Текст книги "Євангелія від Ісуса Христа"

Автор книги: Жозе Сарамаго

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 25 страниц)

Йосип усе ж таки став розпитувати, де тут караван-сарай, можливо, вони зможуть відпочити там протягом решти дня і протягом наступної ночі, бо хоч Марія і далі скаржилася на гострий біль, не було схоже, що дитина народиться протягом найближчих годин. Але караван-сарай на протилежному боці села, як і слід було сподіватися, виявився брудним і гамірним – щось середнє між базаром і стайнею – і хоч, з огляду на ранню годину, ще не був переповнений людьми, проте затишного куточка в ньому не знайшлося, і неважко було уявити собі, що там робитиметься надвечір, коли притарабаниться цілий натовп погоничів верблюдів та мулів. Подорожні повернули назад, Йосип залишив Марію в затінку смоковниці у вузькому проході між двома будинками й пішов шукати старійшин синагоги, тобто задіяв свій перший план. Але в синагозі він знайшов лише сторожа, й той зміг допомогти йому тільки тим, що покликав одного з хлопчаків, які гралися на подвір’ї, й наказав йому провести приїжджого чоловіка в дім одного зі старійшин – той, мовляв, вислухає його й дасть необхідні розпорядження. Доля, яка захищає невинних, коли про них згадує, захотіла, щоб Йосип, ідучи за своїм провідником, проминув те місце, де він залишив чекати Марію, і це її врятувало, бо зловісна тінь смоковниці мало не вбила її, обоє припустилися непрощенної помилки, адже вони виросли в краю, де росте багато таких дерев, і мусили б знати, чого можна від них чекати. Звідти вони, не плекаючи особливих надій, разом подалися шукати старійшину, що, як виявилося, був у полі й повернеться пізно, так принаймні пояснили Йосипові. І тоді тесля зібрався з духом і голосно запитав: Якщо ви мене чуєте, то в ім’я Бога, який усе бачить, чи не знайдеться в цьому домі або в якомусь іншому притулок для моєї дружини, бо вона скоро має родити, не може бути, щоб не знайшлося тут для неї якогось куточка, а більше нам нічого й не треба, бо мати ми маємо свої власні, ми привезли їх із собою, і чи не знайдеться у вашому селі повитухи, яка допомогла б моїй жінці? Йосипові було соромно привселюдно говорити про такі інтимні речі, він червонів і ще більше соромився, відчуваючи, що червоніє. Рабиня, яка зустріла його у воротях, вислухала його слова, в яких було прохання й був протест, і пішла в дім, щоб там їх переказати, й повернулася з відповіддю, що тут їх прийняти не можуть, нехай вони попросяться в якийсь інший дім, але навряд чи вони його знайдуть, тож її господиня радить їм розташуватися в одній із печер, яких так багато в навколишніх горах. А де ми знайдемо повитуху? – запитав Йосип, і рабиня йому відповіла, що якщо пани їй дозволять і він не проти, вона сама зможе прийняти пологи в його дружини, бо за довгі роки роботи в цьому домі стільки разів бачила, як повитухи допомагають жінкам родити, що давно навчилася цього ремесла. Либонь, і справді настали лихі часи, і сьогодні це підтвердилося, адже ми бачимо, як стукає в наші ворота жінка, що має родити, а ми не пускаємо її на своє подвір’я й посилаємо родити в печеру, наче вона вовчиця або ведмедиця. Проте совість не дає нам спокою, й ми підходимо до воріт подивитися на тих, кому так терміново потрібен бодай тимчасовий притулок, і коли бачимо жалібний вираз на обличчі нещасливої істоти, наше жіноче серце пом’якшується, й ми намагаємося знайти слова, які могли б виправдати нашу відмову, мовляв, у нашому домі повно людей, синів і дочок, онуків та онук, зятів і невісток, тому ми не можемо прийняти вас тут, але рабиня проведе вас до печери, яка належить нам і правила нам за хлів, там буде вам зручно, там немає тепер худоби, і сказавши це та вислухавши подячні слова бідолашних людей, ми повертаємося у свій дім, відчуваючи у глибині душі ту ні з чим не зрівнянну втіху, яку дає лише чиста совість.

