Текст книги "Євангелія від Ісуса Христа"

Автор книги: Жозе Сарамаго

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 25 страниц)

Настав нарешті той знаменний день, коли малий Ісус вирушив до Храму на руках у матері, що сиділа верхи на віслюку, який від самого початку товаришив і допомагав цій родині. Йосип вів довговухого за вуздечку, він дуже квапився, бо не хотів утрачати цілий день роботи, хоч він і був останнім їхнім днем із прожитих у Віфлеємі. Саме тому вони виїхали з печери, яка поки що правила їм за дім, дуже рано, коли рожевий світанок ще не остаточно витіснив кудись за обрій рештки нічної темряви. Вони вже проминали гробницю Рахілі, коли промені світанкового сонця зненацька впали на неї й забарвили її в палахкотючий колір граната, аж не вірилося, що це та сама стіна, яка в темну ніч стає мертвотно-білою, під повним місяцем забарвлюється в моторошний колір людських кісток, а у світлі щойно народженого місяця стає криваво-червона. У цю мить малюк Ісус прокинувся остаточно – коли мати сповивала його в дорогу, він лише на мить розплющив оченята, – і повідомив, що він голодний, у єдиний доступний для нього спосіб, тобто заплакав. Рано чи пізно, як і кожен із нас, він опанує інші способу спілкування, завдяки яким зможе повідомляти про свої інші потреби й навчиться плакати іншими слізьми.

Уже зовсім близько від Єрусалима, на крутому схилі, родина змішалася з безліччю прочан і торговців, що стікалися до міста, й кожному, схоже, хотілося потрапити туди раніше за інших, але всі обачно вповільнювали ходу і стримували своє нетерпіння, побачивши римських легіонерів, що патрулювали по двоє в Єрусалимі та на його околицях, і один або кілька загонів найманих вояків Ірода, у яких можна було побачити не тільки юдеїв, а й ідумеїв, галатів та фракійців, германців і галлів і навіть вавилонян, що славилися незрівнянною влучністю у стрільбі з лука. Йосип, тесля й чоловік мирний, який ніколи не тримав у руках іншої зброї, крім рубанка і струга, молотка, болтів і цвяхів, дивлячись на цих хвалькуватих вояків, водночас відчував і страх, і щось подібне до зневаги, й ці змішані почуття не могли не відбитися в його погляді. Тому він ішов з опущеними очима, на відміну від Марії, якій і раніше завжди доводилося сидіти в чотирьох стінах, а протягом цих останніх тижнів вона навіть жодного разу не визирнула з печери й бачилася лише з рабинею, що іноді провідувала її, тож Марія тепер з великою цікавістю дивилася на все навкруги з гордо піднесеною головою, бо ж тримала на руках свого первістка, слабка жінка, яка, проте, змогла народити дитину, виконавши свій святий обов’язок перед Богом і перед своїм чоловіком. Її обличчя сяяло таким щастям, що зворушувало навіть брутальних найманців-галлів, озброєних до зубів лобурів із русявим волоссям і довгими обвислими вусами, але навіть ці вояки із зачерствілими душами та загрублими серцями, дивлячись на юну і вродливу жінку з дитиною, що наче символізувала оновлення світу, приязно всміхалися, оголяючи гнилі зуби, але справа була не в зубах, а в тому, що їхні почуття були цілком щирими.

