Текст книги "Євангелія від Ісуса Христа"

Автор книги: Жозе Сарамаго

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 25 страниц)

* * *

Минав час, туман мовчав, і Ісус запитав тоном людини, яка чекає лише ствердної відповіді на своє запитання: Отже, на цьому все? Бог завагався, а потім стомлено відповів: Ні, ще залишилася інквізиція, але про неї, якщо ти не заперечуєш, ми могли б поговорити десь в інший час. А що таке інквізиція? Інквізиція – ще одна історія, якій немає кінця. Розкажи. Тобі ліпше про це не знати. Розкажи, я наполягаю. У такому разі ти вже сьогодні переживатимеш докори сумління за те, що відбудеться в майбутньому. А ти ні? Бог є Бог, і йому докори сумління не притаманні. Але якщо я вже завдав на свої плечі тягар померти за тебе, то, можливо, я втримаю на них і докори сумління, які мають бути твоїми. Я волів би пощадити тебе. Відтоді, як я народився, ти нічого більш і не робиш. Ти невдячний, як і всі діти. Облиш прикидатися й розкажи мені, що таке інквізиція. Інквізиція, яка також називається Священним Трибуналом, – це необхідне зло, жорстокі ліки, якими нам доведеться лікувати заразу, що одного дня проникне в тіло твоєї церкви через мерзенні єресі, головні й другорядні, ті, що виникнуть як наслідки перших, до яких додадуться певні спотворення як плоті, так і душі, і якби ми зібрали їх в один мішок жахіть, не звертаючи уваги на те, в якому порядку вони виникали і яких масштабів набули, то там би опинилися лютерани й кальвіністи, моліністи та юдофіли, содоміти й чаклуни, ці виразки на чистому тілі церкви, одні з яких з’являться лише в майбутньому, інші належать і нашому часу, й усім часам. І як же лікуватиме ці виразки інквізиція, яку ти називаєш необхідним злом? Інквізиція – це поліція й суд, і вона діятиме, як діють усі поліції та суди, тобто хапатиме зловмисників, судитиме їх і каратиме. Каратиме в який спосіб? Тюремним ув’язненням, засланням, спалюванням на вогнищі. Спалюванням на вогнищі, я правильно почув? Атож, у майбутньому на вогнищах загинуть тисячі й тисячі чоловіків і жінок. Ти вже мені розповідав про деяких. Тих перших кидали у вогонь за те, що вони вірили в тебе, а цих за те, що сумнівалися. То сумніватися у стосунку до мене не буде дозволено? Ні. Але ж нам дозволено сумніватися в тому, що Юпітер, якому поклоняються римляни, бог? Єдиний Бог – це я, я – Господь, а ти – мій син. Отже, помруть тисячі людей. Сотні тисяч. Помруть сотні тисяч чоловіків і жінок, по всій землі лунатимуть крики болю, стогони і зойки розпачу, дим від спалених тіл закриє сонце, жир від них сичатиме на розжареному вугіллі, плоть конатиме в агонії, і я буду виною всьому цьому. Не виною, а причиною. Отче, забери від мене цю чашу. Ти повинен випити її – в цьому запорука моєї могутності і твоєї слави. Я не хочу цієї слави. Але я хочу мати цю могутність. Туман почав рідшати й відступати, стало видно воду навколо човна, її поверхня була гладенька й матова, жодна хвилька, жоден плавець риби, яка пропливала б поруч, її не збрижували. І тоді Диявол сказав: Треба бути Богом, щоб так любити кровопролиття.

