Текст книги "Євангелія від Ісуса Христа"

Автор книги: Жозе Сарамаго

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 25 страниц)

А Ісус спочатку попід міськими мурами, а потім іншою дорогою, що перетинала поля, почав спускатися в долину Аялонську. Коли переходив через село, зупинився й купив на гроші, яких мати не захотіла взяти, трохи харчів, хліба та смокви, молока для себе й для ягняти, молоко було овечим, а молоко однієї вівці навряд чи можна відрізнити від молока іншої, й у цьому випадку принаймні можна вважати, що мати матері варта. А тому, хто здивується, побачивши, як юнак витрачає гроші на ягня, що вже мало б померти, ми могли б відповісти, що в цього хлопця було два ягняти, й одного з них він віддав на вівтар Господа, а цього другого сам же таки Господь не захотів прийняти, бо помітив у нього ваду – надірване вухо. Але ж погляньте, вухо у нього ціле, відповіли б нам. Ну, якщо так, то я сам його надірву, сказав би Ісус і, закинувши його за плечі, пішов би далі своєю дорогою. Він побачив отару, коли вже почало сутеніти, тим швидше, що небо вже затягли низькі чорні хмари. Повітря вже було насичене напругою, яка передує грозі, й щоб це підтвердити, перший спалах блискавки розітнув небо саме в ту мить, коли отара з’явилася перед очима в Ісуса. Дощ не пішов, це була одна з тих гроз, які називають сухими, проте вони здаються страшнішими, ніж грози звичайні, бо перед ними ми почуваємо себе цілком безпорадними, адже в таких випадках немає завіси з дощу та вітру, хоч і невідомо, від чого така завіса може завісити, тут відбувається безпосередня битва між небом, яке гримить і розколюється сполохами блискавок, і землею, що б’ється в судорогах, неспроможна відповісти ударом на удар. За сто кроків від Ісуса спалахнуло нестерпне, сліпуче світло й розкололо від кореня до верхівки оливу, що загорілася, ніби велетенський смолоскип. Від удару, що з оглушливим ляскотом пролунав над самою його головою, небо тріснуло й розпалося від обрію до обрію, й Ісус упав на землю, мов підкошений. Сяйнули ще дві блискавки, одна тут, друга – там, ніби були промовлені два вирішальні слова, й грім поступово став віддалятися, аж поки його перекоти не перетворилися на лагідне мурмотіння, на приязну розмову між землею й небом. Ягня підвелося, не зазнавши шкоди від падіння, й коли страх минув, підійшло до Ісуса й доторкнулося губами до його губів, не лизнуло його, не обнюхало, а лише доторкнулося, й цього було досить, – ми не маємо підстав сумніватися, – щоб він прийшов до тями. Ісус розплющив очі, побачив ягня, потім – чорне небо, йому привиділося, ніби чорна рука душить те, що залишилося від дня. Олива досі палахкотіла. Заворушившись, Ісус відчув біль, але тіло підкорялося йому, якщо взагалі можна говорити про послух тіла, яке так легко оглушити й пожбурити на землю. З великими зусиллями він спромігся сісти й радше навпомацки, аніж за допомогою зору, переконався, що опіків у нього немає, що ані руки, ані ноги в нього не зламані й не паралізовані, й лише в голові йому досі дзвеніло та гуділо, і той дзвін та гуд, здавалося йому, ніколи не припиниться. Він пригорнув ягнятко до себе і сказав, сам не розуміючи, звідки в нього взялися такі слова: Не бійся, Він лише хотів показати тобі, що міг би вбити тебе, якби хотів, а мені – що це не я врятував тобі життя, а Він. Останній гуркіт грому пролунав у просторах неба, наче протяжне зітхання, а внизу, наче жадана оаза, біліла отара. Ще долаючи заціпеніння в руках і ногах, Ісус почав спускатися схилом. Ягня, яке він лише з остороги вів на мотузці, бігло поруч із ним, мов цуценя. Позад них досі палахкотіла олива. І саме в її мерехтливому червонястому світлі, а не у світлі вже майже погаслих сутінків Ісус побачив, як постала перед ним, наче привид, висока постать Пастиря, закутана у плащ, довжина якого, здавалося, не мала кінця, і, тримаючи в руці патерицю, що могла, якби він підняв її вгору, доторкнутися до хмар, сказав Пастир: Я знав, що тебе зустріне гроза. Я й сам мав би це знати, відповів Ісус. А що це в тебе за ягня? Грошей, які в мене були, не вистачило на купівлю пасхального ягняти, тому я сів біля дороги і став просити милостиню, і тоді один старий чоловік дав мені це ягня. А чому ж ти не приніс його в жертву? Я не зміг, не був спроможний. Пастир усміхнувся: Тепер я краще розумію, чому Він дав тобі повернутися до отари й тут, на моїх очах, показав тобі Свою силу. Ісус нічого не відповів, він сам щойно сказав ягняті приблизно те саме, але йому не хотілося, тільки-но прибувши, розпочинати нову розмову про Бога та мотиви Його вчинків. І що ж ти хочеш тепер зробити з цим ягням? Нічого, я приніс його сюди, щоб воно приєдналося до отари. Білі ягнята всі однакові, й завтра ти його вже не впізнаєш серед інших. Воно мене знає. Настане день, коли воно почне тебе забувати, крім того, йому обридне постійно тебе шукати, треба буде якось його позначити, надрізати йому вухо абощо. Йому болітиме, мені його шкода. Нічого страшного, адже й тебе позначили, надрізали тобі крайню плоть, щоб видно було, якому Богові ти належиш. Це зовсім інше. Воно лише здається іншим, а насправді – це те саме. Поки