А ось і Храм. Побачений дуже зблизька і знизу, звідки ми на нього дивимося, він здається величною будівлею, від грандіозності якої йде обертом голова, неможливо уявити собі, що існує на землі сила, спроможна накидати цю величезну купу каменів, підняти, обтесати, укласти й підігнати їх один до одного так, щоб вони утримувалися лише власного вагою, без вапна, так само міцно й непохитно, як утримується все у світі, до найвищих карнизів, які, коли дивитися на них знизу, начебто доторкаються до неба, як ще одна Вавилонська вежа, яку, попри те, що вона перебуває під захистом Бога, спіткає та сама доля, що й першу, – буде зруйнований і Єрусалимський храм, проллється море крові, й тисяча голосів запитають: За що? – думаючи, що на це запитання існує відповідь, але рано чи пізно ті голоси замовкнуть, бо лише мовчанка істинна. Йосип відвів віслюка до стайні караван-сарая, де на Пасху та інші свята збиралося стільки тварин, що, як то кажуть, верблюд не мав місця, щоб махнути хвостом і відігнати мух, але в ті дні, коли перепис закінчився й подорожні розійшлися по своїх домівках, місце для віслюка знайшлося, тим більше, що година була зовсім ранньою. Але на Подвір’ї Поган, яке утворювало великий чотирикутник аркад навколо Храму у власному значенні цього слова, уже вирував натовп людей: міняйли, птахолови, продавці кіз та ягнят, прочани, які завжди мали свій резон приходити до Храму, а також багато чужоземців, яких привела сюди цікавість, бо на весь світ тоді розійшлася слава про Храм, який звелів збудувати цар Ірод. Але те подвір’я було таким величезним, що люди, які стояли з його протилежного краю, здавалися дрібними мурашками, так ніби будівничі царя Ірода, вважаючи, що виконують доручення самого Бога, хотіли, щоб людина, а надто людина поганської віри, відчувала свою нікчемність перед лицем Усемогутнього. Бо правовірні юдеї, якщо вони прийшли сюди не просто ловити витрішки, поспішали прямо до своєї мети, до Храму, що височів посеред цього подвір’я – центр усесвіту, пуп землі, святая святих. Саме туди прямують тепер тесля та його дружина, саме туди понесуть Ісуса після того, як його батько купить двох горличок у тих, хто володіє цією релігійною монополією, – навіть не знаю, чи можна їх назвати служителями Храму. Бідолашні пташки не знають, що їх чекає, хоч запах паленого м’яса та пір’я, який витає в повітрі, не може обманути нікого, не кажучи вже про набагато сильніший сморід крові та гною, бо бики й телята, яких тягнуть до жертовників, від страху навалюють його високі купи. Йосип несе горличок, тримаючи їх у своїх складених ковшем шкарубких долонях робітника, а вони, не здогадуючись, куди їх несуть, легенько дзьобають його в переплетені, наче грати клітки, пальці, ніби промовляючи до свого нового хазяїна: Як добре, що ти нас купив, ми тепер твоїми будемо. Марія нічого не помічає, вона дивиться лише на сина, а загрубла шкіра Йосипа не відчуває лагідної морзянки горличок.

Вони увійдуть до Храму крізь Дерев’яну Браму, одну з тринадцятьох брам, крізь які до нього можна увійти, й на якій, як і на всіх інших, викарбувано напис грецькою та латиною: Жодному поганину не дозволяється переступати через поріг і проникати за стіну Храму, на того, хто наважиться порушити цю заборону, чекає смерть. Йосип і Марія заходять, несуть із собою Ісуса, і через певний час вони вийдуть звідти, живі й неушкоджені, але горличкам, як ми вже знаємо, судилося померти, їхньої смерті вимагає закон, бо лише вона може підтвердити, що Марія очистилася. Який-небудь іронічний і нешанобливий, хоч і не надто оригінальний вольтер’янець неодмінно скористався б із цієї нагоди, щоб зауважити: певно, невинні створіння, такі, як горлички або ягнята, для того тільки у світі й існують, щоб підтримувати в ньому чистоту. А тим часом Йосип і Марія долають чотирнадцять сходинок і підіймаються на той поміст, на якому, власне, і стоїть Храм. Спочатку вони заходять у Двір Жінок, ліворуч – склад олій і вина, якими користуються під час богослужіння, праворуч – покої назореїв, так називають священнослужителів, які не належать до племені левітів і яким заборонено стригти волосся, пити вино й наближатися до мерців. Попереду, по обидва боки від протилежних дверей, розташоване приміщення, в якому ті прокажені, що вважають себе зціленими, чекають, коли їх оглянуть священики, і склад, де зберігаються дрова, причому їх щодня ретельно оглядають, бо для жертовного вогнища не годиться деревина гнила або посічена жучками. Марії залишається пройти кілька кроків. Вона ще підійметься по п’ятнадцятьох напівкруглих сходинках, які ведуть до Брами Никанора, яку ще називають Дорогоцінною, але там зупиниться, бо жінкам не дозволено заходити на Подвір’я Ізраїльтян, на яке можна увійти крізь ще одну браму. На вході стоять левіти, чекаючи тих, хто принесе жертви, але на тому подвір’ї, за брамою, панує атмосфера, далека від благочестивої, хіба що благочестя тоді розуміли зовсім інакше, ніж тепер, – тут смердить димом і чадом від спалюваного жиру, свіжою кров’ю, ладаном, тут лунає гомін чоловічих голосів, мукання худоби й бекання овець, що чекають, коли їх буде зарізано, останній і хрипкий крик пташки, яка раніше вміла щебетати і співати. Марія каже левіту, який їх зустрічає, що вона прийшла очиститися, і Йосип віддає йому горличок. На одну лише мить Марія доторкається до пташок, це буде її єдиним рухом, і відразу по тому левіт і її чоловік відходять від неї і зникають за брамою. Марія не зрушить із місця доти, доки повернеться Йосип, вона лиш трохи відступає вбік, щоб не стояти на дорозі, і, з дитиною на руках, чекає.

