Текст книги "Євангелія від Ісуса Христа"

Автор книги: Жозе Сарамаго

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 25 страниц)

І тоді Йосип уперше згадав про своїх дітей, промайнула також думка про дружину, але тих рідних імен та облич було стільки, що від недосипання та недоїдання в голові йому запаморочилось, і вона стала губити їх одного за одним, поки він ступав останні у своєму житті кроки, і зрештою в ній залишився один Ісус, його первісток, його вічна кара. Він пригадав, як вони розмовляли про його сон, як він сказав, що не може дати йому всіх відповідей, і ось тепер закінчується час і для відповідей, і для запитань.

За містом, на невисокому пагорбі, який видно було з кожної вулиці, стояли по вісім у ряд сорок забитих у землю грубих брусів, достатньо міцних, щоб витримати вагу людського тіла. Біля кожного бруса лежала на землі перекладина завдовжки в розкинуті руки людини. Побачивши знаряддя страти, кілька засуджених спробували були втекти, проте легіонери знали свою справу й, вихопивши мечі, перепинили їм шлях, один із повстанців кинувся на вістря меча, але зазнав невдачі, і його першим поволокли на хрест. І закипіла робота: руки кожного із засуджених прибивали до поперечини, яку потім підіймали на вершину високого, вертикально поставленого бруса. Повсюди лунали зойки і стогін, ридали й плакали жителі Сефориса, яких зігнали дивитись на це видовище. Незабаром хрести були цілком обладнані, на кожному висів чоловік із підігнутими ногами, як ми вже згадували раніше, й цікаво було б знати, навіщо вони так робили, можливо, з Рима надійшов наказ домогтися максимальної раціоналізації в цій роботі й заощаджувати матеріал, адже кожному зрозуміло, навіть людям мало обізнаним у технології розпинання, що для чоловіка, якого розпинають на повен зріст, хрест потрібен високий, тож виникає потреба в більшій кількості дерева, доводиться перевозити більший вантаж, ускладнюється процес установки, й треба також узяти до уваги, що невисокий хрест створює, якщо можна так висловитися, певні сприятливі умови для страчених, бо позаяк їхні ноги майже доторкаються до землі, їх потім легко буває зняти з хреста, не приставляючи до нього драбину, й вони, так би мовити, потраплять прямо в обійми своїх рідних, якщо їх мають, гробарів, коли надійде час їх поховати, адже не можуть вони висіти там вічно. Йосипа розпинали останнім, так вийшло, і тому йому довелося спостерігати, як одного за одним віддають на муки тридцять дев’ять його незнайомих товаришів, і коли надійшла його черга, він уже втратив останню надію і в нього не залишилося сил, щоб іще раз заявити про свою невинність, тому він не зміг використати останню нагоду врятуватися, коли солдат із молотком у руках сказав начальникові варти: Цей запевняв, що ні в чому не завинив, і начальник варти на мить завагався, саме на ту мить, протягом якої Йосип мав би закричати: Я невинний, але він промовчав, змирився з долею, а начальник окинув поглядом ряди розп’ятих і, певно, подумав, що симетрію буде порушено, якщо останній хрест не поставлять, адже число сорок – це число досконало кругле, тож він махнув рукою, і цвяхи було забито. Йосип закричав і кричав не змовкаючи, його підняли вгору, й він повис на цвяхах, які пробили йому зап’ястки, потім у нього вихопилося ще кілька розпачливих зойків, коли довгий цвях пронизав його складені докупи ступні, о мій Боже, подивись на людину, яку Ти створив, і слава Тобі, адже проклинати Тебе забороняє Закон. І зненацька, ніби хтось подав їм знак, зойк розпачу вихопився з горлянок жителів Сефориса, що спостерігали страту, але кричали вони не з жалю до страчених – це по всьому Сефорису спалахнули пожежі, омахи полум’я, наче лавина грецького вогню, з ревом облизували оселі городян, будівлі громадського призначення, дерева, які росли на внутрішніх подвір’ях. Не звертаючи уваги на пожежу, яку розпалили інші легіонери, четверо солдатів карального підрозділу бігали попід хрестами й залізними ломами роздроблювали гомілки розп’ятим. Сефорис палахкотів від краю й до краю, а тим часом розп’яті помирали один за одним. Тесля на ім’я Йосип був молодим чоловіком, що перебував у розквіті сил, кілька днів тому йому виповнилося тридцять три роки.