вони розмовляли, Пастир зібрав трохи хмизу і став викрешувати вогонь, щоб розпалити багаття. Ісус сказав: Чи не ліпше принести сюди гілку оливи, яка досі горить, а Пастир йому відповів: Ні, нехай ліпше вогонь, який упав із неба, сам себе поглине. Стовбур оливи тим часом перетворився на суцільний жар, який жеврів у темряві, вітер відривав від нього скіпки та шматочки кори, які розсипалися дощем іскор і відразу згасали. Навіть темрява не могла приховати хмари, що, здавалося, нависли над самими їхніми головами. Пастир та Ісус, за своїм звичаєм, сіли вечеряти, що дало нагоду першому іронічно кинути: Отже, цього року ти не їстимеш пасхального ягняти. Ісус промовчав, проте в душі зрозумів, що тепер перед ним постала серйозна проблема, віднині йому доведеться шукати способу розв’язати нерозв’язну суперечність – їсти м’ясо, але так, щоб не вбивати жодного живого створіння. Що ж нам тепер із ним робити? – запитав Пастир і провадив: – Я маю на увазі твоє ягня, помітимо ми його якось чи ні? Я не зможу цього зробити, сказав Ісус. Тоді я сам це зроблю. І швидко та рішуче змахнувши ножем, Пастир відтяв ягняті кінчик вуха, потім показав Ісусові невеличкий відтятий шматок і запитав: Що мені з ним зробити – закопати чи просто викинути, й Ісус не думаючи відповів: Дай-но мені, й кинув клаптик вуха у вогонь. Те саме зробили і з твоєю крайньою плоттю, – сказав Пастир. З надрізаного вуха ягняти повільно закапали краплі блідої крові, але незабаром кровотеча припинилася. Від вогню разом із димом тепер ширився п’янкий запах ніжного паленого м’яса. Отож наприкінці тривалого дня, заповненого хлоп’ячими забаганками та суперечливими намірами і вчинками, Господь нарешті одержав те, що Йому по праву належало, і хто знає, чи не завдяки тій грандіозній та величній грозі з її громами та блискавками Він зрештою примусив упертих пастухів підкоритися Його волі. З надрізаного вуха ягняти впала на землю остання краплина крові, й земля вмить її проковтнула, бо не годиться втрачати найдорогоціннішу частину жертви, про яку точилося стільки дискусій.

І сталося так, що саме ця вівця, на яку з плином часу перетворилося те ягня, звичайнісінька, нічим не прикметна вівця, що відрізнялася від інших хіба що надрізаним вухом, через три роки відбилася від отари й заблукала на диких землях на південь від Єрихона, що межували з пустелею. У такій величезній отарі неможливо помітити, чи там однією вівцею більше, чи однією менше, проте тварина, про яку ми говоримо, якщо досі пам’ятаємо її походження, можна сказати, не зовсім така, як інші, та й наші пастухи – не ті люди, які зустрічаються на кожному кроці, а тому не слід дивуватися, що Пастир, пильно оглянувши отару з-під своїх кущуватих брів, відразу помітив пропажу, й для цього йому не треба було перелічувати всіх овець. Він покликав Ісуса й сказав йому: Твоєї вівці в отарі немає, іди її пошукай, а що Ісус не став запитувати його: А звідки ти знаєш, що пропала саме моя вівця, то не станемо запитувати його про це й ми, бо нас набагато більше цікавить, як Ісус, довірившись лише своєму знанню місцевості, якої, власне кажучи, він майже не знав, та своєму чуттю – до речі, вельми слабкому – піде досі ніким не протоптаними стежками куди очі дивляться, як він зможе не заблукати в цьому неозорому просторі, що простягся від обрію до обрію. Позаяк на той час вони вже покинули родючі долини поблизу від міста Єрихон, де не захотіли залишатися, бо можливість вільно кочувати там, де ніхто їх не потурбує, вони ставили набагато вище, аніж можливість постійного спілкування та торгівлі з людьми, то людина або вівця найімовірніше могли заблукати там, де омріяна самота не буде надто затьмарена тяжкими зусиллями якось прогодуватися. Керуючись цією логікою, Ісус дійшов висновку, що його вівця непомітно й ніби неумисне відстала від отари й тепер скубе травичку десь на зелених луках біля самого Йордану й – про всяк випадок – на виду в міста Єрихон. Проте логіка далеко не завжди узгоджується з реальним життям, і нерідко буває так, що воно обирає саме непередбачене, саме те, що здається найменш імовірним серед усіх можливих варіантів, і в зв’язку з цим нерідко буває, що найочевидніше, те, що було передбачене наперед, керуючись лише йому відомими резонами, обирає собі найменш пряму дорогу, так би мовити, відхиляється від магістральної лінії наших висновків та міркувань. І якщо все відбувається саме так, то Ісусові ліпше шукати свою заблукалу вівцю не на зелених луках, що залишилися в них позаду, а на сухих і випалених просторах пустелі, що лежать у них попереду, й аргументи, що, мовляв, вівця не для того відбилася від отари, щоб померти з голоду та від спраги, тут анічогісінько не важать, бо, по-перше, нікому не відомо, що насправді відбувається в овечій голові, а по-друге, не слід забувати і про вже згадану непередбачуваність очевидного, внаслідок чого очевидне нерідко обертається неймовірним. Тож Ісус подався на пошуки в пустелю, і його рішення анітрохи не здивувало Пастиря, що, навпаки, мовчки виразив йому своє схвалення повільним і врочистим кивком голови, який – чи ж не дивина! – можна було зрозуміти і як знак прощання.

