Текст книги "Євангелія від Ісуса Христа"

Автор книги: Жозе Сарамаго

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 25 страниц)

Коли ж нарешті вони повернулися на берег, підпливаючи до нього з надзвичайною обережністю, бо вода була врівень із бортами перевантаженого рибою човна і в будь-яку мить могла перехлюпнути через вінця, люди не могли опам’ятатися від подиву й допитувалися, як їм так пощастило, адже інші рибалки повернулися ні з чим, але жоден із трьох щасливчиків, так ніби вони мовчки змовилися про це наперед, не став нічого розповідати про обставини, які посприяли такому фантастичному успіху. Симон і Андрій не захотіли применшувати перед народом свою професійну майстерність і досвід, Ісус не хотів, щоб інші рибалки, виїжджаючи в море, теж надумали брати його з собою замість принади, хоч від цього, на нашу думку, й була б велика користь, бо люди перестали б по-різному ставитися до своїх синів і пасинків – адже від такого віддання переваги ми бачимо у світі багато зла. Виходячи з наведених вище міркувань, Ісус оголосив увечері, що вранці він іде до Назарета, де на нього чекає родина, з якою він хоче нарешті побачитися після чотирирічної розлуки та мандрів, які можна назвати диявольськими, – такими вони були для нього важкими. Дуже засмутилися Симон та Андрій, коли довідалися про його рішення, адже вони втрачали найкращого пастуха підводних отар з усіх, що були відомі в історії Генісаретського озера, засмутилися й двоє інших рибалок, Яків та Іоанн, сини Зеведея, юнаки, відомі своєю надзвичайною наївністю, бо це їх люди мали звичай жартома запитувати: А хто батько синів Зеведейових? – і почувши це запитання, бідолашні хлопці розгублювалися, не знали, що відповісти, хоч і знали відповідь – та і як могли вони її не знати, адже йшлося про їхнього власного батька? – а проте знаходили її лише через кілька хвилин цілковитого замішання та збентеження. Вони були засмучені, що Ісус іде, не тільки тому, що втрачали нагоду з його допомогою наловити багато риби, а й тому, що, бувши дуже юними, Іоанн був навіть молодшим, ніж Ісус, вони сподівалися, що коли вони з ним об’єднаються, то їм буде легше змагатися з рибалками старшого віку. А їхня наївність пояснювалася не тупістю й не розумовою відсталістю, але вони йшли через життя так, ніби завжди думали про щось інше, тому щоразу розгублювалися й починали вагатися, коли їх запитувано, хто батько синів Зеведейових, і не розуміли, чому так сміються люди, коли нарешті вони з переможним виглядом відповідали: Зеведей. Іоанн удався до ще однієї спроби затримати Ісуса, він підійшов до нього і сказав: Залишайся з нами, наш човен більший, ніж у Симона, ми наловимо більше риби, проте Ісус відповів йому на це словами, що були сповнені мудрого благочестя: Господь усе вимірює іншою міркою, ніж людина, міркою власної справедливості. Замовк Іоанн і відійшов, похнюпивши голову, й протягом усього того вечора більш ніхто не намагався затримати Ісуса. Наступного ранку він попрощався з друзями, які з’явилися у нього вперше за вісімнадцять років життя, і, запасшись на дорогу харчами та обернувшись спиною до моря Генісаретського, де, якщо він не помилився, Бог знову нагадав йому про Себе, пішов у напрямку гір, по дорозі, що вела до Назарета. Але доля захотіла, щоб, проходячи через місто Магдалу, він дуже розвередив собі рану на нозі, вона ніяк не хотіла гоїтися, і з неї потекла кров. Доля також захотіла, щоб цей прикрий випадок стався на околиці Магдали, можна сказати, під самими воротами будинку, що стояв там на відлюдді, осторонь від інших, ніби не хотів до них наближатися або вони відштовхували його. Побачивши, що кров не зупиняється, Ісус покликав: Гей, там хтось є? – із дому відразу вийшла жінка, так ніби чекала напоготові за хвірткою, коли її покличуть, хоч із легкого подиву, який з’явився їй на обличчі, можна було припустити – вона радше звикла, щоб гості відразу заходили до неї, не гукаючи її й не стукаючи у хвіртку, що в цьому випадку здавалося менш доречним, ніж у всіх інших, бо та жінка була повія, й закони її ремесла вимагали, щоб вона замикалася в домі, коли приймає клієнта. Ісус сидів на землі, затуливши рукою відкриту рану, й мигцем поглянув на жінку, яка до нього підійшла. Допоможи, сказав він і, вхопившись за руку, яку вона йому подала, зіп’явся на ноги і ступив кілька кроків, накульгуючи. Ти не спроможний іти, сказала вона, ходімо в хату, я там подивлюся твою рану. Ісус не сказав ані «так», ані «ні» – від цієї жінки пахло так, що він утратив спроможність не тільки думати, а й почасти відчувати біль від рани, й тепер, коли він обіймав її однією рукою за плечі й відчував у себе на поясі ще одну руку, яка вочевидь не могла бути його власного рукою, справжня буря вибухнула в його тілі, чи радше збурилися всі його чуття або, точніше буде сказати, одне з них, яке не має стосунку ані до смаку, ані до дотику, ані до нюху, але взяло якусь частинку від кожного з них. Жінка завела його на подвір’я, взяла хвіртку на засув, посадила його на стілець і сказала: Зачекай, я зараз. Увійшла в дім і повернулася з великою глиняною мискою і клаптем білого полотна. Наповнила миску водою, намочила полотно і, ставши навколішки біля ніг Ісуса, підтримуючи долонею