Текст книги "Струм і мережі. Довгий шлях в лабіринті. Позичена смерть"

Автор книги: Юрій Іваниченко

Соавторы: Володимир Шаров,Валерій Шпаков,Олександр Соболь
сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 20 страниц)

21. Барон – Степан Фонарьков

Поляков виявив крадіжку тільки через тиждень, але міліції не викликав. Поводився, як і раніше, впевнено, спокійно. За той тиждень у його квартирі побували дві компанії: жлуктили горілку, танцювали до знемоги, трощили посуд, варнякали мало не до ранку. Остання гулянка закінчилася бійкою. Хоча ніби всі й помирилися, Поляков був певен, що гроші поцупив хтось із учасників оргій, аби насолити йому. Поляков, твердо вирішивши більше нікого ніколи до себе не запрошувати, заходився потай мстити горілчаним приятелям.

Одинадцять тисяч, вкрадених у Полякова, Барон поділив на дві нерівні частини. П’ятсот карбованців дав Моховикові зразу, а три тисячі залишив на потім, щоб віддавати поступово, частинами, ніби зарплату.

За свою, більшу частину, не скупився влаштовувати в компаніях знамениті баронські гульбища.

Згодом вдалося «взяти па приціл» ще одну квартиру й вдало обібрати її. Грошей прихопили чимало. А потім ще, і ще.

Так минуло два роки.

За цей час «коло» то звужувалося, то розширювалося. Когось спіймали на гарячому, когось заарештували, хтось накивав п’ятами, відчуваючи небезпеку. Натомість виринули інші, не менш підступні, ласі до грошей і втіх. На слідствах і судових процесах ім’я Барона – Степана Фонарькова – згадувалося, але як свідка. Та він навіть собі не зізнавався, що вже не здатен жити поза «колом», без щоразу тугіше напханого грішми гаманця і хворобливого відчуття зверхності над усіма. А ще напосілася нудьга. Відчував, що її змогла б розвіяти лише та, колишня, Віка. Вирішив розшукати. З’ясувалося, що в ательє Вікторія не повернулася. Якийсь час ніде не працювала, потім влаштувалася на роботу в маленький клуб, де вела гурток малювання. Там її і знайшов Фонарьков. Проте розмови не вийшло. Віка була в окулярах з товстими скельцями, говорила глухо й чимось скидалася на Таню. Розповісти Віці про свою самотність, нудьгу, відразу до життя і людей Фонарьков так і не зміг. Спробував удатися до спогадів, спитав, чи пам’ятає вона сказану нею фразу: «Мене не існує. Я – фантом».

– Пам’ятаю, – сумно відказала Віка й тихо додала: – Тоді мене не існувало, тепер – тебе…

Віка помилилася: Барон існував. Одну за одною він оббирав квартири, накопичував награбоване і подумував про втечу за кордон. А коли виникла реальна небезпека розкриття однієї квартирної крадіжки, пішов на вбивство…

22. Сашко

Фонарьков сів за кермо, Сашко примостився поруч. Машина рушила.

Якийсь час їхали мовчки. Потім Барон запитав:

– Це ти Лукіну заготовку добув?

– Еге ж.

– Навіщо?

– Секрет фірми. Лукін заплатив за ту залізяку.

– А тобі навіщо заготовки?

– Тітка просила зробити. Ключ у нас один на двох.

Фонарьков повернув у вузький провулок і натис на гальма. Машина зупинилася біля старенької підстанції, неподалік від житлового будинку.

Сашко взявся за дверцята, але Фонарьков гримнув:

– Сиди.

Помовчавши, запитав:

– А ключі ти де навчився робити?

– Дід Кузьма – я вже розповідав про нього – шпилькою замки відкривав. Він мене й просвітив у цьому ділі.

– А сам і ніші в твоїх костюмах ходить?

– Находився вже. Закопали.

Фонарьков слухав і позирав на провулок, вікна будинку, під’їзди. Зненацька запитав:

– Ти де «вальтер» узяв?

– На звалищі знайшов. Ходив, гуляв, стусонув ногою якусь коробку – пістолет і випав.

– Ти там часто гуляєш?

– Де?

– На звалищі.

– Дорогу знаю. Але заглядаю туди рідко. Там з порожніми руками нічого робити.

– Поведеш мене, – твердо сказав Фонарьков.

– На звалищі всілякі жевжики крутяться, чужих не люблять.

– Налякав…

Сашко посерйознішав:

– Я спершу сам поспитаю. А що треба? Фінку?

