Текст книги "Євангелія від Ісуса Христа"

Автор книги: Жозе Сарамаго

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 25 страниц)

І надійшла нова ніч, що передувала настанню нового дня, родина повечеряла тим, що знайшлося в хаті, й уклалася на розстелених матах спати. Але десь під ранок Марія прокинулася, холонучи від страху, й не тому, що їй привидівся поганий сон, поганий сон наснився її синові, й він, надриваючи матері душу, застогнав і заплакав так жалібно, що розбудив і старших братів – малюки у своїй невинності спали міцно. Марія підбігла до сина, який, виставивши перед собою руки, ніби затулявся від ударів мечем або списом, але рухи його поступово завмерли, ніби нападники дали йому спокій або життя покинуло його. Ісус розплющив очі й ухопився за матір, ніби й не був уже головою родини, майже дорослим чоловіком, коли людина плаче, вона перетворюється на дитину, ми, йолопи, не хочемо в цьому признаватися, але біль серця виливається зі слізьми. Що з тобою, сину, що з тобою, запитувала Марія, глибоко стривожена, але Ісус не міг чи не хотів їй відповісти, судома, в якій уже не було нічого дитячого, замкнула йому уста. Скажи мені, що тобі наснилося, наполягала Марія, й ніби намагаючись підказати йому відповідь, промовила: Тобі наснився батько, але хлопець зробив різкий жест заперечення, відпустив її й знову опустився на мату. Іди спи, сказав він їй і, обернувшись до братів, промовив: Нічого не сталося, спіть собі, зі мною все гаразд. Марія повернулася на своє місце, поруч із дівчатками, але майже до самого ранку лежала з розплющеними очима, пильно дослухаючись, кожної миті чекаючи, що сон Ісуса повториться, який же то міг бути сон, щоб так сильно його стривожити, проте нічого не відбулося. Марія не подумала, що син міг умисне не спати лише для того, щоб жаский сон не повторився, вона думала про той дивовижний факт, що Ісуса, який завжди спав спокійно, стали мучити кошмари відразу по смерті батька, о Господи, нехай це не буде той самий сон, благала вона Бога, і хоч вона знаходила певне заспокоєння в тому, що здоровий глузд підказував їй: сновидіння не передаються у спадок, а проте вона помилялася, бо людям не треба розповідати одне одному про свої сновидіння для того, щоб один і той самий сон водночас наснився батькові й сину. Нарешті почало розвиднятися, тонка смужка світла проникла крізь щілину у дверях. Прокинувшись, – бо короткий сон усе ж таки здолав її перед самим ранком, – Марія побачила, що місце, де спав її старший син, порожнє. Куди це він подівся, запитала вона себе, швидко підхопилася на ноги, відчинила двері й виглянула надвір. Ісус сидів під повіткою, на соломі, обхопивши голову долонями й упершись ліктями в коліна, нерухомий. Затремтівши від ранкової прохолоди, але й від того, – хоч вона цього й не усвідомлювала, – що син здався їй украй зажуреним і самотнім, мати підійшла до нього. Тобі зле? – запитала вона, і хлопець підвів голову. Ні, зі мною все гаразд, відповів він. Але в такому разі, що з тобою діється? Мене тривожать мої сни. Які сни? Власне, це один і той самий сон, який я бачив і вчора вночі, й сьогодні. Ти бачив батька на хресті? Я вже тобі сказав, що ні, мені сниться батько, але я його не бачу. Але ж ти мені казав, що він тобі не сниться. Я не бачу його уві сні, але переконаний, що він мені сниться. А який же тоді сон тебе так налякав? Ісус відповів не зразу, він подивився на матір якимсь безпорадним поглядом, і Марія спізнала таке відчуття, ніби хтось пальцем доторкнувся до її серця, вона бачила перед собою свого сина з його ще дитячим обличчям, із тьмяним поглядом невиспаної дитини, з ріденьким чоловічим пушком на верхній губі, якимсь зворушливо недоречним, це був її син, її первісток, із яким вона буде поєднана нерозривним зв’язком до кінця своїх