Текст книги "Євангелія від Ісуса Христа"

Автор книги: Жозе Сарамаго

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 25 страниц)

Йосип стояв на місці не довше, аніж треба часу, щоб промовити ці слова. Зробивши останній ривок, тесля добіг до печери, покликав Марію: Ти тут? – і вона відповіла йому зсередини, й лише тоді Йосип помітив, як тремтять йому ноги, – від докладених зусиль, безперечно, але також від радісного потрясіння, яке він пережив, довідавшись, що його син живий. У печері Марія різала городину на вечерю, малий спав у яслах. Йосип знеможено впав на землю, але відразу ж примусив себе підвестися й сказав: Ми йдемо звідси негайно, негайно, й Марія подивилася на нього, нічого не розуміючи: Чому негайно? – запитала вона, а Йосип повторив: Так, негайно. Але ж ти казав… Замовкни і збирай речі, поки я загнуздаю віслюка. Може, повечеряємо спочатку? Повечеряємо в дорозі. Скоро ніч, і ми можемо заблукати в темряві, й тоді Йосип закричав: Я тобі сказав, замовкни й роби те, що я тобі велю! У Марії з очей бризнули сльози, це вперше чоловік підвищив на неї голос, і, вже нічого не кажучи, вона почала збирати їхні вбогі пожитки. Швидше, швидше, повторював він, сідлаючи віслюка й підтягуючи підпруги, потім швидко накидав у черезсідельні сакви все, що трапило йому під руку, а Марія мовчки дивувалася, не впізнаючи чоловіка. Вони вже були готові вирушати в дорогу, залишалося тільки присипати землею вогнище, коли Йосип, зробивши дружині знак, щоб не йшла за ним, наблизився до виходу з печери й визирнув назовні. У сірих сутінках небо зливалося із землею. Сонце ще не зайшло, але густа хмара, хоч і висіла в небі достатньо високо, щоб навколишні поля було видно, проте не пропускала його проміння. Йосип нашорошив вуха, ступив уперед кілька кроків, і зненацька волосся на голові в нього стало сторч: із Віфлеєма долинув крик, розпачливий, пронизливий крик, не схожий навіть на людський, а незабаром по тому, ще не встигло його відлуння прокотитися над пагорбами, почулися нові зойки, стогін і плач, і то не янголи оплакували горе людей, то люди, збожеволівши від розпуки, волали, звертаючись до порожніх небес. Повільно й обережно, ніби боявся, щоб його не почули, Йосип відступив у глиб печери й наштовхнувся на Марію, що не виконала його наказ. Вона тремтіла з голови до ніг. Що то за крики? – запитала вона, проте чоловік їй нічого не відповів, він відштовхнув її в глиб печери і став присипати землею вогнище. Що то були за крики? – знову запитала Марія, невидима в темряві, і Йосип відповів після тривалої мовчанки: У Віфлеємі вбивають людей. Він зробив паузу й додав, ніби по секрету: Убивають дітей, за наказом Ірода, і тут голос його зламався, здавалося, він стримував у собі глухе ридання без сліз, але зрештою таки спромігся договорити: Тому я й вирішив, що нам треба негайно втікати. Почувся шурхіт пелюшок та соломи, Марія взяла сина з ясел і пригорнула його до грудей: Тебе хочуть убити, Ісусе, і сльози не дали їй договорити. Замовкни, сказав Йосип, сиди тихо, можливо, вояки сюди не прийдуть, їм віддано наказ повбивати всіх дітей у Віфлеємі віком менше ніж три роки. Як ти про це довідався? Я підслухав розмову вояків, коли був на будівництві Храму, тому й прибіг сюди. І як нам бути тепер? Ми перебуваємо поза селом, навряд чи вони почнуть обшукувати всі печери, вони мають наказ повбивати лише дітей, яких знайдуть у будинках, і ми можемо врятуватися, якщо ніхто нас не викаже. Він підійшов до виходу з печери і став дослухатися, ледь висунувши назовні голову. Зойки вже не лунали, чувся лише багатоголосий плач, усе тихше й тихше, а це означало, що всіх невинних малюків у Віфлеємі уже повбивано. Небо й далі було захмарене, темна ніч та високий туман надійно заховали Віфлеєм від очей небожителів. Йосип сказав, обернувшись у глиб печери: Сиди тут і не виходь, я пройду до дороги й подивлюся, чи вояки вже пішли. Бережися, сказала Марія, до неї досі не дійшло, що чоловікові не загрожувала жодна небезпека, смерть чатувала лише на дітей, яким було не більш як три роки віку, і якщо ніхто з тих, що вийдуть до дороги з тією самою метою, їх не викаже, повідомивши: Це тесля Йосип, батько хлопчика, якому нема ще й двох місяців віку, його звати Ісус, мабуть, він і є той, про кого сказано в пророцтві, бо про наших дітей ніколи не було ані написано, ані сказано, що їм судилася царська корона, а тим більше про це не може бути ніякої мови тепер, коли їх усіх повбивано.