* * *

Коли закінчиться ця війна, а закінчиться вона скоро, бо вже чути її передсмертне хрипіння, буде підраховано, скільки людей у ній загинуло, одні тут, інші – там, одні близько, інші – далеко, і якщо з плином часу кількість тих, котрі полягли в боях або склали голови в несподіваних сутичках із ворогом, почне втрачати своє значення, а згодом і геть забудеться, то страчені на хресті – а їх було згідно зі статистичними підрахунками, що заслуговують на повну довіру, близько двох тисяч – надовго залишаться в пам’яті народів Юдеї та Галілеї, і там говоритимуть про них доти, доки не проллється кров нової війни. Дві тисячі страчених на хресті – це дуже багато мерців, але ця цифра здалася б нам іще більшою, якби ми уявили собі, що дві тисячі хрестів із розіпнутими на них людьми стоять на відстані кілометра обіч якої-небудь дороги або понад зовнішніми кордонами країни, яку згодом буде названо Португалією, бо саме такою приблизно буде їхня протяжність. На всьому просторі від річки Йордан до моря плачуть удови й сироти, така вже доля вдів та сиріт – плакати, і їм залишається тільки чекати, поки малі хлопчики виростуть і підуть на іншу війну, і їхнє місце займуть нові вдови та сироти, і якщо звичаї нерідко змінюються, якщо, наприклад, замість білого кольору жалобним стануть вважати чорний або навпаки, якщо замість рвати на собі волосся, його ховають під мереживною хусткою, то сльози завжди залишаються тими ж таки слізьми.

Марія ще не плаче, але в її душі вже виникло передчуття смерті, адже чоловік не повернувся додому, а в Назарет дійшли чутки, що римляни спалили Сефорис і чимало чоловіків розп’яли на хресті. У супроводі свого найстаршого сина Марія повторює той шлях, що ним, як вона має всі підстави припускати, пройшов учора її чоловік, вона, можна сказати, ступає у сліди його сандалій, сезон дощів іще не настав, легенький вітерець віє, майже не доторкаючись до землі, й відбитки сандалій Йосипа вже перетворилися на сліди доісторичного звіра, який жив у цій місцевості в прадавні часи, він тут пройшов учора, але це однаково, що сказати: він тут пройшов багато тисяч років тому, час не мотузка, довжину якої можна виміряти зав’язаними на ній вузлами, час – похила поверхня, яка вигинається хвилями, й лише пам’ять спроможна привести його в рух і наблизити до нас. Разом із Марією та Ісусом ідуть і інші жителі Назарета, хто підштовхуваний співчуттям, хто – цікавістю, серед них і кілька далеких родичів Ананії, але цим судилося повернутися до своїх домівок із тими самими сумнівами, з якими вони їх покинули, адже вони не знайшли труп, а отже, він може бути живий, вони не здогадалися пошукати його в руїнах старого складу, а якби навіть здогадалися, то навряд чи впізнали б свого мерця серед інших мерців, адже всі вони були обвуглені й чорні. Коли на півдорозі ці назаряни зустрінуться з підрозділом легіонерів, який прямував до їхнього села шукати повстанців, дехто з них поверне назад, стурбований долею свого майна, поверне назад, адже неможливо передбачити поведінку солдатів, які, постукавши у двері якогось будинку, не почують відповіді. Командир когорти захотів знати, чого треба цим селюкам у Сефорисі. Ми йдемо подивитись на пожежу, відповіли йому, й римлянин цілком задовольнився такою відповіддю, бо відколи почався світ, пожежі завжди приваблювали увагу людей, дехто навіть намагається стверджувати, що йдеться про особливий, неусвідомлений внутрішній поклик, про спогад про первісний вогонь, так ніби попіл може зберігати пам’ять про спалене, і це пояснює, чому ми з таким захватом споглядаємо вогонь незалежно від того, чи він горить у печі, яка зігріває нашу оселю, чи тремтить на кінчику ґнота свічки, яка цю оселю освітлює. Якби ми були такими ж необачними або такими відважними, як метелики, бабки та інші летючі комахи, то, певно, ми всі разом, весь рід людський кинувся б у вогонь, і тоді спалахнуло б таке сліпуче полум’я, що цей спалах проник би крізь заплющені повіки Бога й пробудив Його від летаргічного сну, та, на жаль, він прокинувся б надто пізно, щоб побачити й упізнати нас, бо ми б уже згинули в полум’ї. Хоч Марія має повен дім дітлахів, яких покинула без догляду, вона не повернула назад, а йде далі й іде досить спокійно, бо ж не щодня до села вдираються вояки, яким віддано наказ повбивати всіх малюків, не кажучи вже про те, що ці ж таки наші римляни дозволяють, щоб діти росли, й навіть заохочують їх до цього, а далі, мовляв, побачимо, далі їхня доля залежатиме від того, наскільки вони будуть слухняними і наскільки справно сплачуватимуть податки. Й ось тепер ідуть по дорозі мати й син, ідуть самі-одні, бо з півдесятка родичів Ананії, захопившись розмовою, далеко від них відстали, а що Марія та Ісус не мають чого сказати одне одному, крім слів, наповнених тривогою й передчуттям непоправного лиха, то, як наслідок, обоє ідуть мовчки, щоб не мучити одне одного, і дивна тиша, здається, накрила все, не чутно співу пташок, вітер повністю вщух, чутно лише шарудіння кроків, і навіть вони звучать якось невпевнено боязко, ніби кроки сором’язливого чоловіка, що проник у покинутий дім. Сефорис з’явився несподівано за останнім поворотом дороги, кілька будинків там іще горіли, тонкі струмені диму здіймалися над попелищем, то там, то там стриміли почорнілі стіни обвалених будівель і дерева, стовбури яких обгоріли згори донизу, але вони зберегли листя, яке тепер набуло іржавого кольору. А праворуч бовваніли хрести.