лівої руки поранену ногу, ретельно її вимила й очистила від землі, пом’якшивши засохлу кірку, крізь яку потекла разом із кров’ю бридка, на вигляд жовта рідина з гноєм. Жінка сказала: Однією водою тут нічого не зробиш, а Ісус їй відповів: Я прошу тільки, щоб ти забинтувала мені рану і я міг дійти до Назарета… Він уже хотів був додати: А там мати вилікує мене, але прикусив язика, бо йому не хотілося постати перед цією жінкою хлопчиком, який, діставши удар каменюкою, жалібно зойкає і з плачем гукає: Мамо, мамо, в чеканні, коли мати його пожаліє, ніжно подмухає на синець у нього на лобі, заспокійливо доторкнеться до нього пальцями: Не плач, любий синку, скоро загоїться. Звідси до Назарета ще далеко, але якщо ти хочеш негайно йти, то зачекай, я накладу на твою рану масть, сказала жінка і знову пішла до хати, де затрималася трохи надовше, ніж першого разу. Ісус окинув поглядом невеличке подвір’я і з подивом відзначив, як там було охайно й чисто. Він здогадувався, що ця жінка повія, і не тому, що був наділений спроможністю визначати ремесло людини з першого погляду, ще зовсім недавно його власну професію було б не важко вгадати, адже від нього смерділо козами й вівцями, а тепер кожен, хто до нього наблизився б, не мав би найменшого сумніву з тому, що перед ним рибалка, бо від нього ширився тепер інший сморід, не менш бридкий і не менш очевидний щодо свого походження. Від жінки пахло парфумами, проте Ісус, попри свою невинність, не був невігласом, бо часто бачив, як обходяться з козами й вівцями цапи й барани, а тому розумів, що запашне тіло – недостатній доказ для того, щоб вважати жінку повією. Власне кажучи, повія мала б пахнути запахом того чоловіка, якого вона обслуговує, так само як пастух кіз пахне козами, а рибалка рибою, але ж може бути – хто знає? – ці жінки умисне так сильно напахчуються парфумами, щоб заглушити, приховати або й зовсім забути запах того чоловіка, якому вона віддавалася. Жінка вийшла з невеличким горнятком і всміхалася, ніби хтось там у хаті розповів їй веселу історію. Ісус побачив, як вона наближається, проте якщо очі його не обманювали, то йшла вона дуже повільно, як іноді буває з нами уві сні, її туніка майоріла, повторюючи плавне погойдування стегон, а розпущені чорні коси танцювали на плечах, наче колоски під вітром на пшеничному полі. Жодних сумнівів не лишалося: навіть ця туніка була професійним вбранням повії, тіло було тілом танцівниці, а сміх міг належати тільки жінці легковажної поведінки. Розгублений і збентежений, Ісус став шукати в пам’яті якісь фрази з мудрих висловлювань свого знаменитого тезки, Ісуса сина Сирахового, що могли б допомогти йому в цій скруті, й пам’ять його не підвела, прошепотівши йому навіть не на вухо, а десь ізсередини вуха: Утікай від жінки легковажної, щоб не потрапити в її пастку, а потім: Не залишайся довго з танцівницею, щоб вона тебе не обплутала своїми чарами, й нарешті: Не віддавайся повіям, щоб не втратити себе самого і всі свої надбання, і якщо перша небезпека Ісусові справді загрожувала, адже він був чоловік і такий молодий, то останнє з ним ніяк не могло відбутися, адже ми знаємо, що ніяких надбань він ніколи не мав, а отже, і втратити їх не міг, тож він міг не боятися тієї хвилини, коли перед тим як домовитися про ціну, жінка запитає в нього: А скільки ти маєш? Готовий навіть до такого запитання, Ісус тим більше не був захоплений зненацька тоді, коли, поставивши його ногу собі на коліно, жінка змастила рану якоюсь мастю й запитала: Як тебе звуть? Ісус, відповів він і не додав, що він родом із Назарета, бо раніше вже сказав їй, що там живе, так само як і Марія, позаяк було очевидно, що живе вона в Магдалі, називаючи йому своє ім’я, сказала просто «Марія», а не «Марія з Магдали». Зрештою з великою обережністю, проте швидкими і вправними рухами Марія туго обмотала поранену ногу Ісуса чистим шматком полотна, зробивши йому міцну й надійну перев’язку. От і все, сказала вона. Чим я можу тобі віддячити? – запитав Ісус, і тут уперше його очі зустрілися з її очима, блискучі й чорні, наче вуглини, вони, проте, мерехтіли ніжними і хтивими відблисками, що схвилювали хлопця до глибини душі. Жінка відповіла не відразу, вона, у свою чергу, подивилася на нього довгим поглядом, так ніби оцінювала його, намагалася зрозуміти, що він за чоловік, вона відразу зрозуміла, що грошей у цього бідного хлопця немає, й нарешті сказала: Збережи мене у своїй пам’яті, й більше нічого мені не треба. Я ніколи не забуду твоєї доброти, відповів їй Ісус, а тоді, набравшись духу, сказав: Я тебе не забуду, бо, й він усміхнувся жінці, ти дуже гарна. Ти не знав мене тоді, коли моя краса була в самому розквіті. Я бачу твою красу тепер. Її усмішка потьмяніла, згасла: Ти знаєш, хто я, що я роблю, з чого живу? Знаю. Досить було подивитись на мене, і ти тепер усе знаєш. Ні, не знаю. Ти знаєш, що я повія? Це я знаю. Отже, я правду сказала, що ти знаєш про мене все. Ні, я знаю тільки це. Жінка сіла поруч із ним, легенько провела йому долонею по голові, доторкнулася до його губів пучками пальців. Якщо хочеш мені подякувати, залишайся сьогодні зі мною. Я не можу. Чому? Я не маю чим тобі заплатити. Чи й не новина. Не смійся з мене. Можливо, ти мені й не повіриш, але