Текст книги "Євангелія від Ісуса Христа"

Автор книги: Жозе Сарамаго

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 25 страниц)

А дорога до Єрусалима, на жаль, була не такою легкою. По-перше, не всі самаряни виявилися однаковими, тобто уже в ті часи справджувалося прислів’я, що одна ластівка весну не робить, для цього потрібні принаймні дві – дві ластівки, а не дві весни, звичайно, і щоб вони неодмінно були самцем і самицею, спроможними вивести ластів’ят. І хоч Ісус стукав ще не в одні двері, більше ніхто йому не відчинив, і йому довелося спати однієї ночі під смоковницею, чиї розлогі віти накривали його, наче широка спідниця, що увійде в моду на багато століть пізніше, а другої – під захистом каравана, до якого він приєднався і який, не знайшовши для себе досить місця в переповненому караван-сараї, мусив розбити на ніч табір просто неба, на щастя для Ісуса. Я кажу «на щастя», бо незадовго перед цим, коли наш малий мандрівник перетинав безлюдну гірську місцевість, на нього напали двоє лиходіїв, не менш боягузливих, ніж безжальних, і відібрали в нього ті трохи грошей, які він мав, тому тепер Ісус не мав змоги заночувати в заїзді або в караван-сараї, власники яких, свято дотримуючи закони комерції, луплять по три шкури з подорожніх за право заночувати під дахом свого закладу. Шкода було, либонь, дивитися – хоч дивитися там не було кому – на бідолашного хлопця, коли грабіжники, ще й глузуючи з нього, пішли, й він залишився сам-один під неозорим небом і серед безлюдних гір, у всесвіті, що не знає жодних законів моралі й населений зірками, лиходіями та майстрами розпинати людей на хресті. І не заперечуйте мені, будь ласка, посилаючись на те, що для подібних роздумів у тринадцятирічного хлопця не може бути ані наукових знань, ані філософської основи, ані навіть простого життєвого досвіду, не нагадуйте про те, що ані його непогана обізнаність у тій науці, якої навчають у школі при синагозі, ані навіть природжене вміння добре володіти словом, коли йому доводилося брати участь у диспутах, суперечках або дискусіях, не дають нам підстав зробити його предметом нашої особливої уваги. Хлопчиків, чиї батьки заробляють собі на життя теслярським ремеслом, у цих краях не бракує, вистачає й тих, чиїх батьків було страчено на хресті, але якщо, маючи стільки можливостей, ми все ж таки обрали серед цих багатьох одного, то нам ліпше не ставити під сумнів правильність нашого вибору. По-перше, бо ні для кого не таємниця: кожна людина – це цілий світ як із погляду її іманентної сутності, так і в трансцендентному розумінні. По-друге, тому, що цей край завжди був не такий, як інші, досить лише подивитися, скільки людей як високого, так і низького стану були тут проповідниками й пророками, починаючи від Ісаї й кінчаючи Малахією, вельможі, священнослужителі, пастухи, – кого тільки серед них не було, – а тому нам слід бути дуже обережними у своїх судженнях, і спершу досить скромні здібності тесляревого сина не дають нам права робити передчасні висновки й проголошувати їх остаточними, щоб на самому початку не зіпсувати всі його перспективи. Бо немає сумніву, що цей хлопець, який іде до Єрусалима, тоді як більшість його однолітків ще й за поріг батьківського дому не наважувалися ступити, хоч його поки що й не можна вважати взірцем проникливості та мудрості, безперечно заслуговує на нашу повагу, адже маючи, як він сам сказав матері, рану в душі, він не став чекати, поки вона йому загоїться або він просто звикне жити з нею, поки дуже корисна звичка не думати не дозволить їй поступово зарубцюватися, а пішов у широкий світ, який імовірно завдасть йому чимало нових ран, їх ставатиме усе більше й більше, аж поки вони зіллються в одну велику й нестерпно болючу рану. Можливо, такі припущення комусь видадуться геть надуманими й не лише у стосунку до людини, а й до часу та місця, адже ми вкладаємо сучасні почуття та комплекси в голову сільського палестинського хлопця, що народився за багато століть до того, як у світ прийшли Фройд, Юнґ, Ґроддек і Лакан, але ми маємо всі підстави вважати своє припущення не таким уже безглуздим та неймовірним, коли візьмемо до уваги, скільки в писаннях, що служили тодішнім юдеям духовною поживою, можна знайти прикладів, які переконують нас у тому, що людей, нехай там у яку історичну добу їм випадає жити й хоч би як багато століть їх розділяло, можна вважати духовними сучасниками, коли мова заходить про їхню психіку та поведінку. Єдиним і незаперечним винятком із цього правила можна вважати історію Адама та Єви, й не тому, що вони були першим чоловіком і першою жінкою, а тому, що не мали дитинства. І нехай біологи та психологи не виступають зі своїми спростуваннями, стверджуючи, що уже психіка кроманьйонця, яку ми навіть уявити собі не можемо, містила в собі елементи, з яких поступово склалося те, що наповнює голову, яку ми сьогодні носимо на плечах. Такий аргумент ні в чому нас переконати не може, адже про кроманьйонців нічого не говориться у Книзі Буття, а Ісус здобув свої знання про сотворіння світу та людини з неї і тільки з неї.

