Текст книги "Струм і мережі. Довгий шлях в лабіринті. Позичена смерть"
Автор книги: Юрій Іваниченко
Соавторы: Володимир Шаров,Валерій Шпаков,Олександр Соболь
сообщить о нарушении
Текущая страница: 6 (всего у книги 20 страниц)
– Обов’язково приїду. Не пізніше наступного тижня.
– От і добре. Бо якийсь дивний він став – усе тікає на берег, мріє… Ну, ось уже мій гравіплан.
Вони спустилися на невеличкий посадочний майданчик, вирубаний у скелях.
– Щасти тобі, Ірино, – сказав Валентин, відчуваючи якусь щемну порожнечу в грудях. – Моє шанування Вікторові Вікторовичу. Перекажи, що незабаром буду.
– Обов’язково, – Ірина ледь усміхнулася. – А знаєш, Валентине, у мене виникло незвичайне передчуття: я повернуся додому, а там на мене чекатиме щось дуже приємне.
– Просто завтра буде гарна погода. – Він допоміг їй піднятися у кабіну й поцілував на прощання руку.
Гравіплан безшелесно ковзнув у нічне небо, і за хвилю його вогні розтанули у мерехтливих розсипах зірок.
1
Яка химерна і жахлива гра…
(Старовинний циганський романс)
Десь у глибинах підсвідомості заворушилося відчуття пронизливого холоду. Що це: хтось стогне? Це ж мій стогін. Губи не слухаються, якісь чужі. Треба підвестися. Але ж який біль! Треба розплющити очі… Дивно: чому сонце іржаве? Хмари руді. Чому таке важке й вологе повітря? Голова наче свинцем налита… Де ж це я? О боже: а хто я такий? Що це за смердюче ганчір’я? Невже моє? Далі від нього! От і добре – вже сиджу. Встав. Нічого, ноги тримають.
Ого! Непогана бруківка. Далеченько вона тягнеться. Але що це? Чому за мною нема дороги: вона починається з-під самісіньких ніг… Але біс із ним: шляхи існують для того, щоб по них пересуватися. Вперед. Хоча б до тієї напівзруйнованої будівлі!
Сіро-іржаву імлу розірвав жовтий спалах пострілу. Куля просвистіла біля вуха. Метнувся вбік, правою рукою вихопив люгера. Що за чортівня? Звідки в мене зброя і такі професійні навички?
З-за купи валунів визирнула зморщена фізіономія карлика. Стріляю двічі, майже не цілячись. Карлик смикнувся й застиг, впавши обличчям у багнюку. Підходжу ближче. Перевертаю тіло у дивному сірому балахоні. На мене дивляться мертві очі. Шлунок зсудомило, і я швидко відвернувся.
Я переміг у сутичці! Але чому не відчуваю радості? Тільки огида в душі. Огида не до мертвого карлика, а до смерті взагалі, до власного вчинку. Це неймовірно: як я міг убити людину? Але ж він вистрілив перший! Ну, то й що? Може, мав на те свої причини. Може, сам не відаючи, я порушив якісь тутешні закони? Врешті, він міг мене з кимось сплутати. І тепер ніколи не дізнається про свою помилку. Та годі себе картати! Скоєного вже не виправиш… Зціпивши зуби, щосили кидаю пістолет у болото і поспіхом рушаю далі.
2
У свідомості клубочилися якісь химерні образи, уривки розпливчастих спогадів: “Чи довго, чи пі йшов славний козак, аж раптом бачить – стоїть хатинка на курячих ніжках…”
Будівля, до якої привела дорога, нічим не нагадувала хатинку на курячих ніжках. Вона більше скидалася на старезну занедбану повітку, що наполовину вросла в землю. Над її просілим струхнявілим дахом, здійнявши галас, кружляла розтривожена вороняча зграя.
“Дух смерті й запустіння витав над покинутим будинком”, – з глибин пам’яті зринули десь прочитані слова. Цікаво: що ж там усередині? Якась внутрішня незбагненна сила настирливо штовхала мене туди.