У печері висіла така густа темрява, що, здавалося, її можна помацати пальцями. Марія боялася пітьми, вона змалку звикла, що в хаті завжди горить якесь світло, – або вогнище, або світильник, або й те, і те, а тепер у неї раптом виникло моторошне відчуття, що її живцем поховано в землі і що пальці темряви ось-ось схоплять її за горло. Вона не могла порушити наказ чоловіка й наразити сина на небезпеку, вийшовши з печери, але секунда за секундою її страх наростав, загрожуючи повалити останні редути здорового глузду, й марно вона намагалася заспокоїти себе, думаючи: якщо нічого нам не загрожувало до того, як ми погасили вогонь, то й тепер ніщо не загрожує, але зрештою ця думка таки в чомусь допомогла їй, і вона навпомацки поклала сина в ясла, а тоді, докладаючи всіх заходів обережності, знайшла те місце, де було вогнище, поліном розгребла землю, якою воно було присипане, поки їй пощастило виколупати кілька жарин, які ще не погасли, і в цю мить її страх цілком розвіявся, чомусь раптом пригадалася земля, яка світилася в мисці, світилася тремтливим і миготливим світлом, що зблискувало окремими яскравими сполохами, так ніби хтось біг по гребеню гори й вимахував смолоскипом. Образ жебрака постав перед нею і зник відразу, витіснений нагальною необхідністю освітити темну печеру, яка вселяла їй моторошний жах. Навпомацки Марія підійшла до ясел і взяла там пучок соломи, повернулася туди, де тьмяним світлом світилися жарини, що залишилися на підлозі від вогнища, й ось уже в кутку, невидимий для того, хто заглянув би до печери ззовні, заблимав каганчик, відкинувши на ближні стіни печери тьмяне світло, що, здавалося, ось-ось помре, але разом з ним несподіваний спокій повернувся в душу Марії. Вона підійшла до сина, який і далі спав у яслах, байдужий до всіх жахіть, тривог та насильницьких смертей, і, взявши його на руки, сіла під каганцем і стала чекати. Через якийсь час син прокинувся й, не розплющуючи очей, плаксиво скривив личко, але Марія, що вже опанувала всю материнську науку, не дала йому заплакати, швидко розстебнула кофтину й тицьнула пипку цицьки у стражденний ротик дитини. Отак вони сиділи вдвох, коли надворі, біля печери, загупали чиїсь кроки. У першу мить Марії здалося, що серце їй зараз зупиниться. Вона подумала, що наближаються солдати, але то були кроки однієї людини, а солдати мають звичай ходити групами, щонайменше по двоє, цього вимагає від них військова тактика, адже в разі якоїсь несподіванки один із них має прикрити другого. Це Йосип, подумала вона, боячись, що він висварить її за запалений каганець. Повільні кроки наближалися, Йосип уже увійшов до печери, й Марія здригнулася від страху, бо ці важкі розмірені кроки не могли належати Йосипові, мабуть, то якийсь волоцюга, що шукає притулку на ніч, так уже двічі траплялося, але в жодному з тих випадків Марія не відчула страху, бо навіть уявити собі не могла, щоб чоловік, хоч би яким він був мерзотником і лиходієм, міг скривдити жінку з малою дитиною на руках, правда, тоді вона не могла знати, що сьогодні у Віфлеємі було вбито не одного малюка, що лежав або сидів на руках у матері, як тепер лежить у неї на руках Ісус, і що невинні немовлята ще смоктали молоко життя, коли лезо кинджала вгороджувалося в їхнє тендітне тіло, але тими вбивцями були вояки, а не бродяги або волоцюги, а це різниця – й то немала. Але то був не Йосип, не вояк, котрий шукав собі воєнної слави, якою ні з ким не хотів ділитися, не волоцюга, що не мав ані притулку, ані роботи, ні, то прийшов до неї тепер в образі пастуха той, хто вже двічі приходив до неї в подобі жебрака, той, хто, говорячи про себе, назвався янголом, хоч і не сказав, чи він янгол небесний, чи янгол пекла. Спершу Марія не зрозуміла, що то він, але тепер до неї дійшло, що ніким іншим він не міг бути.

