Текст книги "Я – Демон лени, покоривший этот мир ради того, чтобы мне дали поспать"

Автор книги: А.Никл

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 19 страниц)

– Я розповів тобі те, що побачив очима розуму, які здатні роздивитися саму Ідею, – відказав Діагор. – Не поспішай зневажати їх, Геракле. Я вже пояснював тобі, що ми також прихильники логічного мислення, однак вважаємо, що сама Ідея вища за нього. Це сяйво, проти якого ми всі в цьому світі, речі й істоти, – лише невиразні тіні. І описати її іноді можна лише за допомогою міфу, казки, поезії чи сну.

– Нехай так, але яка мені користь від твоїх «самих Ідей», Діагоре? Мене цікавить лише те, що я можу побачити на власні очі й обміркувати, застосувавши власну логіку.

– І що в цій дівчині побачив ти?

– Небагато, – скромно відповів Геракл. – Лише те, що вона нам брехала.

Діагор різко спинив свою квапливу ходу й обернувся до розгадника. Той м’яко й дещо винувато всміхнувся, наче дитина, яку сварять за небезпечну витівку.

– Я влаштував їй пастку: заговорив про Трамахового батька. Як тобі відомо, Мерагра засудили на смерть багато років тому, звинувативши у співпраці з Тридцятьма*…

__________

^{* Диктатура тридцяти громадян, встановлена в Афінах під наглядом спартанців після закінчення Пелопоннеської війни. Чимало афінян загинуло за наказом цих нещадних правителів, аж доки нове повстання не дозволило повернутися до демократії.}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

– Так, знаю. Прикрий то був суд, як і той над переможцями битви біля Аргінусів[29]29
  Битва біля Аргінуських островів (406 р. до н. е.) – морська битва Пелопоннеської війни, у якій афінський флот здобув останню перемогу над спартанським. Утім, попри перемогу, шістьох стратегів усунули з посад, звинуватили в ненаданні допомоги воїнам, що гинули під час битви, і засудили до страти.


[Закрыть]. Мерагр заплатив за провини інших, – зітхнув Діагор. – Трамах завжди уникав розмов про свого батька.

– Власне. Ясінтра сказала, що Трамах майже нічого їй не розповідав, однак вона чудово знала, що його батько загинув у безчесті…

– Та ні, вона знала тільки те, що він помер.

– Аж ніяк! Я вже пояснював тобі, Діагоре, що розгадую те, що можу бачити, а слова, які мені кажуть, я бачу так само добре, як оце зараз бачу смолоскипи на міській брамі. Усе, що ми робимо чи кажемо, – це текст, який можна прочитати й витлумачити. Ти пам’ятаєш, як саме вона висловилася? Не «його батько помер», а «він не мав батька». Зазвичай так кажуть, щоб заперечити існування того, про кого не хочуть згадувати… Саме такі слова вжив би Трамах. Виникає запитання: якщо він розповів цій гетері з Пірея про батька (про якого з тобою не хотів ділитися ані словом), що ще він міг їй розказати, чого ти не знаєш?

– То гетера бреше?

– Так мені видається.

– Отже, я теж мав рацію, коли казав, що вона брехала, – з притиском наголошуючи слова, мовив Діагор.

– Так, але…

– Невже ти не переконався, Геракле, що очі розуму теж бачать Істину, нехай і іншим шляхом?

– На жаль, не можу з тобою погодитися, – відказав Геракл, – адже ти говорив про стосунки Трамаха з гетерою, а я гадаю, що саме це – єдине, про що вона не збрехала.

Діагор мовчки ступив кілька швидких кроків, а тоді сказав:

– Твої слова, розгаднику таємниць, – наче небезпечні стрімкі стріли, що впинаються мені в груди. Я ладен був забожитися, що Трамах цілковито довіряв мені…

– Ох, Діагоре, – похитав головою Геракл, – тобі треба позбутися цього благородного уявлення про людей, яке ти маєш. Ти зачинився в Академії, навчаєш математики й музики і схожий на золотоволосу юнку з душею білої лілії, прекрасну, але наївну, яка ніколи не виходила з гінекею, а побачивши вперше чоловіка, закричала б: «На поміч! Рятуйте! Я в небезпеці!»

– Тобі ще не набридло кпити з мене? – з гіркотою в голосі відказав філософ.

– Це не кпини, а співчуття! Але повернімося до того, що нас цікавить. Мене турбує ще одне: чому Ясінтра втекла, коли почула, що ми розпитуємо про неї?

– Гадаю, причин їй не бракувало. Я натомість ніяк не збагну: звідки ти знав, що вона сховається в тому тунелі?

