Текст книги "Я – Демон лени, покоривший этот мир ради того, чтобы мне дали поспать"

Автор книги: А.Никл

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 19 страниц)

Діагор рішуче підійшов і зазирнув до бібліотеки.

Рештки світла з бенкету присмеркового сонця сочилися крізь вікна без віконниць. Перші столи були порожні, далі теж нікого не було, а ось у глибині зали… У глибині зали він побачив стіл, завалений папірусами, за яким, однак, ніхто не сидів. Як видавалося, неторкнуті були й полиці, на яких під дбайливим наглядом зберігалися філософські тексти (зокрема й не один примірник Платонових «Діалогів»), а також поетичні та драматичні твори. «Чекайте-чекайте, а онде, у лівому кутку…»

Там спиною до Діагора стояв якийсь чоловік. Нахилившись, він шукав щось на нижніх полицях, і тому філософ не помітив його відразу. Зненацька чоловік різко випростався зі згортком папірусу в руці, і Діагор упізнав його, навіть іще не бачивши обличчя.

– Геракле!

Розгадник обернувся з непритаманною йому прудкістю – наче кінь, підстьобнутий батогом.

– А, це ти, Діагоре!.. Коли ти запросив мене до Академії, я познайомився з кількома рабами, і сьогодні вони впустили мене до бібліотеки. Не сердься на них… ну і на мене, звісна річ…

Філософові спершу здалося, що Геракл занедужав: обличчя його було таке бліде, наче з нього сплинула вся кров.

– Але що…

– Клянуся священною Зевсовою егідою, – перебив його Геракл, що аж тремтів. – Ми зіштовхнулися з могутнім і незвичайним злом, Діагоре, злом, бездонним, наче морська безодня, злом, яке стає темнішим, що глибше ми в нього занурюємось. Нас ввели в оману!

Він говорив дуже швидко, не припиняючи діяльності: розгортав і знову згортав сувої папірусу, клав їх назад на полички… Кажуть, візниці розмовляють так із кіньми під час перегонів. Товсті Гераклові руки і його голос тремтіли одночасно. Він гнівно мовив далі:

– Нас використали, Діагоре, тебе й мене, використали, щоб розіграти жахливий фарс. Ленейську комедію з трагічним фіналом!

– Про що ти кажеш?

– Про Менехма, про Трамахову смерть, про вовків на Лікавіті… Ось, про що я кажу!

– Що ти маєш на увазі? Менехм невинен?

– О ні! Він винен, винен більше, ніж згубна жага! Але… але…

Він затнувся й підніс кулак до рота. Відтак промовив:

– Я все поясню тобі в належний час. Сьогодні вночі я мушу відвідати одне місце… Мені б хотілося, щоб ти пішов зі мною, але попереджаю: те, що ми побачимо там, буде не надто приємним!

– Я піду, – відказав Діагор, – навіть на протилежний берег Стіксу, якщо ти гадаєш, що це допоможе розкрити ту оману, про яку ти кажеш. Повідай мені лише одне: це стосується Менехма, чи не так?.. Він посміхався, коли визнавав себе винним… а це, без сумніву, вказує на те, що він має намір утекти!

– Ні, – відказав Геракл. – Менехм посміхався, коли визнавав себе винним, тому, що не має наміру втікати.

Побачивши здивування на Діагоровому обличчі, він додав:

– Саме так їм і вдалося нас одурити!*

__________

^{* Він прийшов у інакшій масці (цього разу – з усміхненим чоловічим обличчям). Я підвівся з-за столу.}

^{– Ти вже виявив головний ключ? – голос звучав приглушено з-під розсміяної личини.}

^{– Хто ти?}

^{– Я – запитання, – відказав мій тюремник і повторив: – Ти вже виявив головний ключ?}

^{– Випусти мене звідси…}

^{– Випущу, коли виявиш ключ. Ти вже виявив його?}

^{– Ні, не виявив! – заволав я, зриваючись із прив’язі й гублячи віжки спокою. – Ейдезис у творі вказує на Гераклові подвиги, і на дівчину з лілією, і на перекладача… але я не знаю, що все це може значити! Я…}

^{Він перервав мене з насмішкуватою серйозністю:}

^{– Може, ейдетичні образи – лише частина ключа. Про що йдеться у творі?}

^{– Про… про розслідування низки вбивств… – забелькотів я. – Головний герой уже начебто знайшов винного, але тепер… тепер виникли якісь сумніви… я ще не знаю, у чому річ.}