А за брамою – різанина та бійня. На двох великих кам’яних столах готують і обробляють для принесення в жертву передусім великих тварин – биків і телят, але також баранів та овець, цапів і кіз. Поруч зі столами стоять високі стовпи з приладнаними до них гаками, з яких звисають туші тварин, а над ними в якомусь шаленому темпі миготять сокири, сікачі, тесаки, одноручні пилки, і повітря просякнуте димом і смородом від спалених шкур, випарами крові та поту, й душа, вульгарна та не схильна до святості, навряд чи зрозуміє, як може радіти Бог, споглядаючи таку різанину, якщо Він і справді батько всього живого – і людей, і тварин. Йосип повинен перебувати поза огорожею, яка відокремлює Подвір’я Ізраїльтян від Подвір’я Священиків, але з того місця, де він стоїть, він може споглядати, скільки йому хочеться, Великий Вівтар, більш як у чотири рази вищий за середній зріст чоловіка, а далі, у глибині, Храм, тепер уже Храм у власному значенні цього слова, бо все тут збудовано так, що нагадує вкладені одна в одну коробочки, які вже тоді виробляли в Китаї. І справді, ми дивимося здалеку й кажемо: Храм, заходимо на Подвір’я Поган і знову кажемо: Храм, а тепер тесля Йосип спирається на перила й також каже: Храм, але тепер він має цілковиту рацію так казати, бо й справді ось перед ним широкий фасад із чотирма утопленими у стіну колонами, з капітелями-акантами, у стилі грецької архітектури, й височенна пройма дверей, але без дверей матеріальних, які могли б зачинятися, бо для того, щоб увійти досередини, туди, де живе Бог, до Храму Храмів, треба знехтувати всі заборони, увійти до Святого Місця, яке називається Гереаль, і, нарешті, проникнути в так званий Дебір, тобто в останню внутрішню коробочку, у Святая Святих, у моторошну кам’яну кімнату, порожню, як усесвіт, без вікон, куди ніколи не проникало й ніколи не проникло б світло дня, якби не настав час руїни, коли Храм був перетворений на купу каміння, а всі камені однакові, вони нічим між собою не відрізняються. Бог тим більшою мірою Бог, коли Він недосяжний, а Йосип лише батько хлопчика-юдея, такого самого, як і всі інші діти юдеїв, і він зараз побачить, як помруть дві невинні горлички, побачить батько, а не його син, бо цей малюк так само невинний, як і ті горлички, він сидить на руках у матері й думає, якщо вже спроможний думати, що ось він прийшов у світ, і цей світ залишиться таким, яким він сьогодні є, на віки вічні.

