Текст книги "Євангелія від Ісуса Христа"

Автор книги: Жозе Сарамаго

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 25 страниц)

А тим часом, поки, зачинивши двері хати та своїх душ, тесля Йосип і його син Ісус, про одне згадуючи, інше замовчуючи, обговорювали ці високі теми, війна проти римлян тривала. Вона тривала вже більш як два роки, і вряди-годи до Назарета доходили сумні вісті – загинув Єфраїм, загинув Авіезер, загинув Нетфалі, загинув Елеазар, і ніхто тепер точно не міг сказати, де лежать їхні тіла – між камінням у горах, на дні долини, у вже непотрібному їм затінку дерева, а може, пливуть униз за течією річки. Тож тим, котрі залишалися в Назареті, доводилося тільки вмивати руки й казати, не маючи навіть змоги належно поховати вбитих: Наші руки не проливали цю кров і наші очі не бачили, як вона ллється. Але надходили також вісті про великі перемоги, про те, що римлян вигнали з міста Сефорис, а це зовсім недалеко від Назарета, лише годин за дві ходу, існували й великі області в Юдеї та в Галілеї, куди вороже військо не наважувалося навіть поткнутися, та й у рідному селі Йосипа ось уже понад рік не бачили жодного легіонера. І хто знає, чи не в цьому була причина того, що сусід теслі, цікавий і послужливий Ананія, про якого ми досі згадували лиш один раз, якось тими днями увійшов на подвір’я Йосипа з таємничим виглядом і сказав: Ходімо звідси, хочу дещо тобі сказати, і треба визнати, він мав усі підстави виявити таку обережність, бо ці селянські хатини такі малі, що в них нічого не приховаєш ані вночі, коли всі нібито сплять, ані вдень, за будь-яких обставин і в будь-який час усі негайно знатимуть усе, про що стане відомо одному, і це значно полегшує завдання Господа Бога, коли в Судний день Він почне з’ясовувати, хто тут «свій», а хто ні. Прохання сусіда анітрохи не здивувало Йосипа навіть тоді, коли Ананія таємничим тоном додав: Ходімо в пустелю, тепер ми вже знаємо, що пустеля – не тільки те, що ми звикли уявляти собі, коли читаємо або чуємо це слово, неозорий піщаний обшир, море розжарених сонцем дюн, де не видно жодного живого створіння, ні, пустелю тут, у зеленій Галілеї, уявляють собі трохи інакше, це можуть бути просто необроблені поля, місцевість, де ніхто не живе й не видно слідів людської праці, й коли тут кажуть «пустеля», то мають також на увазі, що пустеля вже не буде пустелею, коли ми туди прийдемо. Й у нашому випадку, коли двоє чоловіків попрямували через чагарник до трьох великих каменів, що стриміли на вершині пагорба, було ясно, що місцевість тут незаселена, й пустеля знову перетвориться на пустелю, коли вони звідси підуть. Ананія сів на землю, Йосип опустився з ним поруч, і відразу стало помітно, що між ними велика різниця у віці, і хоч час минає для всіх, але не на всіх однаково відбиваються його наслідки, тому Ананія, який ще був досить у силі, коли ми з ним уперше зустрілися, сьогодні здається вже старим дідом, хоч треба сказати, що час не пощадив і Йосипа. Ананія, схоже, вагається, й поки вони сюди йшли, він, здавалося, втратив частку рішучості, з якою прийшов у дім сусіда, й тепер Йосипові треба, ні про що не запитуючи, заохотити його до розмови якоюсь ніби випадковою фразою, наприклад: Ми вже далеко зайшли, і це дозволить Ананії відповісти: Справа моя така, що про неї не можна говорити ані у твоєму домі, ані в моєму. А далі розмова відразу налагодиться й набуде звичного характеру, попри делікатний характер теми, що й примусив Ананію шукати такого безлюдного місця. Сказав Ананія: Колись ти мене попросив, щоб я доглянув за твоїм домом, поки тебе не буде, і я виконав твоє прохання. Я завжди був тобі вдячний за цю послугу, відповів йому Йосип, а Ананія провадив: А тепер у мене виникла необхідність попросити тебе, щоб ти доглянув мій дім, поки мене тут не буде. Ти кудись ідеш разом із дружиною? Ні, я йду сам-один. То вона залишається вдома? Шуя піде жити до своїх родичів, вони рибалки. Ти хочеш мені сказати, що вирішив розлучитися з дружиною? Ні, я не збираюся розлучатися з нею, якщо я вже не покинув її тоді, коли довідався, що вона не може мати дітей, то тепер тим більше не розлучуся, але мене не буде вдома, й Шуї ліпше пожити в родичів протягом цього часу. То ти збираєшся покинути дім надовго? Не знаю, це залежить від того, поки триватиме війна. А який зв’язок може мати війна з твоєю