^{Тюремник начебто хихотнув (пишу «начебто», бо маска приховувала його емоції), а тоді сказав:}

^{– Може ж бути й таке, що головного ключа взагалі нема, хіба ні?}

^{– Не думаю, – миттю відповів я.}

^{– Чому?}

^{– Бо якби ключа не було, ти б не тримав мене замкненим тут.}

^{– О, дуже добре, – здавалося, моя відповідь його потішила. – Отже, я для тебе – доказ існування головного ключа!.. А краще сказати, найважливіший доказ.}

^{Я вдарив кулаком по столу й загорлав:}

^{– Годі вже! Ти знаєш текст! Ти навіть змінив його: виготовив фальшиві сторінки та перемішав їх зі справжніми! Ти прекрасно володієш мовою і стилем твору! Навіщо тобі я?}

^{Хоч маска не переставала сміятися, тюремник, схоже, замислився на якусь мить. Відтак сказав:}

^{– Я жодним чином не змінював твору. У ньому немає фальшивих сторінок. Ти просто заковтнув ейдетичну приманку.}

^{– Тобто?}

^{– Коли твір, як у цьому випадку, має сильний ейдезис, читач стає настільки одержимим образами, що вони якоюсь мірою затягують його в текст. Ми не можемо бути одержимими чимось, не почуваючись водночас частиною цього. Як у погляді коханої ти прагнеш бачити її любов до тебе, так і в словах ейдетичної книжки ти хочеш виявити свою присутність…}

^{Я роздратовано взявся перебирати аркуші, доки не знайшов потрібний.}

^{– І тут також? – показав я йому. – Коли у фальшивому восьмому розділі Геракл Понтор розмовляє з ув’язненим перекладачем? Тут я теж заковтнув ейдетичну приманку?}

^{– Авжеж, – спокійно відповів тюремник. – Згадки про Перекладача, до якого Крантор часом звертається у другій особі, трапляються впродовж усього твору. Саме з ним і розмовляє Геракл у тому «фальшивому» розділі… Але це не означає, що він – це ти!..}

^{Я не знав, що відповісти: його логіка була нищівна. Раптом з-під маски почувся сміх.}

^{– Ох, ця література!.. – промовив він. – Читання – це не роздуми на самоті, мій друже, читання – це розмова! І не звичайна розмова, а платонівський діалог, коли твоїм бесідником виступає ідея. Проте ця ідея не є сталою: провадячи з нею діалог, ти змінюєш її, присвоюєш собі, починаєш вірити в її незалежне існування… Ейдетичні книжки використовують цю властивість, щоб розставити хитрі пастки… пастки, які можуть довести тебе до… божевілля, – помовчавши, він додав: – Саме це сталося з Монталом, твоїм попередником…}

^{– Монталом? – у мене всередині все похололо. – Монтал був тут?}

^{Запала мовчанка. А тоді зненацька маска вибухнула гучним реготом.}

^{– Звісно, що був… І то значно довше, ніж ти гадаєш! Власне кажучи, мені, як і тобі, цей текст став відомим завдяки його редакції. Але я знав, що «Печера» приховує в собі ключ, тож замкнув Монтала тут і змусив шукати цей ключ. Він зазнав невдачі.}

^{Останні слова тюремник вимовив так, немовби «невдача» – це саме те, чого він очікував від своїх в’язнів. Він замовк, а усмішка маски, здавалось, поширшала.}

^{– Мені урвався терпець, – мовив тюремник далі, – і я дозволив своїм псам поласувати ним… А потім викинув труп у лісі. Влада вирішила, що його загризли вовки.}

^{Він знову помовчав, а тоді додав:}

^{– Але не хвилюйся. Мине ще чимало часу, перш ніж мені урветься терпець із тобою.}

^{Мій страх вилився в лють.}

^{– Ти… ти – жахливий, безжальний… – я затнувся, силкуючись дібрати відповідного слова. «Убивця? Злочинець? Кат?» Урешті, збагнувши, що мою відразу до цієї людини не витлумачити словами, я в розпачі вигукнув: – …бозна-хто! – і виклично додав: – Гадаєш, ти мене залякав?.. Це ти боїшся, і тому ховаєш обличчя під маскою!}