– Газовий пістолет. Чув про такий?

– Аякже. У зоні один сидів. Хвалився, що мав пістолет. У моряків виміняв.

– На що?

– На ікру.

Фонарьков ще раз подивився на годинник і натиснув на стартер. Машина тихенько рушила. Довго їхали мовчки. Нарешті Фонарьков, ніби й розмови не було про газовий пістолет, сказав:

– Я дам тобі зліпок. Виточиш ключ. До вівторка. Зробиш на совість – не поскуплюся. Ні – шию намилю.

– А для кого ключ?

– Для мене. Замок надійний, а ключ у річку впав. Зрозумів?

Фонарьков зупинив машину біля магазину, де бригада брала за талони молоко. Поки Сашко стояв у черзі, до вантажівки під’їхали сірі «Жигулі». З них квапливо вибрався Валентин і віддав Фонарькову якийсь згорток. Коли Сашко повернувся з пакетами молока, за «Жигулями» вже й сліду не лишилося.

Помчали до підстанції.

– Де будеш виточувати ключ?

– У майстерні.

– Завтра роздобудеш заготовку?

– Спробую сьогодні.

– На, візьми, – Фонарьков тицьнув червінець, – для початку.

– А зліпок?

– Зліпок у мене.

23. Шеремет

– Матвію Петровичу!

Шеремет озирнувся. Неподалік стояв невисокий хлопчина, русявий, з голубими очима, на підборідді – шрамик підківкою.

– Слухаю…

– Хочу з вами поговорити.

– Паспорт є?

– Авжеж.

– Ходімо, – Шеремет попростував до кабінету.

У кімнаті було прохолодно, та Матвій Петрович одразу відкоркував пляшку мінеральної води, налив у дві склянки.

– Пий, – дружелюбно запропонував і порадив: – Не хвилюйся. Ти, мабуть, не за адресою прийшов. Тут прокуратура, а не міліція.

– Я до вас. Особисто.

– А хто порадив?

– Федір Кобзєв, ваш колишній сусід. І не радив, а просто багато розповідав про вас.

– Кобзєва знаю. А що сталося? Дільничний присікується?

– Навідується. А як ви здогадалися?

Шеремет усміхнувся:

– Та вже якось здогадався. Давно звідти?

– Не дуже…

– Як тебе звати?

– Левашов, Олександр Левашов. Ось паспорт. Працюю з Кобзєвим в одній бригаді.

– Давно?

– Уже два місяці.

– Спеціальність набув у колонії?

– Ще раніше.

– За що строк дали? Хуліганство?

Сашко примружився, на шиї набрякла жилка.

– Крадіжка. Зі зломом. Мені можна йти?

– Чого наїжачився? – запитав Шеремет. – Я ж повинен знати, хто ти і яка в тебе справа.

– А я просто так, без справ. Вирішив познайомитися з колишнім сусідом Кобзєва, знаменитим Шереметом. – Заспокоївшись, додав уже цілком серйозно: – Знаєте, скільки передумав, поки наважився прийти?

– Правильно зробив, що наважився. Якщо зможу, то допоможу.

– Хлопця в нас убили… – раптом випалив Сашко.

– Це ти Леоніда Крячка маєш на увазі? А чому ти вважаєш, що його вбили?

– У бригаді не сліпі працюють. Той щось почув, той помітив… Я вислухав усіх, проаналізував…

– Гаразд, а що ти на це скажеш? – Матвій Петрович відчинив шафу, витягнув теку й знайшов аркуш з ескізом підстанції. – Дивись уважно. Ось робоча зона, ось тут було загородження, ось чарунка, яку ремонтував Крячко. А ось місце, де він був уражений електричним струмом. Бачиш – Крячко на цілих два метри зайшов у неробочу зону й зачепив рукою нижні губки рубильника. Саме нижні – там слід дуги. На комісії висунули припущення, що Крячко втратив рівновагу, оступився чи спіткнувся…

– Ні, – рішуче заперечив Сашко, – електромонтер якщо й спіткнеться, то за шину чи губки не схопиться. І Рем Євтихійович точно знав би, що Льоня спіткнувся…

– Зі свого місця він нічого не міг побачити…

– А почути?

– Що? Ну, оступилась людина, махнула рукою – навіть крикнути не встигла.

– Льоня, коли працював, наспівував. Тихенько, впівголоса. Того дня мугикав один рядок: «Под крышей дома твоего…» І замовк лише тоді, коли дуга заревла.

– Чому ж Сомов на слідстві про це не сказав?