Туман знову згустився, повідомляючи, що має відбутися ще щось, прозвучати одкровення про ще якийсь біль, про ще якісь докори сумління, але першим озвався Пастир: Я маю пропозицію до тебе, сказав він, звертаючись до Бога, а Бог здивовано перепитав: Пропозицію до мене? Ти? Яку ж, цікаво? – його голос звучав іронічно, зверхньо і примусив би замовкнути будь-кого, тільки не Диявола, його давнього і доброго знайомого. Пастир помовчав, ніби добираючи найпереконливіші слова, а тоді сказав: Я з великою увагою вислухав усе, що говорилося в цьому човні, і хоч я й сам уже бачив у майбутньому якісь зблиски й миготіння якихось тіней, проте не здогадувався, що зблиски – то полум’я вогнищ, а тіні – то тіні людей, які в ньому гинули. І це бентежить тебе. Воно не мало б мене бентежити, адже я – Диявол, а Диявол завжди має якусь вигоду від смерті і значно більшу, ніж ти, адже не потребує доведення той очевидний факт, що пекло населене густіше, ніж небо. На що ж ти тоді нарікаєш? Ні на що я не нарікаю – я просто хочу запропонувати тобі дещо. Ну, гаразд, пропонуй, але поквапся, не можу ж я стовбичити тут вічно. Ти знаєш, і ніхто не знає цього краще, аніж ти, що Диявол також має серце. Справді маєш, але застосовуєш його не так, як годилося б. От я й хочу застосувати його тепер, як годиться, я погоджуюся на те, щоб твоя могутність і влада поширилися до найдальших кінців землі, але не хочу, щоб задля цього треба було вбивати стількох людей, а позаяк усе, що заперечує тебе й не підкоряється тобі, ти вважаєш породженням Зла, а Зло – це я, я його втілюю й ним керую, то ось такою буде моя пропозиція: ти знову приймеш мене на своє небо, простиш мені мої давні провини, а я дам тобі обіцянку, що в майбутньому більше не чинитиму зла й коритимуся тобі, як у ті давні й щасливі часи, коли я був одним із твоїх улюблених янголів, якого ти називав Люцифером, тобто Світлоносним, коли ще прагнення зрівнятися з тобою не отруювало мені душу й не примусило мене повстати проти твоєї влади. Але ти мені не сказав, з якого це дива я маю прощати тобі і знову приймати тебе на небо. Бо якби ти так зробив, якби ти сьогодні дарував мені те саме своє прощення, яке в майбутньому плануєш роздавати направо та наліво усім, хто його в тебе попросить, тоді тут і тепер закінчило б своє існування Зло й твоєму синові не треба було б помирати, а царство твоє поширилося б не тільки на всю країну гебреїв, а й на цілий світ, відомий і ще невідомий, і не тільки у світі, а й у цілому Всесвіті запанувало б Добро, а я співав би тобі славу в останньому ряду янголів, найсмиренніший зі смиренних і вірний тобі, як ніхто інший, – бо ніхто не буває таким вірним, як той, хто розкаявся, – і все закінчилося б, немов ніколи й не було, усе стало б таким, яким і мало бути від самого початку. Не дивно, що тобі так легко вдається заманювати слабкі душі у свої сіті й занапащати їх, я знав, що ти маєш хист до красного слова, але такої блискучої промови не чекав навіть від тебе, ще трохи, й ти мене переконав би. Отже, ти мене не прощаєш, не приймаєш на небо? Я тебе не приймаю, я тебе не прощаю, мені ти потрібен таким, як ти є, а якщо можна, то ще й гіршим, ніж тепер. Чому так? Тому, що Добро, яким я є, не існувало б, якби не існувало Зло, яким є ти, неможливо навіть уявити собі Добро, яке існувало б без тебе, навіть я цього не можу собі уявити, бо якби настав кінець тобі, настав би кінець і мені, для того, аби я був Добром, треба, щоб ти й далі був Злом, якби Диявол не жив як Диявол, то й Бог не жив би як Бог, смерть одного з них стала б і смертю другого. Це твоє останнє слово? Перше й останнє, перше тому, що я вперше його сказав, а останнє тому, що я більше не стану його повторювати. Пастир стенув плечима і сказав, звертаючись до Ісуса: Нехай ніхто не каже, що Диявол ніколи не намагався примиритися з Богом, і, підвівшись, уже заніс одну ногу, щоб переступити через борт човна, але несподівано зупинив свій рух на півдорозі і сказав: ти маєш у себе в торбині одну річ, яка належить мені. Ісус не пам’ятав, щоб він брав у човен свою торбину, але вона справді була тут, лежала, зібгана, у нього під ногами. Яку річ, запитав він і, зазирнувши в торбину, побачив там лише стару й чорну чашку, що її взяв у Назареті. Ось цю, відповів Диявол і взяв чашку. Одного дня вона до тебе повернеться, але ти навіть не знатимеш, що вона в тебе. Він засунув чашку десь між складками свого грубого пастушого вбрання й, не глянувши на Бога, сказав, так ніби звертався до невидимої публіки: Що ж, до зустрічі у вічності, якщо йому так хочеться, і стрибнув у воду. Ісус провів його поглядом, Пастир потроху віддалявся, наближаючись до стіни туману, він забув запитати в нього, що спонукало його з’явитися на сьогоднішню зустріч і покинути їх у такий дивний спосіб, пливучи по воді, відпливши на певну відстань, він знову став здаватися свинею, що вистромила з води вуха, знову стало чути сопіння й щось подібне до хрюкання, проте витончений слух міг би легко розпізнати в тих звуках відтінок страху, й то був, звичайно, не страх утопитися, Диявол, як ми щойно довідалися, не може зникнути, а страх перед необхідністю існувати вічно. Пастир уже зник за клаптями туману, коли несподівано пролунав голос Бога – в тому голосі була поквапність, притаманна співрозмовнику, який уже наготувався переступити через поріг: Я пошлю тобі на допомогу чоловіка на ім’я Іоанн, але ти муситимеш переконати його, що ти той, ким ти йому назвешся. Ісус поглянув на Бога, але Бога там уже не було. У ту ж таки мить туман цілком розвіявся, відкривши від берега до берега спокійне й чисте море з гладенькою поверхнею, між двома пасмами гір, і годі було повірити, що в цій воді нещодавно плив Диявол, а в цьому повітрі хвилину тому розчинився Бог.