Завернувши за ріг, я побачив масивні двері – такі само чорні, як стіна. Штовхнув їх ногою, і вони прочинилися з моторошним рипінням. В обличчя війнуло вільгістю, як із підземелля. Я ступив уперед, і двері з таким же рипом зачинилися за мною. Навколо – непроникний морок. Я рвонувся було назад, але руки памацали порожнечу. Огидний, липкий страх стиснув серце. Кидаюсь в один бік, у другий! Скрізь порожнеча. Зла, жахлива порожнеча. Земля! Єдина міцна й надійна опора! Впавши на коліна, обмацую долівку: раптом і вона щезає… Але що це? Грунт вислизає з-під ніг! Рвуся вперед, шаленіючи від жаху.
“Стій! – долинув здалеку спокійний голос. – Ти ж людина!”
Це не голос. Це я сам, мій розум, мій дух, якому соромно стало через втрату людської гідності. Зупиняюся, завмираю, паче наштовхнувшись на невидиму перешкоду. Поволі прояснюється свідомість. Годі! Так не можна. Адже я справді людина. А людина навіть помирати повинна з гідністю.
І темрява відступає. Навколишній простір наповнюється примарним бузковим світлом. Не йду, а пливу крізь нього, оточений імлистим мерехтінням. Ось і стіна. Нарешті! Певно, й двері десь поруч. Бачу на стіні три великих прямокутники. Ллє це не двері. Підходжу, придивляюсь. Картини прості, без рамок. Бузковий напівморок раптом прорізає білий промінь і освітлює картину. Це – як спалах блискавки!
…Не знаю, скільки минуло часу, доки я усвідомив, що на полотні зображене велелюдне місто, точніше, одне з його жвавих перехресть. Людський натовп, залитий яскравим світлом ліхтарів та неонових реклам, і обличчя людини – стрункого, високого молодого чоловіка. Обличчя бліде, натхненне. У виразі очей, які вдивляються у щось понад натовпом, вражаюче поєднувалися смуток і напружена болісна увага. Він був смертельно самотнім у тому багатоликому строкатому юрмиську, у величезному гамірному місті. Я дивлюся довго-довго і раптом пізнаю у цій людині себе!
Промінь не дає навіть опам’ятатися. Він роздвоюється і освітлює дві інші картини. На них – дві жінки. Жінка-ангел та жінка-диявол! Чарівна фея, що кличе до вершин Кохання і Краси, і відьма, що спокушає у пекло Пристрасті й Розпусти! Дивлюся – не можу зрозуміти: чи різних жінок зобразив художник, чи то дві іпостасі однієї жінки. Вражаюча схожість. І водночас несхожість.
Зненацька спалахнув ще один промінь, і на мить усі три картини ожили у дивовижній нерозривній триєдності. І зникли, залишивши по собі болісний щем нерозгаданої таємниці.
Переді мною була тільки гола стіна, що простягалася ліворуч й праворуч, аж до самого обрію. Зовсім розвиднілося. Довкола – неозора одноманітна площина. Сонце сходило. Його промені потворно вималювали на стіні мою тінь…
Безглуздя, абсурд! Навіщо я викинув пістолета? Викинув – то й нема. Зате маю чудову стіну! Я знайду її кінець. Вперед. Але йти важко, чорт забирай, наче до ніг пудові гирі поприв’язувані…
3
“…Все одно, що пробивати лобом стіну. Все одіто, що пробивати лобом стіну”,– вже котру годину лізуть у голову ці слова. А може, спробувати… Бо не видно цій клятій стіні кінця-краю. А це що за з’ява? Не бійся, тваринко! Я тобі нічого поганого не вдію. Куди ти тікаєш? До нори? Зрозуміло: коли на поверхні небезпечно, то треба сховатися під землю… Ну, спасибі, байбаче, напоумив мене. Годі вздовж стіни плентатися: спробую пробратися попід нею! Маю ножа, тож є чим копати.
Піщаний грунт піддавався легко, і незабаром під стіною вже була яма на половину мого зросту. Але диво: під землею стіни взагалі не було. Я продовжував копати з подвоєною енергією. Раптом ніж провалився кудись, і очі засліпило яскраве світло. Мружачись, я переповз на протилежний бік стіни.
