Текст книги "Євангелія від Ісуса Христа"

Автор книги: Жозе Сарамаго

сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 25 страниц)

А погода була просто чудова, у повітрі стояли пахощі, схожі на пахощі свіжих, щойно зрізаних троянд, а дороги були такими чистими, ніби янголи покропили їх росою, а потім підмели віниками з лавра й мирта. Ісус і Марія Магдалина подорожували інкогніто, ніколи не ночуючи в караван-сараях, уникаючи приєднуватися до караванів, де був найбільший ризик зустрітися з кимось, хто їх упізнав би. Не можна сказати, щоб Ісус зовсім ухилявся від виконання своїх обов’язків, Бог, який стежив за ним пильно й невідступно, ніколи йому б цього не дозволив, але здавалося, що той-таки Бог вирішив надати йому короткі вакації, бо на дорозі їм не зустрічалися ані прокажені, які благали б очистити їх, ані біснуваті, що відкидали будь-яку допомогу, а села, якими вони проходили, буколічно втішалися миром Господа, так ніби з власної охоти вийшли на дорогу покаяння. Ісус і Магдалина спали там, де їх захоплювала ніч, задовольняючись тим, що могли притулитися одне до одного, і часто єдиним дахом у них над головою було небесне склепіння, величезне чорне око Бога, всіяне міріадами зірок, що є віддзеркаленням поглядів людей, які покоління за поколінням споглядали небо, звертаючись зі своїми запитаннями до тиші й вислуховуючи ту єдину відповідь, яку вона може дати. Згодом, коли Марія Магдалина залишиться у світі сама-одна, вона любитиме спогадувати ці дні й ночі, але щоразу їй доведеться захищати свою пам’ять від натиску розпачу й болю, захищати свій острівець любові від високих хвиль розбурханого моря нещасть та від страховищ, які виринатимуть із його глибин. Цей час уже близько, але ні в небі, ні на землі не видно знаків його наближення – так пташка, яка літає у вільному просторі, не помічає швидкого сокола, що, випустивши пазурі та склавши крила, каменем падає на неї з високого неба. Ісус і Марія, йдучи, співають, інші подорожні, що їх не знають, кажуть: Які ж вони щасливі, й у ті хвилини не було нічого більш істинного. Так вони дійшли до Єрихона, а далі, не поспішаючи, бо заховатися від нестерпної спеки не було де, витративши на цю подорож цілих два дні, дісталися до Віфанії. Минуло два роки, відколи Марія покинула сестру й брата, й вона не знала, як вони тепер її зустрінуть, тим більше, що, пішовши з дому, вона стала жити поганим життям. Можливо, вони думають, що я вмерла, сказала вона, а може, їм навіть хотілося, щоб я вмерла, але Ісус переконував її, щоб вона викинула ці погані думки з голови. Час усе лікує, казав він, забуваючи про те, що рана, якої завдала йому власна родина, досі не загоїлася й досі кровоточить. Вони увійшли до Віфанії, й Марія затулила половину обличчя від сорому, що сусіди її впізнають, але Ісус лагідно дорікнув їй: Від кого ти ховаєшся, ти вже не та жінка, яка жила тим життям, та жінка більше не існує. Я справді тепер інша, аніж була, але та інша й та, якою я є тепер, міцно пов’язані між собою узами сорому та ганьби. Тепер ти та, якою ти є, і ти зі мною. Хвала за це Богові Всевишньому, тому, який одного дня тебе забере від мене, і з цими словами Марія відкинула покривало й відкрила обличчя, проте ніхто не сказав: Онде йде сестра Лазаря, та, яка жила життям повії.

Ось мій дім, сказала Марія Магдалина, але в неї не вистачило духу ані постукати, ані когось покликати. Ісус штовхнув хвіртку, яка була лише прихилена, й запитав: Хтось є в домі? – й жіночий голос йому відповів: Є, а хто там прийшов? – а слідом за голосом з’явилася й та, кому він належав, Марфа, сестра Марії, вони були з нею близнята, але їхня схожість не впадала у вічі, Марфа здавалася старшою, бо на ній більше відбилися чи то прожиті роки, чи то тяжка праця, чи то природа та спосіб існування. Вона спершу подивилася на Ісуса, і її обличчя несподівано просяяло, так ніби відійшла або розвіялася хмара, що його затуляла, та відразу по тому, коли вона перевела погляд на сестру, на ньому з’явився спочатку вираз сумніву, а потім і невдоволення. Хто ж він такий, якщо прийшов із нею? – певно, така думка промайнула в її голові, або: Як він може бути з нею, якщо він справді такий, яким здається? – але якби Марфу запитали, яким їй здається Ісус, вона не змогла б відповісти. І тому, безперечно, замість запитати сестру: Як тобі ведеться, або: Чому ти тут? – у неї вихопилися зовсім інші слова: Хто цей чоловік, із яким ти прийшла? Ісус усміхнувся, і його усмішка, наче випущена з лука стріла, вдарила прямо в серце Марії, відбившись у ньому досі невідомим їй солодким болем. Мене звуть Ісус із Назарета, сказав він, і я – з твоєю сестрою, й ці слова, mutatis mutandis, [8]8
  З необхідними змінами (лат.).