^{– Хочеш зняти з мене маску? – урвав мене тюремник.}

^{Запала глибока тиша.}

^{– Ні, – урешті відказав я.}

^{– Чому ж?}

^{– Бо знаю: якщо побачу твоє обличчя, ніколи не вийду звідси живим…}

^{Знову почулося його ненависне хихотіння.}

^{– Отже, щоб почуватися в безпеці, ти потребуєш моєї маски, а я для того самого – твоєї присутності! Це означає, що нам не можна розлучатися! – він попрямував до дверей, вийшов і зачинив їх, перш ніж я дістався до них. Крізь шпарини до мене долинув його голос. – Перекладай далі. І подумай ось про що: якщо ключ є, і ти його знайдеш, я тебе випущу. Але якщо його нема, ти ніколи не вийдеш звідси. Тож насамперед ти зацікавлений у тому, щоб цей ключ існував, чи не так?}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

10*

__________

^{* «Пронизливо пахне жінкою. А на дотик… о, ця гладенька пружність! Немовби м’якість дівочого перса поєдналася з твердістю біцепса атлета». Такий абсурдний опис подає Монтал, розповідаючи про текстуру папірусу з десятим розділом.}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

– Хочеш зняти з мене маску?

– Ні, бо тоді не вийду звідси живим.**

__________

^{** Цей пароль (за якусь хвилю ми дізнаємося, що це пароль) із дивною точністю відтворює уривок моєї розмови з тюремником кілька годин тому. Ще одна «ейдетична приманка»?}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Вони стояли перед темним входом-ротом, вирубаним у скелі. Ледь-ледь вигинаючись, фриз разом із порогом скидалися на величезні жіночі губи. Однак невідомий скульптор вирізьбив на фризі мармурові андрогінні вуса, оздобивши їх постатями оголених і войовничих парубків. Це був невеликий храм Афродіти у північному схилі Пніксу[65]65
  Пнікс – невисокий кам’янистий пагорб у центрі Афін, неподалік західного схилу Акрополя. На ньому проводилися народні збори всіх громадян Стародавніх Афін, еклесії.


[Закрыть], але, проникаючи всередину, годі було уникнути враження, що спускаєшся у глибоке провалля, печеру в Гефестових володіннях.

– Певними ночами щомісяця, – дорогою пояснював Геракл Діагорові, – приховані двері всередині відчиняються і впускають відвідувачів до поплутаних переходів, що пронизують цей схил пагорба. Перед входом стоїть вартовий у масці й темному плащі; це може бути як чоловік, так і жінка. Потрібно правильно відповісти на його запитання, інакше він нас не пропустить. На щастя, мені відомо, який сьогодні пароль…

Сходи були широкі. До того ж спуск полегшувало світло рівномірно розміщених смолоскипів. Міцний запах диму й пахощів дужчав із кожною сходиною. Чути було замасковані відлунням солодкаві запитання гобоя і мужні відповіді кимвалів, а також голос рапсода[66]66
  Рапсод – виконавець епічних пісень у Стародавній Греції.


[Закрыть] невизначеної статі. Наприкінці сходів, за поворотом, була невеличка кімната, що мала, як видавалося, два виходи: вузький і темний тунель ліворуч та приладнана до каменю завіса праворуч. Повітря було задушливе, майже непридатне для дихання. Біля завіси стояла якась особа. Її маска зображала гримасу жаху. На особі був коротенький, майже непристойний хітон, але більшу частину голизни затушковувала темрява, і тому важко було зрозуміти, хто перед ними: неймовірно худорлявий юнак чи дівчина з пласкими грудьми. Побачивши новоприбулих, особа відвернулася, взяла щось із прикріпленої до кам’яної стіни полички і вручила це їм. Юним голосом, що міг належати як чоловікові, так і жінці, вона сказала:

– Ваші маски. Священний Діоніс Бромій. Священний Діоніс Бромій.

Філософ не мав багато часу розглядати свою. Вона була схожа на маски хоревтів у трагедіях: держак знизу, виготовлений із тої самої глини, що й усе решта, і вираз, який удавав радість чи божевілля. Діагор не роздивився, чиє було лице: чоловіче чи жіноче. Важила маска відчутно. Він узяв її за держак, підніс до обличчя й поглянув на все крізь сповнені таємничості отвори для очей. Власний віддих затуманив йому огляд.

Істота (яка дала їм маски і стать якої Діагор досі не міг визначити: здавалося, вона з кожним рухом, із кожним словом коливалася бентежливо й нерішуче то на один бік, то на другий) відтулила завісу і пропустила їх.

– Обережно. Знову сходи, – попередив Геракл.