– А куди ж їй було ще подітися? Вона втікала від нас, авжеж, але розуміла, що нам її ніколи не наздогнати, адже вона – юна й прудка, а ми – старі й неповороткі… Я кажу передусім про себе, – поквапно здійняв він товсту руку, вчасно спиняючи Діагорове заперечення. – Із цього я виснував, що вона не бігтиме десь далеко, а вирішить переховатися… А кращої схованки, ніж той темний тунель неподалік її домівки, годі й шукати. Але… чому вона втікала? Вона ж заробляє собі на прожиток саме тим, що не втікає від чоловіків…

– Мабуть, не одне злодійство обтяжує її сумління. Ти сміятимешся наді мною, розгаднику, але я ще ніколи не бачив такої дивної жінки. Мене досі бере дрож, коли я згадую її погляд… Що це таке?

Геракл глянув туди, куди вказував його супутник. Вулицею біля міської брами сунула смолоскипна хода. Її учасники були в масках і несли тамбурини. Один із вартових заговорив до них.

– Починаються Ленеї, – промовив Геракл. – Уже пора.

Діагор несхвально похитав головою.

– Ці люди завжди такі швидкі на розваги.

Назвавши свої імена вартовим, вони минули браму й попрямували до середмістя. Діагор запитав:

– Що робитимемо тепер?

– Відпочиватимемо, Зевса ради. Мені болять ноги. Моє тіло придатне котитися з місця на місце, мов куля, а не пересуватися на ногах. Завтра ми поговоримо з Анфісом та Евнеєм. Себто поговориш ти, а я послухаю.

– Про що мені їх питати?

– Я подумаю. Побачимося завтра, добрий Діагоре. Я пришлю до тебе раба зі звісткою. А поки відпружся, відпочинь тілом і розумом. І нехай турботи не позбавлять тебе солодкого сну! Пам’ятай: ти найняв найкращого розгадника таємниць у всій Елладі*…

__________

^{* Сьогодні по обіді мені вдалося поговорити з Єленою в перерві між уроками (вона навчає грецької мови групу з тридцяти учнів). Я був такий схвильований, що відразу, без жодного вступу, розповів їй про все, що виявив:}

^{– Окрім лані, у третьому розділі є ще один образ – дівчина з лілією в руці.}

^{Її великі небесно-блакитні очі зробилися ще більшими.}

^– Що?

^{Я показав їй свій переклад.}

^{– Вона з’являється переважно в трьох видіннях одного з головних героїв, філософа-платоніка на ім’я Діагор. Але й інший персонаж, Геракл, також згадує про неї. Це дуже виразний ейдетичний образ, Єлено. Дівчина з лілією, яка прохає допомогти їй і остерігає від небезпеки. Монтал гадає, що йдеться про поетичну метафору, однак ейдезис тут очевидний. Автор навіть подає її опис – золоте волосся, блакитні, як море, очі, стрункий стан, біле вбрання, – і розкидує його по всьому розділу… Дивися, ось тут мовиться про її волосся… А ось тут згадується «струнка юнка в білих шатах»…}

^{– Стривай-но хвилинку, – урвала мене Єлена. – Під «стрункою юнкою в білих шатах» у цьому абзаці мається на увазі розсудливість. Це поетична метафора на кшталт…}

^{– Таж ні! – Мушу визнати, мій голос прозвучав на кілька тонів вище, ніж слід було. Єлена здивовано глянула на мене (тепер мені так прикро про це згадувати!) – Це не проста метафора, це ейдетичний образ!}

^{– Чому ти такий упевнений?}

^{Я замислився на хвилю. Моя теорія видавалася мені такою певною, що я забув підготувати аргументи для її захисту!}

^{– Слово «лілія» повторюється на кожному кроці, – мовив я, – а обличчя дівчини…}

^{– Яке обличчя? Ти щойно сказав, що автор описує лише її очі й волосся. Ти що, додумав сам усе решта?}

^{Я розтулив рота, але зненацька не знайшовся на відповідь.}

^{– Тобі не здається, що ти перебираєш міри з ейдезисом? Елій попереджав нас, пам’ятаєш? Він казав, що ейдетичні твори – оманливі, і мав рацію. Раптом тобі починає здаватися, що всі образи в тексті щось означають лише тому, що повторюються, але це ж безглуздо: Гомер докладно описує, як одягнені багато героїв «Іліади», однак це не означає, що цей твір – ейдетичний трактат про одяг…}

^{– Ось, – я показав їй переклад, – тут образ дівчини, що прохає про допомогу й говорить про небезпеку… Прочитай сама, Єлено.}

^{Вона взялася читати. Я кусав нігті від нетерплячки. Закінчивши, Єлена знову скинула на мене своїм жорстоким співчутливим поглядом.}

