Текст книги "Струм і мережі. Довгий шлях в лабіринті. Позичена смерть"
Автор книги: Юрій Іваниченко
Соавторы: Володимир Шаров,Валерій Шпаков,Олександр Соболь
сообщить о нарушении
Текущая страница: 2 (всего у книги 20 страниц)
6. Із стенограми
(Фонарьков Степан Федорович, бригадир, група допуску з техніки безпеки п’ята)
– Усі роботи на підстанції й усі заходи безпеки виконувалися згідно з нарядом, який видав майстер Лещук.
– Чому не було заземлено шинодріт, яким пройшов смертельний струм?
– Не передбачалося нарядом. Мені це не сподобалося, але Лещук сказав, що достатньо виділити робочу зону.
– У наряді не були зазначені перемикання на сусідніх трансформаторних підстанціях. Хто дав вказівку їх виконати?
– Я. Ми знімали напругу з підстанції, де після обіду повинні були працювати. Ось наряд – ми просто не встигли його виконати.
– Покажіть на схемі, як відбувалося перемикання на трьох сусідніх підстанціях.
– Спробую. Ось так, вимикаємо тут, тут і тут – всю дільницю ізольовано. А резерв споживачам іде ось так – і в наших мережах не буде зворотної напруги.
– Ви давно працюєте бригадиром?
– Два роки.
– Хто здійснював інструктаж на робочому місці?
– Я.
– Ви попередили членів бригади про те, що поза робочою зоною є незаземлений шинодріт?
– Атож.
– І Крячка?
– Передусім.
– Чому.
– Останнім часом він став… він був трохи неуважним.
– Чим ви це пояснюєте?
– Якісь особисті неприємності. І взагалі він хотів звільнитися з роботи.
– Чому?
– Не знаю. Адже й заробітки у нас високі… Але, наскільки мені відомо, за довгим карбованцем він не гнався.
– А чому ви з ним сперечалися?
– Він швидко спалахував. Я не мав часу з ним панькатися, тому й гримав, а він – на мене. Потім угамувалися.
– Про що ви говорили?
– Я радив йому не мордуватися, а йти вчитися до інституту. Хлопець молодий, має стаж, відбув армійську службу – чого ще треба? А він тямущий у науці. Та й ліпше жити на стипендію, аніж на сестру скаржитися.
– Ви знаєте про його сімейні справи?
– Аякже. Все-таки – бригадир.
– Маєте спеціальну освіту?
– Не довелося вчитися.
– Вас характеризують як непоганого фахівця.
– Та де там. Я практик. Далеко куцому до зайця. Тільки й того, що маю непогану пам’ять і правил не порушую.
– Ви впровадили дванадцять рацпропозицій…
– Хіба то пропозиції? Те, що на видноті лежить.
– Чому ви доручили Лукіну самостійно виконувати перемикання? Адже в нього друга група допуску.
– Думав… Якщо відверто, Лукіну просто ліньки перескладати, насправді ж він і за четвертою групою цілком може працювати. Винен, звичайно…
– Коли ви дізналися про все?
– Після обіду. Прийшов на підстанцію, а там – наші, гамір…
– Де ви обідали?
– У пельменній.
– Ви усвідомлюєте, що нещасний випадок на совісті бригади й передусім – вашій?
– Що й казати… Готовий відповісти.
– Ідіть. Коли буде потрібно – викличемо.
7. Віка
Віка у повсякденному житті не була якоюсь особливою. Ті, хто знав її по роботі, вважав екстравагантну красуню розумною й практичною жінкою; на профспілкових зборах її навіть хвалили за ретельність і дисциплінованість. Сама ж Віка сприймала як щось другорядне й нецікаве і ательє, де працювала закрійницею-модельєром, і набридливих своєю балаканиною співробітниць, і різноманітні кожноденні справи, якими доводилося клопотатися. Цінувала лише оті солодкі хвилини, коли відчувала себе по-справжньому живою. І якщо в тому, що стосувалося роботи, взаємин із матір’ю, яка постаріла й часто хворіла, книжок (хоч рідко, та все ж бралася за них), Віка не втрачала здорового глузду, то з Бароном була зовсім іншою. Вона аж вибухала сарказмом і злісним подивом, – хіба так можна! – коли Барон мріяв про те, як через рік закінчить інститут і стане інженером.
– І скільки ж тобі світить? – якось запитала Віка.