На березі, до якого плив Ісус, хоч до нього ще було й далеко, він побачив великий натовп людей, а трохи далі стояло багато шатрів, так ніби берег перетворився на місце постійного перебування людей, які були не з цієї місцевості, а тому не мали де спати, отже, довелося їм розбити табір для ночівлі. Ісус відчув легкий подив, побачивши це видовище, але не більше, він опустив весла у воду і став веслувати до берега. Подивившись через плече, побачив, що кілька людей зіштовхнули у воду свої човни, й, придивившись пильніше, впізнав у них Симона й Андрія, Якова та Іоанна, були там і інші люди, одних він нібито пам’ятав, а інших – ні, усі вони прямували йому назустріч і веслували з таким завзяттям, що незабаром наблизилися, й коли Симон був уже на відстані почутого голосу, він крикнув: Де ти був? – він хотів сказати щось зовсім інше, звичайно, але треба ж було якось почати розмову. У морі, відповів Ісус такими самими необов’язковими словами, й, можна сказати, не вельми вдало поновив спілкування зі своїми друзями в нову епоху свого життя син Божий, син Марії та Йосипа. Через якусь мить Симон уже перестрибнув у човен Ісуса, й тут з’ясувалося, що відбулося немислиме, незрозуміле, абсурдне. Запитує Симон: Ти знаєш, скільки ти часу перебував у морі, в гущі туману, тоді як ми не могли спустити свої човни на воду, бо щоразу невидима й неподоланна сила виштовхувала їх назад, на берег? Цілий день, відповів Ісус і, побачивши хвилювання Симона, додав, щоб помилитися не так дуже, цілий день і всю ніч. Сорок днів ти був там, – закричав йому у відповідь Симон, сорок днів висів над морем густий туман, ніби хотів приховати від нас, щó там відбувається, сорок днів ми не могли спіймати жодної рибини в цій воді. Ісус віддав Симонові одне весло, тепер вони узгоджено веслували вдвох, сидячи пліч-о-пліч, дуже зручно для довірчої розмови, й сказав Ісус, щоб розповісти другові найголовніше, поки не наблизилися до них інші човни: Я розмовляв з Богом, і тепер я знаю, що буде в моєму майбутньому житті й після того, як воно закінчиться. А який він, Бог? Бог показує себе не в якійсь одній формі, він приходить то у вигляді хмари, то у вигляді стовпа диму, то у вигляді багатого юдея, але його можна впізнати по голосу, після того, як ти почув його бодай один раз. І що він тобі сказав? Що я його син. Отже, підтвердив? Підтвердив. То Диявол правду сказав, коли відбулася та пригода зі свиньми? Диявол теж був з нами в човні, він чув усю нашу розмову і, схоже, він знає про мене не менше, аніж сам Бог, а іноді мені здається, навіть більше. І де? Що де? І де вони були? Диявол сидів на борту човна, ось тут, поруч із тобою, а Бог – на задній лаві, біля корми. І що тобі сказав Бог? Що я його син і що мене розіпнуть на хресті. То ти підеш у гори воювати разом із повстанцями, якщо ти туди підеш, то ми підемо з тобою. Ви підете зі мною, але не в гори, для нас тепер важливо не перемогти цезаря силою зброї, а домогтися тріумфу Бога силою слова. Лише словом? Словом і прикладом, бо ми повинні бути готові пожертвувати життям у разі необхідності. Такими були слова твого Отця? Від сьогодні всі мої слова будуть його словами, а ті, хто увірує в нього, увірують і в мене, бо неможливо вірити в Отця й не вірити в Сина, бо новий шлях, який Отець обрав для себе, може початися лише в Сині, яким я є. Ти сказав, ми підемо з тобою, а кого ти мав на увазі? Насамперед тебе й Андрія, твого брата, двох синів Зеведейових, Якова й Іоанна, Бог також сказав, що пошле мені на допомогу чоловіка на ім’я Іоанн, але то, певно, буде інший Іоанн, а не