Текст книги "Євангелія від Ісуса Христа"

Автор книги: Жозе Сарамаго

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 25 страниц)

Мав цілковиту рацію Яків, коли сказав: даремно Ісус сподівається, що ніхто про бурю на озері не знатиме, крім тих, хто бачив її на власні очі. Минуло кілька днів, і ні про що інше в навколишній місцевості не говорили, хоча слід відзначити одну дивну річ: море Галілейське, як ми вже казали, не таке велике, і ясного погожого дня з високого пагорба його можна бачити все, від краю й до краю, від берега до берега, проте в Тиверіаді, наприклад, ніхто про ураган навіть не чув, і коли хтось приходив туди й розповідав, що чоловік, який виходив у море з капернаумськими рибалками, наказав штормові припинитися, той, хто слухав цю розповідь, перепитував: Якому штормові? – від чого оповідачеві відбирало мову. Проте шторм був, у цьому сумніватися не випадало, про те свідчив жах, який довелося пережити учасникам тієї події, безпосереднім і випадковим, і тим, хто мало не потонув у морі, і тим, котрі переживали за них на березі, серед них були й торговці з Кани та Сафеда, що опинилися там у своїх справах. Саме вони й рознесли новину по всіх околицях, прикрасивши її багатьма вигадками – плодами своєї уяви, а крім того, як то зазвичай буває з новинами, чим більше минало часу від її виникнення й чим далі вона доходила, тим менш вірогідною ставала, й коли ця новина, яку вже важко було назвати новиною, дійшла до Назарета, то вже неможливо було сказати, чи чудо відбулося насправді, чи йшлося лише про випадковий збіг між словом, яке вилетіло на вітер, і вітром, що припинився відразу, бо вже виснажився на той час, коли його підхопив. Проте материнське серце не одуриш, і Марії вистачило цього майже завмерлого відлуння про далеке чудо, щоб вона переповнилася впевненістю: її син, що покинув батьківський дім, сотворив чудо. Вона гірко плакала, ховаючись по кутках і докоряючи собі за те, що ница материнська гординя не дозволила їй відразу розповісти Ісусові про відвідини янгола та принесену ним новину у сподіванні, що з півдесятка стриманих слів зможуть повернути додому того, хто покинув дім із закривавленим серцем. Не мала Марія змоги полегшити свій гіркий смуток, поділившись своїм горем із дочкою Лізією, бо на той час Лізія вже вийшла заміж і жила зі своїм чоловіком у селі, яке називалося Кана. З Яковом вона не сміла заговорити, він досі був сам не свій від люті після останньої зустрічі з братом, а особливо він дратувався, згадуючи про жінку, яка з ним була. Та вона йому в матері годиться, мені в матері годиться, й відразу видно, що має досвід і в житті, й у тому, про що навіть говорити соромно, а річ у тому, що власний досвід Якова був дуже вбогий і в першому, й у другому, та й де він міг би його набути в такому глухому закутні, як його рідне село. Тож відвести душу Марія могла тільки з Йосипом, сином, який не тільки ім’ям, а й характером найбільше їй нагадував її небіжчика чоловіка, але він не міг її втішити: Ми розплачуємося за те, що вчинили, мамо, і боюся, Ісус пішов від нас назавжди, він уже ніколи сюди не повернеться, так мені здалося після зустрічі та розмови з ним. А ти чув, що про нього розповідають, ніби він наказав бурі затихнути, й вона стихла. Я на власні вуха чув, як рибалки розповідали, ніби він наказував рибі, щоб вона йшла в їхні сіті, й вона туди йшла. Отже, янгол правду сказав. Який янгол? – запитав Йосип, і тоді Марія розповіла йому про все, що з нею відбувалося, від появи жебрака, який насипав у чашку землі, що світилася, й до того янгола, що навідав її уві сні. Вони розмовляли про все це не вдома, бо вдома розмовляти про щось серйозне було неможливо, адже їхня родина була надто велика, ті люди, коли їм треба поговорити без зайвих свідків, ідуть у пустелю, де їм іноді зустрічається навіть сам Господь. І коли син із матір’ю розмовляли, то в якусь мить Йосип побачив удалині на пагорбах, до яких мати сиділа спиною, отару овець і кіз, але отара була невеличка, а пастух нормального зросту, тому Йосип нічого матері не сказав. А коли мати промовила: Ніколи більше не побачу я Ісуса, він замислено відповів: Як знати.