– Сто сорок…
Віка голосно розреготалася, і в тому сміхові було роздратування і безвихідь, подив і зневага. Сто сорок! Ні, де но вкладалося в її свідомості – сто сорок карбованців на місяць, і лише через рік, тобто, за її розумінням, майже ніколи. Ні, Барон здатний на більше, у сто крат більше, й не в далекому майбутньому, а вже нині. Він – не абихто, а Барон… Це прізвисько Віка вигадала сама, бо вірила, що вій особливий, незвичайний, недосягаємий і, що найголовніше, не такий, як усі.
Те, що сама вона заробляла менше, ніж «світило» йому, не мало аніякогісінького значення.
А Барон – то інше! Він повинен бути вільним від дріб’язковості і прожити своє життя розкішно і незалежно, подолавши всі умовності, просто не зважаючи на них. Адже він – Барон, а значить, сильний і розумний. Вона переконувала його в цьому уже в перші щасливі дні, коли зароблені в будзагоні гроші давали змогу бути разом щодень.
З дивовижною переконливістю вона, ніби знаючи Барона тисячу років, розкривала йому його самого в тому ідеальному й принадному варіанті, який міг реалізуватися, скажімо, в середньовічній фортеці. Віка говорила й говорила – і Барон бачив себе в тонкій кольчузі під шовковим камзолом, на якомусь підвищенні, звідки дивився вниз па юрбу ним же розорених і куплених за юшку дрібних рицарів, бачив себе вершителем доль, від якого залежало життя чи смерть підлеглих…
Барон захоплено слухав Віку й вірив їй, бо ж покохав з першої зустрічі палко й до нестями. Та й справді, чому б їй не вірити? Адже він був лідером у школі й студентській групі – це вже неабищо, а могло бути й більше. А тепер відчував і був переконаний, що здатний на великі, дуже великі справи… Ще сильніше, аніж слова, приваблювало їхнє спільне життя: сміх, вино, калейдоскоп облич.
Ця круговерть спокушала, розгнуздувала почуття, і раптом десь щезала свідома розсудливість, а натомість з’являлося відчуття, що оті примарні мрії – ось вони, поряд, лиш доторкнутися…
Барона прийняло її «коло», й він розумів, що це завдяки коханій; без сумніву, йому заздрили й воднораз відчували полегшення: Віка стала лагіднішою.
Барон легко пристосувався до нових знайомих, а ще більше – до незвичного, але привабливого життя і відчував особливу насолоду від безтурботності, веселощів і вечірньої колотнечі. А пізніше, коли літо скінчилося і Барон поїхав до інституту, часто згадував оті щасливі, проведені з Вікою тижні.
Поїхати Баронові довелося, бо закінчилися останні його студентські канікули. Та найгірше – гроші. Всі: і зароблені в будзагоні, і ті, що взяв у батька, і навіть позичені під чесне слово.
А за чотири місяці вечірньої чи й нічної праці після занять (влаштувався тимчасово електромонтером на підстанцію) спершу віддав борги, а потім і забезпечив собі особливе матеріальне становище в студентській групі. Барон тепер уже міг не лічити днів до стипендії, не прикидати, чи вистачить на прожиття. Грошове питання було вирішене. Але як бути з тим, найголовнішим, яке повсякчас, щомиті ятрило душу, не давало спокою, Барон не знав. Він писав до Віки листи, щодень телефонував на роботу, а вранці додому (увечері, на жаль, Віку було неможливо застати), але… На листи вона відповідала скупо, по телефону па роботі – люб’язно й стримано, а вдома вранці – з холодною байдужістю.
Нарешті Барон не зміг більше терпіти невизначеності стосунків і напередодні новорічних свят вирушив у дорогу з твердим наміром: забрати Віку до себе, одружитися.
В любовній лихоманці пролетіло три дні. Все в закоханих було добре, і Віка начебто щиро хотіла за нього заміж. Але коли стало питання про те, як усе вирішити практично, Віка завагалася. Адже не так швидко робиться, як мовиться… Необхідно багато дечого оформити… і звільнитися з роботи… і виписатися… переїхати… Втім, хіба два – три місяці що-небудь змінять у їхніх стосунках?
