Текст книги "Євангелія від Ісуса Христа"

Автор книги: Жозе Сарамаго

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 25 страниц)

У ту ніч Ісусові приснився батько. Він уклався спати на подвір’ї, під повіткою, бо коли настав час лаштуватися до сну, зрозумів, що в кімнаті, де в марних пошуках затишного притулку сплять покотом десятеро людей, він заснути не зможе, давно минув той час, коли він не помітив би великої різниці між своїми братами, сестрами й отарою овець, тепер він постійно наштовхувався б на чиїсь ноги, руки, доторки до яких були для нього не дуже приємні. Перед сном Ісус пригадав Марію з Магдали і все те, що вони удвох витворяли, й ці думки так його схвилювали та розпалили, що йому двічі довелося підводитися зі своєї солом’яної постелі, щоб пройтися подвір’ям і охолодити кров, та коли він нарешті таки заснув, його сон був глибокий і непробудний, наче сон невинної дитини, його тіло наче пливло за течією річки, м’яко погойдуючись на її поверхні, а вгорі над ним пропливали віти дерев і хмари, а якась безголоса пташка то з’являлася, то зникала. Його сон почався тоді, коли він відчув легкий доторк, так ніби його тіло, пливучи за водою, доторкнулося до якогось іншого тіла. Він подумав, що це Марія Магдалина, й, усміхаючись, обернув до неї голову, але побачив, що по тій самій воді, під тим самим небом і тими самими вітами пливе його батько і та сама безмовна пташка літає над ним. Давній крик жаху почав утворюватися йому в горлі, але він утримав його там, сон відрізнявся від уже звичного, тепер він не був дитиною і не стояв серед інших дітей на майдані у Віфлеємі в чеканні неминучої смерті, не цокали копита й не чутно було іржання коней, не чулося брязкоту та скреготіння зброї, лише шовковистий плюскіт води, два тіла, що ніби утворювали один пліт, – батько й син – пливли за течією однієї річки. У цю мить страх покинув душу Ісуса, і на його місце прийшла бурхлива радість, відчуття справжнього захвату, великого торжества. Батьку мій, вигукнув він уві сні. Батьку, повторив він, уже прокинувшись, але тепер уже зі слізьми в голосі, бо побачив, що він знову сам-один. Йому хотілося повернутися в сон, повторити його від першої миті, щоб знову пережити радісний подив від того доторку, знову побачити батька й пливти разом із ним за течією, до кінця вод і кінця віків. У ту ніч йому не вдалося повернутися в цей сон, але той давній сон тепер уже не мучитиме його, на місце страху прийшла радість, на місце самоти – товариство батька, загроза близької та неуникної смерті зміниться обіцянкою життя, і хай тепер учені книжники, обізнані в усіх хитросплетіннях Святого Письма, розтлумачать нам, якщо зможуть, значення того сну, який наснився Ісусові, значення річки і течії, значення навислого над водою гілля дерев і хмар, які пропливають у небі, значення пташки, що не подає голосу, й пояснять, як завдяки тому, що все це поєдналося в певному порядку, змогли поєднатися батько й син, хоч провина одного залишається непрощенною, а біль другого не може бути зцілений.

Наступного дня Ісус хотів допомогти Якову в теслярській справі, але відразу стало очевидно, що його добрі наміри ніяк не можуть замінити майстерність і досвід, яких у нього не було, і що в ті останні роки, коли сам батько навчав його свого ремесла, він дуже мало чого досяг. Що ж до Якова, то він набув майстерності, яка була достатньою, щоб успішно виконувати замовлення клієнтів, і навіть Йосип, хоч йому ще не було навіть чотирнадцяти років, уже опанував мистецтво обробітку дерева настільки, що міг би повчити свого найстаршого брата, якби такий замах на авторитет старшого віку був дозволений суворими правилами родинної ієрархії. Щодо Якова, то він, сміючись над невмінням Ісуса, сказав йому: Той, хто зробив тебе пастухом, загубив тебе, і важко було уявити собі, щоб ці слова, сповнені приязної іронії, могли ховати в собі якусь потаємну думку або були наділені другим змістом, а проте, почувши їх, Ісус рвучко відсахнувся від верстата, а Марія сказала своєму другому синові: Не говори про згубу, не клич диявола та зло в наш дім. Але ж я нікого не кликав, мамо, відповів приголомшений Яків, мені просто так сказалося. Ми всі чули, щó тобі сказалося, відрубав Ісус, чув я і чула наша мати, і це в її голові пастух поєднався зі згубою, а не в твоїй, ти нічого про це не міг знати, а вона знає. Я тебе остерегла, сердито промовила Марія. Остерегла тоді, коли зло було вже скоєне, і я тепер дивлюся й не бачу його. Найсліпіший сліпець – це той, хто не хоче бачити, сказала Марія. Ці слова розсердили Ісуса, який відповів із гнівом у голосі: Замовкни, жінко, бо якщо очі твого сина й побачили зло, то спочатку воно постало перед тобою, але ті самі очі, які ти щойно назвала сліпими, побачили й те, чого ти не бачила й не побачиш ніколи. Авторитетний голос першонародженого сина і твердість його тону, а також загадковий зміст його слів примусили Марію відступити, а проте в її відповіді пролунало останнє застереження: Пробач, я не хотіла тебе образити, нехай Господь завжди оберігає світло твоїх очей і твоєї душі. Яків дивився на матір, дивився на брата, він розумів, що вони посварилися, але не мав найменшого