А перед вівтарем, складеним із великих необтесаних каменів, до яких не доторкався жодний залізний інструмент, відтоді, як їх видобули з каменоломні й вони зайняли своє місце у велетенській споруді, стоїть босий священик у лляній туніці й чекає, коли левіт передасть йому горличок. Він приймає від нього першу, кладе її на кутку вівтаря й одним посмиком відриває їй голову від тіла. Бризкає кров. Священик кропить нею нижню частину вівтаря, потім кладе обезголовлену пташку на спеціальний жолоб, щоб із неї витекла кров, звідки, коли закінчиться його служба, він її забере, бо вона належить йому. Другій горлиці буде віддано більше честі – вона стане жертвою цілопалення. Священик підійметься похилою підлогою до вершини вівтаря, де горить священний вогонь, і на його іншому кутку з того самого боку, на південно-східному, тоді як першу жертву було принесено на південно-західному, обезголовлює пташку, кропить її кров’ю поміст, на кутках якого стримлять орнаментальні прикраси у формі баранячих рогів, і вириває з неї нутрощі. Ніхто не звертає уваги на те, що відбувається, це тільки ще одна маленька смерть. Йосип, задерши голову, хотів би відчути, виокремити в загальному димі й загальному смороді дим і сморід від своєї жертви, коли священик, посоливши голову й тіло пташки, кидає їх у вогонь. Але навряд чи це йому вдасться. Тушка горлиці, що горить у полум’ї, з якого бризкає жир, не заповнить і дупла в зубі Господа. А внизу, там, де підлога підіймається до вівтаря, уже чекають три священики. Бичок упав, наче підкошений, забитий залізним гаком, о Боже, о Боже мій, якими слабкими Ти нас створив і як легко ми помираємо. Йосипові вже більш нема там чого робити, йому час іти звідси, вивести з Храму дружину й сина. Марія тепер знову чиста, звісно, про чистоту справжню не йдеться, такої бездоганної чистоти не можна сподіватися від людських створінь, а від жінок особливо, просто з плином часу з неї перестане витікати те, що досі витікало, усе стане, як і раніше, тільки що у світі тепер буде на дві горлички менше та на одного малюка більше, через якого вони померли. Вони вийшли з Храму крізь ту саму браму, в яку увійшли, Йосип пішов забрати віслюка, й поки Марія, піднявшись на придорожній камінь, умощувалася в сідлі, батько взяв сина на руки, що вже робив не раз, проте тепер, можливо, через ту горлицю, з якої в нього на очах видерли нутрощі, він не квапився повернути його матері, так ніби думав, що жодні руки не зможуть так надійно захистити його на цьому світі, як руки батька. Він провів свою родину до міської брами, а тоді повернувся до Храму, на місце своєї праці. Він мав намір прийти на роботу ще й наступного дня, щоб відпрацювати повний тиждень, а потім, із Божою допомогою, вони, не гаючи більше жодної секунди, вирушать додому, в Назарет.

Але в ту ж таки ніч пророк Михей нарешті повідомив те, про що так довго мовчав. І коли цар Ірод, уже змирившись із тими стражданнями, які щоночі йому доводилося терпіти, чекав, що видіння пророка, проказавши громовим голосом свої звичні погрози, які вже не лякали царя, бо повторялися надто часто, знову зникне, не встигши висловити своє останнє страшне пророцтво, досі стримувані слова нарешті пролунали, і пророк сказав: А ти, Віфлеєме, хоч малий ти у тисячах Юди, із тебе Мені вийде Той, що буде Владика в Ізраїлі. У цю мить цар прокинувся. Проте слова пророка досі лунали в його спочивальні, наче звук струни, який довго не завмирав. Ірод лежав із розплющеними очима, намагаючись проникнути у прихований зміст цього одкровення, й так глибоко поринув у свої думки, що майже перестав відчувати мурашок, які копошилися в нього під шкірою, та червів, що повзали в найінтимніших місцях його тіла, яке гнило живцем. Це пророцтво не було для нього новиною, він знав про нього, як і кожен юдей, але досі він ніколи не марнував часу на те, щоб сушити собі голову над одкровеннями пророків, йому вистачало й тих подій, які відбувалися в реальній дійсності – адже він мало не щодня розкривав змови та підступи проти своєї верховної влади. Його бентежили тепер і вселяли йому відчуття невиразної тривоги не так самі слова, як те, що вони були нібито тими самими, але разом з тим іншими, ніби в самій своїй лаконічності, в самому своєму звучанні приховували якусь нагальну, невідворотну й грізну загрозу. Він спробував відігнати від себе цю мару, знову заснути, але тіло відмовилося йому підкоритися, біль знову став нестерпним і гострим, він шматував йому нутрощі, й думки бодай трохи пом’якшували його. Втупивши погляд у стелю, орнаментальні візерунки якої ніби розгойдувалися у приглушеному екранами миготливому світлі смолоскипів, цар шукав відповіді й не знаходив її. Потім покликав до себе начальника над євнухами, які охороняли його сон і його безсоння, й наказав йому негайно привести перед свої очі священика з Храму, і щоб той прихопив із собою Книгу пророка Михея.