Огледівся довкола. Виявляється, я опинився на чудернацькому перехресті: суперсучасна бетонна автострада пересікалася з бруківкою часів царя Гороха. Автострадою раз у раз проносилися розкішні різнобарвні лімузини, а на бруківці стояла охляла шкапина, запряжена у пошарпаний візок, у якому сидів такий само охлялий візник.
Трохи віддалік виднівся не менш дивовижний будинок з двома фасадами. Один – почорнілий, облуплений, дивився підсліпуватими віконцями на старезну бруківку; над вузенькими дверима невизначеного кольору гойдалася вивіска: “Заїжджий двір пана Мужикова”. Другий фасад виходив на автостраду, скло та бетон надавали йому респектабельного вигляду, він потопав у неоновій веселці, серед якої виділялися величезні літери: “Готель “Континенталь”. Скляні двері охороняв швейцар.
Самий вигляд оцих закладів нагадав, що я вже давно не мав ані крихти у роті, ані даху над головою. Лишалося вибрати, куди податися: до розкішного готелю чи до заїжджого двору пана Мужикова. І головне: чим платити?
Доки я вагався, до готельної стоянки підкотило приземкувате чорне авто. З нього випурхнуло чарівне створіння у серпанковому сіро-блакитному платтячку. Дівчину супроводжував худий чоловік, вдягнений в усе сине. Хоча здалеку важко було розгледіти його обличчя, він одразу ж справив на мене неприємне враження. Дівчина заспішила до входу в готель. Коло самих дверей озирнулася і на мить застигла у граціозній і водночас визивно-зухвалій позі. І тут я впізнав її. Так, це її зобразив невідомий художник на одній із картин того самого триптиху, що так мене приголомшив…
Потім, перебуваючи у якомусь ейфоричному стані, я проходжу повз швейцара, що завбачливо відчинив переді мною височенні двері з блакитного рифленого скла. Щось запитує портьє. Я вкладаю йому в руку зібганий райдужний папірець, а в нього очі лізуть на лоба, губи починають тремтіти. Він квапливо ховає папірця до кишені і, щосекунди вклоняючись, з неприємною догідливою посмішкою простягає мені ключі від номера. Я йду по застелених килимами сходах та коридорах у супроводі того самого портьє. Він улесливо забігає наперед, щось белькоче і нарешті зупиняється перед високими дверима, інкрустованими химерними візерунками, з театральним жестом запрошує увійти.
Нарешті залишаюся сам. Клацання замка за спиною повертає мене до дійсності. Оглянув номер. Передпокій, дві кімнати, ванна, туалет. Килими, кришталь, меблі з червоного дерева. Що ж, цілком пристойно. Підійшов до великого, в повний зріст дзеркала у передпокої, глянув на себе.
Високий, атлетично складений чоловік років тридцяти. Тверді, трохи грубуваті риси обличчя. Волосся темне, хвилясте. Високий лоб з двома глибокими зморшками над переніссям. Тонкий рівний ніс. Нічого спільного з тим молодиком, що на картині триптиха. Швидше – тип штампованого кіногероя. А втім, деяка схожість є. Найбільше – в очах. Мої – такі ж світлі, майже прозорі. У погляді – напруга і чекання.
Продовжую розглядати свою віддзеркалену копію. Костюм, здається, пречудовий. От тільки звідкіля він у мене? Витягаю все, що є у кишенях. Гребінець, носовичок, гаманець з товстелезною пачкою райдужних банкнотів. Гроші. І, напевно, чималі, якщо один такий папірець викликав у портьє подив та захват. Втім, це не так важливо. Знову дивлюся у дзеркало. Солідний молодий чоловік? А біс його, тобто мене, знає. Вважаймо, що так. Так би мовити, “апріорі”. Але навіщо потрібні ці апріорні домисли? Вони мене цікавлять так само, як і сума цих чудернацьких грошей у моїй кишені. Так само, як і моя власна думка про свою особу. Браво, мій хлопче, ти стаєш самокритичним! І правильно робиш. Бо зараз тебе мусить хвилювати тільки одне…
Ні. Рано про це думати. Та й привидітися могло…
Зриваю елегантну краватку. Все. На сьогодні досить! Годі цього хаосу, безглуздої мішанини слів, образів і понять. Іду до спальні. Не роздягаючись, падаю на розкішне ложе. Спати!