уявлення про те, які давні причини могли пояснити цю сварку, а для виникнення нових причин не вистачило б часу. Ісус рушив до будинку, але, переступаючи через поріг, обернувся і сказав матері: Відішли дітей, нехай вони пограються десь надворі, бо мені треба поговорити з тобою, а також із Яковом та Йосипом. Малюки повибігали з дому, і будинок, ще хвилину тому переповнений дітлахами, раптом спорожнів, і четверо людей посідали на підлогу, Марія між Яковом і Йосипом, Ісус навпроти них. Запанувала тривала мовчанка, ніби всі, наперед домовившись, хотіли дати досить часу дітям, чия присутність була небажаною, щоб вони встигли відійти на таку відстань, куди навіть відлуння від їхньої розмови не долинатиме, а тоді нарешті Ісус заговорив, повільно карбуючи слова: Я бачив Бога. У першу мить на обличчі матері та братів з’явився вираз священного жаху, який швидко змінився виразом обережної недовіри, а між першим і другим виразом на обличчі Якова встигло промайнути щось подібне до виразу зловтішної підозри, а на обличчі Йосипа – захоплене збудження, тоді як тінь гіркого смирення затьмарила погляд Марії. Ніхто не обізвався, і тоді Ісус повторив: Я бачив Бога. Якщо, за народним повір’ям, мить мовчанки означає, що пролетів янгол, то тут вони, либонь, пролітали знову й знову, один за одним, Ісус сказав усе, що хотів сказати, його родичі не знали, що йому відповісти, певно, незабаром усі вони підведуться, і кожне з них повернеться до свого життя, запитуючи себе, чи не наснився їм сон, адже надто неймовірним було те, що повідомив їм Ісус. Проте мовчанка, якщо дати їй час, має ту властивість, що сама себе заперечує, вимагаючи, щоб хтось неодмінно її порушив. Тому, коли напруга чекання стала нестерпною, Яків поставив запитання, не наповнене жодним конкретним змістом, суто риторичне запитання, як то кажуть: А ти певен? Ісус нічого не відповів, лише подивився на брата таким поглядом, яким, певно, дивився на нього Бог зі своєї хмари, й утретє повторив: Я бачив Бога. Марія не стала нічого запитувати, лише сказала: Тобі привиділося. Мамо, привидітися може все, що завгодно, але те, що нам увижається, не розмовляє, а Він говорив зі мною, – відповів Ісус. Яків оговтався від замішання й вирішив, що в брата з головою не все гаразд – що за нісенітниця, він бачив Бога й розмовляв із Богом? У такому разі чи не Господь поклав тобі ті монети в торбу, запитав він з іронічною посмішкою. Ісус почервонів, але відповів сухо: Ми все одержуємо від Господа, Він завжди шукає і знаходить дороги, які ведуть до нас, і ці гроші я одержав не від Нього, але за його сприяння. І що ж тобі сказав Господь, і де ти був, коли його бачив, уві сні чи наяву? Я був у пустелі, шукав там вівцю, й він покликав мене. І що він тобі сказав, якщо тобі дозволено повторити його слова? Що одного дня він зажадає від мене моє життя. Життя кожної людини належить Господу. Так я йому й сказав. А він? Що в обмін на життя, яке я йому віддам, він обдарує мене могутністю й славою. Ти здобудеш могутність і славу, після того як помреш? – запитала Марія, не певна, що вона все почула правильно. Так, мамо. Але яка слава, яка могутність може бути дарована тому, хто помер? Я не знаю. Тобі це примарилося. Я не спав, а шукав у пустелі вівцю. І коли Господь захоче взяти твоє життя? Я не знаю, але він сказав, що знову прийде до мене, коли я буду готовий. Яків подивився на брата з тривогою в погляді, а тоді висловив припущення: Жарке сонце пустелі вплинуло тобі на голову, а Марія несподівано запитала: А вівця? Що сталося з вівцею? Господь наказав мені принести її в жертву, щоб скріпити нашу угоду. Ці слова обурили Якова. Ти блюзниш, брате, Господь уклав угоду зі своїм народом, а не з окремою людиною, такою, як ти, син теслі, пастух і більше ніхто. Марія, судячи з виразу її обличчя, схоже, докладала великих зусиль, щоб зловити якусь думку, так ніби боялася, що вона зникне з-перед її очей, але нарешті зловила її за кінчик і поставила те запитання, яке хотіла поставити: А що то була за вівця? Це було те саме ягня, яке я тримав на руках, коли ми зустрілися в Єрусалимі, біля брами Рамала, я тоді не захотів віддати його Господу, й Господь тепер у мене його забрав. А яким він був, Бог, коли ти його побачив? Він був у хмарі. Відкритій чи закритій? – запитав Яків. То був стовп диму. У тебе не все гаразд із головою, брате. Якщо у мене не все гаразд із головою, то так захотів Господь. Ти потрапив під владу Диявола, радше викрикнула, ніж сказала Марія. У пустелі я зустрів не Диявола, а Господа, і якщо я й справді тепер перебуваю під владою Диявола, то так хоче Господь. Диявол був із тобою, відколи ти народився. Ти справді так вважаєш? Так, я це знаю і знаю, що ти жив із ним і без Бога чотири роки. А після того, як я прожив чотири роки з Дияволом, я зустрівся з Богом. Ти розповідаєш жахливі небилиці та брехню. Я твій син, ти мене народила на світ, тож вір у мене або відкинь мене. Я тобі не вірю. А ти, Якове? І я тобі не вірю. А ти, Йосипе, який носиш ім’я нашого батька? Я тобі вірю, але не вірю тому, що ти розповідаєш. Ісус підвівся, подивився на всіх згори вниз і сказав: Коли Господь виконає обіцянку, яку він мені дав, вам доведеться мені