[Закрыть]як сказали б своєю латиною римляни, означали те саме, що й слова, які він викрикнув своєму братові Якову, коли розлучався з ним на березі Генісаретського моря: Її звуть Марія, й вона зі мною. Марфа відчинила хвіртку навстіж і сказала: Заходьте, це твій дім, але невідомо, про кого з двох вона подумала, коли сказала «твій». Уже зайшовши на подвір’я, Марія Магдалина взяла сестру за лікоть і сказала їй: Я належу цьому дому, як і ти належиш, я належу цьому чоловікові, якому ти не належиш, я нерозривно пов’язана з ним і з тобою, а тому дуже тебе прошу, не вихваляйся своєю доброчесністю й не суди мене за мою недосконалість, я прийшла з миром і в мирі тут хочу перебувати. Марфа сказала: Я прийму тебе як сестру, бо ти справді мені сестра по крові, й, сподіваюся, одного дня зможу прийняти тебе з любов’ю, але не сьогодні… вона збиралася сказати ще щось, але одна думка її зупинила: а чи відомо тому чоловікові, що з ним вона сюди прийшла, яким вона жила життям, а може, живе ним і досі, й на цю думку її обличчя зашарілося густим рум’янцем, і на мить вона зненавиділа і їх обох, і себе саму, й тоді заговорив Ісус, бо він зрозумів, що хоче почути Марфа, адже не так важко вгадати, щó відбувається в душі людській: Бог судить нас усіх і щодня він судить нас по-різному, залежно від того, які ми є в той чи в той день, і якби тебе, Марфо, Бог судив сьогодні, то не думай, що в його очах ти була б іншою, ніж Марія. Говори ясніше, я не зовсім тебе розумію. Я нічого більше тобі не скажу, збережи мої слова у своєму серці і завжди їх повторюй, коли дивитимешся на сестру. То Марія вже не… Ти хочеш запитати, чи я вже не хвойда? – брутально урвала Марія Марфу, що на мить запнулася. Марфа відступила на крок і замахала руками: Ні, ні, не кажи мені нічого, з мене досить і слів Ісуса, і, не можучи далі стримуватись, заплакала. Марія підійшла до неї й обняла її, мов заколисуючи. Марфа, схлипуючи, знай повторювала: Що за життя, що за життя! – але годі було зрозуміти, про кого вона говорить, про сестру чи про себе. А де Лазар? – запитала Марія. У синагозі. А як його здоров’я? Його досі мучить задишка, якби не це, то він би почував себе не так уже й зле. У несподіваному нападі гіркоти їй захотілося додати, що блудна сестра – от уже й справді блудна, в усіх розуміннях блудна – дещо пізно стурбувалася здоров’ям брата, адже за всі роки своєї провинної відсутності вона жодного разу не поцікавилася, як там ведеться її сестрі з братом, знаючи, що Лазар завжди дуже хворів і його життя могло урватися в будь-яку мить. Обернувшись до Ісуса, який, відступивши на два кроки вбік, уважно спостерігав за сестрами, між якими щомиті могла спалахнути сварка, Марфа сказала: Наш брат переписує книги в синагозі, для якоїсь іншої роботи він не має здоров’я, і її слова, хоч, може, й неумисне, прозвучали так, ніби вона хотіла сказати: ніхто ніколи не зрозуміє, як тяжко живеться жінці, коли чоловіка в домі немає, немає й постійного заробітку, й весь дім на ній, й вона не має вільної хвилини, щоб бодай угору глянути. Яка хвороба в Лазаря? – запитав Ісус. Він часто задихається, й тоді здається, що серце йому от-от зупиниться, а потім стає блідий, як мрець. Марфа трохи помовчала й додала: Він молодший за нас, вона сказала це не подумавши, а тоді збентежено замовкла, певно, помітивши молодість Ісуса, думки їй дещо змішалися, якесь дивне почуття, схоже на ревнощі, заворушилося в її серці, й у результаті в неї вихопилися слова, що прозвучали досить дивно в присутності Марії Магдалини, бо промовити їх мала б саме вона: Ти стомився, сядь, і дозволь мені омити тобі ноги. Трохи згодом Марія, коли вони залишилися наодинці з Ісусом, сказала йому напівсерйозно, напівжартома: Схоже, ці дві сестри народилися для того, щоб закохатися в тебе, й Ісус їй відповів: Серце Марфи наповнене смутком, бо вона не жила. Ні, вона сумує з іншої причини, вона сумує тому, що нема справедливості навіть на небі, якщо жінка нечиста здобуває винагороду, а тіло жінки доброчесної нікому не потрібне. Бог винагородить її чимось іншим. Може, й так, але Бог, який створив світ, не мав би позбавляти його плодів жінок, яких він теж створив. Можливості пізнати чоловіка, наприклад. Атож, як ти пізнав жінку, без чого ти, можливо, міг би й обійтися, адже ти Син Божий. З тобою кохається не син Бога, а син теслі Йосипа. Правду кажучи, ніколи, відтоді як я тебе зустріла, я не мала відчуття, що сплю із сином божества. Із сином Бога, ти хотіла сказати. Чого я тільки не віддала б, щоб ти ним не був.