Поки тривала ця біганина, це ходіння та це чекання, поки лунали прохання та відповіді на них, зблякла сліпуча голубінь неба, й сонце ось-ось заховається за отією горою. Рабиня Саломея, так її звуть, іде попереду, показуючи дорогу, й несе горщик із жаром, щоб розпалити в печері вогонь, несе глек, щоб нагріти в ньому воду, несе сіль, щоб витерти нею новонароджене немовля й воно не підхопило якусь заразну хворобу. А що чисті ганчірки Марія має свої власні, а ніж, яким можна буде перетяти пуповину, лежить у Йосипових саквах, якщо Саломея не визнає за ліпше просто перекусити її зубами, то, можна сказати, в них усе готове й дитина може з’являтися на світ, а хлів, зрештою, нічим не гірший за хату, й лише той, кому ніколи не випадало щастя спати в яслах, не знає, що вони схожі на дитячу колиску, як ніщо інше у світі. Принаймні віслюк буде цілком задоволений, адже солома – вона всюди солома, як на землі, так і на небі. Коли вони дісталися до печери, надвечірня заграва ще забарвлювала червоним сяйвом пагорби над обрієм, і затрималися вони не тому, що до печери було далеко, а тому, що тепер, коли Марія знала, що скоро матиме омріяний притулок, вона змогла нарешті думати лише про свій біль і знову й знову благала своїх янголів, щоб вони доправили її до печери з усією можливою обережністю, бо нестерпний біль пронизував її щоразу, коли віслюк спотикався на камінні. У печері було поночі, слабке присмеркове світло помирало уже на вході до печери, але Саломея відразу запхала в горщик із жаринами пучок соломи, подмухала на сухий хмиз, заздалегідь наготовлений, і незабаром у печері наче сонце зійшло. Потім рабиня запалила каганець, що стояв на виступі стіни, й пішла принести води із Соломонових колодязів, які були неподалік. Коли вона повернулася, то знайшла Йосипа геть розгубленим, він не знав, що йому робити, й не поспішаймо осуджувати його, адже ніхто не навчає чоловіків, як їм треба поводитися в таких ситуаціях, та вони й не хочуть цього знати, найбільше, на що вони здатні, це тримати руку жінки, яка страждає, і чекати, сподіваючись, що все закінчиться добре. Але Марія не мала навіть такої втіхи, світ, мабуть, став би з ніг на голову від подиву, якби тогочасний юдей наважився навіть на таку дрібничку. Але тут увійшла Саломея, підбадьорливо сказала: Не бійся, терпи, а тоді розвела ноги Марії й опустилася між ними навколішки, бо жінкам належить розчахувати ноги й тоді, коли вони приймають у себе чоловіче сім’я, й тоді, коли вивергають звідти плід свого лона, Саломея уже втратила й лік тим дітям, яким вона допомагала народитися, а страждання цієї бідолашної жінки нічим не відрізняються від страждань інших жінок, бо Господь призначив їм такі страждання, коли Єва скоїла гріх непослуху: Ти тяжко страждатимеш під час вагітності й народжуватимеш дітей у муках, і сьогодні, коли минуло стільки часу й накопичилося стільки страждань та болю, Бог досі не задовольнився, й жіночі страждання тривають. Йосипа вже немає в печері, немає його навіть на вході. Він утік, щоб не чути криків, але вони від нього не відстали, й він нікуди не міг від них заховатися, йому здавалося, сама земля кричить розпачливим зойком, і той зойк був таким моторошним, що троє пастухів, які гнали поблизу свої отари, підійшли до Йосипа й запитали в нього: Що там відбувається, схоже, ніби сама земля кричить, і він їм відповів: то моя жінка народжує дитину в отій печері, й вони йому сказали: Ти не з цих країв, ми тебе не знаємо. Ми прийшли сюди з Назарета, що в Галілеї, на перепис, і тут у дружини почалися перейми. У дедалі густіших сутінках обличчя чотирьох чоловіків були майже невидимі, незабаром їхні риси зовсім стерлися, і лише голоси лунали. А ви маєте що їсти? – запитав один із пастухів. Трохи маємо, – відповів йому Йосип таким самим тихим голосом, яким той поставив своє запитання. Коли все закінчиться, ти мені скажеш, і я принесу тобі овечого молока, а тоді пролунав голос і другого пастуха: А я принесу тобі сиру. Потім запала довга й непоясненна тиша, перш ніж озвався третій із пастухів. Голосом, який також, здавалося, пролунав із-під землі, він сказав: А я принесу вам хліба.