І сказав їй янгол: Мир тобі, дружино Йосипа, мир також твоєму синові, вам пощастило, що ви оселилися в цій печері, бо інакше один із вас був би вже розтерзаний і мертвий, а друга жива, але з розтерзаним серцем. Сказала Марія: Я чула крики. Сказав янгол: Так, ти їх лише чула, але настане день, коли й тобі доведеться кричати, а перед тим днем ти почуєш, як лунатимуть тисячі криків побіля тебе. Сказала Марія: Мій чоловік пішов до дороги подивитися, чи вояки вже пішли, буде ліпше, якщо він тебе тут не застане. Сказав янгол: За це можеш не турбуватися, я піду раніше, ніж він прийде, я прийшов тільки сказати тобі, що тепер ти не скоро мене побачиш, бо все, що мало відбутися, відбулося, бракувало лише цих повбиваних малюків, а ще злочину Йосипа, який він скоїв трохи раніше. Сказала Марія: Злочину Йосипа? Мій чоловік не міг скоїти ніякого злочину, він добра людина. Сказав янгол: Добра людина, що вчинила злочин, – не рідкість, ти навіть уявити собі не можеш, скільки добрих людей чинили злочини раніше від нього, злочини добрих людей не мають ліку, і, всупереч поширеній думці, саме вони є непрощенними. Сказала Марія: І який же злочин скоїв мій чоловік? Сказав янгол: Ти знаєш, який, і не вдавай, ніби не знаєш, ти ж не хочеш, щоб тебе вважали його спільницею. Сказала Марія: Присягаюся, що не знаю. Сказав янгол: Не присягайся, проте якщо хочеш, можеш і присягатися, проте знай, що для мене кожна присяга – не більш як подмух вітру, що летить невідомо куди. Сказала Марія: І що ж такого поганого ми зробили? Сказав янгол: Жорстока воля царя Ірода примусила воїнів оголити мечі, але ваше себелюбство та боягузтво спутали руки й ноги жертвам. Сказала Марія: А що ми могли вчинити? Сказав янгол: Ти не могла вчинити нічого, бо ти й довідалася про це надто пізно, але тесля був у спромозі зробити все, він міг попередити село, що сюди йдуть вояки вбивати дітей, батьки ще мали б час, щоб повтікати зі своїми дітьми, вони могли б, наприклад, заховатися в пустелі або втекти до Єгипту й там зачекати, поки помре цар Ірод, бо йому вже недовго топтати ряст. Сказала Марія: Йому це не спало на думку. Сказав янгол: Атож, не спало на думку, але це його не виправдовує. Сказала Марія плачучи: Ти янгол, прости його. Сказав янгол: Я не той янгол, якому дано право прощати. Сказала Марія: Прости його. Сказав янгол: Я вже тобі сказав – це не той злочин, який можна простити, скорше здобуде прощення Ірод, ніж твій чоловік, скорше буде прощений зрадник, аніж відступник. Сказала Марія: Що ж нам робити? Сказав янгол: Ви житимете й страждатимете, як і всі люди. Сказала Марія: А мій син? Сказав янгол: Провина батьків завжди падає на голови їхніх дітей, тінь від провини Йосипа вже затьмарює чоло твого сина. Сказала Марія: Горе нам, горе. Сказав янгол: Так воно є, й зарадити цьому не можна. Марія похнюпила голову, міцніше пригорнула до себе сина, ніби хотіла захистити його від обіцяних неприємностей, а коли обернулася, янгола в печері вже не було. Але цього разу, на відміну від попередніх випадків, вона не почула його кроків. Він відлетів, подумала Марія. Вона підвелася й підійшла до виходу з печери, подивитися, чи не помітить у повітрі якихось слідів від янгола й чи не повертається Йосип. Туман розвіявся, в небі металевим блиском світилися перші зірки, від села й далі долинав плач, і саме тоді голова в Марії раптом пішла обертом: її зненацька опанувало почуття неймовірно гріховної гордині, примусивши забути про всі чорні пророкування янгола, бо хіба ж не воля Бога врятувала її сина від неминучої смерті, хіба Він не виявив у цьому Своєї особливої ласки до нього, тоді як матерям інших дітей, які були поруч, тепер нічого не залишається, як чекати нагоди, коли вони зможуть запитати в того ж таки Бога: Чому Ти повбивав наших дітей? – і задовольнитися Його відповіддю, хоч би якою вона була. Але недовго тривало щасливе забуття Марії, уже в наступну мить вона уявила собі, як тримає на руках свого мертвого сина разом з іншими віфлеємськими матерями, й тоді, очищаючи її дух і подаючи їй надію на спасіння душі, рясні сльози полилися з її очей. Так вона сиділа й плакала, коли повернувся Йосип, вона чула, як він іде, але навіть не зворухнулася, бо їй було байдужісінько, розгнівається він на неї чи ні, вона тепер плакала разом з іншими жінками, усі вони сиділи кружка, тримаючи на руках своїх мертвих дітей, і чекали воскресіння. Йосип побачив її сльози, зрозумів, чому вона плаче, й не сказав нічого.

