

– Із цим треба щось робити, – відказав його розмовник. – Ми обговоримо цю справу на Раді[2]2
  Йдеться про Раду П’ятисот або Буле, вищий орган виконавчої влади та державного контролю у Стародавніх Афінах.


[Закрыть]…

– Матір уже повідомлено, – оголосив начальник варти, твердістю в голосі притлумлюючи перешіптування. – Я не хотів розповідати їй подробиці. Вона знає лише те, що її син помер, і не побачить тіла, доки не прибуде Дамін із Клазобіона – він єдиний чоловік у родині, і йому вирішувати, що робити далі, – вартовий говорив гучним, звиклим до покори голосом, широко розставивши ноги й упершись кулаками в боки. Він звертався начебто до своїх підлеглих, однак було помітно, що увага простолюду йому приємна. – Що ж до нас, то наша робота тут завершена!

Він обернувся до натовпу й додав:

– Громадяни, розходьтеся по домівках! Тут більше нема на що дивитися! Ідіть спати, якщо зможете заснути… Ніч іще не скінчилася!

Наче густа чуприна, яку куйовдить примхливий вітер і кожна волосина в якій обирає, куди їй хилитися, так невеличка юрба розтеклася навсібіч. Хто пішов у гурті, хто – самотою, хто – мовчки, а хто – обговорюючи жахливу подію.

– Авжеж, Гемодоре, вовків на Лікавіті сила-силенна. Я чув, вони напали на кількох селян…

– А тепер… і на цього бідолашного ефеба[3]3
  Ефеб – у Стародавній Греції юнак, який досяг повноліття (у афінян – з 18-річного віку). Ефеби становили особливий суспільний клас учнівської молоді.


[Закрыть]! Треба порушити це питання на Раді…

Невисокий на зріст, гладючий чоловік не рушив із місця. Він стояв у трупа в ногах, тихомирно розглядав його, примруживши очі, і повне, але охайне лице чоловіка не виражало нічого. Здавалося, він немовби заснув навстоячки: інші люди обходили гладуна, не дивлячись на нього, наче то була колона чи кам’яна статуя. До нього підійшов воїн і смикнув за плащ.

– Іди додому, громадянине. Чи ти не чув, що сказав начальник?

Чоловік не звернув уваги: він і далі не відривав очей від трупа, товстими пальцями тим часом погладжуючи акуратно підстрижену, посріблену сивиною борідку. Воїн, гадаючи, що чоловік глухий, злегка штовхнув його і здійняв голос.

– Агов! Я до тебе звертаюся! Ти хіба не чув, що сказав начальник? Іди додому!

– Даруйте мені, – відказав чоловік таким тоном, наче втручання воїна його анітрохи не потурбувало. – Я вже йду.

– Що ти там видивляєшся?

Гладун двічі кліпнув і відвів погляд від тіла, яке інший вартовий накривав плащем.

– Нічого, – сказав він. – Я думав.

– Думай краще у себе в ліжку.

– Твоя правда, – погодився чоловік. Він неначе прокинувся від короткого сну й, роззирнувшись довкола, неквапом подався геть.

Усі глядьки вже розійшлися, і Асхіл, що розмовляв із начальником варти, схоже, теж був готовий зникнути, щойно дістане таку змогу. Навіть старий Кандал, досі скулячись від болю й стогнучи, підохочуваний копняками вартових, відповзав рачки в пошуках якого-небудь темного закутка, щоби провести залишок ночі разом зі своїми божевільними снами. Його довга грива неначе жила власним життям: плутаючись, вона спадала йому на спину, а наступної миті здіймалася хуртовиною білосніжного волосся, білястим гребенем, що маяв на вітрі. У небі, над геометрично правильними обрисами Парфенону, Ніч ліниво розпускала хмаристе, облямоване сріблом волосся, наче юна діва, що спроквола чеше свої коси*.

