Текст книги "Євангелія від Ісуса Христа"

Автор книги: Жозе Сарамаго

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 25 страниц)

Марія, як і її чоловік, але ми вже знаємо, що з різних причин, іноді поринає у глибокі роздуми, вираз її обличчя стає неуважним, вона втуплює відсутній погляд невідомо куди, робота випадає у неї з рук, і така поведінка не здавалася б дивною для жінки в її становищі, якби всі її думки у всіх своїх незліченних варіаціях не зводилися до однієї думки: Чому янгол повідомив мене про народження Ісуса, а тепер не приходить? І вона дивиться на свого первістка, який уже повзає, як і всі людські діти в його віці, дивиться й шукає на ньому якусь прикметну ознаку, зірку на голові, шостий палець на руці, й не бачить нічого, її дитина така, як і всі інші діти, пускає бульки, бруднить пелюшки і плаче так само, як і всі вони, й відрізняється від них лише тим, що це її син, волосся в нього чорне, як і в його батька та матері, райдужна оболонка очей уже втрачає те білясте забарвлення, яке ми називаємо молочним, вона набуває свого природного кольору, успадкованого від багатьох поколінь предків, стає темно-карою навколо зіниці, а що далі від неї, то набуває зеленавого відтінку, але в цих видозмінах відтінків і кольорів немає нічого особливого, вони мають для нас значення лише в тому випадку, коли це наша дитина або дитина, про яку говоримо, в цьому випадку – син Марії. Через кілька тижнів цей малюк зробить свої перші спроби зіп’ястися на ніжки й почне ними дибуляти, дуже часто допомагаючи собі руками, він завмиратиме на місці й докладатиме всіх зусиль, щоб підняти голівку й подивитися на матір, коли вона кликатиме його: Ходи до мене, мій хлопчику; а мине ще трохи часу, й він відчує потребу говорити, коли нові звуки почнуть утворюватися в його горлі, і спочатку він не знатиме, що йому з ними робити, він змішуватиме їх з іншими, які вже засвоїв і навчився застосовувати, з криками і плачем, але незабаром зрозуміє, що вимовляються вони інакше, він намагатиметься повторювати їх за батьком і матір’ю, пильно стежачи при цьому, як ворушаться їхні губи, аж поки йому пощастить промовити перше слово, нам невідомо, яким воно буде, – може, «тато», може, «мама», а може, «цюця», – але не випадає сумніватися, що відтепер малюк Ісус ніколи не стане тицяти пальчиками правої руки в долоньку лівої, коли мати або котрась із сусідок знову його запитають: А куди курочка відкладає яєчко, Ісусе? це ганьба – вимагати від людського створіння, щоб воно поводилося, мов цуценя, яке навчилося реагувати на звук, незалежно від того, що це буде – людський голос, свист чи виляск батога. Марія дивиться на сина, зітхає і дуже шкодує, що янгол не повертається. Тепер ти не скоро мене побачиш, сказав тоді він, але якби він тепер прийшов, вона б уже не відчула того страху, який відчувала перед ним під час його перших відвідин, вона поставила б йому безліч запитань і примусила б його відповісти на них, бо жінка, яка вже народила одного сина й виношує другого, спроможна подолати свою природну овечу покірливість, бо вона на власній шкурі пізнала, що таке біль, небезпеки й горе, і якби все це покласти на одну шальку терезів, то вона переважить будь-яку другу. І якби їй знову довелося зустрітися з янголом, він уже не відбувся б від неї тими словами, які сказав їй під час їхньої першої зустрічі: Нехай Господь убереже твого сина від такої долі, як у того, кого ти бачиш перед собою, бо життя моє тяжке та болюче, й мені нема куди прихилити голову – тепер йому, по-перше, довелося б їй пояснити, що то за Господь, від чийого імені він до неї прийшов, по-друге – чи й справді йому нема куди прихилити голову, адже не так легко собі уявити, щоб янгол не мав куди прихилити голову, чи він це сказав лиш тому, що надто увійшов у свою роль жебрака, по-третє – яке майбутнє провіщали її синові похмурі та погрозливі слова, які він промовив, і нарешті, яка таємниця пов’язана із землею, що світиться в чашці, вони закопали її біля дверей, і на тому місці виросло на той час, коли вони повернулися з Віфлеєма, дивне дерево – лише стовбур і листя, дерево, яке вони спочатку спиляли, потім намагалися вирвати з корінням, але після кожної з таких спроб воно виростало знову й ставало все більшим і більшим. Двоє старійшин із синагоги, Закхей і Дотаїм, приходили подивитись на нього, й хоч тямили в ботаніці дуже мало, проте дійшли спільного висновку, що вони закопали зернятко разом із землею, яка світилася, і воно проросло, коли настав його час. Згідно із законом Господа, який створив життя, пояснив Закхей. Марія зрештою звикла до цього впертого дерева й навіть вважала, що воно прикрашає їхнє подвір’я, проте Йосипа воно дратувало, вносило неспокій у його душу й розбуджувало в ній давні підозри, й він навіть переніс свій теслярський верстак у протилежний куток подвір’я і вдавав, ніби не помічає клятущого дерева. До яких тільки заходів – і все марно – він не вдавався, аби його знищити: рубав його, пиляв, обливав окропом і навіть обкладав окоренок розжареним вугіллям і не наважився тільки з якоїсь забобонної поваги увіткнути в землю мотику й копати доти, доки не пощастить дістатися туди, де перебуває корінь зла – чаша із землею, яка світиться. Ось так жили Йосип та Марія, коли народився їхній другий син, якого вони назвали Яковом.

