Текст книги "Євангелія від Ісуса Христа"

Автор книги: Жозе Сарамаго

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 25 страниц)

Тієї ночі в будинку Симона й Андрія, який стояв поруч із синагогою, потай зібралися п’ятеро друзів, щоб обговорити питання надзвичайної ваги: чи правду повідомили демони, що Ісус – син Божий? Після тієї незвичайної події, що відбулася вдень, усі погодилися відкласти неминучу розмову до ночі, але тепер настала нарешті та хвилина, коли можна буде поставити всі крапки над «і». І першим заговорив Ісус: Не можна вірити тому, що каже батько брехні, – він мав на увазі, звичайно ж, Диявола. Сказав Андрій: Правда й брехня вилітають з одного рота й не залишають за собою слідів, і Диявол не перестає бути Дияволом, якщо одного разу він скаже правду. Сказав Симон: Те, що ти не така людина, як ми, ми вже давно зрозуміли, досить поглянути на рибу, якої ми не наловили б без тебе, досить згадати про бурю на морі, яку ти втихомирив, про воду, яку ти перетворив на вино, про перелюбницю, яку врятував від каменування, а сьогодні ти ще вигнав демонів із біснуватого. Сказав Ісус: Не я був першим серед тих, хто виганяв демонів із людини. Твоя правда, відповів Яків, але перед тобою першим вони принизилися й назвали тебе сином Бога Всевишнього. Що мені до їхнього приниження, якщо приниженим, у кінцевому підсумку, виявився я? Не в тому, зрештою, річ, втрутився Іоанн, я там був і все чув, чому ти нам не сказав, що ти син Божий? Я не знаю, чи я справді син Божий. Хіба можливо, щоб Диявол про це знав, а ти ні? Слушне запитання, але нехай вони самі дадуть тобі на нього відповідь. Хто вони? Бог, чиїм сином назвав мене Диявол, і Диявол, який лише від Бога міг довідатися про це. Запала мовчанка, так ніби присутні тут хотіли надати час для того, щоб двоє згаданих осіб змогли висловитися, а тоді Симон поставив запитання, яке крутилося на язиці в усіх: Що було в тебе з Богом? Ісус зітхнув: Я чекав від вас цього запитання з першого дня, коли сюди прийшов. Хіба могли ми подумати, що син Бога захоче стати рибалкою? Я вже сказав вам, що не знаю, чи я син Бога. А хто ж ти тоді? Ісус затулив обличчя долонями і став шукати у своїх спогадах точку, від якої він міг би почати розповідь, і зненацька побачив своє життя ніби збоку, ніби воно належало комусь іншому, й зрозумів: якщо демони правду сказали, тоді все, що з ним відбувалося раніше, набувало зовсім іншого сенсу, а багато подій можна було зрозуміти лише у світлі цієї щойно відкритої істини. Ісус відірвав долоні від обличчя, одного за одним окинув поглядом своїх друзів з благальним виразом, ніби хотів їм сказати: Те, що ви просите мене розповісти, лежить поза межами людського розуміння, і після тривалої мовчанки мовив: Я бачив Бога. Ніхто не промовив жодного слова, усі лише дивилися на нього. Він провадив, не підіймаючи погляду: Я зустрівся з ним у пустелі, й він повідомив, що коли настане час, він обдарує мене славою та могутністю в обмін на моє життя, але про те, що я його син, не сказав. Знову мовчанка була йому у відповідь. І яким постав Бог перед твоїми очима, запитав Яків. У вигляді хмари чи радше димового стовпа. А вогню не було? Ні, вогню там не було, лише дим. І більше нічого він тобі не сказав? Сказав, що знову прийде до мене, коли настане мій час. Який час? Не знаю, можливо, час моєї смерті. А славу й могутність, коли він тобі їх дасть? Не знаю. Знову мовчанка, у кімнаті, де було жарко й душно, всі тремтіли, наче від холоду. Потім Симон запитав, повільно карбуючи слова: А може, ти і є Месія, якого ми повинні називати сином Божим, бо ти прийшов, щоб визволити свій народ із неволі, в якій він перебуває? Я – Месія? А чого ти дивуєшся так, ніби Месією бути не можна, а сином Бога можна, запитав Андрій, нервово усміхаючись. Сказав Яків: Месія ти чи син Божий, але одного я зрозуміти не можу: як про це довідався Диявол, коли Господь навіть тобі про це не повідомив. Іоанн замислено проказав: Хіба ми знаємо, які стосунки підтримують між собою Бог і Диявол? Усі нишком перезирнулися – їм страшно було навіть подумати про це, а Симон запитав, звертаючись до Ісуса: Що ти думаєш робити, а Ісус йому відповів: А що я можу робити, крім як чекати, коли настане мій час?

