Текст книги "Євангелія від Ісуса Христа"

Автор книги: Жозе Сарамаго

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 25 страниц)

Що ж до талантів та обдаровань Марії, то поки що, попри всі дослідження та пошуки, ми не знайшли чогось більшого, аніж можна було б сподіватися від тієї, якій ще не виповнилося навіть шістнадцять років і яка, навіть будучи заміжньою, досі залишається тендітною дівчинкою, подібні приклади ми бачимо й тепер, не були вони рідкістю й у ті далекі часи. Та, попри свою тендітність, Марія працює так само, як і більшість жінок, розчісує вовну, пряде і тче, кожного святого дня випікає хліб у домашній печі, щодня спускається до джерела по воду, а потім підіймається нагору крутими стежками з важким глеком на голові та ще одним дзбаном, який упирає собі у стегно, а потім, уже надвечір, вона цими ж таки стежками або й ступаючи по нетоптаній землі, такій, якою її створив Господь, іде збирати хмиз та солому й разом із тим наповнює кошика засохлими кізяками, а також будяками й терновим гіллям, яких так багато росте на схилах назаретських пагорбів, бо нічого кращого не вигадав Господь для того, щоб розпалити піч або сплести вінок. Весь цей вантаж було б доцільно нав’ючити на віслюка, проте ця тварина перебуває на службі в Йосипа й перевозить його дерево. Босоніж Марія ходить до джерела, босоніж вирушає в поле, а її вбога одіж від безперервної праці брудниться і рветься, тож її треба постійно прати та зашивати, чоловікові дістається нове вбрання та головні турботи, а його дружині доводиться задовольнятися найменшим. Марія відвідує синагогу, проте заходити їй туди закон дозволяє лише через бічні двері, а якби, наприклад, вона зустрілася там із трьома десятками своїх подруг або навіть з усіма жінками Назарета, з усім жіночим населенням Галілеї, навіть у такому випадку їм би довелося чекати, поки до храму прийдуть не менш як десятеро чоловіків для того, щоб служба могла розпочатися, в якій вони братимуть участь лише як пасивні спостерігачі. На відміну від Йосипа, Марія не славиться ані побожністю, ані праведністю, але це не її провина, бо слова «побожний» і «праведний» вигадані чоловіками й у жіночому роді вони не вживаються, тобто можуть мати стосунок тільки до чоловіків.