Протягом наступних років у родині не відбулося якихось прикметних подій, крім того, що народилися нові діти, кілька синів і дві дочки, а їхнім батькам залишилося тільки зі смутком спогадувати, що й вони колись були молоді. У випадку Марії тут усе було ясно, адже відомо, як виснажується організм жінки, коли їй часто доводиться родити, як втрачає вона при цьому красу і свіжість, якщо вона їх, звісно, має, як марніють її обличчя й тіло, та воно й не дивно: після Якова народилася Лізія, після Лізії – Йосип, після Йосипа – Юда, після Юди – Симон, потім народилися Лідія, Юстин, Самуїл, а ті, хто народжувався після Самуїла, помирали немовлятами, ще не встигши одержати ім’я. Кажуть, діти народжуються на втіху батькам, і Марія докладала всіх зусиль, щоб утішатися ними, та коли ти місяць за місяцем виношуєш у своєму стомленому тілі стільки ненажерливих плодів кохання, то мимоволі у твою душу закрадаються спершу нетерпіння, а потім і обурення, але не в такі часи жила Марія, щоб звинувачувати за свої муки Йосипа, а тим більше Бога Всемогутнього, у чиїх руках наше життя й наша смерть, адже жодна волосина з нашої голови не впаде без Його відома. Йосип не дуже розумівся на тому, як і чому народжуються діти, проте досвід і практика підказували йому, що в цьому немає особливої загадки, бо все зводиться до одного незаперечного факту: коли поєднуються чоловік і жінка, тобто коли чоловік пізнає жінку, то з дуже великою ймовірністю чоловік запліднює жінку, й через дев’ять місяців (а буває, що й через сім) вона народжує дитину. Чоловіче сім’я, впорснуте в лоно жінки, приносить із собою нове створіння, мініатюрне й невидиме, нове створіння, яке Бог посилає у світ, щоб не вичерпався там рід людський, яким Він заселив землю, але так буває не завжди, адже помисли Бога недовідомі, й це зайвий раз підтверджується тим фактом, що чоловіче сім’я, вилите в природний отвір жінки, не є достатньою умовою народження дитини, хоч і абсолютно необхідною. Якщо ж чоловік виливає своє сім’я не в жіноче лоно, а на землю, – як робив нещасний Онан, не бажаючи продовжувати рід свого брата, за що Господь покарав його смертю, – жінка ніколи не завагітніє, але в усіх інших випадках справджується відоме прислів’я: якщо внадився глек ходити до джерела, то тричі по дев’ять буде двадцять сім і тільки двадцять сім. Отже, немає жодних підстав сумніватися, що саме Бог помістив Ісаака в ту ріденьку лімфу, яку ще спромігся вивергнути із себе Авраам, і саме Він побризкав нею в лоно Сари, в якої не було вже навіть того, що відбувається з жінкою кожного місяця. Якщо ми подивимося на події під таким – назвімо його теогенетичним – кутом, то зможемо зробити висновок, не увійшовши в суперечність із логікою, якій має підкорятися все як у цьому світі, так і в інших, що саме Бог із такою наполегливістю підбурював і заохочував Йосипа якомога частіше відвідувати Марію, у такий спосіб перетворивши його на інструмент, за допомогою якого Він намагався заспокоїти своє сумління, яке докоряло йому за те, що Він допустив, не подумавши про наслідки деяких своїх бажань, винищення невинних малюків у Віфлеємі. Але найцікавіше – й це доводить, що помисли Господа не тільки, як усі ми знаємо, недовідомі, а й незбагненні, що Йосип, хоч і дуже туманно, десь на рівні підсвідомості, був переконаний у тому, що Бог схвалює його дії, спрямовані на те, щоб цим наполегливим і впертим заплідненням дружини повернути у світ – хай і не в прямому значенні, а суто кількісно – повбиваних у Віфлеємі малюків, щоб під час наступного перепису ніхто не помітив, що їх поменшало. І Бог, і