повірити. Він узяв свою торбину й патерицю, взув сандалії. Уже в дверях він поділив гроші на дві частини і сказав: Це на посаг для Лізії, на її життя у шлюбі, й поклав їх на порозі, монету до монети, а решта повернеться туди, звідки прийшла, можливо, там вона також перетвориться на посаг. Він обернувся до дверей і хотів уже вийти не попрощавшись, але Марія йому сказала: Я помітила, що у твоїй торбині немає чашки. У мене вона була, але розбилася. Он там стоять чотири чашки, вибери одну й візьми собі. Ісус завагався, він не хотів брати нічого, але все ж таки підійшов до печі, де стояли чотири чашки, вкладені одна в одну. Вибери собі одну, повторила Марія. Ісус зробив, як вона сказала. Він обрав ту, що здалася йому найдавнішою. Ти обрав ту, яка тобі найбільше підходить. Чому? Вона має колір чорної землі, не розіб’ється й не зітреться. Ісус поклав чашку в торбину, стукнув патерицею по землі. Скажіть іще раз, що не вірите мені. Ми тобі не віримо, сказала мати, а тепер не віримо більше, аніж раніш, бо ти обрав собі знак Диявола. Про який знак ти говориш? Про цю чашку. І в цю мить, прийшовши десь із далеких глибин пам’яті, у вухах Ісуса пролунали слова Пастиря: Ти матимеш іншу чашку, й вона не розіб’ється доти, доки ти житимеш. Мотузка, що була натягнута на всю свою довжину, раптом обкрутилася в кільце й зав’язалася вузлом. Удруге Ісус покидає батьківський дім, але тепер він не каже: Так чи інак, я повернуся. І коли, обернувшись спиною до Назарета, він спускається по схилу першого пагорба, його тривожить думка проста, але сповнена глибокого смутку: А що як і Марія Магдалина не повірить мені?

Цьому чоловікові, якому Бог пообіцяв могутність і славу, немає більше куди йти, крім як у дім повії з Магдали. Він не може повернутися до своєї отари, адже Пастир сказав йому: Йди геть, не може він повернутися й у батьківський дім. Ми тобі не віримо, сказали йому мати й брати, і тепер його кроки вповільнюються, він вагається, він боїться йти туди, куди йде, й почуває себе так, ніби знову опинився посеред пустелі. Він запитує: Хто я такий? – але ні гори, ні долини йому не відповідають, не відповідає навіть небо, яке все накриває і якому все відомо, а якщо він знову повернеться в батьківський дім і повторить своє запитання, то, немає сумніву, мати йому відповість: Ти мій син, але я тобі не вірю, а тому Ісусові тепер нічого не залишається, як сісти на камінь, що чекає тут на нього відтоді, як світ став світом, і поплакати від самоти й горя, адже невідомо, чи Господь надумає знову з’явитися перед ним, нехай навіть у вигляді стовпа диму або хмари, і сказати йому: Ну чого ти так розклеївся, чоловіче, навіщо всі ці сльози та схлипування, усім нам доводиться переживати тяжкі часи, але є одна дуже важлива річ, про яку ми ніколи не говоримо, але я тобі скажу про неї тепер: усе в житті, щоб ти знав, відносне, навіть велике нещастя може здатися стерпним, якщо ми порівняємо його з іще більшим нещастям, тож утри сльози й поводься як чоловік, ти вже помирився зі своїм батьком, а це для тебе не абищо, що ж до суперечки з матір’ю, то я сам цим займуся, коли настане час, мені, чесно кажучи, не дуже до вподоби твоя історія з Марією Магдалиною, повія все ж таки, але ти молодий, й одне другому не стає на заваді, бо всьому свій час – час їсти і час постувати, час грішити й час каятись, час жити й час помирати. Ісус утер сльози тильним боком долоні, й чого це він справді розпустив нюні, нема ніякого сенсу стовбичити тут до вечора, пустеля – вона і є пустеля, вона нас оточує, якоюсь мірою навіть захищає нас, але вона нічого нам не дає, а тільки дивиться на нас, і якщо сонце на мить сховається за хмари, і це дає нам підстави сказати: Сонце співчуває моїм стражданням, то ми верземо нісенітницю, бо сонце завжди зберігає абсолютну неупередженість, і йому байдужісінько і до нашої радості, й до нашого смутку. По дорозі з Назарета йдуть люди, й Ісус не хоче, щоб із нього сміялися, чоловік уже з бородою на обличчі, а рюмсає, наче мала дитина, яка проситься, щоб її взяли на руки. На дорозі зустрічаються рідкі перехожі, одні підіймаються вгору на пагорб, інші з нього спускаються, вони обмінюються багатослівними привітаннями, але тільки після того, як переконаються, що в того, хто їм зустрівся, добрі наміри, бо в цій місцевості можуть блукати й люди лихі. Бувають серед них і справжні розбійники та грабіжники, як ті лиходії, що напали на цього ж таки Ісуса й обібрали його до нитки п’ять років тому, коли бідолашний хлопець ішов до Єрусалима, щоб знайти там розраду у своєму горі, і шляхетні повстанці, які надихаються високими помислами й не чинять розбій на великій дорозі, а лише іноді з’являються на ній, перевдягнені, щоб простежити за пересуванням підрозділів римського війська й потім влаштувати ворогам засідку, або відкрито, не ховаючись, відібрати золото, срібло та інші цінності в багатих колабораціоністів, яких навіть чималий збройний ескорт не може врятувати від народної помсти. Ісусові не було б вісімнадцять років, якби його уява не малювала йому героїчних подвигів, що відбуваються серед цих величних гір, де в ущелинах, печерах та на крутосхилах ховаються ті, хто продовжує велику