Але одного чудового дня, десь через чотири тижні після того незабутнього ранку, коли хмари в небі в якийсь незвичайний спосіб зафарбувалися у фіолетовий колір, Йосип уже на заході сонця був удома й вечеряв, сидячи на підлозі, беручи страву з миски пальцями, як тоді було заведено, а Марія, стоячи на ногах, чекала, коли він доїсть свою вечерю, й обоє мовчали, один мовчав, бо йому не було чого сказати, а друга не знала, як їй висловити те, що крутилося в неї на думці, аж раптом рипнула хвіртка, й вона побачила за нею одного з тих жебраків, які, хоч і не були в Назареті чимось нечуваним і небаченим, проте з’являлися там нечасто, знаючи про вбогість цього села та більшості його жителів, а всім відомо, що жебраки не обділені проникливістю й, коли треба, вміють обчислити ймовірність свого успіху, яка в даному випадку була мінімальною. Хай там як, а Марія наклала в чашку сочевиці з дрібно нарізаною цибулею та зерняток ґрано-де-біко, тобто добру порцію їхньої сьогоднішньої вечері, й подала миску жебракові, й той присів на землю біля хвіртки, в яку він так і не увійшов, і став їсти. Марії не треба було просити дозволу в чоловіка живим голосом, він обмежувався кивком голови, коли давав їй якийсь дозвіл або щось наказував, ми вже знаємо, що слова вважали зайвими в ті часи, коли одним простим жестом – піднятим угору або опущеним униз пальцем – цезар показував, як він вирішує долю поваленого в битві гладіатора, дозволяє зберегти йому життя чи велить добити його. Хоч і трохи інакше, аніж місяць тому, проте цей вечір також був прегарним, склепіння небесне було всіяне безліччю клаптів хмар, рожевих, перламутрових, кольору лосося й вишні, це ми тільки так говоримо тут на землі, щоб указати на якусь різницю між ними, бо небесні кольори, як усім відомо, відрізняються від земних, а тому не можуть бути точно названі. А жебрак, певно, не їв днів три, бо треба зголодніти по-справжньому, щоб так швидко не лише очистити, а й вилизати чашку, й ось він уже знову стукає у хвіртку, щоб повернути миску й подякувати за милосердя. Марія відчинила хвіртку, старець стояв за нею, але несподівано він здався їй якимсь дуже великим, набагато вищим, аніж він був тоді, коли вперше з’явився, то, мабуть, правду кажуть, що існує велика різниця між людиною голодною і людиною, яка щойно поїла, бо їй здалося, що обличчя йому засяяло дивним світлом, а очі стали метати блискавки, тоді як одяг, що був на ньому, старий, брудний і подертий, заворушився, ніби розвіяний вітром, який налетів невідомо звідки, і Марії раптом здалося, що те ганчір’я перетворилося на розкішне й пишне одіння, у що, звичайно, міг би повірити тільки той, хто це побачив на власні очі. Марія простягла руки, щоб забрати глиняну чашку, яка внаслідок дивної гри сонячних променів несподівано здалася їй чашею з чистого золота, й ця оптична ілюзія була напрочуд реальною, й у ту саму мить, коли чашка переходила з рук у руки, жебрак несподівано заговорив гучним і могутнім голосом, який невідомо звідки взявся в жалюгідного й злиденного волоцюги: Нехай Господь благословить тебе, жінко, й подарує тобі стільки дітей, скільки захоче мати від тебе твій чоловік, і нехай Він убереже їх від такої долі, як у того, кого ти бачиш перед собою, бо життя моє тяжке та болюче й мені нема куди прихилити голову. Марія тримала чашку перед собою у стулених долонях, немовби то була чаша в чаші, й ніби чекала, коли жебрак щось туди покладе, і він, нічого більше не кажучи, низько нахилився, підібрав жменю землі, а тоді, піднявши руку, дав їй осипатися між пальцями і проказав глухим і лунким голосом: глина до глини, порох до пороху, земля до землі, все, що починається, матиме кінець, усе, що має початок, народиться з того, що закінчилося. Марія стривожилася й запитала, що все це означає, а жебрак їй лише відповів: Жінко, ти носиш дитину в череві, й людям призначена лише така доля: починати й кінчати, кінчати й починати. А звідки ти довідався, що я вагітна? Живіт у тебе ще не росте, та коли жінка має дитину в лоні, її очі блищать особливим блиском. Якщо так, то мій чоловік мав би вже помітити, що в мені зростає його плід. Можливо, він не дивиться на тебе, коли дивишся на нього ти. А ти хто такий, що знаєш про це, нічого в мене не запитавши? Я янгол, але ти нікому цього не кажи.

У цю саму мить його розкішні шати знову перетворилися на брудні лахи, а велетенська постать зморщилася і всохла, так ніби її несподівано облизав язик полум’я, й це чудесне перетворення, Богу дякувати, сталося саме вчасно, відразу по тому, як жебрак розважливо відступив назад, бо до хвіртки вже наближався Йосип, його привабив гомін голосів, що звучали більш приглушено, ніж то буває в розмові між жебраком і господинею дому, але насамперед його стривожила тривала відсутність дружини. Чого йому ще було треба від тебе, запитав він, і Марія, не знаючи, щó йому відповісти, повторила йому слова, які щойно почула з уст волоцюги: Глина до глини, порох до пороху, земля до землі, все, що починається, матиме кінець, усе, що має початок, народиться з того, що закінчилося. То це він тобі сказав? Так, а ще він сказав, що коли чоловік запліднює жінку дитиною, то очі в неї блищать. Подивися на мене. Я на тебе дивлюся. Я й справді бачу якийсь блиск у твоїх очах, такими були слова Йосипа, і Марія відповіла: Я ношу в собі твого сина.