відсутністю? здивовано запитав Йосип. Я піду шукати Юду Галілеянина. А чого тобі від нього треба? Хочу попросити його, щоб він прийняв мене до свого війська. Але ж ти, Ананіє, завжди був чоловіком мирним, а тепер тобі заманулося воювати з римлянами, згадай-но, що сталося з Єфраїмом та Абіезером. І з Нефталі та Елеазаром також. Схаменися, Ананіє. Послухай-но мене, Йосипе, незалежно від того, чий голос тепер говорить моїми устами, адже я вже досяг того віку, в якому помер мій батько, а він досяг на цьому світі набагато більшого, ніж його син, адже я навіть дітей не зміг народити, та й мудрості в мене обмаль, на відміну від тебе, щоб коли-небудь стати старійшиною синагоги, тож мені нічого вже не залишається в цьому житті, крім як рахувати дні, що залишилися до моєї смерті, поруч із жінкою, якої я давно не кохаю. То розлучися з нею. Моя проблема не в тому, щоб утекти від своєї жінки, моя проблема в тому, щоб утекти від самого себе, а це неможливо. А що ти зможеш зробити на тій війні, адже сил у тебе зовсім небагато. Піти на війну для мене те саме, що народити сина. Ніколи не чув нічого подібного. Я теж не чув, ця думка спала мені лише тепер. Я наглядатиму за твоїм домом, поки ти повернешся. Якщо я не повернуся, якщо тобі скажуть, що я загинув, пообіцяй мені, що ти повідомиш про мою смерть Шуї, нехай вона забере все те, що належатиме їй за правом спадщини. Обіцяю. Тоді ходімо звідси, тепер я спокійний. Ти йдеш на війну, а спокійний, правду кажучи, я не розумію тебе. Ох, Йосипе, Йосипе, скільки століть нам треба ще вдосконалювати своє знання Талмуда, щоб навчитись розуміти найпростіші речі? Навіщо ти привів мене аж сюди, не було потреби йти так далеко. Я хотів поговорити з тобою у присутності свідків. Хіба тобі не досить такого свідка, як Господь Бог і небо над нами, а вони присутні повсюди. Я хотів, щоб мене почули ці камені. Камені глухі й німі, вони свідками бути не можуть. Це правда, але якщо завтра ми порушимо ті обіцянки, які дали один одному в їхній присутності, вони звинуватять нас і звинувачуватимуть нас доти, доки не розсиплються на порох, а від нас не залишиться навіть пороху. Ну, ходімо звідси. Ходімо. Поки вони йшли, Ананія раз у раз обертався, щоб подивитися на три камені, а коли нарешті вони зникли за пагорбом, Йосип запитав: А Шуя вже знає?

Так, я їй сказав. І що вона? Спочатку мовчала, а потім сказала: ліпше ти взяв би зі мною розлучення, а зараз проливає сльози. Бідолашна. Коли стане жити з родичами, то забуде про мене, і якщо я загину, теж забуде – такий закон життя. Вони увійшли в село й коли наблизилися до хати теслі, котра була ближче, ніж сусідова, до того краю села, з якого вони увійшли, Ісус, що грався на вулиці з братами Яковом і Юдою, сказав, що мати пішла до сусідки. Коли двоє чоловіків відійшли від малих, то почули голос Юди, який із гордістю заявив: Я Юда Галілеянин, і тоді Ананія обернувся, подивився на нього і сказав, усміхаючись, Йосипові: Ось мій командир, але тесля не встиг йому відповісти, бо відразу пролунав і голос Ісуса, який відповів братові: Тоді твоє місце не тут. Коли Йосип почув ці слова, його наче шпигнуло в серце, йому здалося, вони були сказані на його адресу, так ніби дитяча гра була віддзеркаленням іншої вищої правди, він згадав про три камені і спробував, сам не знаючи навіщо, уявити собі, як би він жив, що робив і що казав, коли б вони постійно маячили перед ним як свідки, а проте вже через хвилину його опанував холодний жах, бо він зрозумів, що забув про Бога. У хаті Ананії вони застали Марію, яка намагалася втішити заплакану Шую, але та перестала плакати відразу, як тільки увійшли чоловіки, хоч це зовсім не означало, що вона заспокоїлася, але гіркий досвід навчив тамтешніх жінок ковтати сльози, мабуть, тому ми й кажемо: Вони більше сміються, ніж плачуть, але це неправда, бо вони сміються вголос, а плачуть беззвучно. Але в той день, коли Ананія пішов із села, його дружина вже не могла стримувати своє горе й ридала вголос. А десь через тиждень приїхали по неї її родичі, що жили на березі моря. Марія провела її до околиці села, й там вони попрощалися. Шуя більше не плакала, але відтоді її очі вже ніколи не висохнуть, вони завжди плакатимуть тими невтішними слізьми, якими плачуть жіночі очі, коли в них палахкотить невидиме полум’я, яке їх висушує, перш ніж вони встигнуть скотитися по щоках.