– А ви запитували?

– Ні.

– Тож-бо й воно. Електромонтер у неробочій зоні нічого не зачепить. Принаймні без наказу. І лише тоді, коли твердо знатиме: напругу знято. Крім того, Льоня не простяг би руки до рубильника, якби не бачив заземлювача.

– Заземлювача? Судячи з розповіді бригадира і шофера Лукіна, його там не було!

– А ви Сомова спитайте! Він вам інше скаже.

Матвій Петрович допитливо подивився на Сашка, щось занотував у блокноті й запитав:

– Чому ж тоді Льоня, спокійно мугикаючи пісеньку, потрапив під напругу?

– Заземлювач був зіпсований.

– Ми перевірили. До єдиного. Всі заземлювачі непошкоджені.

– А незадовго перед тим Фонарьков узяв заземлювач в іншій бригаді…

– Хто це може підтвердити? – швидко запитав Шеремет. – І де нині цей заземлювач?

– Лукін бачив. Він мені й розповів. А самої залізяки ніде немає. Я вже скрізь шукав, розпитував сусідню бригаду.

– Ціка-а-вий ти співрозмовник, – сказав Шеремет і відзначив подумки, що недооцінив Левашова. Хлопець був не тільки спостережливим, а й умів зіставляти факти, аналізувати, робити правильні висновки.

– Ти когось конкретно підозрюєш? – після паузи запитав Шеремет.

– Бригадира нашого, Степана Федоровича Фонарькова.

– Отже, Льоня пішов на мотузок – тобто, офіційно кажучи, загородження, бо там стояв заземлювач. Так було?

– Так.

– А коли приїхала міліція, заземлювач мов крізь землю провалився. Як це сталося? Не міг же він випаруватися? Значить, заземлювач забрали. Сомов пригадав, що хтось пройшов повз нього до дверей.

– Чому повз нього? Є ще інші двері. Саме в них і вскочив… – Сашко затнувся на хвильку й твердо сказав: – Валентин Моховик, установник.

– Але ж перегородка між камерами була зачинена.

– То й що? Ті двері можна будь-яким цвяшком відімкнути. А багато лінійників не цвяшки, а ключі мали.

– Справді, замки стандартні.

– Моховик відімкнув двері, зняв заземлювач і, очевидно, сховав його в свою машину.

– А що було далі? – вже не приховував цікавості Шеремет.

– Поставили інший заземлювач, щоб Льоня неодмінно зайшов у неробочу зону, бо знали, що такий старанний робітник не може не прибрати все; ще й накладку припасували на рубильник, щоб Льоня й туди підійшов. А потім… Потім зняли…

– Логічно. Але я ніяк не втямлю, чим Крячко насолив Фонарькову? По-друге, незрозуміло: припустімо, вони все-таки погиркалися, стали лютими ворогами. Але ж ти стверджуєш, що заземлювач зняв не Фонарьков, а Валентин Моховик. Чому саме він?

Сашко мало не сплеснув руками. Але щось стримало його. Подивився на Шеремета, який низько схилився над блокнотом. Справді, якась дивина: говорили про Фонарькова, а звели все до Моховика. І раптом хлопець збагнув, що Шеремет знає набагато більше, ніж йому здавалося. Наприклад, слідчий не запитав, у який спосіб злочинець міг увімкнути лінію після того, як було встановлено інший заземлювач, а потім вимкнути її… Вимкнути через якусь хвильку, вже напевне знаючи, що Крячка вбило струмом. Не здивувався Шеремет і тоді, коли Сашко згадав Моховика. Отже, Матвій Петрович здогадувався, що діяли спільники: один із них маніпулював заземлювачем, а другий здійснював непросте завдання – робив такі перемикання щоб вони нагадували звичайні й водночас давали змогу пропустити струм у шинодріт. І ще одне вразило Сашка: слідчий, як і він, зацікавився тим, що профілактика на двісті третій підстанції проводилася позапланово, без жодних на те підстав і вказівок.

Сашко не знав, що існує ще один ланцюжок, який від початку до кінця простежив Шеремет. Переглядаючи особові справи членів бригади, Матвій Петрович звернув увагу на одну невідповідність. Електрослюсар п’ятого разряду Фонарьков стояв на обліку як офіцер запасу, склад технічний, лейтенант… Отже, мав відповідну освіту. Шеремет одразу надіслав запит у військкомат – з’ясувалося, що Фонарьков закінчив політехнічний інститут за спеціальністю «Струм і мережі». Характеристики позитивні, оцінки – відмінні, пропонували вступати до аспірантури. Що ж, такий фахівець міг дуже легко передбачити всі перемикання, вчасно подати й зняти напругу.