Марія кинулася бігти, але хрести були надто далеко, щоб вона могла дістатися до них одним ривком, і вона незабаром сповільнила ходу, та й не дивно, бо після стількох пологів, які відбувалися так часто, її серце вже не те, яким воно було колись. Ісус як слухняний син хотів би бути поруч із матір’ю й тепер, і потім, коли вони переживуть разом одну й ту саму радість або одне й те саме горе, але вона йде так повільно, з такими зусиллями переставляє ноги, так ми ніколи не дійдемо, мамо, й тоді вона робить жест, який означає: якщо хочеш, біжи вперед, і він біжить прямо через поле, щоб скоротити шлях, біжить, не чуючи під собою ніг. Тату, тату, повторює він, плекаючи в серці надію, що його тут не знайде, повторює з гірким розпачем сина, який його вже знайшов. Він добіг до перших рядів, деякі з розп’ятих іще висіли на хрестах, інших уже зняли, й вони лежали на землі, в чеканні, коли їх звідти заберуть, тут не так багато мерців, що мають родичів, які тепер їх оточили, річ у тому, що ці повстанці у своїй більшості прибули здалеку, вони воювали в різних загонах і тільки в цьому місті об’єдналися, щоб дати останній і вирішальний бій, а тепер кожен перебуває наодинці із самим собою, віч-на-віч із ні з чим не зрівнянною самотністю смерті, яку годі передати словами. Ісус не бачить батька, його серце прагне наповнитися радістю, але здоровий глузд підказує: Чекай, ти ще не добіг до кінця, та ось і кінець, він нарешті знайшов свого батька, якого шукав, на ньому майже немає крові, лише великі рани на зап’ястках і ногах, здається, він спить, мій батько, але ні, ти не спиш, батьку, ти не можеш спати з такими неприродно викрученими та скаліченими ногами, добре хоч у когось вистачило милосердя зняти тебе з хреста, а мерців тут так багато, що в тих добрих душ, які про тебе потурбувалися, не стало часу на те, щоб випрямити твої роздроблені й вивернуті кістки. Хлопець, якого звати Ісус, опустився навколішки біля трупа, він гірко плаче, хоче доторкнутися до батька, але не наважується, проте настає мить, коли біль стає сильнішим, аніж страх смерті, й тоді він обіймає нерухоме тіло. Тату мій, тату мій, гірко схлипуючи, повторює він, і тут ще один крик приєднується до його крику: О Йосипе, чоловіче мій, і Марія, що нарешті підійшла, геть засапана й виснажена, почала плакати ще здалеку, бо вже здалеку побачила, як зупинився її син, і зрозуміла, що її чекає. А тепер її плач став ще більш гірким і невтішним, бо вона побачила скалічені та спотворені ноги чоловіка, адже вона не певна, що людина не страждає після своєї смерті від болю, пережитого за життя, а надто в його останні хвилини, можливо, після смерті і справді все закінчується, але водночас ми ніяк не можемо бути певні, що принаймні протягом кількох годин пам’ять про пережиті страждання живе в тілі, яке ми називаємо мертвим, і зникає лише тоді, коли воно остаточно розкладається й зогниває. З ніжністю та обережністю, на які вона ніколи б не наважилася тоді, коли Йосип був живий, Марія спробувала вирівняти жахливі переломи його ніг, бо коли його знімали з хреста, туніка в нього трохи задерлася, й вивернуті та переламані ноги робили його тепер схожим на зламану ляльку. Ісус не доторкався до батька, він лише допоміг матері обсмикнути вниз його туніку, та все одно гомілки мертвого залишилися відкритими, а, мабуть, саме вони з особливою гостротою дають нам уявлення про те, яким тендітним і вразливим є людське тіло. Через те, що гомілки роздроблені, ступні вивернулися й відкрили рани на п’ятах, куди на запах крові злетілися рої мух. Сандалії Йосипа спали з ніг і тепер лежали під стовбуром великого дерева, на якому він нещодавно висів, як його останній плід. Зношені, покриті пилюкою, вони б так і залишилися там лежати, всіма забуті, якби Ісус їх не підібрав, він зробив це бездумно, ніби одержав такий наказ, простяг руку, чого Марія навіть не помітила, підібрав їх і сунув собі за пояс, наче символічну спадщину, що належала йому як першонародженому синові, бо чимало важливого в житті починається саме з таких дрібничок, тому ще й сьогодні кажуть: У черевиках свого батька і я чоловік.