Його час був уже близько, але до того, як він настав, Ісус мав ще дві нагоди виявити свою чудотворну силу, хоч про другий із тих випадків, либонь, ліпше було б промовчати, бо він знову припустився прикрої помилки й загубив смоковницю, що була так само невинна й непричетна до будь-якого зла, як і ті нещасні свині, що потопилися в морі. Проте другий випадок заслуговує на те, щоб про нього стало відомо священнослужителям єрусалимським і щоб потім розповідь про це була викарбувана золотими літерами на фронтоні Храму, бо такого ніколи не було бачено ані раніше, ані потім, до самого сьогоднішнього дня. Історики досі не дійшли згоди щодо причин, які примусили стільки народу зібратися в одному місці, про розташування якого згадується лише побіжно, а повертаючись до причин, зазначимо: одні стверджують, ніби йшлося про традиційне паломництво, походження якого губиться у глибинах часу, а інші категорично заперечують: Ні, стовпотворіння виникло, бо пройшла чутка, яка потім не підтвердилася, ніби з Рима прибув чиновник, наділений високими повноваженнями, щоб оголосити про зниження податків, ще інші, не висуваючи жодної гіпотези й не пропонуючи жодного рішення, яке могло б розв’язати проблему, заявляють, що тільки наївні люди могли б повірити у зниження податкового навантаження та зміну тодішньої системи на користь платника податків, а щодо причин такого масового напливу людей в одне місце, то їх завжди можна знайти, якщо ті, хто звик користуватися лише готовими даними, завдадуть собі клопоту приділити певну увагу вивченню колективної думки та колективної уяви. Не випадає сумніватися тільки в тому, що там зібралося від чотирьох до п’ятьох тисяч людей, якщо не брати до уваги жінок і дітей, і що всі ті люди в якусь певну мить виявили, що в них немає чого їсти. Як могло статися, що народ, такий передбачливий, такий звичний подорожувати, народ, який мав звичку брати в дорогу окраєць хліба та шматок в’яленого м’яса навіть тоді, коли йшлося про подорож від села до села, цього разу не мав при собі нічого їстівного, ніхто ніколи не намагався й не намагається пояснити. Але факти є фактами, а факти свідчать про те, що там зібралося від дванадцяти до п’ятнадцяти тисяч осіб, якщо цього разу ми не забудемо про жінок та дітей, які не мали жодної ріски в роті уже протягом невідомо скількох годин і рано чи пізно мали розійтися по домівках, хоч не випадало сумніватися, що багато з них помруть у дорозі від голодного виснаження або сядуть біля дороги й почнуть жебрати милостиню в перехожих. Як і завжди в таких випадках, першими запхикали діти: Мамо, я хочу їсти, й небезпека того, що ситуація вийде з-під контролю – як стануть казати потім, – наростала з кожною хвилиною. Ісус перебував у самій гущі того натовпу, з ним були Марія Магдалина, а також його друзі, Симон, Андрій, Яків та Іоанн, які після пригоди зі свиньми й того, що сталося потім, майже не розлучалися з ним, але на відміну від решти людей вони не забули прихопити з собою кілька рибин та кілька хлібин і цілком могли б перекусити, але їсти на очах у голодного натовпу було б не тільки виявом безсоромного егоїзму, а становило певну небезпеку, адже від необхідності до закону лише один короткий крок, а ще від часів Каїна відомо, що найефективніше правосуддя – це те, яке встановлюють за допомогою власних рук. Ісусові навіть на думку не спадало, що він чимось зможе допомогти такій масі народу, що влаштували таку неймовірну тисняву, але Яків та Іоанн із тією впевненістю, яка притаманна людям, що були очевидцями великих подій, підійшли до нього й сказали йому: Якщо ти зміг вигнати з тіла чоловіка безліч демонів, які його вбивали, то напевне у твоїй спромозі зробити так, щоб ці люди отримали їжу, без якої вони помруть. Звідки ж я візьму їм їжу, якщо в нас є лише ті кілька рибин та кілька хлібин, які ми взяли із собою? Ти син Божий, і ти зможеш нагодувати їх. Ісус подивився на Марію Магдалину, і вона сказала йому: Ти дійшов до такої межі, звідки відступати вже не можеш, і на обличчі в неї був вираз жалості, але Ісус не зрозумів, кого їй було жаль – його чи голодних людей. Тоді він узяв шість хлібин, які були в них із собою, розломив кожну на дві половини й роздав їх своїм супутникам, те саме зробив і з шістьма рибинами, залишивши одну рибину й одну хлібину також собі. Потім сказав: Ходіть за мною й робіть те, що я робитиму. Ми знаємо, що він робив, але ніколи не зрозуміємо, як йому це вдалося. Він підходив до людей, відламував по шматочку від своєї хлібини та своєї рибини й давав кожному, але виходило так, що кожен одержував у нього з рук по цілій хлібині й цілій рибині. Те саме робили Марія Магдалина й четверо його друзів, і там, де вони проходили, ніби благодатний вітер пролітав над житнім полем, підіймаючи полеглі колоски, – і наче відроджене жниво під вітром, шелестіли роти, які жували їжу й чиї уста славословили того, хто їх нагодував. Це Месія, казали одні. Це чарівник, казали інші, але нікому з тих, що там були, не спало на думку, що перед ними син Божий. А Ісус казав їм усім: Хто має вуха, нехай слухає, якщо ви не поділитеся, то й не розмножитеся.