Поки євнух ходив до Храму, поки повернувся звідти зі священиком, минула майже година, і коли священик увійшов до царської спочивальні, світанок уже зачервонив небо. Читай, наказав йому цар, і той почав: Слово Господнє, що було до морешетського Михея за днів Йотама, Ахаза та Єзекії, Юдиних царів… і так читав, поки Ірод не урвав його криком: Далі! – і священик, розгубившись і не розуміючи, чого від нього хочуть, перескочив на інший уривок: Горе тим, що задумують кривду і на ложах своїх учиняють лихе! – але відразу й урвав себе, боячись, що буде покараний за цю мимовільну похибку, й, плутаючись, ніби хотів якнайшвидше забути слова, які щойно промовив, навмання прочитав кілька інших рядків: Та буде наприкінці днів, гора дому Господнього міцно поставлена буде вершиною гір, і піднесена буде вона понад узгір’я… Далі! – гарикнув Ірод, прагнучи якомога скоріш почути ті слова, що його цікавили, і священик нарешті прочитав: А ти, Віфлеєме-Єфрате, хоч малий ти у тисячах Юди, із тебе Мені вийде Той, що буде Владика в Ізраїлі… Ірод підняв руку. Повтори, наказав він, і священик підкорився, знову прочитавши ці слова. Досить, сказав цар після тривалої мовчанки, можеш іти. Йому тепер усе стало ясно, книга провіщала чиєсь майбутнє народження, більш нічого, а поява пророка Михея свідчила про те, що це народження вже відбулося. Із тебе Мені вийде Той, ці слова звучали дуже ясно, у пророків завжди все говориться дуже ясно, навіть у тих випадках, коли ми намагаємося хибно витлумачити значення їхніх слів. Ірод думав і знову думав, і що більше він думав, то стурбованішим ставав вираз його обличчя, стурбованішим і грізнішим, на нього тепер було б страшно дивитися, якби хтось у цю мить на нього дивився, нарешті він звелів покликати командира своєї особистої гвардії і віддав йому наказ, який мав бути виконаний негайно. Коли командир повернувся й повідомив, що наказ виконано, Ірод віддав йому ще один наказ, але вже на наступний день, який настане через кілька годин. Нам не доведеться довго чекати, поки ми довідаємося, що то був за наказ, але священикові не пощастило прожити навіть цей короткий відрізок часу, бо його вбили якісь вояки, коли він повертався до Храму. Ми маємо всі підстави думати, що саме таким був перший наказ Ірода, так близько перебували одне від одного ймовірна причина та очевидний наслідок. Що ж до Книги пророка Михея, то вона зникла, і ви тільки уявіть собі, яка то була б утрата, якби вона існувала лише в одному примірнику.