Син Йосипа та Марії народився, як і всі людські діти, весь вимащений кров’ю своєї матері й покритий слизом, і страждав він мовчки. Він заплакав, бо його примусили заплакати, й віднині він плакатиме лише з цієї причини. Загорнутого в пелюшки, його поклали в ясла неподалік від морди віслюка, а щоб той його, бува, не вкусив, то повідець, яким він був прив’язаний, укоротили. Саломея вийшла, щоб зарити послід, а тут і Йосип з’явився. Рабиня зачекала, поки він увійде, жадібно вдихаючи свіже нічне повітря, стомлена так, ніби це їй довелося родити, але то була тільки гра уяви, бо власних дітей вона ніколи не мала.

Спускаючись по схилу гори, наближаються троє чоловіків. Це пастухи. Вони разом заходять до печери. Марія лежить, і очі в неї заплющені. Йосип сидить на камені, він сперся ліктем на ясла й, схоже, дивиться на сина. Перший пастух підходить до нього й каже: Оцими руками подоїв я овець, щоб принести вам молока. Марія розплющує очі й усміхається. Підходить другий пастух й у свою чергу каже: Своїми руками сколотив я молоко і зробив сир. Марія киває головою й усміхається також йому. І тоді до неї наблизився третій пастух і, здавалося, заповнив усю печеру своїм велетенським тілом, і промовив: Своїми руками замісив я тісто й на вогні, який горить лише під землею, спік я хліб, щоб принести його тобі. І Марія зрозуміла, хто цей пастух.

* * *

Від сотворіння світу ведеться так, що коли одна людина народжується на світ, друга готується його покинути. І тепер ось надійшов час померти цареві Іроду. І до того ж помирає він у великих муках, у таких страшних муках, які годі собі уявити, бо все тіло свербить йому так, ніби сотні тисяч мурах гризуть його своїми крихітними й невтомними щелепами. Після того як були випробувані без жодної користі безліч бальзамів і мастей, якими досі на всіх відомих нам просторах земної кулі, з Єгиптом та Індією включно, користуються хворі люди, царські лікарі, втративши голову або, якщо висловитися точніше, боячись утратити її, стали вигадувати всілякі ванни та виготовляти лікувальні знадоби цілком навмання, змішуючи з олією або водою всілякі трави та порошки, що, за чутками, комусь у чомусь допомогли, навіть якщо ці суміші повністю суперечили рекомендаціям та приписам фармацевтичної науки. Цар, знавіснілий від болю та люті, бризкаючи піною, наче його покусав скажений собака, погрожував лікарям, що звелить розіп’ято їх усіх на хресті, якщо вони негайно не знайдуть засіб, що міг би пом’якшити його болі, що, як і слід було сподіватися, не обмежувалися нестерпною сверблячкою шкіри, яка примушувала його труситися і тремтіти, падати на підлогу і звиватися там у таких страхітливих корчах, що очі йому вилазили з очниць, а руки рвали на собі одяг, під яким копошилися незліченні полчища кусючих мурашок. Ще нещадніше катує його гангрена, що дала про себе знати в останні дні, а ще страшнішим від гангрени є той жах, який не має назви і про який шепочуться усі в палаці, розповідаючи, ніби у статевих органах вінценосної особи завелися черви й вони швидко розмножуються, пожираючи його живцем. Від розпачливих криків Ірода двигтять зали та галереї палацу, євнухи, які безпосередньо його обслуговують, не сплять і не відпочивають, раби нижчої категорії втікають, щоб не потрапити йому на очі. Лише лють допомагає чіплятися за життя Іроду, якому з великими труднощами досі вдається волочити своє тіло, що смердить гнилим м’ясом, попри густо напахчений парфумами одяг і волосся, змащене запашними мастями. Лежачи на ношах, оточений лікарями та озброєними охоронцями, мандрує він з одного кінця палацу в інший у пошуках зрадників, які йому ввижаються або вгадуються повсюди, і його палець зненацька може вказати або на головного євнуха, який став набувати надто великого впливу, або на зухвалого фарисея, що осуджує тих, котрі порушують закон, хоч повинні були б подавати приклад у тому, як сумлінно треба його виконувати, і йому навіть не треба називати ім’я того, кого він має на увазі, усі й так відразу розуміють, про кого йдеться, він навіть запідозрив у зраді власних синів, Александра та Аристобула, які були схоплені й негайно засуджені до страти