__________

^{* У вічі впадає надуживання метафорами, пов’язаними з «гривою» і «волоссям», якими від самого початку рясніє текст. Можливо, це вказує на наявність ейдезису, але поки що напевне сказати важко. Монтал, схоже, не зауважив цього, адже у своїх примітках не зазначає нічого.}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Утім, гладкий чоловік, якого вартовий наче пробудив зі сну, на відміну від решти не подався до поплутаних пасом вуличок, що творили плетиво центрального кварталу. Натомість, повагавшись, немовби розмірковуючи, як йому діяти далі, він неквапливою ходою обійшов довкола невеличкого майдану й попрямував до будинку, з якого раніше вийшов начальник варти і звідки тепер виразно чулося жахливе голосіння. Оселя, навіть занурена у змарнілу передранкову сутінь, свідчила про певний рівень достатку родини, що в ній мешкала: велика, двоповерхова, вона мала спереду просторий, оточений невисоким муром садок. Обабіч двійчатих дверей, до яких вели короткі сходи, стояли доричні[4]4
  Доричний ордер – один із трьох ордерів давньогрецької архітектури. Найбільшого розквіту досяг у VI–V ст. до н. е. Для доричного ордера характерна строгість і лаконічність форм, за що його також називали «чоловічим» на противагу «жіночому» іонічному.


[Закрыть] колони. Двері були відчинені. На сходах у світлі смолоскипа, що стирчав із тримача у стіні, сидів хлопчик.

Коли чоловік підійшов до будинку, на порозі, спотикаючись, з’явився якийсь старигань. На ньому була сіра рабська туніка, і спершу через його нетверду ходу гладун подумав, що він п’яний або каліка, але потім помітив, що той гірко плаче. Старий минув його, навіть не глянувши. Ховаючи обличчя у брудних долонях, він наосліп попрямував у садок до невеличкої статуї Гермеса-заступника, бурмочучи безладні, невиразні слова, серед яких часом можна було розібрати: «Бідолашна господиня…» або «Яке горе, яке горе!..» Гладун перевів увагу на хлопчика, що досі сидів на сходах, схрестивши рученята на колінах, і роздивлявся гостя без жодного натяку на сором’язливість.

– Служиш у цьому домі? – запитав чоловік, показуючи хлопченяті іржаве кружальце обола[5]5
  Обол – давньогрецька монета вартістю 1/6 драхми.


[Закрыть].

– Служу. Але можу служити й у твоєму.

Чоловіка здивувала швидкість відповіді й виклична дзвінкість голосу. Хлопчині на вигляд було років десять, не більше. Чоло перехоплювала ганчір’яна стрічка, яка ледь-ледь стримувала буйні русяві кучері – ба навіть не русяві, а кольору меду, хоча визначити напевне точний відтінок цієї чуприни в сяйві смолоскипа було важко. Лице, маленьке й бліде, свідчило про те, що хлопчик не був родом ані лідієць, ані фінікіянин; найпевніше, він походив із півночі, можливо, з Фракії. З невисоким насупленим чолом і дещо кривою усмішкою, це обличчя випромінювало розум. На хлопчикові була тільки сіра рабська туніка, але, попри голі руки й ноги, йому, схоже, не було холодно. Хлопчина спритно спіймав обол і сховав його у складках одягу. Він далі сидів на сходах, гойдаючи босими ногами.

– Поки що мені від тебе потрібна тільки одна послуга, – сказав чоловік. – Сповісти свою господиню про мене.

– Господиня нікого не приймає. Високий воїн, начальник варти, прийшов до неї і сказав, що її син мертвий. Тепер вона голосить, рве на собі волосся й кляне богів.

Немов на підтвердження його слів із нутрощів будинку зненацька долинув протяглий багатоголосий зойк.

– Це рабині, – незворушно пояснив хлопчик.

– Слухай-но, – сказав гладун. – Я знав чоловіка твоєї господині…

– Він був зрадник, – урвав його хлопчина. – Його засудили на страту, і він давно помер.

– Авжеж, саме тому він і помер – бо його засудили на страту. Але твоя господиня мене добре знає, і коли вже я опинився тут, то хотів би висловити їй співчуття, – він дістав із туніки ще один обол, який перейшов з рук у руки так само швидко, як і попередній. – Іди і скажи, що до неї прийшов Геракл[6]6
  Давньогрецьке ім’я Геракл у римлян перетворилося в Геркулес (Hercules), від якого походить, зокрема, і французьке ім’я Hercule – Еркюль.