* * *

Тим часом Марфа послала сусідського хлопчика повідомити Лазаря, що повернулася їхня сестра Марія, але зробила вона це не без вагання, адже в такий спосіб уся Віфанія одержить надзвичайно цікаву поживу для балачок: мовляв, повернулася додому сестра Лазаря, повія, і їхній родині знову почнуть перемивати кісточки, тоді як із плином часу ці розмови були припинилися. Вона сама не дуже добре уявляла собі, з яким обличчям вийде завтра на вулицю, адже їй доведеться розмовляти із сусідками та подругами і, наприклад, вона скаже котрійсь із них: А ти пам’ятаєш мою сестру Марію, вона вже тут, повернулася додому, а та з багатозначним виразом закиває головою й відповість: Пам’ятаю, аякже, хто ж її не пам’ятає, і нехай ці прозаїчні подробиці не дратують тих читачів, яким шкода марнувати на них свій час, адже й історія про Бога не в усіх своїх аспектах священна. Марфі стало соромно за свої дріб’язкові побоювання, коли, повернувшись додому, Лазар обняв Марію і сказав їй просто: Ми раді тебе бачити, сестро, так ніби не страждав від тієї поганої слави, яку вона накликала на їхню родину, коли стала повією, – і, відчувши сором, вона подумала, що їй теж треба якось виразити свою радість із нагоди несподіваного повернення сестри, а тому показала братові на Ісуса й мовила: А це Ісус, чоловік Марії. Чоловіки подивились один на одного з приязню, сіли поруч і стали розмовляти, тоді як жінки, ніби пригадавши, як вони колись дружно робили вдвох усю домашню роботу, почали готувати перекуску. Після того як усі повечеряли, Лазар та Ісус вийшли на подвір’я подихати свіжим нічним повітрям, а сестри залишилися в домі розв’язувати складну проблему: де і як розгорнути мати для спання, з огляду на ті зміни, які відбулися у складі родини, й після короткої мовчанки Ісус, дивлячись на перші зірки, які спалахували на ще світлому небі, запитав: Ти почуваєш себе зле, Лазарю? – і Лазар йому відповів навдивовижу спокійним голосом: Так, дуже зле. Ти перестанеш страждати, сказав Ісус. Звичайно, перестану, коли помру. Ні, ти перестанеш страждати тепер. Ти мені начебто не казав, що ти лікар. Брате, якби я був лікарем, то не знав би, як вилікувати тебе. Ти не можеш вилікувати мене, навіть не будучи ним. Ти зцілений, лагідно промовив Ісус, узявши його за руку, й у ту ж таки мить Лазар відчув, як хвороба виходить із його тіла, випаровується, ніби чорна вода під гарячим сонцем, відчув, як легко йому стало дихати, як ожило й рівно забилося його серце, й оскільки він не міг зрозуміти, що з ним відбувається, його опанував панічний страх. Що це зі мною, запитав він захриплим від тривоги голосом, хто ти? Та вже ж не лікар, відповів Ісус. В ім’я Бога, скажи мені, хто ти такий? Не називай ім’я Бога марно. Як мені тебе зрозуміти? Поклич Марію, вона все тобі пояснить. Та в цьому не було потреби, приваблені голосами, які раптом зазвучали дуже гучно, Марфа та Марія з’явилися у дверях, подивитись, чи, бува, не посварилися чоловіки, але відразу побачили, що ні, повітря над подвір’ям мерехтіло голубим світлом, а тремтячий Лазар показував пальцем на Ісуса. Хто це, запитував він, адже тільки доторкнувшись до мене рукою, він вилікував мене. Марфа підійшла до брата, щоб заспокоїти його, – про яке ж одужання може йти мова, якщо він так тремтить, але Лазар відтрутив її і промовив: Скажи мені ти, Маріє, хто він