Сутінки вже набули синього кольору, надходила ніч, і тепер із чашки струменіло якесь чорне світло, й у ньому обличчя Марії здавалося таким, яким воно ніколи ще не було, здавалося, її очі належать набагато старшій жінці. То ти вагітна, запитав нарешті Йосип. Так, я вагітна відповіла Марія. А чому ти не сказала мені раніше? Я хотіла сказати це тобі сьогодні, після того як ти повечеряєш. А потім прийшов цей жебрак. Так. І що він тобі сказав іще, ваша розмова тривала довго. Що Бог подарує мені всіх дітей, яких ти захочеш мати. Що там у тебе в чашці, чому вона світиться таким дивним світлом? Там земля. Земля чорна, глина зелена, пісок білий, з цих трьох лише пісок може блищати, але тільки на сонці, а тепер ніч. Я жінка й нічого не зможу тобі пояснити, він нахилився, набрав у жменю землі, вкинув її в чашку й при цьому сказав ті слова. Земля до землі? Атож, саме так він і сказав.

Йосип відчинив хвіртку, подивився ліворуч, потім праворуч. Я вже його не бачу, промовив він, але Марія спокійно обернулася й пішла до хати, вона знала: якщо жебрак і справді той, ким назвався, то він захоче, щоб ніхто більше не бачив його. Вона поставила чашку на полицю біля печі, дістала з попелу жарину, дмухнула на неї, щоб роздмухати невеличкий язичок полум’я, й запалила свічку. Увійшов Йосип, на обличчі в нього застиг вираз подиву, а погляд був розгублений і недовірливий, проте він намагався приховати розгубленість за неквапністю рухів та манерами патріарха, що не дуже йому пасувало, адже він був надто молодий, щоб переконливо грати роль патріарха родини. Він дуже обережно, намагаючись не звертати на себе увагу Марії, зазирнув у чашку, в якій світилася земля, зберігаючи на обличчі той самий вираз скептичної недовіри, проте якщо він хотів продемонструвати свою чоловічу незворушність, то його зусилля були марними, бо Марія не підводила очей, вона поводилася так, ніби її тут і не було. Йосип колупнув землю паличкою, з подивом побачив, що вона потемніла, коли він її розворушив, а потім знову засяяла рівним сяйвом, яке, схоже, помалу згасало, бризкаючи мерехтливими, проте тьмяними іскрами. Нічого не розумію, сказав він, тут щось не так, він або приніс цю землю із собою, а тобі здалося, ніби він набрав її у жменю, це якісь магічні фокуси, ніхто ніколи не бачив, щоб земля в Назареті світилася. Марія не відповіла нічого, вона намастила кусень хліба оливковою олією й заходилася доїдати рештки сочевиці з цибулею та зернятами ґрано-де-біко. Надломивши хліб, вона проказала, як того вимагає закон, але тихим і скромним голосом, як належить жінці: Хвала Тобі, Адонаю, Боже наш, царю небесний, за те, що Ти дозволив, щоб земля вродила цей хліб. Далі вона стала мовчки їсти, а тим часом Йосип дав волю своїм думкам і, так ніби йому треба було витлумачити в синагозі вірш із Тори або слова пророків, став міркувати над фразою, яку щойно почув від жінки, фразою, яку він і сам промовляв щоразу, коли надламував хліб, і намагався уявити собі, який би ячмінь уродився й виріс на землі, що світиться, який би вона дала хліб, яке світло сяяло б у нас усередині, якби ми харчувалися таким хлібом. А ти певна, що жебрак підібрав цю землю біля нашої хвіртки, знову запитав він, і Марія відповіла: Атож, я певна. І вона раніше не світилася? Ні, коли була внизу, не світилася. Така переконаність мала би похитнути ту систематичну недовіру, з якою кожен чоловік ставиться до слів та вчинків усіх жінок узагалі, а своєї дружини насамперед, але Йосип, як і більшість чоловіків, що жили за тих часів і в тих краях, не мав жодного сумніву в тому, що тим мудріше чинитиме чоловік, чим із більшою осторогою ставитиметься до жіночих хитрощів і чарів. Якомога менше говорити з ними, а ще менше їх слухати, таким має бути девіз усякого розважливого чоловіка, який пам’ятає про напучення раббі Йосафата бен Йонатана, що сказав чи не наймудріші слова з тих, які будь-коли лунали на поверхні землі: У свою смертну годину кожен чоловік муситиме відповісти за всі пусті й непотрібні розмови з дружиною. І тоді Йосип запитав себе, чи його сьогоднішню розмову з Марією можна вважати потрібною, вирішивши, що так, з огляду на важливість того, що сталося, пообіцяв, проте, собі ніколи не забувати святі слова раббі, свого тезки, адже Йосафат – це те саме, що Йосип, аби потім його не мучив марний жаль у годину смерті, що, як він сподівається, Богу дякувати, забере його ще не скоро. І нарешті, запитавши себе, чи слід розповісти старійшинам синагоги про незнайомого жебрака та про землю, яка світилася, він вирішив, що повинен це зробити задля того, щоб заспокоїти сумління й захистити мир свого домашнього вогнища.