Стоячи віддалік, римські легіонери пильно спостерігали за всім, що відбувалося, готові негайно втрутитися, якби натовп виявив ворожі наміри або пролунали заклики до бунту серед тих, котрі, плачучи та гірко стогнучи, з’юрмилися навколо страчених. Але настрій у людей не був войовничим, чи вони принаймні поки що не виявляли своєї ворожості, лише проказували заупокійні молитви, переходячи від одного з розп’ятих до іншого, й ось уже понад дві години над кожним із мерців лунали слова молитов і роздирався одяг, ліворуч від тіла, якщо оплакували родича, праворуч – якщо ні, й у тихому надвечірньому повітрі лунали голоси, що промовляли наспівуючи: Господи, навіщо Тобі людина, хіба вартий син людський того, щоб Ти ним цікавився, адже його життя скороминуще, мов подмух вітру, його дні минають, мов швидкоплинні тіні, чого варта людина, яка живе й не думає про смерть, людина, яку не турбує безсмертя її душі, народжена від жінки людина, якій даровано так мало днів і так багато тривог, вона виростає, мов квітка, і, як квітка, падає під серпом, ковзає, наче тінь, і ніколи не залишається на місці, чи ж заслуговує людина на те, щоб Ти про неї думав, і чи вартий син людський Твоєї уваги. А після того як хор визнав цілковиту нікчемність людини перед Богом, проголошену такими глибокими голосами, що здавалися радше голосами людської совісті, аніж тими голосами, що призначені для промовляння слів, він зазвучав несподівано радісно й урочисто, проголошуючи перед лицем того самого Бога велич людини: Але згадай також, що хоч Ти й зробив людину набагато меншою супроти янголів, проте увінчав її честю та славою. Коли жалобна процесія підійшла до Йосипа, якого тут ніхто не знав, а ще тому, що він був останнім із сорока страчених, заупокійні співи не тривали так довго, а проте тесля зміг забрати із собою на той світ усе, без чого він там не міг обійтися, а поспіх пояснювався насамперед тим, що Закон не дозволяє, аби страчені на хресті залишилися непохованими до наступного ранку, а сонце вже докотилося до самого обрію, й наближалися сутінки. З огляду на свою молодість Ісус не мусив рвати на собі одяг, від нього не вимагалося, щоб він виражав свою жалобу в такий спосіб, але його тонкий і тремтячий голос здіймався над голосами інших, коли він співав славослів’я Господові: Будь благословен, Господи, Боже наш, царю небесний, що в праведності тебе створив, що в праведності дозволив тобі прожити своє життя, що в праведності давав тобі їсти й пити, що в праведності допоміг тобі пізнати світ, що в праведності тебе забере на небо, будь благословен, Господи, що воскрешаєш мертвих. Лежачи на землі, Йосип, якщо він досі відчуває біль від угороджених йому в тіло цвяхів, певно, спроможний також почути й ці слова, і він знатиме, як багато означала праведність Бога в його житті, тепер, коли ані від цієї праведності, ані від самого життя йому вже немає чого сподіватися. Коли молитви були проказані, залишалося поховати мертвих, проте з огляду на велику кількість мерців і наближення ночі не було найменшої змоги надати кожному з них своє окреме місце, вирити окрему могилу, яку можна було б накрити обтесаним каменем, а тіло загорнути в поховальний саван. Тому вирішили просто викопати довгу яму і скласти туди мерців, так робилося не вперше й не востаннє, тіла вкинули до ями в тому самому одязі, в якому їх розп’яли, Ісус також одержав лопату й сумлінно трудився поруч із дорослими чоловіками, він виконував вирок долі, мудрішої за людей, він ховав свого батька, аби справдилося пророцтво: Син людський поховає людину, але сам залишиться непохований. Нехай ці слова, такі загадкові на перший погляд, не схиляють нас до метафізичних роздумів, бо їхній смисл надзвичайно простий і очевидний, вони хочуть лише сказати, що останню людину, позаяк вона буде останнім створінням на землі, не буде кому поховати. Але це аж ніяк не стосується хлопця, який сьогодні ховає батька, адже на ньому не закінчується світ, ще тисячі й тисячі років люди народжуватимуться й помиратимуть, і якщо правду каже прислів’я, що людина людині вовк, то ми не маємо жодних підстав сумніватися, що людина людині завжди викопає могилу.