той, якого ми з тобою так добре знаємо. Нам і не треба більше людей, адже це не почет царя Ірода. Прийдуть і інші, і хто знає, може, ці інші вже тут і чекають лише знаку, який Бог подасть у мені, щоб у мене увірували й пішли за мною ті, кому він не захоче відкрити свого обличчя. А що ти збираєшся повідомити людям? Щоб вони покаялися у гріхах, щоб підготувалися увійти в Царство Боже, яке вже близько, і що вогненним мечем примусить Бог зігнути шию тих, хто відкинув його слово і плюнув на нього. Ти скажеш їм, що ти Син Божий, ти не можеш їм цього не сказати. Я скажу їм, що мій батько назвав мене своїм сином і я ношу ці слова у своєму серці, відколи народився, але тепер прийшов також Бог і теж назвав мене сином, і хоч це не означає, що я повинен забути свого першого батька, але сьогодні мені віддає накази Бог-Отець, і ми повинні підкорятися йому. У такому разі віддай цю справу мені, сказав Симон, покинув весло, став на носі човна, а що його голос уже можна було почути на березі, то на всю силу своїх легенів вигукнув: Слава Сину Божому, який сорок днів і сорок ночей розмовляв зі своїм Отцем і тепер повертається до нас, щоб ми покаялися у своїх гріхах і підготувалися. Не кажи, що Диявол також там був, поквапно остеріг його Ісус, боячись, щоб усі не довідалися про ситуацію, пояснити яку йому було б надзвичайно важко. Симон видав ще один крик, але тепер набагато лункіший, від якого тремтіння пройняло всіх, хто стояв на березі, а тоді швидко повернувся на своє місце й сказав Ісусові: Віддай мені своє весло, йди на ніс і стій там, але не промовляй жодного слова доти, доки ми не причалимо до берега. Так вони й зробили. Ісус стояв на носі човна, у своїй старій туніці, з порожньою торбиною на плечі, з напівпіднесеними руками, так ніби наготувався привітати або благословити натовп на березі, але його зупинила сором’язливість або невіра в те, що він гідний зробити це. Троє найменш терплячих із тих, котрі чекали його на березі, забрели по пояс у воду, схопили човен Ісуса за борт і стали тягти та штовхати його до берега, тоді як один із них своєю вільною рукою намагався доторкнутися до туніки Ісуса, й не тому, що повірив у правдивість повідомлення Симона, а тому, що цей чоловік перебував у морі протягом сорока днів, зникнувши там без сліду, ніби подався шукати Бога в пустелі, й пропадав у холодних нутрощах непроглядного туману так довго, а тепер повертався звідти живим і неушкодженим, що само по собі здавалося йому чудом незалежно від того, зустрічався він там з Богом чи не зустрічався. Немає потреби говорити про те, що протягом наступних днів у навколишніх селах більш ні про що не балакали, більшість людей, які прийшли сюди здалеку, щоб подивитися на рідкісне природне явище, лише тут, на березі, довідувалися, що десь у тому непроглядному тумані пропав чоловік, і казали: Бідолаха. Човен причалив до берега без поштовху, так плавно та м’яко, ніби крила янголів принесли його з моря на суходіл. Симон допоміг Ісусові вийти на берег, із погано стримуваним роздратуванням відштовхнувши тих трьох, які забрели у воду, а тому вважали, що їм за це належить особлива винагорода. Облиш їх, сказав Ісус, одного дня вони почують, що я помер, і їм стане гірко, що вони не змогли нести мертве тіло моє, тож хай мені допоможуть, поки я живий. Ісус піднявся на пагорок і запитав: Де Марія, і побачив її відразу по тому, як запитав, так ніби її вимовлене ім’я утворило її з нічого або з туману, здавалося, її там не було, але досить було назвати ім’я, і вона виникла. Тут я, мій Ісусе. Ходи до мене, нехай також підійдуть