[Закрыть] Понтор. Якщо вона не захоче мене бачити, я піду. Але сповісти її про мене.

– Гаразд. Але якщо вона тебе не прийме, мені доведеться віддати оболи?

– Ні, вони твої. Але якщо вона мене прийме, я дам тобі ще одного.

Хлопчина скочив на ноги.

– А ти тямиш, як вести справи, клянуся Аполлоном! – вигукнув він і щез у темряві за порогом.

За той час, поки Геракл чекав на відповідь, розтріпана грива хмарин у нічному небі майже не змінила своєї форми. Нарешті медова чуприна знову виринула з пітьми.

– Давай третю монету, – усміхнувся хлопчик.

Усередині коридори витворювали темний лабіринт, поєднуючись між собою кам’яними арками, що скидалися на величезні роззявлені пащеки. Посеред одного такого зануреного в темряву коридору хлопчик зупинився, щоб застромити смолоскип, яким освітлював дорогу. Тримач був зависоко, і, хоча маленький раб не просив про допомогу й силкувався сам дотягнутися навшпиньки, Геракл узяв у нього смолоскип і легко просунув у залізне кільце.

– Дякую тобі, – сказав хлопчик. – Я ще замалий.

– Нічого, скоро виростеш.

З-за стін долинали зойки, ревище, тужливі вигуки невидимих ротів. Здавалося, наче загиблого оплакують одночасно всі мешканці будинку. Хлопчик – обличчя якого Геракл не бачив, адже той ішов попереду, маленький і беззахисний, наче ягня, що прямує в роззявлену пащу якогось велетенського чорного звіра, – заговорив, і в голосі його несподівано прозвучав смуток:

– Ми всі любили молодого господаря, – сказав він, не обертаючись і не зупиняючись. – Він був дуже добрий, – хлопчик чи то коротко зітхнув, чи то шморгнув носом, і Геракл подумав, чи він часом не плаче. – Нас шмагали тільки тоді, коли ми робили щось справді погане, а мене і старого Іфімаха взагалі ніколи не карали… Ти бачив раба, що вийшов із будинку, коли ти нагодився?

– Я не придивлявся до нього.

– То Іфімах. Він був педагогом молодого господаря, і ця новина його неабияк приголомшила. – Стишивши голос, хлопчик додав: – Іфімах – хороша людина, хоч і трохи пришелепкуватий. Я добре з ним ладнаю, але, коли вже на те, я майже з усіма добре ладнаю.

– Я не здивований.

Вони зайшли до кімнати – не надто просторої трапезної без вікон.

– Зачекай тут. Господиня зараз прийде.

Поринути в сон трапезній не давало мерехтливе сяйво простеньких світильників, що стояли на маленьких кам’яних поличках. Оздоблювали її кілька амфор із широким горлом. Були тут ще два старих ложа, які, утім, не викликали бажання прилягти на них. Коли Геракл лишився сам, півморок цієї комірки, безугавні ридання й затхле повітря, схоже на віддих хворого, стали його гнітити. Він подумав, що цьому будинкові пасує смерть, немовби тут усередині щодня справляли похорон. «Чим тут пахне? – замислився він і подумки відповів: – Жіночим плачем». Кімната була виповнена вологим запахом скорботних жінок.

– Геракле Понторе! Це ти?..

На порозі дверей, що вели до внутрішніх покоїв, обрисувалася темна постать. Кволе світло каганців не давало змоги роздивитися обличчя, дивним чином вихоплюючи з темряви тільки ділянку довкола рота. Тож першим, що побачив Геракл, були Етідині губи, які розтулилися, щоб народити слова, і утворили чорну веретенисту западину, схожу на порожну очницю, що дивилася на нього звіддаля, як очі намальованих фігур.

– Давно ти не переступав порога моєї скромної оселі, – промовив рот, не чекаючи відповіді на своє запитання. – Ласкаво прошу.

– Дякую.