Але ми, захопившись цими міркуваннями, які, проте, мають певний стосунок до змісту євангелії, яку ми намагаємося написати, зовсім забули про свій обов’язок супроводжувати тесляревого сина до Єрусалима, куди йому вже зовсім мало залишилося йти. Він уже бачить місто перед собою, грошей у нього немає, але він цілий і неушкоджений, з натертими після тривалої подорожі ногами, але з не меншою рішучістю в серці, аніж тоді, коли вийшов із дому, три дні тому. Він приходить до цього міста не вперше, тому його серце схвильоване не більше, аніж годиться бути схвильованим серцю людини побожної, яка вже або скоро буде добре знайома зі своїм Богом. З цієї гори, що називається Гетсиманською або – що те саме – Оливковою, перед ним відкривається чудова картина архітектурних ансамблів Єрусалима – Храм, башти, палаци, житлові будинки, і місто здається таким близьким, що можна доторкнутися до нього рукою, але для цього також треба, щоб містична напруга в його тілі досягла дуже високого рівня і злилася з невичерпною могутністю світового духу. День наближався до кінця, сонце опускалося за далеке море. Ісус почав спускатися в долину, запитуючи себе, де він ночуватиме цієї ночі, у місті чи за його межами, раніше, коли він приходив сюди з батьком і матір’ю на свято Пасхи, вони оселялися поза міським муром, у наметах, що їх благодійними зусиллями цивільних та військових властей ставили для того, щоб надати притулок численним прочанам, і немає навіть потреби говорити про те, що чоловіків і жінок там оселяли окремо, і це правило стосувалося навіть малих дітей. Коли Ісус уже на смерканні дійшов до міського муру, браму вже зачиняли, проте сторожа дозволила йому увійти, важкі дерев’яні бруси засувів відразу гримнули, опустившись у нього за спиною, і якби Ісус мав якусь тяжку провину на своїй совісті, тобто належав до людей, яким повсюди ввижаються покарання за скоєні злочини, то, либонь, у нього виникло б відчуття, що він потрапив у пастку і її залізні зуби мертвою хваткою вгородилися йому в гомілку, або він сам собі здався б мухою, яка заплуталася в липучій павутині. Але у хлопця, якому тринадцять років, гріхів не так багато й вони не такі тяжкі, він ще не досяг того віку, коли люди починають убивати або грабувати, вони ще не дійшли до того, щоб давати неправдиві свідчення, жадати дружину ближнього, його дім, його раба, його рабиню, його вола або віслюка, вони ще не прагнуть заволодіти чимось таким, що їм не належить, а тому цей хлопець чистий і не має на своїй совісті жодної плями, хоч душа його вже й утратила первісну невинність, адже неможливо побачити смерть і залишитися таким самим, як ти й був. Вулиці міста були безлюдні, люди саме сідали вечеряти, іноді зустрічалися лише жебраки та волоцюги, але навіть ці намагалися заховатися у свої потаємні нори та закапелки, бо незабаром вулиці почнуть патрулювати римські легіонери на страх заколотникам і всіляким підривним елементам, що навіть у самій столиці держави Ірода Антипи творять свої чорні справи, не думаючи про те, що коли їх схоплять, то на них чекає страхітлива страта, як уже було у Сефорисі. У глибині вулиці, осяяний світлом смолоскипів, під брязкіт мечів та щитів і тупотіння ніг, узутих у важкі бойові сандалії, уже з’явився один із таких римських патрулів. Заховавшись у закапелку між стінами, Ісус дочекався, поки легіонери його проминуть, а потім вирушив на пошуки місця, де можна було б поспати. Він знайшов його, як і розраховував, на неозорому будівництві Храму, між двома вже обтесаними великими каменями, вони були накриті вгорі кам’яною плитою й утворювали нішу, в якій можна було примоститися на ніч. Там він з’їв свій останній окраєць черствого й уже цвілого хліба й закусив кількома сухими смоквами, які знайшов на дні своєї торбини. Йому хотілося пити, але води не було де взяти, й він вирішив перетерпіти спрагу.

Розстелив мату, накрився невеличкою ковдрою – і те, й те він узяв із собою в дорогу – і, скрутившись у калачик, щоб захиститись від холоду, який проникав до його тимчасової схованки з її обох сторін, зумів заснути. Сон наснився йому й тут, у Єрусалимі, але, мабуть, завдяки близькій присутності Бога він був не таким тяжким і обмежився кількома вже відомими йому сценами, що в них брали участь і римляни, зустрічі з якими йому так щасливо вдалося уникнути. Він прокинувся, коли сонце тільки виткнулося одним краєчком із-за обрію. Він виповз зі своєї ніші, що стала холодною, мов гробниця, і, кутаючись у свою накривку, подивився на скупчення будівель Єрусалима – будиночки були кам’яні й низенькі, забарвлені рожевим світлом світанку. А тоді проказав слова молитви, що з особливою врочистістю пролунали з його дитячих уст: Дякую Тобі, Господи, Боже наш, царю небесний, за те, що в милосерді своєму Ти повернув мені душу живою та неушкодженою. Існують у житті хвилини, які треба зберегти, захистити від часу й не просто записати їх літерами на папері, як, наприклад, записуємо ми в цю євангелію, або зобразити фарбами на полотні чи – за допомогою найновішої техніки – зафіксувати на фотографіях, у кінофільмах або на відео, тут важливо, щоб той, хто пережив такі хвилини чи допоміг пережити їх комусь іншому, зміг донести їх до розуміння нащадків, і щоб вони побачили їх на власні очі, щоб ми, наприклад, змогли поїхати сьогодні до Єрусалима й побачити того хлопчика, Ісуса, Йосипового сина, який кутається у свою вбогу ковдрочку, дивиться на будинки Єрусалима й дякує Господові за те, що Він допоміг йому зберегти душу цілою та неушкодженою. Йому лише тринадцять років, він перебуває на самому початку свого життя, і неважко передбачити, що йому ще доведеться пережити чимало й годин веселих, і годин сумних, годин щастя й годин горя, годин приємних і годин трагічних, але ми обрали саме цю хвилину, коли місто ще спить, сонце зупинилося десь за обрієм, світанок тільки ледь-ледь зажеврів, хлопець дивиться на будинки, поставивши біля ніг свою дорожню торбину, а весь світ, і близький і далекий, завмер у якомусь тривожному очікуванні. Але затримати мить неможливо, ось він уже