Текст книги "Струм і мережі. Довгий шлях в лабіринті. Позичена смерть"

Автор книги: Юрій Іваниченко

Соавторы: Володимир Шаров,Валерій Шпаков,Олександр Соболь
сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 20 страниц)

14

До автостради я дістався перед світанком. Це тільки говориться – “дістався”. Зручне, гнучке слово – адже діставатися можна й літаком… Як це вдалося зробити мені – змученому, знесиленому, в напівгарячковому стані – залишиться нерозгаданим. Я йшов, падав, повз, підводився і знову йшов… Інколи свідомість прояснювалась, і я відчував холод, бачив мертві бархани в примарному місячному сяйві і байдужі зорі в чорній безодні неба. Згодом знову провалювався в світ видінь, дивовижних і яскравих. Марилось, нібито мене наздоганяли карлики, я відстрілювався, але вони однак хапали мене, зв’язували і тягли назад, назустріч бридкому зловтішному сміхові Синього… Або натикався на Вокаша, який лежав із заплющеними очима, і коли обережно, як отруйну змію, обходив його, він підхоплювався, беззвучно обганяв мене, відкинувши голову і не розплющуючи очей… і знову падав упоперек дороги…

Ці марення ще більше виснажували, висотували останні сили. І, наче на противагу їм з пронизливою ясністю в розпаленому мозку виникло інше видіння.

Я сиджу в кабіні літака, що рухається на величезній висоті над пустелею. Звідси вона нагадує обрисами людське серце, яке наче шабельним ударом розсічене тонкою лінією автостради. За краєм пустелі туманно голубіє безконечна гладінь моря. Літак веде Льотчик, живий і неушкоджений, а поряд сидить Ізольда і погладжує мою руку. Льотчик наспівує якусь веселу пісню, і я посміхаюся від щастя. Ми пливемо у сяючій нескінченній блакиті, туди, де синяву неба й моря прорізає тонка риска обрію…

Сили вичерпалися, коли до автостради лишилося, як кажуть, рукою подати. Я вже чув шум моторів, коли по шосе зрідка проносяться автомобілі, бачив бліді відблиски фар. Але не міг навіть поворухнутися. М’язи не піддавалися ні наказам, ані умовлянням.

І тоді я знову побачив Льотчика – але цього разу не в кабіні літака. Він сидів поряд зі мною на піску. Видіння було убивчо реалістичне – ніч, пустеля, залита мертвотним місячним сяйвом, пронизуючий до кісток холод…

– Вставай, ти майже досяг мети. Нерозумно здаватися зараз, коли найстрашніше позаду, – суворо промовив він.

– Звідки ти взявся? – ледь видихнув я. – Адже ти загинув!

– Смерть не страшна, коли ти зміг зробити все, на що здатний, зміг залишити добрий слід на землі. Страшно вмирати, коли такого сліду не залишив… Ні, я живий: у сонячних променях, що ніжно голублять землю на світанку; в краплинах роси, що переливаються на пелюстках квітів; у паростках, що тягнуться до неба; у свистінні вітру і гуркоті океанського прибою; у статечності рік і в грайливості гірських струмків; навіть у міріадах піщинок цієї пустелі, що спить до певного часу… Але головне – я живу в пам’яті людей, які знали й любили мене, і яких знав і любив я. І в твоїй пам’яті, Мандрівнику. Тому ти мусиш жити і досягнеш мети. Ти не маєш права не легкодуху смерть, доки живий Синій і зло хижо вкорінюється в нашу землю, доки твоя кохана в небезпеці й невідомості!

Я здригнувся й поповз, і хотілося закричати від люті на своє безпомічне, чуже тіло, яке вже не відчувало ні болю, ні втоми і рухалося вперед не за допомогою сили м’язів, а одним шаленим всеохоплюючим бажанням – вперед, вперед!