Віка не обманювала. І збиралася їхати, і водночас – Барон відчував – хотіла, щоб він переїхав до неї. Але…
Вони розпрощалися, і все стало як раніше, і дедалі частіше бракувало часу, не траплялося нагоди й, звичайно ж, не вистачало рішучості покинути рідні місця, зректися звичного, любого серцю заради невідомого, чужого й такого далекого…
«Треба, треба», – часто казала собі подумки Віка й навіть складала конкретні плани: як, коли й куди піде влаштовувати справи. Барон квапив її в кожному листі, та усе частіше випадкові радощі тішили душу, й задумане відкладалося на потім чи й зовсім забувалося. Сплив не один тиждень, поки в одній компанії (Віці врізалося в пам’ять) хтось не зронив:
– Не судилося…
8. Із стенограми
(Сомов Рем Євтихійович, електромонтажник, група допуску з техніки безпеки четверта)
– Роботи виконувалися за нарядом, який виписав майстер Лещук. Крячко і Лукін на низькому боці підстанції ревізували чарунки, а в цей час на високому працювали слюсарі-установщіки з Держенергонагляду. Лічильники максимуму встановлювали.
– Наші функції?
– Я наглядав за роботою.
– Де ви перебували в момент ураження Крячка електричним струмом?
– Біля установників.
– Чому біля них, а не біля Крячка й Лукіна?
– Умови такі, що за своїми можна було й не наглядати. А установники на високому боці працювали, до того ж із чужої організації. Своїх я давно знаю – люди досвідчені.
– Хто давав допуск до роботи?
– Бригадир.
– Чому не було заземлено шинодріт, який проведено до шостої чарунки?
– Розумієте… Він же поза робочою зоною. У наряді не було такої вимоги. Поставили загородження – та й край. Хто знав?..
– Ви бачили, як Крячко зайшов у загородження?
– Та бачив…
– Чому ви його не зупинили? Не запитали, що він хотів зробити?
– Хтозна… Та я до пуття й не бачив – крок уперед, крок назад, – хіба запримітиш? Я й не хвилювався: Крячко був надійним хлопцем.
– Що ви зробили, коли з Крячком сталося нещастя?
– Побіг у другу камеру, до нього. Хотів допомогти.
– Ви вжили необхідних заходів?
– Які там заходи!.. Льоня лежав на підлозі, шинодроту не торкався. Я його відразу й витягнув…
– Ви могли самі постраждати.
– Ні. Я був у тумаках і рукавицях.
– Коли ви наділи рукавиці?
– На бігу.
– Скільки ви бігли?
– Хіба я дивився на годинник? Секунд, мабуть, двадцять.
– Чому так довго? Там лише три метри.
– Три метри? Я оббігав кругом, бо двері в перегородці були замкнуті.
– Чому? Хто їх замкнув?
– Не знаю. Не бачив. Не звернув уваги.
– А ви певні, що вони справді були замкнуті?
– Я смикав… Хвилин за п’ять до того.
– Навіщо?
– Просто так. Згадав, що ключі в Крячка…
(Розмови, шурхотіння паперу, зачитується висновок технічної експертизи. Допит триває далі).
– Ви допомагали потерпілому?
– За всіма приписами: штучне дихання, масаж серця. Аж до приїзду «швидкої допомоги».
– Хто її викликав?
– Звісно, установники. Більше нікого поруч не було. Це потім… набігло.
– Як ви можете пояснити причину самостійного, точніше, самовільного розширення Леонідом Крячком робочої зони?
– Ніяк. Сам дивуюся з цього. Може, якось запаморочення…
– Чи хто-небудь до прибуття міліції входив у підстанцію?
– У другу камеру – ні, начебто ні. Я біля дверей приводив до тями Льоню.
– А в першу камеру?
– Не знаю. Адже установники побігли – один по «швидку», другий – до мене.
– Хто вам допомагав винести тіло з підстанції?
– Сам виніс. На руках. Він легкий… був.
– Якими були ваші взаємини з потерпілим?
– Учень він мій. Ще до армії його муштрував. Одне слово, гарними були стосунки.
– А з іншими членами бригади він як?
– Всяк складалося. З Федором вони то гиркалися, то мирилися. З Лукіним – так собі, здрастуй-прощавай. Шефа поважав.
– Ви поки що можете бути вільним.
(Сомов, опустивши голову, вийшов. Присутні в кабінеті – два інспектори з техніки безпеки, керівники підприємства та слідчий прокуратури – розмовляють упівголоса).
– З дверима треба розібратися…
– Може, він не так смикав?
– У людини двадцять років стажу.
– А Крячко не стояв на обліку? Може, він хворий?
– Торік із армії. В Афганістані служив.
– Може, його там поранило?
– Ні. Та й експертиза це засвідчила.
– Хто там на черзі? Викликайте.