Увійшовши до печери, Йосип ніби й не помітив каганець, який засвітила дружина. Жарини від вогнища, на підлозі, були присипані тонким шаром попелу, але між ними й над ними ще тріпотів, намагаючись розгорітися яскравіше, слабенький язичок полум’я. Знімаючи поклажу з віслюка, Йосип сказав: Небезпека минула, солдати пішли, і нам ліпше переночувати тут, а завтра вирушимо в дорогу ще до схід сонця, але підемо не по дорозі, а стежкою, а там, де немає стежки, – навпростець. Марія прошепотіла: Скільки дітей загинуло, а Йосип їй на те різко: Звідки тобі відомо, хіба ти їх рахувала, а вона: Я пам’ятаю деяких. Дякуй ліпше Богові, що твій син залишився живий. Я Йому дякую. І не дивися на мене так, ніби я вчинив щось погане. Я не дивилася на тебе. І не говори зі мною таким тоном, ніби ти мені суддя. Я мовчатиму, якщо хочеш. Атож, ліпше замовкни. Йосип прив’язав віслюка до ясел, там на дні ще було трохи соломи, хоч їхній вухатий помічник не був дуже голодний, останніми днями він їв, як то кажуть, від пуза, тільки й знав, що скубти травичку та грітися на сонечку, але він знав, що це щасливе життя не триватиме довго й незабаром йому доведеться повернутися до своїх віслючих обов’язків і тяжкої повсякденної праці. Марія поклала сина й сказала: Я роздмухаю полум’я. Навіщо? Приготую вечерю. Не треба, хтось із села може помітити вогонь, перекусимо, що Бог послав. Так і зробили. Олійний каганець відкидав примарне світло на чотирьох мешканців печери: нерухомо, наче статуя, стояв віслюк, доторкаючись губами до соломи, яку він так і не став жувати, малий спав, а чоловік і жінка намагалися погамувати голод кількома сушеними смоквами. Марія розгорнула мати на піщаній підлозі, застелила їх простирадлом, як і щовечора, і, як і щовечора, стала чекати, коли чоловік ляже. Перш ніж лягти, Йосип знову вийшов і подивився в ніч. Усе було спокійно на землі й на небі, від села більше не долинали ні крики, ні плач, а в Рахілі, певно, залишилися сили тільки на те, щоб стогнати й зітхати, зачинивши і двері, і душу. Йосип улігся на своїй маті, ще ніколи не почувався він таким виснаженим – стільки йому довелося бігати протягом дня, стільки страху пережити, і він навіть не був певен, що саме завдяки його зусиллям синові пощастило уникнути смерті, солдати просто виконали одержаний наказ – повбивати всіх дітей у Віфлеємі, проте, здійснюючи цю операцію, не виявили найменшої власної ініціативи, яка, скажімо, полягала б у тому, щоб обшукати навколишні печери і з’ясувати, чи не переховується там хтось із утікачів, або – і це стало їхньою найбільшою помилкою, що, власне, спричинилася до провалу всієї операції, – чи не стала одна з печер місцем проживання для цілої родини. Загалом Йосип нічого не мав проти того, щоб Марія вкладалася вже по тому, як він засне, але сьогодні для нього була нестерпною думка, що він провалиться в сон, а Марія сидітиме й без жалю в душі дивитиметься на його обличчя, безпорадне й беззахисне уві сні. Він сказав: Я не хочу, щоб ти отак сиділа, лягай. Марія підкорилася, спочатку перевіривши, як завжди робила, чи міцно прив’язаний віслюк, а потім, зітхнувши, примостилася на маті й міцно заплющила очі, сповнена рішучості не розплющувати їх доти, доки не прийде сон. А посеред ночі Йосипові приснилося, ніби він скаче верхи на коні по дорозі, що веде до якогось села, й уже бачить перші будинки, він у військовій формі та в усьому військовому спорядженні, озброєний мечем, списом і кинджалом, вояк серед інших вояків, і командир його запитує: А ти куди, тесляре? – і він йому відповідає, гордий тим, що так добре пам’ятає наказ, який йому треба виконати: Я їду до Віфлеєма, щоб убити свого сина, і коли він так сказав, то відразу прокинувся, страшно захрипівши, з перекошеним від страху обличчям. Марія запитала: Що з тобою, що сталося? – а він лише тремтів і знай повторював: Ні, ні, ні, а потім раптом неймовірна напруга розрядилася в конвульсивні ридання, що роздирали йому груди. Марія підвелася, пішла взяти каганець і освітила йому обличчя. Ти захворів? – запитала вона, але він