І лише тоді, коли руки торкнулися бетону автостради, я дозволив собі розслабитися, зупинився і прислухався. Дивно, але це не була мертва тиша пустелі: це була тиша дзвінка, настояна на гіркувато-терпких пахощах полину, на медовому ароматі налитого щедрим сонячним золотом колосся, безконечна тиша розмореного полудневою спекою степу.

15

Цього разу я перебував у непам’яті довго – ніч не раз змінила день, поки свідомість остаточно повернулася до мене. У ті недовгі миті, коли я розплющував очі, ввижалися чиїсь ніжні й сильні руки, які підтримували мені голову й підносили до вуст чудодійну крижану воду; у напівсні я бачив розпухле кошлато сонце, що палало в центрі величезного блакитного рефлектора, який, здається, чадів від пекельного жару; бачив рятівний тент, що захищав мене від нестерпної спеки; в якийсь момент я зрозумів, що мене кудись везуть, бо відчув рівномірне погойдування і гул мотора; інколи я відчував на собі чийсь пильний погляд, намагався розплющити очі – і не міг… Нічна темрява не приносила полегкості, бо швидка їзда у невідомість не припинялася і вночі, а таємничий погляд супроводжував мене, обпалюючи і краючи душу ще сильніше, ніж удень…

Нарешті ми прибули – автомобіль зупинився, і здалеку долинув невиразний шум, приглушений шепіт, мене обережно підняли й понесли. Це відбувалося вночі, і, крім невиразних тіней, я нічого не розгледів. А потім густа, грузька чорнота знову надовго поглинула мене.

Проте ніч неминуче змінює світанок, сон – пробудження. Мені дуже подобається оцей хвилюючий перехід у природі і в людині. Люблю весну, коли земля солодко потягується після зимового сну, напружуючи м’язи-ріки, і вдихає на повні груди п’янке весняне повітря, скидаючи непотрібну вже сніжно-крижану ковдру. Люблю світанкову зорю, коли темне небо теплішає, наливаючись світлом, і хмари ніжно рожевіють у промінні ще невидимого сонця, і вітер зриває росяну свіжість, і птахи, пробудившись, на всі голоси співають віковічний гімн вранішньому сонцю. Люблю дивитися, як прокидаються діти: з такою безпосередньою посмішкою, з такою світлою й чистою радістю, що й усе навколо світлішає, осяяне зустріччю нового дня… Донедавна мені подобалися й власні пробудження – до тієї жахливої миті, коли я прокинувся біля вогнища в оазі. Не так швидко зітреться ота настороженість, з якою я тепер стрічаю кожний ранок…

Не розплющуючи очей і не змінюючи пози, прислухаюся. Тиша.

Мозок працює чітко, в думках – кришталева прозорість, а час знову розтягується, як гума, і навіть паузи між ударами серця подовжуються, сповнені тривожного очікування.

Поволі розплющую очі… Сутінки у багряних відтінках…

Мене оточує сад, настільки ж незвичайний, як кришталевий сад Ізольди. Але там панувало світло, чисті та яскраві барви, а тут я бачу ліниву пишноту форм, млосне багатство різноманітних відтінків червоного кольору – від ніжно-рожевого до темно-вишневого. Деінде вони чергуються зі збуджуючим мерехтінням синього й фіолетового. Рожеві гілки дивовижних дерев, плавно вигинаючись, хиляться до темно-червоного трав’яного килима під вагою фантастичних фіолетових і багряних плодів; граціозні пурпурові квіти принадно похитують голівками, розливаючи круг себе солодкі запаморочливі пахощі; над ними повільно кружляють яскраві метелики. Крізь тишу, яка огорнула все навкруг, починає долинати дивна музика… Вона звучить усе виразніше, голосніше, сповнена принадної знемоги, м’яко і владно заполонює свідомість, викликає незвичні відчуття та емоції…

Настороженість поволі залишає мене, розпливаючись у музиці, і ріка часу, поминувши урочище, знову сповільнено й плавно несе мене крізь секунди та хвилини.