такий, адже це ти його сюди привела. Не відходячи від одвірка, до якого вона прихилилася, Марія Магдалина відповіла: Ісус із Назарета, Син Божий. І хоч Марфа та Лазар були родом із цього краю, який ще відтоді, як світ став світом, був обраний для профетичних одкровень та апокаліптичних передвість, вони поставилися до слів сестри з цілком поясненною недовірою, бо одне діло – переконатися в тому, що хтось у чудодійний спосіб одужав від своєї тяжкої хвороби, а друге – почути, що чоловік, який доторкнувся до тебе рукою й вилікував тебе, син Божий. Проте віра й любов багато можуть, а дехто навіть стверджує, що вони й поодинці здолають будь-які труднощі, й Марфа заплакала й кинулася на шию Ісусові, а потім, налякана власною зухвалістю, припала до землі й лише повторювала неслухняними губами: Я омила твої ноги, я омила твої ноги. Лазар не зворухнувся, заціпенівши від подиву, й ми маємо всі підстави припустити, що несподіване одкровення не повалило його з ніг лише тому, що за хвилину до того, як він його почув, у нього в грудях замість старого і зношеного забилося нове серце, здорове й потужне. Усміхаючись, Ісус обняв його і сказав: Нехай тебе не дивує, що Син Божий є також Сином Людським, адже Бог міг зробити свій вибір тільки серед людей, де вже давно заведено, що чоловік обирає собі жінку, а жінка – чоловіка. Останні його слова були призначені для Марії Магдалини, що вислухала їх із радістю, але Ісус не подумав про те, що вони побільшать страждання та розпач Марфи і безнадію її самітності, ось у чому різниця між Богом і Сином Божим, Бог подумав би про наслідки того, що він скаже, а Син Божий зробив це з притаманною людям необміркованістю. Проте сьогодні в цьому домі панувала надто велика радість, і Марфа лише завтра почне страждати й зітхати, проте їй випало пережити й велику полегкість, адже тепер ніхто не матиме нахабства базікати на вулицях, майданах і ринках Віфанії про розпусне життя сестри, коли всі побачать і довідаються, а Марфа сама докладе зусиль, аби це сталося якнайскоріш, що чоловік, якого привела із собою Марія, вилікував Лазаря від тяжкої хвороби, не застосовуючи ані відварів, ані мастей. Тепер вони сиділи вдома, віддаючись радості, і сказав Лазар: Сюди зрідка доходили чутки про те, що один чоловік із Галілеї творить чуда, але ніхто досі не казав, що він – Син Божий. Одні новини поширюються швидше, ніж інші, сказав Ісус. І цей чоловік – ти. Ти сказав. Потім Ісус розповів про своє життя від самого початку, але про деякі подробиці він промовчав, наприклад, про Пастиря він не згадав зовсім, а про Бога розповів тільки те, що він явився йому і сказав: Ти – мій син. І якби до Віфанії не дійшли чутки про ті вже давні чудеса, якби вони тут не обернулися найочевиднішою правдою, правдою, яку можна помацати пальцями, якби не сила віри, якби не любов із притаманною їй могутністю, Ісусові було б дуже важко однією лаконічною фразою, нехай навіть вона промовлена устами самого Бога, переконати Лазаря й Марфу в тому, що чоловік, який ділить ложе з їхньою сестрою, зітканий із божественного духу, адже він зливався з нею своєю людською плоттю, яка раніше, не боячись Бога, пізнала стількох інших чоловіків. А ми маємо пробачити Марфі гординю, яка спонукала її тихо прошепотіти, уткнувши голову в простирадло, щоб ніхто її не почув: Я була б більше гідна його любові.