Йосип переживали одні й ті самі докори сумління, і якщо в ті стародавні часи вже було відоме прислів’я «Бог не спить», то сьогодні ми вже знаємо причину. Бог не спить тому, що Він припустився помилки, яка навіть для людини є непрощенною. З народженням кожної дитини, яка приходила у світ завдяки трудам Йосипа, Бог підіймав свою похнюплену голову трохи вище, але Він так ніколи й не зміг підняти її цілком і ніколи не зможе, бо у Віфлеємі було повбивано двадцять п’ять малюків, а Йосипові не вистачить життя, щоб зачати так багато дітей, та й жодна жінка, вже така стомлена, з таким зболеним і виснаженим, як у Марії, тілом, не зможе виносити стількох. Діти заповнювали подвір’я та дім теслі Йосипа, а проте здавалося, що вони порожні.

Коли синові Йосипа виповнилося п’ять років, він став ходити до школи. Щоранку, тільки-но починало розвиднятися, мати приводила його до вчителя, призначеного синагогою, чиїх вельми скромних знань вистачало для початкового навчання дітей, і саме тут, у синагозі, яка на певний час перетворювалася на школу, Ісус та інші хлопчаки Назарета, що їм було не більш як десять років, перетворювали в життя вислів одного мудреця: Дитина змалку повинна жити в Законі Тори, як бик у загоні. Уроки закінчувалися о шостій годині, тобто в полудень за нашою системою вимірювання часу. Марія вже чекала сина й не могла, бідолашна, навіть поцікавитися його успіхами, вона не була наділена навіть таким скромним правом, бо той-таки мудрець проголосив іще одну категоричну істину, а саме: Нехай ліпше Закон загине в полум’ї, аніж стане доступний для розуміння жінок, крім того, не слід було виключати можливості, що син, уже досить на той час обізнаний про те, яке місце відводиться в цьому світі жінкам, зокрема й матерям, лише буркнув би їй у відповідь кілька слів, щоб указати їй на це місце й щоб вона ніколи не забувала про свою нікчемність, а нікчемність – якщо дивитися на речі реально – нікого не обминає, згадаймо хоч царя Ірода, який був наділений неймовірною могутністю, але якби нам довелося побачити його тепер, то ми не змогли б навіть продекламувати: Він у тліні мертвий лежить, бо там немає тепер ані тліну, ані мерця, лише сморід, порох, безладно розкидані кістки та зотліле ганчір’я. Та коли Ісус приходив додому, батько його запитував: Ану розкажи, чого ти навчився сьогодні? – і хлопчик, обдарований дивовижною пам’яттю, повторював слово в слово все те, що сьогодні почув від учителя, спочатку називав літери азбуки, потім найголовніші слова, а з плином часу став повторювати й цілі фрази з Тори та великі уривки з тексту Святого Письма, а Йосип, слухаючи сина, відбивав такт помахами правої руки й водночас повільно і схвально кивав головою. Стоячи осторонь, Марія уважно слухала, і саме в такий спосіб вона довідувалася про те, про що не наважувалася запитати, цей спосіб навчатися жінки освоїли ще з незапам’ятних часів, удосконаливши його за століття й тисячоліття практики, їм не дозволялося ні про що запитувати, а вони просто слухали й незабаром уже все знали, й навіть досягали таких вершин обізнаності, що могли відрізняти брехню від істини. Але Марія не знала або не досить знала про те, які дивні узи поєднують її чоловіка з сином, тоді як навіть людина зовсім чужа не могла не помітити, з яким виразом журливої ніжності дивився Йосип на свого первістка, так ніби думав: Цей син, якого я так люблю, завдає мені великого болю. Марія знала тільки, що кошмарні видіння Йосипа перетворилися на такий собі душевний свербіж, та хоч вони й не давали йому спокою, але, щоночі повторюючись, вони стали для