Замкнений простір підземелля наводив на думку про материне лоно, перший прихисток нового життя. Стіни, наче перлами, спливали червоними краплями, а ніс забивав гострий запах диму й пахощів. У глибині здіймався не надто великий дерев’яний поміст, на якому стояли рапсод і музúки. На мізерному клаптику простору перед помостом громадилися глядачі: невиразні тіні, які похитували головами, вільною рукою – тою, що не тримала маски, – торкалися плеча сусіда. Посередині печери видніла позолочена чаша на тринозі. Геракл та Діагор розмістилися позаду всіх і стали чекати. Філософ припустив, що шмаття смолоскипів і вугілля курильниць, які звисали зі стелі, містять якісь трави-барвники, бо язики полум’я, що здіймалися від них, мали незвичний вогненно-червоний колір рум’янцю.

– Що це? – запитав він. – Ще один підпільний театр?

– Ні. Це обряди, – відказав Геракл з-під маски. – Але не Священні містерії, а інші. У Афінах повно такого.

Зненацька у просторі, що його охоплював Діагорів погляд крізь очні отвори, з’явилася рука: вона пропонувала йому невеличкий кратер із темною рідиною. Філософ відхилив маску й побачив навпроти себе іншу личину. Червонясте світло заважало визначити колір, але вигляд її жахав: довжелезний ніс старої відьми, по краях – чудово відтворені косми волосся. Постать – чи то чоловік, чи то жінка – мала на собі легесеньку туніку, подібну до тих, які гетери одягають на розпусні учти, щоб збудити гостей. Утім, знову ж таки, стать була прихована неймовірно вміло.

Діагор відчув, що Геракл штовхнув його лікоть:

– Бери, що тобі пропонують.

Філософ узяв кратер, і постать щезла з печери, перед тим блимнувши своєю справжньою природою, адже туніка була відкрита по боках. Одначе криваво забарвлене світло не дало змоги з певністю відповісти на запитання: що ж то звисало там? Велике черево? Чи обвислі груди? Розгадник теж тримав у руці кратер.

– Коли прийде час, удай, ніби п’єш, – пояснив він. – Але навіть не думай цього робити насправді.

Ураз музика змовкла, і гурт глядачів став ділитися надвоє, розміщуючись уздовж бічних стін і звільняючи центральний прохід. Почулися кашель, хрипкий сміх і тихі уривки слів. На сцені лишився тільки червонястий силует рапсода, музики вже пішли. Водночас, немов оживлений чорною магією труп, у повітря здійнялися смердючі випари, і Діагорові довелося втамувати раптове бажання втекти з цього підземелля назовні, щоб ковтнути свіжого повітря: він неясно здогадувався, що сморід ішов з чаші, а саме – від тої безформної грудки, що лежала в ній. Коли люди, що оточували її, розступилися, смердота, вочевидь, стала поширюватися безперешкодно.

Тим часом з-за завіси до печери вдерлася зграя химерних постатей.

Найперше в очі впадала їхня цілковита голизна. Округлості силуетів наштовхували на думку про те, що тіла – жіночі. Постаті рачкували, на їхніх головах були чудернацькі маски. Груди вільно танцювали, у когось більше, у когось менше. Тіла одних легко вписувалися у канон ефебової краси, інших – не дуже. Одні повзли спритно, жваві й гнучкі, інші були тілисті й незграбні. Найпримітнішими частинами тіл були спини та сідниці різної вроди, віку і свіжості. Але всі були голі, всі лізли на чотирьох і несамовито рохкали, наче льохи під час тічки. Глядачі підохочували їх міцними вигуками. «Звідки вони взялися?» – здивувався Діагор, а тоді згадав про тунель, що вів із невеличкого передпокою ліворуч.

Постаті рухалися клином: одна на чолі, двоє за нею, а далі вже тільки по четверо: більше тіл уряд не вміщалося у проході. Таким чином початок цього дивоглядного людського стада скидався на вістря живого списа. Діставшись триноги, потік голих тіл затримався і став її оточувати.

Ті, що повзли першими, видерлися на сцену і з паморочливою прудкістю кинулися на рапсода. До печери вповзало дедалі більше постатей, тож останнім довелося спинитися. Чекаючи, вони підтискали тих, що були спереду, впираючись масками їм в озаддя і стегна. Діставшись мети, вони безладно кидалися на поміст, задихаючись від шаленства, громадячи м’яку кучугуру ворушких тіл, мішанину дозрілої плоті.