Наступного ранку новина швидко облетіла Віфанію, повсюди лунали славослів’я Господу, й навіть люди дуже стримані, які спершу сумнівалися в тому, що на цій маленькій землі можна творити такі великі чуда, й ті, кінець кінцем, не мали іншого виходу, крім як здатися, коли постав перед ними оновлений Лазар, до якого зовсім не тулилося прислів’я, що він міг би продавати здоров’я, бо він роздавав би його й безкоштовно, якби воно в нього було, бо мав хоч і хворе, але добре серце. Біля воріт будинку вже юрмилися цікаві, котрі хотіли побачити чудотворця на свої власні очі, які ніколи не брешуть, а по змозі й доторкнутися до нього рукою, щоб остаточно переконатися в його існуванні. Також до будинку Лазаря й Марфи почали стікатися недужі, одні на власних ногах, інших родичі несли на ношах або на спині, й незабаром вузенька вуличка, де стояв будинок, була вся запруджена народом. Ісус велів міському глашатаю, якого відрядили йому на допомогу, оголосити, щоб усі йшли на головний майдан, і він там приєднається до них, але народ був не такий дурень, щоб, тримаючи в кулаці пташку, розтиснути пальці й дозволити їй полетіти. Унаслідок такої обачності чи недовіри ніхто з місця не зрушив, й Ісусові довелося, як і будь-кому з нас, простих смертних, просто вийти з хвіртки – не загриміла музика, не спалахнуло осяйне світло, не задвигтіла земля, й небо залишилося нерухомим. Ось і я, сказав він, намагаючись говорити якнайприроднішим голосом, але навіть якби це йому вдалося, самі по собі слова, мовлені тим, ким вони були мовлені, примусили всіх жителів села впасти навколішки. Спаси нас! – кричали одні. Вилікуй мене! – благали інші. Ісус зцілив одного німого, який, позбавлений дару мови, не зміг його про це попросити, а всім іншим наказав розійтися по домівках, бо в них було мало віри, а повернутися сюди завтра, але спочатку, сказав він їм, усі повинні покаятися у гріхах, бо Царство Боже близько, й час незабаром завершиться, тобто те саме, що говорив усім. Ти справді Син Божий, запитав хтось у нього, й Ісус відповів загадковою фразою, до чого уже звикли всі ті, кому довелося чути його раніше: Якби я ним не був, то Бог радше зробив би тебе німим, аніж дозволив поставити мені це запитання.

З таких прикметних подій почалося й так тривало перебування Ісуса у Віфанії, поки настав той день, який він призначив для зустрічі зі своїми учнями, що їх розіслав по далеких краях. Немає нічого дивного в тому, що незабаром до Віфанії почали сходитися люди з навколишніх сіл і містечок, приваблені звісткою про те, що чоловік, який натворив стільки чудес, тепер перебуває там. Ісусові не треба було навіть виходити з дому Лазаря, бо всі стікалися туди, наче на місце поклоніння, але Ісус не став говорити з ними, а звелів усім зібратися на горі за селом, де він звернеться до них із проповіддю про необхідність покаятись і зцілить кількох недужих. Незабаром чутки про все це дійшли й до Єрусалима, внаслідок чого юрми стали значно більшими, й Ісус запитував себе, чи слід йому проповідувати й далі, адже коли люди збираються у великий натовп, то значно зростає небезпека заворушень і бунтів. Із Єрусалима спочатку прийшли в надії на спасіння та зцілення люди прості й убогі, але незабаром почали з’являтися й люди значні та заможні, а серед них і кілька фарисеїв та книжників, які не хотіли повірити в те, що хтось при своєму розумі мав нахабство, що його інакше як самовбивчим назвати не можна, проголосити себе не ким-небудь, а Сином Божим. Вони повернулися до Єрусалима роздратовані та спантеличені, бо Ісус ніколи не відповідав ствердно, коли його запитували, чий він син, а просто називав себе Сином Людським, а коли, говорячи про Бога, вживав слово «Отець», то це треба було розуміти так, що йдеться про Отця Небесного, який доводиться батьком усім людям, що живуть на землі, а не тільки йому. Проте залишалося нез’ясованим і суперечливим питання про його багаторазово доведену спроможність зцілювати людей, причому він робив це надзвичайно просто, без будь-яких магічних пасів, лише промовивши одне або два слова: Іди додому, Підведися, Говори, Дивись, або навіть простим накладанням руки, іноді він лише доторкався до болящого пучками пальців, і вмить шкіра прокажених починала сяяти, наче омита вранішньою росою під сонцем, німі віднаходили дар розмови, заїки починали базікати з такою невимушеністю, ніби ніколи не спотикалися на жодному слові, паралітики стрибали зі своїх ліжок і танцювали та вистрибували до цілковитої знемоги, сліпі не хотіли вірити тому, що відкривалося їхнім очам, які раптово ставали зрячими, кульгаві бігали не зупиняючись, а потім несподівано для самих себе починали умисне кульгати, наслідуючи своє недавнє каліцтво, потім знову зривалися бігти. Покайтеся, казав їм Ісус, покайтеся, і не вимагав від них більш нічого. Але найвищі священнослужителі Храму, яким більше, аніж будь-кому, було відомо про історичні бунти та заколоти, які вибухали свого часу внаслідок діяльності пророків та проповідників усілякого штибу, обміркувавши та зваживши всі ті відомості та чутки, які доходили до них про Ісуса, постановили, що цього разу вони не допустять до заворушень релігійного, суспільного або політичного характеру, як це бувало в минулому, і що від сьогодні вони пильно стежитимуть за всім, що робитиме або казатиме галілеянин, щоб у разі необхідності, а все вказувало на те, що така необхідність скоро виникне, викорчувати з корінням зло, поки воно не встигло розростися, бо первосвященик сказав: Мене він не одурить, цей Син Божий є сином людським. Ісус ще не посіяв свої зерна в Єрусалимі, але у Віфанії викував, загартував і нагострив серп для майбутніх жнив.