нього чимось так само звичним, як і спати на правому боці або прокидатися вночі, щоб погамувати спрагу. Звичайно ж, Марія як добра дружина тривожилася за Йосипа, але найважливішим для неї було бачити свого сина живим і здоровим, бо це, як вона вважала, свідчить про те, що чоловікова провина не така й велика або що Господь уже знайшов спосіб її покарати, не виявляючи, за своїм звичаєм, очевидного гніву, десь так, як Він уже покарав Йова, чоловіка праведного, справедливого та богобоязкого, але який утратив усе своє майно та захворів на проказу лише тому, що всупереч власній волі став предметом суперечки між Сатаною і Богом, кожен із яких не хотів поступитися своїми уявленнями та наполягав на власних привілеях. А потім вони ще дивуються, коли чоловік упадає в розпач і волає: Будь проклятий той день, у який я народився, і ніч, коли мене було зачато, нехай той день перетвориться на чорний морок, нехай його ніколи не згадують серед днів року й нехай його не включать у жоден місяць, і нехай та ніч ніколи не почує ані людських голосів, ані криків радості; це правда, що потім Бог дарував Йовові удвічі більше добра, аніж Він так бездумно в нього забрав, але ж про інших людей, про яких не написано жодної книги, такого не скажеш, вони все втрачали, й ніхто їм нічого не повертав, їм багато чого було обіцяно, проте жодну з обіцянок не було виконано. У домі ж нашого теслі життя, попри все, минало спокійно, і хоч його стіл не вгинався від багатих наїдків, там ніколи не бракувало хліба щоденного й усього того, що допомагає душі триматися в тілі. Єдина схожість між набутками Йова й набутками Йосипа полягала в тому, що дітей вони мали приблизно однакову кількість: сімох синів і трьох дочок мав Йов, сімох синів і двох дочок – Йосип, тесля мав принаймні ту перевагу, що йому вдалося врятувати світ від появи в ньому ще однієї жінки. Але Йов, до того, як Бог подвоїв його статки, уже мав у своєму володінні сім тисяч овець, три тисячі верблюдів, п’ятсот пар волів, п’ятсот ослиць, не рахуючи рабів, а Йосип володів лише одним віслюком, якого ми вже добре знаємо, й більш нічого в нього не було. І правду кажучи, одне діло – утримувати своєю працею лише двох людей, а потім трьох, причому цей третій протягом цілого року годується молоком матері, й зовсім інше – побачити навколо себе гурт дітлахів, які швидко ростуть, а разом зі зростанням тіла зростають і їхні потреби, які треба задовольняти добре і вчасно. А що заробітки Йосипа не дозволяли йому наймати помічників, то всі свої надії він міг покладати лише на дітей, адже вони завжди були напохваті, а до того ж він мусив виконувати свій батьківський обов’язок, бо Талмуд навчає: Батько повинен не лише годувати своїх дітей, а й навчати їх якогось ремесла, бо інакше вони можуть перетворитися на розбійників. І якщо ми згадаємо також повчання рабинів: Чесний ремісник не повинен підводитися навіть перед найученішим із книжників, то зможемо собі уявити, з якою професійною гордістю почав навчати Йосип своїх найстарших синів, мірою того як вони виростали, – спочатку Ісуса, потім Якова, потім Юду, – таємниць і традицій теслярського ремесла, не забуваючи також про давню народну мудрість: З праці хлопчика пуття не так багато, але всі вони повинні працювати, й це правда, хоч вислів «дитяча праця» з’явиться набагато пізніше. І коли тесля Йосип, пообідавши, повертався до своєї роботи, сини допомагали йому, й це сімейне підприємство могло б принести дивовижні плоди – дивись, і до сьогоднішнього дня проіснувала б династія теслярів, але Бог знає, чого Він хоче, й Він постановив інакше.