затулив обличчя долонями. Прибери, прибери негайно! – і, ще схлипуючи, підхопився на ноги й підбіг до ясел, щоб подивитись на сина. Заспокойтеся, шановний Йосипе, вам нема чого турбуватися, з вашим сином нема ніякого клопоту, він поїв і спить собі спокійним сном, спить безтурботно й міцно, так ніби йому щойно й не загрожувала жахлива смерть, ви тільки уявіть собі, смерть від руки рідного батька, який подарував йому життя, і хоч ми знаємо, що від своєї долі годі втекти й годі сховатися і що смерть рано чи пізно забере кожного, проте погодьтеся, що смерть може бути різною. Боячись, що його жаский сон повториться, Йосип не повернувся на свою мату й сів на вході до печери, під захистом скельного виступу, що утворював такий собі природний навіс, а що місяць був тепер високо в небі, то він відкидав на вхід до печери таку густу й чорну тінь, що тьмяне світло каганця, який блимав у печері, було неспроможне крізь неї пробитися. Якби навіть сам цар Ірод з’явився тут на плечах своїх рабів, оточений легіонами кровожерливих найманців, він би сказав спокійно: Далі, хлопці, далі, не варто тут затримуватися, тут лише скелі та тіні від скель, а нам потрібна свіжа плоть і життя, яке тільки-но почалося. Йосип здригнувся, пригадавши свій сон, і запитав себе, щó б він міг означати, адже в реальній дійсності, перед лицем небес, які все бачать, він мчав, наче божевільний, униз по дорозі, а лише він знає, якою скорботною була для нього та дорога, мчав, перестрибуючи через камені й мури, мчав, як і годилося доброму батькові, який хотів урятувати сина, а уві сні перетворився на кривавого ката, та, либонь, правду каже відоме прислів’я, що сновидінням вірити не можна. Це все витівки диявола, подумав він і зробив знак, яким відганяють наслання. Тут щось просвистіло в повітрі, схоже на крик невидимого птаха, а може, то пастух заграв на сопілці, але для цього був не час, адже тепер худоба та вівці сплять і не сплять лише сторожові собаки. А проте ніч, спокійна та незворушна, якій немає діла ані до живих створінь, ані до неживих речей, ніч, наділена або тією найвищою байдужістю, яку ми схильні приписувати світобудові, або іншою абсолютною байдужістю, властивою порожнечі, яка залишиться, – якщо взагалі що-небудь залишиться, – після того як настане кінець світу, ніч відкидала раціональний сенс і порядок, що правлять світом, як нам здається в ті години, коли ми схильні вірити в те, що світ було створено для того, аби він прийняв у себе нас із усім нашим безумством. І помалу в пам’яті Йосипа його жаский сон став блякнути і тьмяніти, здаватися йому дедалі неправдоподібнішим і безглуздішим, його відкидала й ця ніч, залита місячним світлом, і дитина, яка мирно спала в яслах, а передусім відкидав його він сам, чоловік, який отямився й опанував себе, наскільки це було можливо, опанував свої думки, які були тепер милосердними й мирними, але також і спроможними породжувати таких страховищ, як почуття вдячності Богові за те, що солдати, перебивши стількох малюків, унаслідок своїх лінощів та недбальства залишили живим його любого сина. Одна й та сама ніч накриває теслю Йосипа й матерів дітей віфлеємських, про батьків ми не згадуємо, як не згадуємо й про Марію, хоч і самі не можемо зрозуміти, чому ми обминули їх своєю увагою. Непомітно спливли години, й коли на небі зарожевіли перші барви світанку, Йосип підвівся на ноги, нав’ючив на віслюка їхні пожитки, й незабаром під останніми променями місячного світла, які невдовзі розчиняться в сяйві світанку, Йосип, Марія та Ісус вирушили у зворотну подорож до Галілеї.

А вранці, покинувши на годину дім господарів, де лежали тіла двох забитих малюків, рабиня Саломея прийшла до печери, переконана, що та сама доля спіткала й хлопчика, якому вона допомогла народитися на світ. Але печера була порожня, вона побачила в ній лише сліди людських ніг та віслючих копит, майже згаслі жарини вогнища, вже притушені тонким шаром попелу, й ніде не побачила жодної краплі крові. Його вже тут немає, сказала вона самій собі, від своєї першої смерті він урятувався.