Остовпілий Діагор, на межі між здивуванням і огидою, знову відчув, що Геракл штовхнув його лікоть:

– Удай, ніби п’єш!

Філософ озирнувся довкола: глядачі закидали голови назад, а на їхніх туніках з’являлися темні плями від рідини. Він відтулив маску та підніс кратер до рота. Запах не нагадував йому нічого знайомого – якась густа суміш чорнила і спецій.

Прохід помалу звільнявся, але сцена тріщала під натиском. Гора голих тіл, гучна й рухлива, не давала змоги бачити, що там діється.

Аж тут зі сцени щось полетіло й упало біля чаші. То була рапсодова права рука, легко впізнавана завдяки клаптеві чорної тканини від туніки, що пристав до плеча. Цю подію глядачі привітали радісними вигуками. Те саме сталося і з лівою рукою, що впала на долівку зі стуком, мовби суха гілка, і відлетіла просто до ніг Діагорові; її розтулена долоня скидалася на квітку з п’ятьма білими пелюстками. Філософ скрикнув, але, на щастя, ніхто цього не почув. Це розчленування неначе стало умовним знаком, і глядачі кинулися до чаші з веселим захватом дівчат, що пустують на осонні.*

__________

^{* «Дівчата» й «білі пелюстки» повертають мене до думок про мою дівчину з лілією: я немовби бачу, як вона біжить під гарячим сонцем Греції із лілією в руці, радісна, упевнена… І все це в такому жахливому абзаці! О клята ейдетична книжко!}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

– Це лялька, – сказав Геракл паралізованому від жаху товаришеві.

Одна нога вдарила котрогось із глядачів, а тоді впала на підлогу; друга – кинута надто сильно – відскочила від протилежної стінки. Жінки тепер билися за право відірвати голову скаліченому манекенові: хто тягнув в один бік, хто – в інший, хто хапався руками, а хто – зубами. Переможниця стала на середину сцени і з виттям високо здійняла свій трофей, безсоромно розставивши ноги, демонструючи непритаманні афінським дівчатам атлетичні стегна і випинаючи розкішні перса. Світло смолоскипів затаврувало червоним її ребра. Жінка почала тупати босою ногою по дерев’яному помосту, викликаючи пилових примар. Її товаришки, задихані, але вже спокійніші, дивилися на неї з повагою.

Над глядачами запанував Хаос. Годі було збагнути, що відбувається. Усі з’юрмилися довкола чаші. Ошелешений, приголомшений безладом Діагор теж підійшов. Перед ним старий чоловік трусив густим сивим волоссям, немовби поринувши в екстаз якогось внутрішнього танцю. Старигань тримав щось у зубах: здавалося, наче його вдарили по обличчю і роз’юшили губи, але клапті м’яса, що звисали з кутиків рота, були не його.

– Мені треба вийти, – простогнав Діагор.

Жінки несамовито затягли в один голос:

– Ая, ая, Бромій, евое, евое!..

– Заради богів дружби, Геракле, що то було? Це ж не Афіни, правда ж!

Важко відсапуючи, вони сиділи на землі в мирній прохолоді безлюдної вулиці, спершись спинами до стіни будинку. Діагорів шлунок почувався вже краще після того, як власник немилосердно його прочистив. Геракл, насупившись, відказав:

– Боюся, Діагоре, це більше Афіни, ніж твоя Академія. Це діонісійський обряд. Щомісяця десятки їх справляють у Місті та околицях. Вони різняться дрібними деталями, але загалом усі подібні. Я, звісна річ, знав про існування таких ритуалів, але досі не бачив на власні очі жодного. І захотів побачити.

– Навіщо?

Розгадник почухав посріблену сивиною борідку.

– Згідно з легендою, Діонісове тіло роздерли титани – подібно як фракійки – Орфеєве, – але Зевс узяв його серце та повернув сина до життя. Вирвати серце і з’їсти його – чи не найголовніша частина діонісійського ритуалу…

– Чаша… – пробурмотів Діагор.

Геракл кивнув.

– У ній вочевидь були гнилі шматки сердець, вирваних у тварин…

– А ті жінки…

– Жінки й чоловіки, раби й вільні, афіняни й метеки… Під час обряду різниця між ними зникає. Безумство та нестямність братають людей. Одна з цих жінок, що рачкували, може бути архонтовою донькою, а поруч із нею, можливо, повзла рабиня з Коринфа чи гетера з Аргоса. Це божевілля, Діагоре: нам не осягнути цього розумом.