Я лежу в гамаку під склепінням ажурної альтанки, у казковому саду, який пронизують тьмяні таємничі спалахи. Рухи мої легкі, вільні.

“Де я? Мої чудернацькі видіння – це марення чи реальність?” – ці питання висвердлюють мозок, але залишаються без відповіді. Здається, увесь мій шлях у дивному лабіринті світів складається з питань, на які неможливо відповісти. А втім, не для всіх же троянди…

Підвівшись, перевалююсь через край гамака і стаю на ноги. І лише тепер помічаю, що на мені вишитий якимись брунатними візерунками халат. Під серцем затріпотів липкий холод, і я гарячково став обмацувати свій одяг у пошуках неіснуючих кишень.

І раптом почув за собою грудний жіночий сміх. Ніяковість гарячою хвилею вдарила в обличчя – добряче ж я виглядаю з оцим мацанням! Роздратований із власної поведінки, повертаюся, з усієї сили намагаючись зобразити невимушену посмішку…

І застиг. Зник – увесь перетворився в болісний крик, зітканий зі звуків безконечно дорогого імені, крик, що вирвався із серця, блискавкою простромив груди… і застряг у горлі.

Ні, це не Ізольда. Хоча диявольська омана заледве не кинула мене до її ніг – така схожа вона була на ту, чий образ свято зберігає пам’ять серця, настільки ж подібні красою і довершеністю були риси її обличчя і лінії тіла. Вдивляюся довго й жадібно… Очі. Інші очі. І ще – волосся: синяво-чорне, про таке кажуть – кольору воронячого крила… Але головне – очі.

– Ну, здрастуй, герой! – у синьому кипінні очей спалахують і одразу ж згасають насмішкуваті вогники. Мене чомусь неприємно вразило це звертання – “герой”. Коліщатка асоціативних зв’язків ось-ось зчепляться одне з одним, але я за мить забуваю про це, бо вона підходить зовсім близько і дивиться на мене знизу вгору: ультрамариновий вогонь вирує в очах, контрастуючи з білим мармуром обличчя, посмішка на коралових губах, довгі пухнасті вії, тонкі брови врозліт… Я розгублений, засліплений, знищений… Заплющую очі і намагаюся викликати в пам’яті образ Ізольди, щоб хоч як-небудь нейтралізувати, блокувати потужний тиск на мою підсвідомість… Це зробити важко, я відчуваю це, але треба щось говорити, і я розплющую очі і питаю найперше, що спадає на думку:

– Це ти врятувала мене?

Вона мовчки киває, продовжуючи посміхатися, і дивиться мені просто в вічі.

– Хто ти? – я вперто борюся з запамороченням, з самим собою і витрачаю на це занадто багато сил.

– Ізольда.

Удар… Світ потемнів і захитався в очах… Багряний туман у свідомості…

– Що з тобою?

Туман рідшає, розповзаючись кривавим візерунком. Навколо все, як і раніше: сад, альтанка, красуня, що назвалася Ізольдою… Чому в неї те ж саме ім’я? Пригадується триптих… Це – вона, безсумнівно, вона. Друга. Ізольда-друга. Незбагненна, болісна таємниця. І триптих – ключ до неї. Але ж як знайти двері, які можна відімкнути цим ключем?

– Що з тобою? – з хвилюванням перепитує вона.

Як це не дивно, але пережите потрясіння повертає мені ясність свідомості, заспокоює почуття; так, збурившись, затихає океан після раптового шквалу.

– Вибач. Мабуть, я ще не зовсім отямився після пустелі.

– Мені здалося, що тебе вразило моє ім’я…

– Не лише ім’я. Ти дуже схожа на іншу. Її також звати Ізольдою. Тільки волосся в неї золоте, як дозріла пшениця, і очі блакитні, як травневе небо… Ти не знаєш її?

– Ні. Вона красивіша за мене?

– Вона… Вона зовсім інша.

– Зовсім інша… і дуже схожа?

– Я не можу цього пояснити. Але це так.

– Дивно… Шкода, що я не знаю її, – у неї в очах клубочиться незадоволення.