поворухнувся, хвилина прийшла й відійшла, й час переносить нас туди, де існує лише пам’ять, це було так, це було не так, лише вона тепер підказує нам, як усе було. Ісус тепер іде вузенькими вулицями, які наповнюються людьми, бо йти до Храму ще рано, книжники, як це буває в усі епохи та в усіх країнах, полюбляють поспати довше. Він уже не мерзне, але під грудьми йому смокче, дві смокви, які в нього ще залишилися, тільки розбуркали його голод, синові Йосипа дуже хочеться їсти. Ось тепер йому дуже пригодилися б гроші, які у нього відібрали грабіжники, бо життя в місті – не те саме, що йдеш у полі, насвистуєш і підбираєш те, що залишили тобі рільники, які виконують Божу заповідь: Коли збираєш урожай на своєму полі й забудеш на ньому сніп, не повертайся, щоб його забрати, коли обтрушуватимеш ягоди зі своїх олив, не передивляйся гілки, коли збиратимеш свій виноград, не зривай грона, які ти пропустив, нехай усе це залишиться чужинцеві, сироті та вдові, не забувай, що ти був рабом у краї Єгипетському. Та хоч Єрусалим і є дуже великим містом, і хоч Бог у ньому й наказав збудувати Свою земну оселю, проте ці правила милосердя на нього не поширилися, і якщо ти не маєш грошей, тобі залишається тільки просити, ризикуючи, що тобі відмовлять та ще й брутально тебе вилають, або красти, наражаючись на небезпеку бути спійманим і побитим або вкинутим до в’язниці, або покараним ще суворіше. Ісус красти не вміє, просити Ісус не хоче, він лише пасе жадібним поглядом купи спеченого хліба, піраміди плодів, безліч готових страв, виставлених на лавах, що стоять по обидва боки вулиці, голова йому паморочиться, й він мало не втрачає тяму, схоже, що біль від недоїдання протягом трьох останніх днів, коли йому пощастило добре попоїсти лише в домі гостинних самарян, став особливо нестерпним у цю вранішню годину. Так, звичайно, мета його подорожі – Храм, але тіло, хоч би що там твердили прихильники містичного постування, набагато краще сприймає і засвоює слово Боже, якщо підкріпити спроможність його розуміння доброю їжею. На щастя, фарисей, що проходив мимо, звернув увагу на підлітка, який мало не падав від голоду, й пожалів його, несправедливе майбутнє наділить фарисеїв усіма можливими вадами, але вони були, по суті, людьми дуже добрими, що підтвердилося й у цьому випадку: Хто ти? – запитав Ісуса фарисей, й Ісус відповів: Я прийшов із Назарета, що в Галілеї. Їсти хочеш? Хлопець опустив очі, йому не треба було відповідати на це запитання, адже все читалося в нього на обличчі. Ти сирота? Ні, але сюди я прийшов сам-один. Ти втік із дому? Ні. І то була правда, бо він не втікав із дому, згадаймо, як обіймали його, прощаючись із ним на порозі дому, мати, брати і сестри, а те, що він жодного разу не обернувся, аж ніяк не свідчило про те, що він утікає, така вже властивість наших слів, сказати «так» або «ні» є найпростішою відповіддю і, власне кажучи, найпереконливішою, але той, хто прагне знати істину, воліє почути відповідь не таку пряму, з елементами сумніву: Ну що означає втік, нікуди я не втікав, і тут нам довелося б знову вислухати всю історію, але нехай мої читачі не хвилюються, цього не буде, по-перше, тому, що фарисею, який більше не з’явиться в нашій оповіді, зовсім не потрібно цього знати, а по-друге, тому, що ми її знаємо краще, аніж будь-хто інший, згадаймо бодай про те, як мало знають найголовніші персонажі цієї євангелії одне про одного, так, Ісусові далеко не все відомо про свого батька та матір, Марія не знає всього ані про свого чоловіка, ані про сина, а Йосип, якого вже забрала могила, взагалі ні про кого нічого не знає. Ми ж натомість знаємо майже все про те, що відбувалося до самого сьогоднішнього дня, про те, що говорили й думали не тільки вони, а й усі інші, хоч і повинні вдавати, ніби нічого не знаємо, в якомусь розумінні ми схожі на того фарисея, що запитав: їсти хочеш? – хоча бліде й виснажене обличчя Ісуса говорило красномовніше за будь-які слова: Не запитуй, а нагодуй. Зрештою той добрий чоловік так і вчинив, він купив дві хлібинки, які були ще гарячими з печі, й чашку молока й без жодного слова подав усе це Ісусові, причому, коли він передавав чашку, трохи молока пролилося з неї на руку фарисею й на руку Ісусові, й тоді майже одночасним рухом, який нам передався ще від тих часів, коли ми були набагато ближчими до природи, обидва підняли намочені пальці до губів і злизали з них молоко, цей жест нагадує той, коли ми цілуємо хліб, що впав на землю, і лишається тільки пошкодувати, що ці двоє більш ніколи не зустрінуться, після того як вони уклали певну угоду, скріпивши її такою гарною і символічною дією. Потім фарисей пішов далі своєю дорогою, але спочатку він дістав із кишені дві монети, дав їх Ісусові і сказав: Візьми ці гроші й повертайся додому, світ для тебе поки що надто великий. Син теслі тримав у руках свою чашку й хліб, зненацька йому здалося, що він уже не голодний, а може, він просто перестав відчувати, що голодний, він дивився навздогін фарисею, який віддалявся від нього, й лише тепер подякував йому, але таким тихим голосом, що той добрий чоловік не зміг би його почути, але він не належав до тих людей, які чекають подяки за свої добрі справи і яким би наш герой здався хлопчиськом невдячним і погано вихованим. Тут-таки, посеред вулиці, Ісус, чий апетит несподівано повернувся, з’їв подарований йому хліб і випив молоко, потім пішов, щоб повернути продавцеві порожню чашку, але той йому сказав: Ти можеш її забрати, за неї заплачено. У Єрусалимі мають звичай купувати молоко разом із чашкою? Ні, але фарисей схотів заплатити за неї, ніколи не вгадаєш, що в тих фарисеїв у голові. То я можу забрати її з собою? Я ж тобі сказав, що можеш, за неї заплачено. Ісус загорнув чашку у свою ковдрочку й поклав її в торбину, подумавши, що відтепер має бути обережним, щоб не розбити чашку, адже ця череп’яна посудина штука надто крихка, бо це, зрештою, тільки жменя глини, що її лише на короткий час зліпила докупи доля, як і людину, власне. Коли Ісус нагодував тіло, його дух пробудився, і він спрямував свої кроки до Храму.