Тутешня пустеля зовсім не схожа на безкраї й сипучі піски, відомі під цією назвою. Тутешня пустеля – це радше нескінченна низка сухих і твердих пагорбів, що плавно перетікають один в один і утворюють неймовірно заплутаний лабіринт долин та улоговин, на дні яких виживають лише рідкісні рослини, які цілком складаються зі шпичаків та колючок і які можуть пережувати хіба що твердокам’яні ясна кіз, бо ніжні губи вівці будуть поранені ними після першого ж доторку. Тутешня пустеля вселяє набагато більший жах, аніж ті, що утворені з чистих пісків або з тих рухливих дюн, які постійно змінюють свою форму та обриси, у цій пустелі кожен пагорб, приховуючи в собі загрозу, остерігає про небезпеку, яка чатує на подорожнього за наступним пагорбом, і коли ми підіймаємося на нього, то з тремтінням у тілі відчуваємо, що загроза не зникла, а лише перемістилася нам за спину. Тут на крик, який у нас вихопиться, не відповідає луна від цього ж таки крику, а кричать нам у відповідь самі пагорби або те невідоме й грізне, що в них ховається. У таку-от дику пустелю й увійшов Ісус лише з торбиною на плечі та патерицею в руках. Та не встиг він ступити й кількох кроків, не встиг перейти за межу того світу, як помітив, що старі сандалії, які дісталися йому у спадок від батька, остаточно розпалися в нього на ногах. Вони й так служили йому досить довго, він поставив на них не одну латку, щоб продовжити їм життя, але зрештою навіть шевське мистецтво Ісуса виявилося безпорадним перед руйнівною дією часу, і йому не вдалося врятувати сандалії, які пройшли стільки доріг і всмоктали в себе стільки поту, змішаного з дорожньою пилюкою. Ніби підкоряючись якомусь наказу, порвалися останні поворозки, перетерлися ремінці, лопнула дратва, й ноги Ісуса залишилися босими на руїнах його колишнього взуття. Хлопець – ми так називаємо його за давньою звичкою, бо юдей, якому виповнилося вісімнадцять років, значно більше схожий на дорослого чоловіка, ніж на юного підлітка, – пригадав, що він досі носить у торбині свої старі сандалії, сентиментальну реліквію зі свого минулого, й, піддавшись марній ілюзії, спробував їх узути. Але Пастир мав слушність, коли йому сказав: Ноги, які виросли, уже не зменшаться, і, діставши їх тепер із торбини, Ісус не міг навіть повірити, що ці крихітні сандалії колись налазили на його ноги. Отже, він опинився босий перед лицем пустелі, як Адам, коли його вигнали з раю, і так само, як Адам, завагався, перш ніж ступити перший крок на напечену сонцем землю, яка кликала його. Але потім, сам не знаючи, навіщо це робить, можливо, саме тому, що згадав про Адама, він випустив із рук торбину й патерицю, одним порухом стягнув через голову туніку й залишився, як Адам, голий. Тут, де він тепер стоїть, його вже не бачить Пастир, навіть жодне цікаве ягня за ним не йде, лише літають у повітрі кілька пташок із тих, що наважуються перетинати цей кордон, і повзають кілька створінь земних, таких, як мурашки, сколопендра та скорпіон, що з переляку наставляє своє отруйне жало, але ніхто з них ніколи не бачив у цих краях голого чоловіка й навіть не знав, що це таке. Якби хтось запитав в Ісуса: Навіщо ти роздягнувся, то він, либонь, відповів би словами, незрозумілими для всіх тих членистоногих, павукоподібних, перетинчастокрилих: У пустелі можна ходити тільки голим. Голим, додамо ми, попри шпичаки, які роздирають шкіру й вискубують волосинки на лобку, голим, попри те, що в тіло впиваються остюки й колючки, що гарячий пісок обпалює ноги, голим, попри сонце, яке обпалює і засліплює, голим, бо йому треба знайти заблукалу вівцю, яка належить нам, бо ми помітили її особливою позначкою. Пустеля дозволяє Ісусові ступити перші кроки по своїй землі й відразу стуляється в нього за спиною, відрізаючи йому шлях до відступу. Тиша дзвенить йому у вухах, наче порожня мушля, викинута хвилями на морський берег, що, наповнена шумом моря, лежить і чекає, коли хтось підбере її, притулить до вуха, послухає і скаже: Пустеля. Ноги Ісуса кривавляться, сонце розганяє хмари, щоб глибше застромити йому в плечі леза сліпучого проміння, шпичаки вгороджуються йому в ноги, наче гострі пазурі, гілля колючих кущів шмагає голу шкіру. Де ти, овечко, кричить він, і спочатку йому вчувається, ніби пагорби, як і належить, відповідають йому відлунням: Де ти, де ти, де ти, – але потім на все накладається глухий гомін порожньої мушлі, з якого виокремлюється одне слово: Бо-о-ог, Бо-о-ог, Бо-о-ог. І тоді раптом пагорби ніби розступилися