Сонце вже заховалося по той бік гори. Великі чорні хмари стали купчитися над долиною річки Йордан, повільно сунучи на захід, ніби притягувані останнім світлом дня, яке фарбувало їхні вершини в червоний колір. Повітря несподівано посвіжіло, й вельми ймовірно, що вночі випаде дощ, хоч для цього сезону дощі не властиві. Римські легіонери вже пішли, прагнучи ще завидна дістатися до свого табору, розташованого поблизу, й куди, певно, вже повернулися їхні товариші, що ходили на розвідку в Назарет, саме такою узгодженістю дій і відрізняється сучасна організована армія від, скажімо, бунтівного війська Юди Галілеянина, й результат такої організованості ми бачимо на власні очі, тридцять дев’ятеро страчених на хресті повстанців, а з ними й один невинний, якому випало бути не в той час і не в тому місці. Жителі Сефориса підуть шукати собі місце для ночівлі у спаленому місті, а завтра вранці кожна родина пильно перегляне, що там залишилося після пожежі від їхнього домашнього скарбу, чи бодай якісь речі не згоріли у вогні й чи буде з чим починати життя десь на новому місці, бо так відразу Рим нізащо не дозволить відбудувати місто. Марія та Ісус наче дві тіні посеред лісу, в якому стримлять лише голі стовбури дерев, без гілля й без листя, й мати притягує сина до себе, дві перелякані істоти шукають мужності одна в одній, чорне небо їм не допомагає, а мерці, які лежать під землею, здається, ось-ось схоплять живих за ноги й затримають їх. Заночуймо в місті, запропонував Ісус, а Марія відповіла: Ми не можемо, твої брати залишилися самі вдома й вони хочуть їсти. Вони майже не бачили землю, по якій ступали їхні ноги. Нарешті, після того, як багато разів спотикалися й один раз упали, вони вийшли на дорогу, схожу на ложе пересохлої річки, яке білою смугою виділялося в темряві ночі. Коли вже залишили Сефорис позаду, почав падати дощ, безперервний, настирливий, за короткий час дорожна пилюка перетворилася на багно, й Марії та її синові довелося роззутися, щоб сандалії в ньому не грузли. Вони йшли мовчки, мати накрила голову сина своєю накидкою, їм не було чого сказати одне одному, можливо, обоє плекали потаємну надію, що Йосип не помер, що ось вони прийдуть додому й побачать, що він там, доглядає, як може, дітей і скаже дружині: Чого вам заманулося піти до міста, не спитавшись у мене дозволу, й на очі Марії знову набігли сльози, й не тільки від невтішного смутку та глибокого горя, а й від нескінченної втоми, від невблаганного дощу, від нескінченної ночі, усе було надто похмурим і чорним, аби повірити в те, що Йосип живий. Одного дня хтось прийде й розповість удові, що на околиці Сефориса сталося чудо, що хрести, які були знаряддям страти, пустили коріння і вкрилися зеленим листям, і слово «чудо» аж ніяк не було перебільшенням, бо хоч римляни, супроти свого звичаю, й не забрали тоді хрести з собою, але здавалося неможливим, щоб надпиляні з обох кінців та обтесані стовбури дерев зберегли в собі живі соки й закривавлені й мертві бруси змогли перетворитися на живі дерева. То кров мучеників, казали люди, сповнені глибокої віри, то дощ, відповідали їм скептики, але ні пролита кров, ні вода, що лилася з неба, не вкривали раніше зеленню безліч хрестів, які римляни залишали після себе в горах або на рівнинах пустель. Але ніхто тоді не наважився сказати, що те чудо сталося з волі Божої, і не тільки тому, що ця воля, хоч би якою вона була, завжди залишається недовідомою, а й тому, що ніхто не зміг би пояснити, за які такі особливі заслуги та переваги страчені на хрестах у Сефорисі сподобилися такої незвичайної божественної ласки, що більше личить богам поганським. Ці дерева залишаться там дуже надовго, й настане день, коли з пам’яті людей зітреться, щó там відбулося, а проте люди завжди і для всього прагнуть знайти пояснення, хибне або правдиве, й вони навигадують безліч легенд та історій, що