Марія закінчила вечеряти. Вона винесла з хати посуд, щоб його помити, але, звісно, вона не збиралася мити чашку, в якій подавала страву жебракові. Тепер хата була освітлена двома світильниками – каганцем, що змагався з темрявою ночі, яка несподівано настала, й рівним, мерехтливим, але постійним сяйвом від землі на дні чашки, схожим на світло сонця, яке не наважувалося викотитися з-поза обрію. Сівши на підлогу, Марія чекала, коли чоловік озветься до неї і щось їй скаже, але Йосип уже не мав чого їй сказати, він тепер подумки підбирав слова для промови, з якою завтра звернеться до ради старійшин. Він почувався роздратованим, бо точно не знав, що саме відбулося між жебраком і його дружиною, які ще слова сказали вони одне одному, але не хотів звертатися до неї з розпитуваннями, бо, по-перше, не сподівався на те, що Марія зможе щось додати до вже розказаного, а по-друге, йому тоді доведеться повірити в істинність її розповіді, двічі повтореної, і якщо вона йому збреше, то він цього не знатиме, а вона знатиме й посміється з нього, затуляючись покривалом, як, судячи з усього, сміялася Єва з Адама, хоч їй, безперечно, було значно важче приховати свій сміх, бо в ті часи покривал іще не носили, і їй не було чим затулити обличчя. Дійшовши до цього місця, думка Йосипа зробила наступний і неминучий крок, і тепер таємничий жебрак перетворився для нього на посланця Спокусника, який, знаючи, що часи змінилися й люди сьогодні стали набагато обізнанішими й обачнішими, не став пропонувати жінці з’їсти заборонений плід, як був учинив раніше, а, знову ж таки, розраховуючи на довірливість і підступну вдачу жінок, утнув новий трюк із землею, яка світилася. Голова в Йосипа пішла обертом, проте він був задоволений собою і задоволений висновками, до яких прийшов. А тим часом Марія, не маючи найменшого уявлення про те, в яких лабіринтах демонологічного аналізу блукає чоловік і яку відповідальність він хоче на неї скласти, намагалася зрозуміти дивне відчуття порожнечі, яке опанувало її відразу по тому, як вона повідомила чоловіка про свою вагітність. Цю порожнечу вона, безперечно, відчувала не всередині тіла, бо знала, що відтепер воно заповнене в найочевиднішому сенсі цього слова, то було відчуття порожнечі зовнішньої, так ніби світ раптом на мить погас або відсунувся від неї на далеку відстань. Вона пригадувала, але то було щось подібне до спогадів із іншого життя, що після цієї останньої вечері й перед тим, як розстелити на підлозі мати для сну, вона завжди мала якусь роботу, що забирала в неї час, але тепер вона думала, що нікуди не повинна йти з того місця на підлозі, де сидить, дивлячись на світло, яке мерехтить над чашкою, і чекаючи народження сина. Ми повинні тепер зазначити, з поваги до істини, що думки її зовсім не були такими ясними, адже думки здебільшого скидаються, як усім відомо, на великий клубок змотаної нитки, з якого стирчить чимало кінців, причому одні з них тримаються слабко й легко розмотуються, а інші такі тугі, що, смикнувши за них, можна задушитися, але щоб визначити довжину всієї цієї скрученої в тугий клубок нитки, треба розмотати її, розтягти й виміряти, а це, попри всі намагання та спроби, неможливо зробити самому, без сторонньої допомоги, хтось повинен прийти одного дня й сказати, де треба перетяти пуповину і зв’язати думку з тим, що її породило.