перед ним, й Ісус вийшов із лабіринту долин до круглого майданчика, гладенького й притрушеного піском, у самому центрі якого він побачив свою вівцю. Він кинувся до неї так швидко, як тільки дозволяли йому поранені ноги, але його зупинив голос: Стривай. Хмара заввишки у два людські зрости, схожа на стовп диму, що повільно обкручувався навколо себе, з’явилася перед ним, і невідомий голос пролунав із тієї хмари. Хто зі мною говорить? – затремтівши, запитав Ісус, угадуючи відповідь. Я твій Господь, відповів голос, і Ісус зрозумів, чому він мусив роздягтися, коли увійшов до пустелі. Ти привів мене сюди, чого Ти хочеш від мене? – запитав він. Поки що нічого, але настане день, коли Я захочу все. Що означає все? Твоє життя. Ти Господь, і Ти завжди забираєш те життя, яке даєш кожному з нас. Я не маю іншої ради, Я не можу захаращувати світ. А моє життя, навіщо воно Тобі? Тобі ще не час про це знати, ти ще багато проживеш на світі, але потім Я прийду тебе попередити, щоб ти налаштував свій дух і тіло для тієї високої місії, яку Я тобі доручу. Господи, мій Господи, я не розумію, ані що Ти мені кажеш, ані чого хочеш від мене. Ти матимеш владу і славу. Яку владу і яку славу? Ти про це знатимеш, коли надійде твій час, і Я знову тебе покличу. Коли ж він надійде? Не поспішай, проживи своє життя, як зможеш. Господи, ось я стою перед Тобою голий, Ти привів мене сюди, тож не барися і скажи мені сьогодні те, що Ти приготував для мене на завтра. А хто тобі сказав, що Я збираюся тобі щось дати? Ти мені пообіцяв. Це не дар, це звичайний обмін. Ти хочеш забрати моє життя, а що Ти даси мені натомість? Владу. А славу, я не забув, що Ти мені пообіцяв і славу, але не сказав, над ким я матиму владу й перед ким прославлюся, тому Твоя обіцянка мені здається передчасною. Я знову прийду до тебе, коли ти будеш готовий, але віднині Мої знаки супроводжуватимуть тебе. Скажи мені, Господи… Замовкни, нічого не запитуй більше, бо настане час, не раніше й не пізніше, коли ти довідаєшся, чого Я від тебе хочу. Пробач, Господи, я підкоряюся Тобі, але дозволь мені поставити ще одне запитання. Не набридай Мені. Господи, мені це дуже потрібно. Запитуй. Я можу забрати свою вівцю? Он ти про що. Так, я тільки про це. Ні, не можеш. Чому? Бо ти принесеш Мені її в жертву як заставу тієї угоди, яку Я щойно уклав із тобою. Ти хочеш саме цю вівцю? Так. Я пожертвую тобі іншу, швиденько збігаю до отари й зараз повернуся. Не сперечайся зі Мною, Я хочу цю. Але ж, Господи, вона має ґандж, у неї відтятий кінчик вуха. Ти помиляєшся, вухо в неї ціле, сам подивися. Не може бути. Я Господь, а для Господа нема нічого неможливого. Але ж це моя вівця. Ти знову помиляєшся, ягня було моїм, ти його в Мене забрав і тепер мусиш заплатити Мені за нього вівцею. Нехай буде за бажанням Твоїм, весь світ належить Тобі, і я Твій раб. Тож принось її в жертву, бо інакше Я розірву нашу угоду. Але Ти ж бачиш, Господи, я голий, у мене немає ані ножа, ані сікача, коли Ісус промовляв ці слова, він ще сподівався врятувати життя вівці, але Бог йому відповів: Я не був би Господом, якби не зміг розв’язати твою проблему, ось маєш. Не встигли пролунати ці слова, як Ісус побачив у себе під ногами великий сікач. Поквапся, Я маю багато інших справ, сказав йому Бог, Я не можу чекати тут вічно. Ісус підняв ніж і підійшов до вівці, яка підвела голову, певно, не відразу впізнавши його, бо ніколи раніше не бачила його голим, а як відомо, нюх у цих тварин дуже слабенький. Ти плачеш? – запитав Бог. У мене очі завжди мокрі, відповів Ісус. Сікач піднявся під потрібним для удару кутом і швидко впав униз, як сокира ката або ніж гільйотини, який тоді ще не винайшли. Вівця не видала ні звуку, почулося тільки: Ох-ох, це задоволено видихнув Бог. Ісус запитав: А тепер мені можна йти? Можна, але не забувай, що від сьогодні ти належиш Мені й наш із тобою союз скріплений кров’ю. А як я повинен піти від Тебе? Для Мене, власне, не існує ані переду, ані заду, але зазвичай від Мене відходять, задкуючи й одвішуючи поклони. Господи… Ох, і набрид ти Мені, чоловіче, чого тобі треба ще? Я про Пастиря… Про якого Пастиря? Про того, з яким я пасу отару. І що ти хочеш про нього знати? Він янгол чи демон? Я знаю, хто він такий. Але скажи мені, він янгол чи диявол? Я вже тобі сказав, що для Бога не існує ні переду, ні заду, іди собі. Стовп диму щойно був перед Ісусом, і вже його не стало, вівця зникла, від неї лишилися тільки краплі крові, але їх швидко всмоктувала земля.