* * *

Так, ніби їй мало було тієї нечестивої жорстокості, з якою вона протягом більш як сімдесятьох років владарювала над народом юдейським, Римська імперія вирішила, посилаючись на розкол стародавнього царства Ірода, влаштувати ще один перепис населення, але цього разу від людей не вимагали йти переписуватися в ті краї, де вони народилися, щоб не занедбувався обробіток полів, не занепадала торгівля й не виникали всілякі прикрі незручності непорозуміння, як то було у випадку з Йосипом і його родиною. Новий метод перепису полягав у тому, що переписувачі ходили від села до села, від міста до міста, скликали на головний майдан або у відкрите поле всіх чоловіків, що там проживали, і тих, котрі мали родини, й одинаків, і під охороною озброєної варти вони підходили до кожного з пером у руках і заносили до списків його ім’я, відомості про його статки, ремесло та розмір податків, які він сплачував. Не варт і згадувати про те, що населення цього краю завжди дивилося на таку діяльність неприхильним оком, і то не тільки тепер, досить пригадати, що говориться у Святому Письмі про невдалу ініціативу царя Давида, коли він наказав Йоаву, головнокомандувачу свого війська, щоб той зробив перепис населення Ізраїлю та Юдеї, звернувшись до нього з такими словами: Обійди всі племена Ізраїлю, від Дану й до Вірсавії, і зроби повсюди перепис населення, щоб я знав, скільки в мене підданих, а що слово царя – закон, то Йоав змовчав про свої сумніви, скликав військо, і його воїни взялися за діло. До Єрусалима вони повернулися лише через дев’ять місяців і двадцять днів, і Йоав подав цареві списки Його підданих, сумлінно зроблені й ретельно перевірені, і з’ясувалося, що в Ізраїлі проживають вісімсот тисяч чоловіків, придатних для військової служби, а в Юдеї – п’ятсот тисяч. Проте, як усім відомо, Бог не любить, щоб хтось рахував Його людей замість Нього, а надто якщо ці люди належать до народу, який Він сам назвав своїм улюбленим, а тим більше, коли йдеться про Рим, що, як нам відомо, перебуває під владою облудних богів і облудних правителів – по-перше, ці їхні боги не існують, а по-друге, хай навіть вони наділені якимсь примарним існуванням, адже мають своїх шанувальників, та позаяк ці шанувальники поклоняються чомусь безглуздому й нереальному, то вже цим вони доводять своє лукавство і свою нікчемність. Та облишмо поки що Рим і повернімося до царя Давида, у якого саме в ту мить, коли воєначальник його війська став читати йому списки, серце стиснулося тривожним передчуттям, та було вже пізно каятись, і він спромігся лише сказати: Скоїв я великий гріх, віддавши такий наказ, але прости, Господи, рабові своєму його провину, бо вчинив він її з невігластва, а потім сталося так, що пророк на ім’я Ґад, який був ясновидцем царя й, так би мовити, посередником між ним і Всевишнім, прийшов до Давида наступного ранку, коли цар тільки прокинувся, і сказав: Господь послав мене, щоб я тебе запитав, що ти волієш мати: три роки голоду у своїй країні, три місяці, протягом яких ти терпітимеш поразки від ворогів, чи три дні моровиці, яка пустошитиме твій край. Давид не здогадався запитати у пророка, скільки людських життів забере кожне лихо з тих, які він назвав, і подумав, що за три дні навіть від моровиці не зможе загинути стільки народу, як за три місяці від війни або за три роки від голоду. Нехай буде воля Твоя, Господи, насилай на мій край моровицю, сказав він. І Бог наслав моровицю, й від неї вимерло сімдесят тисяч людей, не рахуючи жінок і дітей, яких, за звичаєм, до уваги не брали. Зрештою, Господь змилосердився й припинив моровицю після того, як Йому спорудили вівтар, але ті, хто помер, померли, чи Бог просто про них забув, чи воскрешати стільки людей було для Нього проблемою, чи, як імовірно припустити, їхню спадщину було вже поділено і тривали запеклі суперечки щодо її поділу, бо навіть народ, який перебуває під особливим заступництвом Бога, не має звичаю відмовлятися від свого добра, а надто коли йдеться про добро, нажите цілком законним способом, потом і кров’ю, тяжкою працею або доблестю в битвах, то байдуже, як воно було набуте, головне – результат.