Фонарьков як спеціаліст високого класу обдумав усе так, щоб не тільки вбити Крячка струмом, а й відвести від себе будь-які підозри. Він, домігшись позапланових робіт на двісті третій технічній підстанції, кожну дрібницю заздалегідь обміркував. Залишилося невідомим одне: де перебував сам Фонарьков, звідки подав високу напругу? Втім, Шеремет був певен, що все незабаром з’ясується… А нині, після розмови з Левашовим, і поготів.

Для Сашка вже не було сумнівів: у всьому винен Фонарьков. Моховик – його спільник, слухняний виконавець волі страшної людини. І сам він мало не став безмовним поплічником убивці за пачку дорогих цигарок, мідяки, непевні обіцянки. Він вважав, що зможе перехитрити Фонарькова, приховати свої справжні наміри. Та не так просто все виявилося. Фонарьков дедалі міцніше брав за зябра, робив усе, щоб хлопець боявся його як вогню, – боявся й шанував.

І все ж Сашко знайшов у собі сили, щоб піти до Шеремета. За час роботи в бригаді прислухався до розмов, виважував, аналізував, і ось тепер зрозумів, що смерть Крячка – не випадковість. Чомусь відразу подумалося: «Несправедливо, що гинуть такі хлопці». Порівнюючи свою долю з долею Крячка, усвідомлював, що хотів би жити саме так, як Льоня. Не зміг і не жив, як він, але хотів би…

Шеремет, позираючи па похнюпленого хлопця, ще й ще раз пригадував кожну подробицю в розповідях членів бригади Фонарькова.

– Може, кави вип’єш? У термосі трохи лишилося.

Сашко заперечливо похитав головою. І раптом сумно посміхнувся:

– Я вже давно збагнув, що ви все знаєте. Мабуть, і про запчастини довідалися…

– А з чого почалося? – ніби про щось само собою зрозуміле запитав Шеремет.

– З набалдашника. Льоня впізнав набалдашник у машині Моховика.

– Набалдашник?

– Еге ж, на важелі перемикання швидкостей. Льоня лише два таких виточив. Один віддав Андрієві Петренку, чоловіку сестри. – Сашко на мить замовк, а потім додав: – Про це я дізнався у Раї, Льониної сестри. Вона сказала, що набалдашників було лише два й що Льоня дуже журився, коли одного поцупили. Тоді, коли пограбували Петренкову квартиру. А коли я сам побачив у машині Моховика цей набалдашник, я зрозумів…

– Той самий?

– Авжеж! Мені Рая про нього розповіла… до найменших подробиць.

– Ну, а чому ти так зацікавився цим набалдашником?

– Бо Фонарьков тоді саме квартиру пограбував.

– Фонарьков? Квартиру? А факти? – відкрив термос, налив у склянки ледь теплої кави.

– Факти? Скільки завгодно. Лукін за зліпками зробив ключі. Фонарьков скористався ними, – Сашко замовк на хвилину, ніби вагаючись, чи говорити далі, потім твердо сказав: – Не міг не скористатися тими ключами.

– Чому?

– Знаю Фонарькова.

– Ти? Фонарькова? – здивувався Шеремет.

– А що? Вважаєте мене за хлопчиська? А я купив його… Сам не сподівався. Випадково. Але купив… На пістолеті.

І Сашко розповів про те, як дешево, за якусь двадцятку, придбав зіпсовану цяцьку, як застукав його Фонарьков, і про розмову з ним у підвалі, згадав і зліпки, і квартири, які хотів обікрасти Фонарьков.

Матвій Петрович підсунув до хлопця аркуш паперу:

– А тепер напиши про найістотніше. Без белетристики.

– А ключі?

– Зліпок у тебе?

– Так.

– Можеш залишити на півгодини? Повернемо непошкодженим.

– Але не на довше, – діловито попередив Сашко.

Шеремет усміхнувся:

– Гаразд.

– Я вже один ключ зробив. Для вас.

– Молодець, – похвалив Матвій Петрович. – А на коли Фонарькову пообіцяв?

– На вівторок.

– Отже, вони планують на вівторок, не раніше, – розмірковуючи про щось своє, сказав Шеремет.

– Я знаю й будинок, навіть під’їзди, – спохопився Сашко. – З дверей підстанції видно тільки два під’їзди. Я ходив туди, перевірив. Вулиця Островського, 16, другий і третій під’їзди.