боротьбу Юди Галілеянина та його сподвижників, якби його фантазія не підказувала йому, як він учинить, коли зустрінеться на дорозі з повстанцями і ті запропонують йому приєднатися до них і проміняти принади мирного, проте вбогого життя на славу бойових подвигів, на владу переможця, бо у Святому Письмі повідомляється про пришестя такого собі Месії, Посланника, який визволить свій народ від сьогоднішнього гніту і зміцнить його дух для майбутніх битв. Вітром безумної надії та неподоланної гордості овіяло обличчя Ісуса, голова йому пішла обертом, і син убогого теслі на короткий час відчув себе воєначальником, полководцем, головнокомандувачем великого війська, з мечем у руці, одна поява якого вселяє жах і паніку в легіони римлян і примушує їх утікати, падаючи в провалля, так ніби сенат і народ римський водночас перетворилися на свиней, у яких уселилися біси. Та цим мріям не судилося тішити його довго, бо вже наступної миті Ісус пригадав, що хоч могутність і славу йому справді буде даровано, але тільки по його смерті, а тому йому слід подумати про те, щоб не згайнувати ті роки життя, які йому ще лишаються, і якщо він справді піде воювати, то тільки за умови, щоб у короткі часи замирення йому було дозволено відлучатися на кілька днів до Марії Магдалини, адже навіть у війську людей, що воюють за свободу та незалежність своєї країни, маркитанткам, певно, не дозволяють дарувати своє кохання лише одному воїну, а інших ним обділяти, а це вже не кохання, а розпуста, з якою Марія Магдалина, за її ж таки словами, покінчила назавжди, й тому на полях битв вона його супроводжувати не зможе. Будемо сподіватися, що з ремеслом повії вона справді покінчила, бо Ісус відчув приплив нових сил, згадавши про жінку, яка вилікувала йому одну болючу рану, а натомість нагородила його іншою, вселивши йому неподоланне жадання, і цікаво знати, що відчує він, опинившись перед зачиненими ворітьми з вивішеним на них знаком, не маючи абсолютної певності в тому, що за ними він знайде те, що там покинув, жінку, яка живе чеканням, чекає на його тіло та його душу, бо одне без другої Марія з Магдали не визнає. День хилиться до вечора, будинки Магдали вже видніють на обрії, схожі здалеку на отару овець, але будинок Марії скидається на вівцю, яка відбилася від отари, і його звідси не видно за величезними прискалками, що стримлять обіч покрученої дороги. У якусь хвилину Ісус пригадав вівцю, ту саму, яку мусив убити, щоб скріпити кров’ю угоду, накинуту йому Богом, і в його голові, що вже очистилася від фантазій про битви та перемоги, виникла нова тривожна думка про те, що він знову шукає свою вівцю, але не для того, щоб убити, і не для того, щоб повернути її в отару, а щоб разом із нею піднятися на нові, незаймані пасовища, які ще існують, якщо пошукати добре, в широкому світі, де топталося стільки ніг, існують там і затишні, неприступні ущелини, в яких ми, вівці, могли б знаходити собі притулок. Ісус зупинився перед хвірткою, обережно помацавши її, переконався, що вона замкнена зсередини. Знак усе ще висів на своєму місці, Марія з Магдали клієнтів не приймала. Ісусові досить було покликати її, сказати: Це я, і зсередини почувся б радісний спів: Ось голос мого коханого, ось я бачу, як він стрибає по горах, біжить по пагорбах, я чую, як він стоїть у мене за стіною, за моїми дверима, але Ісус вирішив постукати у хвіртку кулаком, один раз, двічі, не подаючи голосу й чекаючи, коли прийдуть йому відчинити. Хто там, запитали зсередини, і чого треба, і тоді раптом Ісусові закортіло змінити голос і прикинутися клієнтом, що прийшов із грішми і знемагає від хоті, сказати, наприклад: Відчини мені, запашна квітко, я не поскуплюся ані на пестощі, ні на гроші. Голос він і справді змінив, але слова прозвучали справжні: Це Ісус із Назарета. Марія Магдалина відчинила не відразу, бо, по-перше, не була певна, що впізнала голос, а по-друге, їй здавалося неможливим, щоб її коханий уже повернувся, адже минула одна тільки ніч, минув один тільки день, відтоді як він пішов, пообіцявши їй: Назарет недалеко від Магдали, десь через кілька днів я тебе неодмінно навідаю, о, як часто чуємо ми подібні слова, сказані тільки для того, щоб зробити приємність тому, хто хоче їх почути, але «день» у такій фразі може означати і місяць, і три місяці, але ніколи не означає «завтра». Нарешті Марія Магдалина відчиняє хвіртку й падає в обійми Ісуса, досі не можучи повірити у це неймовірне щастя, й вона така схвильована та розгублена, що в неї виникає безглузда думка: він повернувся тому, що рана в нього на нозі відкрилася, і з цією думкою вона заводить його до кімнати, садовить до світильника і мовить: Як твоя нога, покажи мені ногу, але Ісус їй відповідає: Моя нога давно загоїлася, хіба не бачиш? Марія Магдалина могла б відповісти йому: Ні, ні, я нічого не бачу, бо наповнені слізьми очі і справді нічого не можуть бачити. Їй знадобилося припасти губами до його запилюженої литки, обережно розв’язати затягнуті там ремінці сандалій, доторкнутися пучками пальців до тонкої молоденької шкіри, аби переконатися в тому, що цілюща масть справді подіяла, а в глибині душі повірити й у те, що і її кохання допомогло рані загоїтися.