* * *

Йосип пообідав разом з іншими теслями – своїми товаришами по праці, але їм ще лишалося трохи часу, поки десятник подасть сигнал, що треба братися за роботу, тож можна було посидіти або навіть полежати, заплющити очі й віддатися приємним думкам, уявити собі, як вони підіймаються в гори Самарії або навіть уже дивляться згори на своє рідне село Назарет, за яким він уже так знудьгувався. Але тепер душа його раділа, й він казав собі, що ось нарешті й настав останній день його вимушеної розлуки з рідним краєм, що завтра ще вдосвіта, коли погаснуть останні сузір’я й у небі сяятиме лише вранішня зірка, вони вирушать у дорогу, дякуючи Господові за те, що Він охороняє наші домівки та спрямовує наші кроки. Зненацька він стрепенувся й розплющив очі, йому здалося, що він заснув і не почув сигнал, але він задрімав лише на одну мить, усі його товариші були тут, поруч, одні розмовляли, інші куняли, а десятник сидів спокійно, так ніби вирішив дати своїм робітникам добре відпочити й не розкаювався у своїй великодушності. Сонце стояло в зеніті, короткими поривами налітав сильний вітер, відносячи в інший бік дим від спалюваних жертовних тварин, і в цю низину, де будувався іподром, не долинав навіть набридливий гомін торговців, і здавалося, що й складні механізми часу завмерли та зупинилися, чекаючи сигналу від великого десятника, який здійснює нагляд над ерами й епохами та над просторами всесвіту. Зненацька Йосипа опанувала якась дивна тривога, й він несподівано для самого себе весь похолов від страху, він, який ще хвилину тому почував себе найщасливішим із людей. Він озирнувся навколо й побачив знайому картину великого будівельного майданчика, до якої вже звик за останні тижні: каміння й дерево, біле жорстке кришиво від подрібненого каміння, тирсу, що навіть під палючим сонцем не висихала повністю, і, розгублено намагаючись зрозуміти причину гнітючої тривоги, що так несподівано опанувала його, причину різкого погіршення свого настрою, подумав, що йдеться про природний смуток людини, якій доводиться кидати свою працю, не закінчивши її, навіть якщо та праця тобі не належить і ти маєш дуже поважні причини її покинути. Тож він підвівся, прикидаючи, скільки ще часу матиме у своєму розпорядженні, десятник навіть не обернув до нього голову, й вирішив востаннє оглянути будівництво, де він працював, так би мовити, сказати останнє «прощай» дошкам, які обтісував, колодам, які підганяв одну до одної, і якщо таке порівняння можливе, то я назвав би його бджолою, яка може сказати: Це я зібрала цей мед.

Закінчивши свій короткий обхід, Йосип уже був готовий повернутися до своєї роботи, але на мить зупинився, щоб подивитися на місто, яке розташувалося на терасах протилежного схилу, збудоване з цегли, яка своїм кольором була схожа на хліб, безперечно, десятник уже його кличе, але Йосип не поспішав, він дивився на місто й чекав невідомо чого. Час минав, але нічого не відбувалося, і Йосип промурмотів тоном людини, якій чогось не хочеться робити: Ну, гаразд, треба йти, й саме в цю мить почулися голоси, які лунали від дороги, що проходила нижче того місця, де він стояв, і, перехилившись через мур, який відокремлював його від крутосхилу, що прилягав до дороги, він побачив на ній трьох вояків. Безперечно, вони йшли по цій дорозі, але тепер зупинилися, двоє стояли, спираючись тупими кінцями списів на землю, й слухали третього, який був старший від них за віком і, либонь, вищий у чині, хоч помітити цю різницю було дуже важко для чоловіка, який нічого не тямив у всіх тих нашивках та позументах, у розташуванні зірочок, шпал і металевих косинців. Слова, які невиразно долинули до слуху Йосипа, були, схоже, запитанням приблизно такого змісту: І коли це почнеться? – тоді як відповідь їхнього командира він почув уже цілком виразно, і то справді була відповідь на запитання: На початку третьої години, коли всі будуть удома, а один із тих двох поцікавився: І скільки нас буде? Я ще не знаю, але людей буде досить, щоб оточити село. І що, наказано повбивати всіх? Ні, не всіх, а лише тих, кому менше трьох років. А спробуй-но розбери, три йому роки чи вже чотири. І скільки ж там таких набереться? – запитав другий вояк. Душ двадцять п’ять, згідно з переписом, відповів командир. Йосип витріщив очі, ніби сподівався, що вони допоможуть зрозуміти йому зміст почутого, бо вірити власним вухам він відмовлявся. Тіло йому дрібно тремтіло, волосся заворушилося від жаху: одне принаймні було для нього цілком очевидно: ті вояки розмовляють про те, що їм наказано повбивати якихось людей. Яких людей, запитав він сам у себе, не людей, а малих дітей, хоч діти теж люди. Вони вбиватимуть усіх дітей, молодших за три роки, сказав їхній командир, а може, то був сержант абощо, і де ж вони їх убиватимуть? подумав Йосип, але ж не міг він перехилитися через мур і запитати: То де ж ви збираєтесь воювати, хлопці, тепер він був весь залитий потом, ноги йому тремтіли, коли раптом до нього знову долинув голос командира, і той сказав дуже серйозним голосом, у якому разом з тим прозвучали нотки полегкості: Нам і нашим дітям пощастило, що ми живемо не у Віфлеємі. А вам відомо, чому нам наказано повбивати дітей саме у Віфлеємі, а не деінде? – запитав один із вояків. Командир мені про це не сказав, мабуть, він і сам не знає, такий наказ царя, та й по всьому. Другий вояк, дряпаючи землю ратищем списа, ніби накреслював там знаки долі, сказав: Горе нам, горе, наче мало того зла, яке кожен із нас чинить своїми руками, так нас ще й примушують бути знаряддями зла, яке творять інші. Але цих слів Йосип уже не почув, він, скрадаючись, відійшов від стінки, яку послало йому само провидіння, спочатку обережно й повільно, ступаючи якомога тихше, а потім зірвався бігти, мов очманілий, не чуючи під собою ніг, перестрибуючи через каміння, мов дикий цап, а щодо філософської сентенції, яку проказав один із солдатів-списників, то з огляду на те, що Йосип її не чув, ми маємо всі підстави сумніватися в її існуванні, а надто якщо візьмемо до уваги кричущу суперечність між її глибиною та нікчемним соціальним становищем того, хто її висловив.