днів. Розкажи мені все, попросила вона, й Ісус нарешті їй відповів: Мені снилося, що я перебуваю в селі, але не в Назареті, а в якомусь іншому, і ти зі мною, але це ніби й ти, і не ти, бо жінка, що була моєю матір’ю уві сні, мала інше обличчя, і там-таки були й інші хлопці мого віку, я не знаю, скільки їх там було, а з ними – їхні матері, справжні чи несправжні – я не знаю, хтось зігнав нас усіх туди на майдан, і ми чекали, коли прийдуть вояки, щоб нас повбивати, ми чули, як вони скачуть по дорозі на конях, усе ближче й ближче, але ми їх не бачили, у ту мить я ще, не відчував страху, я знав, що то тільки поганий сон, більш нічого, але зненацька мене опанувала впевненість, що мій батько скаче з тими солдатами, і тоді я обернувся до тебе, щоб ти мене захистила, але в ту мить мене покинула впевненість, що це ти, і ти відразу кудись пішла, й усі матері теж пішли, ми залишилися самі-одні й були вже не хлопцями, а крихітними малюками, я впав на землю й заплакав, і всі інші заплакали, але я був єдиний, чий батько наближався разом із солдатами, ми всі дивилися в бік вулиці, яка виходила на майдан, ми знали, вони виїдуть звідти, проте вони не з’являлися, ми їх чекаємо, але їх нема й нема, й раптом мене опановує відчуття, що я такий самий, як і тепер, а проте перебуваю всередині малої дитини, яка також я, і я докладаю великих зусиль, щоб вилізти з неї назовні, а проте не можу, бо в мене зв’язані руки й ноги, я кличу тебе, якщо то справді була ти, кличу батька, який наближається, щоб мене вбити, й саме в цю мить я прокинувся й сьогодні вночі, й учора. Марія затремтіла від жаху вже після перших слів сина, вона погано розуміла, що міг би означати його сон, і знічено опустила погляд, отже, сталося те, чого вона найбільше боялася: усупереч будь-якому здоровому глузду та аргументам розуму Ісус усе ж таки успадкував батьків сон, і хоч за своїм змістом їхні сни відрізнялися, проте й батькові, й синові кожному у свій час і на своєму місці щоночі снився один і той самий кошмар. А ще більше вона вжахнулася, коли син її запитав: А що то був за сон, який снився моєму батькові? Погані сни йому снилися, як і всякій людині. Але що то був за сон, який мучив його кожну ніч? Не знаю, він мені не розповідав. Мамо, не приховуй правду від свого сина. Тобі не слід його знати, добра тобі від цього не буде. Звідки тобі відомо, від чого мені буде добро, а від чого – ні? Шануй свою матір. Я твій син, і я тебе шаную, але тепер ти намагаєшся приховати від мене те, від чого залежить моє життя. Не примушуй мене говорити. Одного дня я попросив батька розповісти мені про його сон, але він сказав, що ані я не зможу поставити йому всі запитання, ані він не зможе дати мені всі відповіді. Задовольнися його словами. Я досі ними й задовольнявся, але тепер я став головою родини, я успадкував від нього сорочку, сандалії й сон, і з цим добром я вже можу вийти у світ, але я повинен знати, який же сон мені дістався. Сину мій, можливо, тобі більш нічого не снитиметься. Ісус подивився матері у вічі, примусив її також подивитись на нього і сказав: Я перестану допитуватися, якщо наступної ночі мій сон не повториться, якщо я більш ніколи його не побачу, але якщо він повториться, то присягнися, що розповіси мені про сон батька. Присягаюся, сказала Марія, що вже не знала, як їй захищатися від наполегливості сина та його несподівано владного тону. Але в тиші свого змученого серця вона звернулася до Бога з палкою молитвою, німою молитвою, яка, якби перекласти її на слова, звучала б так: Передай, Господи, мені цей сон, нехай він терзає мене щоночі до самого мого смертного дня, але нехай його ніколи не знатиме мій син. Не забудь, що ти заприсяглася, нагадав їй Ісус. Не забуду, відповіла Марія, а подумки повторила: Але нехай його ніколи не знатиме мій син.