особливим судом, складеним із найвельможніших людей Іродового царства, він був скликаний умисне для того, щоб ухвалити саме такий вирок, а не якийсь інший, та й хіба міг учинити інакше бідолашний цар, адже у своїх кошмарних сновидіннях він спостерігав, як його погані сини підкрадалися до нього з оголеними мечами в руках, а в найтяжчому з тих кошмарних сновидінь він чітко, наче у дзеркалі, бачив свою власну, відтяту від тіла голову. Але обачний монарх зумів випередити зловмисників, зберегти своє життя й міг тепер спокійно дивитися на трупи тих, котрі ще хвилину тому хотіли скинути його з трону, – на власних синів, звинувачених у змові, обмані, в незаконному зазіханні на найвищу владу в державі, а тепер засуджених на смерть і за вироком високого суду задушених.

Але потім його став мучити ще страшніший кошмар, що утворювався десь у найглибших глибинах мозку, коли його виснажений організм провалювався в короткий і тривожний сон, – до нього наближався пророк Михей, який жив за часів Ісаї, очевидець жахливих і спустошливих війн, із якими ассирійці колись прийшли на землі Юдеї та Самарії, і, як і годиться пророкові, починав проклинати й таврувати людей багатих і могутніх. Укритий порохом битви, в забризканій кров’ю туніці, з оглушливим гуркотом, якого не почуєш у цьому світі, так ніби руками, з яких бризкали сліпучі іскри, він із розгону зачиняв за собою величезні бронзові двері, Михей приходив у сон царя й починав промовляти громовим голосом: Господь виходить з оселі Своєї, Він наступає на верховини землі, а тоді погрожує: Горе тим, котрі збираються творити беззаконня й на ложах своїх обмірковують злочини, що їх чинять удосвіта, бо мають силу у своїх руках. Зажадають землі й захоплюють їх, зажадають будинки й відбирають їх, чинять насильство й мордують людей – чоловіка і його родину, господаря дому та його нащадків. І щоночі відразу по тому, як він це скаже, ніби по сигналу, який лиш він спроможний почути, Михей зникає, мов розвіюється з димом. Але цар Ірод прокидається у тривозі, весь укритий холодним потом, навіть не тому, що його злякали грізні віщування пророка, а через тривожне відчуття, що його нічний гість зникає саме в ту мить, коли, як здається цареві, він хоче сказати щось особливо важливе – про це незаперечно свідчать і його піднята вгору рука, і розкритий рот, проте приберігає це повідомлення до своєї наступної появи. Але ж кожному відомо, що цар Ірод – не той чоловік, якого можна чимось залякати, його навіть не мучить сумління за численні вбивства, що зберігаються в його пам’яті. Згадаймо, що він звелів утопити брата своєї дружини, яку нестямно кохав, своєї Маріам, що він же таки наказав задушити її діда, а потім і її саму, звинувативши її в подружній зраді. Це правда, що потім він провалився у стан маячні, в якому кликав свою Маріам, ніби вона досі була жива, але відразу прийшов до тями, коли відкрив, що його теща, душа численних попередніх інтриг, спрямованих проти нього, організувала нову змову з метою скинути його з трону. Ніхто й оком не встиг моргнути, як небезпечна інтригантка приєдналася до своєї рідні, яка покоїлася у своєму фамільному склепі і з якою Ірод поєднав свою долю в недобрий час для обох родин. Після цих подій у царя ще залишалися троє синів, спадкоємців трону: Александр і Аристобул, про чий сумний кінець ми вже знаємо, й Антипатр, якому судилося розділити долю братів, але це станеться трохи згодом. А що життя будь-якої людини складається не тільки з жахіть і трагедій, то згадаймо, що за своє життя Ірод устиг пізнати десятьох дружин, щедро обдарованих красою та вмінням догоджати плотським потребам чоловіків, проте на той час ті чарівні створіння вже не могли принести йому багато радості, а він їм – ніякої. Тож могутнього повелителя й царя Юдеї та Самарії, Переї та Ідумеї, Галілеї та Гавланітиди, Траконітиди, Авранітиди та Ватанеї не так уже й лякали б нічні відвідини шаленого пророка, якби не та невиразна й невисловлена погроза, на якій уривалося кожне з таких сновидінь, яка щоночі мала б прозвучати, але так і не звучала, а тому ховала в собі нову погрозу, що насувалася на нього невідомо як і невідомо звідки.