спочатку зберігатимуть якийсь зв’язок із фактами, але він дедалі слабнутиме, і зрештою все перетвориться на фантазію чистої води. А потім неминуче настане день, коли ці дерева повмирають від старості і їх спиляють, а коли захочуть на цьому місці прокласти автомагістраль або збудувати школу, житловий дім, торговельний центр чи військовий дот, сюди приженуть екскаватори, які розриють землю й викинуть на її поверхню останки тих, котрі спочивали в ній дві тисячі років, у такий спосіб ніби повернувши їх до життя. І тоді сюди прийдуть антропологи, й професор анатомії дослідить останки, щоб потім повідомити приголомшеному світові, що в ті часи людей розпинали на хресті із зігнутими ногами. А що світ не зможе спростувати наукові заслуги того професора, то він зненавидить його з міркувань естетичних.

Коли Марія та Ісус прийшли додому, вимокши до рубця, обляпані багнюкою і клацаючи зубами від холоду, то виявили, що діти були доглянуті краще, аніж вони собі уявляли, завдяки винахідливості й турботам двох найстарших, Якова та Лізії, які, помітивши, що ніч стає холодною, здогадалися розпалити вогонь у печі, й усі з’юрмилися біля нього, намагаючись погамувати голод, який смоктав їх ізсередини, теплом, що гріло їх іззовні. Почувши, як брязнула клямка хвіртки, Яків відчинив двері, дощ на той час перетворився на справжню зливу, з-під якої вибігли мати і старший брат, і коли вони увійшли до хати, то вода стікала з них струмками. Діти дивилися на них і зрозуміли, що батько не прийде, коли двері за ними зачинилися, але мовчали, й тільки Яків наважився запитати: А батько де? Глиняна долівка повільно всмоктувала воду, що стікала з просякнутих дощем тунік, у тиші було чутно, як у печі пострілюють вологі дрова, діти дивилися на матір. І Яків запитав знову: А батько де? Марія розтулила рота, щоб відповісти, але фатальне слово, наче зашморг, здавило їй горло, й на запитання брата відповів Ісус: Батько помер, і сам не знаючи, навіщо він це робить, чи то бажаючи навести неспростовний доказ того, що батька вони вже не побачать ніколи, висмикнув із-за пояса мокрі сандалії й показав їх братам і сестрам: Ось його взуття. Перші сльози вже бризнули з очей найстарших, але тільки тоді, коли діти побачили сандалії, не взуті на батькові ноги, вибухнув дружний плач, тепер усі плакали, плакала вдова і плакали її дев’ятеро дітей, і вона не знала, кого з них утішати, й нарешті опустилася навколішки на долівку, геть виснажена й знесилена, а діти оточили її живим гроном, яке не треба було топтати ногами, щоб вичавити з нього вино гірких сліз. Лише Ісус залишився стояти, притискаючи батькові сандалії до грудей у туманному передчутті, що коли-небудь йому доведеться їх узути, якщо він на це наважиться. Незабаром діти стали відходити від матері, старші з тієї сором’язливості, яка вимагає від нас, щоб ми страждали на самоті, менші просто наслідували приклад старших, бо самі вони були ще неспроможні збагнути, яке велике горе їх спіткало, вони просто плакали – у цьому малі діти поводяться достоту так само, як старі люди, які плачуть тоді, коли нічого не відчувають, а може, саме тому, що втратили спроможність щось відчувати. Досить довго Марія стояла отак навколішки посеред хати, ніби чекала вирішення своєї долі або судного вироку, але тут раптом відчула, що мерзне, бо мокрий одяг прилип їй до тіла, і тоді вона зіп’ялася на ноги, підняла віко скрині, дістала звідти стару й латану-перелатану сорочку чоловіка й подала її Ісусові, сказавши: Скинь те мокре, що на тобі, вдягни оце й сядь близенько до вогню. Потім покликала своїх двох дочок, Лізію та Лідію, звеліла їм підняти й тримати мату, щоб вона замінила їй завісу, й, у свою чергу, перевдяглася, стоячи за нею, з мокрого в сухе, після чого знайшла ті невеличкі запаси харчів, які зберігалися в домі, й стала готувати вечерю. Ісус грівся біля вогню, сидячи