Проте Господь її не послухав. Настала ніч, удосвіта проспівав півень, сон повторився, й морда першого коня висунулася з-за повороту. Марія чула, як стогне син, але не прийшла втішати його. А Ісус, тремтячий і спітнілий від страху, не мав потреби гукати її, він і без того знав, що й вона не спить. Що ж вона мені розповість, думав він, тоді як Марія, у свою чергу, зі страхом думала: Як мені йому про це розповісти, й намагалася знайти спосіб розповісти йому не все. Уранці, коли всі прокинулися, Ісус сказав матері: Ми з тобою вдвох відведемо моїх братів до синагоги, а тоді підемо в пустелю й там поговоримо. А в бідолашної Марії, коли вона готувала сніданок дітям, усе випадало з рук, проте вино її скорботи було вже подане, і треба було випити його. Провівши менших дітей до школи, мати й син вийшли за околицю села й там, на пустирищі, сіли під оливою, ніхто, крім Бога, якби йому довелося там бути, не зміг би підслухати їхню розмову, її чули хіба що камені, а камені, як відомо, не розмовляють, навіть якщо їх постукати один об один, а щодо самої землі, то в її надрах слова перетворюються на мовчанку. Ісус сказав: Виконай те, що ти мені пообіцяла, й Марія відповіла йому не ухиляючись: Твоєму батькові снилося, що він вояк і разом з іншими вояками скаче на коні, щоб убити тебе. Убити мене? Так. Але ж те саме сниться й мені. Атож, підтвердила вона з відчуттям полегкості, й подумала: Зрештою це виявилося легко, а вголос сказала: Тепер ти все знаєш, вертаймося додому, сновидіння як хмари, вони прилітають і відлітають, ти, мабуть, дуже любив свого батька, тому й успадкував його сон, але він тебе не вбив і не вбив би ніколи, бо, за велінням Господа, янгол би відвів йому руку в останню мить, як відвів Він руку Авраама, коли той наготувався принести в жертву свого сина Ісаака. Не говори про те, чого ти не знаєш, сухо відповів їй Ісус, і Марія зрозуміла, що гірке вино їй доведеться випити до дна. Погодься, мій сину, що я принаймні знаю: ніхто нічого не може вчинити всупереч волі Господа, хоч би якою вона була, а Господь сьогодні може захотіти одне, завтра інше, зовсім протилежне, і хто ми такі, щоб поставити під сумнів Його постанови, сказала Марія і, склавши руки на колінах, стала чекати відповіді. Ісус запитав: Ти відповіси на всі запитання, які я тобі поставлю? Відповім, сказала Марія. Відколи почав снитися моєму батькові цей сон? Багато років тому. Скільки років? Відколи ти народився. Він снився йому щоночі? Так, думаю, щоночі, але останнім часом я вже не прокидалася, коли він стогнав і кричав, людина звикає до всього. Отже, я народився в Юдеї, у Віфлеємі? Саме там. А що такого сталося під час мого народження, чому моєму батькові почало снитися, що він їде вбивати мене? Це сталося не під час твого народження. Але ж ти сама мені про це сказала. Сон почав батькові снитися через кілька тижнів після того, як ти народився. А що сталося тоді? Ірод наказав повбивати всіх малят у Віфлеємі віком менше трьох років. Навіщо? Я не знаю. А батько знав? Ні. Але ж мене не вбили. Ми жили в печері, за околицею села. Ти хочеш сказати, вояки мене не вбили, бо я не потрапив їм на очі? Так. Мій батько служив у війську? Ніколи він не служив у війську й не був вояком. А що він тоді робив? Він працював на будівництві Храму. Не розумію. Я відповідаю на твої запитання. Якщо я не потрапив на очі воякам, якщо ми жили за околицями села, якщо мій батько не служив у війську, якщо він не мусив коритися наказам, якщо навіть не знав, чому Ірод наказав повбивати малюків… І справді, твій батько не знав, чому Ірод наказав повбивати малюків. У такому разі… Якщо в тебе немає більше запитань до мене, то вважаймо нашу розмову закінченою. Ти щось від мене приховуєш. Або сам ти неспроможний зрозуміти те, про що від мене довідався. Ісус замовк, відчуваючи, як, наче вода в суху землю, виходить із нього та владна рішучість, із якою він розпочав цю розмову, й водночас у якомусь потаємному куточку його душі заворушилася думка, яка ще остаточно не сформувалася, проте відразу по своєму виникненню здалася йому страхітливою. На схилі протилежного пагорба з’явилася отара овець, і вона й пастух мали колір землі, і