Під час вечері Марія Магдалина запитань не ставила, а тільки хотіла знати – і немає потреби пояснювати, що це не одне й те саме, – як він дістався до рідного села, чи нічого поганого не сталося з ним у дорозі та інші такі не дуже істотні подробиці. А по закінченні трапези вона взагалі замовкла і стала чекати, бо не її черга була говорити. Ісус подивився на неї пильним поглядом, ніби стояв на скелі над морем і оцінював свої сили, перш ніж стрибнути у воду: так дивляться не тому, що бояться хижих тварюк, які можуть зачаїтися там у глибинах, або бояться розбитися об гострі вершини підводних рифів, а просто запитують себе, чи вистачить сміливості кинутися вниз. Ісус знає цю жінку вже цілий тиждень, цього досить, аби знати, що, коли він до неї прийде, вона завжди розкриє йому свої обійми і запропонує своє тіло, але йому страшно признатися їй у тому, хоч час для цього, безперечно, настав, що лише кілька годин тому його відкинули люди, рідні йому по крові, але ЯКІ ВИЯВИЛИСЯ чужими по духу. Ісус вагається, не знає, по якій дорозі пустити свої слова, й замість необхідного тривалого пояснення у нього з губів зривається проста фраза, якою він хоче вигадати час, але ймовірніше, що в такий спосіб він лише втратить його: Ти не здивована, що я повернувся так рано? Я стала чекати тебе відразу, коли ти пішов, я не рахувала часу між тими хвилинами, коли ти пішов і коли повернувся, і я не рахувала б його навіть тоді, якби він тривав десять років. Ісус усміхнувся і злегка стенув плечима, він міг би вже й зрозуміти, що з цією жінкою немає сенсу ані прикидатися, ані ховатися за ухильні слова. Вони сиділи на підлозі, обличчям до обличчя, між ними був світильник і рештки від вечері. Ісус узяв шматок хліба, розломив його на дві половини і сказав, подавши одну Марії: Нехай цей кусень буде хлібом істини, з’їмо його, щоб не піддати сумніву нічого з того, що буде тут сказано. Нехай буде так, погодилася Марія з Магдали. Ісус доїв хліб, зачекав, поки вона доїсть і свій, і сьогодні уже вчетверте промовив: Я бачив Бога. Марія Магдалина не змінилася на обличчі, лише трохи поворухнула руками, які склала на колінах, і запитала: Ти саме це хотів сказати мені, якщо нам судилося ще зустрітись? Так, і що більше подій зі мною відбувається, відтоді як чотири роки тому пішов із дому, то дужче я переконуюся в тому, що між ними існує зв’язок, хоч і не можу пояснити, чому й для чого. Я наче твій рот і твої вуха, відповіла йому Марія Магдалина, те, що ти говориш, ти ніби говориш самому собі, я лише те, що є в тобі. Тепер Ісус міг почати свою розповідь: вони обоє розломили хліб істини, й у житті нечасто бувають такі години, як ця. Ніч докотилася до світанку, вогник світильника двічі помирав і двічі воскресав між ними, Ісус розповів тут усю свою історію, яка вже нам відома, зокрема й багато таких подробиць, які ми не визнали гідними нашої уваги, виклав багато думок, які ми попропускали, й не тому, що Ісус хотів їх від нас приховати, а просто тому, що й євангеліст, погодьтеся, не може за всім устигнути. Коли Ісус почав розповідати про те, що було після того, як він повернувся додому, від смутку голос його став зовсім тихим, він завагався, чи розповідати їй про те, яке тривожне передчуття опанувало його перед тим, як він постукав у хвіртку отчого дому, й тоді Марія Магдалина вперше порушила мовчанку й запитала його тоном людини, яка наперед знає відповідь: Твоя мати не повірила тобі, так? Не повірила, відповів Ісус. І