А тим часом у Віфлеємі, можна сказати, зовсім поруч із царським палацом Ірода Йосип та його родина й далі жили в печері, адже так чи інак, їм треба буде незабаром повертатися додому, в Назарет, а тому не було ніякого сенсу шукати собі притулок у чиємусь домі, бо житлова проблема була надзвичайно гострою уже в ті часи, і, либонь, навіть гострішою, ніж тепер, бо люди тоді ще не додумалися до того, щоб здавати свої помешкання внайми, і не винайшли систему соціальної допомоги бездомним. На восьмий день після народження дитини Йосип поніс свого первістка до синагоги, щоб йому зробили там обрізання, і священик кам’яним ножем і з тією вправністю, яка досягається лише внаслідок тривалої практики, обрізав крайню плоть дитині, що гірко плакала, чия доля – я маю на увазі долю тієї крайньої плоті – могла б стати темою для нового роману, починаючи від тієї миті, коли вона була лише клаптиком блідої шкіри, що слабко кровоточила, й до того славного моменту, коли у восьмому сторіччі нашої ери папа Паскуаль І врочисто її освятив. Кожному, хто захоче побачити її сьогодні, треба буде лише відвідати парафію Кальката, що неподалік від італійського містечка Вітербо, де цю реліквію виставлено на радість і науку християнам, твердим у своїй вірі, та на розвагу тим, хто ставиться до неї скептично. Йосип захотів, щоб його син називався Ісус, і саме під таким ім’ям його записали спочатку в кадастри Бога, а потім і в списки римського цезаря. Малюк не виявив особливої радості, коли його плоть надрізали, і при тому дух його помітно не збагатився, і плакав протягом усього того часу, коли вони поверталися зі своєї святої виправи до печери, де їх чекала стривожена мати, й немає нічого дивного в тому, що її першими словами були: Мій бідолашний синочок, після чого вона розстебнула кофтину й дала йому посмоктати цицьку, спочатку ліву, мабуть, тому, що вона була ближче до серця. Ісус, який ще не знав, що саме так його звуть, бо він тоді нічим не відрізнявся від будь-якого іншого крихітного створіння, від курчати, цуценяти або ягняти, отже, Ісус зітхнув з великою полегкістю, коли відчув на своєму обличчі приємну вагу материнської цицьки та вологий доторк до іншої шкіри. Рот йому наповнився солодким смаком материнського молока, й біль від рани між ногами, який досі неабияк йому докучав, раптом відійшов кудись далеко, розчинився в насолоді, яку він став відчувати і яка ніяк не могла досягти своєї повноти, переступити через поріг, подолати заборону. Коли хлопчик ростиме, він поступово забуватиме про ці первісні відчуття, навіть не пам’ятатиме, що їх він узагалі колись пережив, і так буває з усіма нами, хоч би де ми народилися, хай там від якої жінки, і хоч би яка доля судилася нам у майбутньому. А якби ми наважилися запитати в Йосипа, чи доводилося йому коли-небудь пережити щось подібне – нехай Бог убереже нас від такої нескромності, – то він би нам відповів, що він як голова родини має набагато серйозніші турботи, йому, мовляв, треба тепер годувати два роти – хоч цілком очевидно, що його сина годує мати, а не він, проте це не робить його твердження менш слушним або менш правдивим. І ми не маємо жодних підстав сумніватися в тому, що турбот у Йосипа стало набагато більше, й передусім йому треба подумати про те, з чого має жити його родина, поки вони не повернуться в Назарет, бо Марія надто слабка після пологів і неспроможна витримати кількаденну подорож, а крім того, не слід також забувати, що їм доведеться зачекати, поки вона цілком не очиститься, бо період, протягом якого її кров вважається нечистою, триватиме ще тридцять три дні після того, як дитину обрізано, тобто від сьогодні. Гроші, які вони взяли з собою з Назарета, а їх було небагато, вже закінчуються, а Йосип неспроможний заробити тут собі на життя своїм фахом теслі, бо немає в нього ані інструментів, ані грошей, на які він зміг би купити собі матеріал. Життя бідняків уже в ті часи було дуже важким, а Бог не міг усе передбачити й подбати про все. У цю мить із печери пролунав короткий і здушений стогін, який