– Твій голос… Я ще пам’ятаю його. І твоє обличчя. Але забуття приходить швидко, навіть якби ми бачилися часто…

– Ми з тобою бачимося нечасто, – відказав Геракл.

– Це правда: хоча твій будинок поруч, але ти чоловік, а я жінка. У мене своє місце – деспойни, самотньої господині дому, а в тебе своє – чоловіка, що виступає на агорі[7]7
  Агора – у давньогрецьких містах-державах – базарний майдан і місце для народних зборів, осередок суспільного життя.


[Закрыть] й обговорює справи на Раді… Я лише вдовиця. Ти теж удовець. Ми обоє виконуємо свій обов’язок як афіняни.

Рот стулився, і бліді губи утворили тонку, ледь помітну, вигнуту лінію. Усмішка? Важко було сказати напевне. За темною Етідиною постаттю з’явилися дві рабині, що її супроводжували. Обоє то ридали, то схлипували, то просто видавали один уривчастий звук, схожий на стогін гобоя. «Треба терпіти її жорстокість, – подумав Геракл. – Вона щойно втратила єдиного сина».

– Прийми мої співчуття, – сказав він.

– Приймаю.

– Якщо тобі потрібна будь-яка допомога, можеш на мене розраховувати.

Геракл одразу зрозумів, що не варто було цього додавати: він вийшов за межі візиту, захотів подолати нескінченну дистанцію, звести всі ці роки мовчання до кількох слів. Рот розтулився – наче маленький, однак небезпечний звірок, що був зачаївся чи заснув, а тепер відчув здобич.

– Те, що ти як Мерагрів друг мав зробити, ти зробив, – сухо відказала вона. – Більше нічого можеш не казати.

– Тут ідеться не про дружбу з Мерагром… Я вважаю це своїм обов’язком.

– Он як! Обов’язком, – губи вигнулися (цього разу помилки бути не могло) у легкій усмішці. – Священним обов’язком, авжеж. Ти говориш як завжди, Геракле Понторе!

Вона ступила крок уперед, і вогники каганців освітили пірамідальний ніс, вилиці – поорані свіжими роздряпинами, – і чорні вуглини її очей. Етіда постаріла менше, ніж він очікував: рука митця, що створила її, досі була помітна – принаймні так видавалося Гераклові. Складки темного пеплоса[8]8
  Пеплос – давньогрецький верхній жіночий одяг з легкої тканини з багатьма складками й без рукавів. Одягали пеплос поверх туніки або на голе тіло, лишаючи один бік відкритим.


[Закрыть] лінивими хвилями розтікалися по її грудях; ліва рука ховалася під хусткою, яку запинала, тримаючи кінці, права. Тільки на цій руці Геракл помітив ознаки старості, немовби літа спустилися з плечей і зчорнили кінцівки. Тут, лише тут, у цих вузлуватих, покручених пальцях Етідин вік виявляв себе.

– Дякую тобі за цей обов’язок, – прошепотіла вона, і в її голосі вперше почулася глибока щирість, яка його вразила. – Як ти дізнався так швидко?

– На вулиці зчинився галас, коли принесли тіло. Усі сусіди попрокидалися.

Пролунав крик. Потім іще один. У Геракла промайнула безглузда думка, наче ті зойки вихопилися зі стуленого рота Етіди – немовби вона закричала всередину себе, а її худорляве тіло аж здригнулося від ревища, породженого її горлянкою.

Але наступної миті оглушливий крик у чорній одежі ввірвався до приміщення, відштовхнув рабинь, навпочіпки перетнув кімнату й упав у кутку, звиваючись, немов у нападі священної немочі. Зрештою крик перейшов у непогамовне ридання.

– Для Елеї це набагато важче, – промовила Етіда, немовби перепрошуючи Геракла за доньчину поведінку. – Трамах був не лише її брат, він був її кіріос[9]9
  Кіріос – у Стародавній Греції – голова дому, відповідальний за дружину, дітей та незаміжніх родичок. Пізніше це слово стало вживатися у значенні «пан», «володар», «господь».