4
Перше, що я побачив, коли прокинувся, було глибоке й холодне осіннє небо. Чомусь я опинився в парку, на широкій, елегантно вигнутій лаві. Вітер шурхотів опалим листям.
Неподалік на колінах стояв опецькуватий чоловічок і з незвичайною спритністю пхав до кишень та за пазуху різнобарвне листя. Деякий час я спостерігав за ним, потім не витримав і запитав:
– Гей, приятелю, що це ти виробляєш?
– Чи ти не бачиш? Гербарій збираю,– сердито озвався він.
Я рвучко підвівся і схопив товстуна за комір.
– Щось ти не дуже схожий на лицаря ботаніки. Ну-бо, викладай, чим це ти тут займаєшся!
– Д-добре, – затремтів чоловічок і злякано закліпав маленькими очицями. – Тільки відпустіть, бо й мені незручно, і вам зайвий клопіт. – Він зиркнув униз, на свої коротенькі ніжки, що теліпалися у повітрі.
Я поставив його на землю і знову сів на лаву. Гладуна це помітно підбадьорило.
– Передусім хочу вас запитати, шановний, що це таке? – Він показав на строкатий килим з опалого листя.
– А хіба не видно? Опале листя.
– Тож слухайте, шановний! – Товстун випростався і менторським жестом підніс руку з витягнутим вказівним пальцем. – Для вас це, може, й листя. А в деяких місцях – це гроші. Розумієте? Гроші! Ви топчете скарби й не підозрюєте цього.
Я дивився на нього, як лікар-психіатр на безнадійно хворого.
– Я не ідіот, – пихато заявив товстун. – Я мандрівний король фінансів. В усіх світах, де мені довелося побувати, я був і залишаюся найбагатшою людиною.
Це мене насторожило.
– Ти щось сказав про світи. Які ти маєш на увазі?
Він замислився.
– А кат його знає! Крім фінансів, я ні в чому до пуття не тямлю. Знаю, що світів дуже багато, і всі вони різні. І як птаха перелітає з гілки на гілку, так і люди, подібні до мене, можуть подорожувати з одного світу до іншого.
– Справа в тому, що я теж можу це робити, – наголосив я.
– Невже? Тоді ми колеги. А яка в тебе ця… ну, спеціальність, так би мовити?
– Не знаю. Поки що принаймні. Я пройшов тільки перші свої світи.
– Нічого! – авторитетно заявив король фінансів. – Я теж не знав, що робити, поки не побачив грошей.
– А навіщо ти все-таки збираєш листя?
– Потрапив я нещодавно в один із світів. Також осінь. Парк, подібний до цього. Тільки замість листя – гроші. Я мало не збожеволів: мільярди під ногами! І раптом бачу – хлопчик іде і плаче. А я, мушу сказати, не тільки гроші люблю. Дітей теж… Запитую в нього, чому він плаче. “Осінь погана, – відповідає, – ані листочка немає, лише папірці паскудні валяються”. Я мало не впав – ноги підкосилися. “Як ти посмів, – кричу, – негіднику такий, гроші паскудними папірцями назвати!” А він здивовано-здивовано на мене дивиться й питає: “А що таке гроші?” У мене серце так і обірвалося. Великий уже хлопчик, і не знає такого! “Зачекай, синку, – лагідно так кажу, – а у вас є магазин? Ну, такий будинок, де їжу та одяг продають?” Каже, що є. “А за що ж ви оце все купуєте?” – питаю. А він відповідає: “Як “за що”? Звичайно ж, за опале осіннє листя. Чим красивіший листочок, тим більше можна купити. Тільки навіщо ви кепкуєте, наче нічого не знаєте? Навіть найменша малеча це знає!” Отож я й збираю листя, щоб повернутися у той світ і зайняти у ньому належне місце…
Товстуна так розхвилювала власна розповідь, що обличчя його вкрилося великими краплинами поту.
– Добре, – не витримав я. – Забирай своє листя і йди геть звідси. Теж мені знайшовся колега…
Я вмостився зручніше на лаві й знову задрімав.