І Йосип мав слушність, коли висловив такий сумнів. Минуло близько року, й Лізія від імені своїх свекра та свекрухи передала матері запрошення на весілля своєї зовиці, чоловікової сестри, яке мало відбутися в Кані, і також веліла їй переказати, що вона може взяти із собою на весілля кого захоче, усім, мовляв, там будуть раді. Марія як запрошена мала право обирати, хто її супроводжуватиме, та позаяк вона не хотіла створювати зайвий клопіт для хазяїв, – от, мовляв, припхалася з усім своїм виводком, багатодітних удів, як відомо, шанують не дуже, – то вирішила взяти із собою лише двох, свого тепер улюбленого Йосипа та Лідію, яка була в тому підлітковому віці, коли ані свята, ані розваги набриднути не можуть. Кана розташована недалеко від Назарета, десь за годину пішого ходу, й у цю лагідну осінню погоду така прогулянка може принести втіху навіть у тому випадку, коли в її кінці нас не чекає весільна гулянка. Вони вийшли з дому ще до схід сонця, щоб Марія встигла допомогти господарям у підготовці до весільного бенкету, де буває тим більше роботи, чим більше народу веселиться та розважається. Лізія вийшла назустріч матері та сестрі й братові, вони обнялися й радісно привіталися, почалися розпитування про здоров’я, про се, про те, та позаяк робота не могла чекати, Лізія та Марія не стали довго баритися й відразу пішли в дім нареченого, де, згідно зі звичаєм, мала відбуватися гулянка і де жінки з тієї родини вже поралися біля горщиків та всього іншого. Йосип і Лідія залишилися на подвір’ї зі своїми ровесниками, щоб приєднатися до їхніх розваг, – хлопці влаштували ігри, дівчата організували танці, й так тривало до самого початку весільної церемонії, коли всі побігли, дівчата разом із хлопцями, за чоловіками, що супроводжували нареченого, то були його друзі з традиційними смолоскипами в руках, щоправда, в небі сяяло сліпуче сонце, але, вимахуючи смолоскипами, молодики ніби намагалися довести, що не варто нехтувати жодне джерело світла, навіть таке неяскраве, навіть тоді, коли світить сонце. Сусіди з веселими обличчями повибігали на вулицю, вітаючи нареченого, але благословення приберігаючи до тієї хвилини, коли він вирушить у зворотну дорогу тепер уже з нареченою. Йосипові та Лідії не пощастило побачити, що відбулося потім, але це не завдало їм ніякої прикрості, адже нічого цікавого для них у тій церемонії не було: зовсім недавно виходила заміж їхня сестра, наречений зараз постукає у двері й попросить, щоб вийшла його наречена, вона з’явиться в оточенні подруг, які теж триматимуть у руках світильники, але набагато скромніші, звичайні каганчики, адже смолоскипи належить носити тільки чоловікам, для дівчат вони надто важкі й надто яскраві, потім наречений підійме її покривало й захоплено скрикне, побачивши, який скарб дарує йому доля, так ніби протягом останнього року, поки тривали заручини, він не бачив її тисячу разів і не вкладав до ліжка щоразу, коли йому хотілося. Лідія та Йосип нічого цього не бачили, й на те була вельми поважна причина: випадково поглянувши в протилежний бік вулиці, Йосип у самому її кінці побачив двох чоловіків та одну жінку і з таким відчуттям, ніби народжується вдруге, впізнав свого брата Ісуса та жінку, з якою бачив його біля озера. Він крикнув сестрі: Дивись, онде Ісус, й обоє побігли йому назустріч, але раптом Йосип зупинився, бо згадав про матір, згадав також про те, як стримано зустрів його брат біля моря, хоч справа була не в ньому, звісно, а в дорученні матері, яке вони з Яковом мали йому передати, й, подумавши, що потім пояснить Ісусові, чому він так повівся, повернув назад. Уже завертаючи за ріг вулиці, він обернувся й пережив гострий напад ревнощів, побачивши, як брат підхопив Лідію на руки, наче пір’їнку, а вона покриває поцілунками його обличчя, тоді як жінка і другий чоловік, дивлячись на них, усміхаються. Нічого перед собою не бачачи, бо сльози досади застилали йому очі, Йосип забіг на подвір’я, перетнув його кількома стрибками, намагаючись не наступити на наїдки, розкладені на скатертинах, що були постелені на низеньких столиках і просто на землі, і покликав: Мамо, мамо, і як добре, що кожен із нас наділений власним голосом, матерів у тому домі не бракувало, але тільки одна з них, Марія, подивилась на свого сина і зрозуміла, що він зараз їй скаже, а він сказав: Там Ісус, мамо. Вона зблідла, потім почервоніла, усміхнулася й відразу споважніла, знову зблідла, а в результаті всіх цих перемін ухопилася за серце, ніби воно вискакувало в неї з грудей, і відступила на два кроки, рвучко зупинившись, ніби наштовхнулася спиною на стіну. А хтось його супроводжує? – запитала вона, не сумніваючись, що він прийшов не сам. Чоловік, жінка і наша Лідія. А жінка та сама, яку ти бачив? Так, мамо, але чоловік мені незнайомий. До них підійшла Лізія з цікавістю в погляді, майже здогадуючись, у чому річ. Що там сталося, мамо? Твій брат прийшов сюди на весілля. Ісус у Кані? Його бачив тут Йосип. На обличчі Лізії не відбилося особливого хвилювання, але на ньому заграла усмішка, якій, здавалося, кінця не буде, й вона прошепотіла: Мій брат… Для тих, хто не вельми обізнаний у тонкощах жіночої поведінки, відразу поясню, що й усмішка Лізії, і слова, які вона промовила, означали дуже багато. Ходімо його зустрінемо, сказала вона. Ти йди, а я залишуся тут, сказала мати з нотками розгубленості в голосі, а тоді обернулася до Йосипа: Іди з нею. Але Йосип не захотів потрапити другим в обійми, в яких уже побувала Лідія, а що сама-одна Лізія не наважилася піти, то всі троє залишилися на місці, ніби засуджені, що чекають, коли їм буде проголошено вирок, і не дуже вірять у милосердя судді, якщо слова «суддя» та «милосердя» буде доречно вжити за цих обставин.