* * *

На майдані, що прилягав до крутих сходів, які вели до Храму, вже юрмився густий натовп. По його обидва боки, попід мурами, були розташовані крамнички, де продавали всяку всячину – зокрема й тварин для принесення в жертву, там і там сиділи за своїми столиками міняйли, стояли групи людей, які жваво розмовляли між собою, торговці вимахували руками, нахваляючи свій товар, ходили та їздили на конях, стежачи за порядком, римські легіонери, що несли тут варту, пропливали на плечах ноші з багатими людьми, тут можна було бачити також верблюдів, віслюків, нав’ючених усіляким скарбом, звідусіль лунав оглушливий гомін, бекання ягнят і мекання козенят, одних несли на руках, інших – за спиною, наче стомлених дітей, ще інших тягли за нашийники – але всіх чекала одна доля: ніж різника і спалення на жертовному вогнищі. Ісус проминув купіль, призначену для очищення, потім піднявся сходами й, не зупиняючись, перетнув Подвір’я Поган. Увійшов на Подвір’я Жінок крізь двері, що були між Залою Олій та Залою Назореїв, і знайшов там те, заради чого сюди прийшов, старійшин і книжників, які, згідно зі стародавнім звичаєм, тлумачили Закон, відповідали на запитання й давали поради. Там було кілька груп, хлопець підійшов до найменш численної саме в ту мить, коли якийсь чоловік підняв руку, щоб поставити запитання. Книжник подав йому знак згоди, і той запитав: Прошу тебе пояснити, чи повинні ми розуміти буквально те, що написано на Скрижалях Заповіту, які Господь дав Мойсею на горі Синайській, де Він пообіцяв, що в нашому краї запанує мир і ніхто не турбуватиме наш сон, що Він прожене лютих звірів, які шастають поміж нами, і меч ніколи не пройде по землях наших, і що наші вороги поляжуть від наших мечів, і п’ятеро з нас примусять утікати сотню, а сотня прожене десять тисяч? Книжник подивився на того, хто запитував, із підозрою, а чи не послав його сюди Юда Галілеянин, щоб він бентежив дух людей лукавими натяками на те, що Храм змирився із владою Рима, й відповів йому різко й коротко: Ці слова Господь сказав тоді, коли наші праотці блукали в пустелі, втікаючи від єгиптян. Але чоловік знову підняв руку, подавши знак, що хоче поставити ще одне запитання: То, виходить, слова Господа, сказані на горі Синайській, мали стосунок лише до того часу, коли наші праотці шукали Край Обіцяний? Якщо ти їх так розумієш, то ти поганий ізраїльтянин, слова Господа мають стосунок до всіх часів, минулих, теперішніх і майбутніх, слова Господа були в Нього на думці ще до того, як Він їх промовив, і залишаться з Ним після того, як Він стулив уста Свої. Ти так говориш, ніби забороняєш мені думати. А що ти думаєш? Я думаю, Господь погоджується з тим, що ми не піднімаємо меч проти загарбників, які нас пригнічують, що сотня наших не має мужності напасти на п’ятьох і що десять тисяч юдеїв тремтять перед сотнею римлян. Ти перебуваєш у Храмі Божому, а не на полі битви. Але ж наш Господь – це Бог воїнств. Але ж не забувай, що Господь поставив нам Свої умови. Які? Він пообіцяв зробити все це для нас, якщо ми житимемо за Його Законом, якщо зберігатимемо й виконуватимемо заповіді Його. У чому ж ми порушуємо Його Закон і які заповіді не виконуємо, що змушені прийняти панування Рима як покарання за свої гріхи? Це відомо одному Богові. Атож, Богові відомо, скільки разів згрішила людина, сама про те не здогадуючись, але поясни мені, чому Господь користується могутністю Рима, щоб покарати нас, чому Він не карає нас сам, стоячи віч-на-віч із народом, який Він же проголосив Своїм обраним? Господь знає, чого Він хоче, й сам обирає свої засоби. То ти хочеш сказати, що римляни владарюють над нами з волі Господа? Так. Якщо ти кажеш правду, то повстанці, що воюють проти Рима, воюють також проти Господа, бо порушують Його волю? Твій висновок хибний. А ти сам собі суперечиш, книжнику. Господь може виразити своє бажання через небажання, а своє небажання через свою волю. Лише людина може мати справжнє бажання, але для Бога воно не має ваги. Саме так. Отже, людина вільна. Так, вільна, щоб бути покараною. Тут у гурті, що оточував книжника, почувся глухий гомін, погляди звернулися до того, хто ставив запитання, які, безперечно, цілком узгоджувалися з чистим світлом Святого Письма, але були незручними з політичного погляду, вони дивилися на нього так, ніби це він мусив узяти на себе всі гріхи Ізраїлю й за них заплатити, ті, хто досі сумнівався, з полегкістю визнали перемогу в диспуті книжника, і той з поблажливою усмішкою приймав привітання та хвалу. Упевнений у собі, мудрець дивився навколо, чекаючи інших запитань, – так гладіатор, перемігши слабкого суперника, прагне, щоб проти нього виставили сильнішого, перемога над яким принесе йому більшу славу. Ще один чоловік підняв руку й поставив нове запитання: Господь розмовляв із Мойсеєм і сказав йому: До чужинця, що житиме на твоїй землі, стався як до свого співвітчизника, люби його, як себе самого, бо й сам ти жив чужинцем на землі Єгипетській, так сказав Господь Мойсею. Він не встиг доказати свого запитання, бо книжник, ще розігрітий своєю першою перемогою, урвав його з іронією в голосі: Сподіваюся, ти не хочеш мене запитати, чому ми не ставимося до римлян, як до своїх співвітчизників, адже вони живуть