якщо доходить до сміху, то я більше схильна сміятися з тих чоловіків, у яких гаманець туго напханий. Але річ не тільки в грошах. А в чому ж? Ісус нічого не відповів і відвернув обличчя вбік. Вона не стала допомагати йому, хоч могла б запитати: Ти незайманий? – але мовчала й чекала. Запанувала мовчанка, така густа й глибока, що чутно лише було, як калатають два серця, його – гучно й часто, її теж дедалі частіше, коли їй стало передаватися його хвилювання. Ісус сказав: Твої коси схожі на отару кіз, що спускається з гори Ґалаадської. Марія усміхнулася і промовчала. Потім Ісус сказав: Твої очі – немов озерця Гезебонські, що перед брамою Бат-Рабіма. Знов усміхнулася вона і знову мовчки. Тоді Ісус обернув до неї обличчя і сказав: Я не знав жінки. Марія взяла його за руки: Усі мають колись починати, чоловіки, які не знали жінки, жінки, що не знали чоловіка, нехай той, хто знає, навчає, а хто не знає, навчається. А ти хочеш навчити мене? Тоді тобі знову доведеться дякувати мені. Отже, я вічно буду перед тобою в боргу. А я вічно тебе навчатиму. Марія підвелася, взяла на засув ворота й хвіртку, але спочатку вивісила зовні певний знак, який мав повідомити клієнтам, коли вони до неї прийдуть, що вона зачиняє своє вікно, бо їй настав час співати: Здіймися, вітре з півдня, прилети вітре з півночі, повій над садом моїм, і нехай розіллються пахощі його, щоб мій коханий увійшов до свого саду і з’їв солодкі плоди його. Потім обоє – Ісус, як і раніше, спирався на плече Марії, повії з Магдали, яка забинтувала його рану, а тепер прийме його у своїй постелі, – увійшли в дім, у приємну прохолоду чистої та охайної кімнати, де постіль була не тією пошарпаною матою, розстеленою на підлозі й накритою бурим простирадлом, яку Ісус бачив у батьківському домі, відколи себе пам’ятав, це була постіль справжня, схожа на ту, яку описано такими словами: Я прикрасила ложе своє покривалами, зітканими з льону єгипетського, миррою, алое і корицею напахчені вони. Марія з Магдали підвела Ісуса до вогнища, де підлога була вистелена цеглою, і там, відмовляючись від його допомоги, своїми руками роздягла його й вимила, іноді доторкаючись то там, то там пучками своїх пальців до його тіла, покриваючи легкими поцілунками його груди та стегна, то з одного боку, то з другого. Від цих легких доторків Ісус затремтів, і мурашки пробігли по його тілу, коли по ньому дряпнули її гострі нігті. Не бійся, – сказала йому Марія з Магдали. Вона витерла його й за руку повела до постелі. Лягай, я скоро прийду. Вона сховалася за завісою, знову почувся плюскіт води, потім настала пауза, повітря несподівано наповнилося пахощами парфумів, і Марія з Магдали з’явилася гола. Ісус теж був голий, такий, яким вона його покинула, хлопець боявся, що для неї буде образою, якщо він накриється. Марія зупинилася біля ложа, подивилася на нього з виразом, який був водночас палким і ніжним, і сказала: Ти гарний, але щоб стати прекрасним, ти повинен відкрити очі. Після короткого вагання Ісус розплющив очі, відразу їх заплющив, засліплений, знову їх розплющив і в ту мить зрозумів, що насправді означали слова царя Соломона: Вигини твоїх стегон округлі, немов намиста, твій пуп – кругла чаша, наповнена запашним вином, живіт твій – купа пшениці на квітнику лілей, соски твоїх персів схожі на двох козенят газелі, але ще зрозуміліші вони йому стали, коли Марія лягла з ним поруч і, взявши його за руки, повільно стала водити ними по своєму тілу, по волоссю, обличчю, шиї, плечах, грудях, які вона легенько стиснула його пальцями, по животу, пупові, лобкові, де вона затримала його пальці, заплутала їх у волоссячку й знову розплутала, по пружних стегнах, і поки все це робила, тихо, майже пошепки промовляла: Досліджуй, вивчай моє тіло. Ісус дивився на власні руки, якими керувала Марія, і хотів їх визволити, щоб самостійно почати дослідження всіх тих куточків, але вона їх не відпускала, знай повторюючи: Вивчай моє тіло, вивчай моє тіло. Ісус важко дихав, але була мить, коли він мало не задихнувся, і це сталося тоді, коли її руки, ліва від голови, а права від щиколоток, почали рухатися назустріч одна одній, ніжно пестячи його тіло, й обидві зійшлися в одній центральній точці, де затрималися лише на мить і так само повільно повернулися туди, звідки почали свій рух. Ти так нічого й не навчився, іди геть, – сказав йому Пастир, і, може, це означало, що він не навчився захищати життя, і тепер Марія з Магдали навчала його. Вивчай моє тіло, казала вона й повторювала, але трохи по-іншому, змінюючи лише одне слово: Вивчай своє тіло, і його плоть напружилася, затверділа, повстала, а гола й чарівна Марія з Магдали схилилася над нею і сказала: Заспокойся, ні про що не турбуйся, не рухайся, дозволь мені зробити все самій, і тоді він відчув, як частина його тіла, та сама, занурилася в її тіло, що охопило її наче вогненним кільцем, ковзаючи туди-сюди по ній, і він затремтів і засмикався з криком, наче риба, викинута на пісок, такого бути не може, риби не кричать, але ж він закричав, несамовитий зойк вихопився в нього, тоді як Марія, застогнавши, впала всім тілом на його тіло, приглушивши його крик нетерплячим і жадібним поцілунком, від якого в нескінченній судомі засмикалося тіло Ісуса.