Коли Ісус повернувся до табору, Пастир подивився на нього пильним поглядом і запитав: А де вівця? Я зустрів Бога, відповів Ісус. Я тебе не запитував, чи ти зустрів Бога, я тебе запитував, чи ти знайшов вівцю. Я приніс її в жертву. Навіщо? Бог був там, і Він цього зажадав. Кінчиком своєї патериці Пастир накреслив на землі риску, глибоку, як борозна від плуга, і сказав: Ти так нічого й не навчився, іди геть.

* * *

Як же я звідси піду, коли ноги в мене в такому стані, подумав Ісус, дивлячись на Пастиря, що відійшов на протилежний кінець отари. Бог, який з такою досконалістю здійснив чудо зникнення вівці, не обдарував його з хмари благодаттю свого божественного плювка, чудодійною слиною якого обдертий колючками Ісус зміг би змастити та загоїти свої рани, звідки досі точилася кров, яка блищала на камінні. Пастир не став допомагати йому, він сказав свої зневажливі слова й відійшов, чекаючи, коли його вирок буде виконано, й не бажаючи дивитися, як Ісус готується до відходу, а ще менше бажаючи попрощатися з ним. З великими зусиллями, повзучи навкарачки, Ісус дістався до їхньої недавньої стоянки, де повсюди були розкидані знаряддя, необхідні для догляду за отарою, дійниці для молока, дошки для вичавлювання сиру, а також іще не вичинені овечі та козячі шкури, на які вони з Пастирем могли виміняти все, що їм було треба: туніки, плащі, які завгодно їстівні продукти. Ісус подумав, що ніхто не матиме підстав його винуватити, якщо він власними руками візьме платню за свою працю, виріже собі з овечих шкур щось подібне до сандалій або просто обмотає собі ними ноги, обмотавши та стягнувши їх потім ремінцями зі шкур козячих, якими було зручніше користуватися для цієї мети, оскільки вони не мали такої густої вовни. Приладнуючи собі це взуття, він замислився, яким боком ліпше притуляти шкіру до ніг, хутряним чи гладеньким, і вирішив, що його зранені ноги доторку голої шкіри не витримають, а тому притулив її до них вовною, використавши її, наче підкладку. Лихо було в тому, що його рани відразу прилипли до хутра, та позаяк він постановив, що йтиме берегом Йордану, то йому досить буде вряди-годи опускати зранені ноги у воду й відмочувати засохлу та злиплу кров. Коли його важкі саморобні чоботи просякнуть водою, то під дією власної ваги вони допоможуть хутряній підкладці відліпитися від ніг, не порушивши при цьому рятівну й благодійну кірку, яка почне утворюватися на порізах та саднах. Світлий колір крові, цівка якої досі стікала з його ніг, свідчила про те, що його рани – хоч у це й важко було повірити – досі не загноїлися. Тож вирушивши у свою неквапну подорож на північ, Ісус робив тривалі зупинки, сідав на березі річки й опускав ноги у воду, втішаючись її прохолодою та цілющими властивостями. Йому боліли не тільки рани на ногах, боліла й душа, було дуже прикро, що ватаг отари, якій він віддав стільки праці, так безцеремонно прогнав його після того, як у нього відбулася зустріч з Богом, подія нечувана в прямому значенні цього слова, бо, наскільки йому було відомо, не існувало жодної людини на весь Ізраїль, яка могла б похвалитися тим, що бачила Бога й залишилася жива. Щоправда, він хоч і зустрічався з Богом, але навряд чи може похвалитися тим, що «бачив» Його, та коли в пустелі перед вами постає хмара, схожа на димовий стовп, і каже тобі: «Я твій Господь», а потім починає з тобою розмову, яка не тільки є логічною та осмисленою, але й позначеною такими владними інтонаціями, що відпадає найменший сумнів у божественному походженні вашого співрозмовника, то будь-який сумнів тут просто недоречний. Те, що перед ним і справді був Господь, підтвердилося також відповіддю, яку він одержав, коли запитав про Пастиря, адже хто, крім Бога, міг би відповісти йому на нього з такою недбалістю, з якої стало очевидно, що хоч Він і ставиться до нього з легкою зневагою, проте добре знає його, і це Він підтвердив також тим, що відмовився сказати, хто ж він такий насправді – янгол чи диявол. А найцікавіше те, що й сам Пастир своїми сухими словами, які нібито не мали стосунку до головної теми, підтвердив надприродний характер його зустрічі. Адже він промовив: Я тебе не запитую, чи зустрічався ти з Богом, ніби хотів сказати: Про це мені вже відомо, ніби таке повідомлення анітрохи не здивувало його, наче він знав про це наперед. А ще більшою несподіванкою для Ісуса стало, що Пастир не простив йому загибелі вівці, бо інакше не можна було витлумачити його