чужинцями на нашій землі. Я хотів запитати, чи могли б римляни ставитися до нас, як до своїх співвітчизників, попри те, що в нас різні закони й ми поклоняємося різним богам. Бачу, й ти хочеш накликати на себе гнів Господа, даючи диявольські тлумачення Його Слову, – урвав його книжник. Ні, я тільки хочу, щоб ти мені сказав, чи ми справді виконуємо заповідь Господа, коли любимо не лише тих, хто живе чужинцем на нашій землі, а й тих, хто чужинець на терені нашої релігії. Кого ти маєш на увазі, конкретно? Я маю на увазі декого в теперішньому часі, багатьох у минулому й, либонь, їх буде ще більше завтра. Говори, будь ласка, ясніше, бо я не маю часу ані на загадки, ані на притчі. Коли ми прийшли з Єгипту, то на землі, яку ми сьогодні називаємо Ізраїлем, жили інші народи, й нам довелося воювати з ними, у той час чужинцями були ми, й Господь наказав нам убивати й винищувати всіх, хто чинитиме опір нашій волі. Цей край був нам обіцяний, але ми його мусили завоювати, ми його не купили, й він не був нам подарований. А сьогодні ми живемо під чужоземним пануванням, і земля, яку ми зробили своєю, тепер уже не наша. Ізраїль завжди існуватиме в уяві Господа, тому всюди, де буде його народ, об’єднаний чи розсіяний, там буде й земний Ізраїль. Як на мене, то звідси можна зробити висновок, що скрізь, де ми, юдеї, житимемо, усі інші люди будуть чужинцями. В очах Господа, безперечно. Проте чужинець, який живе з нами, як сказав Господь, є нашим співвітчизником, і ми повинні любити його, як самих себе, бо й самі ми були чужинцями у краї Єгипетському. Це правда, так сказав Господь. Тому я роблю висновок, що чужинець, якого ми повинні любити, не має бути надто могутнім і нас пригноблювати, як пригноблюють нас сьогодні римляни. Твій висновок правильний. Тоді розтлумач мені у світлі твоєї мудрості: якщо одного дня ми станемо дуже могутніми, чи Господь дозволить нам гнобити тих самих чужинців, яких Він же наказував нам любити? Ізраїль може хотіти лише того, що хоче Господь, а Господь, позаяк він зробив цей народ Своїм улюбленим, нічого не зробить на шкоду Ізраїлю. Навіть якщо Його улюблений народ не любитиме тих, кого повинен любити? Так, якщо такою буде Його воля. Воля Ізраїлю чи воля Господа? Воля обох, бо це одне й те саме. А хіба в такому разі ми не порушимо права чужинця і не вчинимо всупереч Слову Господа? Ми порушимо їх тільки тоді, коли він має такі права, і ми їх за ним визнаємо, сказав книжник. Серед присутніх знову почувся схвальний гомін, і очі у книжника заблищали, адже він знову одержав перемогу над йолопом, і блищали вони в нього не менш яскраво, аніж у дискобола, що метнув свій диск далі всіх, у гладіатора-ретіарія, який здолав супротивника на арені цирку, у водія колісниці, що був першим у перегонах. І тут піднялася рука Ісуса. Ніхто з присутніх не здивувався, що зовсім юний хлопець хоче поставити запитання книжникові та мудрецю Храму, юності завжди був притаманний дух сумніву, ще від часів Каїна та Авеля, здебільшого вони ставлять запитання, на які дорослі відповідають поблажливими посмішками та поплескуванням цікавого підлітка по плечу: Ось виростеш і сам побачиш, що все це не має анінайменшого значення, а ті, хто схильний виявити розуміння, додають: У твої роки я теж так думав. Декотрі з присутніх уже почали розходитися, інші були готові наслідувати їхній приклад на превелику й погано приховану досаду книжника, якому не могло сподобатися, що публіка почала втрачати до нього інтерес, але запитання Ісуса примусило повернутися багатьох, які ще не відійшли так далеко, щоб його не почути: Я хотів би запитати вас про провину. Про свою провину? Про провину в загальному розумінні, але й про свою власну; я винний, хоч нічого поганого й не вчинив. Говори ясніше. Господь сказав, що батьків не слід карати смертю за провини дітей, а дітей – за провини батьків, і що кожного можна засудити на смерть лише за його власний злочин. Це справді так, але ти повинен знати, що ця настанова Господа мала стосунок до тих дуже давніх часів, коли за провину одного зі своїх членів повинна була відповідати вся родина, включно з невинними. Проте, оскільки слово Господа вічне, а кінця провинам не видно, то згадай свої власні слова про те, що людина вільна для покарання, тож, як на мою думку, злочин батька, навіть якщо він за нього покараний, тільки цим покаранням не може бути спокутуваний і переходить у спадок до сина так само, як люди, що живуть сьогодні, успадкували прабатьківський гріх Адама і Єви. Признаюся, я здивований, що хлопець твого віку й такого скромного походження, якщо судити з твого вигляду, так добре знає Святе Письмо і вміє тлумачити його зміст. Я знаю лише те, чого мене навчили. А звідки ти прийшов? Із Назарета, що в Галілеї. Так я й подумав, з твоєї вимови. Будь ласка, дай мені відповідь на моє запитання. Ми маємо всі підстави вважати, що головна провина Адама та Єви, коли вони порушили наказ Господа, була не в тому, що вони вкусили плід із дерева добра й зла, а в тому, що їхній непослух спричинився до фатальних наслідків, адже, скоївши свій гріх, вони втрутилися в задум Усевишнього, який Він плекав спочатку, коли створював спершу чоловіка, а потім – жінку. То ти хочеш сказати, що кожне людське