здавалося, то земля пересувається по поверхні землі. На й без того напруженому обличчі Марії з’явився вираз глибокого подиву: який знак саме в цю хвилину подавали їй через стільки років той високий пастух, дивна манера його ходи, але вона придивилася ліпше й побачила, що то її вбогий сусід із Назарета, який вигнав на пашу кілька своїх овець, таких же виснажених та хирлявих, як і він сам. А тим часом у свідомості Ісуса сформувалася певна думка, вона рвалася назовні, але язик відмовлявся артикулювати слова, які б її виразили, а проте він усе ж таки промовив голосом, який наче боявся себе самого: Мій батько знав, що малюків повбивають. Він сказав це тоном ствердження, а не запитання, тому Марія не мала потреби відповідати йому. А як він про це довідався, тепер це вже було запитання, на яке вона мусила відповісти. Він працював на будівництві Храму в Єрусалимі й там підслухав розмову вояків, які про це говорили. А потім? А потім він побіг рятувати тебе. А потім? А потім він вирішив, що нам немає потреби втікати, й ми просто заховалися в печері. А потім? А потім нічого, вояки зробили те, що їм було наказано, й повернулися до Єрусалима. А потім? А потім ми повернулися в Назарет. І батькові почав снитися сон. Спершу він наснився йому ще в печері. Зненацька руки Ісуса смикнулися вгору, ніби він хотів роздерти собі нігтями щоки, а з грудей йому вихопився розпачливий зойк: Мій батько повбивав малюків у Віфлеємі. Яку дурницю ти мелеш, їх повбивали вояки Ірода. Ні, жінко, їх повбивав мій батько, їх повбивав Йосип, син Ілії, бо, знаючи, що малюків наказано вбити, він не попередив їхніх батьків, і тепер, коли всі слова злетіли з його уст, відлетіла й надія знайти батькові якесь виправдання. Ісус упав на землю, гірко плачучи та повторюючи: Бідолашні, бідолашні, і здається майже неймовірним, що простий хлопець, якому тільки тринадцять років, тобто він перебуває у віці, коли егоїзм так легко пояснити й легко пробачити, міг пережити таке потрясіння, почувши звістку, яка, коли ми візьмемо до уваги все, що нам відомо про сучасний світ, залишила б байдужими майже всіх. Але не всі люди однакові, бувають винятки і з гіршого боку, і з кращого, й один із найприємніших таких винятків – хлопець, що плаче через давню помилку, якої припустився його батько, а може, й осуджуючи себе самого, якщо він, як ми маємо всі підстави вважати, любив цього двічі винного батька. Марія простягла руку, щоб доторкнутися до сина, але він відсунувся від неї: Не чіпай мене, моя душа поранена. Ісусе, сину. Не називай мене своїм сином, ти також винна. Підліткам притаманна категоричність висновків і суджень, адже Марія була так само невинна, як і вбиті малюки, адже чоловіки все вирішують за нашу сестру, мій чоловік прийшов і сказав: Негайно їдьмо звідси, але потім змінив свою думку й без жодних пояснень розпорядився: Ні, поки що ми нікуди не ідемо, і мені довелося запитати в нього: Що то за крики лунають у селі? Марія нічого не відповіла синові, їй було б так легко пояснити йому, що на ній ніякої вини немає, але вона подумала про розп’ятого чоловіка, який теж загинув без вини, й зі слізьми сорому призналася собі в тому, що любить тепер його більше, аніж любила тоді, коли він був живий, тому й промовчала, адже за провину одного може відповідати й інший. Ходімо додому, нам уже нема чого тут робити, сказала вона, а син їй відповів: Ти йди, а я залишуся. Він почув себе вівцею, що відбилася від отари або втратила пастуха, навколишнє пустирище перетворилося на справжню пустелю, й навіть будинки, розкидані нижче по схилу, тепер здавалися великими обтесаними каменями з покинутої каменоломні, які помалу вростали в землю. Коли постать Марії розчинилася в попелястій глибині долини, Ісус, стоячи навколішки, закричав, і все його тіло палало вогнем, ніби стікало кров’ю: Батьку, батьку, навіщо ти мене покинув? – бо бідолашний хлопець і справді почував себе покинутим, на межі повного розпачу, так ніби він провалився в нескінченну самоту іншої пустелі, де не було ні батька, ні матері, ні братів та сестер і звідки починалася дорога мертвих. Пастух, що сидів між своїми вівцями і зливався з ними, здалеку дивився на нього.