* * *

Так минав місяць за місяцем, новини з війни надходили й далі, то добрі, то погані, але тоді як добрі новини не йшли далі туманних натяків на перемоги, які завжди виявлялися маленькими, то з поганими новинами все частіше надходили повідомлення про тяжкі й криваві поразки повстанського війська Юди Галілеянина. Одного дня надійшла звістка про загибель Бальдада в одній із засідок, яку римляни захопили зненацька, й таким чином у яму потрапили ті, хто її викопав, у тій сутичці загинуло багато повстанців, але з Назарета – один Бальдад. А потім одного дня хтось прийшов і сказав, ніби чув, як хтось сказав, ніби від когось чув, що Барон, римський прокуратор Сирії, іде сюди з двома легіонами війська, щоб придушити бунт, який тривав уже три роки і терпіти який далі римляни не збиралися. Ця туманна й невиразна фраза «йде сюди» вселяла людям неясне відчуття страху, так ніби в будь-яку мить на повороті дороги могла з’явитися голова військової колони з грізними орлами, штандартами та великими літерами SPOR, які означають «сенат і народ римський» і якими в ті часи, ніби печатями, скріплювали й позначали законність того, що люди йдуть убивати до себе подібних, те саме згодом стануть позначати й іншою абревіатурою INRI (Ісус Назарянин Цар Юдейський) і тими, які будуть утворені з неї, але не станемо забігати далеко вперед, дозволимо, щоб минув відповідний час, проте дивне відчуття виникає в нас унаслідок того, що ми все це знаємо й можемо говорити про це, так ніби промовляємо з якогось іншого світу, адже тоді ще ніхто не віддав життя за ці чотири літери. Звідусіль надходили повідомлення про великі битви, й люди, чия віра була міцна, твердо вірили в те, що не мине й року, як римлян виженуть зі святої землі Юдеї, але не бракувало й інших, котрі, чуючи ці надміру оптимістичні новини, сумно хитали головами й чекали неминучої катастрофи, що наближалася неухильно. І так воно й сталося. Протягом кількох тижнів по тому, як поширилася чутка про наближення легіонів Барона, нічого не відбувалося, й цим скористалися повстанці, щоб подвоїти кількість нападів на розсіяне військо, з яким вони воювали, але незабаром стали прояснюватися причини цієї позірної бездіяльності, коли розвідники Галілеянина повідомили, що один із легіонів просувається на південь, здійснюючи маневр обхвату, понад річкою Йордан, і, досягши Єрихона, завертає праворуч, щоб подібно до сіті, закинутої вправною рукою, потім знову рушити на північ, тягнучи за собою все, що вона захопить, тоді як другий легіон, застосовуючи ту саму тактику, рухається на південь. Застосовуючи військову термінологію, ми могли б назвати цю тактику «взяти у кліщі», але то був радше узгоджений рух двох стін, які сходилися і давили все, що опинялося між ними, але останній удар, який мав розчавити все живе, залишали на останню хвилину. На дорогах, у долинах та в горах Юдеї та Галілеї наступ легіонів був позначений хрестами, на яких помирали бійці повстанських загонів Юди, руки й ноги їм прибивали цвяхами, а гомілки розтрощували молотом, щоб вони помирали швидше. Легіонери заходили в села, обшукували хату за хатою, шукаючи підозрілих осіб, а для того, щоб розіп’ясти їх на хрестах, не треба було якихось особливих доказів, вистачало однієї підозри. Сумна іронія полягала в тому, що цим бідолахам, можна сказати, ще пощастило, адже їх розпинали, якщо можна так висловитися, під самими дверима їхніх домівок, родичі мали змогу зняти їх із хреста майже відразу по тому, як вони випускали дух, і тоді гірко було дивитись на сльози і слухати плач матерів, дружин і наречених, зойки бідолашних дітлахів, що залишилися без батька, коли померлого в муках чоловіка знімали з хреста з надзвичайною обережністю, бо якщо закатоване бездиханне тіло впаде на землю, то й живим буде боляче. Після цього розп’ятого на хресті клали в могилу, де він мав дочекатися, коли настане день його воскресіння. Та були й інші, ті, кого взяли в полон під час боїв, що відбувалися в горах або в інших безлюдних місцях, солдати їх залишали там на хрестах іще живими, залишали напризволяще в найпустельнішій