З Лідією на руках з’явився у дверях Ісус, а за ним – Марія Магдалина, але першим увійшов у дім Андрій, який і був тим другим чоловіком, що прийшов з Ісусом, і доводився близьким родичем нареченому, як це відразу з’ясувалося після того, як у відповідь на радісні привітання тих, котрі вийшли його зустріти, він відповів: Ні, Симон не зможе прийти, і тоді як для цієї родини зустріч була великою радістю, люди з родини іншої дивились одне на одного, ніби через провалля, запитуючи себе, хто з них перший наважиться ступити на хисткий і готовий у будь-яку мить обвалитися місточок, який ще, попри все, досі сполучав його протилежні береги. Ми не станемо повторювати за одним поетом, що діти – найкраще з того, що є на світі, але часто саме завдяки їм дорослі наважуються, без шкоди для своєї гордості, зробити кілька дуже важких кроків, навіть якщо потім з’ясовується, що вони ні до чого не привели. Лідія вислизнула з обіймів Ісуса й підбігла до матері, а далі все стало відбуватись, як у ляльковому театрі, де один рух веде за собою інший, а два перші рухи – третій. Ісус ступив крок до матері й привітався з нею, братом і сестрою з повсякденною незворушністю, не зігрітою жодними почуттями. Після цього він пройшов далі, залишивши Марію, що застигла на місці, ніби перетворившись на соляний стовп, та розгублених брата й сестру. Марія Магдалина йшла за ним і коли проминала Марію з Назарета, дві жінки, одна порядна, а друга розпусна, обмінялися блискавичним поглядом, у якому не було ані ворожості, ані зневаги, а було дивне визнання того, що вони спільниці у справі важливій і таємничій, яке може зрозуміти й оцінити лише той, хто спроможний не заблукати в лабіринтах жіночого серця. Весільна процесія наближалася, лунали крики й оплески, тремтливе гудіння бубнів, бренькіт арф, музика танцювальних ритмів і багатоголосий гомін, за одну мить подвір’я наповнилося людьми, й наче хвилею вітальних вигуків та оплесків туди внесло молодят, які підійшли під благословення батьків, що їх чекали. Марія, що була там, також їх благословила, як нещодавно благословила до шлюбу свою дочку Лізію, бо й тепер, як і тоді, не було з нею поруч ані чоловіка, ані першонародженого сина, яким би вона могла передати це право. Гості стали сідати, й Ісусові запропонували почесне місце, бо Андрій уже встиг пошепки повідомити господарів дому, що це той самий чоловік, що заганяє рибу в сіті й приборкує урагани, проте Ісус відмовився від такої честі й сів на самому краєчку однієї з довгих лав. Прислуговувала Ісусові Марія Магдалина, в якої ніхто не запитав, хто вона така, кілька разів до нього підходила й Лізія, і він, як здавалося, у своєму ставленні не робив ніякої різниці між ними двома. Марія обслуговувала гостей, що сиділи з протилежного боку, сновигаючи між кухнею і столом, вона не раз розминалася з Марією Магдалиною, і вони щоразу обмінювалися тим самим змовницьким поглядом, проте не розмовляли, аж поки мати Ісуса зробила іншій Марії знак, щоб та відійшла з нею в куток подвір’я, і сказала без недомовок і передмов: Бережи мого сина, бо янгол мені повідомив, що його чекають великі подвиги, а я нічого не можу для нього зробити. Я берегтиму його й віддам за нього життя, якщо буде треба. А як тебе звуть? Я Марія з Магдали, і я була повією до того, як познайомилася з твоїм сином. Марія з Назарета промовчала, бо в її свідомості стали шикуватися в певному порядку деякі події з минулого: зав’язані у вузлику туніки гроші, ухильні слова та натяки, якими Ісус намагався пояснити їхнє походження, роздратована розповідь сина Якова та його думка про жінку, що супроводжувала Ісуса, й коли все це уклалося в голові Марії з Назарета, вона сказала: Благословляю тебе, Маріє з Магдали, за все добро, яке ти зробила для мого сина Ісуса, благословляю тебе сьогодні й назавжди. Марія з Магдали наблизилася до неї, щоб поцілувати її в плече на знак поваги, але друга Марія розкрила їй обійми, пригорнула її до грудей, і дві жінки мовчки постояли так, обнявшись, але недовго, бо треба було повертатися до роботи, яка не могла чекати і якої за них ніхто не зробить.