[Закрыть] – законний оборонець, єдиний чоловік, якого Елея знала й любила…

Етіда обернулася до дівчини, яка зіщулилась у темному кутку, підібгавши під себе ноги, неначе прагнула займати якомога менше місця. Або ж хотіла, щоб тінь поглинула її, мовби чорну павутину. Здійнявши руки до обличчя, вона здригалася від несамовитих ридань, а неприродно широко розтулені очі й рот перетворилися на три однакові круги.

Етіда промовила:

– Досить, Елеє. Ти ж знаєш, що тобі не годиться виходити з гінекею[10]10
  Гінекей – жіноча половина будинку у Стародавній Греції.


[Закрыть], тим паче в такому стані. Виявляти так своє горе перед гостем!.. Це не личить порядній жінці! Вертайся до своєї кімнати!

Однак дівчина лише заридала сильніше. Змахнувши рукою, Етіда вигукнула:

– Я не повторюватиму двічі!

– Дозвольте мені, господине, – попрохала одна з рабинь, квапливо опустилася навколішки поруч із Елеєю і зашепотіла їй слова, яких Геракл не розчув. Невдовзі ридання перейшли у невиразне бурмотіння.

Він знову поглянув на Етіду й побачив, що вона дивиться на нього.

– Що сталося? – запитала жінка. – Начальник варти розповів мені тільки, що його знайшов мертвим якийсь козопас недалеко від Лікавіту…

– Лікар Асхіл сказав, що на нього напали вовки.

– Багато ж то мусило бути вовків, щоб упоратися з моїм сином!

«Мабуть, щоб упоратися з тобою також потрібно було б немало, достойна жінко», – подумав Геракл.

– Авжеж, їх мусило бути багато, – притакнув він.

Етіда раптом заговорила з незвичною лагідністю в голосі, не звертаючись до Геракла, а немовби молячись на самоті. Роти червонуватих роздряпин на її кутастому обличчі знову стали кривавити.

– Він пішов два дні тому. Я попрощалася з ним, як завжди, не турбуючись ні про що, адже знала, що він уже чоловік і може про себе подбати… «Я полюватиму цілий день, мамо, – сказав він, – і принесу тобі цілу торбу перепелів та дроздів. Поставлю тенета на зайців…» Він мав повернутися ввечері. Але не повернувся. Я збиралася насварити його за затримку, але…

Рот її враз роззявився, немовби Етіда готувалася вимовити якесь велетенське слово. На мить вона завмерла так, із напруженими щелепами й темним овалом знерухомілої мовчазної пащі, а тоді м’яко стулила вуста* й прошепотіла:

__________

^{* По всій другій частині цього розділу трапляються (як міг уже помітити уважний читач) метафори й образи, пов’язані з «ротом», «пащею», а також із «криком» і «ревищем». Мені видається очевидним, що перед нами ейдетичний текст.}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

– Але тепер я не можу зустрітися зі Смертю й насварити її… бо ж не повернеться вона до мене в подобі мого сина, щоб попросити пробачення… О, любий мій синку!..

«Її тиха ніжність страшніша за Стенторів[11]11
  Стентор – згідно з давньогрецькими міфами, воїн, герой Троянської війни. Мав дуже гучний голос.


[Закрыть] рев», – вражено подумав Геракл.

– Боги часом бувають несправедливі, – сказав він почасти, щоб щось сказати, а почасти тому, що в глибині душі й справді так думав.

– Не згадуй їх, Геракле… О, не згадуй богів! – Етідин рот тремтів від люті. – Це боги впиналися своїми іклами в тіло мого сина і сміялися, вириваючи й пожираючи його серце, з насолодою вдихаючи теплий запах його крові! О, не згадуй при мені богів!..

Гераклові здалося, неначе Етіда марно силкувалася вгамувати власний голос, що тепер скидався на могутнє ревище, яке змусило замовкнути всіх довкола. Рабині обернулися й дивились на неї. Навіть Елея стихла і слухала матір зі смертельним трепетом.

– Зевс Кронід зламав останній зелений дуб цього дому!.. Нехай же прокляті будуть боги та весь їхній безсмертний рід!..