Дуже добре, що Ісус сотворив чудо, коли в ньому виникла велика необхідність. Але навряд чи слід ставити йому за провину, що він сотворив його, коли такої необхідності не було, а радше навпаки. А саме це сталося в уже згадуваному випадку зі смоковницею. Ісус ішов дорогою через поле, відчув голод і, побачивши віддалік смоковницю, вкриту зеленим листям, підійшов до неї, сподіваючись, що знайде на ній плоди, але наблизившись, побачив лише листя, бо то була не та пора року, коли смоковниця плодоносить. Тоді він сказав: То нехай же ніколи не буде на тобі плодів. І смоковниця відразу всохла. Сказала Марія Магдалина, що була тоді з ним: Давай тому, хто потребує, але не проси в того, хто не має. Розкаявшись у своєму вчинку, Ісус наказав, щоб смоковниця ожила, але вона так і залишилася мертвою.

* * *

Туманний ранок. Рибалка підводиться зі своєї мати, дивиться крізь вікно на білу завісу туману й каже дружині: Сьогодні в море не піду, туман такий густий, що й рибам під водою нічого не видно. Такі самі або дуже схожі слова сказали своїм дружинам майже всі рибалки на обох берегах Галілейського моря, спантеличені несподіваною витівкою природи, – адже в цю пору року таких туманів тут не буває. Лише один з них, – щоправда, ловити рибу не його ремесло, проте він постійно виходить із рибалками в море і з цього живе, – підходить до дверей, ніби хоче переконатися в тому, що сьогодні його день, і, подивившись на непроникне небо, каже комусь, хто перебуває в домі: Я виходжу в море. За його плечем Марія Магдалина запитує: Ти повинен? – й Ісус відповідає: Настав мій час. Ти з’їси що-небудь? Так рано їсти не хочеться. Він обняв її і сказав: Нарешті я довідаюся, хто я такий і навіщо народився на цей світ, потім навдивовижу впевненою ходою, бо в тумані він не бачив навіть своїх ніг, спустився схилом пагорба до води, сів в один із причалених там човнів і почав веслувати в напрямку невидимої середини моря. Стукіт кочетів і весел, плюскіт води, що з них стікає, далеко чутно над поверхнею води в тиші й тумані й не дозволяють склепити очі рибалкам, яким дружини сказали: Якщо не їдеш рибалити, скористайся з цього й довше поспи. У тривозі й неспокої жителі прибережних сіл дивляться в тому напрямку, де має бути море, й, самі про те не здогадуючись, чекають, коли стихне скрегіт та стукіт весел і плюскіт води, щоб розійтися тоді по домівках і позачиняти двері на всі замки та засуви, хоч вони й знають, що це не допоможе, коли той, про кого вони думають, надумає дмухнути в їхній бік, бо злетять тоді всі двері із завіс, хоч би на скільки замків вони були замкнені. Туман розступається, пропускаючи човен Ісуса, але він бачить лише лопаті своїх весел і корму човна з її простою поперечною лавою для сидіння, а далі – стіна, спочатку каламутна, попелястого кольору, та мірою того, як човен наближається до своєї мети, туман стає білим і осяйним і мерехтить та коливається, ніби марно намагається утворити в цій мертвій тиші звук. Охоплений світляним німбом човен зупиняється в самому центрі моря. На кормі, на лаві, сидить Бог.