Матвій Петрович задоволено кивнув головою. Дуже допоміг їм цей хлопець. Тепер є можливість спіймати злочинців на гарячому.

24. Сашко

Сашко поклав на чистий аркуш паперу щойно виточений ключ. Фонарьков байдуже глипнув на нього.

– А де зліпок?

Сашко витяг зліпок.

– Скільки?

– Та вже не поскупись. Набридло з порожніми кишенями ходити. Так що, мабуть, пістолет продам.

– Уже й покупця знайшов?

– Напитав одного грошовитого «діловара».

– А про тріщину сказав йому?

– Яку тріщину?

– На стволі.

Сашка аж у піт кинуло. Виходить, Фонарьков про все здогадався…

– «Діловар» в окулярах, не помітить, – над силу всміхнувся Сашко. – Гроші візьму – і шукай вітра в полі.

– Спритний… Люблю таких, – Фонарьков ступнув до дверей.

– А червінці?

– Увечері віддам, – Фонарьков махнув рукою й вийшов з майстерні.

Перед обідом до Сашка підійшов Сомов.

– Тобі допомогти?

– Сам упораюсь. Ще хвилин три – чотири, та й кінець, – сказав Сашко. – Гукни шефа, хай перевірить.

– Федорович кудись поїхав. Сказав, що незабаром повернеться.

Сашко закрутив останню гайку й запитав:

– Знімати загородження?

– Зачекай, я сам зніму, – Сомов підійшов до сітки, яка розділяла підстанцію на зони високої і низької напруги, і посмикав двері в перегородці.

Нещодавно відчинені – це Сомов твердо пам’ятав, – вони не піддавалися.

– Хто замкнув? – повернувся він до установників.

– Та вже ж не ми, – сердито відповів Валентин.

– Я сам усе зроблю, – гукнув Сашко.

– Гаразд, – погодився Сомов. – Але обережно.

Сашко розблокував привід секційного роз’єднувача, зачинив дверцята полагоджених чарунок і, стиха насвистуючи, ступнув до переносного загородження.

Загородження стояло косо, неначебто його хтось ненароком зсунув.

– Мабуть, Федір, ходить, як слон, – стенув плечима Сашко.

– Цей роззява може, – підтвердив Сомов.

Сашко, зазираючи в робочу зону, нагнувся над бар’єрчиком. І завмер, приголомшений несподіваним жахливим здогадом.

Нічого підозрілого він не помітив – просто відчув, що все було так, як тоді, коли загинув Льоня Крячко.

Згодом він проаналізує всі збіги: й те, що в камері він залишився сам, і що обставини неминуче змушували його розширити робочу зону, адже на перший погляд усе видавалося безпечним – біля шинодроту стояв заземлювач. А за перегородкою, як, певне, і тоді, стовбичив Валентин… А зараз Сашко лише встиг збагнути, що один його порух може стати останнім…

Ледь позадкувавши, натягнув діелектричні рукавиці й швидко виставив з камери легке загородження.

– Ти що робиш? – занепокоївся Сомов. – Стій! Кому кажу?..

Та Сашко, вихопивши з інструментальної сумки розрядник, кинувся до шинодроту в неробочій зоні.

– Стій! – ще раз, уже розпачливо, крикнув Сомов і, смикнувши двері в перегородці, метнувся назад, щоб оббігти зовні чотирикамерну підстанцію.

Сашко тицьнув розрядником у шинодріт поряд із заземлювачем – сірим, отже, чужим заземлювачем, який стояв підозріло близько біля рубильника… Спалахнула й заревіла електрична дуга; розрядник смикнуло з рук, але хлопець, примружившись від яскраво-синього полум’я, шарпнув до себе інструмент. Дуга згасла. Перед очима пливли різнобарвні кола. А через мить почув, як клацнув замок. Хтось промайнув у дверях. Оговтавшись, ступив до шинодроту, щоб зняти сірий заземлювач.

У цю хвилину до камери вскочив пополотнілий Сомов. За ним – Кобзєв і Лукін.

– Стійте! – загородив їм дорогу Сашко. – Викликайте міліцію! – І додав, важко прихилившись до стіни. – Тут, Сомов, не кочерга, про яку ви мені казали. Тут і струм, і мережа. Злочинна…

Олександр Соболь, Валерій Шпаков
Довгий шлях в лабіринті
Фантастична повість

Пролог

Вечоріло. Сонце сховалося за гребенем Чит-Аю, і прощальні промені поволі танули у скляній гущині сутінків. На сході загрозливо чорніли громаддя хмар. Вони поглинали верхів’я гір, що траурною стрічкою оповивали обрій. У проваллях зазміїлися сиві пелехи туману. Потягло пронизливою вільгістю.