Такі відбувалися події, коли – двоє сьогодні, двоє завтра, а то й по четверо, коли зустрічалися в дорозі, – стали сходитися до Віфанії його учні. Відрізняючись лише якимись дрібницями або другорядними обставинами, їхні розповіді сходилися в одному: з пустелі вийшов чоловік і став проповідувати на стародавній лад, і голос його гримів такими могутніми відлуннями, що, здавалося, каміння скочується з гір, які він міг розсунути власними руками. Він загрожував людям усілякими карами за гріхи й провіщав, що скоро прийде Месія. Апостолам Ісуса не пощастило з ним зустрітися, бо він ніде не затримувався й постійно переходив з місця на місце, тому відомості, які вони принесли, хоч і збігалися в головному, були не з перших рук, а шукати його вони, мовляв, не стали тому, що закінчився тримісячний термін, який їм надав Ісус, і вони не хотіли запізнитися на призначену у Віфанії зустріч. Тоді Ісус запитав, чи вони знають, як звуть пророка, й вони відповіли, що звуть його Іоанном, а Бог, прощаючись із ним на морі, сказав тоді, що саме таким буде ім’я чоловіка, якого він пошле йому на допомогу. Він уже прийшов, сказав Ісус, але друзі не зрозуміли, що він хотів сказати своїми словами, зрозуміла лише Марія Магдалина, якій було відомо все. Ісус хотів вирушити на пошуки Іоанна, який, поза всяким сумнівом, шукав його, але повернулися ще не всі дванадцятеро його учнів, Хома та Юда Іскаріот досі не прийшли, а оскільки була надія, що, може, хоч вони принесуть точніші та повніші відомості, то він вирішив зачекати їх. І чекання виправдало себе, бо запізнілі бачили Іоанна й розмовляли з ним. Ті апостоли, які вже повернулися, прийшли зі своїх шатрів, напнутих за околицями Віфанії, щоб вислухати розповідь Хоми та Юди Іскаріота, усі посідали кружка на подвір’ї будинку Лазаря, а Марфа, Марія та інші жінки, які прийшли їм на допомогу, обслуговували чоловіків. Тоді, кожен окремо, заговорили Юда Іскаріот і Хома й розповіли, що Іоанн жив у пустелі й там він почув голос Бога, після чого пішов на береги річки Йордан і став закликати людей, щоб вони хрестилися водою й покаялись у гріхах, та коли люди великими юрмами приходили до нього, щоб охреститися, він зустрічав їх громоподібним криком, який чули Хома та Юда і якому вони дуже здивувалися: Плем’я гадюче, хто навчив вас утікати від гніву, який ось-ось вас спостигне, ви повинні щиро покаятися й не тішити себе думкою, що ваш отець Авраам, бо, кажу вам, Бог може з цього каміння натворити нових дітей Авраамових, ви залишитесь нічиїми. Уже й сокира лежить біля коріння дерев. Усяке дерево, що плоду не приносить, буде зрубане і вкинуте у вогонь, і люди, наповнені страхом, запитували його: Що ж нам робити, й він відповідав: Хто має дві туніки, нехай віддасть одну тому, хто не має жодної, а хто має багато їжі, нехай зробить те саме, а митарям, які збирають податки, він сказав: Не вимагайте нічого не передбаченого законом, але не вірте, що закон справедливий лише тому, що називається законом, а воякам, які його запитали: А що робити нам? – відповів: Не чиніть над людьми насильства, нікого не обмовляйте й задовольняйтеся своєю платнею. На цьому місці Хома замовк, і його розповідь продовжив Юда Іскаріот: Тоді його запитали, чи він Месія, і він так відповів: Я хрещу водою, щоб спонукати вас до каяття, але прийде могутніший за мене, кому я негідний навіть ремінці сандалій розв’язати, він святитиме вас Духом Святим і вогнем, лопата в його руці, й він провіє зерно на своєму току і складе його до своєї житниці, а солому спалить на вогні незгасному. Замовк і Юда, й усі чекали, що скаже Ісус, але Ісус лише креслив пальцем на підлозі якісь загадкові знаки й, здавалося, чекав, коли заговорить хтось інший. І тоді запитав Петро: Ти той Месія, прихід якого провіщає Іоанн? – а Ісус йому відповів, не переставши креслити пальцем у пилюці: Ти сказав це, а не я, бо мені Бог лише повідомив, що я його син, потім помовчав і додав: Піду шукати Іоанна. Ми підемо з тобою, сказав той, кого також звали Іоанном, син Зеведея, але Ісус повільно похитав головою. Я піду сам-один, візьму з собою лише Хомута Юду Іскаріота, бо вони бачили його й можуть упізнати, й, обернувшись до Юди, запитав: Який він? Вищий за тебе й набагато кремезніший, має довгу й колючу бороду, ходить у грубій і необробленій шкурі верблюда й підперізується шкіряним пасом, кажуть, у пустелі він годувався сараною та диким медом. Він більше схожий на Месію, ніж я, сказав Ісус, підводячись на ноги.