5
Коли я прокинувся вдруге, сонце сяяло в зеніті. Я обдивився довкола: сиджу на лаві у тому ж парку. От тільки дивовижно змінилися дерева – віття іскрилося міріадами краплин сонця і було напівпрозоре, райдужно переливчасте. Тонкий ніжний дзвін линув від дерева до дерева, немовби сонми ельфів бавилися кришталевими дзвіночками. Опалого листя вже не було. Натомість блакитна, майже прозора трава шовково стелилася під ногами і казкові білі квіти тяглися до сонця.
Здалеку було чути спів. Чистий, прозорий жіночий голос виводив пісню, що відлунювала в душі солодким хвилюванням. Голос то злітав ввись, ширяючи у сяючому безмежжі неба, то знижувався до альтових тонів і плавно струменів понад землею.
Ноги самі понесли мене назустріч пісні. І ось уже легенька, майже ефірна постать у біло-серпанкових шатах майнула перед очима і знову сховалася за кришталевим переплетінням вітів.
Я прискорив кроки й майже вибіг на узбережжя світлого струмка. І побачив її так несподівано близько, що затріпотіло серце і шалений вихор почуттів запаморочив голову. Фея зійшла з картини і прогулювалася у казковому кришталевому саду, співаючи чарівну пісню. Доля за короткий час подарувала мені дві зустрічі з живими картинами, створеними невідомим майстром: спочатку – побіжно – з однією, тепер – віч-на-віч – з другою.
Дівчина помітила мене і замовкла. Тінь настороженості застигла в глибині великих очей, і вони потемнішали, ніби ввібравши в себе небесний ультрамарин.
– Хто ти?
Від хвилювання мені відібрало мову, і я ледве спромігся на відповідь:
– Мандрівник.
– А я Ізольда, – просто сказала вона і зробила крок до мене, простягнувши руку. Очі її випромінювали тепло, і настороженість розтанула в них. Ізольда посміхнулася, і на щоках з’явилися ямочки, які зробили її раптом такою рідною і близькою, що мені перехопило подих від гарячої хвилі ніжності й захоплення. Не пам’ятаючи себе, я рвонувся назустріч…
Не знаю, скільки тривала ця п’янка мить. Я потопав у сліпучій синяві її очей, переповнений радісним відчуттям чогось надзвичайного, що повинно було статися. Та зненацька погляд Ізольди застигає, притягнутий чимось поза моєю спиною, очі сковує крижана пелена жаху, довгі пухнасті вії тріпочуть, мов крила метелика, тремтячі руки припадають до вуст, тамуючи крик…
Рвучко обертаюсь і на мить німію від подиву і безсилої люті. Карлик! Живий і неушкоджений! Не йму очам віри, але він стоїть у тому ж недоладному сірому балахоні, погойдуючись на коротких ніжках. Бридка посмішка перекривила його жовтаве, зморшкувате, схоже на печене яблуко обличчя. І довгий чорний пістолет дивиться мені просто в груди зяючим безжальним оком.
“Сон! – блискавкою пронизує свідомість рятівна думка.– Злий, кошмарний сон!” Але ноги вже самі запружинили, миттєво відкидаючи тіло вбік від лінії прицілу. І одразу ж, випереджаючи постріл, враз стрибаю у протилежний бік, падаю, перекочуюся далі, а рука вже автоматично шукає під лівою пахвою зброю і – ну й дива! – знаходить там люгер! Але дивуватися ніколи. Карлик стріляє. Куля обпікає мені руку біля ліктя. Я вистрелив у відповідь, але схибив. Пістолет ворога знову вивергає смертоносний свинець, і я продовжую перестрілку. Кулі впиваються у стовбури дерев, і ті озиваються болісним дзвоном.
Раптом поміж деревами, за спиною у карлика, з’явився чорний автомобіль зловісного вигляду. Прозвучала різка гортанна команда, і карлик відступив, все ще відстрілюючись. Ось він порівнявся з розчиненим люком і зник у ньому. Машина рвонула з місця і, безшумно набравши швидкість, помчала геть.