* * *

Через вісім місяців по тому, як Йосип та його родина повернулися в рідне село – усі були живі й здорові, попри стільки небезпек, лише віслюк десь пошкодив собі ліву ногу й тепер кульгав, – надійшло в Назарет повідомлення, що цар Ірод помер у Єрихоні, в одному зі своїх палаців, куди переселився, вже безнадійно хворий, коли почали випадати перші дощі, втікаючи від зимової негоди, яка в Єрусалимі особливо сувора до людей зі слабким здоров’ям. Повідомлялося також, що царство, яке осиротіло по смерті такого могутнього володаря, було поділене між трьома з його синів, яким пощастило вціліти після сімейної різанини, а саме: Іродові Філіпу тепер дісталися території, що лежали на схід від Галілеї, Іродові Антипі – Галілея й Перея, а Архелай тепер править у Юдеї, Самарії та Ідумеї. Десь тими ж таки днями один погонич мулів, який заблукав до Назарета й належав до людей того різновиду, котрі дня не можуть прожити, щоб не нагодувати своїх наївних слухачів якоюсь історією, переплітаючи бувальщину з небилицями, розповів жителям Назарета про похорон Ірода, де йому, як він присягався та божився, пощастило бути присутнім. Цар лежав у золотому саркофазі, обсипаному дорогоцінним камінням, у катафалк, весь із чистого золота й накритий пурпуром, були запряжені двоє білих волів, а тіло Ірода теж було загорнуте в пурпур, і видно було тільки корону, що лежала на тому місці, де мала бути голова, за катафалком ішли музики, що грали на флейтах, а за музиками – голосільниці, й усі вони мусили вдихати сморід, що забивав їм ніздрі, я стояв обіч дороги, й то мало не виблював, коли процесія проходила повз мене, а потім верхи їхали воїни царської гвардії, а за ними йшли вояки, озброєні списами, мечами та кинджалами, так ніби на війну зібралися, вони йшли і йшли, утворюючи щось подібне до велетенської змії, чия голова вже зникла за обрієм, а хвоста досі не було видно, і здавалося, кінця цьому не буде, і страх заповзав у серце кожного, хто дивився на нескінченну процесію, отак ішло те військо слідом за мерцем, але всі вони ішли також назустріч власній смерті, смерті, яка чигала на кожного з них і яка навіть тоді, коли здається, ніби вона затримується, все одно рано чи пізно постукає в наші двері: Настав твій час, я прийшла, каже вона, не роблячи ніякої різниці між царями й рабами, між тим, чий гнилий труп везуть там попереду, на чолі кортежу, й тими, котрі плентають далеко позаду, ковтаючи пилюку, підняту військом, вони-то поки що живі, але всі прямують до того місця, де їм судилося впокоїтися назавжди. Схоже, тому погоничу мулів більше личило б прогулюватися разом з іншими філософами-перипатетиками між корінфськими колонами академії у Стародавній Греції, аніж ганяти мулів дорогами Ізраїлю, ночуючи у смердючих караван-сараях та розповідаючи небилиці всяким селюкам на кшталт назарян.

А серед тих, хто слухав того чоловіка на майдані перед синагогою, був і Йосип – він випадково там проходив і зупинився послухати, хоч, правду кажучи, він не надто дослухався до тих частин розповіді, в яких давався детальний опис похоронної процесії, а якщо й запам’ятав якісь подробиці, то вони відразу вилетіли йому з голови, як тільки аед перейшов до філософсько-елегійної частини, бо тесля мав вельми вагомі причини бути особливо чутливим саме до цієї струни, саме її звук відбився найглибшим відлунням у його душі. А втім, досить було подивитись на нього, і його обличчя не могло обманути, раніше на ньому був вираз стриманий, поважний і вдумливий, що мав приховати, який він, по суті, ще молодий, а тепер глибока скорбота залягла в кутиках його губів, покреслила йому обличчя глибокими, наче шрами, зморшками. Але найбільше на обличчі Йосипа тривожить вираз його очей, чи, точніше буде сказати, відсутність такого виразу, бо очі в нього здаються мертвими, наче припорошені попелом, під яким, проте, досі світилися й не могли погаснути хворобливі жаринки, роздмухувані безсонням. І справді, Йосип тепер майже не спить. Сон – найбільший ворог усіх його ночей, йому доводиться воювати проти нього з такою запеклістю, ніби йдеться про його життя, і це війна, в якій він завжди зазнає поразки, і навіть якщо в окремих битвах перемагає, бо рано чи пізно настає мить, коли його змучене тіло капітулює і засинає, то відразу після цього перед ним з’являється дорога, по якій мчить загін