– Це більш ніж дивно. Одного разу, на самому початку мого шляху, я натрапив на три картини. Навіть якщо брати кожну окремо, вони є найвидатнішими витворами мистецтва. Але разом вони становлять геніальний триптих – шедевр, глибинну сутність якого навряд чи можна розпізнати. Художник зобразив чоловіка і двох жінок… І тут почалися дива. Спочатку я впізнав у тому чоловікові себе, навіть попри деякі розбіжності в зовнішності. А згодом зустрів її… і тебе, наче якісь великі чари оживили вас і ви зійшли з полотна.

– І хіба ти невдоволений з цього? Зустріти двох справжніх, а не намальованих красунь… Та тобі будь-який мужчина позаздрить!

– Ти жартуєш, а мені не до жартів. Зустріч з Ізольдою принесла мені щастя, але воно виявилося коротким, як спалах блискавки… А коли вона зникла, це було гірше за смерть.

– Мабуть, ти дуже покохав її…

– А хіба можна покохати не дуже?

– Мені важко судити. Я ще нікого не кохала. Може, ти будеш перший, – Ізольда розсміялася.

– Не треба таких жартів… – пробурмотів я, відводячи погляд. І відчув, як щоки запалали, і готовий був провалитися крізь землю.

Ізольда розреготалася ще сильніше.

– А чому “не треба”? – продовжувала вона, сміючись. – Я бачу, що ти сильний, сміливий, незалежний. Мені подобаються такі мужчини, і я не жартую.

– Я ціную в людях інші якості, – сказав я.

– Мабуть, розум. Ви, чоловіки, дуже любите похвалятися перед нами своєю уявною інтелектуальною перевагою!

– Ні, найбільше я ціную доброту.

Брови Ізольди спантеличено здійнялися вгору.

– Дивно…

– Чому?

– Мені завжди здавалося, що головне в мужчині – сила. Слабкий мужчина – нонсенс. Помилка природи.

“Ось воно як! – подумав я. – З останнім твердженням до певної міри можна погодитися, хоча й різкувато мовлено. Але якщо слабкий мужчина – помилка природи, то незмірно більшою – і неприпустимою помилкою! – є людина зла. Не має значення: чоловік то чи жінка. Інша річ, що доброта повинна гармоніювати з силою. Добро мусить бути сильним, а сила – доброю. У житті, на жаль, буває інакше. Але якщо доброта слабка – це сумно, до сліз образливо і викликає мимовільну жалість, то зла сила – це вже страшно…”

Я згадав Синього і, певно, помітно змінився на обличчі, бо Ізольда злякано відсахнулася.

– Ти подумав про щось лихе…

– Так, більшого паскудства навіть уявити неможливо.

– Ти казав про доброту, а обличчя твоє спотворила злоба.

– Не злоба – ненависть. Треба дуже сильно ненавидіти зло, щоб перемогти його. І не якесь там абстрактне зло, зло взагалі. Абстракції придатні для математики. Але навіть найбільш узагальнене зло мусить мати своє конкретне втілення, бо ненависть – надзвичайно конкретне почуття.

Ізольда сліпуче посміхнулася.

– Облишмо цю марудну тему. Добро, зло, ненависть… Жінки створені не для глибокодумних філософських розумувань. Адже в житті так багато приємного! Почнемо з найпростішого й найнеобхіднішого – їжі.

У мене аж слина покотилася. Вона засміялася.