^{– Авжеж, я не так добре знаюся на ейдетичній літературі, як ти, але єдиний прихований образ, який мені вдалося побачити в цьому розділі – це «швидкість», що натякає на четвертий Гераклів подвиг – лови Керинейської лані, дуже прудкої тварини. «Дівчина» й «лілія» – це явно поетичні метафори, які…}

^{– Єлено…}

^{– Дай мені доказати. Це поетичні метафори, які обмежуються Діагоровими «видіннями»…}

^{– Геракл теж про них згадує.}

^{– Але тільки коли його слова стосуються Діагора! Дивися… Геракл каже йому… ось тут… що уявляє його як «золотоволосу юнку з душею білої лілії, прекрасну, але наївну…» Він говорить про Діагора! Автор використовує ці метафори, щоб описати простодушну й тендітну натуру філософа.}

^{Однак її слова не переконали мене.}

^{– А чому саме «лілія»? – запитав я. – Чому не будь-яка інша квітка?}

^{– Ти плутаєш ейдезис із плеоназмом, – усміхнулася Єлена. – Іноді письменники повторюють ті самі слова в одному абзаці. У цьому випадку нашому авторові засіла в голові лілія, і щоразу, коли він думав про якусь квітку, вживав саме це слово… Чому ти так скривився?}

^{– Єлено, я певен, що дівчина з лілією – це ейдетичний образ, але не можу тобі цього пояснити… І це жахливо…}

^{– Що жахливо?}

^{– Що прочитавши той самий текст, ти вважаєш інакше. Жахливо, що образи, ідеї, витворені словами в книжках, такі крихкі… Читаючи, я бачив образ лані, а також – образ дівчини з лілією в руці, яка кричала, благаючи про допомогу… Ти бачиш лань, але не бачиш дівчини. Якби це прочитав Елій, можливо, тільки лілія привернула б його увагу… А що побачить інший читач?.. А Монтал?.. Що побачив Монтал? Лише те, що розділ написано недбало. І все ж, – я вдарив по аркушах, на якусь незбагненну мить утративши самоконтроль, – мусить існувати якась кінцева ідея, що не залежить від нашої думки, хіба ні? Слова… повинні врешті-решт утворювати цілком визначену, точну ідею…}

^{– Ти сперечаєшся, наче закоханий.}

^– Що?

^{– Ти закохався в дівчину з лілією? – Єленині очі іскрилися сміхом. – Не забувай: вона ж навіть не героїня твору, це ідея, яку ти відтворив своїм перекладом… – і, задоволена тим, що змусила мене замовкнути, вона попрямувала до своїх учнів. Лише раз вона обернулася, щоб додати: – Моя тобі порада – не переймайся своїм перекладом аж до одержимості.}

^{Тепер, увечері, у зручному спокої своєї робітні, я гадаю, що Єлена мала рацію: я лише перекладач. Інший перекладач, поза всяким сумнівом, створить інший текст з іншими словами, що викличуть інші образи. А чому б і ні? Можливо, прагнучи вистежити «дівчину з лілією», я сам створив її власними словами, адже перекладач, у певному розумінні, – теж автор… чи то пак ейдезис автора, як мені подобається думати, – завжди присутній і завжди невидимий.}

^{Так, можливо. Але чому я такий упевнений, що насправді саме дівчина з лілією – приховане повідомлення цього розділу і що її крик про допомогу й застереження від небезпеки – такі важливі? Я дізнаюся, лише перекладаючи далі.}

^{Наразі ж дослухаюся поради Геракла Понтора, розгадника таємниць: «Відпружся… І нехай турботи не позбавлять тебе солодкого сну».}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

4*

__________

^{* Нічний відпочинок творить дива. Я прокинувся з думкою, що в Єлениних словах може бути рація. Тепер, перечитавши третій розділ, я вже не такий упевнений, що «дівчина з лілією» – це ейдетичний образ. Можливо, мене підвела власна читацька уява. Беруся за переклад четвертого розділу. Монтал пише про нього таке: «Папірус понищений, подекуди сильно зім’ятий – немовби стоптаний якимось звіром. Просто диво, що текст дійшов до нас непошкоджений». Оскільки мені невідомо, який подвиг ховається в цьому розділі (бо ж усталений порядок змінено), потрібно бути дуже уважним.}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Місто готувалося до Ленеїв, зимового свята на честь Діоніса.

Службовці астиномії, щоб прикрасити Панафінейську дорогу, порозкидали по ній сотні квітів, однак несамовитий рух людей і звірів урешті-решт перетворив мінливе розмаїття барв на місиво з потолочених пелюсток. Загодя помістивши оголошення на мармурових табличках на монументі Героїв-епонімів[30]30
  Епонім – божество, видатна людина або герой, на честь якого одержав своє ім’я той чи той об’єкт. Монумент Епонімів у Афінах містив статуї десяти легендарних героїв, що представляли десять громад Стародавніх Афін. Монумент відігравав роль офіційної дошки оголошень.