Сюди, на залом стрімкої скелі, він приходив щороку в той самий день, о тій самій порі, коли це сталося. Чимало часу спливло відтоді, але пам’ять гостро нагадувала про минуле. І знову очі тоскно вдивлялися у розлоге плато, поросле могутніми столітніми кедрами, у корпуси науково-дослідного центру, що сховалися у віковічному лісі.

Невелика блідо-зелена цяточка на тлі старих почорнілих дерев притягала погляд найчастіше. Тут повиростали молоді ялинки, начебто для того, щоб пом’якшити гіркі спогади про місце, яке знову й знову нагадувало про давню трагедію. Нескінченні сторінки довгої, сумної, але невимовно дорогої книги…

Раптовий шерех змусив озирнутися. Але миттєве роздратування одразу ж змінилося подивом:

– Ірино! Звідки ти тут узялася?

– Десять років минуло, Валентине… Я не могла не прийти у цей день!

Вона підійшла ближче, і Валентин побачив сльози на її блідому, втомленому обличчі.

– Де це трапилося? – прошепотіла Ірина.

– Отам, де молодий підлісок виріс… Від корпусу навіть сліду не лишилося.

– Жодного?

– Так. Повна дезінтеграція в радіусі десяти метрів.

– Ще хтось там був?

– Ні, тільки Віктор.

– Тільки Віктор… – Ірині перехопило подих. – Але ж я майже нічого досі не знала. Боляче було згадувати… Нібито якийсь захисний рефлекс спрацьовував. Але чому ж ви, його друзі, не дозволяли мені докопатися до правди?

– Ти чекала тоді дитину… А потім годувала, виховувала Вікторового сина. Всі ми вважали за свій обов’язок оберігати тебе від усього, пов’язаного з минулим. А потім це стало звичкою. Та й сама знаєш: досі ніхто не може пояснити цього експерименту і хоча б приблизно передбачити його наслідки.

Ірина заплющила очі й довго мовчала. А тоді поволі й стиха заговорила:

– Того дня я була в експедиції на Адріатиці. Дощ. Море наче оскаженіло. Стало сіро-зелене. Навіть піна на бурунах була не біла, а якась брудна. Я щойно повернулася з чергового занурення, не встигла й гідрокостюм скинути, а наш радист уже гукає: “Йди-но швидше сюди – твій на зв’язку!” Слухаю Віктора, а він якийсь не такий: збуджений, мов лихоманить його. Не знала таким його ніколи… І раптом: “Ну, Ірино, – каже, – збулася моя мрія! Запускаю свою психомодель у “Арідан”! Уявляєш?” Я, звісно, нічого не уявляла. Знала лише, що цей “Арідан” – потужна й дуже складна комп’ютерна система. Про неї багато писали тоді… Віктор два роки марив нею, писав до Всесвітньої ради, навіть до самого Іволгіна звертався, але “Арідан” передали до твого інституту, і тоді він почав атакувати тебе…

У Валентина сіпнулося обличчя, і він відвернувся.

– Не картай себе, – лагідно промовила Ірина, – ти був його найкращим другом і не міг відмовити. Я все розумію. Та й Віктор, мабуть, запевнив тебе, що експеримент абсолютно безпечний…

– Не зовсім так, Ірино, – глухо відповів Валентин. – Словами справі не зарадиш, якими б вони гарячими й переконливими не були. Але “Арідан” мав дев’ятирівневий захист, що робило його практично безпечним при проведенні будь-яких експериментів… Тільки не подумай, що я шукаю собі виправдання…

– А я все ж таки хочу знати, що тоді трапилося!

– Цього ніхто не знає. Відомий лише початок та кінець. Між ними була біла пляма. Навіть більш-менш ймовірних гіпотез немає. А ідея експерименту була цікавою надзвичайно: дослідження особливостей поводження психомоделі з вибірковим відключенням пам’яті. Віктор вирішив справу по-своєму. Зробив свій власний психовідбиток і через селективний блокіратор пам’яті запустив його до інтегрального імітатора “Арідана”. А втім, навіщо я тобі все це розповідаю? Не варто… Адже стільки часу минуло.