тому ти повернувся в цей дім? Так. Я все віддала б за те, щоб збрехати тобі тепер і сказати, що я тобі теж не вірю. Чому? Бо в такому разі ти знову зробив би те, що вже зробив, пішов би з цього дому, а мені, оскільки я тобі не повірила, не довелося б іти з тобою. Це не відповідь на моє запитання. Правда твоя, не відповідь. Отже? Якби я тобі не повірила, мені не треба було б переживати разом із тобою той жах, який доведеться пережити тобі. А звідки тобі відомо, що мені доведеться пережити жах? Я нічого не знаю про Бога, але знаю, що його прихильність може бути не менш жахливою, ніж його гнів. Звідки ти взяла цю дивну думку? Треба бути жінкою, аби знати, як тяжко жити, коли тебе відкинув Бог, але від чоловіка вимагається ні з чим не зрівнянна мужність, щоб жити і померти як його обранець. Ти хочеш мене налякати. Я розповім тобі про сон, який я бачила однієї ночі, коли переді мною з’явився малий хлопчик, він прийшов невідомо звідки, прийшов і сказав, що Бог жахливий, сказав це й відразу зник, я не знаю, хто був той малюк, звідки він з’явився і хто були його батьки. Це ж тільки сон. Ніхто краще тебе неспроможний зрозуміти, що слово «сон» не можна вимовляти таким недбалим тоном. А що сталося потім? А потім я стала повією. Але ж тепер ти покинула це ремесло. Але ж мій сон ніхто не спростував, навіть після того, як ти прийшов у моє життя. Ану повтори мені ще раз, що сказав той малюк. Він сказав, що Бог жахливий. Ісус побачив перед собою пустелю, мертву вівцю, кров на піску, почув, як задоволено засопів димовий стовп, і сказав: Можливо, можливо, але одне – побачити щось уві сні, й зовсім інше – пережити в реальній дійсності. Не доведи, Боже, щоб тобі й справді довелося таке пережити. Ніхто не уникне своєї долі. А про свою долю ти вже одержав перше серйозне провістя.

Над Магдалою і світом повільно оберталося склепіння неба, всіяне зорями. А в якомусь куточку нескінченності, нескінченно заповнюючи її собою, сидів Бог і переставляв якісь фігурки чи кидав кості, чи був заклопотаний якоюсь іншою грою, а до цієї руки в нього ще не дійшли, він просто пустив тут події своїм природним плином, можливо, тільки раз чи двічі підштовхнувши їх мізинцем, щоб якась дія чи думка не відхилилася вбік і не порушила невблаганну гармонію доль. Тому його анітрохи не зацікавила подальша розмова між Марією Магдалиною та Ісусом. І що ж тепер ти думаєш робити? – запитала вона. Ти ж сказала, що підеш зі мною, хоч би куди завела мене доля. Я сказала, що буду з тобою, хоч би де ти був. А яка різниця? Ніякої, але ти можеш залишитися тут на стільки, на скільки захочеш, якщо тільки тобі не бридко буде жити в домі, де я торгувала своїм тілом. Ісус замислився, а тоді сказав: Я спробую знайти собі роботу в Магдалі, й ми тут житимемо як чоловік і дружина. Ти обіцяєш надто багато, мені досить буде, якщо ти дозволиш мені перебувати біля ніг твоїх.

Роботу, звичайно, Ісус у Магдалі не знайшов, зате вдосталь наслухався клинів і глузів та натерпівся знущань, а чого можна було сподіватися, коли такий юний хлопець, майже підліток, живе зі шльондрою, яка відома всій окрузі. Стривайте-но, подейкували злі язики, мине ще кілька днів, і ми побачимо, як він сидить на ґанку, чекаючи, поки з дому вийде черговий клієнт. Два тижні Ісус терпів, а тоді сказав Марії: Я йду звідси. А куди? До моря. Вони пішли вдосвіта, й жителі Магдали не встигли прибігти вчасно, щоб бодай чимось поживитися з будинку, в якому палахкотіла пожежа.