[Закрыть], просто неба влаштовували змагання зі співу й танців, дарма що голоси співців загалом не надто тішили вухо, а танцюристи здебільшого виконували незграбні й шалені стрибки, не слухаючись вказівок, які давали їм гобої. Архонти[31]31
  Архонт – посадовець найвищого рангу в багатьох містах-державах Стародавньої Греції. У Афінах архонтів обирали відтоді, як в XI ст. до н. е. була скасована царська влада, – спочатку пожиттєво, потім на 10 років, згодом лише на рік. Спершу архонтів було троє: архонт-епонім, що мав виконавчу владу, архонт-басилевс, до обов’язків якого належали організація релігійних обрядів та головування на судових процесах у справах про вбивства, і архонт-полемарх, що мав військову владу. З VI ст. до н. е. додалися ще шість архонтів-фесмофетів із судовими повноваженнями.


[Закрыть] не хотіли лютити народ і тому не заборонили вуличних розваг, хоч і дивилися на них несхвальним оком. Юнаки з різних демів змагалися між собою у препоганих театральних виставах, а на майданах збиралися юрби, щоб подивитися на несамовиті аматорські пантоміми, що зображали давні міфи. Театр Діоніса Елевтерія відчиняв свої двері як новим, так і визнаним авторам переважно комедій (великі трагедії призначалися для Діонісій), настільки переповнених грубими непристойностями, що зазвичай дивитися їх приходили тільки чоловіки. Скрізь, а надто на агорі й у Внутрішньому Кераміку, з ранку до вечора громадилися крики, галас, регіт, міхи з вином і юрмища люду.

Місто пишалося своїми вільними поглядами, що відрізняли його від варварських народів та навіть інших грецьких міст, а тому раби також мали свято, нехай і значно скромніше: вони їли й пили краще, ніж решту днів, влаштовували танці, а у вельможних домах їм іноді дозволяли відвідувати театр, де вони мали змогу спостерігати за самими собою – акторами, що грали рабів, незграбно глузуючи з людей.

Проте чільне місце на святі займала релігія, і процесії завжди поєднували містичне й дике начало Діоніса-Вакха: жриці несли вулицями грубі дерев’яні фалоси, високо здійнявши їх угору; танцівниці шаленіли в нестямних танцях, що наслідували екстаз менад або ж вакханок – збожеволілих жінок, у яких вірили всі афіняни, хоча насправді ніколи не бачили жодної; чоловіки в масках зображали троїсте втілення бога – у Змію, Лева й Бика, застосовуючи іноді вкрай сороміцькі жести.

Здіймаючись над усім цим галасливим шаленством, Акрополь, Верхнє місто, лишався тихим і незайманим*.

__________

^{* Акрополь, де стояли великі храми Афіни, заступниці міста, призначався насамперед для святкування Панафінеїв, хоча, підозрюю, терплячому читачеві про це вже відомо. Привертають увагу ідеї «шаленості» й «незграбності» – імовірно, саме вони є першими ейдетичними образами цього розділу.}

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Уранці того дня – сонячного й прохолодного – трупа незграбних фіванських штукарів дістала дозвіл розважати людей перед Стоєю Пойкіле[32]32
  Стоя – довга галерея-портик, зазвичай з одним-двома рядами колон і зі стіною по одній з довгих сторін. Стоя Пойкіле (з гр. – «Строката стоя») – одна з найвідоміших будівель Стародавніх Афін, розміщувалася на північному боці агори й була відома своїм стінним розписом. Зі словом «стоя» пов’язаний термін «стоїцизм»: у Стої Пойкіле виступав засновник вчення Зенон Кітіонський.