останні слова. Ти так нічого й не навчився, сказав він і після цього демонстративно відійшов на протилежний кінець отари, жодного разу не обернувшись. І тепер, коли Ісус напружував уяву, намагаючись зрозуміти, чого хотів від нього Господь, коли вони з Ним зустрілися, слова Пастиря знову й знову лунали йому у вухах так ясно й так виразно, ніби він знову був із ним поруч: Ти так нічого й не навчився, й у ту мить почуття самоти, втрати, розлуки опанувало його з такою силою, що серце йому наповнилося гірким болем – ось він сидить тут, ось він сидить тут сам-один, над річкою Йордан, дивлячись крізь прозору воду на свої ноги і спостерігаючи, як витікає йому з пораненої п’яти цівка крові і повільно розчиняється у воді, і зненацька і кров, і ноги перестали йому належати, це його батько сюди прийшов, кульгаючи на своїх пробитих цвяхами ногах, щоб охолодити їх у прохолодній воді Йордану, прийшов і сказав йому, як і Пастир: Ти так нічого й не навчився, тобі треба все починати спочатку. Ніби підіймаючи із землі важкий і довгий залізний ланцюг, Ісус почав спогадувати своє життя, подію за подією, таємниче повідомлення про своє зачаття, землю, яка світилася в чашці, забитих у Віфлеємі малюків, страту на хресті батька, успадкований жаский сон, втечу з дому, дебати у Храмі, розповідь Саломеї, появу пастуха, життя з отарою, врятоване ягня, пустелю, смерть вівці, зустріч із Богом. На цьому думки Ісуса урвалися, так ніби він був неспроможний далі про Нього думати, й перекинулися на нову тему: чому ягнятко змогло врятуватися від смерті, а вівця мусила загинути, проблема, що на перший погляд видається безглуздою, але, либонь, трохи проясниться, якщо сформулювати її так: той, хто врятувався, врятувався не навічно, а хто приречений – приречений остаточно. Ось і витяг Ісус останню ланку свого важкого ланцюга на берег річки Йордан, слухаючи скорботний спів жінки, якої звідти не видно, вона ховається в очереті, можливо, пере там білизну, а може, купається, й Ісус намагається уявити собі, що все це одне й те саме, живе ягня, яке перетворилося на мертву вівцю, його ноги, забризкані кров’ю батька, і жінка, що співає, гола жінка, яка лежить спиною на воді, задерши вгору тугі перса й піднявши чорний трикутник волосся, яке кучерявиться там, де починаються ноги, над збриженою дрібними хвилями поверхнею води, це неправда, що Ісусові вже доводилося бачити голу жінку, але якщо чоловік зовсім недавно відійшов від димового стовпа й уже міркує про те, що він робитиме під час наступної зустрічі з Богом, то він не може не зрозуміти, що принади голої жінки – атож, тут, мабуть, доречно вжити саме це слово – не можна уявити і створити, лише чуючи, як вона співає, й не знаючи, до кого вона звертається. Йосипа тут уже немає, він повернувся до своєї братської могили в Сефорисі, від Пастиря теж не залишилося навіть кінчика його патериці, а Бог, якщо він справді присутній, як то кажуть, скрізь, цього разу не показує свою присутність через димовий стовп, можливо, Він утілився в ту воду, в якій плаває тіло жінки. А тіло Ісуса вже подає сигнал, як буває в таких випадках з усіма чоловіками й усіма самцями-тваринами, плоть у нього між ногами набрякає, підіймає голову й наливається кров’ю, яка шугнула туди з усього тіла так бурхливо, що з ран уже не тече, бо її там не стало. Яким же могутнім є поклик цієї плоті, Господи, але Ісус не біжить на пошуки жінки, і його руки відштовхують гарячкові й тремтячі руки розбудженої плоті. Ти ніхто, якщо не любиш себе самого, ти не прийдеш до Бога, якщо спершу не приборкаєш власне тіло. Невідомо, хто сказав ці слова, але тільки не Бог, це зернини не з його чоток, а от Пастир міг би їх сказати, якби не був так далеко звідси, а може, то були слова з пісні, яку співала жінка, Ісус подумав, як було б приємно, якби вона їх йому пояснила, але її голос уже замовк, можливо, її віднесло вниз течією або жінка просто вийшла з води на берег, щоб обсушитися, одягтися й примусити замовкнути своє тіло. Ісус запхав ноги у своє безглузде намокле взуття, вичавивши з нього воду, що бризнула на всі боки, немов із губки. Атож, дуже сміялася б та жінка, якби прийшла сюди й побачила його в цих недоладних обмотках, та, можливо, її іронічний сміх тривав би недовго, адже її погляд ковзнув би зрештою вгору по його тілу, вгадуючи його форми під тунікою, а потім зустрівся б із його очима, завжди засмученими, а тепер ще й затуманеними новою тривогою. І тоді без