Але якщо ми ставимо перед собою мету якнайглибше зрозуміти, в чому полягає суть тих або тих діянь, як людських, так і божественних, то не можемо не відзначити, що той самий Бог, який так негайно й так суворо покарав Давида за його помилку, тепер, схоже, виявляв цілковиту байдужість до тієї наруги, яку чинив Рим над його улюбленими дітьми, а особливо вражало те, що Він спокійно терпів вияви кричущої неповаги до свого імені та могутності. Ну а коли таке трапляється, тобто коли стає цілком очевидно, що Бог не виявляє найменшого бажання втрутитися в хід подій, людина нерідко бере всю відповідальність на себе й покидає свій дім для того, щоб навести порядок у світі, де панує безлад і хаос, у світі, який належить Богові, а не їй. Тож, як ми вже сказали, пішли по юдейській землі переписувачі, виконуючи свою роботу з нахабством, яке завжди притаманне тим, хто перебуває при владі, та відчуттям безкарності, адже вони ходили в супроводі збройної охорони, яку їм надавали нібито для захисту від образ і нападів, і в Галілеї та в Юдеї стало наростати невдоволення, спочатку голоси протесту лунали глухо, притлумлено, ніби люди хотіли зважити свою силу, випробувати свою здатність до опору, оцінити її можливості, а потім дійшло й до відкритих вибухів непокори, коли, наприклад, ремісник підходив до столу, за яким сиділи переписувачі, й голосно заявляв, що навіть під тортурами не назве свого імені, коли торговець разом з усією родиною зачинявся у своїй крамниці й погрожував, що поб’є в ній весь глиняний посуд та пошматує всі тканини, а хлібороб спалював усе своє жниво і приносив переписувачам кошик із попелом зі словами: Ось чим платить Ізраїль тим, хто його ображає. Усіх таких сміливців негайно хапали, вкидали до в’язниць, жорстоко били, всіляко з них глумилися, а що людська здатність до опору має свої межі, бо такими нас створено – слабкими, нервовими й дуже вразливими, то немає нічого дивного в тому, що мужності багатьом вистачало ненадовго, й усе закінчувалося тим, що той-таки хоробрий ремісник не витримував і розкривав свої найзаповітніші таємниці, торговець пропонував віддати в додачу до податку свою дочку або навіть двох, а хлібороб посипав собі голову попелом і добровільно продавався в рабство. Були й такі, що не поступалися, і їх чекала неминуча смерть, а були й такі, які добре собі затямили: завойовник добрий лише тоді, коли він мертвий, – такі брали зброю і ховалися в горах. Коли ми кажемо зброю, то маємо на увазі каміння, пращі, дрюки й дубини, дехто мав також лук і стріли, усього цього ледь-ледь вистачало на те, щоб розпочати партизанську війну, ну а потім до всього цього ще можна буде додати кілька мечів та списів, захоплених у ворога під час коротких сутичок, та коли надійде час, то навіть із цієї зброї буде мало пуття, бо ще від часів царя Давида тутешні люди звикли тримати в руках радше знаряддя селянської праці, аніж знаряддя війни. Проте чоловікові, юдей він чи не юдей, так само важко звикнути до війни, як і потім звикнути до миру, а надто якщо він зуміє знайти вождя й повірить не так у нього самого, як у те, у що вірить він. Таким вождем, який підняв повстання проти римлян, що вибухнуло тоді, коли первісткові Йосипа виповнилося одинадцять років, став чоловік на ім’я Юда; він народився в Галілеї, а тому, за тогочасним звичаєм, його називали Юдою Галілеянином, або Юдою з Галілеї. Навряд чи може викликати подив той факт, що в тодішньому світі здобули велике поширення прізвиська, утворені в такий простий спосіб, їх і справді було дуже багато, й тому ми знаємо таких людей, як, наприклад: Йосип Ариматейський, або Йосип із Ариматеї, Симон Киренейський, або Симон із Киренеї, Марія Магдалина, або Марія з Магдали, а якщо синові Йосипа пощастить вирости й домогтися якогось успіху в житті, то ми можемо не сумніватися, що його називатимуть просто Ісусом із Назарета, або Ісусом Назарянином, або навіть просто Назарянином, бо ж ми ніколи не знаємо, наскільки згодом ім’я людини ототожнюватимуть із тим місцем, де вона народилася або, як у нашому випадку, виросла і стала чоловіком або жінкою. Проте поки що це тільки спроби зазирнути в майбутнє, бо доля, як ми переконуємося знову