Протягом дня ніхто не постукав у двері Марії з Магдали. Протягом усього дня вона навчала хлопця з Назарета, який, зовсім її не знаючи, прийшов просити, щоб вона полегшила його біль і допомогла йому вилікуватися від ран, які – чого вона не могла знати – відкрилися в нього після іншої зустрічі, зустрічі в пустелі з Богом. Бог сказав Ісусові: Від сьогодні ти належиш Мені, й наш із тобою союз скріплений кров’ю, Диявол, якщо то був він, зневажливо звелів йому забиратися: Ти так нічого й не навчився, іди геть, а Марія з Магдали, в якої піт струменів між персами, від розпущених кіс, здавалося, валував дим, губи розпухли, очі були схожі на озерця чорної води, гарячково шепотіла йому: Ти не прихилишся до мене за те, чого я тебе навчила, але залишся зі мною бодай до ранку. А Ісус, лежачи на ній, відповідав: Те, чого ти мене навчила, не в’язниця, а воля. Вони заснули разом, але не тільки в ту ніч. Коли прокинулися вже пізно вранці й після того, як їхні тіла знову знайшли одне одного і знову злилися, Марія захотіла оглянути рану Ісуса: Вона вже гоїться, але йти тобі ще не варт, дорожня пилюка може завдати великої шкоди. Я не можу залишатися далі, та й сама ти кажеш, що рана майже загоїлась. Ти можеш ще залишитися тут, якщо, звісно, захочеш, а я нікому не відчинятиму свої двері доти, доки захочу. Але ж у тебе своє життя. Зараз моє життя – ти. Чому ти так думаєш? Я відповім тобі словами царя Соломона: Мій коханий просунув руку в отвір моїх дверей, і моє серце затріпотіло. Але як я можу бути твоїм коханим, якщо ти мене зовсім не знаєш, я для тебе тільки випадковий перехожий, ти впустила мене, пожалівши за мої страждання та моє невігластво. За це я тебе й покохала, що допомогла тобі й навчила тебе, а ти не міг мене покохати, бо нічого мене не навчив і ні в чому не допоміг мені. У тебе нема ніякої рани. Ти знайшов би її, якби пошукав. Про яку ти рану говориш? Це ті відчинені двері, в які інші заходять, а мій коханий – ні. Ти ж сказала, що я твій коханий. Тому двері й зачинилися, після того як ти увійшов. Я нічого не можу тебе навчити, крім того, чого навчився від тебе. Навчи мене бодай цього, подаруй мені втіху навчатися від тебе. Ми не можемо жити разом. Ти хочеш сказати, що не можеш жити з повією. Так. Після того, як ти увійшов до мене, я перестала бути повією, поки ти зі мною, я не повія, я не повія у твоїх обіймах. Ти хочеш надто багато від мене. Я не прошу в тебе чогось такого, чого б ти не міг мені дати на один день, на два дні, на той час, поки твоя рана загоїться, а моя відкриється. Я йшов сюди вісімнадцять років. Тому ще два дні нічого для тебе не змінять, адже ти ще такий молодий. Ти теж молода. Я старша від тебе, хоч і молодша за твою матір. Хіба ти знаєш мою матір? Ні. Тоді чому ти її згадала? Бо я не можу мати сина, який мав би твій вік. А й справді, який я дурний! Ти не дурний, ти невинний. Я вже не невинний. Тому, що пізнав жінку? Я вже не був невинний, коли ліг із тобою. Розкажи мені про своє життя, але не тепер, тепер я тільки хочу, щоб твоя ліва рука лежала в мене під головою, а твоя права рука обіймала мене.

Ісус залишався цілий тиждень у домі Марії Магдалини – саме стільки часу знадобилося для того, щоб на його рані наросла нова шкіра. Ворота й двері її дому залишалися зачиненими. Кілька клієнтів, підштовхувані хіттю або роздратуванням, стукали у ворота, не звертаючи уваги на вивішений там знак, що мав би їх зупинити. Їм хотілося знати, хто це так надовго в неї затримався, й один із найнетерплячіших навіть вигукнув через мур: Він або не може, або не вміє, відчини двері, Маріє, і я покажу йому, як це робиться, і Марія з Магдали вийшла у дворик, щоб йому відповісти: Хоч би хто ти був, але те, що ти міг, ти вже не зможеш, і те, що робив, більш не робитимеш. Щоб тобі заціпило, клята хвойдо! Іди геть, бо ти помиляєшся: я не клята й не проклята, я найблагословенніша з тих жінок, що живуть на світі. Чи то внаслідок цієї сутички, чи тому, що так мало бути, але більше ніхто не стукав у двері, найімовірніше, що жоден із чоловіків, які жили в Магдалі та в ближніх околицях, не хотіли ризикувати й накликати на себе прокляття, яке прирекло б їх на статеве безсилля, бо існувала думка, що повії, а надто повії високого рангу, що досягли великої майстерності у своєму ремеслі, володіють даром не лише розвеселяти й утішати чоловічу плоть, а й уселяти їй глибоку та невиліковну зневіру, відбирати в неї і радість, і апетит. Тож протягом того тижня Марію та Ісуса більше ніхто не тривожив, і наука, якою вони обмінювалися, злилася в такий собі безперервний діалог, що складався з жестів, відкриттів, сюрпризів, нашіптувань, вигадок, це було схоже на мозаїку, складену з камінців, кожен із яких окремо нічого не означає, але вони утворюють нудову композицію, після того як усі будуть притулені на своє місце. Марія Магдалина не раз просила коханого розповісти про себе, але Ісус ухилявся від цієї розмови й, наприклад, відповідав так: Прийшов я до саду свого, о сестро моя, наречена! Збираю я мирру свою із бальзамом своїм, споживаю свого стільника разом із медом своїм, п’ю вино я своє зі своїм молоком, і палко проказавши ці слова, відразу