Наступного ранку троє вирушили в дорогу й, знаючи, що Іоанн довго не залишався на тому самому місці, але найімовірніше було зустріти його на берегах Йордану, де він хрестив людей, вони спустилися з пагорбів Віфанії й пішли до міста Віфавар, розташованого на березі Мертвого моря, щоб потім піднятися вгору по річці, дійти до Галілейського моря, а там звернути на північ або, якщо буде треба, на схід. Та коли вони вийшли з Віфанії, то не думали, що їхня подорож буде такою короткою, бо вже у Віфаварі зустріли Іоанна, самого-одного, який нібито їх там чекав. Вони побачили його здалеку, крихітну постать чоловіка, який сидів на березі річки, між білими горами, схожими на людські черепи, й долинами, що здавалися ще незагоєними рубцями, а праворуч розплавленим оловом зловісно виблискувала під сонцем і білим від спеки небом моторошна поверхня Мертвого моря. Коли вони наблизилися на відстань польоту каменя, кинутого з пращі, Ісус запитав у своїх товаришів: Це він? Обидва його супутники, приставивши долоні дашком до лоба, довго придивлялися, а тоді відповіли: Якщо це не він, то його брат-близнюк. Чекайте мене тут, поки я вернуся, сказав Ісус, не підходьте, хоч би що там сталося, і, не сказавши більше жодного слова, почав спускатися до річки. Хома та Юда Іскаріот сіли на напечену сонцем землю і стали дивитися, як Ісус то зникав між пагорками, то з’являвся знову, а коли спустився до самого берега, то пішов прямо туди, де сидів Іоанн, який за весь цей час жодного разу не зворухнувся. Сподіваюся, ми не обізналися, сказав Хома. Нам треба було підійти ближче, промовив Юда Іскаріот, але Ісус відразу зрозумів, що то він, а запитав просто так, аби щось запитати. Унизу, на березі річки, Іоанн підвівся й дивився на Ісуса, який підходив до нього. Що вони скажуть один одному? – запитав Юда Іскаріот. Можливо, Ісус нам про це розповість, а може, й ні, сказав Хома. Двоє чоловіків удалині тепер стояли один навпроти одного і розмовляли – з того, як вони розмахували руками та патерицями, було видно, що розмова була дуже жвавою, через якийсь час обидва спустилися до води, і їх не стало видно за нерівностями рельєфу, проте Юда й Хома знали, щó там відбувається, адже вони вже охрестилися, Іоанн та Ісус увійшли по пояс у воду, Іоанн набрав її в пригорщі, підняв руки до неба й полив нею голову Ісуса, кажучи: Хрещу тебе водою, нехай вона живить твій вогонь. Коли він це сказав, обидва вийшли з річки, підняли із землі свої патериці, мабуть, сказали один одному кілька слів прощання, обнялися, й Іоанн пішов понад берегом річки на північ, а Ісус у напрямку своїх учнів. Хома та Юда Іскаріот підвелися на ноги, коли він наблизився, але він проминув їх, не промовивши жодного слова, й пішов у напрямку Віфанії. Учні рушили за ним, спантеличені та згораючи від цікавості, і зрештою Хома не витримав і, не звертаючи уваги на застережливі знаки Юди, запитав: Ти не хочеш нам розповісти, що тобі сказав Іоанн? Ще не час, відповів Ісус. Він сказав тобі принаймні, чи ти Месія? Ще не час, знову повторив Ісус, і учні не зрозуміли, чи він просто повторює свої попередні слова, чи хоче сказати, що час, коли має прийти Месія, ще не настав. Саме до такої думки схилявся Юда Іскаріот, коли учні збентежено відстали, тоді як Хома, чоловік від природи недовірливий і скептичний, вважав, що Ісус із певним роздратуванням просто повторив свою першу фразу.