відразу стих. Це означало, що Марія відірвала сина від своєї лівої груді й дала йому праву, і малий знову відчув біль у тому місці, де його поранили. Проте незабаром він насититься й засне на грудях у матері й не прокинеться навіть тоді, коли вона з надзвичайною обережністю перекладе його в ясла, так ніби передасть під опіку чиєїсь ніжної та вірної душі. Сидячи на вході до печери, Йосип далі снує плетиво своїх тривожних роздумів, він розуміє, що у Віфлеємі ніякої роботи він не знайде, навіть у підручні його не беруть, і щоразу, коли він пропонував комусь свої послуги, то чув одне й те саме: Якщо мені знадобиться помічник, я тебе повідомлю, але одними обіцянками ситий не будеш, хоч людям убогим і доводиться від самого свого народження годуватися ними.

Тисячу разів показував нам досвід, і це стосується навіть людей, не дуже схильних віддаватися роздумам, що для ухвалення найліпшого рішення треба дати своїм думкам повну волю – нехай вони собі гуляють, де їм хочеться, нехай собі примхливо зчеплюються одна з одною, але при цьому ти повинен пильно за ними стежити, вдаючи, ніби думаєш про щось зовсім інше, й коли надійде слушна мить, то стрибнути на здогад, який несподівано промайне, ніби тигр на свою здобич. Саме в такий спосіб ненадійні обіцянки місцевих теслярів спонукали Йосипа перекинутися думками до Бога та до тих обітниць, які він, Йосип, Йому давав, а подумавши про Бога, він згадав і про Храм Єрусалимський, і про будівництво, яке досі там триває, і зненацька його ніби осяяло, адже там, де відбувається будівництво, завжди потрібні робочі руки, муляри та каменотеси насамперед, але й без теслярів там годі обійтися, бо хто їм тесатиме бруси та стругатиме дошки, а це якраз те, що вміє робити Йосип, бо такий у нього фах. Погано тільки, що навіть якби йому пощастило влаштуватися там на роботу, від їхньої печери туди досить далеко йти, дорога в нього забиратиме не менш як півтори години часу, а може, й більше, бо вона йде вгору й угору, а Йосип, зрештою, тесля, а не альпініст, щоправда, можна було б узяти віслюка, але в такому разі Йосипові доведеться постійно сушити собі голову тим, де його заховати так, щоб не вкрали, бо хоч Бог і любить цю землю й віддає їй перевагу над усіма іншими, а проте це зовсім не означає, що злодії та грабіжники в ній перевелися, досить лише пригадати, про що там розбалакує пророк Михей, коли приходить уночі до хворого царя Ірода. Йосип саме міркував над цими складними проблемами, коли Марія вийшла з печери, після того як нагодувала сина й обережно примостила його в яслах. Як там Ісус? – запитав батько, цілком усвідомлюючи, що запитання, сформульоване в такий спосіб, звучить дещо по-дурному, але не зміг утриматися від спокуси зайвий раз потішити свою батьківську гордість, назвавши сина на ім’я. Із малюком усе гаразд, відповіла Марія, для якої ім’я малого важило найменше, вона могла б називати його «малим» або «малюком» протягом усього свого життя, якби не знала напевне, що в неї народяться й інші діти, і якщо вона називатиме кожного «малюком», то це може створити не меншу плутанину, аніж та, яку колись назвали стовпотворінням вавилонським. Щодо Йосипа, то він, говорячи з неуважним виразом, ніби тільки міркував уголос, але навряд чи це було справді так, сказав: Треба подумати, з чого ми житимемо, поки залишатимемося у Віфлеємі, бо роботу мені тут не пощастило знайти. Марія нічого не відповіла та й не мала що відповісти, її обов’язок полягав лише в тому, щоб слухати, чоловік і так уже зробив їй велику честь. Йосип подивився на сонце, прикинув, скільки знадобиться йому часу на те, щоб піти й повернутися, пішов у печеру, щоб узяти там плащ і сакви, й, вийшовши назовні, промовив: На Тебе, Господи, я покладаю всі свої надії й вірю, що Ти даси мені роботу в Домі Своєму, якщо, звичайно, визнаєш, що чесний ремісник, який може чекати допомоги лише від Тебе, заслуговує на Твою ласку. Після чого закинув на плече ліву полу плаща, приладнав на ньому шлейку саков і, не сказавши більш нічого, рушив у дорогу.