діяння, непослух Господові в раю або якесь інше, завжди суперечить волі Бога і що, в кінцевому підсумку, ми можемо порівняти її з островом посеред моря, на який з усіх боків накочуються хвилі людських бажань? – це запитання поставив той чоловік, який узяв участь у дискусії другим, син теслі ніколи не наважився б на таку зухвалість. Не зовсім так, обережно відповів йому книжник, воля Господа не задовольняється тим, що панує над усім сущим, вона також визначає, що все є таким, яким воно є. Але ж ти сам сказав: непослух Адама спричинився до того, що ми не знаємо, яким був первісний задум Бога, коли Він його створював. Це й справді так, але воля Бога, творця й правителя всесвіту, містить у собі всі інші волі, вона належить Йому, але також усім людям, які вже народилися або ще народяться. Якби й справді було так, зненацька вигукнув Ісус, ніби на нього раптом зійшло осяяння, то кожна людина була б частинкою Бога. Може, й так, але частинку, яку складають усі люди, разом узяті, можна порівняти з однією піщинкою посеред неозорої пустелі, що є Богом. Зненацька пихатий і самовпевнений чоловік, яким доти здавався книжник, кудись зник без сліду. Він, як і раніше, сидів на підлозі, перед Ісусом, оточений учнями та послідовниками, що дивилися на нього з почуттям, у якому пошана змішувалася зі страхом, вони дивилися на нього, як на чарівника, який неумисне розбудив і прикликав сили, яким віднині не можна буде не підкорятися. Опустивши плечі, понуривши голову, поклавши долоні на коліна, він, здавалося, всім своїм тілом просив, щоб його залишили наодинці з його тривогою. Люди, що стояли навколо нього, почали розходитися, деякі пішли на Подвір’я Ізраїльтян, інші приєдналися до груп, де ще тривали дискусії. Ісус сказав: Ти не відповів на моє запитання. Книжник повільно підняв голову, подивився на нього з виразом людини, яка щойно прокинулася зі сну, й після довгої, майже нестерпної мовчанки промовив: Провина як вовк, і вона пожирає сина після того, як пожерла батька. Вовк, про якого ти кажеш, уже зжер мого батька. Отже, йому залишилося тільки зжерти тебе. А тебе у твоєму житті намагалися зжерти? Не тільки намагалися, а й жерли, а потім виблювали.

Ісус підвівся на ноги й вийшов. У дверях, крізь які він сюди увійшов, він обернувся й подивився назад. Стовп диму від спалюваних пожертв підіймався до неба й розвіювався та зникав у височині, так ніби його всмоктували величезні легені Бога. Ранок наближався до полудня, натовп ставав дедалі густішим, а всередині Храму сидів чоловік із порожнечею в серці й пошматованою на клапті душею, чекаючи, коли його переламані кістки знову зростуться, коли він знову зможе повернутися у свою шкуру й через короткий час або завтра спокійно відповідати на запитання людей, яким, скажімо, захочеться знати, з якої солі був утворений соляний стовп, на який перетворилася жінка Лота, – кам’яної чи морської, – і від якого вина сп’янів Ной – від білого чи червоного. Вийшовши з Храму, Ісус почав розпитувати людей про дорогу на Віфлеєм, який був другою метою його подорожі, двічі заблукав у неймовірному лабіринті вулиць, що вирували народом, але нарешті вийшов до тієї міської брами, крізь яку виїхав тринадцять років тому в лоні своєї матері, уже готовий народитися на світ. Проте навряд чи в ті хвилини Ісуса обсідали саме такі думки, ми надто добре знаємо, що очевидність обтинає крила такому неспокійному птахові, як уява, ми наведемо лише один приклад і ним обмежимося, нехай читач цієї євангелії подивиться на портрет своєї матері, нехай уявить її вагітною ним і скаже нам, чи спроможний він уявити себе там, усередині. Ісус тим часом іде до Віфлеєма, й він має тепер змогу поміркувати над відповідями книжника, й не тільки на його власне запитання, а й на ті, що їх йому ставили перед ним, але найбільше тривожить його й турбує те, що всі запитання, власне, зводилися до одного і що відповідь на кожне з них, а надто останні слова книжника, які підсумували їх усі, про те, що вовк провини ніколи не насититься, годилася для всіх. Нерідко, з огляду на слабкість нашої пам’яті, ми не знаємо або знаємо так, як той, хто прагне якнайскоріше забути причину, мотив або корінь провини, або, за образним висловом храмового книжника, те лігво, з якого виходить вовк, що шукає здобичі. Проте Ісус знає, де це лігво, й саме туди прямує. Він не має найменшого уявлення про те, що він там робитиме, але йде з таким виглядом, ніби хоче оголосити всім і кожному: Ось він, я! – ніби сподіваючись запитати в першого-ліпшого, хто вийде йому назустріч: Чого ти хочеш? Покарати? Простити? Забути? Як і його батько та мати тринадцять років тому, він зупинився помолитись біля гробниці Рахілі. Потім, відчувши, як частіше закалатало в нього серце, він рушив далі. Перед ним уже з’явилися перші будинки Віфлеєма, на околиці села, куди щоночі вдираються в його сні батько-вбивця та вояки Ірода, але, правду кажучи, навіть не віриться, що такі жахіття могли відбуватися під цим небом, по якому пропливають білі хмаринки, ніби сам Бог подає знак, що він вельми прихильно налаштований до цієї землі, яка мирно спить під осяйним сонцем, можливо, ліпше було б сказати: Залишмо все так, як воно є, не викопуймо кістяки минулого, й перш