[Закрыть]. Один із них, уже підстаркуватий чоловік, жонглював кількома кинджалами, але раз по раз хибив, і ножі падали на землю з несамовитим металічним брязкотом; інший штукар, здоровенний і майже голий, ковтав вогонь з двох смолоскипів і люто видихав його крізь ніздрі; решта грали мелодій на побитих беотійських інструментах. Після вступу вони наділи маски, щоб показати поетичний фарс про Тесея і Мінотавра. Мінотавра грав велетенський ковтач вогню, він нахиляв голову вперед, мовби наміряючись буцнути рогами, і лякав жартома глядачів, що зібралися довкруги колонади Стої. Зненацька міфічне чудовисько видобуло з торби потрощений шолом і демонстративно натягло його собі на макітру. Усі присутні відразу побачили, що то був шолом спартанського гопліта. Тої миті старий жонглер, що вдавав Тесея, кинувся на тварюку й заходився її гамселити, доки не повалив додолу. Пародія була простенька, і глядачі чудово збагнули, про що йдеться. Хтось вигукнув: «Свободу Фівам!», і актори хором підхопили дикий крик, тимчасом як старий фіванець переможно здіймався над здорованем у звіриній масці. Юрба хвилювалася дедалі сильніше, зчинилося сум’яття. Актори, побоюючись вартових, перервали виставу. Але натовп уже кипів: лунали антиспартанські вигуки, хто провіщав незабарне звільнення Фів, що вже багато років страждали під спартанським ярмом, хто скандував ім’я полководця Пелопіда й називав його Визволителем – за чутками, після падіння Фів він знайшов прихисток у Афінах. Здійнялася несамовита колотнеча, у якій порівну було як давньої ворожнечі до Спарти, так і хмільної та святкової веселої метушні. Нагодилися кілька вартових, але почувши, що крики спрямовані проти Спарти, а не проти Афін, взялися відновлювати порядок без надмірного запалу.

Серед усього цього несамовитого шарварку один-єдиний чоловік стояв нерухомо й видавався байдужим до галасу юрби. Високий і сухорлявий, він був одягнений у скромний сірий плащ поверх туніки і через бліде обличчя й блискучу лисину здавався поліхромною статуєю, що оздоблює вхід до Стої. До нього спокійною ходою підійшов другий чоловік, гладкий і невисокий на зріст – цілковита протилежність першого – із товстою шиєю і гостроверхою головою. Вони коротко привіталися, наче обоє чекали цієї зустрічі, і поки юрба розходилася, а крики, що на ту мить перейшли у брудну лайку, помалу стихали, чоловіки рушили з агори однією з вузьких вуличок, що вели вниз.

– Оскаженілий простолюд лає спартанців на честь Діоніса, – зневажливо мовив Діагор, неоковирно підлаштовуючи свою навальну ходу до важких Гераклових кроків. – Вони плутають сп’яніння зі свободою, свято з політикою. Хіба нас обходить доля Фів чи будь-якого іншого міста, коли ми показали, що нам байдуже навіть до Афін?

Геракл Понтор, що цікавився політикою і, як порядний афінянин, зазвичай брав участь у бурхливих суперечках на Зборах, відказав:

– Наша рана кривавить, Діагоре. Насправді наше бажання, щоб Фіви позбулися спартанського ярма, показує, що Афіни нам небайдужі. Так, ми зазнали поразки, але вчиненої зневаги ми не пробачаємо.

– А через що сталася та поразка? Через наш безглуздий демократичний устрій! Якби ми дозволили правити найкращим, а не всьому народу, то мали б тепер імперію…

– Я волію мати невеликі збори, на яких можна кричати, ніж величезну імперію, у якій доведеться мовчати, – відповів Геракл і враз пошкодував, що нема кому записати його влучний вислів.

– А чого це ти мав би мовчати? Якщо будеш серед найкращих, то зможеш говорити, а якщо ні, то чому б тобі спершу не домогтися права бути серед них?

– Бо я не хочу бути серед найкращих, але хочу говорити.

– Але ж ідеться не про твої хотіння, Геракле, а про добробут Міста. Ось приміром, кому б ти довірив кермувати судном? Більшості моряків чи тому, хто найкраще тямить у мореплавстві?

– Тому, хто тямить, певна річ, – відказав Геракл і, помовчавши, додав: – Але тільки тоді, якщо мені дозволять говорити під час плавання.

– Говорити! Говорити! – роздратувався Діагор. – Навіщо тобі право говорити, якщо ти ним майже не користуєшся?

– Ти забуваєш, що право говорити поміж іншим полягає і в праві мовчати, коли нам хочеться. А тепер дозволь мені скористатися цим правом, Діагоре, і закрити цю тему, адже понад усе на світі я не терплю марнувати час, і хоча достеменно не знаю, що це значить, але суперечка з філософом про політику дуже скидається на марну витрату часу. Ти отримав мою звістку?

– Так, і маю тобі сказати, що у Анфіса та Евнея сьогодні вранці немає навчання в Академії, вони будуть у Колоноському[33]33
  Колонос – дем у Стародавніх Афінах.


[Закрыть] гімнасії. Але, Зевса ради, я гадав, що ти прийдеш раніше. Я чекав на тебе у Стої відтоді, як повідчинялися ятки торговців, а вже майже полудень.

– Власне кажучи, я встав удосвіта, але не мав змоги прийти раніше: дещо розслідував.

– Це пов’язано з моєю справою? – пожвавився Діагор.