Свято тривало, безперервно подавалися наїдки, розносили вино в амфорах, і веселощі вже знайшли собі вихід у співах і танцях, коли раптом тривожна звістка, яку розпорядник бенкету нишком повідомив батькам молодят: Вино закінчується, впала їм на голови, так ніби несподівано обвалився дах будинку. Що ж нам тепер робити, зашепотілися вони в цілковитій розгубленості, як ми скажемо гостям, що вино закінчилося, завтра в Кані ні про що інше не говоритимуть. Бідолашна моя доню, забідкалася мати нареченої, які глузи чекають тебе попереду, навіть вина на весілля тобі не вистачило, чим ми заслужили таку ганьбу, такий початок твого подружнього життя? А тим часом за столами вже допивали останні краплі, й деякі гості стали нетерпляче озиратися, чекаючи, хто наповнить їм келихи, і тоді Марія, хоч вона вже й передала іншій жінці всі турботи та обов’язки, які син відмовився приймати з її рук, раптом – наче блискавка сяйнула в її свідомості – вирішила сама перевірити чудотворну силу Ісуса, щоб потім уже повернутися у свій дім, і свою мовчанку як людина, чия місія на цьому світі закінчилася і їй лишилося тільки чекати, коли її заберуть у світ інший. Вона знайшла поглядом Марію Магдалину, побачила, що та ствердно опустила повіки й ледь помітно кивнула головою, і тоді вона не гаючись підійшла до сина і сказала йому тоном людини, упевненої в тому, що їй не треба все детально розтлумачувати, аби її зрозуміли: Вино закінчилося. Ісус повільно обернув обличчя до матері, подивився на неї так, ніби її слова долинули до нього дуже здалеку, і сказав: Що тобі, жінко, до мене? – і саме ці слова, які вселяли страх, почули ті, хто сидів поблизу, але такими великими були подив, зачудування, недовіра – не може син так говорити з матір’ю, яка подарувала йому життя! – що час, простір та людська уява знову й знову намагаються так зрозуміти цю фразу, знайти для неї такі тлумачення та відтінки значень, які пом’якшили б її брутальність, якщо можливо, а якщо ні, то вдати, ніби вони й не звучали, або наповнити їх протилежним змістом, тож у майбутньому стали писати, ніби Ісус сказав: Навіщо ти мене турбуєш такими дрібницями, або: Яке мені до цього діло, або: Навіщо ти втручаєшся в це, жінко, або: А до чого тут ми з тобою, жінко, або: Я й сам знаю, що мені слід робити, й не потребую твого прохання, або: Чому ти не попросиш мене відкрито, я залишаюся твоїм слухняним сином, або: Я зроблю, як ти просиш, між нами немає різниці в думках. Марія прийняла удар в обличчя, витримала погляд, яким син відкинув її втручання, і щоб відрізати йому всі шляхи до відступу, повторила свій виклик, наказавши слугам: Зробіть усе, що він вам скаже. Ісус бачив, як мати відійшла, але не промовив жодного слова, не спробував її затримати, він зрозумів, що Бог скористався нею, як раніше скористався зі шторму на морі, а ще раніше – з потреб рибалок. Він узяв свій келих, у якому ще залишалося трохи вина, і сказав слугам: Налийте води в оті кам’яні посудини, там було шість кам’яних посудин, якими користуються для очищення юдейського і кожна з яких уміщала дві або три міри, і слуги наповнили ті посудини по вінця. Піднесіть їх ближче до мене, промовив Ісус, і слуги зробили так, як він їм сказав. Тоді Ісус долив у кожну посудину по кілька крапель вина зі свого келиха і звелів: А тепер віднесіть ці посудини до розпорядника бенкету. Розпорядник, що не знав, звідки принесено ті посудини, покуштував воду, яку долита в неї крапля вина навіть не забарвила, а тоді покликав нареченого і сказав йому: Усі спочатку мають звичай подавати вино добре, а коли гості сп’яніють, тоді їм можна подати й вино погане, ти ж, навпаки, приберіг своє найкраще вино до цієї миті. Наречений, який ніколи у своєму житті не бачив, щоб у ті кам’яні посудини наливали вино, а крім того знав, що вино закінчилося, покуштував воду з посудини теж і з удаваною скромністю людини, яка підтверджує те, в чому й так ніколи не сумнівалася, ствердно кивнув головою на знак того, що вино і справді найвищого ґатунку. І якби не голос народу, в цьому випадку представленого слугами, які наступного дня дали волю своїм язикам, то про це чудо так ніхто ніколи й не довідався б, бо розпорядникові бенкету нічого не було відомо про перетворення води на вино, нареченому, звісно, було приємно приписати чуже діяння собі, а Ісус не був тією людиною, яка ходить і всюди повідомляє: Я сотворив таке-то й таке чудо, Марія Магдалина, від самого початку втаємничена в цю історію, не стала б ходити вулицями й повторювати: Він учинив чудо, він учинив чудо, а Марія, мати Ісусова, тим більше, бо для неї головним було те, що відбулося між нею і сином, а все інше, що сталося потім, було, так би мовити, додатком, і нехай підтвердять мої слова гості на весільній учті, чиї келихи знову наповнилися вином.