9. Сомов
– Кат його знає, як ми живемо, – зненацька вибухнув Федя й випростався. – Чи ми всі з глузду з’їхали?
Він підійшов до дверей, зупинився, припалив від запальнички і, не дивлячись ні на кого, вийшов на подвір’я і сів просто на асфальт.
– Що з ним? – здивовано запитав Сашко.
– Та нічого. Щось накочує на нього раз на місяць. Милка, мабуть, дала прочухана. А може, навпаки, – обізвався Сомов і попросив: – Знайди ключ на дванадцять.
За три хвилини скоба була затягнута, ще через дві від’єднали заземлювачі. От і все. Можна відпочити, поки машина не приїхала.
Всі повсідалися на асфальт спинами один до одного й зачаділи цигарками.
– Ніби роботи якісь, – закінчив Федя уголос фразу, що невідчепно крутилася в голові, й смачно сплюнув. Усі промовчали, й Федя, стримуючи гарячковість, пояснив:
– Навіщо надриватися, старатися, якщо все одно строк отримаєш? Чи на паркеті, чи на штахеті – однаково всі дні відбувати. От батько мій… – Федя враз замовк, як нерідко замовкають люди, які сказали щось зайве. Та Сомов обізвався:
– Що батько? Серйозний був чоловік, не тобі до нього рівнятися.
– Хіба я про те? Скільки його пам’ятаю, все бідкався, щоб і на хліб, і до хліба… Сестру мою в Москву вчитися послав, але що їй, дурепі, там робити? Вона народилася, щоб удома сидіти. І вона мордується, і він катується… А перед смертю – ні про садибу, ні про меблі навіть не згадав, а мов затявся: «Анничко! Покличте Анничку!»
– Це сестра твоя? – якомога співчутливіше запитав Сашко; як наймолодший і новачок, зважився на найпростіше запитання. Федір ствердно кивнув. А по хвилині додав:
– А буває, замислишся: один-єдиний раз живемо на цім світі, то чи варто побиватися за різний дріб’язок? Греби все до себе та розкошуй.
Федір різко зірвався на ноги і за кілька кроків опинившись біля турніка, підстрибнув і хвацько перекрутився кілька разів.
– Ба, який мастак, – захоплено вигукнув Сашко. – Невже спортсмен?
– Був, та загув, поки не одружився, – уїдливо хмикнув Сомов. – Якщо не перебільшує, з майстрами віїсту пав. А жінки… Хіба не сила? Зліплять з чоловіка усе. що хочуть.
Сашко заступився:
– А хіба Федір неправду каже?
– Неправду каже. Я міркую так: про те, як людині треба жити, багато голів, мудріших за наші, тисячі років мудрували, але нічого не придумали. І не придумають, бо все це – дурниця. Логіка проста: працюй, то й гроші матимеш. Клопочись нищечком, аби дома лад був і достаток, не стромляй носа, куди не слід – і тобі, і всім буде добре.
– Еге ж… – недовірливо протягнув Сашко, спостерігаючи, як Федір, розпашівши, крутить па турніку «сонце». – Ви самі казали, що Льоня всіх правил дотримувався, а бач, попав під дугу.
– Льоню не чіпай. Тут невідомо, попав чи попався…
Сашко запитливо глянув на Сомова: що він мас на увазі? Але Сомов перейшов на інше:
– Він був вимогливим до всього і дуже гнівався, коли бачив безладдя, якісь огріхи, несправедливість. Ось ти, наприклад. Якби Льоня був живий – не відчепився б: чому та чому це Левашову не дають змоги працювати самостійно.
– Та я поки що й не прагну. З вами спокійніше. Ви знаєте назубок, що знеструмити, заземлити, перевірити, заблокувати. А в мене ще іноді, признатися, руки тремтять.
Сомов помовчав, очевидно, задоволений похвалою, та слова ці почув, підходячи, Федір.
– Знайшов учителя! Ти тільки поглянь, як він живе, – хіба це людина? Тридцять років по тій самій вулиці на роботу і так само, пішечки, додому. Переступив поріг, капці взув, напхав черево, потім курочок своїх нагодував – і втупився в екран. І так щоднини!