– Ні, з моєю, – Геракл спинився перед візком продавця солодкого інжиру. – Не забувай, Діагоре, що ця справа – моя, хоча ти й платиш за неї. Я розслідую не причину того начебто страху в очах твого учня, а ту загадку, що її, як мені видається, я зауважив на його трупі. Почому інжир?

Філософ нетерпляче сопів, поки розгадник наповнював невеличку торбинку, яку носив, перекинувши через плече, поверх лляного плаща. Вони знову рушили узвозом.

– І що ти виявив? Можеш мені розповісти?

– Правду кажучи, небагато, – визнав Геракл. – Оголошення на одній з табличок на монументі Героїв-епонімів повідомляє, що Народні збори вчора ухвалили влаштувати на Лікавіті облаву на вовків. Тобі відомо про це?

– Ні, але рішення, як на мене, цілком слушне. Шкода тільки, що для нього потрібна була Трамахова смерть.

Геракл кивнув.

– Я також глянув на список новобранців. Схоже, Анфіса забирають до війська…

– Так, – підтвердив Діагор. – Він саме дійшов ефебового віку. До речі, якщо не поквапимося, то не застанемо їх у гімнасії…

Геракл знову кивнув, але не пришвидшив своєї неспішної, вайлуватої ходи.

– І ще одне: того ранку ніхто не бачив, як Трамах вирушив на полювання, – сказав він.

– Звідки ти знаєш?

– Мені дозволили переглянути списки тих, хто проходив Акарнейською та Філейською брамами, що ведуть на Лікавіт. Слід віддати бодай невелику шану демократії, Діагоре! Ми так прагнемо збирати всілякі відомості, щоб обговорювати їх потім на Зборах, що записуємо ім’я та стан кожного, хто щодня виходить чи заходить до Міста з товарами. Це довгі списки, у яких можна побачити записи на кшталт: «Менакл, торговець-метек, і четверо рабів. Міхи з вином». Ми гадаємо, що це допомагає нам контролювати торгівлю. Тенета й інше мисливське знаряддя так само ретельно вносять до записів. Однак Трамахового імені там нема, і того ранку ніхто не виходив із Міста з тенетами.

– Може, він не взяв їх із собою, – припустив Діагор. – Може, мав намір полювати тільки на пташок.

– Але матері він сказав, що збирається поставити пастки на зайців. Принаймні так мені розповіла вона. Виникає запитання: якщо він хотів полювати на зайців, хіба не логічніше було б узяти з собою раба, який стежив би за пастками й заганяв би здобич? Чому Трамах вирушив сам-один?

– То яка твоя думка? Що він не ходив на полювання? Що з ним був хтось іще?

– Я зазвичай не схильний висловлювати здогади о цій ранковій годині.

Колоноський гімнасій, будівля з широким портиком, розміщувався на південь від агори. Його двоє дверей були оздоблені іменами видатних олімпійських атлетів і невеличкими статуями Гермеса. Усередині сонце люто пражило палестру, прямокутний майданчик без даху, де на спушеній мотикою землі проводили бої з панкратіону. Повітря тут поступалося місцем густому запаху з’юрмлених тіл і ароматичних олій для масажу. Хоч і просторий, гімнасій був переповнений: старші підлітки, голі й одягнені; хлопчики на повноцінному навчанні; пайдотриби[34]34
  Пайдотриб – учитель гімнастики у Стародавній Греції.


[Закрыть] в пурпурових накидках і з двійчатими ціпками, що тренували своїх учнів… Через несамовитий галас розмовляти було неможливо. У дальньому кінці, за кам’яною колонадою, були внутрішні криті приміщення – роздягальні, душові й великі кімнати для масажу і натирання ароматичними мастями.

На майданчику саме змагалися два борці: цілковито голі й лискучі від поту, їхні тіла впирались одне в одне, неначе прагнули буцнутись головами; руки м’язистими звоями охоплювали шию суперника; крізь гамір юрби чути було, як борці, наче бики, ревуть від тривалої натуги; слина білими пасмами звисала з їхніх ротів, немов якісь чудернацькі варварські прикраси; боротьба була люта, нещадна, доконечна.

Щойно зайшовши до гімнасія, Діагор смикнув Геракла Понтора за плащ.

– Он він! – голосно промовив філософ і вказав у натовп.

– Аполлоне-світе!.. – пробурмотів Геракл.

Діагор помітив його подив.

– Правда ж, я не перебільшував, коли описував тобі Анфісову вроду? – сказав він.

– Мене вразила не врода твого учня, а той старий, що балакає з ним. Я знаю цього чоловіка.

Вони вирішили провести розмову в роздягальні. Геракл стримав Діагора, що рвучко кинувся до Анфіса, і простягнув йому клаптик папірусу.