зайвих слів або й мовчки вона знову скинула б із себе одяг, і коли б сталося те, що завжди відбувається в таких випадках, вона з великою обережністю скинула б із нього його недоладні сандалії, поцілунками вилікувала б кожну з його ран, а тоді б іще й обгорнула їх, як яйце або кокон, своїм мокрим волоссям. На дорозі не видно нікого. Ісус озирається навколо, зітхає, шукає очима усамітнений куточок і прямує туди, але зненацька пригадує, що Господь покарав смертю Онана за те, що той розливав своє сім’я на землю, а не в те місце, яке для нього призначене. Сьогодні Ісус міг би дати інше пояснення класичному епізоду, яке влаштувало б його куди більше, й, можливо, нещадна суворість Бога не зупинила б його, бо на це були істотні причини: по-перше, він не мав зовиці, з якою, як того вимагав Закон, мусив би продовжити рід старшого брата, а друга причина була, либонь, ще поважнішою: Господь, поставши перед ним у пустелі, сказав, що покладає на нього певні надії в майбутньому, й було б малоймовірно та нелогічно припускати, що Він забуде про свої обіцянки й відмовиться від Свого задуму через таку дрібничку, як рука, що наважилася заблукати не туди, куди слід, адже Господові добре відомо, що не всяку потребу тіла можна задовольнити їжею та питтям, існує й інша здержливість, витримувати яку набагато тяжче. Такі та подібні роздуми, що передували дуже людському й дуже зрозумілому бажанню Ісуса знайти затишний куточок, невидимий для сторонніх осіб, замість підштовхнути Ісуса на згубну стежку гріха, несподівано справили протилежний ефект і витіснили ті порочні думки, що крутилися в лабіринтах його мозку, не кажучи вже про само бажання, гріховність якого була для нього цілком очевидною, а тому примусила його завагатись і розхолодила його первісний намір. Змирившись із власного доброчесністю, Ісус закинув на плече торбину й рушив у дорогу.

У перший день, коли він ішов понад берегом Йордану, чотирирічна звичка усамітнення спонукала Ісуса не наближатися до сіл, які, втім, зустрічалися там нечасто. Проте чим ближче він підходив до озера Генісаретського, тим важче йому стало обминати людей; насамперед тому, що навколо сіл там лежали оброблені поля, перетнути які було нелегко, адже там щоразу доводилося робити великий гак, а селяни не вельми привітно дивилися на підозрілого волоцюгу, який до того ж намагався ухилитися від зустрічі з ними. Тому Ісус вирішив вийти у світ, і, правду кажучи, його не розчарувало те, що він там побачив, якщо не брати до уваги галасу, від якого він давно відвик. Уже в першому селі, в яке він увійшов, зграя вуличних хлопчаків зчинила неймовірний свист і регіт, побачивши те, що він накрутив собі на ноги, і це зрештою принесло добрий результат, бо Ісус мав досить грошей, щоб купити собі нові сандалії, згадаймо, він навіть не доторкнувся до тих грошей, які в нього завелися, починаючи з того дня, коли добрий фарисей дав йому дві монети, адже чотири роки він прожив на безлюдді й не міг там витратити гроші, якби й хотів, тож тепер він мав у своєму розпорядженні справжнє багатство – чого ще йому було просити в Господа? Після того як він купив сандалії, це багатство зменшилося до двох монеток дуже дрібної вартості, але ані вбогість, ані голод тепер його не лякали, бо Назарет уже недалеко, і скоро він буде вдома, куди він неодмінно має повернутися, бо в той день, коли він ішов із дому, й, здавалося, назавжди, він пообіцяв: Так чи інак, рано чи пізно, а я повернуся. Він іде не поспішаючи понад незліченними вигинами річки, ноги його ще не загоїлися настільки, щоб здійснювати великі переходи, та головна причина того, що він іде повільно, полягає в його упевненості, що дім уже близько й нікуди від нього не дінеться, це так, ніби він думає: Можна вважати, я вже прийшов. До того ж іще одне почуття іноді примушувало його вповільнювати кроки, почуття, яке він міг передати приблизно такими словами: Чим швидше я прийду, тим скоріш мені доведеться йти. Він тепер ішов понад берегом озера, в напрямку на північ, і вже був на рівні Назарета, тепер лишалося тільки звернути на захід – і він удома, проте води озера, сині, широкі, спокійні, на певний час затримують його. Йому подобається сидіти на березі й спостерігати, як працюють рибалки, колись іще малою дитиною йому довелося побувати в цьому краю з батьками, але тоді він не звернув особливої уваги на те, як трудяться ці люди, від яких так сильно пахло рибою, ніби вони самі були жителями