Симон і Андрій, Яків та Іоанн, сини Зеведея, це ті люди, які знають мене й вірять у мене, вони знали мене й вірили у мене вже тоді, коли я ще не міг їм сказати і вам також, що я син Божий, покликаний Отцем своїм, і я був із ним сорок днів у відкритому морі й повернувся звідти, аби сказати вам, що час Господа надійшов, і ви повинні покаятись у гріхах, поки Диявол не підібрав вас, як гнилі колоски, що повідпадали від снопа, який Бог тримає у своїх руках, якщо, на свою погибіль, ви захочете випручатися а його обіймів. Понад натовпом пройшов гомін, прокотившись над ним, як легкі брижі по морю, адже багато з тут присутніх уже чули про чудеса, які творив у різних місцях чоловік, що тепер стояв перед ними, декотрі навіть були їхніми безпосередніми очевидцями і здобули з них користь або вигоду для себе. Я їв той хліб і ту рибу, сказав один. Я пив те вино, сказав другий. Я сусід тієї перелюбниці, що залишилася жива завдяки йому, сказав третій. Та хоч би якими дивовижними здавалися ті чудесні перетворення, від них як до неба від землі було до найбільшого чуда – побачити на власні очі Сина Божого, а отже, й самого Бога – і ця відстань, як відомо, досі ніким не виміряна. З натовпу долинув голос: Доведи, що ти Син Божий, і я піду за тобою. Ти пішов би за мною, якби твоє серце потяглося до мене, але воно залишається замкненим у твоїх грудях, тому ти й просиш у мене доказ, якому повірили б твої чуття, ну то гаразд, я дам тобі доказ, яким задовольняться твої чуття, але твоя голова не захоче йому повірити, і зрештою ти, не знаючи у своїй розгубленості, чому підкоритися – голові чи чуттям, мимоволі будеш змушений послухатися свого серця, а серце приведе тебе до мене. Може, хтось тебе й розуміє, але тільки не я, сказав чоловік із натовпу. Як тебе звуть? Хома. Підійди до мене, Хомо, сюди ближче, до самої води, й дивись-но, зараз я виліплю з мокрого глею пташок, ти бачиш, це зовсім легко – ось тулубець, ось крила, ось голова й дзьоб, а тут я приліплю камінці, які будуть очима, а ось довгі пір’їни хвоста, а ось ноги та кігтики, а виліпивши цю, я виліплю ще одинадцять – одна, дві, три, чотири, п’ять, шість, сім, вісім, дев’ять, десять, одинадцять, ось перед тобою дванадцять пташок, виліплених із вологого глею, ми можемо, якщо хочеш, дати їм імена, ось цю назвімо Симоном, ось цю – Яковом, ось цю – Андрієм, ось цю – Іоанном, а цю, якщо ти нічого не маєш проти, ми назвемо Хомою, щодо інших доведеться почекати, коли в них з’являться імена, імена нерідко запізнюються, затримуються в дорозі і прибувають згодом, а тепер дивися, що я зроблю, я накрию цих пташок сіттю, щоб вони від нас не повтікали, не полетіли геть, якщо ми втратимо пильність. Ти хочеш сказати, ці пташки полетять геть, якщо я підніму сіть? – з недовірою в голосі запитав Хома. Звичайно, полетять, якщо сіть буде піднято. То це і є той доказ, яким ти хочеш переконати мене? І так, і ні. Як це – і так, і ні? Найліпшим доказом буде – але він від мене не залежить, – якщо ти просто мені повіриш, що пташки полетять, коли ти піднімеш сіть. Вони з глею й полетіти не можуть. А ти спробуй, адже Адам, наш праотець, також був виліплений із глею, а ти походиш від нього. Адамові життя дав Бог. Не сумнівайся, Хомо, й підіймай сіть, бо я Син Божий. Ти цього хотів, і ти це матимеш, твої пташки з глею не полетять, сказав Хома, швидко підіймаючи сіть, і пташки миттю злетіли в повітря, зробили два кола над зачудованим натовпом і зникли у височині. Поглянь, Хомо, твоя пташка відлетіла, а Хома йому відповів: Ні, Господи, вона тут, біля твоїх ніг, це я.