в батьківській сорочці до п’ят із надто довгими для нього рукавами, за інших обставин брати посміялися б із нього, адже він здавався в цьому одязі справжнім опудалом, але сьогодні вони на таке не наважились, і не тільки через велике нещастя, яке впало на їхні голови, а й тому, що брат сьогодні ніби став набагато дорослішим і навіть набагато вищим на зріст, і це враження тільки підсилилося, коли він повільними й розміреними рухами підсунув ближче до вогню батьківські сандалії, хоч у цьому його русі не було ніякого сенсу, адже господаря цих сандалій уже не було на світі. Яків, брат найстарший за віком після Ісуса, сів поруч із братом і тихо запитав: Що сталося з нашим батьком? Його розп’яли разом із повстанцями, – відповів Ісус також пошепки. Чому? Я не знаю, їх там було сорок, і наш батько серед них. Може, й він був повстанцем. Хто? Наш батько. Ні, він повстанцем не був, він завжди був тут, весь у своїй роботі. А де віслюк, ви його знайшли? Ми не знайшли його ані живого, ані мертвого. Мати нарешті приготувала вечерю, усі посідали навколо спільної великої миски і стали їсти, щó там було. У кінці вечері очі в найменших стали злипатися, й хоч які вони були збуджені, стомлене тіло вимагало відпочинку. Під задньою стіною розгорнули мати для хлопчиків, а дівчаткам Марія сказала: Лягайте поруч зі мною, й вони лягли по обидва її боки, щоб ніхто не ображався. Крізь щілину у дверях проникало холодне повітря, але в хаті було тепло – від печі, вогонь у якій ще не зовсім погас, від дітей, які тулилися одне до одного, й незабаром, попри смуток та зітхання, прийшов сон. Марія подала всім приклад, вона стримувала сльози, хотіла, щоб діти заснули якнайскоріше, заради них самих, але також і тому, що їй хотілося побути на самоті зі своїм горем, обміркувати своє майбутнє, без чоловіка і з дев’ятьма дітьми, яких треба було годувати й вивести в люди. Та, попри думки, що не давали їй спокою, попри те, що боліла душа, до всього байдуже тіло не змогло вчинити опір сну. Тепер спали всі.

Посеред ночі глухий стогін розбудив Марію. Спершу їй здалося, що то вона сама застогнала уві сні, але вона вже не спала, а стогін пролунав знову, ще гучніший. Вона сіла, обережно, щоб не розбудити дочок, розглянулася навкруги, але світло каганця не досягало того місця, де спали хлопчики. Хто там стогне, подумала вона, проте у глибині душі знала, що застогнав Ісус. Вона нечутно підвелася на ноги, взяла каганець, що висів на цвяху, біля дверей, і, піднявши його над головою, щоб світло падало далі, обвела поглядом сонних синів і переконалася в тому, що крутиться, щось бурмоче та стогне саме Ісус, так ніби змагається з кошмаром, і немає сумніву, що сниться йому батько, адже для хлопця його віку йому довелося побачити надто багато – смерть, кров і тортури. Марія подумала, що їй слід розбудити його, урвати цю іншу форму агонії, але вона стримала свій порив, їй не хотілося, щоб син розповів їй про те, що йому наснилося, та ці думки вмить вилетіли в неї з голови, коли вона побачила, що син спить, узутий у сандалії батька. Це вивело її з рівноваги – що за ідіотська думка, що за неповага, якій немає виправдання, – взутися в сандалії власного батька, коли ще й доби не минуло відтоді, як він помер! Вона повернулася до своєї мати, не знаючи, що їй і думати. Можливо, вдягнений у батькову сорочку та взутий у його сандалії, син повторював уві сні смертну дорогу батька, починаючи від того, як він вийшов учора з дому, й у такий спосіб увійшов у світ чоловіків, до якого він уже належав за Божим законом, але де тепер він здобув нові права – право успадкувати батькове майно, хай навіть воно і складалося лише зі старої латаної сорочки та дірявих сандалій, і право бачити сни про батька, хай навіть у тих сновидіннях він побачить лише його останні кроки по землі. Навряд чи Ісусові могло наснитися щось інше, подумала Марія.