ніж жінка з дитиною з’явиться біля хвіртки однієї з хат і запитає: Чого ти тут шукаєш? – повернути назад, нехай охолонуть сліди, які нас сюди привели, й помолитися, щоб невблаганна хода часу притрусила густим порохом будь-яку пам’ять про ті події. Але надто пізно. Існує мить, коли муха, майже зачепивши крилом павутину, ще має час на те, щоб уникнути пастки, але якщо вона вже доторкнулася до клейкої речовини, то її крила вмить стають безпорадними, кожен рух лише більше заплутує комаху в павутині, аж поки вона зрозуміє, що приречена й порятунку не буде, навіть якби павук знехтував цю здобич, визнавши її не вартою своєї уваги. Так і для Ісуса мить можливого порятунку вже проминула. У самому центрі майдану, де в одному з кутків розкинула свої віти гілляста смоковниця, він побачив невеличку споруду у вигляді куба, на яку не треба було дивитися двічі, аби зрозуміти, що це гробниця. Він наблизився до неї, повільно обійшов її з усіх боків, зупинився, намагаючись прочитати майже стерті написи на одній із граней куба, й незабаром зрозумів, що перед ним те, задля чого він сюди прийшов. Жінка, яка переходила через майдан, ведучи за руку дитину віком років п’ятьох, з цікавістю подивилася на чужинця й запитала: Звідки ти прийшов? – і швидко додала, ніби хотіла виправдатися за своє запитання: Ти не тутешній. Я прийшов із Назарета, що в Галілеї. У тебе тут родичі? Ні, я прийшов до Єрусалима, а що це близько, то вирішив подивитися й на Віфлеєм. То ти просто йшов повз наше село? Атож, надвечір, коли спека спаде, я повернуся в Єрусалим. Жінка підняла дитину, посадила її на ліву руку й сказала: Нехай тобі помагає Бог, і зробила рух, щоб піти геть, але Ісус її зупинив, запитавши: А хто похований у цій гробниці? Жінка пригорнула дитину до грудей, ніби рятуючи її від якоїсь загрози, й відповіла: Тут поховані двадцять п’ятеро малюків, що померли багато років тому. Скільки? Двадцять п’ять, я тобі вже сказала. Я запитую, скільки років тому. Скоро буде чотирнадцять. Давно це було. Тобі, думаю, приблизно стільки ж років, скільки минуло після тих подій. То байдуже, скільки мені років, я говорю про тих, кого тут поховано. Один із них доводиться мені братом. Тут справді поховано твого брата? Так. А на руках у тебе твій син? Це мій первісток. А чому померли ті діти? Я не знаю, мені тоді було тільки сім років. Але ж ти, безперечно, чула, як про це розповідали твої батьки та інші дорослі люди. У цьому не було потреби, я на власні очі бачила, як померли деякі з них. Твій брат, наприклад. Так, і мій брат. І хто їх повбивав? З’явилися вояки царя Ірода, вони шукали малюків, не старших за три роки, й повбивали всіх. А ти кажеш, що не знаєш, чому вони померли. Ніхто цього не знає, до сьогоднішнього дня. А після смерті Ірода ніхто не намагався довідатися про це, ніхто не ходив до Храму й не просив священиків, щоб вони розслідували ту історію? Я не знаю. Якби то були римські легіонери, це ще можна було б зрозуміти, але щоб наш власний цар наказав повбивати своїх підданих, малюків, молодших за три роки, таке просто голови не береться. Воля царів для нас незбагненна, нехай Господь буде з тобою й тебе захистить. Але мені вже не три роки. У годину смерті чоловіки завжди мають три роки, сказала жінка й пішла геть. Коли Ісус залишився сам-один, він опустився навколішки біля каменя, який затуляв вхід до гробниці, дістав із торбини рештки хліба, які в нього залишилися й уже зачерствіли, розтер шматочок у долонях і висипав крихти перед дверима до гробниці, ніби приносив жертву, щоб нагодувати невидимі ротики невинних немовлят. У ту мить, коли він це робив, з-за рогу найближчої вулиці вийшла ще одна жінка, набагато старша, згорблена, яка йшла, спираючись на ціпок. Затуманеними очима, бо зір у неї був дуже поганий, вона побачила рухи хлопця й зупинилася, уважно придивляючись. Висипавши на землю крихти хліба, він випростався, похилив голову, ніби проказував молитву за упокій нещасних малюків, ми хотіли були сказати – за вічний упокій, але в нас не вистачило фантазії уявити собі упокій, що триває вічно. Ісус закінчив молитву й розглянувся навкруги, побачив сліпі мури, зачинені двері й дуже стару жінку в одязі рабині, вона спиралася на костур і була наочною ілюстрацією третьої частини загадки, що її знаменитий сфінкс задав цареві Едіпу, запитавши, яка тварина вранці ходить на чотирьох ногах, удень на двох, а ввечері на трьох, і мудрий цар не вагаючись відповів «людина», не подумавши про те, що далеко не всі люди доживають навіть до свого дня, таких в одному Віфлеємі за один раз набралося аж двадцять п’ять. Стара підходила все ближче й ближче, й ось вона вже стоїть перед Ісусом, вигинає шию, щоб роздивитися його ліпше, й запитує: Ти когось шукаєш? Хлопець відповів їй не відразу, адже насправді він не шукав якусь конкретну людину, ті, кого він тут знайшов, давно мертві, й навряд чи їх можна навіть назвати людьми, вони були такими собі людськими личинками, загорнутими в пелюшки та з соскою в губах, плаксивими й сопливими, але прийшла смерть і відразу перетворила їх на велетнів, яким жодна труна не по зросту, будь-який склеп тісний, і які, якщо існує на світі правда, щоночі виходять у світ і показують свої смертельні рани, повідкривані