Із натовпу вийшли кілька чоловіків, а за ними – але самі по собі – кілька жінок. Вони підійшли до нього й заговорили один за одним: Я – Філіп, й Ісус побачив його під градом каміння, розіпнутим на хресті; я – Варфоломій, й Ісус побачив його тіло з обдертою шкірою; я – Матвій, й Ісус побачив його наколотим на списи варварів; я – Симон, й Ісус побачив, як його перепилюють навпіл пилкою: я – Яків, син Алфея, й Ісус побачив, як його побивають камінням; я – Юда Фадей, й Ісус побачив важку палицю, що підіймалася над його головою; я – Юда з Іскаріота, й Ісусові було гірко дивитися, як той власними руками накидає собі зашморг на шию. Потім Ісус підкликав інших і сказав: Тепер ми всі зібралися, настав наш час. І обернувшись до Симона, Андрійового брата, додав: Ми тепер маємо ще одного Симона, тому ти, Симоне, від сьогодні станеш називатися Петром. Вони обернулися спинами до моря й рушили в дорогу, а слідом за ними йшли жінки, імена більшості з них залишилися невідомими, але це не так уже й важливо, бо майже всі вони були Маріями, Маріями були навіть ті, кому при народженні давали інше ім’я, ми кажемо: жінко, кажемо, Маріє, і вони приходять і служать нам.

* * *

Ісус і ті, хто його супроводжував, ішли дорогами, від села до села, й Господь говорив його устами, й ось що він говорив: Завершився час, і Царство Боже близько, тому покайтеся й вислухайте добру новину. Слухаючи його, простолюд у селах не відчував різниці між поняттями «завершився час» і «закінчився час» і думав, що наближається кінець світу, після якого часу більше не буде. Усі дякували Богові за те, що у своєму невичерпному милосерді він послав остерегти їх про це, й не кого-небудь, а чоловіка, що називає себе його сином, і це схоже на правду, бо він творить чудеса повсюди, де проходить, і єдиною умовою, якщо так можна її назвати, є тверда віра того, хто цього чуда просить, так, наприклад, було з хворим на проказу, що звернувся до нього з благанням: Очисти мене, Господи, якщо буде на те воля твоя, Ісусові стало шкода цього вкритого бридкими виразками нещасливця, й він доторкнувся до нього і сказав: Моя воля на те буде, очистись, і не встиг він промовити ці слова, як загоїлася гнила плоть, а там, де її вже не було, наросла на кістках, і там, де раніше стояв потворний каліка, від якого люди розбігалися зі страхом, тепер усі побачили чистого й досконало збудованого чоловіка, без будь-яких видимих вад. Інший випадок, про який варто згадати, це той, що стався із паралітиком, або розслабленим, його принесли на ліжку до будинку Симона, якого Ісус називав Петром, і де він тоді перебував, а що перед дверима юрмився дуже великий натовп, то ті, котрі несли розслабленого, піднялися з ліжком на дах будинку, зробили там отвір і крізь той отвір опустили ліжко в хату, а що така велика віра заслуговувала на винагороду, то Ісус сказав: Сину мій, прощаються тобі гріхи твої, а сталося, що там було тоді кілька недовірливих книжників, з тих, які в усьому знаходять причину для звинувачень у порушенні Закону, то вони відразу причепилися до слів Ісуса і сказали: Ти блюзниш, лише Бог може прощати гріхи, а Ісус відповів їм таким запитанням: Що легше сказати розслабленому: Прощаються тобі гріхи твої, чи: Підведися, візьми своє ліжко й іди собі додому? – і, не чекаючи, коли хтось із книжників йому відповість, промовив: Отже, аби всі знали, що я наділений на землі владою прощати гріхи, наказую тобі, – це вже він звернувся до розслабленого, – підведися, візьми своє ліжко й іди додому, і такою чудесною була сила цих слів, що чоловік, який багато років лежав знерухомлений, несподівано почув себе міцним і бадьорим, підвівся на ноги, завдав своє ліжко собі на спину й пішов додому, возносячи хвалу Богові.