А все ж таки щастя не завжди обминає людей. Хоч Храм почали будувати дуже давно, на роботу там досі можна було найнятися, а надто в тих випадках, коли ти був готовий не дуже торгуватися щодо платні. Йосип без труднощів пройшов випробування, якому більше для порядку піддав його старший майстер, і цей дещо несподіваний для нас успіх примушує нас засумніватися в тому, чи не були ми трохи несправедливі у стосунку до Йосипа, коли говорили про його професійні здібності на самому початку цієї розповіді? І пішов новий будівельник Храму назад до своєї печери, багатослівно дякуючи Богові, й кілька разів зупиняв на дорозі зустрічних перехожих, просячи їх, щоб вони приєдналися до його славослів’я Господу, й ті з поблажливою усмішкою виконували його прохання, бо в того народу, до якого належав Йосип, радість когось одного – то майже завжди радість для всіх, і причина, мабуть, у тому, що людей у тій країні не так багато. Коли ж Йосип порівнявся з гробницею Рахілі, то навідала його думка, яка виникла радше десь у його нутрощах, ніж у мозку, а саме: він подумав про те, що ця жінка, яка так хотіла народити другого сина, померла, якщо мені буде дозволено так висловитися, можна сказати, від його рук, тобто з його вини, і навіть не встигла сказати йому хоч одне слово чи бодай подивитись на нього, просто його тіло відокремилося від її тіла з тією байдужістю, з якою падає з дерева перестиглий плід. А потім Йосипа навідала ще сумніша думка, він подумав, що діти завжди помирають із вини батьків, які їх зачали, та з вини матерів, що спородили їх на світ, і тут йому стало жаль власного сина, приреченого без вини померти. Переповнений тривогою, розгублений і збентежений, стояв біля могили найулюбленішої з дружин Якова тесля Йосип, опустивши руки, похнюпивши голову, відчуваючи, як по тілу йому стікає холодний піт, а дорога тепер була безлюдна, щоб попросити в когось допомоги. До його розуміння дійшло, що вперше у своєму житті він засумнівався в тому, що світ збудований розумно, і як людина, що втратила останню надію, він промовив гучним голосом: Я тут помру. Можливо, в інших випадках ці слова, якщо людина була спроможна промовити їх з усією силою переконаності, – так, либонь, їх промовляють самогубці, – можуть без болю й без сліз відчинити перед нами, так би мовити, ті двері, крізь які ми можемо покинути світ живих, але більшість людей потерпають від емоційної несталості, їхню увагу може відвернути хмаринка в небі, павук, що тче свою павутину, собака, що ганяється за метеликом, курка, що риється в землі, або квочка, яка скликає своїх курчат, або щось іще повсякденніше та простіше – скажімо, засвербів у нас ніс, ми його почухали, а потім раптом спохоплюємося: то про що ж я все-таки думав? Саме з такої причини гробниця Рахілі раптом перетворилася на звичайну собі маленьку будівлю з побіленими стінами, без вікон, схожу на гральну кість, яку тут хтось викинув і забув про неї, і стало видно, що камінь, який затуляв до неї вхід, геть замацаний брудними пітними пальцями безлічі паломників, що приходили сюди від незапам’ятних часів, а навкруг стояли оливи, які були старими вже, либонь, тоді, коли Яків обрав це місце для останнього спочинку своєї бідолашної дружини, принісши деякі в жертву, щоб розчистити місце, отже, справді можна стверджувати, що доля існує і що вона завжди перебуває в чиїхось руках. Зрештою, Йосип пішов звідти, але спочатку він проказав молитву, що, як на нього, найбільше відповідала обставинам та місцю: Будь