Філософ приголомшено похитав головою.

– Але який стосунок це має до… – ураз він широко розплющив очі й вигукнув: – Вирване серце!.. Трамах!

Геракл знову кивнув.

– Ця релігійна громада, яку ми сьогодні бачили, – існує відносно законно, влада знає про неї і не заперечує, однак є й інші, які через особливості своїх ритуалів діють таємно… У мене вдома ти був порушив слушне питання, пригадуєш? Істини не можна дістатися розумом. Тоді я не повірив тобі, але тепер мушу визнати, що ти мав рацію: сьогодні вдень на агорі я слухав розмову селян з Аттики, що жалілися на смерті своїх товаришів, на яких напали вовки, і те, що я відчув, було не логічним наслідком… скажімо, аргументованої бесіди, а… чогось… чого я навіть не можу визначити… Можливо, це був спалах мого сократівського даймона, можливо, інтуїція, подібна до тої, що, як стверджують, властива жінкам. Це сталося, коли один із селян згадав, що в його товариша вижерли серце. Тоді я просто подумав: «Це був ритуал, а ми навіть не запідозрили цього». Жертвами ставали здебільшого селяни, тому досі все відбувалося непомітно. Але я впевнений, що це триває в Аттиці вже віддавна…

Розгадник утомлено звівся на рівні. Діагор вчинив так само й пробурмотів нагальним і схвильованим тоном:

– Стривай-но! Але ж Евней та Анфіс померли не так! Вони… у них серця лишилися на місці!

– Ти ще не збагнув? Евнея та Анфіса вбили, щоб ошукати нас. Трамахова смерть – ось що вони прагнули приховати. Коли вбивці дізналися, що ти винайняв розгадника таємниць, то сполошилися й вирішили розіграти цю моторошну комедію…

Діагор провів рукою по обличчю, немовби хотів зірвати той недовірливий вираз, який з’явився на ньому.

– Це неможливо… Вони зжерли… Трамахове серце?.. Коли?.. До нападу вовків чи після?..

Він урвався, глянувши на розгадника й помітивши, що той дивиться на нього твердо та безпристрасно.

– Ніколи не було жодних вовків, Діагоре. Саме це вони всіма способами прагнули приховати від нас. Ті сліди зубів і пазурів… То не вовки… Є секти, які…

Цієї миті одночасно сталися дві події: промайнула тінь і почувся шум. Тінь – неправильний видовжений багатокутник – відокремилася від найближчого до них рогу будинку й, окреслена місячним світлом, стала швидко віддалятися. Що ж до шуму, то спочатку це був гучний віддих, а потім – квапливі кроки.

– Хто це? – запитав Діагор.

Геракл відреагував миттєво.

– Хтось стежив за нами! – вигукнув розгадник.

Він кинувся вперед, змушуючи своє огрядне тіло бігти. Діагор швидко обігнав його. Постать – чи то жіноча, чи то чоловіча – здавалося, котилась вулицею, доки не щезла в темряві. Розгадник спинився, важко відсапуючи.

– Ет, марна річ!

Вони порівнялися. Діагорові щоки пашіли рум’янцем, а пухкі, немов дівочі, губи здавалися підфарбованими. Зграбним рухом він поправив волосся, ковтнув повітря, випнувши великі груди, і солодким, наче у німфи, голосом промовив:*

__________

^{* Благаю, читачу, не зважай на цей несподіваний Діагорів гермафродитизм, адже він ейдетичний. Двостатевість, що домінувала в описах другорядних персонажів, перекинулася й на одного з головних героїв. Схоже, це вказує на дев’ятий Гераклів подвиг, здобуття Іпполітиного пояса, коли героєві довелося протистояти амазонкам (дівам-войовницям, чи то пак чоловікожінкам), щоб заволодіти поясом їхньої цариці Іпполіти. Утім, я вважаю, що автор дозволяє собі їдку насмішку над одним із «найсерйозніших» персонажів усього твору (мене знову взяв сміх, коли я уявив собі Діагора жінкою). Це гротескне почуття гумору, як на мене, не надто відрізняється від почуття гумору мого тюремника в масці…}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

– Утік. Хто б то міг бути?