– Зачекай, я зараз…

Я дивився їй вслід, поки вона не зникла за поворотом, і в душі моїй робилося чортзна-що…

Людина – істота мисляча, і це головне, що відрізняє її від хвостатих предків. А крім того – це істота, обдарована почуттями, але як часто вони затьмарюють розум! Ой, як кортіло мені на певний час перетворитися на аналітичну машину, холодну й бездоганно логічну, не податливу емоційній корозії, миттєво оцінюючу будь-яку ситуацію і приймаючу безпомилкові рішення! Як потрібен мені зараз отакий відсторонено-холодний, логічно бездоганний і безпомилковий аналіз ситуації, та й всього дотепер пройденого шляху! Адже щось криється за цим усім. Щось дуже велике, значиме, важливе… Я відчуваю це, але не можу вхопитися за те головне, що дасть мені розуміння суті, і полуда спаде з очей, зірвана ураганом осягнення істини… Але думки метушаться, наштовхуючись одна на одну, як броунівські частки, навіть ще безладніше, бо найбільший хаос – хаос людських емоцій. І намагатися виловити в ньому розшукуване головне – справа майже безнадійна. Отож лишається поки що прийняти правила гри й уподібнитися горезвісному сліпому, що за деревами лісу не бачить.

– Отакої, – захопившись власними роздумами, пробурмотів я вголос. – Взятися до гри, не знаючи анічогісінько про її правила… Схоже на безнадійні спроби зловити в темній кімнаті чорного кота, знаючи напевно, Що його там немає…

Я уявив собі ці пошуки й мимоволі посміхнувся. Добре, хоч почуття гумору інколи рятує.

Але тут я угледів Ізольду, і посмішка злетіла з обличчя. Мимоволі пригадався один епізод, і тепер він постав уже в іншому освітленні…

Вона миттю вловила зміну в моєму настрої.

– Щось трапилось? – вона запитально подивилася на мене й поставила принесену тацю на маленький столик.

Я якусь мить вагався.

– Я не сказав тобі про одну важливу річ. Справа в тому, що мені одного разу вже довелося побачити тебе.

– Он воно що? – Ізольда безтурботно посміхнулася. – І де ж це?

– На східцях “Континенталю”.

– Це цілком вірогідно, – вона знизала плечем. – Я часто буваю в “Континенталі”. Там непогано можна відпочити. Ти навіть не уявляєш, як тут сумно одній! Часом заскиглити від нудьги хочеться! А там хоч людей побачити можна… Ти осуджуєш мене за це?

– Я бачив тебе разом із Синім,– тихо кажу їй.

Ізольда швидко поглянула на мене і підкреслено байдужим тоном промовила:

– Не знаю, про кого це ти. Там у мене завжди багато залицяльників. Я ж не винна, що вони упадають біля мене.

– Згадай, – починаю наполягати, – це дуже важливо. Ти приїхала з ним у лімузині чорного кольору. Він високий, худий, був одягнений у синій костюм… І пика в нього теж синя, гидка…

Ізольда схилила голову, заплющила очі й наморщила лоба, мовби щось пригадуючи.

– Здається, щось таке було… Підвозив мене кілька днів тому.

– А звідки ти його знаєш?

– Довелося познайомитись. Тепер до смерті не забуду. А ти як з ним познайомилася?

– Ну… я його мало знаю. Було у нас ще кілька зустрічей… таких же побіжних і без жодних зобов’язань. По всьому видно, що він дуже багатий. Складає враження людини сильної, розумної, владної. І в той же час надзвичайно делікатної і ввічливої.

– Невже?.. У мене про нього склалася дещо інша думка. Де він живе?

– Живе?

– Ну… де його домівка?

– Не знаю, – вона стенула плечима.

– Шкода.

Я знічев’я задивився на малинову заграву на заході і не відривав від неї погляду, доки на тлі темно-вишневої хмари не привиділася гидка пика Синього. Він вишкірився і нахабно підморгнув мені. Я поспіхом відвів очі, відчуваючи сильний головний біль, неначе гарячий обруч зчавив череп і затискував його все тугіше і тугіше. Апетит пропав, і я ледве впхав у себе трохи їжі, зовсім не відчуваючи її смаку. Ізольда, напрочуд швидко вгадавши моє підсвідоме бажання, сказала:

– Тобі треба відпочити, добряче виспатися.

– Напевне, – пробурмотів я, вкладаючись до гамака.