із пустель, що називається самітною смертю, де їх спалювало пекуче сонце, дзьобали хижі птахи, а час перетворював на обтягнуті рештками власної шкіри жалюгідні останки з тіла й кісток, від яких з огидою відвернулася б навіть власна душа. Люди надміру цікаві й допитливі, а також схильні до скептицизму, які й раніше відмовлялися смиренно приймати на віру ті факти, про які розповідалося в таких євангеліях, як ця, неодмінно стануть допитуватися, як могли римляни розпинати так багато юдеїв, а надто на тих величезних пустельних територіях, де немає нічого, крім рослинності вбогої та рахітичної, на стеблах якої не вдалося б розп’ясти навіть безтілесного духа – вони не витримали б його ваги. Але ці люди забувають, що римська армія в ті часи була найкращою у світі, для якої не існувала проблема інтендантської служби та матеріально-технічного постачання, тому вона була забезпечена хрестами на всю тодішню кампанію, варто було тільки глянути на довжелезну вервечку віслюків та мулів, що йшла за кожним легіоном, перевозячи хрести в розібраному вигляді, окремо вертикальні бруси, окремо – поперечки, так що коли караван прибував на місце страти, залишалося тільки прибити розкинуті руки страчуваного до поперечки, підтягти її до вершини укопаного в землю бруса й, попередньо відвернувши ноги жертви вбік, прибити їх до хреста одним цвяхом завдовжки в долоню. Будь-який кат із римського легіону сказав би вам, що цю процедуру, таку ніби складну, важче описати, ніж виконати.

Песимісти мали рацію, коли пророкували велике лихо. З півночі на південь і з півдня на північ утікали, рятуючись від римських легіонерів, люди, і ті, кого могли запідозрити в допомозі повстанцям, і інші, підштовхувані лише страхом, адже відомо, що не треба бути винним для того, аби тебе звинуватили. Один із таких утікачів, затримавшись на кілька хвилин під час своєї втечі, постукав у двері до теслі Йосипа й повідомив, що його сусід Ананія лежить у Сефорисі з тяжкою раною від удару мечем, і просив переказати йому такі слова: Війну програно, й мені не пощастило врятуватися, тож нехай моя жінка прийде й забере те, що їй належить. А більш він нічого не переказав? – запитав Йосип. Більш нічого, відповів посланець. А чому ж ти не забрав його з собою, якщо все одно тобі треба було пройти через наше село? Він перебуває в такому стані, що я надовго затримався б, якби спробував доставити його сюди, а я маю власну родину, про чию безпеку мушу подбати насамперед. Насамперед це так, але ж не тільки. Ти мене не суди, адже я бачу, ти оточений дітьми і не втікаєш, отже, тобі невідомо, що таке небезпека. Що ж, не затримуйся, втікай швидше, й нехай Господь тобі допоможе, небезпека на людину чатує там, де немає Господа. Ти не маєш віри, чоловіче, Господь присутній у будь-якому місці. Це так, але Він не завжди нас помічає, а ти мені про віру не говори, бо не має віри той, хто покинув мого сусіда в біді. Чому ж тоді ти не підеш його забрати? Я піду. Ця розмова відбувалася десь опівдні, день був погожий, сонячний, лише кілька білих хмаринок ковзали по синьому небу, наче вітрильники без керманичів. Йосип відв’язав віслюка, покликав жінку і сказав їй без подальших пояснень: Я йду в Сефорис забрати сусіда, який не може прийти додому на своїх ногах. Марія лише кивнула головою на знак згоди, але Ісус підійшов до батька. Візьми мене з собою, попросив він. Йосип подивився на сина, поклав праву руку йому на голову і сказав: Залишайся вдома, я піду й надовго не затримаюся, якщо ніде не затримаюся в дорозі, то зможу повернутися додому ще до сутінків, і Йосип мав рацію, коли так казав, бо, як нам відомо, відстань від Назарета до Сефориса не перевищує вісьмох кілометрів, вона, власне, дорівнює тій відстані, яка відокремлює Єрусалим від Віфлеєма, ми не можемо ще раз не відзначити, що в цьому світі маємо безліч збігів. Йосип не став сідати верхи на віслюка, він хотів, щоб вухатий зберіг сили для зворотної дороги, міць і твердість у ногах, гнучкість у спині, адже йому доведеться перевозити хворого або, точніше кажучи, пораненого на війні, а це не одне й