– Якщо це один із них, а саме так я й думаю, – похмуро відказав Геракл, – то вже завтра вранці наші життя не будуть варті й ламаного обола. Члени цієї секти страшенно хитрі й діють без зайвих сентиментів: я вже казав тобі, що вони, не вагаючись, використали Анфіса та Евнея, щоби збити нашу думку зі шляху… Обидва юнаки, як і Трамах, напевне належали до секти. Тепер мені зрозуміла причина того страху, який я помітив у Анфіса: він боявся не Менехма, він боявся нас. Його зверхники, певна річ, порадили просити призначення якнайдалі від Афін, щоб ми не змогли його допитати. Але наше розслідування просувалося, і тоді секта вирішила принести в жертву і його, щоб відвернути нашу увагу на Менехма… Я досі пам’ятаю Анфісів погляд того вечора, коли він оголений стояв у коморі… Як же цей клятий хлопчисько одурив мене!.. Що ж до Евмарха, не думаю, що він – один із них. Можливо, старий раб став свідком Анфісової смерті, хотів їй завадити, і через це його також убили.

– Отже Менехм…

– …належить до їхньої секти і має певну вагу: він чудово відіграв свою неоднозначну роль винного, коли ми прийшли до нього… – Геракл скривився. – І мабуть, це саме він навернув твоїх учнів…

– Але ж Менехма засудили на смерть! Його кинуть до Барафронського провалля!

Геракл понуро кивнув.

– Знаю. Саме цього він і хоче. Тільки не проси, Діагоре, щоб я це збагнув! Тобі слід прочитати ті тексти, що я їх знайшов у твоїй бібліотеці… Члени деяких діонісійських сект палко жадають зазнати тортур і бути розірваними на шматки; вони йдуть на жертовну смерть з такою охотою, наче молода в обійми молодого шлюбної ночі… Пригадуєш, що я тобі казав про Трамаха? Його руки були неушкоджені! Він не боронився! Імовірно, того дня, коли ти розмовляв із ним, ти бачив у його очах чисту насолоду, а не страх! Страх був тільки у твоїх очах, Діагоре!

– Ні! – трохи не зірвався на вереск філософ. – Насолода не така!

– Можливо, насолода цього типу саме така. Звідкіля тобі знати? Хіба ти колись зазнавав її?.. Не роби такої міни, я теж не можу пояснити собі цього! Навіщо учасники обряду, який ми бачили сьогодні вночі, їли протухлі шматки нутрощів? Не знаю, Діагоре, і не проси мене збагнути! Може, все Місто збожеволіло, а ми з тобою цього не помітили!

Геракл мало не злякався, побачивши вираз, який раптом з’явився на товаришевому обличчі: Діагор неначе якимось неприродним зусиллям м’язів намагався поєднати жах, лють і сором. Розгадник ще ніколи не бачив його таким. Коли філософ заговорив, голос його чудово пасував до цієї маски.

– Геракле Понторе, ти кажеш про учнів Академії! Ти кажеш про моїх учнів! Я знав, що всередині їхніх душ!.. Я…

Геракл, якому зазвичай вдавалося зберігати самовладання, ураз відчув, що ним оволодіває гнів.

– Яке тепер має значення твоя триклята Академія!? Яке вона мала значення будь-коли!..

Він пом’якшив тон, коли помітив, як гірко глянув на нього філософ. Розгадник мовив далі, уже зі своїм звичним спокоєм:

– Хоч-не-хоч мусимо визнати, Діагоре, що люди вважають твою Академію вкрай нудним місцем. Вони відвідують її, слухають твої лекції, а потім… а потім пожирають одне одного. Ось і все.

«Урешті-решт він прийме це», – подумав Геракл, зворушений тим стражденним виразом, що його у світлі місяця побачив на виснаженому менторовому обличчі. На якусь хвилю запала ніякова мовчанка, а тоді Діагор промовив:

– Має бути якесь пояснення. Ключ. Якщо правда те, що ти кажеш, то мусить бути якийсь ключ до розуміння цього всього, хоч ми його поки що не знайшли…

– Можливо, у цьому дивному тексті справді криється якийсь ключ, – погодився Геракл, – але я – не надто годящий перекладач… Хтозна, може, щоб краще зрозуміти справу, треба глянути на неї збоку.* У будь-якому разі, ми маємо діяти обачно. Якщо за нами стежили – а я підозрюю, що саме так і було, – то їм уже відомо, що ми їх викрили. І це їм анітрохи не сподобається. Ми мусимо квапитися…

__________

^{* Збоку? Чи звідси, знизу?}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

– Але що ж робити?