Валентин замовк, знову вдивляючись у світлу пляму молодого ялинника, що розрісся за десять років і сховав під собою навіть найменші ознаки давньої катастрофи. Але поруч з Іриною мовчати не випадало, і Валентин, зітхнувши, продовжив:

– Я трохи спізнився. Коли зайшов до лабораторії, Віктор уже сидів перед пультом Прямого контакту з шоломом на голові і дуже хвилювався. Л як побачив мене, вигукнув: “Вальку! Дивися й запам’ятовуй! Я чекав цього моменту все життя…” Я тоді досить скептично ставився до психомоделювання і, пригадую, не втримався від іронії, бовкнувши, що не уявляю, яку конкретну користь можна мати від споглядання походеньок якогось електронного духа. Віктор глянув на мене, як на дурня, і сказав: “Згадай триптих Гайярда “Краса і Самотність”. Пам’ятаєш, з якими відчуттями стояли ми колись перед цим шедевром? Скільки думок і питань навіяв він тоді! Чимало з них і дотепер залишилися нерозгаданими…” Тепер я розумію: цей триптих був для нього чимось більшим, ніж звичайна картина, навіть улюблена. Це була частина його душі, сторінка життя, яку не можна вирвати.

– Мабуть, що так, – тихо озвалася Ірина. – Віктор казав мені, що я схожа на одну з жінок Гайярдового триптиху…

Голос жінки затремтів, і вона замовкла, ковтаючи сльози. Валентин обережно торкнувся її руки:

– Так, Іринко! Він і мені те саме говорив. Радів, як дитина, з того. Бо кохав тебе по-справжньому.

– Але ж не може це… Ні! Ні! Збожеволієш тут! Чи це… чи не пов’язане це якось із катастрофою?

– Не знаю. У цій історії аж надто багато загадкового. За якими принципами Віктор програмував інтегрально-моделюючі блоки “Арідана”? Інакше кажучи, яким він бачив той світ, де мала перебувати його психомодель? Ну, нехай я, фізик-технар, чогось не розумію. Але ж всесвітньовідомі психологи й мистецтвознавці сушили голови! А знаменитий японський академік Агава сказав, що Віктор із нікому не відомої генеральної ідеї зробив акваріум, влив туди суміш ідей-компонентів, а потім запустив у нього якусь безрідну рибину – психомодель. Звучить начебто дотепно, але далі цього Агава, завжди обережний з висновками, не спромігся піти. Й ніхто не пішов. Проте залишилися деякі записи, зроблені рукою Віктора. їх вивчала спеціальна комісія. Виявилося, що твій колишній… Вибач, будь ласка… твій Віктор за основу принципу програмування поклав літературні джерела. Але як! Зразки середньовічної літератури Сходу, класика всіх часів і народів Європи, Америки, Африки, російський декаданс початку двадцятого століття, фольклор з найдавніших глибин історії людства, різноманітна белетристика відомих і невідомих авторів. І, нарешті, Гайярд! Це все стрибок у наш час – кінець двадцять другого століття! Нещодавно я зустрічався з професором Коліним, і він сказав, що Віктору, мабуть, закортіло відправити свою психомодель у подорож по казкових літературно-художніх світах. Але вводячи до інтегрально-моделюючих блоків “Арідана” мистецькі оригінали, він порушив пропорції психомоделювання і… зник. Віктор програмував “Арідан” способом прямого контакту і, напевно, вклав у нього всю свою особистість. А до того ж він оддавна мені казав, що мріє побувати у чарівній країні, змодельованій з літературних образів, які найглибше зачіпають душу…

– О так! – підтвердила Ірина. – Він і мені говорив щось подібне. Смішно зізнатися, але у перші роки нашого знайомства ми гралися, як діти, вигадуючи всілякі казкові подорожі, смішні й трагічні ситуації.

– Це підтверджує гіпотезу Коліна, – сухо зауважив Валентин. – Але я не впевнений у тому, що все це мало якийсь конкретний глибокий зміст. Мабуть, правду казали науковці, котрі твердили рік у рік, що Віктор пішов безперспективним шляхом голого експериментаторства. А втім, хтозна, як воно насправді? Можна втрапити пальцем у небо… А може, Віктор мав рацію? Такий підхід до життя ще ніким не заборонений. Усе залежить од наслідків… Ти не слухаєш мене, Ірино? Вибач, я не хотів морочити тебе своїми сентенціями. Але дозволь ще кілька слів. Про Віктора говорили всякого: і доброго, і поганого. Та річ не в тім. Здається мені, що у нього все-таки була заповітна мета – чітка й глибока. Коли ж він зник… пробач, пішов на експеримент… у той час теорія і практика темпоральної фізики були, так би мовити, в ембріональному стані. Але мушу зауважити: саме в той час був створений перший комплекс для дослідження часових переходів під назвою “Хронос”. Як тобі це пояснити?..