те саме. Проминаючи пагорб, де майже рік тому Ананія повідомив йому про свій намір приєднатися до повстанців Юди Галілеянина, тесля підвів погляд і подивився на три великі камені, що маячили на його вершині, схожі на три паростки, які виросли з одного черешка і, здавалося, чекали, що від неба та від землі надійде відповідь на запитання, які ставлять усі створіння й речі вже самим фактом свого існування, нехай навіть вони їх не промовляють: Чому я тут? Яка відома чи невідома причина мене пояснює? Яким був би світ, де я живу, якби мене в ньому не було? Якби нас запитав про це Ананія, ми могли б йому відповісти, що камені принаймні залишаться там, де вони й були, й такими, як вони були, бо якщо вітер, дощ і спека завдають їм дуже незначних пошкоджень, то вони, мабуть, і через двадцять століть тут стоятимуть, і через двадцять століть наступних, коли світ навколо них стане зовсім іншим, але й тоді на перші два запитання ніхто не знатиме відповіді. По дорозі сунули юрми біженців, вони мали той самий наляканий вигляд, що й посланець від Ананії, дивилися на Йосипа здивованими очима, й один із чоловіків затримав його за руку й сказав: Куди ти йдеш? До Сефориса, щоб забрати там друга, відповів йому тесля. Якщо ти друг самому собі, то ліпше туди не йди. Чому? Римляни вже близько, й місту не буде пощади. Я повинен забрати там свого сусіда, він мені як брат, і більше прийти по нього нема кому. Подумай добре, сказав розважливий порадник і рушив далі своєю дорогою, а Йосип залишився стояти посеред шляху, напружено міркуючи про те, чи він справді друг самому собі, але в нього було набагато більше причин ненавидіти себе й зневажати, й, трохи поміркувавши, він дійшов висновку, що він ні те, ні те – йому було байдужісінько, хто він такий, він дивився на себе, як на порожнє місце, а порожнє місце має ту властивість, що там немає на чому зупинити очі, адже неможливо дивитися на те, чого немає. Потім він подумав, що батьківський обов’язок примушує його повернутися назад, зрештою, він повинен насамперед захистити своїх дітей, а не розшукувати чоловіка, який не був чимось більшим, аніж його сусід, а тепер навіть не був сусідом, бо покинув свій дім, а дружину відіслав кудись далеко. Проте діти його в безпеці, римляни не зроблять їм нічого поганого, адже вони полюють на повстанців. Коли низка міркувань привела його до цього висновку, Йосип раптом почув, як він промовляє вголос, ніби відповідаючи на прихований тривожний сумнів: І я теж не повстанець. Після чого він ляснув віслюка долонею по крижах, гукнув йому: Ану, вперед, і рушив далі.

Коли він дістався до Сефориса, день хилився до вечора. Довгі тіні, що простяглися від будинків і дерев й були ще помітні, швидко зливалися з землею, так ніби досягали обрію і за ним зникали, наче темна вода за порогами водоспадів. На вулицях міста було мало людей, там не видно було жодної жінки, жодної дитини, лише стомлені чоловіки, які, поклавши біля себе ненадійну зброю, лежали на землі, важко дихаючи, й неможливо було зрозуміти, чи то вони відпочивають, готуючись до нової битви, чи втекли з поля бою. В одного з таких чоловіків Йосип запитав: Римляни близько? Той заплющив очі, потім повільно розплющив їх і сказав: Завтра вони будуть тут, і відвівши погляд, додав: Тікай звідси, забирай свого віслюка й тікай. Я шукаю пораненого друга. Якби ти мав стільки грошей, скільки тут лежить поранених, ти був би найбагатшим чоловіком у світі. А де вони лежать? Вони лежать тут повсюди. А є тут якесь одне місце, куди їх позносили? Так, є, за отими будинками стоїть старий склад, туди знесли багато поранених, може, ти і знайдеш там свого друга, але поквапся, бо мерців звідти тепер виносять набагато більше, аніж заносять туди живих. Йосип добре знав це місто, йому доводилося бути тут часто, по-перше, на заробітках, бо в багатому й квітучому Сефорисі здійснювалося велике будівництво, де завжди були потрібні робочі руки, а по-друге, він приходив сюди на менш значущі релігійні свята, щоб не йти до Єрусалима, бо добиратися туди було далеко й дорого. Тому для нього було неважко знайти