Більш ніколи не розмовляли між собою Марія з Назарета та її син. Ще до настання вечора, не попрощавшись ні з ким із родини, Ісус у супроводі Марії Магдалини покинув Кану й пішов у напрямку на Тиверіаду. Йосип і Лідія, ховаючись, провели їх до виходу із села й дивилися їм навздогін, аж поки вони не сховалися за поворотом дороги.

* * *

І тоді настав час великих сподівань. Ті знаки своєї присутності, які досі Господь виявляв в Ісусі, були собі такими чудесами повсякденного характеру, того виду, про які ми кажемо «спритність рук і ніякого обману», по суті вони дуже мало відрізнялися від тих фокусів, які так майстерно вміють виконувати на Сході тамтешні маги й чарівники, що, наприклад, підкидають у повітря один кінець мотузки й потім лізуть по ній угору, причому глядачі не помічають, що один з її кінців прив’язаний до міцного гака або її тримає у своїх руках невидимий помічник автора фокусів. Щоб проробити щось подібне, Ісусові було досить одного бажання, але якби хтось його запитав, навіщо він це робить, він би не зміг йому відповісти або сказав би, що так треба, адже рибалки не можуть жити без риби, а шторм на морі загрожував потопити людей, та й пригода з вином на весіллі відбулася ще в той час, коли Господь не почав говорити його устами. На тому галілейському узбережжі стала ширитися чутка про такого собі назарянина, наділеного могутністю, яку лише Бог міг йому дарувати, Ісус цього не заперечував, але разом з тим не давав ніякого пояснення ані причинам, ані міркуванням, ані аргументам, що спонукали його на ті або ті незвичайні діяння, і людям залишалося лише здобувати з них вигоду й не сушити собі голову запитаннями. Безперечно, Симон і Андрій думали не так, не так думали й сини Зеведея, але ті люди були його друзями й боялися за нього. Щоранку прокидаючись, Ісус мовчки себе запитував: Сьогодні? – кілька разів він запитував про це й уголос, щоб Марія Магдалина почула, але вона мовчала, зітхала, потім обхоплювала його руками за шию, цілувала в чоло, в очі, він же вдихав ледь чутне запашне тепло, яким віяло від її грудей, і були дні, коли знову провалювався в сон, а були й такі, коли забував про Тривогу, яка його катувала, й поринав у тіло Магдалини, так ніби ховався в коконі, з якого тільки й міг вийти перетвореним. Потім ішов до моря, до рибалок, які на нього чекали, багато з яких не могли його зрозуміти, вони запитували, чому він не купить собі човна в рахунок майбутніх прибутків і не почне працювати на самого себе. Бували випадки, коли у відкритому морі човен надто довго виконував певні маневри, без яких риболовля неможлива, навіть тепер, коли наловити риби стало не важче, ніж позіхнути, Ісуса опановувало несподіване передчуття, і серце йому стискалося, а очі дивилися не в небо, де, як відомо, мешкає Бог, ні, його погляд з якоюсь дивною одержимістю прикипав до спокійної поверхні озера, до тихої води, яка блищала, наче відполірована шкіра, здавалося, те, чого він чекав зі страхом і нетерпінням, мало прийти до нього з підводних глибин, звідки рибалки чекали рибу, а він – таємничий голос, який мав пролунати, але все не лунав. Риболовля закінчувалася, човен повертався на берег, навантажений рибою, а Ісус із похнюпленою головою знову плентав берегом моря з Марією Магдалиною слідом у пошуках тих, кому можуть знадобитися його дармові послуги пастуха підводних отар. Так минали тижні, минали місяці, минали й роки, але зміни були помітні лише в Тиверіаді, де виростали нові будівлі й примножувалася слава, а в усіх інших місцях усе відбувалося у звичному й давно заведеному ритмі, коли взимку здається, що земля помирає на наших очах, а навесні знову відроджується до життя, але це враження помилкове, бо якби взимку природа добре не виспалася, вона ніколи не пробудилася б навесні.