лезами мечів двері, крізь які покинуло їх життя. Ні, сказав Ісус, ні, я нікого тут не шукаю. Але стара не відійшла від нього, здавалося, вона хотіла почути щось іще, й саме така її поза примусила Ісуса сказати слова, які він не мав наміру говорити. Я народився біля цього села, в печері, й мені захотілося навідати його. Стара відступила на крок, що дався їй нелегко, доклала всіх зусиль, щоб подивитися на нього пильним поглядом, і тремтячим голосом запитала: А як тебе звуть, звідки ти прийшов і хто твої батьки? На запитання рабині відповідати не обов’язково, але престиж похилого віку навіть для людей такого низького становища означає багато, старим людям треба відповідати завжди, адже їм залишається не так багато часу на те, щоб поставити свої запитання, й було б великою жорстокістю залишити їх без відповіді, тим більше, що котресь із них може виявитися саме тим, якого ми чекаємо. Мене звуть Ісус, і я прийшов із Назарета Галілейського, сказав хлопець, і відтоді як він покинув батьківський дім, він ще цього теж нікому не казав. Стара ступила крок уперед, повернувшись на своє колишнє місце. А як звати твоїх батьків? Мого батька звали Йосипом, а мою матір звуть Марією. А скільки тобі років? Скоро буде чотирнадцять. Стара розглянулася навколо, ніби шукала, куди їй сісти, але майдан у юдейському селі Віфлеєм – не те саме, що парк Сан-Педро де Алькантара, де такі зручні лави й такий чудовий вид на замок, тут можна сісти лише на землю, в пилюку, у кращому випадку на приступку біля дверей чиєїсь хати, а якщо ви прийшли до могили, то на камінь, покладений біля неї, щоб могли відпочити й розслабитися живі, які прийшли поплакати над своїм небіжчиком, а може, й привиди, які виходять зі своїх могил, щоб пролити ті сльози, яких не встигли виплакати в житті, як у випадку з Рахіллю, чия могила недалеко звідси, а на ній напис: Рахіль оплакує дітей своїх і не хоче втішитися, бо їх у неї нема, й не треба мати мудрість царя Едіпа, аби переконатися – місце відповідає обставинам, а плач має свою причину. Стара з великими труднощами примостилася на камені, хлопець зробив рух, щоб їй допомогти, але не встиг цього зробити, бо рухи, не зовсім щирі, завжди запізнюються. Я тебе знаю, сказала стара. Ти помилилася, відповів Ісус, я ніколи не бував у цьому селі й ніколи не бачив тебе в Назареті. Першими руками, які до тебе доторкнулися, були мої руки, а не руки твоєї матері. Як це може бути, жінко? Мене звуть Саломея, повитуха, і це я приймала пологи в твоєї матері, коли вона тебе народила. Під дією миттєвого імпульсу, підтвердивши наше недавнє припущення про те, що вчасними бувають лише рухи, зроблені від щирого серця, Ісус опустився навколішки біля рабині, підсвідомо спонуканий на це чи то цікавістю, що межувала з радісним подивом, чи то обов’язком чемності, чи бажанням виявити вдячність до людини, яка не ухилилася від відповідальності, що її наклали на неї особливі обставини, яка дістала нас звідти, де ми втішалися буттям, ще не обтяженим пам’яттю, й випустила нас у життя, яке без пам’яті існувати не може. Моя мати ніколи не розповідала про тебе, сказав Ісус. А що тут було розповідати, твої батьки прийшли в дім мого хазяїна просити допомоги, а я мала досвід у цих справах. Це було в той час, коли повбивали невинних малюків, що лежать у цій могилі? Так, це було тоді, й тобі пощастило, бо тебе не знайшли. Тому що ми жили в печері? Так, а може, й тому, що ви встигли утекти, бо коли я прийшла довідатися, щó з вами сталося, печера була порожня. Ти пам’ятаєш мого батька? Так, пам’ятаю, то був чоловік гарний і добрий і тоді ще зовсім молодий. Він помер. Бідолаха, яким коротким виявилося його життя, а ти ж тепер найстарший чоловік у родині, чому ти покинув матір, сподіваюся, вона ще жива. Мені захотілося побачити село, в якому я народився, й довідатися, чому було повбивано малюків. Лише Богові відомо, чому вони померли, янгол смерті, що обрав подобу вояків Ірода, прийшов у Віфлеєм і прирік їх усіх на смерть. То ти думаєш, це сталося з волі Бога? Я лише стара рабиня, але відтоді, як я народилася, тільки й чую: усе, що відбувається у світі, навіть страждання й смерть, відбувається тому, що так хоче Бог. Так написано у Святому Письмі. Я можу повірити, що в один із цих днів Бог захоче, щоб я померла, та невже Він міг бажати смерті невинних малюків? Померти тобі чи ще жити, вирішує Бог, коли настане твій час, але малюки померли з волі людини. Тут не могло обійтися й без волі Бога, адже Він не захотів відвести ніж убивці від приреченого на смерть. Не ображай Господа, жінко. Хто, як я, нічого не знає, той нікого не може образити. Сьогодні у Храмі я чув, що навіть найнепомітніше діяння людини суперечить волі Бога і що людина вільна для того, аби бути покараною. Мене карають не за те, що я вільна, а за те, що перебуваю в неволі, сказала жінка. Ісус промовчав. Але він, безперечно, почув слова Саломеї, бо наче потік світла, що бурхливо ринув до кімнати крізь вікно, яке несподівано розчинилося, його раптом осяяла думка: людина – лише іграшка в руках Бога, одвічно приречена робити тільки те, що до вподоби Богові, і тоді, коли думає, що в усьому Йому підкоряється, і тоді, коли переконана, що чинить усупереч Його волі.