– Коли ти прокинешся, я буду поряд з тобою, – посмішка осяяла її обличчя. – Думай про щось приємне, і тоді побачиш гарний сон.

Вона схилилася наді мною, миттю торкнулася губами чола і зникла.

16

Цього разу пробудження не стерло попередньої реальності: фантастичний сад так само оточував мене, я відчував його крізь зімкнені повіки – таємничі повільні хвилі мерехтливого рубінового вогню, безперервний вир збудливих і одурманюючих кольорів, які заполонювали стривожену уяву невиразними спокусливими образами. Я був упевнений, що Ізольда сидить поряд і дивиться на мене, думаючи, що я й досі сплю. І мені чомусь зовсім не хотілося розплющувати очі.

…Як дивно все-таки, що я опинився тут, у цьому чародійному саду, після всіх кошмарів пустелі, мало не переступивши ту межу, з-за якої не повертаються. І чи випадково мене підібрала ця палючоока пері з таким же ім’ям, як у моєї коханої? Я й досі ще не можу втямити, де знаходжуся і хто така оця друга Ізольда. її знайомство з Синім насторожувало… Але нічого конкретного – сама загадковість.

Зненацька мною оволоділо хворобливе відчуття беззахисності й роздробленості, наче хтось величезний і могутній кинув мене на гостре каміння, і я розпався на тисячу осколків, у кожному з яких, навіть найдрібнішому, теплилася часточка моєї душі, моєї свідомості, вперто хапаючись за життя. Вперто… але, як здалося якоїсь миті, марно. Я зовсім не знав, не уявляв, як поводитися в обставинах, що склалися. А до того ж понад міру розбурхана уява малювала одна за одною такі картини, що не витримала б навіть доброчесність святого Антонія… На прикиданні сплячим вже не вистачало витримки: бісівський вогонь пропікав ізсередини, я відчував, що починаю задихатися…

Я аж застогнав від внутрішньої напруги і розплющив очі. Як продовження запаморочливих видінь, поряд сиділа Ізольда, і її очі опромінювали мене пекучим, хмільним синім світлом. Мене кинуло в жар, і я відвернувся, намагаючись стримати важке, переривчасте дихання, і серце стукотіло, удається, вже десь у горлі…

– Чи є десь тут якийсь струмочок? – запитав я, заспокоївшись трохи, й незграбно перевалився через край гамака, соромливо кутаючись у халат.

– Ходімо, я тебе проведу, – її голос проймав мене, просочувався, як вода крізь наспіх споруджену греблю.

…Я з насолодою занурив у холодну й чисту джерельну воду попечені руки, освіжив голову й на мить забув про все на світі.

Але тільки на мить…

“Треба на щось зважитись, – підказував розум, – неодмінно треба на щось зважитись. Так далі не можна. Я не витримаю. Природу можна обдурити, але не можна збороти”.

– Візьми, – Ізольда простягла мені пухнастого сніжно-білого рушника. Рука її, наче неумисно, торкнулася моєї. Я здригнувся і відсмикнув руку. Вона переливчасто розсміялася.

– Ходімо, сніданок уже чекає.

Я рушив услід, хоча ноги чомусь стали на диво негнучкі. У пам’яті випливла ідіотська порада: “Дихай глибше і рахуй до десяти”.

– Що з тобою? – знову засміялася Ізольда. – Ти дихаєш, немов загнаний звір.

– Це така дихальна гімнастика, – пробурчав я, уникаючи її погляду.

– Дивись! – вона раптом зупинилася, показуючи на гранатове дерево. Крупні темно-багряні плоди звисали понад землею, і квіти простягали до них свої пурпурові голівки. Одна квітка ніжними пелюстками торкалася граната, наче цілувала його, ставши навшпиньки.

– Красиво, правда? Квітка цілується з гранатом.

– Красиво, – згодився я, ховаючи очі.

Вона знову засміялася.

– Чому ти увесь час смієшся? – не витримав я.

– Бо ти смішний, – Ізольда лукаво зазирнула мені в очі і ще більше розвеселялася.