переходив від натхненної декламації до натхненних дій, я бачу, любий Ісусе, ти не хочеш розмовляти зі мною. Але одного дня Ісус вирішив розповісти їй про свого батька-теслю та про свою матір-прялю, про своїх вісьмох братів і сестер, розповів і про те, що, як велить звичай, він почав навчатися батькового ремесла, але потім чотири роки був пастухом, що тепер він повертається додому, що прожив кілька днів із рибалками, але того часу було не досить, щоб навчитись рибалити. Ісус розповідав про це ввечері, коли вони вечеряли на подвір’ї і знову й знову підіймали голову, щоб помилуватися ластівками, які з пронизливими криками швидко пролітали над ними, і з тієї мовчанки, що запала, коли Ісус закінчив свою розповідь, можна було зробити висновок, що уже все сказано, що чоловік у всьому зізнався жінці, проте жінка, певно, думала інакше, бо запитала: І це все? Він ствердно кивнув головою і відповів: Так, це все. Знову запала глибока мовчанка, ластівки полетіли геть і тепер кружляли над іншими місцями, й Ісус сказав: Мого батька розп’яли на хресті чотири роки тому в Сефорисі, його звали Йосип. Якщо не помиляюся, то ти перший син у родині. Так, я найстарший син. Тоді я не розумію, чому ти не залишився з родиною, адже це був твій обов’язок. Між нами виникли непорозуміння, й більше не запитуй мене нічого. Про твою родину я не стану більше тебе розпитувати, але розкажи мені про ті роки, коли ти був пастухом. Про це нема чого розповідати, завжди одне й те саме, завжди кози та вівці, козенята та ягнята і молоко, багато молока, молоко скрізь і всюди. А тобі подобалося бути пастухом? Подобалося. Чому ж ти звідти пішов? Мені там набридло, я знудьгувався за родиною. Що значить «знудьгувався»? Значить захотілося побачитися з ними. Ти брешеш. Чому ти вирішила, що я брешу? Бо я бачу страх і каяття у твоїх очах. Ісус нічого не відповів. Він підвівся, пройшовся по дворику й зупинився перед Марією. Одного дня, якщо нам судилося зустрітися знову, я, можливо, розповім тобі решту, тільки пообіцяй зберегти усе в таємниці. Навіщо відкладати, розкажи тепер. Ні, розповім, коли зустрінемося знову. Ти сподіваєшся, що на той час я вже не буду повією, а зараз ти не можеш мені довіряти, думаєш, я спроможна продати твої таємниці за гроші або так просто, задля розваги розповісти про все першому-ліпшому, хто сюди прийде й подарує мені кращу ніч кохання, аніж та, яку подарував мені ти і яку я подарувала тобі. Ні, причина не в цьому. Тоді я повинна тобі сказати, що Марія з Магдали, чи залишиться вона повією чи ні, буде біля твоїх ніг завжди, коли вона тобі знадобиться. Хто я такий, щоб це заслужити? Ти сам не знаєш, хто ти такий. А вночі Ісуса знову навідав давній кошмар, який останнім часом перетворився на щось подібне до неясної тривоги, яка іноді нагадувала про себе у проміжках між звичайними сновидіннями і зрештою увійшла у звичку й стала цілком терпимою. Але в цю ніч – може, тому, що Ісус востаннє спав у цій постелі, а може, тому, що ввечері згадував про Сефорис, – кошмар, наче велетенська змія, яка пробудилася після зимової сплячки, став повільно розгортати свої кільця й підіймати жахливу голову, й Ісус прокинувся з криком, укритий холодним потом. Що з тобою, що сталося? – запитала перелякана Марія. Мені наснився поганий сон, більше нічого, спробував заспокоїти її Ісус. Розкажи мені, й ці прості слова були сказані з такою любов’ю, такою ніжністю, що Ісус не міг стримати сльози, а після сліз не зміг не розповісти про те, про що розповідати не хотів: Мені сниться, що мій батько хоче мене вбити. Але ж твій батько мертвий, а ти тут, живий. Я мала дитина й перебуваю у Віфлеємі, в Юдеї, а мій батько скаче на коні, щоб мене вбити. А чому ти у Віфлеємі? Бо я там народився. Можливо, ти думаєш, твій батько не хотів, щоб ти народився, і твій сон про це? Ти нічого не знаєш. Ні, не знаю. Багато дітей у Віфлеємі померли з вини мого батька. Він їх повбивав? Він їх повбивав тому, що не схотів урятувати, не він заносив над ними меч. І у твоєму сні ти себе бачиш одним із тих дітей, так? Я вже пережив тисячу смертей. Бідолашний Ісус. Саме тому я й пішов із дому. Тепер я тебе розумію. Тобі тільки здається, що ти мене розумієш. А чому тільки здається? Бо я ще не все можу тобі розповісти. Те, що ти розповіси мені, коли ми знову зустрінемося? Так. Ісус заснув, поклавши голову на плече Марії й дихаючи їй на груди. Вона вже не спала до самого ранку. Серце їй боліло, бо ранок принесе розлуку, але душа в неї була спокійна. Вона знала, що чоловік, який спить поруч із нею, це той самий чоловік, якого вона чекала протягом усього свого життя, чоловік, чиє тіло належало їй, а її тіло – йому, хоч його тіло дісталося їй невинним, а йому її тіло вже безліч разів використаним і нечистим, але життя тепер починається з нової сторінки, на якій поки що написано лише вісім рядків – вісім днів, і сьогоднішня ніч – цьому підтвердження, а що таке вісім днів у порівнянні з величезним майже непочатим майбутнім, а він же такий молодий, цей Ісус, який до мене прийшов, і я, Марія з Магдали, лежу тут із чоловіком, як уже стільки разів лежала, але тепер я знемагаю від кохання й у мене немає віку.