благословен, Господи, Боже наш, Боже Авраама, Боже Ісаака та Боже Якова, великий, могутній і прекрасний Боже, будь благословен навіки. Увійшовши до печери й ще до того, як повідомив жінці про те, що влаштувався на роботу, Йосип підійшов до ясел, щоб подивитися на сина, який спав. Він сказав, звертаючись сам до себе: Мій син помре, він муситиме померти, й на серці йому стало боляче, але потім він подумав, що, згідно з природним порядком речей, він має померти першим, і що ця смерть, забравши його зі світу живих, перетворивши його на відсутність, дозволить його синові віднайти таке собі тимчасове безсмертя, якщо можна так висловитися, пробачте мені за логічну суперечність, безсмертя, що триває доти, доки людей, яких уже з нами немає, пам’ятають і люблять.

Йосип не попередив десятника теслярської артілі, який був його безпосереднім начальником, що наймається лише на кілька тижнів, щонайбільше на п’ять, після чого надійде час понести сина до Храму, здійснити над матір’ю обряд очищення і почати потроху збиратися додому, в Назарет. Він промовчав про це зі страху, що його не візьмуть, а це свідчить про те, що тесля з Назарета був не вельми обізнаний із трудовими звичаями своєї країни, він, певно, думав, що він сам собі хазяїн, і не цікавився реальностями тодішнього світу робітників, що складався переважно з людей, яких наймали працювати на обмежений термін. Проте Йосип ретельно рахував, скільки днів залишається йому тут працювати, двадцять чотири, двадцять три, двадцять два, і щоб не помилитися, нашкрябав на стіні печери щось подібне до календаря, – дев’ятнадцять, – намалювавши там відповідну кількість рисочок, які щодня по одній перекреслював – шістнадцять – під захопленим поглядом Марії, – чотирнадцять, тринадцять, – яка знову й знову дякувала Господові за те, що дав їй чоловіка, – дев’ять, вісім, сім, шість, – обдарованого такими винятковими здібностями. Йосип їй сказав: Ось сходимо до Храму, а потім відразу вирушимо в Назарет, мої замовники давно мене там чекають, а вона вельми обережно, щоб не склалося враження, ніби вона повчає чоловіка, відповіла: Але спочатку нам треба буде подякувати господині печери та рабині, яка допомогла мені народити сина, адже вона майже щодня приходить сюди довідатися, як ся має мій хлопчик. Йосип нічого не відповів, він ніколи не признався б навіть самому собі, що забув про найелементарніше правило чемності, адже він збирався нав’ючити віслюка їхніми пожитками, доручити комусь доглянути за ним, поки вони відбуватимуть у Храмі необхідні обряди, а потім відразу вирушити до Назарета, не гаючи часу на прощання та вислови подяки. Марія мала слушність, було б вельми нечемно піти звідси, не сказавши нікому ні слова, й хоч він ніколи не признався б собі в тому, що його бідолашна дружина багато в чому переважає його, проте не міг не визнати, що з добрим вихованням у нього не все гаразд. Не менш як годину він гнівався на Марію за свою ж таки власну помилку, це почуття зазвичай допомагало йому приглушити голос свого сумління. Отже, доведеться їм тут залишитися на два-три дні довше, вони з усіма попрощаються, як годиться, віддадуть належну кількість поклонів, щоб ніхто не зміг дорікнути їм за нечемність і щоб у жителів Віфлеєма залишилися найкращі спогади про родину побожних назарян, які добре розуміють свій обов’язок перед Богом і перед людьми, чого не скажеш про більшість галілеян – річ у тому, що жителі Єрусалима та його околиць були дуже невисокої думки про співвітчизників Йосипа та Марії.