– Машина часу?

Валентин мимоволі посміхнувся:

– Ви, неспеціалісти, інколи одним словом сміливо називаєте найскладніші речі. А чи ти знаєш, як офіційно іменується оцей “Хронос”? “Комплекс ер-зет-каскадних анатохронних генераторів з нелінійним темпоральним квазіінверіором…” От бачиш, ти навіть посміхнулася. А це, між іншим, ще неповна назва. “Хронос” – річ архіскладна. Тому і знадобилася для управління ним така могутня комп’ютерна система, як “Арідан”. Вони непогано поєдналися, але, на жаль, наслідки взаємодії надскладних систем не завжди можна передбачити. А Віктор пристосував до цих двох систем ще й третю, набагато складнішу… Одним словом, під час експерименту “Арідан” невідомо яким чином заблокував усі дев’ять рівнів захисту і ввімкнув “Хронос” у такому режимі, який ніхто навіть передбачити не міг. От тобі й катастрофа. Однак це лише те, що, як кажуть, лежить на поверхні. Далі ж криється щось незрозуміле. Дивна річ, але здається, що психомодель Віктора вийшла з-під контролю електронного мозку, більше того – сама почала ним керувати. Містика якась! “Хронос” запрацював у режимі часового пробою. Простіше кажучи, Віктора закинуло у глибини невідомо яких сторіч… І він сам у цьому винен. Не треба було підмінювати свою психокопію собою. Комплекс спрацював на рівні неможливого. Але – тільки в один бік…

Ірина плакала. Та раптом вогник надії зблиснув у її очах. Вона рвучко повернулася до Валентина.

– Значить… Значить, не виключена можливість зворотної дії!

– Ні, Ірино. На превеликий жаль. Усі відомі факти мають лише теоретичний інтерес. Ми досі не змогли досягти структурної ідентичності об’єктів, переміщуваних у часі. Навіть найпростіших. Що вже казати про людину… Ні, це неможливо.

Вітер, поривчасто зірвавшись з гір, розгойдав верхівки могутніх кедрів, і вони озвалися глухо й непривітно. Ірина зіщулилась, охопивши плечі руками. Перші зорі заяскріли у розривах поміж хмарами, місячне світло невиразним сріблястим віялом дробилося у пухнастих гілках.

– Ходімо, я проведу тебе, – сказав Валентин. – Ночі вже холодні.

Він обережно торкнувся Ірининого плеча. Вона пішла за Валентином.

– Знаєш, Валентине, що найбільше допікало мені всі оці десять років? Я не встигла сказати Вікторові про сина. Під час нашої останньої зустрічі я вже знала про це. А він так і не довідався. Не можу змиритися з його загибеллю… Він сниться мені щоночі. І завжди живий. Сни якісь чудернацькі… Начебто продирається він до мене крізь жахливий заплутаний лабіринт. Я кличу його – не чує. Тільки іноді дивиться на мене тоскно й читає вірші.

– Вірші?

– А хіба ти не знаєш, що він писав вірші? Втім, це й не дивно: він не вважав свою поезію гідною чиєїсь уваги.

Вона заплющила очі й тихо, співуче продекламувала:

 
Твій погляд у зимному мороці тихо блукає,
твій погляд нестримно у прірву століть проникає,
твій погляд незмірні простори нечутно долав,
в безмежжі часів і світів дива найдивніші являє!
 

Трохи помовчавши, додала:

– Я не фізик, звичайно. Але я жінка. Жінка, що кохає. І мені хочеться вірити, що той факт мас не лише теоретичний інтерес.

– Зрозумій, Ірино, мені боляче думати, що я заронив марну надію в твою душу.

– Ні, Валентине. Хоч би якою марною, нехай навіть безглуздою, не була ця надія – однак вона зігріває серце. Нехай через сто років, через двісті…

Вона відвернулася.

– Ти мешкаєш там само? – запитав Валентин, аби якось відволікти Ірину від тяжких думок.

– Так, на узбережжі. Вікторові тут дуже подобалося. Та й синові теж. Він дуже схожий на батька, мій Віктор Вікторович. Ти не впізнав би його – витягся, мені вже по плече. Навідайся коли, бо не дає мені спокою: чому та чому Валентин Андрійович до нас не їде?