Відомо, що з плином часу люди звикають до своїх дрібних і не вельми тяжких недуг, і здебільшого їм навіть на думку не спадає турбувати вищі сили з такого пустого приводу, а тому далеко не всі стражденні зверталися до Ісуса з проханням чудодійно допомогти їм позбутися тих або тих хвороб, а от гріхи – то зовсім інша річ, гріхи – це хвороби, невидимі для ока, це тобі не кульгава нога або паралізована рука, це навіть не проказа, а якщо й проказа, то, так би мовити, внутрішня, а не зовнішня. Тому Бог мав цілковиту слушність, коли сказав Ісусові, що кожна людина має на своїй совісті бодай один гріх, а як правило, їх у неї тисячі й тисячі. А якщо кінець світу не за горами й наближається Царство Боже, то набагато важливіше увійти в нього, маючи душу, очищену покаянням і вилікувану прощенням, аніж чудодійно зцілену плоть. Іншими словами, якщо розслаблений із Капернаума мусив провести частину свого життя, будучи неспроможним стати на ноги, то так сталося тому, що він грішив, бо ж відомо, що всякий біль є наслідком гріха, а тому звідси випливає логічно очевидний висновок: умовою доброго здоров’я, окрім безсмертя душі, – а можливо, й тіла, ми точно не знаємо – має бути бездоганна чистота, цілковита відсутність будь-яких гріхів, а цього можна досягти або через пасивне незнання, або через активне очищення від них і своїх помислів, і діянь. Проте не слід думати, що Ісус мандрував по тих Господніх землях, на кожному кроці застосовуючи ту силу зцілювати та прощати, якою обдарував його Бог. Не те щоб він цього не хотів, бо серце в нього було добре й він волів допомагати всім, хто потребував його допомоги, аніж, виконуючи волю Бога, провіщати близький кінець світу й вимагати від кожного покаяння, а щоб грішники не втрачали надто багато часу на роздуми, єдиною метою яких було відтягти ту неминучу мить, коли доведеться сказати: Я грішний, Господь заклав в уста Ісуса грізні слова, в яких, проте, звучала й обіцянка, наприклад такі: Істинно говорю вам, що деякі з тут присутніх ще до смерті побачать настання Царства Божого в усій його славі, й неважко собі уявити, яке враження справляло це провістя на свідомість убогого простолюду, який величезними юрмами стікався до Ісуса, певно, вірячи в те, що він приведе їх прямо до нового раю, який Господь облаштує на землі і який відрізнятиметься від раю небесного насамперед тим, що втішатися ним зможуть дуже багато, очистившись через молитву, покуту та покаяння від Адамового гріха, який іще називають гріхом прабатьківським. А що у своїй більшості ці довірливі люди походили з нижчих суспільних прошарків – були серед них ремісники, землекопи, рибалки, жінки, – то одного дня, коли Бог відвернув свою увагу на щось інше, Ісус наважився сказати слова, які видобув із глибин власного серця і які глибоко схвилювали всіх, хто його слухав, і сльози радості затуманили їхні очі, бо перед ними замаячило спасіння, на яке вони вже не сподівалися: Блаженні вбогі, бо їхнє буде Царство Небесне, блаженні ті, хто тепер голодує, бо вони наситяться, блаженні ті, хто тепер плаче, бо вони сміятимуться, але в цю мить Бог спохопився і звернув увагу на те, що тут відбувалося, й, не можучи скасувати те, що Ісус уже сказав, він примусив його язик промовити навздогін першим інші слова, від яких у тих, хто його слухав, відразу висохли сльози радості, і майбутнє постало перед ними в найчорнішому світлі. Блаженні ви, як ганьбити та гнати вас будуть, і неправедно злословити на вас за мене, Сина Людського. Коли Ісус промовив ці слова, душа його ніби сховалася в п’яти, бо в ту саму мить перед його мисленим зором постало трагічне видіння тортур і смертей, про які Бог розповідав йому на морі. Й тому перед усіма цими людьми, яких опанував смертельний жах, Ісус упав навколішки й почав мовчки молитися, причому нікому з тут присутніх навіть на думку не спало, що він просив у своїй молитві прощення для всіх, він, Син Божий, сам наділений могутньою владою прощати. Тієї ночі в шатрі, в якому вони спали з Марією Магдалиною, Ісус сказав своїй вірній супутниці: Я пастух, який тією самою патерицею жене на жертву і невинних, і винних, і спасених, і пропащих, і народжених, і тих, які мають ще народитися, хто ж мене спасе від докорів сумління, бо вони терзають мене тепер, як терзали мого батька після мого народження, але в нього на совісті було двадцять п’ять людських життів, а на моїй совісті – їх двадцять мільйонів. Марія Магдалина плакала з Ісусом і казала йому: Ти ж цього не хотів, а він їй відповідав: Так, не хотів – і це найгірше, а Марія Магдалина, так ніби від самого початку знала цілком усе те, що нам відкривається поступово, казала йому: Бог накреслює дороги й показує кожному, куди він повинен іти, а тебе він обрав для того, щоб ти проклав для нього найголовнішу з доріг, але ти нею не підеш і не збудуєш храм, інші його збудують, інші його збудують на твоїй крові і твоїх нутрощах, тому ліпше буде, якщо ти смиренно приймеш свою долю, яку визначив і накреслив для тебе Бог, бо всі твої вчинки були передбачені наперед, слова, які ти повинен промовити, вже чекають тебе в тих місцях, куди ти маєш прийти, там уже також чекають тебе каліки, яким ти даси ноги, сліпі, яким ти даруєш зір, глухі, яким ти даруєш слух, німі, яким ти даси мову, мертві, що їх ти повернеш до життя. Смерть мені не вдасться перемогти. Ти ще не намагався. Може, й ні, але засохла смоковниця не ожила. Тепер інший час, ти повинен хотіти того, чого хоче Бог, але Бог не зможе відмовити тобі в тому, що ти захочеш. Нехай він скине з мене цей тягар, я більше не хочу його нести. Ти хочеш неможливого, мій Ісусе, єдине, на що неспроможний Бог, – це не любити себе самого. Звідки ти знаєш? Жінки мислять інакше, ніж чоловіки, мабуть, тому, що в нас інше тіло, атож, певне, тому.