Ранок вони згаяли на приготування в дорогу, і здавалося, хлопець зібрався йти на край світу, а не до Назарета, куди й двохсот стадій не буде, так що нормальна людина, вийшовши звідси ополудні, до вечора вже туди дійде, навіть при тому, що дорога від Магдали до Назарета не дуже рівна й пряма і перетинає чимало крутих пагорбів та всіяних камінням рівнин. І стережися, бо в цій місцевості блукає ще чимало загонів, які боролися проти римлян, сказала йому Марія. Справді? Ти давно не бував у наших краях, а це ж Галілея. Я сам галілеянин, і вони мені шкоди не завдадуть. Який же ти галілеянин, якщо народився в Юдеї, у Віфлеємі. Мої батьки зачали мене в Назареті, і, правду кажучи, я народився навіть не у Віфлеємі, а в печері на його околицях, а тепер мені іноді здається, що тут, у Магдалі, я народився вдруге. Від повії. Для мене ти не повія, гнівно заперечив Ісус. Але досі я була нею. Після цих слів запала довга мовчанка, Марія чекала, коли Ісус завершить свою думку, а Ісус ніяк не міг подолати своє замішання й нарешті запитав: Ти забереш той знак, який вивісила на дверях, щоб ніхто не заходив? Марія з Магдали подивилася на нього із серйозним виразом, потім лукаво всміхнулася: Я не можу приймати у своєму домі двох чоловіків водночас. Що ти цим хочеш сказати? Що ти підеш, але все одно залишишся тут зі мною. Вона зробила паузу, а тоді додала: Знак, який я повісила на дверях, висітиме там і далі. Вони думатимуть, що ти з чоловіком. Якщо вони так думатимуть, то не помиляться, бо я буду з тобою. Ніхто більше сюди не увійде? Ти це сказав, і так воно й буде, бо жінка на ім’я Марія з Магдали перестала бути повією, коли ти сюди увійшов. А з чого ти житимеш? Лише польові квіти не знають праці й турбот. Ісус узяв її за руки й сказав: Назарет недалеко від Магдали, десь через кілька днів я тебе неодмінно навідаю. Якщо ти прийдеш, я тебе чекатиму. Я хочу, щоб ти завжди мене чекала. Я тебе чекатиму навіть після того, як ти помреш. Ти хочеш сказати, я помру раніше від тебе? Я старша й, безперечно, помру раніше, але якби раптом ти помер раніше, то я житиму тільки для того, щоб ти міг зустрітися зі мною й по смерті. А якщо все ж таки ти помреш першою? Хвала тому, хто привів тебе в цей світ, коли я ще в ньому жила. Потім Марія подала Ісусові їсти, і йому не було потреби казати: Сядь зі мною, бо від самого першого дня, коли вони зачинилися в домі, цей чоловік і ця жінка ділили та примножували між собою почуття, рухи, простір і відчуття, не виявляючи особливої пошани ані до правил, ані до законів. Безперечно, вони не знали б, що нам відповісти, якби ми їх запитали, що вони робили б, якби не почували себе захищеними та вільними в цих чотирьох стінах, поміж якими вони змогли лише за кілька днів створити світ за своїм образом і подобою, за образом і подобою чоловіка та жінки – мимохідь зауважимо, що він був створений більш за її подобою, аніж його, – а що обоє не мали найменшого сумніву в тому, що в них будуть іще зустрічі, то нам залишається тільки набратися терпіння й зачекати, коли їм доведеться постати віч-на-віч зі світом, із тим самим світом, що чатує на них за дверима й мешканці якого вже тривожно себе запитують: Що ж там відбувається в тому домі, й будьте певні, що їхня уява малює їм зовсім не невинні розваги в постелі. Після того, як вони поїли, Марія взула на ноги Ісуса сандалії і сказала: Тобі пора йти, якщо ти хочеш добутися до Назарета ще за дня. Прощай, – сказав Ісус і, взявши свою торбину та патерицю, вийшов у дворик. Небо було затягнуте хмарами, схожими на жмутки брудної вовни, Господові, певно, було нелегко роздивитися з височини, що там поробляють його вівці. Ісус і Марія з Магдали на прощання обнялися, і їхнім обіймам, здавалося, кінця не буде, потім поцілувалися, але їхній поцілунок тривав недовго, і тут нема чому дивуватися: тривалі поцілунки не були тоді в моді.

* * *

Сонце вже зайшло, коли Ісус знову ступив на землю Назарета, де не був чотири довгі роки, тижнем більше чи тижнем менше, не має значення, починаючи від того дня, коли він звідси втік, ще зовсім дитиною, гнаний смертельним розпачем, щоб знайти когось, хто допоміг би йому зрозуміти першу нестерпну правду його життя. Чотири роки, хоч би як повільно вони тяглися, термін недостатній для того, щоб загоїти біль, але приглушити та пом’якшити його вони можуть. Ісус ставив запитання книжникам у Храмі, ходив гірськими стежками з отарою Диявола, зустрівся з Богом, спав з Марією Магдалиною, і про колишні страждання нагадує лише вологий блиск у його очах, про який ми вже говорили, проте якщо ми поміркуємо про його причини, то, може, йому досі роз’їдає очі дим від спалюваного на жертовних вогнищах м’яса, або плаче в екстазі душа, заворожена чудовими обріями, які відкрилися їй на гірських пасовищах, або досі змагає його страх, пережитий у ту мить, коли сам-один у пустелі він раптом почув перед собою голос: Я твій Господь, а найімовірніше він просто сумує та журиться за тілом Марії Магдалини, з якою розлучився лише кілька годин тому. Почастуйте мене родзинками, нагодуйте яблуками, бо я знемагаю від кохання, так би міг сказати Ісус своїй матері та братам, але чомусь біля самого батьківського будинку його кроки вповільнюються. Хто вони, моя мати та мої брати, запитує він себе, й не тому, що цього не знає, проблема в тому, чи вони знають, хто він такий, чи знають вони, що до них прийшов той, хто розпитував книжників у Храмі, той, хто дивився на неозорі обрії, хто зустрівся з Богом, той, хто спізнав плотське кохання й у ньому відчув себе чоловіком. На цьому самому місці, перед ворітьми