моря. Підійшовши до них, Ісус намагався допомогти їм, чим умів, а він не вмів нічого, і чим міг, а міг він дуже небагато – витягти човна на берег або зіпхнути його на воду, допомогти витягти сіть. Рибалки бачили з виразу його обличчя, що він голодний, і дали йому як плату дві-три кістляві рибинки, що називалися тілапіями. Спочатку Ісус підсмажував їх, сором’язливо відходячи вбік, та позаяк він затримався там на три дні, то на другий вони його запросили поїсти разом з ними. А в останній день Ісус вийшов у море на човні двох братів, яких звали Симон і Андрій, вони були старші, ніж він, обидва віком понад тридцять років. Посеред озера Ісус, який не мав найменшого досвіду в цьому промислі, сам сміючись зі своєї невправності, наважився, заохочуваний своїми новими друзями, закинути сіть, розмахуючись так широко, ніби кидав комусь виклик, а не закидав невід у море, з єдиним результатом, що сам мало не випав із човна у воду. Симон і Андрій весело реготали, бо вже знали, що Ісус не вмів робити нічого, крім як пасти кіз та овець, і Симон сказав: Нам жилося б набагато ліпше, якби ця худібка, що живе під водою, теж дозволяла себе пасти, а Ісус йому відповів: Принаймні за вашою худібкою не треба ганятися, вона нікуди не розбігається, а перебуває тут на глибині моря, щодня вона втікає від ваших сітей і щодня ловиться в них. Риболовля була не вельми успішною, спіймана риба навіть не покривала дно човна, й Андрій сказав: Вертаймося додому, сьогодні ми вже зловили стільки, скільки могли зловити. Твоя правда, брате, вертаймося, погодився з ним Симон. Вони вставили весла в кочети й хотіли вже веслувати до берега, коли Ісус – ми не станемо стверджувати, що ним керувало натхнення або передчуття, радше то було непоясненне бажання в такий спосіб висловити свою вдячність, – запропонував їм востаннє закинути сіть ще тричі. А що як підводний пастух пригнав свою отару саме в це місце? Симон засміявся: Ще одна перевага овець полягає в тому, що їх видно, на відміну від риб. Й обернувшись до Андрія, він сказав: Закидай сіть, якщо ми нічого не зловимо, то нічого й не втратимо, й Андрій закинув сіть, і її витягли, повну риби. Двоє рибалок із подивом витріщилися на сіть із рибою та на Ісуса, але їхній подив змінився острахом, а потім і переляком, коли, закинувши сіть удруге, а потім і втретє, вони обидва рази витягували її повною. З моря, яке досі здавалося майже безрибним, наче води з чистого джерела, полився щедрий сріблястий потік жабер, спинок, плавців, аж замерехтіло в очах. І запитали тоді Симон та Андрій, звертаючись до Ісуса, як він довідався, що табун підійшов саме тепер, невже він проникає поглядом у глибінь води, й Ісус відповів, що він нічого не бачив і не вважає, що наділений даром якогось передбачення, а просто в нього раптом виникло бажання зробити ще кілька спроб. Брати не мали причин засумніватися в щирості його слів, адже випадковість витворяє й не такі чудеса, але Ісус здригнувся у глибині своєї душі й запитав себе: Хто ж це зробив? Симон сказав: А тепер допоможи нам перебрати спіймане, і тут, я думаю, ми маємо нагоду повідомити, що, звичайно ж, не на Генісаретському морі виникла сентенція, відома в усьому світі: Усе, що потрапило в сіть, – це риба, тут міркують зовсім інакше, і Закон, очевидний і недвозначний, як і в усіх інших випадках, дуже чітко пояснює, щó можна вважати рибою, а щó ні: З різних тварин, які живуть у водах, їжте все, що живе в морі або в річках і має луску та плавці, а все, що в морі або річках не має ані плавців, ані луски, усе те, що кишить у воді, або створіння, які в ній живуть, для вас гидке і завжди гидким буде, не їжте м’яса тих живих створінь і гидуйте їхніми трупами, усі істоти у воді, які не мають ані плавців, ані луски, погані для вас. Отже, всі створіння з гладенькою шкірою і не вкриті лускою, недостойні бути подані на стіл для обраного народу, треба було повикидати назад у море, й багато з них уже призвичаїлися до такої практики й анітрохи не журилися, коли потрапляли в сіть, бо знали, що незабаром їх викинуть у воду, й задихнутися вони не встигнуть, а також вони, либонь, думали своїми риб’ячими мізками, що Творець відчуває до них якщо не любов, то принаймні особливу прихильність, а тому вважали себе набагато вищими за інших риб, тих, що залишалися лежати на дні човнів і, либонь, тяжко завинили перед Господом у невидимих глибинах своїх чорних вод, бо Він без найменшого жалю прирікав їх на смерть.