Мало не збожеволівши від жаху, змітаючи кожного, хто траплявся на його шляху, змітаючи лотки торговців та клітки з пташками й навіть перекинувши стіл якогось міняйла, майже не чуючи розлючених криків лоточників Храму, що летіли слідом за ним, мчав Йосип, і одна думка болісно пульсувала в його голові: його сина хочуть убити, й він навіть не знає чому, з якої причини, чому один чоловік дарує життя дитині, а другий хоче його забрати, й погодьмося, що це справді драматична ситуація, коли існують два бажання, й одне в усьому суперечить другому – творити й руйнувати, зав’язувати й розв’язувати, творити і знищувати. Проте раптом до нього дійшло, що він наражає себе на велику небезпеку, коли отак біжить, нічого навколо себе не бачачи, адже в будь-яку мить можуть з’явитися охоронці Храму й схопити його, йому вельми пощастило, що вони досі не помітили того розгардіяшу, який він тут учинив. І тоді він спробував стати непомітним, як воша, що ховається у складках та під швами одежі, спробував цілком розчинитися в натовпі й уже через мить перетворився на аноніма, відрізняючись від свого оточення лише тим, що йшов трохи швидше, але в гущі людей це було важко помітити. Він знав: йому не можна бігти, поки він не опиниться за мурами міста, але він знемагав від страху й тривоги, думаючи про те, що вояки, можливо, уже в дорозі, озброєні списами, кинджалами й жахливою ненавистю, якій нема причини, а якщо до того ж вони вирушили в дорогу не пішки, а верхи на конях і, наче прогулюючись, їдуть легким клусом по дорозі, що спускається згори, тоді він їх уже не випередить і коли прибіжить додому, мій син уже буде мертвий, о мій нещасний хлопче, моя кохана і єдина дитино, о мій Icyce! – і в цю мить великого розпачу нова ідіотська думка наче вибухає в мозку Йосипа: гроші, він же втратить платню за весь тиждень, і ці суто матеріальні міркування діють на нього з такою силою, що він сповільнює ходу, хоч і не зупиняється зовсім, ніби хоче дати собі час поміркувати, чи не знайдеться можливості якось об’єднати перше з другим, так би мовити, життя й гаманець. Проте ця ница думка промайнула в його свідомості швидше за промінь світла, що виникає і зникає, не встигши залишити по собі бодай скороминущої пам’яті, і Йосип не встиг навіть відчути сором, який так часто – але не досить часто – стає нашим найвірнішим янголом-охоронцем.