Наступного ранку Йосип, який спав дуже погано, бо всю ніч його мучив кошмар, у якому він падав, перекидався і знову падав усередині велетенської перекинутої чашки, схожої на небесне склепіння, всипане зорями, пішов до синагоги, щоб попросити поради та допомоги в старійшин. Його справа була надто дивною та незвичайною – і навіть він сам не міг собі уявити, до якої міри вона незвичайна, бо, як ми знаємо, йому була невідома суть того, що сталося, – і якби не бездоганна репутація, яку він заслужив у найстарших людей Назарета, йому, либонь, довелося б повернутися назад бігцем, вуха йому горіли б від сорому, й у них знову й знову лунали б слова вироку з Еклезіаста, яким би його оглушили: «Хто легко вірить, той має легковірне серце», і він, присоромлений, не знайшов би в собі мужності, щоб відповісти їм словами з того ж таки Еклезіаста, згадавши сновидіння, яке мучило його цілу ніч: «Дзеркало та сновидіння – одне й те саме, і там, і там людина бачить власний образ». Проте старійшини, вислухавши його розповідь, переглянулися між собою, а потім усі обернулися до Йосипа, і найстарший серед них перевів у пряме запитання легку підозру, що виникла в усіх учасників ради: «Те, що ти нам розповів, це правда і тільки правда?», і тесля йому відповів: «Це правда й лише правда, і нема в моїй розповіді нічого, крім правди, й нехай Господь мені буде свідком». Старійшини довго радилися між собою, поки Йосип чекав їхнього рішення, відійшовши вбік, та нарешті вони покликали його й повідомили: з огляду на те, що вони так і не змогли прийти до спільного рішення про те, яких заходів тут можна було б ужити, вони вирішили послати трьох своїх людей і безпосередньо розпитати Марію про те, що сталося, і спробувати з’ясувати в неї, ким же був той дивний жебрак, якого більше ніхто не бачив, на кого він був схожий, які саме слова промовив, чи просив він милостиню в Назареті коли-небудь іще, й водночас розпитати сусідів, що їм відомо про того таємничого чоловіка. Серце Йосипа звеселилося, бо хоч він ніколи не признався б у цьому навіть собі самому, але він відчував страх на думку про те, що йому доведеться самому постати віч-на-віч зі своєю жінкою, бо її поведінка за останні кілька годин дуже змінилася: як і велів звичай та вимагали правила пристойності, вона не підводила на нього погляду, але у виразі її обличчя йому тепер ввижався очевидний виклик, він бачив на ньому вираз людини, яка знає більше, аніж хоче сказати, і яка хоче, щоб про це було відомо всім. Істинно, істинно я кажу вам, що немає меж лукавству жінки, а надто жінки найбільш невинної.