Вона здійняла розтулені долоні в погрозливому жесті, немовби звертаючись безпосередньо до богів і чітко вказуючи на них. Відтак поволі опустила руки і стишеним голосом додала з раптовою зневагою:

– Найбільша хвала, якої можуть сподіватися боги, – це наше мовчання!..

Слово «мовчання» роздер потрійний зойк. Цей звук заполонив Гераклові вуха й не полишав його, поки він ішов до виходу з цього нещасливого будинку, – ритуальний трійчастий крик рабинь та Елеї. Їхні роззявлені роти з вивернутими щелепами зливалися в одну-єдину пащу, з якої ринуло траурне ревище, роздерте на три різні пронизливо-оглушливі ноти, що виривалися на три боки*.

__________

^{* Дивує, що Монтал у своєму ґрунтовному виданні оригіналу жодного разу не згадує про виразний ейдезис, який проявляється в тексті – щонайменше цього першого розділу. А втім, можливо й те, що цей цікавий художній засіб був йому невідомий. Як приклад для допитливого читача я розповім відверто (бо ж перекладачеві у своїх примітках належить бути відвертим, вигадка – це привілей автора), як виявив образ, прихований у цьому розділі. Я наведу коротку бесіду, яку мав учора з подругою Єленою, ерудованою і вельми досвідченою колегою. Під час розмови зринула тема моєї роботи, і я з запалом повідомив, що «Печера ідей», твір, який я почав перекладати, – це ейдетичний текст. Єлена якусь хвилю лише дивилася на мене, у лівій руці тримаючи за хвостик черешню з тарілки, що стояла поруч, а тоді перепитала:}

^{– Який текст?}

^{– Ейдетичний. Ейдезис, – став пояснювати я, – це художній засіб, який винайшли давньогрецькі письменники, щоб лишати у своїх творах підказки або приховані повідомлення. Він полягає в повторенні певних метафор або слів, виокремивши які, проникливий читач отримає ідею або образ, не пов’язаний із основним текстом. Архінус Коринфянин, приміром, у довгому вірші, начебто присвяченому польовим квітам, за допомогою ейдезису приховав щонайдокладніший опис коханої. А Епаф Македонянин…}

^{– Як цікаво, – знуджено всміхнулася Єлена. – А можна дізнатися, що приховує цей твій анонімний текст «Печери ідей»?}

^{– Я знатиму, коли перекладу всю книжку. У першому розділі найчастіше трапляються слова «волосся», «грива», а також «рот» і «паща», які «кричать» або «ревуть», але…}

^{– «Грива» і «паща, яка реве»?.. – невимушено урвала вона мене. – Ідеться ж про лева, хіба ні?}

^{І кинула до рота черешню.}

^{Я завжди ненавидів цю здатність жінок приходити до істини без зусиль, найкоротшим шляхом. Тепер настала моя черга мовчки витріщатися на неї.}

^{– Ну так, лев, ясна річ… – зрештою пробурмотів я.}

^{– Ось тільки не збагну, – вела далі Єлена, не надаючи справі особливої ваги, – чому автор вважав ідею лева такою секретною, що вирішив приховати її за допомогою цього… як ти казав?}

^{– Ейдезису. Ми дізнаємося це, коли я завершу переклад. Ейдетичний текст можна зрозуміти, тільки прочитавши його від початку до кінця, – сказав я, тим часом думаючи: «Ну звісно ж, лев… І як це мені раніше не спало на думку?»}

^{– Гаразд, – мовила Єлена, вочевидь вважаючи розмову закінченою. Вона зігнула в колінах довгі ноги, які досі лежали простягнуті на стільці, поставила тарілку з черешнями на стіл і підвелася. – Тоді перекладай далі, а потім розкажеш мені.}

^{– Дивно, що Монтал не зауважив нічого в оригінальному рукописі… – сказав я.}

^{– То напиши йому листа, – порадила Єлена. – Виявиш себе з хорошого боку й заслужиш на похвалу.}

^{І хоча я спершу вдав, ніби не згоден (щоб вона не помітила, що вирішила всі мої проблеми одним махом), зрештою я так і вчинив.}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