* * *

Через кілька місяців, дощової й холодної зимової ночі, янгол увійшов у дім Марії з Назарета, й ніхто з дітей не прокинувся, й лише Марія помітила появу гостя, та й не могла вона її не помітити, бо янгол прийшов саме до неї і саме до неї звернувся з такими словами: Ти повинна знати, о Маріє, що Господь домішав своє сім’я до сімені Йосипа того ранку, коли ти зачала вперше, й унаслідок цього саме сім’я Господа, а не сім’я твого чоловіка спричинилося до зачаття твого сина Ісуса. Марія дуже здивувалася, почувши цю новину, суть якої, на щастя, дійшла до неї цілком ясно, попри плутане красномовство янгола, й запитала: То, виходить, Ісус – син мій і Господа? Жінко нечемна й зухвала, як ти смієш ставити себе на перше місце перед Господом, ти повинна була б сказати «Син Господа і мій син», а не навпаки. Син Господа і твій син? Та не мій, а твій, син Господа і твій син. Облиш морочити мені голову, скажи, нарешті, ясно та чітко, чий же все-таки син Ісус? Він син Господа й тільки Господа, а ти лише зачала його, виносила й народила. То Господь мене не обирав? Ну, як тобі сказати: Господь у той час був поблизу, це можна було зрозуміти з того, якими незвичайними стали барви неба, й він звернув увагу на те, що ти і Йосип люди міцні й здорові, і якщо ти досі пам’ятаєш, як і в чому знаходить вияв жадання, він зажадав тебе, й у результаті через дев’ять місяців народився Ісус. А я можу бути цілком певна, якщо існує така певність, у тому, що завагітніла від сімені Господа? Це питання досить-таки делікатне, ти вимагаєш від мене не більше й не менше, як встановлення батьківства, а річ у тому, що в таких випадках, коли при заплідненні жінки змішується сім’я кількох чоловіків, жодні аналізи, жодні тести, жодні підрахунки кров’яних тілець не можуть гарантувати абсолютної певності. Бідолашна я, бідолашна, я ж бо думала, вислухавши тебе, що Господь обрав мене дружиною того ранку, а виявляється, все було випадковістю, могло бути так, а могло бути інакше, і скажу я тобі, що даремно ти спустився сюди, в Назарет, бо ти лише посіяв сумнів у моєму серці, а проте, коли хочеш почути від мене правду, то ось що я тобі скажу: син Господа, хай навіть я буду йому матір’ю, має бути схожий на Бога і обличчям, і постаттю, і словами й тоді, коли він тільки народиться, й тоді, коли виросте, а я бачу, хоч материнська любов і сліпа, що мій син цим вимогам не задовольняє. Маріє, твоя перша помилка полягає в тому, що ти думаєш, ніби я прийшов, щоб розповісти тобі про ту невеличку любовну пригоду Господа, а твоя друга велика помилка – думати, ніби краса й красномовство людини створені за образом і подобою Господа, тоді як Господь – ти вже мені повір, адже я часто в нього буваю, – має звичай бути цілковитою протилежністю тому, як уявляєте його собі ви, люди, і я скажу тобі по секрету, Господь іншим бути й не зміг би, від нього набагато частіше доводиться чути «ні», аніж «так». А мені завжди казано, що дух заперечення – то Диявол. Ні, дочко моя, Диявол – це дух, який сам себе заперечує, і якщо ти у своєму серці не бачиш різниці, то ніколи не знатимеш, кому ти належиш. Я належу Господові, звісно. Ось ти кажеш, що належиш Господові, а сама припустилася третьої і найгіршої помилки, бо не повірила синові своєму. Ісусові? Так, Ісусові, бо ніхто з інших твоїх дітей Бога не бачив і не побачить ніколи. Скажи мені, янголе, посланцю Божий, то це правда, що Ісус бачив Бога? Так, це правда, і як дитина, яка вперше у своєму житті знайшла пташине гніздо, він прибіг до тебе, щоб тобі це сказати, а ти йому сказала, що це неправда, що гніздо, певно, порожнє, а як і є в ньому яйця, то вони протухли, а якщо нема, то їх пожерла змія. Пробач мені, янголе, за те, що я сумнівалася. Ти у мене просиш пробачення чи у свого сина? У нього й у тебе, у вас обох, що я повинна зробити, аби залагодити свою провину? А що тобі підказує твоє материнське серце? Що я повинна знайти його, сказати, що вірю йому, прошу простити мені, повернутися додому й там чекати, коли настане його час і Господь покличе його. Правду кажучи, я не переконаний, що ти не прийдеш до нього запізно, немає у світі вразливішого створіння, ніж підліток, ти ризикуєш почути від нього не вельми приємні слова й побачити, як він зачинить двері під самісіньким твоїм носом. Якщо він так зробить, то в усьому буде винен той демон, який зачарував його й занапастив, не знаю, чому Господь – адже він батько, зрештою! – дозволив тому нечистому таке витворяти. Про якого демона ти говориш? Про того пастуха, в якого мій син працював чотири роки, доглядаючи отару, яка невідомо навіщо існує й кому потрібна. А, ти про пастуха… Ти його знаєш? Ми ходили з ним до однієї школи. Навіщо ж Господь дозволяє йому топтати ряст і жити у своє задоволення? Бо цього вимагає добрий порядок у світі, але останнє слово завжди буде за Господом, ми тільки не знаємо, коли він його промовить, але будь певна, одного ранку ми прокинемося й побачимо, що зла більше немає у світі, а зараз мені час іти, і якщо маєш якісь запитання, то не барися. Я маю лише одне. Я тебе слухаю. Навіщо Господові потрібен мій син? Твій син – це тільки так говориться. В очах світу – він мій син. Ти запитуєш, навіщо він йому потрібен, і ти знаєш, це добре запитання, атож добре, проте, на жаль, я не знаю відповіді на нього, розумієш, окрім них двох, ніхто цього не знає, та боюся, що й Ісусові відомо не набагато більше, аніж він тобі сказав. Він сказав мені, що по смерті здобуде могутність і славу. Про це мені відомо. Але що мій син повинен зробити