– Це запитання, які треба поставити. Розмовляй ти – так я зможу краще обміркувати його відповіді.

Поки Діагор читав запитання, скажений ґвалт, який здійняла юрба, змусив їх обернутися до палестри: панкратист завдав суперникові звірячого удару головою в обличчя. Звук, либонь, чути було в усьому гімнасії: неначе оберемок хмизу затріщав під нестримним копитом величезної тварини. Борець поточився і мало не впав, хоча, здавалося, не так від удару, як від несподіванки: він навіть не здійняв рук до свого обличчя, знесиленого й понівеченого, наче стіна, розтрощена рогами оскаженілого звіра, а лише відступив, широко розплющеними очима втупившись у суперника, немовби той утнув йому несподівану штуку. Тим часом чітка структура його рис нижче очей безгучно руйнувалася, а з губ і великих ніздрів потекла густа цівка крові. Попри це, борець не впав. Глядачі обрáзами під’юджували його дати здачі.

Діагор привітався зі своїм учнем і сказав йому кілька слів на вухо. Обоє рушили до роздягальні, а старигань, що перед цим розмовляв із Анфісом, здивовано розширив очі-онікси, помітивши розгадника. Тіло він мав почорніле і зморщене, наче величезна головешка.

– Клянуся Зевсом і Аполлоном Дельфійським, Геракле Понторе, ти тут! – вереснув він голосом, що звучав так, ніби його грубо проволочили нерівною кам’янистою поверхнею. – Учинімо ж узливання на пошану Діоніса Бромія, бо ж Геракл Понтор, розгадник таємниць, вирішив навідатися до гімнасія!

– Час від часу повправлятися не зашкодить, – Геракл залюбки відповів на його бурхливі обійми: він віддавна знав цього старого раба-фракійця – адже той служив ще його родині – і ставився до нього як до вільного. – Вітаю тебе, о Евмарху, і радий пересвідчитися, що ти такий самий молодий у своїй старості, як завжди.

– Де ж пак! – вигукнув старий, легко перегукуючи скажене ревище юрби. – Зевс доточує мені віку, але умалює тіла. У тебе, як бачу, прибуває і того, і того…

– Принаймні голова наразі не гладшає, – обоє розсміялися, і Геракл озирнувся довкола. – А куди подівся мій супутник?

– Онде, разом із моїм учнем, – Евмарх вказав у натовп довгим і скарлюченим, як ріг, пальцем.

– Твоїм учнем? То ти Анфісів педагог[35]35
  Педагогом у Стародавній Греції називали раба, якому в афінських родинах доручали піклуватися за хлопчиками. Педагог мав охороняти свого підопічного, вчити азам грамоти, супроводжувати в школі.


[Закрыть]?

– Уже ні! І нехай мене вхоплять Добродійниці, якщо я ним знову стану! – Евмарх зробив апотропеїчний[36]36
  Апотропеїчна магія – ритуал, призначений для оберігання від зла, наприклад постукування тричі по дереву, носіння певного амулета.


[Закрыть] жест руками, щоб відігнати лихо, яке могла накликати сама згадка про Ериній.

– Схоже, ти сердишся на нього.

– І маю на те підстави! Його щойно взяли до війська, і цей твердолобий упертюх зненацька вирішив, що хоче вартувати храми в Аттиці, оддалік від Афін! Його батько, благородний Праксіной, попрохав мене переконати його змінити думку…

– Але ж, Евмарху, ефеб має служити Місту там, де найбільша потреба…

– Заради егіди Афіни Ясноокої, Геракле! Не смійся з моєї сивини! – пронизливо скрикнув Евмарх. – Я ще здатен буцнути затверділою головою твоє черево, схоже на міх із вином! Там, де найбільша потреба?.. Заради Зевса Кроніда! Таж його батько – цьогорічний притан[37]37
  Притан – найвища або одна з найвищих посадових осіб у давньогрецьких містах-полісах. У Стародавніх Афінах часів, описаних у творі, притан – це член Ради П’ятисот. Оскільки вся Рада через свою чисельність не могла засідати постійно, поточними справами керували 50 її членів, які чергувалися впродовж року. Саме такі чергові члени Ради називалися пританами.


[Закрыть] Народних зборів! Анфіс міг обрати собі долю куди приємнішу, ніж решта новобранців!

– А коли твій вихованець ухвалив таке рішення?

– Кілька днів тому! Я тут, власне, для того, щоби спробувати переконати його добре подумати.

– Нинішні часи диктують інші смаки, Евмарху. Хто тепер хоче служити Афінам у Афінах? Молодь прагне чогось нового…

– Якби я не знав тебе так добре, – зауважив старий, похитуючи головою, – то подумав би, що ти говориш серйозно.