й знову, це дивовижна, на жодну іншу не схожа скриня, водночас відкрита й закрита, якщо ми в неї заглянемо, то зможемо побачити те, що вже відбулося, своє минуле життя, ту долю, яка вже здійснилася, але того, що тільки має відбутися, ми побачити неспроможні; майбутнє від нас заховане, й нам доступні лише туманні передчуття, інтуїтивні прозріння, як, наприклад, у випадку цієї євангелії, якої не було б написано, якби не певні прикметні передвістя, які давали підстави сподіватися, що доля готує для ще ненародженої дитини щось більше, аніж звичайне людське життя. Повертаючись до нашої теми, – повстання проти римлян, зазначимо, що дух непокори й бунту був притаманний усій родині Юди Галілеянина, бо ще його батько, старий Езекія, зібрав загін і приєднався до народного повстання, яке по смерті Ірода вибухнуло проти його ймовірних наступників ще до того, як Рим погодився визнати поділ царства Юдейського на чотири частини й підтвердив повноваження нових тетрархів. Існують речі, що їх дуже важко пояснити, чому, наприклад, люди, створені нібито з одного й того самого матеріалу, – тієї самої плоті, тієї самої крові, тієї самої шкіри й тих самих кісток, люди, які однаково пітніють, сміються і плачуть, – чому одні з них поводяться як боягузи, а інші не знають страху, чому одні люблять війну, а інші – мир, чому ті самі обставини життя, які сформували Йосипа, змогли сформувати і Юду, й тоді як цей останній, будучи сином свого батька й батьком своїх синів, наслідуючи приклад першого й подаючи приклад останнім, відмовився від свого спокійного життя, щоб у боях захистити право Бога бути єдиним владарем над людьми, тесля Йосип визнав за ліпше залишитися вдома, зі своїми дев’ятьма дітьми та їхньою матір’ю, змушений пиляти й стругати дерево, щоб заробити собі та їм хліб щоденний, не замислюючись про день завтрашній, бо він належить невідомо кому, дехто вважає, що Богові, але це тільки гіпотеза, не більш переконлива, аніж друга, а саме, що він не належить нікому, а слова «учора», «сьогодні» й «завтра» – не більш як різні назви однієї ілюзії.

Що ж до подій, які відбувалися тоді в Назареті, то треба відзначити, що деякі жителі села, переважно молоді чоловіки, захотіли приєднатися до повстанського загону Юди Галілеянина, загалом вони просто зникали, нікого не попередивши, один за одним, ніби розчинялися в повітрі, їхні родини зберігали усе, звичайно, в найсуворішій таємниці, і їхні сусіди також розуміли, що треба міцно тримати язик за зубами, тому нікому навіть на думку не спадало порушити неписаний закон і запитати: А куди подівся Натаніель, його вже кілька днів ніде не видно? – у тому випадку, якщо Натаніель раптом переставав з’являтися в синагозі або в полі, й вервечка чоловіків із серпом у руках укорочувалася на одну людину, жителі села поводилися так, ніби Натаніеля ніколи й не існувало, і навіть у тих випадках, коли всім було відомо, що Натаніель навідувався до рідного села сам-один посеред темної ночі й ще до світанку йшов, а про ці відвідини легко було довідатися з усмішки дружини Натаніеля, адже є такі усмішки, які повідомляють про все, і коли жінка раптом завмирає на місці, втупившись неуважним невидющим поглядом в обрій або просто у стіну перед собою, а потім починає усміхатися повільною, замріяною усмішкою, схожою на образ, який виринає з води й мерехтить на її змережаній дрібними хвилями поверхні, то лише сліпий, неспроможний бачити ту усмішку, повірить у те, що дружина Натаніеля провела й цю ніч без свого чоловіка. А людське серце буває таким дивним, що навіть ті жінки, які ніколи не розлучалися зі своїми чоловіками, починали зітхати, уявляючи хвилини тієї зустрічі, і, збуджені та схвильовані, юрмилися навкруг дружини Натаніеля – так злітаються бджоли до квітки, по вінця наповненої нектаром. Але Марія мала інший клопіт, їй доводилося приділяти всю свою увагу дев’ятьом дітям та чоловікові, який майже щоночі стогнав і кричав від тривоги й жаху й нерідко будив дітей, які, у свою чергу, починали кричати й плакати. З плином часу вони, звичайно, поступово звикали до дивної поведінки батька, але найстарший, як і раніше, прокидався вночі, либонь, і йому снилося щось жахливе, і