озброєних кавалеристів, що вимахують мечами над головою, і він, Йосип, серед них. І саме в ту мить, коли свідомість нещасного починає долати страх, командир неодмінно його запитує: А ти куди, тесляре? – і сердега не хоче відповідати, й упирається зі своїх останніх сил, сил душевних, бо тілесні давно в нього вичерпалися, але сон сильніший за нього, він залізними пальцями розтуляє його стиснуті зуби, й він, уже ридаючи й готовий прокинутися, змушений дати жахливу відповідь, завжди одну й ту саму: Я їду до Віфлеєма, щоб убити свого сина. Тож не запитуймо в Йосипа, чи він пам’ятає, скільки биків тягли катафалк із тілом мертвого Ірода і якого кольору вони були, білі чи рябі, тепер, коли він повертається додому, в його пам’яті зберігаються лише останні слова з розповіді погонича мулів, коли він сказав, що все те море людей, які прийшли на похорон царя, – раби, воїни, царські гвардійці, голосільниці, гравці на флейтах, губернатори, князі, наступники престолу й усі ми, хоч би де ми проживали і хоч би ким були, більш нічого у своєму житті не робимо, крім як шукаємо місце, на якому залишимося навіки. Але ж не завжди буває так, невідступно думав Йосип, і такими гіркими були його роздуми, що в них не могло проникнути навіть смирення, а тільки воно може пом’якшити найгостріший біль, і йому лишався тільки розпач людини, що втратила будь-яку надію; не завжди буває так, повторював він, багато людей ніколи не покидають того місця, де вони народилися, і смерть знаходить їх саме там, а це доводить, що лише доля є чимось твердим, надійним і гарантованим, і Боже мій, як усе, виявляється, просто, досить лише дочекатися, поки сповниться все у твоєму житті, а тоді сказати: Такою була моя доля, царю Іроду доля призначила померти в Єрихоні й бути перевезеним у катафалку до свого палацу-фортеці Іродії, але малюків із Віфлеєма смерть звільнила від необхідності йти чи їхати нехай там куди. А що стосується долі Йосипа, то вона спочатку, коли ми подивимося на події, що тоді відбулися, під кутом оптимізму, здавалося, мала стати частиною вищого задуму, покликаного врятувати від смерті невинних малюків, а проте насправді обернулася до нього своєю непривабливою й темною стороною, бо хоч наш тесля й довідався про те, що має відбутися, але побіг рятувати власного сина, покинувши інших напризволяще – в найточнішому й найжахливішому значенні цього слова. І саме тому Йосип не може тепер заснути, а коли все ж таки йому вдається знайти забуття у сні, то прокидається у великій тривозі, повертаючись до реальності, яка не дозволяє йому забути про побачене уві сні, й можна навіть стверджувати, що, коли він не спить, то мріє заснути, а коли засне, то розпачливо намагається прокинутися, бо знає, що на нього чатує те марення, завжди одне й те саме, воно чатує на нього на межі між сном і явою, і Йосип просто не може з ним не зустрітися щоразу, коли переступає цю межу – байдуже, в який бік. Немає сумніву, що весь цей заплутаний клубок суперечностей називається дуже просто: докори сумління, але досвід і багатовікова практика людського спілкування незаперечно доводять: точність визначень – це ілюзія, адже мова людей далека від досконалості, і справа не в тім, що нам бракує слів для того, щоб виразити любов, справа в тому, що слів вистачає, а любові нема.

Марія знову вагітна. Але цього разу жоден янгол у подобі обшарпаного жебрака не прийшов повідомити їй про те, що вона носить у собі свою другу дитину, й раптовий вітер не здіймався в небі над Назаретом, і не світилася земля в мисці, яку довелося б закопати поруч із першою, Марія повідомила Йосипа про свій стан тими ж таки простими словами: Я вагітна, вона не сказала йому, наприклад: Подивися в мої очі, й ти побачиш, як світиться в них наш другий син, і він їй не відповів: Ти не думай, що я нічого не помітив, я просто чекав, коли ти сама скажеш мені про це, ні, він вислухав її мовчки й лише промовив: Он як, і не відірвався від своєї роботи – він стругав дошку, човгаючи по ній рубанком вправно, але бездумно, бо ми знаємо, де блукали його думки. Марія теж про це знає, після того як однієї особливо тяжкої для нього ночі чоловік відкрив їй свою таємницю, яку раніше ревно оберігав, і вона тоді не дуже навіть здивувалася, це було неминуче, згадаймо, що сказав їй янгол тоді в печері: Ти почуєш біля себе тисячоголосий крик.