* * *

Через два дні Ісус пішов із дому. Протягом цього часу можна було на пальцях однієї руки порахувати слова, які він промовив, а ночами він не заплющував очей, бо заснути не міг. Йому уявлялася жахлива різанина, він бачив, як вояки забігають у будинки, вихоплюють немовлят із колиски, розмотують пелюшки й рубають або проколюють мечами їхні ніжні тіла, він чув, як у божевільному розпачі зойкають матері, як пораненими биками ревуть батьки; уявляв він і самого себе в печері, якої ніколи не бачив, і в такі хвилини, ніби важка та висока хвиля, на нього накочувалося неподоланне бажання померти або принаймні не жити. Йому не давало спокою запитання, з яким він так і не звернувся до матері: скільки ж дітей там було повбивано, йому здавалося, що дуже й дуже багато, він уявляв собі цілу гору маленьких закривавлених тіл – обезголовлені, мов ягнята на бійні, вони чекали вогню, який спалить їх і з димом віднесе на небо. Але забувши поставити матері це запитання в годину одкровення, він вважав, що було б великою нетактовністю, забарвленою поганим смаком, підійти до неї тепер і сказати: Знаєш, мамо, я забув запитати тебе, скільки ж малюків відправили тоді на небо у Віфлеємі, а вона йому відповіла б: О сину, не думай про це, їх, думаю, не набралося й трьох десятків, а якщо вони й померли, то тільки тому, що Господь цього захотів, адже Він міг би порятувати їх від смерті, якби така була Його воля. Проте себе самого Ісус запитував знову й знову: Скільки? – він дивився на своїх братів і запитував: Скільки, скільки трупиків треба було покласти на шальку терезів, щоб вони переважили одне його врятоване життя. І вранці наступного дня Ісус сказав матері: Я не знатиму ані миру, ані спокою в цьому домі, я йду геть і залишаю тебе й братів. Марія піднесла руки до неба й гірко заголосила: Що ж це таке, як ти можеш, мій сину першонароджений, покинути свою матір, яка щойно стала вдовою, де це бачено, куди котиться наш світ, адже тут твій дім і твоя родина, як ми житимемо без тебе? Яків лише на рік від мене молодший, він не гірш за мене замінить тобі померлого чоловіка. Мій чоловік був твоїм батьком. Я не хочу говорити про нього, не хочу говорити ні про що більше, благослови мене в дорогу, якщо хочеш, якщо – ні, я все одно піду. І куди ж ти підеш, сину мій? Не знаю, можливо, в Єрусалим, можливо, у Віфлеєм, подивитися на той край, де я народився. Але ж там ніхто тебе не знає. Можливо, це й на краще, мамо, що вони зі мною зробили б, якби довідалися, хто я такий. Мовчи, а то тебе почують брати. Рано чи пізно вони все одно довідаються, як усе було. Ти наражаєш себе на велику небезпеку, адже по всіх дорогах тепер шастають римляни, виловлюючи повстанців Юди. Римляни не гірші, аніж вояки Ірода, вони ані накинуться на мене з мечами, ані стануть розпинати мене на хресті, адже я нічого поганого їм не зробив, я невинний. Твій батько теж був невинний, а що вони з ним зробили. Твій чоловік помер невинним, але в житті він не був невинний. Ісусе, диявол говорить твоїми устами. А ти певна, що не Бог говорить моїми устами? Не згадуй ім’я Господа марно. Ніхто не знає, коли ім’я Господа згадують марно, не знаєш цього й ти, не знаю і я; лише Бог бачить різницю, а його шляхи нам недовідомі. Сину мій… Що? Звідки ти, такий іще юний, набрався всієї цієї мудрості, цієї науки? Не знаю, мабуть, людина народжується з істиною в собі, але рідко коли її висловлює, бо не вірить, що це істина. Ти й справді вирішив піти з дому? Справді. А повернешся? Не знаю. Якщо мука твоя нестерпна, то піди у Віфлеєм, піди в Єрусалим, поговори з ученими книжниками, розпитай їх про все, вони тебе просвітять і напутять, і ти повернешся в батьківський дім до своєї матері та братів, які потребують тебе. Я не обіцяю, що повернуся. А як ти зароблятимеш собі на хліб, твій батько прожив надто мало, щоб як слід навчити тебе свого ремесла? Я працюватиму в полі, пастиму овець, попрошу рибалок, щоб вони дозволили мені виходити з ними в море. Ти не зможеш бути пастухом. Чому? Не знаю, таке в мене передчуття. Я буду тим, ким доведеться мені бути, а тепер, мамо… Ні, ні, ти не можеш так відразу піти, я приготую тобі чогось