спочатку він завжди запитував матір: Що це з батьком? – а вона відповідала, ніби йшлося про якусь дрібничку: Певно, йому наснився поганий сон, адже не могла вона сказати синові: Твоєму батькові снилося, що він скаче із вояками Ірода по дорозі у Віфлеєм. Якого Ірода? Батька того, який тепер нами править. І через те він так стогнав і кричав? Атож, через те. Не розумію, чому так страшно побачити себе уві сні вояком царя, який давно помер. Твій батько ніколи не був вояком Ірода, його фахом завжди було ремесло теслі. Чому ж тоді він бачить такі сни? Людина не обирає собі сни, які вона бачить. То виходить, що сни обирають собі людей? Я ніколи не чула, щоб так хтось казав, але, мабуть, так воно і є. Але чому він кричить, мамо, чому він стогне? Бо кожної ночі твоєму батькові сниться, що він їде тебе вбивати. Звичайно ж, Марія не могла наважитися розповісти про все це, відкрити причину чоловікових кошмарів тому, кого батько бачив у тих кошмарах у ролі Ісаака, Авраамового сина, тобто бачив його своїм сином, якого він повинен зарізати й принести Богові в жертву. Одного дня Ісус, допомагаючи батькові збити докупи дві половинки дверей, набрався духу й поставив це запитання йому, й після тривалої мовчанки батько відповів йому такими словами: Сину мій, ти вже знаєш свої обов’язки, справно виконуй їх, і ти будеш виправданий перед Господом, але завжди намагайся відкрити у своїй душі й такі обов’язки, яких тебе не навчали. Це і є твій сон, батьку? Ні, але в цьому його причина, його причина в тому, що одного дня я забув про свій обов’язок або навіть гірше. А що означає «гірше»? Я про нього навіть не подумав. Але це ж тільки сон. Сон – це та думка, яка не прийшла тоді, коли повинна була прийти, а тепер вона приходить мені щоночі й не дає про себе забути. А про що ти повинен був тоді подумати? Навіть ти не можеш поставити мені всі запитання, навіть я не можу тобі на всі відповісти. Вони працювали на подвір’ї, в затінку, бо пора була літня й сонце пекло немилосердно. Неподалік гралися брати й сестри Ісуса, крім найменшого, який був у хаті на руках у матері й смоктав цицьку. Яків теж брався допомагати, але швидко чи то стомився, чи знудьгувався, воно й не дивно, у такому віці один рік різниці означає багато, Ісусові вже зовсім небагато залишилося до повноліття та до завершення свого релігійного виховання, він уже закінчив початковий курс навчання й тепер, разом із вивченням Тори або письмового Закону, він мав розпочати ознайомлення із Законом усним, який вважався набагато глибшим і складнішим джерелом мудрості. Тож не випадає дивуватися, що, будучи таким юним, він був спроможний розмовляти з батьком на дуже серйозні теми, легко знаходячи потрібні слова й глибоко обґрунтовуючи свої міркування. Ісусові було вже майже дванадцять років, незабаром він стане дорослим чоловіком і тоді, можливо, повернеться до цієї розмови з батьком і знову запитає його про те, на що сьогодні не дістав задовільної відповіді, й, можливо, Йосип нарешті визнає свою провину перед власним сином, на відміну від Авраама, який обмежився лише тим, що прославив усемогутність Бога, але у свого сина Ісаака прощення не попросив. Але не випадає сумніватися також у тому, що прокреслена Богом пряма лінія дуже рідко збігається зі звивистими лініями людських доль, згадаймо про той же таки випадок із Авраамом, до якого в останню мить прилетів янгол, сказавши: Не здіймай руку на сина свого, і про випадок із Йосипом, якому вже не янгол, а сам Бог послав трьох балакучих найманців Ірода разом із їхнім командиром і який не скористався тим часом, що був у його розпорядженні, щоб урятувати від смерті малюків Віфлеєма. Проте якщо Ісус із віком не втратить своїх добрих поривань, то, можливо, він захоче довідатися, чому Бог урятував Ісаака й не зробив нічого, щоб урятувати нещасних невинних малюків, які не мали на собі гріха, як і син Авраама, а проте не знайшли милосердя перед престолом Господа. І тоді Ісус зможе сказати своєму батькові: Тату, ти не один винен у тому, що сталося, а десь у глибині душі, може, навіть наважиться запитати: О Господи, чи настане той день, коли Ти прийдеш до нас і визнаєш усі свої провини перед людьми?