у своєму житті, аби заслужити ті чудеса, які йому пообіцяв Господь? О жінко, темна й обмежена, невже ти віриш у те, що це слово існує для Господа, що для нього має якусь ціну й значення те, що ви з такою нахабною самовпевненістю схильні називати своїми заслугами, які ще заслуги можуть бути у вас, нікчемних рабів, крім слухняного виконання волі Господньої? Гаразд, гаразд, я більше нічого не стану в тебе запитувати, я й справді нікчемна раба Господня, нехай усе буде по його волі, лише скажи мені, де після стількох місяців я зможу знайти свого сина? Шукай його, це твій обов’язок, він також ходив шукати вівцю, яка відбилася від отари. Щоб забити її. Заспокойся, твоєму синові це не загрожує, але ти його вб’єш, якщо не будеш біля нього в годину його смерті. А звідки ти знаєш, що я не помру перша? Я перебуваю надто близько до тих центрів, де все вирішується, а тепер прощай, ти поставила мені всі ті запитання, які хотіла поставити, можливо, й не всі, але то вже не мій клопіт. Поясни, що ти хотів сказати. Сама собі поясни. І з цими словами янгол зник, а Марія розплющила очі. Усі її діти спали, трьома окремими групами. Яків, Йосип і Юда, найстарші, в одному кутку, в іншому кутку – менші, Симон, Юстин і Самуїл, а двоє дівчат, як зазвичай, спали по обидва її боки, але тут очі Марії, і так приголомшеної тими істинами, які відкрив їй янгол, мало не вискочили на лоба від подиву: її старша дочка лежала, широко розкинувши руки й ноги, майже гола – її сорочка задерлася вище грудей, вона глибоко зітхала і млосно усміхалася у глибокому сні, й крапельки поту блищали в неї на чолі та верхній губі, що, здавалося, розпухла від поцілунків. Якби Марія не була певна, що тут недавно побував лише балакучий янгол, то ці прикмети здалися б їй надто очевидними й однозначними, і вона зняла б крик, що тут недавно побував демон-інкуб, із тих, які зваблюють сонних жінок, і підступно проник у неготове до такого нападу тіло дівчини, поки мати розважала себе розмовою, і можливо, – тільки ми про це не знаємо, – ті янголи завжди вирушають на свій промисел у парі, й поки один із них відвертає на себе увагу розмовою, другий мовчки здійснює свій actus nefandus, [4]4
  Негідний учинок (лат.).


[Закрыть]хоч це тільки так говориться, нічого негідного в цьому діянні немає, й усе вказує на те, що наступного разу вони обміняються ролями, щоб ані в того, хто спить, ані в того, хто сниться, не пропадало відчуття благодійної єдності плоті й духу. Марія, як могла, накрила дочку, натягнувши їй сорочку до того місця, яке непристойно залишати відкритим, потім розбудила її й тихим голосом запитала, притуливши губи майже їй до вуха: Що тобі снилося? Захоплена зненацька, Лізія не змогла збрехати й розповіла, що бачила уві сні янгола, але він нічого їй не сказав, а тільки дивився на неї, і їй було так добре від того ніжного й ласкавого погляду, що, либонь, і в раю не буває краще. Він до тебе не доторкався? запитала Марія, і Лізія їй відповіла: Ой, мамо, очі служать нам не для того, щоб доторкатися. Не знаючи, стривожитися їй чи, навпаки, заспокоїтися з приводу того, що відбувалося в неї під боком, Марія тихо сказала: І мені також приснився янгол. А твій янгол заговорив до тебе чи теж мовчав, невинно запитала Лізія. Він до мене заговорив і повідомив мені, що твій брат Ісус сказав нам правду тоді, коли розповів про те, що бачив Бога. Ой, мамо, як же ми погано вчинили, не повіривши словам Ісуса, а він був такий добрий із нами, адже він міг тоді розгніватися й не дати грошей мені на посаг, але він їх дав. Тепер нам треба подумати, як залагодити свою провину. Але ж ми не знаємо, де він є, він нічого нам не повідомив про себе, янгол міг би допомогти нам, адже вони все знають, янголи. Але він не захотів допомагати нам і тільки сказав, що ми повинні знайти твого брата, що це наш обов’язок. Але ж, мамо, якщо Ісус і справді бачив Бога й розмовляв із ним, тоді наше життя має змінитися. Може, воно й зміниться, але тільки на гірше. Чому? Якщо ми не повірили ані Ісусові, ані його словам, то як можуть повірити йому інші люди, можна не сумніватися, що якби ми зараз вийшли на вулицю або на один із майданів Назарета і стали проповідувати, що Ісус бачив Господа, що він розмовляв із Господом, нас закидали б камінням. Але ж Господь, який його обрав, захистив би й нас, адже ми його родина. Не будь така в цьому впевнена, коли Господь робив свій вибір, нас там не було, для Господа не існують ані батьки, ані діти, згадай Авраама, згадай Ісаака. О мамо, як це сумно! Найобачніше, дочко, буде зберігати те, що ми знаємо, в наших серцях і говорити про це якнайменше. Що ж нам тоді робити? Завтра я пошлю Якова та Йосипа на пошуки Ісуса. Але ж де вони його шукатимуть, адже Галілея – країна дуже велика, а він же міг податися й у Самарію, і в Юдею або в Ідумею, а це вже десь на самому краю світу. Найімовірніше, твій брат подався до моря, згадай, як він розповідав нам, коли прийшов, що виходив із рибалками в море. А чи не пішов він знову пасти отару? Ні, цей час для нього минув. Звідки ти знаєш? Спи, до ранку ще далеко. А нам знову не насняться наші янголи? Може бути. Та якщо навіть янгол Лізії, можливо, позбувшись свого напарника, і прийшов до неї знов уві сні, вона цього не помітила, але янгол благовіщення, навіть якби він забув повідомити Марії якусь подробицю, уже не міг би повернутися до неї, бо Марія лежала в напівтемряві будинку з розплющеними очима, їй було досить і того, про що вона вже довідалася, а те, про що вона здогадувалася, наповнювало її страхом.