старий склад, на який йому вказали, тим більше, що для цього треба було йти на запах крові та людських страждань, можна було навіть уявити собі, що це дитяча гра, коли тому, хто шукає, кажуть: Гаряче, гаряче… холодно, холодно, залежно від того, наближається він до мети чи віддаляється від неї, болить, не болить – і нарешті біль стає нестерпним. Йосип прив’язав віслюка до довгої жердини, що правила за конов’язь, і ввійшов до темної палати, на яку був перетворений склад. На підлозі між розстеленими матами горіли каганчики, які давали дуже мало світла, вони здавалися крихітними зірками на чорному небі, чийого світла вистачає лиш на те, щоб позначити свою присутність, адже ми їх бачимо дуже здалеку. Йосип повільно ходив між рядами чоловіків, які лежали на матах, шукаючи Ананію, вдихаючи суміш сильних запахів, вина й олії, якими змащували рани, поту, лайна та сечі, бо багато з цих нещасливців не могли навіть поворухнутися й тут-таки звільнялися від того, що ослабла воля більше не могла утримувати в тілі. Тут його немає, промурмотів Йосип, коли пройшов весь ряд із кінця в кінець. І рушив у зворотному напрямку, тепер він ішов набагато повільніше, пильно придивляючись до облич, шукаючи ознак схожості, адже всі ці нещасливці були й справді дуже схожі один на одного: бороди, запалі щоки, провалені очниці, обличчя липкі й лискучі від поту. Деякі з поранених проводжали його тривожним поглядом, їм хотілося вірити, що цей чоловік прийшов забрати їх, але вогники надії в їхніх очах швидко згасали, і занепокоєне очікування – кого ж він тут шукає? – тривало. Йосип нарешті зупинився біля вже старого чоловіка з білим волоссям і білою бородою. Це він, подумав, хоч Ананія був зовсім не такий, яким він бачив його востаннє, тоді чуприна його була змережана сивим волоссям, і досить густо, але тепер вона була схожа на грудку брудного злиплого снігу, й тільки брови були чорні, як і раніш. Поранений лежав із заплющеними очима й важко дихав. Йосип тихо покликав його: Ананіє, потім підвищив голос: Ананіє, й десь через хвилину, ніби повертаючись із глибин землі, чоловік повільно підняв повіки, й коли він розплющив очі, Йосип побачив, що це й справді Ананія, його сусід, який покинув свій дім і свою дружину й пішов воювати з римлянами, а тепер лежить тут з відкритими ранами на животі й бридким запахом плоті, яка вже почала загниватися. Ананія спершу не впізнав Йосипа, світло від каганця допомагало йому мало, а ще менше – власні очі, але до нього нарешті дійшло, що це він, коли тесля погукав його знову вже іншим тоном, у якому, можливо, прозвучали навіть ноти любові: Ананіє, і тоді очі старого наповнилися слізьми, він сказав і потім повторив: Це ти, це ти, чого ти сюди прийшов, чого ти сюди прийшов, і спробував підвестися на лікоть, простягти руку, але сили його покинули, і тіло йому знову опустилося на підлогу, а обличчя скривилося від болю. Я прийшов забрати тебе, сказав тесля, зі мною віслюк, і ти оком не встигнеш моргнути, як ми вже будемо в Назареті. Тобі не треба було сюди приходити, римляни скоро будуть тут, я вже нікуди звідси не вийду, це моя остання постіль на цьому світі, й він тремтячими руками розкрив свою роздерту туніку. Під просякнутими вином та оливою ганчірками відкрилися бридкі губи двох довгих і глибоких ран, і в ту ж таки мить солодкавий і нудотний запах гниття вдарив у ніздрі Йосипові, й він відвернув погляд. Старий заплющив очі й витягнув руки по боках, так ніби зусилля, яких він щойно доклав, геть виснажили його. Ти ж бачиш, що не зможеш мене підняти, у мене виваляться кишки, якщо ти спробуєш винести мене звідси. Я туго обмотаю тобі тіло й нестиму тебе дуже повільно, сказав Йосип, але вже без такої впевненості в голосі, не було сумніву, що навіть якби йому вдалося повантажити старого на віслюка, той помер би в дорозі. Ананія знову заплющив очі й не розплющуючи їх сказав: Повертайся додому, Йосипе, повертайся додому, римляни скоро будуть тут. Римляни не стануть нападати вночі, ти поки що відпочинь. Повертайся додому, повертайся додому, зітхнув Ананія, а Йосип йому сказав: Спи.