Сомов досадливо сплюнув, підвівся й, намагаючись не дивитися на Федора, поникав сюди-туди по підвір’ю. Дуже хотілося переконати капосного хлопчиська, що його, Сомова, дні аж ніяк не скидаються один на одний, що їх єднає спільне – відчуття повільних, але, безсумнівно, позитивних змін. Думав про це і розумів, що ніякими словами не зможе передати почуття – ні, не власника, а господаря, глави сім’ї, які прокидаються щоразу, коли він прошкує вулицею на роботу чи додому, й укотре усвідомлює особисту причетність до вічного буття кожного будинку, кожного паркану, кожного деревця. Шкода, що не вміє розтлумачити, яке то щастя, коли день починається надіями та обов’язками – перед домівкою, сім’єю, роботою, навіть леггорнами – і закінчується солодкою втомою й навальним сном… Не вміє, то правда… Не передав ні нині покійному Льоні, пі усім попереднім учням, не може передати і ось цим, двом, найголовнішого і єдиного, що слід цінувати в житті, – відповідальності за просту, здавалося б, невідчутну, але доконечне потрібну гармонію…
До воріт підкотив «газик», посигналив. Оскільки Фонарькова не було, Федір одразу вмостився в кабіні. Сашкові довелося вантажити інвентар і забиратися у будку.
Рем Євтихійович був неабияк засмучений попередньою розмовою, і Сашко, присівши перед ним навпочіпки й зазираючи в очі, заходився втішати:
– Хіба Федір щось тямить? А повчати заповзявся. Таж, якби не ви, стонадцять разів дуба врізав би, нехлюй несосвітенний.
– Атож, – похмуро підтвердив Сомов.
– А як же без вас? От Льоня: начебто й обережним був, а не вберігся. А працював би поруч із вами – нічого й не сталося б.
Рем Євтихійович видобув із накладної кишені цигарку й запалив. Сашко віко вирішив, що він, зазвичай, відбудеться мовчанкою, та Сомов несподівано сказав:
– Е-ех, хлопче… Здається мені, що Льоня не винуватий. Не порушував він тоді… Як машина працював, без жодної помилки. Та не в цьому, мабуть, заковика.
Рем Євтихійович струснув пальцем попіл з цигарки і продовжив:
– Не виходить мені з голови камера. Ось і тепер згадую… Як прибіг до Льоні, нахилився над ним – ніби одне було, а пізніше, коли лікарі приїхали, – зовсім інше. Щось не так стало, чогось не вистачало. А чого – не доберу.
– Може, туди ще хтось заходив?
– Ні! Ми ж біля дверей були. Хто туди міг пройти? Чужі всі боялися, та й хлопець обгорілий… Лежить.
– А установники?
– Вони за перегородкою були… І вискочили, пригадую, за мною. «Швидку» викликати.
– А ви нікому про це не обмовилися?
– Про що?
– Про те, що ніби там хтось побував?
– Степану розповідав.
– Бригадирові… – ніби для себе уточнив Сашко й несподівано йому сяйнуло: – «Коли ввижається, треба хреститися». Так він сказав?
– А звідки ти знаєш? Він тобі розповідав?
Вантажівка із надсадним гурчанням долала горбатий місток – переїзд через залізницю.
– Здогадався. Є така приказка.
– Знаю, що приказка, – зненацька розгнівався Сомов. – Та все одно не так там було. Звісно, я не встиг роздивитися, та відчуваю: не так. Не випадково Льоню до того рубильника потягнуло. Не поліз би він ні сіло ні впало за те трикляте загородження.
– А в наряді шинодріт вважався недіючим?
– Чого б це? Ми його навмисне відгородили. Я особисто мотузок натягнув. Там могла бути напруга.
– А може, Льоня забув про це чи щось переплутав? – напосідав Сашко.
Сомов махнув рукою – мовляв, одчепися, хлопче, й, жадібно затягуючись напівзотлілою цигаркою, заходився виводити на лавці брунатним ребристим нігтем лише йому зрозумілі позначки. Креслив хитромудрі лінії, доки машина не зупинилася, щоб забрати Фонарькова. Федір видряпався в кузов і, по-своєму оцінивши вираз обличчя Сомова, накинувся на нього:
– Годі дутися. Ти як манірна дівиця, слова тобі не скажеш…
– Відчепись, – швидко й незлостиво відгукнувся Рем Євтихійович. Федір задоволено гигикнув – часто-густо в розмові давніх знайомих інтонація нажиті, набагато більше, ніж слова, – й запитав Сашка:
– Ти на магнітофонах розумієшся?
– Сяк-так, – Сашко потупився. – Від новинок я відстав.
– У мене – допотопний мотлох. Чогось забарахлив, а я – ні бе ні ме. Завтра субота, ти що робиш?