поїсти на дорогу, грошей у нас зовсім мало, але я спробую десь їх позичити, візьми сакви свого батька, на щастя, вони збереглися. Я візьму чогось поїсти, але сакви не візьму. Більш ніякої торбини в нас немає, твій батько не хворів ані на проказу, ані на коросту, тож ніяка зараза тобі не загрожує. Не візьму. Настане день, і ти заплачеш, згадавши батька, а ніякої пам’яті від нього в тебе не залишиться. Я вже виплакав усі сльози. Ти ще плакатимеш по ньому, й тоді навіть не згадаєш про те, чи завинив він у чомусь, чи ні, але на ці слова матері Ісус уже нічого не відповів. Старші діти підійшли до них і сказали: Ти йдеш із дому, вони нічого не знали про розмову між ним та матір’ю, про таємні причини, які спонукали його піти, і Яків сказав: Я теж хотів би піти з тобою, він мріяв про пригоди, про мандри, про небезпеки, про інші обрії. Ти повинен залишитися вдома, відповів Ісус, комусь треба подбати про матір, адже вона стала вдовою, це слово вилетіло в нього несамохіть, він навіть прикусив губу, щоб його затримати, але не встиг затримати ані його, ані сліз, які рясно полилися йому з очей, коли жива пам’ять про батька накотилася на нього, ніби потік нестерпно яскравого світла.

Ісус пішов після того, як пообідав разом з усією родиною. Окремо попрощався з кожним братом і з обома сестрами, попрощався із заплаканою матір’ю, сказав їй, сам не знаючи, навіщо це каже: Так чи інак, я повернуся, і, прилаштувавши на плечі торбину, перетнув подвір’я, відчинив хвіртку й вийшов на вулицю. Там він на якусь мить затримався, ніби до нього тільки тепер дійшло, щó він робить – іде з дому, від матері, від братів, від сестер, як часто буває, що на порозі – дверей або якогось рішення – нам несподівано спадає на думку новий аргумент або просто тривога здавлює груди, й ми готові відмовитися від свого попереднього наміру й дорого віддали б за те, аби не було сказано того, що було сказане. Саме про це подумала Марія, й уже вираз радісного подиву вималювався їй на обличчі, але її радість тривала недовго, бо син, перш ніж повернутися назад, поставив торбину на землю, після тривалої паузи, протягом якої він, здавалося, обмірковував якесь нелегке рішення. Ісус проминув своїх рідних, ні на кого не подивившись, і ввійшов до хати. Коли через хвилину він знову вийшов, у руках у нього були сандалії батька. Мовчки, не підіймаючи очей, так ніби якась потаємна сором’язливість не дозволяла йому ні з ким зустрітися поглядом, він засунув сандалії в торбину й пішов, не сказавши жодного слова й навіть не махнувши на прощання рукою. Марія підбігла до хвіртки, діти кинулися за нею, причому старші вдавали, ніби не надають особливого значення тому, що відбувалося, й ніхто навіть не помахав братові, бо той жодного разу не обернувся. Сусідка, яка проходила повз їхнє подвір’я й бачила всю цю сцену, запитала: Куди це зібрався твій син, Маріє, і Марія відповіла: До Єрусалима, йому там знайшлася робота, й він там житиме якийсь час, це була нахабна брехня, як ми знаємо, але іноді не так легко буває відрізнити брехню від правди, тож ліпше утриматися від надто поквапних моральних оцінок, бо якщо не підганяти час, то неодмінно настане день, коли правда обернеться брехнею, а брехня – правдою. Уночі, коли всі уже в хаті спали, крім Марії, яка намагалася вгадати, де тепер ночує син, під безпечним дахом караван-сарая, під якимсь деревом, посеред голих скель у горах, і чи не потрапив він, не доведи Господи, в руки до римлян, вона почула, як зарипіла хвіртка, і серце мало не вистрибнуло їй із грудей. Ісус повернувся, подумала вона, й у першу мить від радості розгубилася й заціпеніла, ні, вона не побіжить йому назустріч із переможним виглядом – ось, мовляв, як жорстоко ти вчинив зі своєю матір’ю, а сам і однієї ночі не витримав поза домом, це було б для нього приниженням, ліпше буде прикинутися, що вона цілком спокійна, вдати, ніби спить, і нехай навіть Ісус увійде й тихо ляже на свою мату, не сказавши: А ось і я, і тоді завтра вранці вона прикинеться дуже здивованою тим, що блудний син повернувся, а через те, що розлука тривала недовго, радість зустрічі не буде меншою, бо розлука – те саме, що смерть, і