Що ж до нього, то він не склепив очей до самого ранку. Кілька разів, коли дух його обгортався першим туманом сну, якого він боявся й тому боровся проти нього всіма своїми силами, Йосип запитував себе, чому він сюди прийшов, адже між ним і сусідом ніколи не було справжньої дружби, по-перше, через різницю у віці, але й тому, що Ананія та його дружина були якимись надто дріб’язковими, цікавими й надокучливими, з одного боку, вони нібито завжди були готові допомогти, але разом з тим складалося враження, що вони чекають винагороди за свою допомогу, розміри якої були відомі лише їм. Він мій сусід, переконував себе Йосип, не знаходячи іншого аргументу, що міг би спростувати його сумніви, і мій ближній, чоловік, який помирає, він заплющив очі, але не тому, що не хоче бачити мене, просто він ні на мить не хоче відірвати увагу від смерті, що наближається, і я не можу покинути його самого. Він сів у вузькому просторі, між матою, на якій лежав Ананія, та іншою, де лежав зовсім молодий хлопець, не набагато старший, ніж його син Ісус, бідолаха тихо стогнав, і його потріскані від лихоманки губи мурмотіли щось нерозбірливе. Йосип узяв хлопця за руку, щоб його заспокоїти, в ту саму мить, коли рука Ананії стала сліпо обмацувати все навкруги, шукаючи чи то зброю для захисту, чи руку іншої людини, щоб стиснути її, і так вони й застигли всі троє, один живий між двома вмирущими, одне життя між двома смертями, тоді як у тихому нічному небі оберталися зірки й планети, а десь із протилежного боку світу викочувався білий осяйний місяць, який плив у просторах неба й накривав невинністю всю землю Галілейську. Уже набагато пізніше Йосип отямився від забуття, в яке провалився супроти власної волі, з почуттям полегкості, бо цього разу йому не наснилася дорога до Віфлеєма, розплющив очі й побачив, що Ананія помер, очі в нього теж були розплющені, певно, в останню мить він не витримав видіння смерті, рука мерця стискала його руку з такою силою, що кістки йому боліли, й тоді, щоб подолати відчуття болю в пальцях, він випустив руку хлопця й, перебуваючи в ще напівсонному стані, помітив, що жар у того спав. Йосип виглянув назовні крізь прочинені двері й побачив, що місяць уже сховався за обрієм і знадвору вливалося сіре світло народжуваного світанку. У приміщенні складу снували якісь тіні, то поранені, які могли зіп’ястися на ноги, ішли помилуватися першим світлом нового дня, й вони могли б запитати один в одного, або звертаючись із цим запитанням безпосередньо до неба: Що побачить сонце, яке сьогодні випливе на виднокіл, коли-небудь ми навчимося не ставити марних запитань, та скористаємося з того, що цей час іще не настав, і дозволимо собі себе запитати: Що побачить сонце, яке сьогодні викотиться в небо? Йосип подумав: Пора мені забиратися звідси, тут я вже нічого не можу зробити, але його думка була забарвлена відтінком запитання, а тому відразу привела за собою іншу: Але ж я можу відвезти його в Назарет, і ця думка здалася йому цілком очевидною й примусила його повірити в те, що саме з такою метою він сюди й прийшов: знайти Ананію живим і привезти його в Назарет мертвим. Хлопець попросив води. Йосип підніс йому до губів глиняний ківшик. Як ти себе почуваєш, запитав він. Трохи краще. Принаймні схоже, що лихоманка тебе відпустила. Спробую підвестися на ноги, сказав хлопець. Обережно, застеріг Йосип, підтримуючи його, й несподівано подумав, що для Ананії він уже не зможе зробити більше, як поховати його в Назареті, але цьому хлопчикові, хоч би звідки той був, він іще може врятувати життя, вивезти його з цього місця, де на нього чатує неминуча смерть, замінити, так би мовити, одного сусіда іншим. Він уже не відчував жалю до Ананії, це лише порожнє тіло, і щоразу, коли Йосип дивився на сусіда, він бачив, як його душа відлітає все далі й далі від нього. Хлопець відчував: з ним може статися щось дуже добре, очі йому заблищали, але він не встиг нічого запитати, бо Йосип уже вийшов, щоб узяти віслюка й завести його досередини, нехай буде благословен Господь, який підказує людям такі чудові думки. Але віслюка там, де він його прив’язав, уже не було. Від нього залишився тільки обривок мотузки, злодій не став гаяти час на те, щоб її розв’язати, гострий ніж зробив цю роботу значно швидше.