Тож слідом за Йосипом, котрий показував дорогу, вийшли троє посланців, Авіатар, Дотаїм і Закхій, ми називаємо тут їхні імена лише для того, щоб усунути будь-яке звинувачення в історичному обмані, яке могли б висунути проти нас ті, хто довідався про ці факти з інших джерел, можливо, більше освячених традицією, але з цієї причини не більш вірогідних. А коли ми назвемо імена, довівши в такий спосіб існування історичних персонажів, що їх носили, то подібні сумніви втратять велику частку своєї сили, хай навіть не будуть цілком спростовані. А позаяк далеко не щодня на вулицю виходять троє поважних старійшин, яких так легко впізнати за особливою врочистістю їхньої ходи, за розмаяними на вітрі туніками й бородами, то незабаром навколо них зібралася зграя дітлахів, які, з огляду на крайнощі поведінки, притаманні їхньому віку, з реготом, криками та вистрибуваннями супроводжували повноважних представників синагоги до самого дому Йосипа, неабияк роздратованого тим, що через цей галасливий супровід про прихід до нього старійшин стало відомо всім. Приваблені криками, жінки з ближніх осель вибігали на вулицю й посилали своїх дітей розвідати, що то за гурт людей з’юрмився біля воріт будинку їхньої сусідки Марії. Але нічого довідатися їм не вдалося, бо до хати увійшли тільки господар і троє посланців. Перед усіма іншими двері зачинилися, і жодна з цікавих жінок Назарета до самого сьогоднішнього дня не знає, що ж тоді відбулося в домі теслі Йосипа. А що не задоволена цікавість завжди розпалює уяву, то жебрак, якого ніхто ніколи не бачив, перетворився на злодія та грабіжника, й це було великою несправедливістю, бо янгол – але ви нікому не кажіть, що то був янгол – нічого не вкрав, а з’їв він те, що йому дали, а, крім того, ще й залишив таку собі надприродну заставу. І поки двоє старших за віком посланців синагоги розпитували Марію, трохи молодший від них Закхій пішов розпитувати сусідів про жебрака, чию зовнішність та інші ознаки описала їм дружина теслі, але жодна сусідка нічого не змогла йому розповісти, бо, ні, шановний пане, я не бачила ніякого жебрака, а якщо він справді проминув мій дім, то не постукав у мої двері, то був, певно, мандрівний злодій, який, побачивши, що в домі люди, прикидався жебраком і йшов собі геть, до таких хитрощів жебраки вдаються ще відтоді, як світ став світом.

Коли Закхій, нічого не довідавшись, повернувся в дім Йосипа, Марія уже втретє або вчетверте розповідала про те, що нам уже відомо. Вони всі перебували в хаті, Марія стояла перед старійшинами, наче підсудна, чашка стояла на підлозі, а в ній, мов живе серце, пульсувала мерехтливим світлом загадкова земля. Йосип сидів трохи збоку, а старійшини – перед Марією, наче судді, і сказав Дотаїм, середній за віком: Ти не думай, що ми не віримо, жінко, в те, що ти нам розповідаєш, але ж ти єдина людина, яка бачила того чоловіка, якщо то справді був чоловік, твій чоловік лише чув його голос і більш нічого про нього не знає, й ось тепер прийшов Закхій і каже, ніби жодна з твоїх сусідок його не бачила. Я закликаю Господа у свідки, що уста мої кажуть правду. Ти кажеш правду, але чи всю правду? Я готова випити гірку воду, й тоді Господь підтвердить, що я кажу правду. Випробування гіркою водою призначене для жінок, яких підозрюють у подружній зраді, а ти не могла зрадити свого чоловіка, Маріє, ти не мала на це часу. Брехня – те саме, що й подружня невірність. Не зовсім так. Мої уста не зраджують правду, як і я не зраджую чоловіка. І тоді заговорив Авіатар, найстарший серед трьох старійшин, і сказав: Ми не станемо далі тебе допитувати, Господь заплатить тобі сім разів за ту правду, яку ти нам сказала, і сім разів по сім примусить тебе відповісти за брехню, якщо ти нам збрехала. Він замовк і якийсь час сидів мовчки, а тоді промовив, звертаючись до Закхія та Дотаїма: Що нам робити з цією землею, що світиться, обачність вимагає не залишати її тут, адже це можуть бути підступи диявола. Сказав Дотаїм: Треба повернути землю туди, звідки її взято, щоб вона стала темною, такою, якою раніше була. Але Закхій йому заперечив: Ми не знаємо, ким був той жебрак, не знаємо також, чому побачити його змогла тільки Марія, і не знаємо, що це має означати, коли земля починає світитися на дні чашки. Сказав Дотаїм: Відвезімо її в пустелю й розкидаймо там, далеко від людей, щоб її розвіяло вітром на великому просторі і прибило дощем. Сказав Закхій: Якщо ця земля має принести щастя, то нехай залишається там, де вона є, а якщо ж навпаки, вона принесе лихо, то нехай воно спіткає тих, кого було обрано для того, щоб воно їх спіткало. Авіатар запитав: А що ти пропонуєш у такому разі? Сказав Закхій: Викопаймо тут яму й покладімо чашку на її дно, накривши її кришкою, щоб земля, яка в ній, не змішалася з природною землею; добро, навіть будучи заритим, не пропаде, а лихо матиме меншу силу, якщо його заховати від людських поглядів. Сказав Авіатар: А що думаєш ти, Дотаїме, і той йому відповів: Мені до вподоби пропозиція Закхія, зробімо так, як він каже. І тоді промовив Авіатар, звертаючись до Марії: Відійди, жінко, і ми все зробимо як годиться. А куди ж мені відійти, запитала вона, а Йосип мовив, опанований несподіваною тривогою: Якщо ми зариємо цю чашку, то зариймо її надворі, я не зможу спати, якщо відчуватиму під собою світло. Сказав Авіатар: Роби, як знаєш, і додав, звертаючись до Марії: Залишайся тут. Чоловіки вийшли на подвір’я, Закхій ніс миску. Незабаром почулися удари мотикою, знову й знову – то Йосип копав яму, а через кілька хвилин почувся голос Авіатара, який сказав: Годі копати, глибина вже достатня. Марія визирнула надвір крізь щілину у дверях і побачила, що чоловік накрив чашку черепком від глека, засунув її на всю довжину руки в яму, а тоді випростався, знову взяв мотику, засипав яму, а землю, якою він її засипав, притоптав ногами.