Йосип уже нарешті вибігає за міські мури, вояків на дорозі не видно, поки сягає його зір, і також не видно тут, на виході з міста, пожвавлення, без якого, безперечно, не обійшлося б, якби тут пройшов військовий підрозділ, але найпевніший доказ, що тут його не було, подають діти, які граються у свої мирні невинні ігри, не виявляючи того войовничого збудження, яке неминуче опановує їх, коли перед ними під барабанний бій і музику сурем марширують озброєні люди, якби тут справді пройшли солдати, на дорозі й біля дороги не залишилося б жодного хлопчака, бо, підкоряючись стародавньому, як світ, войовничому поклику душі, вони подалися б за військовим підрозділом і супроводжували б його щонайближче до першого повороту, а найзухваліший і найсміливіший повів би їх до самого місця призначення і в такий спосіб довідався б, яка доля чекає його в майбутньому, а в майбутньому йому судилося вбивати, поки його самого не вб’ють. Тепер Йосипові вже можна бігти, й він біжить, біжить униз по схилу, плутаючись у полах своєї довгої туніки, хоч він і підіткнув її вище колін, але, наче уві сні, він переживає тривожне відчуття, що його ноги неспроможні встигнути за рухом верхньої частини тіла, неспроможні виконувати вимоги серця, голови та очей, неспроможні встигнути за посмиками рук, що квапляться захистити сина, але не встигають. Люди, які зустрічаються йому на дорозі, з подивом витріщаються на дивака, що мчить, як несамовитий, і в їхніх очах можна прочитати осуд, адже цей народ дуже високо цінує статечність ходи і стриманість поведінки, єдиним виправданням для Йосипа може бути, – якщо не брати до уваги, що він біжить рятувати сина, – що він, за всіма своїми ознаками, належить до племені галілеян, людей, як відомо, грубих і неотесаних, про це раніше ми згадували не раз. Він уже проминув гробницю Рахілі, ніколи ще ця жінка не думала, що матиме такі вагомі причини оплакувати своїх дітей, наповнювати розпачливими зойками та риданнями простір над навколишніми бурими пагорбами, роздряпувати собі обличчя або кістки, що від нього залишилися, рвати на собі волосся або ранити свій голий череп. Ще навіть не з’явилися перші будинки Віфлеєма, а Йосип уже звертає з дороги і мчить напрямки через поле та чагарі. Я скорочую собі шлях, відповів би він, якби хтось запитав у нього, навіщо він це робить, і це шлях і справді коротший, але він далеко не найзручніший. Уникаючи зустрічей із людьми, що працюють на полях, ховаючись за каменями, щоб його не побачили пастухи, Йосип мусив зробити великий гак, щоб добігти до печери, де дружина не чекає його о цій годині, а син узагалі не чекає, бо спить. Уже на середині схилу останнього пагорба, коли він побачив чорний отвір своєї печери, Йосипа зненацька пронизала ще одна жахлива думка: а що як його дружина пішла до села, взявши із собою сина, адже в цьому не було б нічого дивного, жінки завжди залишаються такими, які вони є, Марія могла скористатися з того, що залишилася сама-одна, й без зайвого поспіху піти попрощатися із Саломеєю та кількома місцевими матерями, з якими вона запізналася протягом останніх тижнів, залишивши на Йосипа обов’язок за всіма правилами подякувати господарям печери. На мить він уявив собі, як бігає вулицями села і стукає в усі двері. Тут нема моєї дружини, запитуватиме він, бо дурним було б запитувати: Чи немає тут мого двомісячного сина? – і хтось, скажімо, якась жінка з дитиною на руках, побачивши його тривогу, неодмінно запитав би: Щось сталося? – Та ні, нічого не сталося, просто ми завтра від’їжджаємо дуже рано й нам треба зібратися, – відповів би він. З того місця, де він був, село з його схожими на кубики будинками, пласкими дахами було схоже на будівельний майданчик Храму, розкидані повсюди камені ніби чекали, що ось прийдуть робітники, поскладають їх один на один і спорудять із них башту для спостережень, тріумфальний обеліск або стіну плачу. Десь далеко загавкав собака, інші йому відповіли, але гаряче безгоміння останньої години перед заходом сонця ще висить над селом, наче забуте благословення, що уже втратило свою силу, – так розтають у небі останні клаптики від великої хмари.