Ховаю у кишеню розпечений люгер і лише тепер помічаю Ізольду. Вона сидить на траві, підібгавши коліна і спираючись на них підборіддям. Дівчина дивиться на мене з жахом і невимовною надією, і сльози котяться по її щоках.
– Усе добре, люба, – захриплим враз голосом заспокоюю її, а руки мої ще дрібно тремтять, і неприємна холодна млість клубочиться десь у грудях. Не знаю, хто з нас двох схвильований більше. Однак слова розради допомагають, і Ізольда довірливо пригортається до мене – ніжна і беззахисна, і це надає мені снаги, і я відчуваю пестримний приплив якоїсь надприродної енергії та відваги.
– Я захищу тебе від усіх злих сил Всесвіту, – збуджено шепочу їй, обнімаючи її за плечі. її трепетні долоні завмирають у моїх руках, і золотава голівка схиляється на моє плече…
Ми йдемо квітучим весняним лугом, і маківки привітно кивають нам, і шлях здається нескінченним і таким щасливим.
Сіра стіна готелю “Континенталь” повертає мене до жорстокої реальності – безжалісно й невідворотно. Квіти в’януть за напиши спинами, і все, що лишилося позаду, оповиває похмурий сірий туман: зворотного шляху немає. Устелений квітами шлях скінчився, бо все має свій початок і кінець: радість і горе, любов і ненависть, і саме людське життя. Нескінченний тільки Всесвіт з безліччю світів – таких різних і таких схожих.
– Ти втомилася і хочеш їсти, – не запитую, а скоріше стверджую дійсний стан речей. Ізольда хитнула головою, з наївним захопленням мовчки вдивляючись у бетонне громаддя готелю. Ми підійшли до нього ближче. Звідси, з тильного боку, вій нагадував величезну похмуру скелю. Проте всередині – розкоші. Йдемо килимовими доріжками. Настінні світлові покажчики вказують дорогу до ресторану. При вході нас зустрічає приємний, увесь ніби бездоганно випрасуваний і ошатний молодий чоловік. Він поглянув на Ізольду, і його обличчя витяглось у безглуздій посмішці.
– Чи можна у вас пообідати? – запитую підкреслено сухо, бо надмірна увага цього молодика до Ізольди викликає у мене і гордість, і ревнощі.
– Так-так, звичайно… – він збентежено ховає очі, намагаючись не дивитися на мою супутницю.
Ми ввійшли до просторого залу. Приглушене жовтувато-лимонне світло. Величезні вікна наглухо зашторені золотистими шовковими завісами. На їхньому тлі біліють ряди столів і мармурових колон, які таємниче відбиваються у численних дзеркалах.
Нас оточують чепурні дівчата, одягнені в ресторанно-елегантну уніформу. Вони схиляються перед Ізольдою у глибоких реверансах. У очах відверте захоплення і водночас прихована заздрість.
– Просимо, просимо! – щебечуть вони і ведуть нас до розкішно сервірованого столу посеред залу. Там уже чекає на нас опасистий метрдотель. Він вклоняється і солодко посміхається. Ізольда відповідає вдячною посмішкою, наче все життя відвідувала найрозкішніші ресторани і загальну увагу до себе сприймає як належне. Мене це дратує, і я відчуваю себе у принизливій ролі статиста. Але не це головне. З’явилося передчуття небезпеки. Я відчував її усім тілом. Здається, чийсь важкий погляд вперся мені у спину, шукаючи точку прицілу… Ні! Я не збираюся бути статистом, а тим паче – живою мішенню.
– Нам не сюди, Ізольдо. Ми сядемо отам у куточку. Відчуваю на собі холодні ввічливо-зневажливі погляди.
Мене сприймають як невігласа, що порушив придворний етикет у присутності королеви. У погляді Ізольди – теж подив. Але, дякувати богу, немає зневаги.
– Тобі мало однієї перестрілки? – шепочу їй на вухо. Вона здригається і слухняно іде за мною. Слідом рушає метрдотель з приклеєною ввічливою посмішкою.
Я підсуваю стільця Ізольді і сідаю поряд – спиною до стіни. Так спокійніше. Але знову відчуваю, що хтось тримає мене на прицілі.