Тепер він з’явився не у стовпі диму, як першого разу, – в таку погоду хмара або дим можуть злитися з туманом. Тепер він постав перед Ісусом у вигляді високого й кремезного діда з великою бородою, що спадає на груди, з непокритою головою, розпущеним волоссям, широким обличчям і міцною щелепою, з товстими губами, які зовсім не ворушаться, коли він говорить. Він одягнений, як багатий юдей, – на ньому довга туніка яскраво-червоного кольору, синя мантія з довгими рукавами, з парчевою облямівкою, але взутий він у грубі й прості сандалії, сандалії, як то кажуть, для ходіння, а не хизування, й це свідчить, що він не з тих, котрі полюбляють сидячий спосіб життя. Якого кольору було в нього волосся, ми добре не пам’ятаємо – сиве, чорне чи, може, каштанове, у такому віці воно мало б стати зовсім білим, але є люди, які не сивіють до глибокої старості, можливо, він належить саме до них. Ісус поклав весла всередину човна, показуючи, що розраховує на тривалу розмову, й просто сказав: Я тут. Неквапним і акуратним рухом Бог склав на колінах складки своєї мантії й відповів: І я тут. Тон його голосу нібито свідчив про те, що він промовив ці слова з усмішкою, але його губи не зворухнулися, й лише довгі волосинки на кінчиках його вусів та в бороді затремтіли чи, можна сказати, забриніли, але забриніли беззвучно. Сказав Ісус: Я прийшов довідатися, хто я такий і що я повинен зробити, аби виконати перед тобою свою частину нашої угоди. Сказав Бог: Ти поставив два запитання, тому на нього мають бути дві відповіді, яку з них ти хочеш почути першою? Насамперед я хочу знати, хто я такий. А ти цього хіба не знаєш, у свою чергу запитав Бог. Я думав, що знаю, думав, я син свого батька. Ти якого батька маєш на увазі? Я маю на увазі свого батька, теслю Йосипа, сина Ілії чи Якова, я вже добре не пам’ятаю. Того, який помер на хресті? Я не думав, що маю іншого. То була трагічна помилка римлян, той твій батько помер невинно. Ти сказав «той батько», то, виходить, існує й інший? Я у захваті від твоєї здогадливості, ти хлопець вельми кмітливий. Здогадливість і кмітливість тут ні при чому, я про це почув від Диявола. То ти приятелюєш із Дияволом? Я не приятелюю з Дияволом, він сам вийшов мені назустріч. І що ж ти почув з уст Диявола? Що я твій син. Бог повільно кивнув головою і сказав: Так, ти мій син. А хіба людина може бути сином Бога? Якщо ти син Бога, то ти не людина. Я людина, я живу, їм, сплю й кохаю як людина і як людина помру. На твоєму місці я не був би такий упевнений у цьому. Що ти хочеш сказати? Це вже інше запитання, й у свій час, а його в нас багато, я тобі на нього відповім, а тепер скажи мені, що ти відповів Дияволу, коли він повідомив тобі, що ти мій син? Та нічого я йому не відповів, я ждав зустрічі з тобою, а його я тоді прогнав з одержимого, якого він мучив, він назвався Легіоном, бо їх було там багато. А де вони тепер? Не знаю. Ти ж кажеш, що їх прогнав. Тобі ж, певно, відомо краще, аніж мені, що коли виганяєш чортів із людського тіла, то не відомо, куди вони йдуть. А чому ти думаєш, що мені відомо про переміщення Диявола? Ти ж Бог, тому ти маєш знати все. Лише до певної міри, лише до певної міри. До якої міри? До тієї, досягши якої, ліпше вдати, що ти нічого не знаєш. Принаймні ти не можеш не знати, чому й навіщо я твій син. Я бачу, за той час, який минув від нашої першої зустрічі, ти зміцнів духом і навіть, можна сказати, набрався зухвалості, якщо взяти до уваги, з ким ти говориш. Я тоді був наляканим хлопчиком, тепер я – чоловік. Тепер ти не боїшся. Не боюся. Я тобі не вірю, страху ніхто не може уникнути, він навідує і синів Божих. А їх у тебе багато? Кого в мене багато? Синів. Мені потрібен був лише один. А як вийшло, що я став твоїм сином? А твоя мати не розповідала тобі? Хіба моя мати знає? Звісно, знає, я ж їй янгола послав, щоб пояснити, як усе вийшло, я думав, що вона й тобі розповіла. А коли той янгол приходив до моєї матері? Дай-но подумаю, якщо не помиляюся, то це було десь після того, як ти вдруге пішов із дому, але раніше, ніж ти утнув ту штуку з вином у Кані. Тож моя мати все знала, а нічого мені не сказала, я розповів їй, що бачив тебе в пустелі, а вона мені не повірила, але ж вона мусила повірити, після того як до неї приходив янгол, мусила повірити його словам, але мені про це нічого не розповіла. Ти ж знаєш, які вони, ці жінки, адже ти живеш з одною, знаєш, які вони вразливі, які примхливі тощо… До чого тут вразливість, до чого примхливість? Розумієш, я змішав своє сім’я із сім’ям твого батька Йосипа перед тим, як тебе було зачато, це було зовсім нескладно, й ніхто нічого не помітив. Але якщо сім’я змішалося, то як ти можеш бути певен, що я – твій син? Звісно, в таких випадках цілковитої певності ніколи бути не може, але я таку певність маю, адже я все-таки Бог. А навіщо тобі знадобився син? Позаяк на небі дітей у мене не було, то я мусив шукати розв’язання своєї проблеми на землі, не я перший до цього додумався, навіть у тих релігіях, де існують богині, які можуть зачинати дітей від богів, боги нерідко шукають собі пригод на землі, либонь, для розмаїття та й для того, думаю, щоб поліпшити людську породу, щоб там народжувалися герої й усе таке. А нащо тобі був потрібен син? Та аж ніяк не для розваги чи розмаїття, можеш мені повірити. Тоді навіщо? Бо мені потрібен був чоловік, який би допоміг мені тут, на землі. Ти Бог і можеш обійтися без будь-чиєї допомоги. Це вже друге питання.