його дому стояв колись жебрак, який назвався янголом і який, якщо він справді був янголом, міг би змахнути своїми величезними крильми і вдертися в дім, піднявши справжню бурю й усе там розметавши, але він визнав за ліпше скромно постукати у хвіртку й попросити милостиню. Хвіртка зачинена лише на клямку, її легко відчинити з вулиці, й Ісусові не треба гукати гучно: Чи є тут хтось, як він гукав у Магдалі, він може спокійно увійти, адже це його дім, увійти впевнено й навіть не кульгаючи, бо нога вже загоїлась, немає сумніву, що рани з кров’ю та гноєм гояться набагато легше, аніж рани іншого виду. Йому не треба було стукати, але він постукав. Почув за муром голоси, упізнав голос матері, що пролунав десь далі, але не наважився просто штовхнути хвіртку й оголосити: А ось і я, як робить той, хто знає, що його давно ждуть, і хоче всіх ощасливити й усім зробити приємний сюрприз. Хвіртку йому відчинила дівчинка років восьми-дев’яти, яка не впізнала того, хто прийшов, голос крові не підказав їй: Це твій брат, невже ти не пам’ятаєш свого найстаршого брата, Ісуса, це він відразу її впізнав, попри чотири зайві роки, що додалися до її віку та до його власного, та вже густі сутінки, і сказав: Тебе звуть Лідія, і вона відповіла: Так, готова вже здивуватися, що незнайомий чоловік знає її ім’я, але він розвіяв усі чари, сказавши: Я твій брат Ісус, відчини мені хвіртку. На подвір’ї, біля будинку й під повіткою, він побачив невиразні, розмиті сутінками обличчя братів, двоє з них дивилися в напрямку хвіртки, то були його старші брати, Яків та Йосип, і вони вже рушили йому назустріч, хоч і не чули, що він сказав, проте й без того відразу впізнали, хто прийшов, а Лідія вже радісно закричала: Це Ісус, це наш брат, і тоді всі тіні заворушилися, а в дверях будинку з’явилася Марія, а поруч із нею Лізія, майже така сама заввишки, як і мати, й обидві вигукнули, здавалося, одним голосом: Мій син! Мій брат! – а вже наступної миті всі обіймали його посеред подвір’я, родина щиро і бурхливо виражала свою радість, та й як було не радіти, коли повернувся додому найстарший син, якого всі любили і до якого плекали найніжніші почуття. Ісус обняв матір, потім – кожного з братів, усі вони щиро й палко вітали його з довгосподіваним поверненням у батьківський дім. Брате Ісусе, як ми раді тебе бачити. Брате Ісусе, ми вже думали, ти забув про нас, і лиш одну думку, яка, певно, промайнула в усіх, ніхто прямо не висловив: Брате Ісусе, не схоже, щоб ти надбав багатство у своїх мандрах. Усі пішли в дім і посідали вечеряти, бо ж саме до вечері вони й готувалися, коли він постукав у хвіртку, а тому можна сказати – а надто взявши до уваги, звідки прийшов Ісус, який протягом останнього тижня завзято втішав свою грішну плоть, забувши і про будь-яку стриманість, і про мораль – з тією грубуватою відвертістю, що притаманна простим людям, не дуже схильним ділитися своєю вбогою їжею: Коли сідаєш обідати, чорти завжди когось принесуть. Проте нічого подібного не було сказано та й не могло бути, адже до великого гурту трапезників мав приєднатися лиш один, а коли жують дев’ять пар щелеп, то десятої й не помітиш, дев’ять ротів чи десять – різниця мала. Під час вечері найменші брати знову й знову просили Ісуса розповісти про свої пригоди, хоч старші брати та мати відразу зрозуміли, що після їхньої зустрічі в Єрусалимі нового ремесла він не навчився, тим більше, що запах риби давно вивітрився з його одягу, й навіть витончені пахощі Марії Магдалини після тривалої подорожі під вітром та у хмарах пилюки можна було б відчути, хіба що застромивши носа у складки Ісусової туніки, та якщо навіть ніхто з родини на це не наважився, то тим більше не наважимося ми. Ісус розповів, що йому довелося пасти отару, таку велику, якої раніше він ніколи не бачив, що в останні дні він виходив у море рибалити й допоміг рибалкам наловити стільки риби, скільки в тих краях ніколи не бачено, і що там із ним сталася пригода несподівана, неймовірна, така, яку навіть уявити собі неможливо, але про неї він, можливо, розповість іншого разу, та й то не всім. Ні, ні, розкажи зараз, стали канючити найменші, а середній, на ім’я Юда, запитав, утім, без якоїсь задньої думки: Либонь, купу грошей заробив за стільки часу, й Ісус йому відповів: Навіть трьох монеток не маю, навіть двох, навіть одної, і, щоб довести правдивість своїх слів, адже всім здавалася неможливою така вбогість після чотирьох років безперервної праці, вивернув свою торбину – і справді, скарбу там було небагато: ніж із погнутим та вищербленим лезом, обривок мотузки, шматок черствого хліба, твердого, мов камінь, дві пари сандалій, що майже перетворилися на клапті, ганчірка, що залишилася від старої, подертої туніки. Це туніка твого батька, сказала Марія, доторкнувшись до неї, а потім показала на сандалії більшого розміру: Вони належали твоєму батькові. Брати похнюпили голови, згадавши про трагічну смерть голови свого роду, а Ісус почав складати своє вбоге майно назад у торбину, але зненацька помітив, що один із ріжків туніки зав’язаний вузлом, і коли відчув, що вузол той чималий і важкий, то вся кров шугнула йому в голову, бо там могли бути тільки гроші, а він же щойно заявив, що грошей у нього нема, а гроші в нього, виявляється, є, і їх поклала йому в торбину Марія Магдалина, що їх вона заробила не тяжким потом, як того вимагає честь людини, а зойками вдаваної пристрасті, і якщо піт і був, то аж ніяк не трудовий. Мати й брати невідривно дивилися на вузол на ріжку туніки, потім, наче по команді, перевели погляд на Ісуса, який опинився у вельми складному