Чоловіки ще протягом якогось часу залишалися на подвір’ї, розмовляючи між собою й дивлячись на пляму свіжої землі, так ніби щойно закопали там скарб і намагалися запам’ятати місце. Та, безперечно, розмовляли вони не про це, бо несподівано почувся голос Закхія, в якому прозвучало щось подібне до жартівливого докору. Який же з тебе, Йосипе, тесля, якщо ти не спроможний навіть ліжко збити для вагітної дружини. Усі інші засміялися, і Йосип засміявся з ними, не без певної догідливості, як той, кому вказали на помилку, але він не схильний у ній зізнатися. Марія побачила, як вони рушили до хвіртки, вийшли на вулицю, а потім сіла біля печі й оглянула хату, прикидаючи, де поставити ліжко, якщо чоловік таки надумає зробити його. Їй не хотілося думати ані про глиняну чашку, ані про землю, що світиться, ані про те, хто ж учора до неї приходив: янгол чи звичайний собі жебрак, який вирішив посміятися з неї. Якщо жінці обіцяють зробити ліжко, вона повинна думати тільки про те, де його найкраще поставити в хаті.

* * *

Ці події відбувалися, коли на зміну дням місяця Тамуз надходили дні місяця Ав, коли вже почали збирати виноград, коли в затінку жорсткого зеленого гілля смоковниць стали достигати перші ягоди, й були посеред них події повсякденні та звичайні, бо що може бути звичайнішого, аніж слова жінки, звернені до чоловіка, після того як протягом певного часу вони були тілесно близькими: У мене буде дитина від тебе, і події дивовижні та нечувані, бо яким чином може перехожий жебрак знати про вагітність жінки, до якої він ніяк не міг спричинитися і спричинився лише до непоясненного чуда із землею, яка почала світитися і яку прибрали якнайдалі від гріха завдяки обачній недовірливості Йосипа та розважливій постанові старійшин. А тим часом надходили дні великої спеки, вона оголяла поля, засушливе повітря висіло над колючою стернею, і Назарет, коричневе село, придавлене в жаркі години дня тишею та самотністю, чекав, коли прийде зоряна ніч, щоб послухати, як дихає природа, огорнута темрявою, і як лунає музика небесних сфер, коли вони ковзають одна над одною. Повечерявши, Йосип виходив на подвір’я й сідав праворуч від дверей подихати свіжим повітрям, з приємністю відчуваючи, як пестить йому обличчя та ворушить бороду перший прохолодний вітерець ночі. Коли ставало зовсім поночі, Марія виходила з хати теж і сідала на землю, як і чоловік, але з протилежного боку дверей, і так вони сиділи, двоє, не розмовляючи, слухаючи гомін, що долинав із сусідніх осель, звуки сімейного життя, поки що невідомі їм, молодим і бездітним чоловікові та дружині. Подаруй нам, Господи, хлопчика, така думка приходила Йосипові по кілька разів на день, а Марія також думала: пошли нам, Господи, хлопчика, але причини, з яких вона зверталася до Господа з таким проханням, були іншими, ніж у Йосипа. Живіт у Марії збільшувався дуже повільно, минули тижні та місяці, поки її стан став для всіх очевидним, а що вона, будучи жінкою вельми стриманою і скромною, дуже мало спілкувалася із сусідками, то її вагітність спричинила загальний подив, так ніби вона раптом вийшла з темряви ночі на світло дня. А може, Марія намагалася приховати свій стан ще з однієї причини: їй дуже не хотілося, щоб хтось побачив зв’язок між її вагітністю та появою в селі таємничого жебрака, нам, звичайно, така обережність видається абсурдною, позаяк ми знаємо, як усе було, а проте в години фізичної слабкості та духовної розгубленості Марія не раз запитувала себе, чому, о Святий Боже, на неї накочуються безглузді сумніви та панічний страх, коли вона думає про те, хто ж є справжнім батьком тієї дитини, яка розвивається в її лоні. А втім, усім відомо, що жінки, коли вони перебувають у цікавому становищі, схильні переживати сумніви та фантазії, ще абсурдніші, аніж ця, яку ми збережемо в таємниці, щоб не заплямувати ненароком добру славу майбутньої матері.