І ось нарешті, коли Ісусові виповнилося двадцять п’ять років, йому здалося, що всесвіт прийшов у рух і стали з’являтися нові знамення, одні за одними, так ніби хтось поспішав надолужити втрачений час. Правду кажучи, перше з тих знамень навряд чи можна було назвати чудом у його справжньому розумінні, зрештою нічого надприродного чи потойбічного не було в тому, що теща Симона десь підхопила лихоманку, а Ісус підійшов до її узголів’я й поклав їй долоню на лоба, кожен із нас міг би так зробити просто зі співчуття, навіть не думаючи про те, що можна вилікувати хворого в такий нехитрий спосіб, але нікому з нас не доводилося відчути, як прямо під нашими пальцями жар послаблюється – так ото буває, коли земля всмоктує в себе погану воду, – а хвора жінка підводиться з ліжка й каже, досить-таки недоречно, треба визнати: Хто друг мого зятя, той і мій друг, і йде поратися по господарству, ніби нічого з нею й не було. Таким було перше знамення, воно ще мало дуже домашній характер, але на друге нам варто звернути набагато пильнішу увагу, бо в тому випадку Ісус кинув відвертий виклик закону, який був записаний і свято дотримувався, і можливо, його вчинок пояснювався природними людськими почуттями, адже Ісус жив із Марією Магдалиною, не одружуючись із нею, крім того, жив із жінкою, що раніше була повією, тому немає нічого дивного в тому, що він вирішив заступитися за жінку, яку зловили на перелюбі й, за законом Мойсея, наготувалися забити камінням. Але Ісус зупинив їх у цьому намірі, сказавши: Той, хто сам без гріха, хай перший кине в неї камінь, так ніби хотів сказати: Я й сам приєднався б до вас, щоб учинити правосуддя, якби не грішив, живучи в любострасті, якби мої помисли були чистими, а вчинки – бездоганними. Ісус у тому випадку дуже ризикував, адже могло статися, що один або двоє каменувальників із зачерствілим серцем і зашкарублі у гріхах пустили б повз вуха його сентенцію й виконали б вирок, міркуючи, що цей закон написано для жінок, а тому їм він ніякою карою не загрожує. Через свою недосвідченість Ісус, певно, не подумав про те, що якби ми стали чекати, поки з’являться у світі безгрішні судді, єдині, що, на його думку, мають моральне право судити й карати, то, боюся, кількість злочинів за цей час виросла б неймовірно, і став би процвітати гріх, а схильні до перелюбу жінки стали б блудити сьогодні з одним, а завтра з іншим, а не треба забувати, що сам-один перелюб не ходить, за ним ідуть і тисячі інших пороків, які зрештою спонукали Господа вогнем і сіркою знищити міста Содом і Гоморру, перетворивши їх на попіл. Але зло, мої любі браття, зло, яке народилося разом зі світом і, як відомо, багато чого в нього навчилося, зло, як і відомий, проте ніколи ніким не бачений птах Фенікс, має властивість народжуватися з власного попелу. Добро – слабке й делікатне, і досить злу дихнути йому в обличчя гарячим подихом найбанальнішого гріха, як назавжди буде обсмалена його чистота, засохне і зламається його лілейне стебло, поморщаться й зів’януть його помаранчеві пелюстки. Ісус сказав перелюбниці: Іди й більше не гріши, але душа його була наповнена сумнівами.