Сили покинули Йосипа, коли він побачив таке нещастя. Немов бичок, оглушений обухом для жертвоприношення у Храмі, він упав навколішки, затулив обличчя долонями, й з очей йому бризнули сльози, усі ті гарячі сльози, які він збирав протягом дванадцятьох років у чеканні того дня, коли здобуде собі прощення або муситиме прийняти неминучу і справедливу кару. Бог не прощає гріхів, скоєних за Його безпосереднім наказом. Йосип не повернувся до складу, він зрозумів, що відтепер уже ніколи не зможе зрозуміти ані смислу власної поведінки, ані смислу того, що відбувається у світі, сходило сонце, й навіщо, о Господи, Ти всіяв небо тисячами білих хмаринок, розкидавши їх на всі боки, наче камені в пустелі? Побачивши, як він утирає сльози полою туніки, хтось міг подумати, що в нього помер якийсь родич серед тих, хто лежав у приміщенні складу, насправді ж Йосип щойно виплакав останні сльози свого буття. Коли, проблукавши близько години вулицями міста в останній надії знайти украденого віслюка, він уже зібрався повернутися в Назарет, його схопили римські легіонери, що оточили Сефорис. Вони запитали його, хто він такий. Я Йосип, син Ілії. Звідки ти прийшов? З Назарета. А куди йдеш? До Назарета. А що ти робив сьогодні в Сефорисі? Мені сказали, що тут мій сусід. А хто він, твій сусід? Ананія. І ти його знайшов? Так. А де ти його знайшов. У приміщенні складу разом з іншими. Якими іншими? Пораненими. А де цей склад? Он там. Його відвели на майдан, де вже сиділо дванадцять-п’ятнадцять чоловіків, серед них були й люди з відкритими ранами, і сказали: Сідай з ними. Йосип, побачивши, що всі ті люди були повстанцями, запротестував: Я тесля й чоловік мирний, і один із тих, котрі сиділи, сказав: Ми не знаємо цього чоловіка, але начальник сторожі, яка вартувала полонених, нічого не захотів слухати і штовхнув Йосипа так, що той упав до всіх інших, сказавши: Звідси тобі лише одна дорога – на хрест. У першу мить від падіння й почутого вироку Йосип був такий ошелешений, що не спромігся на жодну думку. Потім, коли знайшов у собі сили опанувати себе, то раптом відчув, як на нього напливає глибокий спокій, так ніби все, що з ним сталося, було лише поганим сном, з якого він неодмінно прокинеться, а тому йому нема чого зважати на погрози, бо вони без сліду зникнуть, як тільки він розплющить очі. А тоді йому раптом пригадалося, що коли йому снилася дорога на Віфлеєм, то він теж був переконаний, що прокинеться, і тоді він зненацька затремтів усім тілом, бо зрозумів нарешті, яка доля його чекає: Я помру й помру без провини. Він почув, як хтось поклав йому на плече руку, то був сусід: Коли сюди прийде командир когорти, ми скажемо йому, що ти не маєш до нас ніякого стосунку, й він відпустить тебе. А що буде з вами? Римляни розпинають на хресті всіх, кого беруть у полон, можна не сумніватися, що й тепер буде так само. Спаси вас, Боже. Бог спасає душі, а не тіла. Привели ще кількох чоловіків, спочатку двох, потім трьох, а потім пригнали цілий гурт чоловік у двадцять. Навкруг майдану почали збиратися жителі Сефориса, жінки й діти, серед яких було й кілька чоловіків, чувся тривожний гомін, але вони не могли піти звідти, поки римляни їм не дозволять, їм і без того дуже пощастило, адже римляни не запідозрили їх у тому, що вони допомагають або співчувають повстанцям. Через якийсь час привели ще одного чоловіка, легіонери, які його привели, сказали: «Усе, більш нікого нема», і начальник варти віддав наказ: Усім устати! Полонені подумали, що зараз прийде командир когорти, і той, хто сидів поруч із Йосипом, сказав: Приготуйся, тобто він хотів сказати: Приготуйся, зараз ти будеш вільний, так ніби до свободи треба готуватися, але якщо там хтось і прийшов, він не був командиром когорти, і взагалі невідомо, ким він був, бо начальник сторожі негайно дав якусь команду своїм солдатам латинською мовою, тут варто зазначити, що римські легіонери й не розмовляли якоюсь іншою мовою, крім латини, не можуть же сини Вовчиці принизити себе до вивчення варварських мов, для спілкування з варварами існують тлумачі, а в цьому випадку не треба було й тлумачів, адже розмова відбувалася між військовими, тож легіонери швидко оточили полонених, пролунала команда: Кроком руш! – і процесія, попереду полонені, за ними жителі Сефориса, рушила в напрямку околиці міста. Коли Йосип зрозумів, що його ведуть на страту і йому немає навіть у кого попросити пощади, він підніс руки вгору й заволав розпачливим голосом: Порятуй мене, Господи, я не такий, як вони, порятуй мене, я невинний, але солдат із охорони так стусонув його ратищем списа під ребра, що він мало не впав. Отже, йому кінець. У розпачі він зненавидів Ананію, адже з його вини він має померти, але це почуття, обпаливши йому все всередині, зникло так само швидко, як і прийшло, залишивши у нього всередині порожнечу. Це було так, ніби він подумав: Далі мені йти нема куди, але він помилявся, йому ще було куди йти, щоправда, зовсім недалеко. Хоч у це й важко повірити, але близькість смерті його заспокоїла. Він окинув поглядом своїх товаришів по нещастю й неминучих муках – усі вони йшли спокійно, декотрі, щоправда, були похнюплені, але інші тримали голови прямо. Здебільшого то були фарисеї.