Запала тиша, коли раптом у тумані, причому не з якогось певного напрямку, на який можна було б указати пальцем, почулися такі звуки, ніби хтось плив у воді, й судячи з його сопіння та відсапування, або не вмів добре плавати, або геть вибився із сил. Ісусові здалося, що Бог посміхається й не бажає уривати мовчанку доти, доки плавець не з’явиться у світляному, очищеному від туману крузі, посеред якого стояв їхній човен. Той несподівано з’явився з правого борту, попри те, що сопіння та плюскіт води долинали з лівого, темна, нечітко окреслена пляма, в якій у першу мить уява Ісуса побачила свиню з вистромленими над водою вухами, та вже через якусь мить стало очевидно, що то людина чи якесь створіння, на людину схоже. Бог обернув голову до плавця не лише з цікавістю, а й із таким виразом, ніби хотів підбадьорити його для останнього ривка, і цей його напівоберт, очевидно побачений тим, хто плив, спричинився до негайного результату, останні рухи плавця були швидкими й добре узгодженими між собою, не було навіть схоже, що він приплив із такої далечі, тобто від самого берега, ми хотіли сказати. Він ухопився руками за борт човна, тоді як голова ще залишалася напівзануреною у воду, й то були руки дужі, з широкими долонями, з міцними нігтями, ті руки, певно, належали тілові, що, як і в Бога, було велике, могутнє й дуже давнє. Човен загойдався на воді від поштовху, над водою вистромилася голова, за нею через борт перекинулося тіло, з якого ринули потоки води, а потім і ноги, й перед ними, наче Левіафан, що виринув із морських глибин, з’явився Пастир, про якого стільки років не було ні чутки, ні звістки, він промовив: А ось і я, і сів на борту човна, якраз на середині відстані між Ісусом і Богом, і, диво дивне, човен зовсім не нахилився в його бік, так ніби Пастир зумів зробити своє тіло зовсім невагомим або витав у повітрі, лише вдаючи, що сидить на борту човна. А ось і я, повторив він, сподіваюся, вчасно прибув, щоб узяти участь у розмові. Розмовляємо ми вже досить давно, але до суті ще не дійшли, сказав Бог, а тоді обернувся до Ісуса: – Це Диявол, про якого ми щойно згадували; Ісус подивився на одного, подивився на другого й побачив, що якби обстригти Богові бороду, вони стали б схожі один на одного, як близнята, хоч правда й те, що Диявол здавався молодшим, зморщок на обличчі в нього було менше, але це могла бути оптична ілюзія, або він просто вмів відводити очі. Сказав Ісус: Я його знаю, прожив чотири роки в його товаристві, коли він ще називався Пастирем, а Бог йому відповів: Треба ж із кимось жити, зі мною ти жити не міг, жити зі своєю родиною не захотів, тож і залишився один Диявол. Він сам мене знайшов, або ти послав мене до нього. Насправді ні те, ні те, просто ми з ним погодилися на тому, що для тебе це буде найліпший вихід. Тож він знав, що каже, коли устами біснуватого з країни Гадаринської назвав мене твоїм сином? Більш або менш. Тобто ви обидва мене обманули. Бути обманутою так чи інак – доля кожної людини. Ти ж сказав, що я не людина. І я це підтверджую, ми можемо сказати – якщо застосувати тут суто технічний термін – що ти втілився в людину. І що ж ви хочете тепер від мене? Це я від тебе чогось хочу, а не він. Але ж ви тут обидва, і я бачу, що його поява не стала для тебе несподіванкою, схоже, ти на нього чекав. Це не зовсім так, але я повинен зазначити, що в будь-якій справі з Дияволом слід рахуватися. Але якщо справа, яку ми сьогодні збираємося обговорити, ти і я, стосується лише нас двох, то чого він сюди приплив, чому ти не проженеш його геть? Можна прогнати геть той набрід, який Диявол тримає в себе на службі, коли він почне набридати тобі своїми діями чи словами, але із самим Дияволом так поводитись не годиться. Але якщо він сюди прийшов, то, виходить, ця розмова стосується і його. Сину мій, не забувай, я тобі вже казав: усе, що цікавить Бога, цікавить і Диявола. Пастир, якого ми по старій пам’яті так станемо називати, щоб не надміру часто згадувати ім’я ворога роду людського, слухав їхню розмову з досить байдужим виразом обличчя, так ніби не про нього йшлося, й усім своїм виглядом спростовував останнє й дуже важливе твердження Бога. Та коли Ісус сказав: А тепер я хотів би почути відповідь на своє друге запитання, він умить насторожився, і стало видно, що він тільки вдає байдужість, хоч досі не промовив жодного слова.