Про те, що відбулося насправді, довідалася в ту ніч лише Марія Магдалина й ніхто більше. Він не говорив багато, сказав їй Ісус, ми лише привіталися, й він відразу запитав, чи я той, хто має прийти, чи ми повинні чекати іншого. І що ж ти йому відповів? Я сказав, що сліпі віднаходять зір, кульгаві перестають кульгати, прокажені очищаються, а глухі починають чути. А він? Не треба, щоб Месія робив так багато, досить буде, якщо він зробить те, що повинен зробити. Він так сказав? Так, це його точні слова. А що повинен зробити Месія? Саме про це я його й запитав. А він? Сказав, що я сам повинен це для себе відкрити. А потім? А потім нічого, він повів мене до річки, охрестив і пішов геть. Які слова він промовив, коли тебе хрестив? Хрещу тебе водою, нехай вона живить твій вогонь. Після цієї розмови з Марією Магдалиною Ісус не розтуляв уста протягом цілого тижня. Він покинув дім Лазаря й оселився в околицях Віфанії, де жили його учні, але своє шатро напнув осторонь і не виходив із нього протягом цілого дня, перебуваючи там сам-один, бо навіть Марії Магдалині не було дозволено туди увійти, а вночі він покидав шатро й ішов у безлюдні гори. Кілька разів учні, ховаючись, ішли за ним, виправдовуючи себе тим, що дбають про його безпеку, щоб у разі необхідності захистити його від диких звірів, про яких там ніхто ніколи не чув, і бачили тільки, як Ісус сідав на галявині й дивився не в небо, а прямо перед собою, ніби чекав, що хтось з’явиться, виринувши з тривожної темряви долин або спустившись по схилу пагорба. Ночі стояли місячні, видно було далеко, проте не з’являвся ніхто. Коли ж на обрії загоралися перші барви світанку, Ісус повертався у своє шатро. Він з’їдав лише невелику частку тієї їжі, яку по черзі приносили йому Іоанн та Юда Іскаріот, але не відповідав на їхні привітання, а одного разу навіть брутально прогнав Петра, який лише прийшов запитати в нього, як він себе почуває й чи не буде якихось розпоряджень. Сказати, що Петро вчинив помилку, було б неправильно, він просто невчасно прийшов, бо через тиждень Ісус вийшов зі свого шатра не вночі, а посеред білого дня, приєднався до учнів і пообідав із ними, а по тому, як вони поїли, сказав: Завтра ми йдемо в Єрусалим, до Храму, там ви робитимете те, що робитиму я, бо настав час Сину Божому знати, як він може послужити своєму Отцю в його домі, а Месії пора братися за те, що він повинен робити. Учні стали розпитувати Ісуса, щó означають його слова, але він тільки додав: Вам не доведеться жити довго, щоб довідатися про це. Але учні не звикли, ані щоб він розмовляв із ними таким сухим і категоричним тоном, не звикли вони й до такого суворого виразу на його обличчі, зазвичай лагідному й доброму, вони навіть не впізнавали колишнього Ісуса, який ішов, куди посилав його Бог, і ніколи ні на що не нарікав. Не випадало сумніватися, що причиною такої зміни в його поведінці були ті ж таки резони, поки що їм невідомі, які примусили його відокремитися від товариства й блукати по пагорбах та улоговинах, так ніби він був одержимий бісами, в пошуках якогось потрібного йому слова, адже сáме слово – це те, що завжди шукають. Але Петро, найстарший серед учнів, вирішив, що з боку Ісуса несправедливо наказувати їм: Ви підете зі мною в Єрусалим, так ніби вони в нього на побігеньках і годяться тільки на те, щоб без усяких пояснень у всьому слухняно виконувати його волю. І він сказав: Ми завжди визнавали й визнаємо твою владу й твій авторитет як у тому, що ти робиш, так і в тому, що ти говориш як Син Божий, так і людина, якою ти також є, а проте не годиться, щоб ти ставився до нас як до малих дітей, які ще не набралися розуму, або до старих дідів, які вже з нього вижили, не втаємничуєш нас у свої задуми, а лише наказуєш робити те, що робитимеш і ти, не дозволяючи нам самим обміркувати те, чого ти вимагаєш від нас. Пробачте мені ви всі, – сказав Ісус, – але навіть я сам не знаю, навіщо мені треба йти до Єрусалима, мені лише було сказано, щоб я туди йшов, більш нічого, але ви не зобов’язані супроводжувати мене. А хто тобі сказав, що ти повинен іти до Єрусалима? Той, хто проник у мій розум і наказує, щó я повинен робити, а чого не повинен. Ти дуже змінився після своєї зустрічі з Іоанном. Я зрозумів, що не досить принести мир, треба також принести меч. Якщо Царство Боже близько, то навіщо меч? – запитав Андрій. Бог не сказав мені, якою дорогою прийде до вас його Царство, ми вже випробували мир, випробуймо тепер меч, а Бог зробить свій вибір, але, повторюю, ви не зобов’язані супроводжувати мене. Ти знаєш, що ми підемо за тобою куди завгодно, сказав Іоанн, а Ісус йому відповів: А ти ще не знаєш, куди я вас поведу, про це знатимуть лише ті, які дійдуть до кінця.