– Нам потрібні докази. Усі відомі нам члени секти – Трамах, Евней, Анфіс, Менехм – або вже мертві, або ось-ось помруть… Їхній план – вельми розумний. Але, гадаю, у нас ще є шанс… Якби тільки нам вдалося змусити Менехма зізнатися!..

– Я спробую поговорити з ним, – запропонував Діагор.

Геракл замислився на хвилю.

– Гаразд, поговори з ним завтра. Я ж поспитаю щастя з іншою людиною…

– З ким?

– Тою, хто, можливо, є єдиною помилкою, якої припустилися вбивці! Побачимося завтра, добрий Діагоре. Будь обережний!

Місяць був жіночим персом, і палець хмари наближався до пипки. Місяць був піхвою, і видовжена хмара прагнула ввійти в неї.*

__________

^{* Я надто довго сиджу під замком. На якусь мить мені здалося, що ці два речення можна було б перекласти пристойніше, наприклад: «Місяць був персом, якого торкався палець хмари. Місяць був улоговиною, куди прагнула сховатися хмарина довгастої форми», – або щось на кшталт цього. Щось поетичніше, ніж та версія, на якій я спинився. Але річ у тому… О Єлено, як часто я тебе згадую і як мені тебе бракує! Я завжди гадав, що фізичні бажання – це лише слуги шляхетної розумової праці, а тепер… тепер я все віддав би, аби лише добре перепихнутися! (Я пишу так прямо, тому що, будьмо щирі, хто це все читатиме?) Ох, треба перекладати! Безглуздий Гераклів подвиг, здійснений за наказом свавільного Еврісфея! Що ж, нехай буде так! Хіба ж у цій темній келії я не господар своїх слів? Тож ось вам мій переклад, хоч він, либонь, вас шокує!}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Геракл Понтор, який не стежив за цим небесним рухом і був цілковито байдужий до нього, перетнув садок, що спочивав під пильним наглядом Селени, і відчинив двері свого будинку. Темне й німотне втулище коридору скидалося на око звіра, що стежить за здобиччю. Геракл спильна глянув, міркуючи, що Понсіка могла б застережливо лишити запалений світильник на поличці біля входу, але рабиня вочевидь не припильнувала.* Він увійшов у морок будинку, як ніж входить у плоть, і зачинив двері.

__________

^{* Що це? Явно зненацька з’являється ейдетичний букет зі слів «пильний», «стежити» тощо. Але… що це значить? Хтось «стежить» за Гераклом?}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

– Ясінтро? – озвав він гетеру.

Відповіді не було.

Геракл спробував розітнути пітьму поглядом, але марно. Він неквапно попрямував до внутрішніх покоїв. Його ноги ступали наче по вістрях ножів. Холоднеча будинку, що поринув у темряву, немов кинджалом пронизувала плащ.

– Ясінтро? – гукнув він знову.

– Я тут, – ножем прорізало тишу.**

__________

^{** Ножі! Ейдезис зненацька розростається, наче отруйний плющ! Що ж це за образ? «Пильнувати», «ножі»… Ой, Геракле, Геракле, будь обережний: ти в небезпеці!}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Розгадник підійшов до дверей спальні. Гетера, що стояла в темряві спиною до нього, обернула голову.

– Що ти тут робиш без світла? – запитав він.

– Чекаю на тебе.

Вона поквапилася запалити каганець на столі. Геракл тим часом споглядав її спину. Нерішучий вогник народився перед дівчиною і розпростерся по затиллю кімнати. Ясінтра якусь хвилю зволікала обернутися, і Геракл далі розглядав виразні лінії її спини. На ній був довгий м’який пеплос, що спадав аж до п’ят і був запнутий двома фібулами на обох плечах. Позаду одяг брижився складками.

– А де моя рабиня?

– Ще не повернулася з Елевсіна, – відказала гетера, досі стоячи спиною до нього.***

__________

^{*** А тепер «спина»! Це осторога! Можливо: «Пильнуй свою спину, бо… десь є ніж». Ох, Геракле, Геракле! Як мені застерегти тебе? Як? Не наближайся до неї!}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Відтак обернулася. Вона була прегарно нафарбована: подовжені тінями вії, білосніжні від білил вилиці та яскраво-червоні симетричні обриси вуст. Під пеплосом небесно-блакитної барви вільно колихалися груди; пояс із золотих кілець стягував і без того тонку талію; нігті на босих ногах були помальовані двома кольорами, як у єгиптянок. Обернувшись, вона зросила повітря легесенькими пахощами парфумів.