Ранок видався сонячний і безхмарний, жарке сонце щедро сипало з неба яскравим промінням, не було жодних підстав боятися нового дощу. Марія вийшла з дому рано разом із тими своїми синами, які вже ходили до школи, а також Ісусом – він, як ми вже згадували, своє навчання закінчив. Вона пішла до синагоги, щоб повідомити там про смерть Йосипа і про тяжкі обставини, в яких вона тепер опинилася, а також розповіла про той далеко не малозначущий факт, що, хоч те місце й було вельми непідходящим і часу залишалося зовсім мало, над тілом Йосипа, як і над тілами інших нещасливців, були прочитані заупокійні молитви, в достатній кількості й належного змісту, тож вона має всі підстави вважати, що її чоловіка поховано як годиться. Повертаючись додому зі старшим сином, Марія подумала, що ось їй випадає добра нагода запитати його, навіщо він узув батькові сандалії, але в останню секунду вона втрималася, бо найімовірніше, Ісус не зміг би пояснити їй, чому він так зробив, і почув би себе винним перед матір’ю за свій дивний вчинок, що виходив за рамки звичних пояснень, адже якби, наприклад, він підвівся посеред ночі, щоб з’їсти потайки шматок хліба, і мати зловила його на цьому, він міг би послатися на те, що відчув голод, але ж епізод із сандаліями так просто пояснити йому не вдалося б, либонь, у цьому випадку його мучив зовсім інший голод, про який нам мало що відомо. Але тут у голові Марії промайнула зовсім інша думка, вона згадала про те, що тепер її старший син став головою родини, а тому їй як його матері, що від нього залежить, треба ставитися до нього з належною уважністю та повагою, і тому буде вельми доречно запитати, який кошмар мучив його вночі. Тобі снився батько, запитала вона, але Ісус прикинувся, ніби не почув її запитання, й відвернув обличчя, але мати вирішила виявити наполегливість і знову запитала: Тобі снився батько, але відповідь сина була для неї досить несподіваною, бо спочатку він сказав: Так, а потім відразу: Ні, несподіваним для неї був і похмурий вираз його обличчя, їй навіть здалося, що він знову бачить перед собою мертвого батька. Далі вони вже йшли мовчки, й коли повернулися додому, Марія відразу заходилася чесати вовну, думаючи, що відтепер їй доведеться працювати більше, адже треба якось утримувати родину, а майстерність і вміння, дякувати Богові, у неї є. Щодо Ісуса, то він подивився на небо, переконався в тому, що воно обіцяє гарну погоду, підійшов до теслярського верстата свого батька, який стояв під дахом, і почав, одне за одним, передивлятися його незакінчені замовлення та інструменти, з’ясовуючи, в якому вони стані, й Марія відчула в серці глибоку радість, побачивши, що син уже з першого дня так серйозно поставився до своєї нової відповідальності. Коли менші сини повернулися додому із синагоги й усі розташувалися за обіднім столом, лише дуже уважний спостерігач міг би помітити, що ця родина лише кілька годин тому пережила втрату свого природного голови, чоловіка й батька, й, окрім Ісуса, чиї нахмурені чорні брови свідчили про глибоку задуму, всі інші, й Марія теж, здавалися спокійними і втихомиреними, бо ж написано: Гірко плач і волай від болю, дотримуйся жалоби по небіжчику протягом дня або двох, залежно від того, ким він для тебе був, бо так заведено між людьми, а потім забудь про свій смуток і знову втішайся життям, а ще сказано: Не дозволяй, щоб смуток оселився в твоєму серці, і проганяй його, пам’ятай, що й для тебе настане час, коли ти підеш туди, звідки нема повернення, ти вже нічим не допоможеш мертвому й лише зашкодиш собі самому. Сміятися їм ще було рано, але надійде час і для сміху, бо дні минають за днями, а пори року змінюються іншими порами року, проте найкращу науку знаходимо в Еклезіаста, що повчає: Тому я хвалю веселощі й радість, бо немає нічого кращого в житті людини під сонцем, як їсти, пити та розважатися, це супроводжує людину в її трудах, протягом тих днів, які подарував їй Бог під сонцем. Надвечір Ісус та Яків піднялися на плаский дах і зашпаклювали соломою та заліпили глиною щілини, крізь які протягом усієї ночі вода капала в хату, й немає нічого дивного в тому, що у свій час ми про це не згадали, адже не годиться звертати увагу на такі дрібні прикрощі нашого повсякденного життя, коли хтось помирає, бо смерті людини, винної чи безневинної, слід віддавати перевагу над усім іншим.