– Що ж у мені є такого, з чого можна насміхатися?..

– Насміхатися? Мені й на думку таке не спадало. Просто, коли я дивлюся на тебе, мені стає весело.

Я промовчав.

– Тебе щось пригнічує? – змінила вона той.

– Якщо вільного птаха замкнути до клітки, то його аж ніяк не втішає, що ця клітка золота й прикрашена діамантами…

– Он воно що!.. Ти уявив себе полоненим, а мене кимось на зразок кровожерної валькірії?

– Значить, я вільний? – у мене мимоволі затремтів голос.

– Ти можеш іти хоч на всі чотири сторони. Але чому ти так подумав…

– Але ж халат… – я розгублено перевів погляд з Ізольди на своє убрання.

– Твій одяг, вичищений і випрасуваний, чекає на тебе. Зброя теж. І якщо тобі знову закортіло тинятися по пустелі, то йди собі, може, засмажишся живцем десь у мертвих пісках, промінявши на них затишок і достаток Рожевої оази. Йди, якщо ти байдужий до самотніх страждань тієї, що врятувала тебе…

Вона рвучко відвернулася, затуливши обличчя руками.

– Вибач, якщо я образив тебе, – машинально відгукнувся я, а в мозку пульсували два слова: “Рожева оаза… Рожева оаза… Рожева оаза…”

Стоп. Спокійно. Емоції на замок. Спробую посміхнутися… з максимальною безтурботністю. Добре. Тепер – якусь нейтральну фразу…

– Погода сьогодні хороша… Надзвичайно оригінально! Ідіот!

– Погода тут, до твого відома, завжди хороша, – вії Ізольди досі ображено тріпочуть.

– Завжди? Який проміжок часу ти вкладаєш у це поняття?

– Скільки я себе пам’ятаю…

– Ти народилася тут?

– Я про це ніколи не думала… Чомусь я пам’ятаю себе тільки дорослою. Дивно, чи не так?

– Авжеж… і в цьому ти подібна до тієї Ізольди… та й до мене теж. Чомусь ми всі троє не маємо або не пам’ятаємо свого минулого…

– А навіщо його пам’ятати? Минуле – це важкий тягар. Я не хочу, щоб у мене було минуле. Нехай завжди буде лише сьогодні і завтра. Сьогодні – це те, чим живеш, а завтра – це те, про що мрієш.

– Ні. Минуле – це дуже багато. Людина без минулого нічого не варта. В усякому разі я відчуваю це саме так.

Деякий час мовчимо. Як добре, що вдається зберігати хоча б зовнішній спокій!.. Невже оаза, про яку розповідав мені Леррі Вокаш, захоплена Синім Рожева оаза і оця – одне й те ж саме місце?

– Ти живеш тут зовсім сама? – порушую врешті мовчанку.

– Зі мною ще служниці… А чому ти питаєш?

– Цікаво, де доведеться жити мені, – кидаю недбало.

Ізольда на мить завмирає… і раптом кидається мені на шию.

– Невже ти залишаєшся? Правда, залишаєшся? – тріумфуюче шепоче вона, і її дихання обпікає мені губи. Вибухає ніагара почуттів, заглушуючи все навколо, світ зникає за червоно-чорною завісою, душа й тіло тремтять у страхітливій напрузі, знемагаючи у боротьбі з собою…

Опам’ятавшись, бачу склепіння знайомої альтанки. По тілу розливається приємна розслабленість… Що зі мною було? Знаю, я вирішив залишитися, щоб підстерегти тут Синього! Я майже впевнений, що це та сама Рожева оаза, а Ізольда – всього лише чарівна принада. Ну, що ж, треба вдавати, що я клюнув… щоб слушної миті з довірливої рибки перетворитися на рибалку… Треба тільки, не викликаючи підозри, переодягтися й забрати зброю…

Ізольда сидить на своєму місці, замислено підпираючи щоку рукою, захоплююче красива.

Невже тільки принада?..