А час минав, на зміну одному неквапному місяцю приходив інший, і настав Елул, коли вітер із південних пустель приносить із собою повітря, розжарене, мов у печі, коли фініки та смокви стають солодшими, аніж краплі меду, а після Елула прийшов Тишрі з першими осінніми дощами, які пом’якшують землю, і вона приймає в себе соху та сім’я, а після Тишрі – місяць Мархесван, коли збирають оливки, коли помітно похолодало, і Йосип надумав нарешті збити грубу лаву, – ми вже згадували про те, що йому бракувало творчої фантазії, аби зробити ліжко, яке заслуговувало б називатися ліжком, – де Марія, після того, як їй довелося так довго чекати, могла б примостити свій важкий і незручний живіт. В останні дні місяця Кіслев і протягом майже всього місяця Тавет випадали рясні дощі, а тому Йосипові довелося припинити роботу на подвір’ї, він лише іноді мусив виходити надвір, коли йому доводилося обтесувати дуже довгі колоди, але переважно працював у хаті при світлі, яке проникало знадвору крізь прочинені двері, і саме там він доводив до ладу ті вироби, які приносив туди необструганими, покриваючи підлогу тирсою та остружками, які Марія потім змітала й виносила з хати.

У місяці Шеват зацвів мигдаль, а потім, після свята Пурим, коли вже настав місяць Адар, з’явилися в Назареті римські легіонери, які давно ходили від села до села, від міста до міста по Галілеї та інших краях, що перебували під правлінням Ірода, повідомляючи населення, що за наказом імператора Августа всі родини, які проживають у провінціях, де править консул Публій Сульпіцій Квірін, зобов’язані пройти перепис, мета якого, як і всіх інших переписів, скласти реальні списки людей, що платять податки Риму, але всяк повинен відбути його лише там, де народився. Більшість людей, які зібралися на центральному майдані, щоб вислухати повідомлення, поставилися цілком байдуже до того імператорського указу, бо вони жили в Назареті вже протягом кількох поколінь, тут вони народилися і тут мали бути переписані. Проте ті, хто прибув сюди з інших місцевостей, з Гаулантіди або Самарії, з Юдеї, Переї або Ідумеї, іздалеку або зблизька, відразу ж замислилися про свою майбутню подорож, упівголоса проклинаючи вередливість та невтримну жадібність Рима й нарікаючи, що скоро треба буде збирати льон та косити ячмінь, а робочих рук бракує й без тих людей, яким доведеться вирушити кудись на край світу. А хто мав великі родини, старих батьків, дідів і малих дітей, стали відразу міркувати про те, як їм подолати довгу й важку дорогу, у кого можна позичити або найняти за помірковану плату віслюка або кількох віслюків, як зібрати необхідні припаси, щоб їх вистачило на дорогу, бурдюки з водою, якщо треба буде їхати через пустелю, мати та ковдри для ночівлі, дорожній посуд, додатковий одяг, бо, можливо, доведеться ночувати просто неба на голій землі, а ночі ще можуть бути холодними.