Бог глибоко зітхнув, розглянувся навколо й промурмотів таким тоном, ніби щойно відкрив щось украй несподіване й цікаве для себе: Тут ми з тобою зовсім як у пустелі, а я про це й не подумав. Він знову обернув погляд до Ісуса, зробив довгу паузу, а потім, ніби змирившись із неминучістю, заговорив: Почуття невдоволення, сину мій, було закладене в людське серце творцем усього сущого, тобто мною, але це невдоволення, як і все те, що я створив за своїм образом і подобою, я знайшов там, де воно було, у своєму власному серці, але час, який відтоді минув, не стер його в мені, навпаки, я маю всі підстави стверджувати, що час зробив його сильнішим, нагальнішим і гострішим. Бог зробив тут коротку паузу, ніби давав Ісусові можливість оцінити його вступ, а тоді провадив: Ось уже минуло чотири тисячі й чотири роки відтоді, як я став богом юдеїв, народу, за своєю природою, запального й неспокійного, проте мені вдалося досягти певної рівноваги в моїх із ним стосунках, і я не маю причин нарікати на цих людей, бо вони сприймають мене і сприйматимуть, наскільки я спроможний передбачити майбутнє, дуже всерйоз. Отже, ти задоволений, запитав Ісус. І так, і ні, або, якщо висловитися точніше, я був би задоволений, якби моє неспокійне серце щодня мені не казало: Нічого не скажеш, добре ти влаштувався, адже по чотирьох тисячах років, які не винагородиш жодними принесеними на вівтар жертвами, хоч би якими вони були щедрими й розмаїтими, ти й далі залишаєшся богом крихітного народу, що живе в далекому закутні світу, який ти створив з усім, що є в ньому, тож сам поміркуй, мій сину, чи можу я бути задоволений, постійно маючи перед очима цю прикру очевидність? Не знаю, сказав Ісус, я світу не створював і в такому становищі не бував, тому оцінити його не можу. Оцінити не можеш, а допомогти зможеш. Допомогти як і в чому? Ти можеш допомогти мені розширити мій вплив, стати богом для значно більшої кількості людей. Не розумію. Якщо ти добре виконаєш свою роль, тобто ту роль, яку я передбачив для тебе у своєму плані, то я переконаний, що мине не більш як п’ять-шість століть, і, хоч нам із тобою й доведеться здолати чимало перешкод, я стану богом не тільки для юдеїв, а й для тих, кого на грецький манір назвуть католиками. І яку ж роль ти відводиш мені у своєму плані? Роль мученика, мій сину, роль жертви, бо немає ліпшого способу, щоб розпалити віру й поширити релігію. Медовими устами Бог вимовив слова «мученик» і «жертва», але раптовий холод пронизав усе тіло Ісуса, так ніби туман накрив його своїм крижаним покривалом, а тим часом Диявол не відривав від нього свого загадкового погляду, в якому суто науковий інтерес змішувався з мимовільною жалістю. Але ж ти обіцяв, що обдаруєш мене славою і могутністю, пробелькотів Ісус, усе ще тремтячи від холоду. Обдарую, неодмінно обдарую, але ж ти не забувай про нашу домовленість: я тебе обдарую ними по твоїй смерті. А навіщо мені могутність і слава, якщо я помру? Бо ти не помреш у повному значенні цього слова, бо ти будеш зі мною або в мені, я поки що не вирішив остаточно. Але що означає «не помру в повному значенні цього слова»? Це означає, що тобі до кінця віку споруджуватимуть храми та вівтарі, означає – я тобі можу сказати про це вже тепер, – що в майбутньому люди навіть почасти забудуть про свого первісного Бога, тобто про мене, та це не має ваги, багато можна розділити й на двох, а дрібнички й одному не вистачить. Ісус подивився на Пастиря, побачив, як той посміхається, й усе зрозумів. Тепер мені ясно, чому тут присутній Диявол, адже якщо твоя влада пошириться на більше людей і більше країн, то і він побільшить свою владу над людьми, бо межі твоїх володінь – це межі і його володінь, ні кроком далі, ні кроком ближче. Ти маєш рацію, мій сину, твоя проникливість мене тішить, ти цілком слушно відзначив той факт, на який ніколи не звертають увагу, що демони однієї релігії не можуть діяти в межах