єдина між ними відмінність – це надія. Але він чомусь так довго не підходить до дверей, може, завагався в останню мить, цієї думки Марія вже не могла витримати, ось щілина у дверях, звідки вона зможе визирнути надвір, сама не будучи видимою, вона ще встигне повернутися на свою мату, якщо син вирішить увійти, і встигне його затримати, якщо він раптом передумає й поверне назад. Ступаючи навшпиньки, боса, Марія підступила до дверей і притулила око до щілини. Ніч була місячна, земля на подвір’ї блищала та мерехтіла, наче вода на поверхні озера. Висока чорна постать повільно наближалася до дверей, і коли Марія її побачила, то затулила рот руками, щоб не закричати. То був не син, а велетенського, неймовірного, грандіозного зросту жебрак, одягнений у лахміття, як і минулого разу, але в лахміття, що, як і тоді, – певно, під дією місячного світла, – перетворилося на розкішне одіння, що майоріло на вітрі. Перелякана Марія судомно вхопилася за ручку дверей. Чого йому тут треба, чого йому тут треба, шепотіли її тремтячі губи, а наступної миті вона й геть розгубилася: чоловік, який колись назвався янголом, відійшов трохи вбік, він залишився стояти біля самих дверей, але до хати не заходив, і вона чула лише його дихання, а потім якесь шкрябання, так ніби первісну рану землі роздовбували, щоб перетворити її на бездонну прірву. Марії не треба було ані запитувати, ані відчиняти двері, вона й без того знала, щó за ними відбувається. Велетенська постать янгола знову з’явилася на видноті, на мить затулила поле зору Марії, а потім, не поглянувши в бік будинку, рушила до хвіртки, несучи з собою ціле й неушкоджене, від кореня до останнього листочка таємниче дерево, яке тринадцять років тому виросло на місці, де була закопана чашка із землею, яка світилася. Хвіртка відчинилася й зачинилася, через один або два кроки янгол знову перетворився на жебрака і зник по той бік муру, хоч би хто він там був, тягнучи за собою довгі гілки, схожі на вкритих пір’ям змій, і тепер звідти не чути було ані найменшого звуку, ані шелесту, так ніби усе відбувалося лише уві сні або в уяві Марії. Вона повільно відчинила двері й обережно висунула голову надвір. Світ під високим і недосяжним небом був яскравим і світлим. Під самою стіною хати вона побачила чорну яму, звідки було висмикнуте дерево, й від нього в напрямку до хвіртки тягся білий мерехтливий слід, схожий на Молочний Шлях, так ми його назвемо, бо він не міг тоді називатися Дорогою святого Якова, бо той, на чию честь її буде названо, був на той час лише нікому не відомим хлопчаком із Галілеї приблизно одного віку з Ісусом, і один Бог знав, де вони в ті години перебували, обидва. Марія подумала про сина, але тепер уже без страху в серці, нічого поганого з ним не могло статися під цим прекрасним, бездонним, незбагненним небом і цим місяцем, схожим на спечений зі світла окраєць хліба, що живив усі джерела та соки землі. Зі спокоєм у душі Марія перейшла подвір’я, без страху ступаючи по зірках, що світилися на землі, й відчинила хвіртку. Виглянула на вулицю й побачила, що світляний слід уривається зовсім близько, так ніби листя втратило спроможність випромінювати біле сяйво, або, послухаймо нову фантазію жінки, яка вже не могла послатися на свою вагітність, жебрак знову набув подоби янгола й задля цього особливого випадку скористався нарешті крильми. Марія сприймала всі ті незвичайні явища якимсь глибинним чуттям, що перебувало на самому дні душі, й вони здавалися їй такими самими простими, природними й виправданими, як і її омиті місячним сяйвом руки. Вона повернулася в хату, зняла з гачка у стіні світильник і схилилася над глибокою ямою, що залишилася від висмикнутого із землі дерева. На дні ями вона побачила порожню чашку. Засунула в яму руку й дістала звідти чашку, то була та сама звичайна чашка, яку вона пам’ятала, лише зі жменькою землі в ній, яка, проте, вже не світилася, цілком прозаїчна посудина, що повернулася до свого первісного призначення, й віднині в неї знову наливатимуть молоко, воду або вино, залежно від апетиту та можливостей її господарів, адже слушно кажуть, що всяка річ має свій час і своє місце під небом.