становищі, бо не знав, що йому робити: чи то приховати доказ своєї брехні, чи виставити його на загальний огляд, не маючи ніякої змоги дати йому пояснення, прийнятне для своєї високоморальної родини, і зрештою він обрав складніший варіант, розв’язав вузол, і звідти висипалися двадцять монет – стільки грошей у цьому домі ніколи не бачили. Я не знав, що маю ці гроші, сказав він. Мовчазний осуд родини овіяв його, немов гарячий подих пустелі, яка ганьба, першонароджений син бреше. Ісус заглянув у своє серце і не знайшов у ньому ані гніву, ані роздратування проти Марії Магдалини, лише велику вдячність за її великодушну допомогу, за ту делікатність, із якою вона передала йому гроші, адже вона знала, що йому було б соромно прийняти їх безпосередньо з її рук, бо одне діло сказати: Підклади ліву руку мені під голову, а правою обійми мене, і зовсім інше – не думати про те, скільки інших лівих і правих рук тебе обіймали, ніколи не запитуючи, чи хоче вона, щоб хтось бодай підклав їй руку під голову. Й тепер уже Ісус подивився на своїх рідних із викликом, чи повірять вони його словам: Я не знав, що маю ці гроші, то була, безперечно, правда, але правда водночас і вся, і не вся, бо передбачала неминуче запитання: Якщо ти не знав, що їх маєш, то звідки вони в тебе взялися? – а він не міг відповісти на нього такими словами: Їх поклала мені одна повія, з якою я спав протягом останнього тижня, вона одержала їх як плату від інших чоловіків, що з ними спала раніше. На брудній і подертій туніці чоловіка, який помер чотири роки тому на хресті й чиї останки потім укинули до спільної ями разом з останками інших страчених, блищать двадцять монет, як світилася і блищала колись у цьому самому домі земля в чашці, але тепер уже не прийдуть старійшини синагоги й не скажуть: Зарийте їх, так само ніхто тут не запитає: А звідки вони взялися, бо відповідь може бути такою, яка не дозволить скористатися цими грішми, хоч потреба в них велика і взяти їх дуже хочеться. Ісус згрібає монети і, тримаючи їх у ківшику долонь, знову каже: Я не знав, що маю ці гроші, а потім тоном людини, яка ще сподівається використати останню можливість, дивлячись на матір, каже: Вони не від Диявола. Брати здригнулися від жаху, а Марія відповіла, не змінивши виразу обличчя: Але й не від Бога. Ісус підкинув монети, один раз, двічі, ніби граючись ними, і сказав таким буденним голосом, ніби повідомляв, що наступного дня він повертається до теслярського ремесла: Про Бога, мамо, ми поговоримо завтра, а тоді додав, обернувшись до братів Якова та Йосипа: І з вами мені є про що побалакати, й не подумайте, що першонароджений син промовив ці слова лише з чемності: двоє його старших братів уже досягли релігійної зрілості й мають право брати участь в обговоренні найскладніших питань віри. Тому Яків, з огляду на те, що розмова має бути надзвичайно важливою, вирішив уже тепер з’ясувати, про що йтиметься, адже не досить того, що приходить брат, хоч би яким він був першонародженим, і каже: Нам треба поговорити з тобою про Бога. Досить єхидно посміхаючись, він промовив: Якщо ти й справді чотири роки блукав по горах і долинах разом з отарою овець, то навряд чи в тебе був час відвідувати синагоги та навчатися в них, тому мені здається дивним, що тільки-но прийшовши додому, ти вже хочеш говорити з нами про Бога. Ісус відчув ворожість під лагідними словами брата й відповів: Ох, Якове, як мало ти знаєш про Бога, бо інакше ти розумів би, що нам не треба Його шукати, коли Він захоче зустрітися з нами. Якщо я правильно тебе зрозумів, то ти маєш на увазі себе самого. Нічого не запитуй у мене до завтра, а завтра ми поговоримо про все, про що нам треба поговорити. Яків пробурмотів щось нерозбірливе, але дошкульне на адресу тих, які вважають, ніби все знають. Марія сказала зі стомленим виглядом, звертаючись до Ісуса: Завтра ти все скажеш, що захочеш сказати, чи завтра чи післязавтра, чи коли тобі заманеться, але скажи сьогодні мені та своїм братам, що ти збираєшся робити з цими грішми, бо гроші нам дуже й дуже потрібні. То ти не хочеш знати, звідки вони в мене взялися? Ти ж не знаєш, звідки вони в тебе, ти сам так сказав. Я правду сказав, але тепер я поміркував і зрозумів, звідки вони. Якщо у твоїх руках вони не були поганими, то не будуть поганими і в руках твоєї родини. І ти не хочеш більш нічого знати про ці гроші? Не хочу. Тоді ми витратимо їх на господарство, як і годиться. Почувся гомін загального схвалення, і навіть Яків радісно усміхнувся, подивившись на брата, а Марія сказала: Якщо ти не проти, то частину ми віддамо на посаг твоїй сестрі. Ви мені не сказали, що Лізія виходить заміж. Так, весілля вже призначене на весну. І скільки ж ми віддамо на посаг? Я не знаю, скільки коштує така монета. Ісус усміхнувся і сказав: Я теж не знаю, скільки вона коштує, але знаю її вартість. І він засміявся гучним і невтримним сміхом, так ніби вважав свої слова надзвичайно кумедним жартом, а вся родина з подивом витріщилася на нього. Лише Лізія опустила очі, адже в п’ятнадцять років дівочій чистоті властиві таємничі прозріння, й вона серед усіх присутніх найбільше стривожилася через ці гроші, які невідомо, кому належали, невідомо, звідки походили, невідомо, як були зароблені. Ісус віддав одну монету матері і сказав: Завтра ти її розміняні, і тоді ми знатимемо, яка її вартість. Мене, звичайно, запитають, звідки таке багатство в нашому домі, адже хто міняє таку монету, той напевне одну монету показав, а інші приховує. Скажеш, твій син Ісус повернувся з далеких мандрів, а немає більшого багатства, як повернення блудного сина.