Вони протовпилися крізь юрмище й опинилися перед входом до роздягальні. Сміючись, Геракл промовив:

– Ти повернув мені добрий гумор, Евмарху! – він поклав до порепаної долоні раба-педагога жменю оболів. – Зачекай мене тут. Я не надовго. Хочу дати тобі невеличке завдання.

– Чекатиму на тебе так само терпляче, як Перевізник через Стікс чекає на нові душі, – запевнив його Евмарх, радий несподіваному дарунку.

Діагор і Геракл стояли в тісному приміщенні, що правило за роздягальню, тоді як Анфіс присів на низенький столик і схрестив ноги.

Діагор заговорив не відразу, мовчки милуючись дивовижною вродою бездоганного обличчя, ощадливо окресленого кількома рисами й облямованого прегарними, модно зачесаними світлявими кучерями. Анфіс мав на собі лише чорну хламиду – ознаку того, що він уже дійшов ефебового віку, – але носив її якось недбало й незграбно, немовби ще не звик до неї; там, де одіж не затуляла голого тіла, неторкнутою білістю м’яко й навально просвічувала шкіра. Він несамовито гойдав ногами, немовби заперечуючи цим дитячим рухом своє нещодавно набуте повноліття.

– Поки чекатимемо на Евнея, ми з тобою трохи побалакаємо, гаразд? – промовив Діагор і вказав на Геракла. – Це мій товариш. Можеш говорити при ньому цілком вільно.

Геракл і Анфіс привіталися короткими порухами голів.

– Пригадуєш, Анфісе, як я розпитував тебе про Трамаха і як Лісіл розповів мені про його стосунки з гетерою-танцюристкою? Мені не було відомо про існування тої жінки. Тож я подумав: може, є ще щось, чого я не знаю…

– Що саме, учителю?

– Усе. Усе, що тобі відомо про Трамаха. Чим він захоплювався?.. Що робив поза Академією?.. Та тривога, яку я останніми днями помітив на його обличчі, трохи непокоїть мене, і я хотів би всіма засобами дізнатися її причину, щоб вона не перекинулася на інших учнів.

– Він небагато розповідав нам, учителю, – солодким голосом відказав Анфіс. – Але щодо його поведінки, то можу вас запевнити: вона була доброзвичайна…

– Ніхто в цьому й не сумнівається, – поквапливо промовив Діагор. – Я добре знаю благородну натуру моїх учнів, синку. Саме тому мене так вразило те, що повідомив Лісіл. Однак Евней і ти це підтвердили. А що ви були Трамахові найкращі друзі, то, гадаю, не можете не знати й інших речей, які чи то соромлячись, чи то з добросердості не наважилися розповісти…

Тишу виповнив якийсь дикий гуркіт, немовби щось розтрощилося на друзки: боротьба панкратистів, очевидно, ставала дедалі жорстокішою. Стіни, здавалося, дрижали від тупоту якогось непомірно великого звіра. Ураз все стихло, і, за збігом обставин, саме цієї миті до роздягальні зайшов Евней.

Діагор одразу порівняв двох юнаків. Він робив це не вперше, адже діставав задоволення, розглядаючи до дрібниць таку різну вроду його учнів. Евней із кучерявим вугільно-чорним волоссям був молодший за Анфіса, але водночас мав більш мужній вигляд. Обличчя його було наче стиглий, налитий кольором плід, а міцне тіло з молочно-білою шкірою було змужніле, як у дорослого чоловіка. Натомість Анфіс, хоч і старший за віком, мав тендітнішу і ще несформовану фігуру й гладеньку рожеву шкіру без жодної волосини. Однак Діагор уважав, що навіть Ганімедові, виночерпієві богів, годі дорівнятися до юнака красою обличчя, іноді трохи лукавого, надто коли Анфіс усміхався, але прекрасного аж до дрожу, коли він ураз прибирав серйозного виразу, як то зазвичай робив, слухаючи з повагою свого бесідника. Ці фізичні контрасти відображалися й у вдачі юнаків, але точнісінько навпаки: Евней був сором’язливий і по-дитячому наївний, тоді як Анфіс, що мав вигляд гожої дівчини, натомість володів сильним характером справжнього лідера.

– Ви кликали мене, учителю? – щойно відчинивши двері, тихо, майже пошепки, промовив Евней.

– Заходь, прошу тебе. Я хочу порозмовляти з тобою також.

Евней, страшенно шаріючись, повідомив, що невдовзі йому треба буде роздягнутися й покинути їх, адже пайдотриб покликав його виконати кілька вправ.

– Ми не затримаємо тебе надовго, синку, – запевнив його Діагор.