* * *

У першу ніч своїх мандрів Ісус ліг спати не просто неба. Уже смеркалося, коли дорога вивела його до невеличкого села, розташованого на самій околиці міста Єнін, і доля, яка від самого його народження була до нього такою немилосердною, цього разу захотіла, щоб мешканці дому, у двері якого він постукав без особливої надії, попросивши тимчасового притулку, виявилися людьми співчутливими, такими, що не простили б собі до кінця життя, якби не пустили до хати цього хлопця перед настанням ночі, а ніч не обіцяла нічого доброго у той тривожний час війни та заколотів, коли невинних людей розпинали на хрестах, а немовлят убивали прямо в колисці. Ісус розповів своїм добрим господарям, що йде з Назарета в Єрусалим, але не став повторювати безсоромну брехню, яку почув із уст матері, ніби там знайшли для нього роботу, сказав, що йому доручено зустрітися з книжниками у Храмі й попросити їх розтлумачити один із пунктів закону, що дуже цікавить його родину. Господар дому був дуже здивований, що таку відповідальну місію було доручено зовсім юному парубійкові, хоч він, як відразу було помітно, уже був добре обізнаний у питаннях релігії, а Ісус пояснив їм, що так воно й має бути, бо ж він найстарший чоловік у родині, але про батька та його долю він не прохопився й словом. Він повечеряв разом із господарями, а тоді уклався спати під повіткою на подвір’ї, бо кращого місця для випадкових гостей у домі не було. Десь опівночі він знову побачив свій сон, хоч він і відрізнявся від попередніх тим, що цього разу його батько та озброєні верхівці не під’їхали так близько, й морда коня не висунулася з-за рогу вулиці, але нехай ніхто не думає, що завдяки цим дрібницям кошмар був не таким жахливим, уявімо себе на місці Ісуса, уявімо, що наш власний батько, який дарував нам життя, тепер скаче з оголеним мечем, щоб нас убити. Ніхто в домі не помітив, як страждав і мучився уві сні хлопець, якого вони прихистили на ніч, бо Ісус уже навчився навіть уві сні приборкувати свій жах, він машинально затуляв рот долонею, і його придушених у такий спосіб зойків ніхто не міг почути, бо вони лунали лише в його голові й не вихоплювалися назовні. Уранці Ісус поснідав разом із господарями й подякував їм, і при цьому вираз його обличчя був таким поважним, а слова – врочистими та доречними, що вся родина без винятку пережила відчуття, ніби їх осінила справжня благодать Божа, попри те, що вони належали до племені самарян, яких у тому краї шанували не вельми. Ісус попрощався й пішов, проте у вухах йому досі лунали слова, які сказав йому на дорогу господар дому, а вони звучали так: Будь благословен, Господи Боже наш, царю небесний, що направляєш усі кроки людини, на які він відповів, палко подякувавши тому ж таки Господові й царю небесному, який допомагає нам у всіх наших потребах і збагачує нас життєвим досвідом, що навчає нас давати більше тому, хто має більше.