Добра дружина сказала б своєму чоловікові: Облиш переживати, що зроблено, те вже зроблено, а крім того, твоїм найпершим обов’язком було врятувати сина, перед іншими дітьми такого обов’язку ти не мав, але річ у тому, що віднедавна Марія перестала бути доброю дружиною у звичайному розумінні, якою вона була раніше, можливо, тому, що почула від янгола й інші суворі слова, й він промовив їх таким тоном, що було очевидно: вони стосуються всіх і кожного й ні для кого не роблять винятку: Я не янгол прощення. Якби Марія мала право розмовляти з Йосипом про такі найпотаємніші речі, можливо б, він, будучи таким начитаним у Святому Письмі, міг би поміркувати над природою янгола, який, прийшовши невідомо звідки, заявляє нам, що він не янгол прощення, а це вже само по собі викликає підозру, адже всім відомо, що янголи не наділені спроможністю прощати, прощати може лише сам Господь Бог. Коли янгол каже, що він не є янголом прощення, то ці слова або нічого не означають, або означають надто багато, а саме, що ми бачимо перед собою янгола проклять, це так, ніби він вигукнув: Яка дурниця – чекати від мене прощення, я не прощаю, я караю. Але ж янголи, за самим своїм визначенням, крім, звичайно, тих херувимів з вогненними мечами, яких Господь поставив, щоб вони охороняли дорогу, яка веде до дерева життя, щоб нашим предкам або їхнім нащадкам, а це ми самі, знову не закортіло зірвати з нього плід, тобто я хочу сказати, янголи – не поліцаї, вони не беруть на себе брудний, але необхідний обов’язок для виживання суспільства чинити репресії, янголи існують для того, щоб полегшувати нам життя, вони підтримують нас і не дають нам упасти, коли ми опиняємося на краю прірви, проводять нас, коли нам треба перейти слизький і небезпечний міст, що нависає над безоднею, відштовхують нас на узбіччя, коли четвірка збожеволілих коней виносить на нас колісницю або нам загрожує небезпека потрапити під машину, якій відмовили гальма. Янгол, якби він справді був янголом, що заслуговує на таке ім’я, міг би навіть урятувати бідолашного Йосипа від його нескінченного нічного кошмару, для цього йому досить було б постати уві сні перед батьком кожного з нещасних віфлеємських малюків і сказати: Прокинься, бери свого сина та його матір, негайно втікай із ними до Єгипту й залишайся там, поки я тебе не покличу, бо цар Ірод наказав убити твого малого, – й у такий спосіб усі малята були б урятовані, Ісус заховався б у печері, разом зі своїми батьками, а всі інші повтікали б до Єгипту, звідки вони могли б повернутися згодом, коли той самий янгол знову постав би перед кожним із їхніх батьків і сказав: Прокинься, візьми свого сина та його матір і повертайтеся на землю Ізраїлю, бо вже померли ті, котрі хотіли вбити твого малюка. Очевидно, що завдяки цьому попередженню, зробленому начебто з найдобріших почуттів, янгол повернув би дітей у ті місця, де їм рано чи пізно довелося б зустріти свою смерть, хоч би звідки вони походили, але янголи, хоч і можуть дуже багато, проте, як ми вже переконалися, і їм притаманні певні обмеження – як, до речі, й самому Богові, – й відвернути від нас смерть вони неспроможні. Якби Йосип міркував у такий спосіб, він, певно, дійшов би висновку, що янгол, який навідав його дружину в печері, був усе ж таки посланцем пекла, тобто дияволом в образі пастуха, і це тільки зайвий раз засвідчило, яка слабка за своєю природою жінка і якою лукавою та винахідливою вона стає, коли який-небудь грішний янгол намагається її спокусити. Ну а якби Марія не стала мовчати, якби вона не зберігала в таємниці дивовижні події свого благовіщення, якби розповіла про них чоловікові, то він заспівав би свою пісню трохи інакше, знайшов би інші аргументи для обґрунтування свого висновку, насамперед пославшись, безперечно, на те, що той, хто назвався янголом, не сказав: Я янгол Господній або: Я прийшов в ім’я Господа, а лише повідомив: Я янгол, застерігши Марію відразу: Але ти нікому про це не кажи, ніби боявся, що про його прихід довідаються всі. Безперечно, знайдуться люди, які почнуть запевняти, що таке надумане тлумачення окремих малозначущих подробиць анітрохи не прояснює суть тієї всім відомої історії, проте автор цієї євангелії вважає, що існує істотна різниця як у стосунку до минулого, так і в стосунку до майбутнього, через якого янгола було послане благовіщення – янгола небесного чи янгола з пекла, адже йдеться про різницю не лише за формою, а й про різницю по суті, різницю за субстанцією і змістом, адже хоча той, хто створив перших янголів, створив і других, проте потім він ужив заходів, щоб виправити свою помилку.