Оскільки земля і навіть така її мала частинка, як Палестина, завжди надто велика, щоб на неї вистачило зусиль і трудів однієї людини, Ісус одного дня вирішив розіслати своїх друзів, щоб вони ходили по двоє по містах, містечках і селах і повсюди повідомляли, що Царство Боже близько, щоб проповідували, навчали та напучували людей, як це робив він. А що в результаті він залишився один лише з Марією Магдалиною, бо інші жінки пішли з іншими чоловіками, згідно з уподобаннями тих і тих, він згадав про те, що давно вже збирався навідати містечко Віфанію, що поблизу Єрусалима, й у такий спосіб, якщо нам буде дозволено так висловитися, вбити одним пострілом двох зайців, по-перше, навідавши родину Марії, бо їй давно вже пора було помиритися з братом і сестрою, а йому познайомитися з ними, а по-друге, прийти з усіма своїми друзями в Єрусалим, бо Ісус призначив їм усім побачення через три місяці у Віфанії. Про те, що робили на землях ізраїльських ці дванадцятеро людей, особливо нема чого розповісти, по-перше, тому, що за винятком кількох дрібних подробиць із їхнього життя та смерті, не вони становлять предмет нашої розповіді, а по-друге, тому, що вони – кожен по-своєму та в міру власних здібностей – були наділені лише спроможністю повторювати науку свого вчителя та наслідувати його вчинки, а це означало, що навчали вони того самого, що й він, а от зцілювали людей як хто вмів. Шкода, що Ісус їм категорично заборонив переходити через землі поган і відвідувати міста самарянські, бо цей вияв нетерпимості, особливо дивної та несподіваної в чоловіка, так добре вихованого, позбавив їх можливості полегшити свою майбутню працю, адже Бог виявив очевидне бажання розширити свої володіння і свій вплив, і рано чи пізно їм усе одно доведеться йти не тільки до самарян, а й до поган, чи то тутешніх, чи тих, які живуть у далеких краях. Ісус дав їм доручення зцілювати хворих, воскрешати мертвих, очищати прокажених, виганяти бісів, але, правду кажучи, крім дуже туманних згадок найзагальнішого характеру, історія не зберегла ніякої пам’яті про такі діяння апостолів, якщо вони навіть мали місце, а це з усією очевидністю показує, що Бог обдаровує своєю благодаттю далеко не кожного й навіть найблискучішим рекомендаціям довіряти не квапиться. Коли дванадцятеро знову зустрінуться з Ісусом, вони, безперечно, матимуть, що йому розповісти про свої проповіді, в яких вони закликали до загального покаяння, але їм буде дуже мало чого сказати про свої успіхи в галузі лікування недужих, бо ж не можна справді заносити до таких успіхів вигнання деяких дрібних бісів, таких хирлявих і слабосилих, що не треба докладати надто великих зусиль, аби перегнати їх від однієї людини до іншої. Вони також, безперечно, розкажуть йому, як погано зустрічали їх у краях, що їх не можна вважати поганськими, та в містах, де, либонь, не було жодного самарянина і де вони могли втішити себе тільки тим, що струшували порох зі своїх ніг, так ніби в усіх їхніх лихих пригодах була винна бідолашна пилюка, яку всі топчуть і яка ніколи й нікому на це не скаржиться. Але Ісус наперед розтлумачив, що їм треба робити за подібних обставин, вони повинні зберігати смирення й спокій, адже йдеться про ставлення не до них самих, а до слова Божого, яке вони із собою принесли. Не намагайтеся підшукувати потрібні слова, до вас прийде натхнення й підкаже, щó вам треба в цю мить казати, – так пояснював їм Ісус. А якщо навіть у цьому випадку вас спіткає невдача і з’ясується, що переконливість та обґрунтованість віровчення дуже навіть залежить від того, чиїми устами воно проповідується, то надалі доведеться зробити з цього відповідні висновки.