Метрдотель робить комусь знак рукою, і кольорові світлові хвилі линуть через зал у такт із музикою.
– Як красиво! – захоплено шепоче Ізольда.
Так, зручне місце, думаю я: увесь зал як на долоні, прострілюється наскрізь, і спина прикрита. Щоправда, освітлення слабеньке і метушня навколо… Але нічого, дам собі раду.
Офіціантки одна за одною підходять до нашого столу, розставляючи всіляке начиння, питво і наїдки.
Гостро відчуваю голод, але примушую себе їсти не поспішаючи, час від часу оглядаюся навколо: треба пильнувати.
Ресторан щодалі більше наповнюється відвідувачами. Кожного, хто входить, потай обмацую поглядом, але нічого підозрілого не помічаю. Поступово, разом з відчуттям ситості, приходить заспокоєність. Усе частіше дивлюся на Ізольду, пестячи поглядом її обличчя, потопаючи у синій безодні її очей. Розкошуємо, попиваючи з високих кришталевих фужерів терпкий золотавий трунок. І не можемо надивитися одне на одного.
– Розкажи про себе, – зненацька прохає Ізольда.
Напружую пам’ять – але даремно. Розпливчасті й нетривкі образи клубочаться десь у глибинах свідомості. Безпорадно намагаюся відтворити своє минуле.
– Розумієш, маленька, я нічого не можу пригадати. Все, що було раніше, сховане за щільною, майже непроникною завісою. Інколи мозок починає відтворювати якісь картини, немовби крізь сітку дощу або досвітню імлу. Здається, що завіса от-от розірветься. Але наступна ж мить знищує ці видіння, точніше, їхні тіні. І я знову нічого не пам’ятаю.
– Дивно, – відзивається Ізольда, – адже я теж не знаю свого минулого. І навіть видінь ніяких не бачу… Здається, що моя свідомість народилася за мить до того, як я побачила тебе. Я розумію, що не могла з’явитися на світ такою, як тепер, але… може, це сон?
– Я теж так думав… Але хіба оце теж сон? – І я, засукавши прострелений рукав піджака, показую свіжу рану із скипілою кров’ю.– Чи не занадто реальності задля сну?
– Ти поранений! – в її очах тремтять сльози.
– Дрібниці! Дряпнуло трохи… Але, здається мені, що уві сні такого ще не бувало,
– То що ж це насправді? Як це все можна пояснити? – тихо запитує Ізольда, і в її голосі вчувається затаєна тривога.
– Не знаю, не знаю, не знаю! – мені хочеться закричати, але свинцевий тягар лягає на скроні і пекучий біль простромлює мозок, як буває завжди, коли я напружую розум, намагаючись пригадати щось про своє минуле, дотеперішнє життя і зрозуміти сенс і мету власного існування.
Ізольда нервово закушує губу і прикладає прохолодну руку мені до чола. Біль стихає, ніби його всотують її тонкі пальці.
– Не думай про це, – шепоче вона, посміхаючись ніжно і водночас тривожно. – Нехай їм грець, тим загадкам і таємницям. Дійсність чи сон – чи варто над цим замислюватися? Для мене головне зовсім інше: тут я зустріла тебе і пізнала своє щастя… Ти такий сильний… і красивий…
Я відчуваю її погляд на своєму обличчі, і серце падає у щемливу хмільну безодню, і світ – справдешній чи маревний? – перестає існувати для мене. Губи торкаються її ніжних уст і шепочуть слова, найсвятіші в будь-якому з існуючих світів: “Я кохаю тебе!”
“Я кохаю тебе!” – і сонце посміхається, щедро посипаючи нас блискітками променів.
“Я кохаю тебе!” – і ліси, й луговини вкриваються пишною зеленню, розквітають сади й тягнуться до сонця чарівні квіти.
“Я кохаю тебе!” – і земля розкошує у млосних хвилях спокою, ласкаво заколисуючи нас, і все навколо оповиває дивний сонний туман, і ми засинаємо щасливі…
А десь у мороці напівсвідомості жевріє думка: стародавній філософ був правий, коли сказав: “Я мислю, отже, існую”; але тричі буду правий я, коли скажу: “Я кохаю, отже, я живу!”