іншої релігії, так само й бог, якби ми уявили собі, що він розпочав боротьбу з іншим богом, не зміг би ані здолати його, ані зазнати від нього поразки. А якою буде моя смерть? Мученикові належить помирати смертю тяжкою і, бажано, ганебною – так легше буде схвилювати тих, хто вірує, вразити й розчулити їхні серця. Не ухиляйся, скажи мені напрямки – як я помру? Ти помреш у ганьбі й стражданнях, на хресті. Як і мій батько? Твій батько я, ти цього не забувай. Якщо мені ще можна обирати собі батька, то я обираю його, попри те, що були в його житті години ганьби. Обирати тобі не дозволено, ти сам обраний. Я розриваю нашу угоду, відмовляюся від тебе, хочу жити, як звичайна людина. Не говори дурниць, мій сину, невже ти досі не зрозумів, що перебуваєш у моїй цілковитій владі й що всі документи такого зразка, хоч би як ми їх називали – угодами, договорами, контрактами, пактами чи якось іще, – можна було б записати одним лише пунктом, щоб не марнувати папір і чорнило, пунктом, який би прямо й без жодних недомовок проголошував: Усе, чого хоче Бог, стає законом, обов’язковим для виконання, у тім числі й винятки з правил, тому й ти, сину, хоч ти й становиш цілком очевидний виняток із правил, мусиш підкорятися цьому законові, як і будь-яке правило, бо йдеться про мій закон. Але з тією могутністю, якою ти володієш, чи не було б простіше і, я сказав би, чистіше з погляду моралі, якби ти сам, без нічиєї допомоги, вирушив на завоювання тих країн і народів, про які ти говориш? Не можу, бо між нами, богами, існує договір, згідно з яким ми зобов’язалися ніколи не вступати у відкритий конфлікт між собою, чи можеш ти уявити мене на громадському майдані, в оточенні ідоловірців та поган, де я переконував би їх, що вони моляться ідолові, а їхній справжній бог – я, такої свині жоден бог іншому не підкладе і жоден бог не дозволить, щоб у його домі творилося те, чого він сам ніколи не творив би в чужому. Тому ви користуєтеся послугами людей. Так, мій сину, людина – це палиця, яку може застосувати кожен, від свого народження й до смерті вона завжди готова підкорятися, скажеш їй: Іди, вона йде, скажеш: Зупинися, зупиняється, скажеш: Повертай назад, вона повертається назад, людина як під час миру, так і під час війни – це найліпше знаряддя, яке мають у своєму розпорядженні боги. А як ти використаєш ту палицю, якою є я, твій син і разом з тим людина? З цієї палиці я вистругаю ложку, яку занурю в казан людства й витягну її з тими людьми, що увірують у нового бога, яким для них стану я. Ти витягнеш ложку з людьми, щоб пожерти їх. Мені не треба їх пожирати, вони самі себе пожирають.

Ісус опустив весла у воду й сказав: Прощайте, мені пора додому, а ви повертайтеся теж: ти пливи туди, звідки приплив, а ти повертайся у те своє нізвідки, з якого сюди прийшов. Ані Бог, ані Диявол не зворухнулися, сидячи на своїх місцях, і тоді Ісус додав з іронією в голосі: А, то ви хочете, щоб я вас відвіз на берег, ну то гаразд, панове, залишайтеся в човні, й нехай усі нарешті побачать Бога й Диявола в натуральному вигляді, побачать, як добре вони вміють порозумітися між собою і які вони між собою схожі. Ісус повернув човна, спрямувавши його в напрямку берега, від якого приплив, і, кілька разів сильно налігши на весла, поринув у туман, такий густий, що вмить перестав бачити і Бога, і Диявола, від них не залишилося навіть розмитих постатей. Ісус налягав на весла, відчуваючи якийсь незвичайний приплив сил, і йому стало весело, з того місця, де сидів, він не міг бачити ніс човна, але відчував, як він підіймається за кожним поштовхом весел, мов голова коня, який бере участь у перегонах і який щомиті хоче звільнитися від свого важкого тіла, але мусить змиритися й нести його до кінця дистанції. Ісус веслував, веслував, берег уже мав бути зовсім близько, він уявляв собі, як здивуються люди, коли він скаже: Отой, що з бородою, – це Бог, а отой другий – Диявол.