– Нічого. Може, в кіно піду.
– Заглянь до нас. Пообідаємо, а якщо магнітофон полагодиш, Милка не поскупиться, віддячить.
Сашко винувато глипнув на Рема Євтихійовича: той уже запросив його помилуватися леггорнами й подивитися футбол по кольоровому телевізору, але Сомов кивнув: мовляв, що ж, іди, молоді тягнуться до молодих.
Вантажівка зупинилася. Ставши на підніжку, Фонарьков оголосив:
– Можна обідати. О тринадцятій ми по вас заїдемо.
Електромонтажники вибралися з фургончика й подалися в їдальню. Лише Сашко па хвильку затримався, озирнувшись на машину, яка дедалі швидше мчала вулицею.
10. Барон
Він, звичайно, чекав. Нагадував. Квапив… І нізащо не повірив би, що робить це вже за звичкою. Минуле поволі відходило, а разом з ним стихала і гострота почуттів. Чи то під впливом Віки, чи то внаслідок того, що знайомі, ровесники, однокурсники, ба навіть викладачі, розмірковуючи про професію інженера, виділяли її суто технічні аспекти й досхочу збиткувалися над її оплачуваністю, сам Барон уже не вбачав у майбутній спеціальності чогось більшого від звичних професійних і житейських обов’язків та клопотів.
Чимдалі більше Барон усвідомлював, що в тому вузькому світі і ницому товаристві, які з легкої руки Віки видалися справжнім життям, будь-яка серйозна розмова була неможлива. Барон ніяк не міг збагнути, що для людей, споживацтво для яких – звичайний спосіб існування, проблем, пов’язаних з роботою, не існує. Він відчував, що з примарним щастям, тобто з Вікою, його майбутня кар’єра не має нічого спільного.
Захистивши диплом і отримавши направлення на роботу, зателефонував Віці.
– Розписатися?.. Навіщо так гарячкувати? – запитала як завжди врівноважена під час обідньої перерви Віка. – Відразу, як влаштуєшся, напиши мені, і я, може, до тебе приїду…
Звісно ж, оселившись у невеликій кімнатці омріяного фінського будиночка, Барон одразу повідомив про це Віку.
І вона приїхала. На три доби.
Мляво пройшлася по незайманому снігу біля підніжжя сопки, вдавано позахоплювалася полярним сяйвом і, втомлено подякувавши Баронові за подарунок – оздоблені риб’ячими зубами унти, – полетіла додому. І лише тоді, коли в порожньому, вистудженому будиночку залишився як пам’ять про неї тільки яскравий відбиток її губ на дзеркалі, Барон, старший майстер оперативно-ремонтної служби північних електромереж, збагнув, що, мабуть, все ж кохає її…
А до кінця обумовленого угодою строку ще залишався не один місяць, й годі було сподіватися, що Віка хоча б раз, бодай на мить, промайне в цих неозорих холодних просторах.
Нудьгу, неспокій і марне очікування вдавалося притлумити лише роботою та грошима. За карбованцями ввижалися південь, біле каміння й синє море, воля і Віка… Барон поклав собі заробити грошей якомога більше; ставка й напівлегальна халтура вже не влаштовували. Спокушало щось значиміше, прибуткове. Прислужилася давня трудова книжка, яка два роки жовкла в сумці.
На перерви в стажі тут дивилися крізь пальці, тим-то без перешкод за півставки Барон влаштувався в парі з тихим п’яничкою працювати електриком у пакгаузах. Доводилося викладатися до знемоги, мерзнути на лютому морозі, грітися біля чадних, їдких солярових вогнищ, а потім видиратися по драбинах чи перебиратися через лантухи з борошном і рибою, щоб якомога швидше полагодити той чи інший вередливий датчик. І так день у день, щотижня, щомісяця.
У вільні хвилини (уже вкотре!) перечитував Вікині листи, але за повсякденними клопотами, виснажливою роботою так і по відчув, як поступово вони стають холоднішими і коротшими. За останні місяці перед поверненням додому не отримав жодного листа, але Барон не зважав: нічого, ще недовго лишилося. А коли надійшло повідомлення від хворого батька – не міг дочекатися, коли вирушить у дорогу, назавжди полишивши тут, у холодних просторах Півночі, свою нудьгу і самітність.
Баронові пропонували залишитися на ще один строк, але він віднікувався: «Батько хворий». Насправді ж не слухав нікого, не сприймав пропозицій, рвався до неї, до Віки…