Інший вартий уваги випадок стався на східному березі Галілейського моря, куди Ісус вважав за потрібне іноді навідуватися, щоб не казали, ніби він схильний допомагати лише рибалкам західного берега. Тож він покликав Якова та Іоанна і сказав їм: Попливімо на протилежний берег, у край Гадаринський, подивимося, що там і як, а на зворотній дорозі закинемо сіті, й у будь-якому разі наша подорож не буде марною. Сини Зеведея погодилися на його пропозицію, визначили напрям човна й сіли на весла, сподіваючись, що потім попутний вітер дозволить їм дістатися до мети з меншими зусиллями. Так і сталося, проте незабаром їх опанував великий страх, бо починався шторм, супроти якого дрібничкою здалася б та буря, яка налетіла на них кілька років тому, проте Ісус сказав, звертаючись до води й повітря: Ну ж бо, ну ж бо, перестаньте, ніби докоряв дітям, що надто розбешкетувалися, й відразу море заспокоїлося, а вітер угамувався і повіяв туди, куди їм було треба. Вони причалили й вийшли на берег, Ісус попереду, Яків та Іоанн за ним, вони ніколи раніше в цій місцевості не бували, й усе здавалося їм новим і незвичайним, та головна дивовижа, від якої завмерли в них серця, чекала на них попереду – на дорогу перед ними несподівано вибіг чоловік, якщо можна назвати чоловіком або людиною створіння, вкрите нечистотами, з бридкою кучмою розкошланого волосся і зваляною бородою, від якого смерділо могильним духом, бо, як довідалися вони потім, він мав звичай ховатися у гробницях щоразу, коли йому щастило втекти з в’язниці, бо його неодноразово заковували в кайдани й кидали за ґрати, але він знову й знову розривав ланцюги та виламував ґрати. Якби він був лише божевільний – хоч ми й знаємо, що коли психи впадають у нестяму, їхні сили подвоюються, – то досить було б, щоб він більше не втікав, закувати його в ще міцніші кайдани та ланцюги й поставити додаткові ґрати в тій камері, де він сидів би. Одного разу так і зробили, потім іще кілька разів повторювали ці спроби, але без ніякого результату, бо в ньому оселився нечистий дух, для якого не існує ані ланцюгів, ані ґрат. Удень і вночі одержимий гасав по горах і долинах, утікаючи від себе самого та від власної тіні, але завжди повертався на кладовище, де ховався між гробницями, а нерідко й усередині гробниць, звідки його витягували силоміць, уселяючи жах тим людям, які це бачили. Десь тут і зустрівся з ним Ісус, озброєні люди, послані, щоб схопити божевільного, махали йому руками, щоб він утікав від небезпеки, проте Ісус приплив на цей берег шукати пригод і не хотів утратити нагоду. Яків та Іоанн, хоч і дуже злякалися жахливого привида, проте не покинули друга, й тому вони першими почули слова, яких доти ніхто ніколи не промовляв і не чув, бо вони були спрямовані проти Господа та його законів, як стане очевидно з нашої подальшої оповіді. Страховище насувалося на Ісуса, випустивши пазури й ощиривши ікла, з яких звисали рештки гнилої плоті, й волосся в нього на голові заворушилося від жаху, але за два кроки від нього біснуватий упав ницьма на землю й вигукнув гучним голосом: Чого тобі треба від мене, Ісусе, сину Бога Всевишнього, Богом тебе заклинаю, щоб ти не мучив мене. То було вперше, коли прилюдно, а не в чиємусь сні – у правдивості яких завжди радять сумніватися обачність і скептицизм, пролунав голос – голос Диявола, – який назвав Ісуса з Назарета сином Божим, про що доти не знав навіть він сам, бо під час тієї розмови, що відбулася в нього в пустелі з Богом, проблема батьківства порушена не була, ти мені знадобишся потім, ось усе, що йому тоді сказав Господь, і жодних висновків не можна було зробити навіть зі схожості, оскільки батько постав перед ним не в людській подобі, а як димовий стовп. Одержимий знову підхопився на ноги, голос, що пролунав у нього всередині, промовив слова, які досі не промовлялися, й замовк, і в ту саму мить Ісус, як буває, коли людина впізнає себе в комусь іншому, спізнав відчуття, що він, як і той біснуватий, одержимий вищою силою, що веде його невідомо куди, але, в кінцевому підсумку, неминуче приведе до могили. Він запитав у духа: Як тебе звуть, і той йому відповів: Легіон, бо нас дуже багато. І тоді Ісус владним голосом наказав: Вийди з цього чоловіка, дух нечистий. Тільки-но він це сказав, як демони багатоголосим хором – були там голоси тонкі й пронизливі, й голоси хрипкі та грубі, голоси дзвінкі й по-жіночому ніжні, й голоси, схожі на скрегіт пилки, що пиляє камінь, голоси глумливі й по-жебрацькому смиренні, голоси пихаті й голоси жалібні, голоси, схожі на лепет дитини, яка тільки навчається розмовляти, й голоси, схожі на виття привидів або на стогін від