Озирнувшись через плече, Ісус побачив ще один просвіт у тумані й оголосив: Приїхали, і зробив ще один поштовх веслами, чекаючи, що зараз зашарудить рінь під днищем човна і його ніс м’яко тицьнеться в берег, але ніс човна, якого він не бачив у тумані, як і раніше, був спрямований у бік моря, а щодо просвіту в тумані, який він був побачив, то це було те саме світляне коло, та сама осяйна пастка, що з неї, як йому здавалося, він вибрався. Він почув себе геть виснаженим, знеможено опустив голову на груди, уперся руками в коліна, схрестивши їх так, ніби хтось мав зараз зв’язати їх, і навіть не подумав витягти весла з води – з такою владною силою наринуло на нього відчуття того, що марним буде будь-який його рух. Він не заговорить першим, не визнає вголос свою поразку, не проситиме пробачення за те, що нешанобливо поставився до волі та задумів Бога й непрямо пішов усупереч інтересам Диявола, який завжди здобуває користь із непрямих і побічних, але далеко не другорядних дій, які неодмінно супроводжують ефективне виконання задумів і накреслень Бога. Мовчанка, яка запанувала після невдалої спроби Ісуса, була короткою, Бог, що знову сидів на тій лаві, де сидів і до того, з ритуальною врочистістю судді, що збирається проголосити вирок, обсмикнув поли своєї мантії, поправив комір і промовив: Вернімося до того місця в нашій розмові, де я тобі сказав, що ти цілком перебуваєш у моїй владі, бо всяка твоя дія, яка суперечитиме смиренному та слухняному визнанню цієї істини, буде марнуванням часу, що його ані ти не повинен витрачати даремно, ані примушувати до цього мене. Що ж, тоді повернімося до нашої розмови, сказав Ісус, але я відразу хочу заявити, що відмовляюся від тієї сили творити чудеса, якою ти мене обдарував, а без чудес твій задум зазнає невдачі, він буде як ото злива, що проллється з неба, але не встигне погамувати нічию спрагу. Ти мав би рацію, якби спроможність творити чудеса перебувала у твоїх руках. А хіба вона в них не перебуває? Що за ідіотська думка, чудеса, як малі, так і великі, творю лише я, у твоїй, звичайно, присутності, щоб ти міг здобути з них ті вигоди, які мені потрібні, у глибині душі ти чоловік забобонний, бо думаєш, що біля узголів’я хворого має стояти чудотворець для того, щоб чудо сталося, але якщо я захочу, то людина, яка помирає в цілковитій самотності, людина, біля якої нема ані лікаря, ані санітарки, ані близького родича, до якого вмирущий міг би озватися або доторкнутися, якщо я захочу, повторюю, то ця людина врятується від смерті й житиме собі далі так, ніби з нею нічого й не було. Чому ж ти тоді так не робиш? Бо вона почне приписувати своє несподіване одужання власним заслугам, почне розбалакувати приблизно так: Така людина, як я, не могла вмерти, самовихваляння й так уже процвітає у світі, який я створив, тому я не можу дозволити, щоб воно процвітало ще більше. Отже, всі чудеса твориш ти? Авжеж, усі ті, що ти вже створив, і ті, які ще створиш, і навіть якби ми припустили, – хоча, звісно, це гіпотеза чистої води, можливо, корисна для прояснення тієї розмови, задля якої ми тут сьогодні зібралися, – що ти й далі чинитимеш упертий спротив моїй волі, скажімо, ходитимеш і повсюди заявлятимеш, що ти не син Божий, я обставлю твою дорогу такими неймовірними чудесами, що тобі не залишиться нічого іншого, як прийняти вдячність тих, хто тобі за них дякуватиме, хоч, власне, вони дякуватимуть не тобі, а мені. Отже, виходу для мене немає? Аніякісінького, і я раджу тобі не поводитися, як перелякане ягня, що не хоче йти на вівтар і впирається, і так жалібно скиглить, коли його туди тягнуть, що серце розривається від жалості, а проте його доля вже визначена, й жертовний ніж над ним уже занесений. Я і є цим ягням. Ти, мій сину, не просто ягня, ти агнець Божий, той, кого сам Бог покладе на свій вівтар, до чого ми тут, власне, тепер і готуємося.