нестерпного болю, – і всі вони благали Ісуса, щоб він дозволив їм залишитися там, де вони є, в цій уже знайомій їм місцевості, що досить йому наказати, й вони покинуть тіло цього чоловіка, але нехай він не проганяє їх кудись далеко. Запитав Ісус: І куди ж ви хочете увійти? Тут-таки на горі паслося велике стадо свиней, і демони попросили Ісуса: Пошли нас до тих свиней, і ми увійдемо в них. Ісус подумав і вирішив, що це непоганий вихід, адже ті тварини, мабуть, належать якомусь поганинові, бо для юдеїв м’ясо свиней нечисте. Ісусові не спало тоді на думку, що, з’ївши м’ясо свиней, у яких увійдуть демони, погани також можуть стати одержимими й біснуватими, не передбачив він і прикрої події, яка потім сталася, але ж навіть син Божий, який до того ж іще не встиг осмислити, кого він має за родича, не може, як у шахах, обчислити наперед кожен свій, нехай навіть найпростіший, хід і передбачити його наслідки. Демони у стані надзвичайного збудження чекали рішення Ісуса, вони навіть об заклад між собою билися, яким воно буде, й коли він нарешті сказав: Гаразд, нехай буде так, вони відповіли йому радісним виттям і відразу ввійшли у свиней. Чи то від несподіванки, чи то від незвички носити в собі нечистих духів, усі свині вмить схибнулися зі свого свинячого розуму і, скільки їх там було – а було їх близько двох тисяч, – кинулися з крутого пагорба в море – і всі потопилися. Годі описати, яка лють опанувала власників стада, коли на їхніх очах невинні тварини, які ще хвилину тому розгулювали собі у спокої та в мирі, риючись у землі в пошуках черв’ячків і корінців, поскубуючи ріденьку травичку, яка росла на цих випалених сонцем землях, раптом опинилися у воді, й тепер було жалко дивитися на них звідси, з пагорба: одні з них, уже мертві, плавали черевом догори, інші ще розпачливо борсалися, докладаючи справді титанічних зусиль, щоб вистромити з води вуха, бо, як відомо, слухові отвори у свиней не закриваються, тому вода вливається в них потоком, швидко заповнює їхню тушу – і каюк! Розлючені свинопаси стали здалеку жбурляти камінням в Ісуса й у тих людей, які були з ним, і вже кинулися бігти до нього з метою вимагати відшкодування за збитки – приймімо ціну однієї голови за «ікс», помножмо «ікс» на дві тисячі й матимемо суму збитків. Але хто ж її відшкодує? Рибалки грошей ніколи не мають, вони живуть із того, що наловлять, а Ісус навіть рибалкою не був. Назарянин спершу хотів дочекатися вимагачів і пояснити їм, що на світі немає нічого гіршого, ніж диявол, що порівняно з цим злом загибель двох тисяч свиней – сута дрібниця і що всі ми приречені на якісь утрати в житті – і не тільки матеріальні. Майте терпіння, браття, сказав би їм Ісус, коли б дійшло до розмови з ними. Проте Яків та Іоанн не мали щонайменшого бажання починати ці переговори, які, за всіма ознаками, не будуть мирними, й добре виховання та найкращі наміри однієї зі сторін не зможуть нічого вдіяти проти грубої сили та незаперечних аргументів другої. Ісус не погоджувався з ними, але мусив погодитися зі слушністю їхніх доводів, які ставали тим переконливішими, чим ближе падали каменюки, якими жбурляли в них пастухи. Вони швидко збігли по схилу до моря, пострибали в човен і, налігши на весла, через кілька хвилин були уже в безпеці, бо люди на східному березі жили не з риболовлі, а тому човнів не було поблизу видно. Чимало свиней загинуло, зате одна душа врятувалася – а це прибуток Господу, сказав Яків. Ісус скинув на нього таким поглядом, ніби думав про щось зовсім інше, і брати, дивлячись на нього, хотіли б знати, про що він думає, і їм би дуже хотілося обговорити разом з ним незвичайне одкровення, зроблене бісами, про те, що Ісус – син Божий. Але їхній супутник тепер дивився на берег, який вони щойно покинули, дивився на воду, на поверхні якої погойдувалися на легких хвилях тіла ні в чому не повинних свиней, і в ньому наростало почуття тривоги, яке зрештою знайшло собі вихід у таких словах: Послухай-но мене, Господи, ти або обрав собі сина – бо кажуть, ніби це я, – неспроможного виконати твої задуми, або серед тисячі твоїх могутностей якоїсь бракує, і ти неспроможний протистояти розумові Диявола. Що ти хочеш сказати? – запитав Іоанн, наляканий зухвалістю цього монологу. Я хочу сказати, що демони, які жили в одержимому, тепер на волі, бо демонів, як ми знаємо, друзі мої, неможливо вбити, навіть Бог не може заподіяти їм смерть, те, що я тут зробив, було те саме, що спроба розрубати море мечем. Тим часом на березі з’явилося багато народу, одні забрідали у воду, щоб витягти звідти туші свиней, які плавали близько, інші сідали в човни й вирушали по здобич, яка плавала далі.