Текст книги "Струм і мережі. Довгий шлях в лабіринті. Позичена смерть"

Автор книги: Юрій Іваниченко

Соавторы: Володимир Шаров,Валерій Шпаков,Олександр Соболь
сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 20 страниц)

10

Вода й консерви Льотчика не дали померти мені з голоду й від спраги, але по-справжньому врятувала мене карта, яку я знайшов на невеличкому столику. На ній була частина пустелі із зазначенням місця аеродрому біля чорної скелі. Судячи з масштабу, вона охоплювала порівняно невеликий район, але й цього вистачило: за шістдесят миль на півпічний схід жовте пісочне тло карти прорізала подвійна лінія автостради і приблизно на півдорозі до неї соковито зеленіла пляма оази.

Не зволікаючи, я став збиратися у дорогу, розраховуючи переночувати у наметі, а на світанку рушити до оази. Найперше я завантажив рюкзак, головну увагу приділивши, звичайно ж, воді та їжі. Вода зберігалася у термосах – дволітрових пластмасових посудинах з подвійними стінками, між якими була теплоізоляційна прокладка, а консерви – у звичайних жерстяних банках. Прихопив також коробку з патронами до люгера, знайдену в наметі, і широкий армійський тесак у піхвах. Не забув і про шматок тонкого, але дуже міцного капронового шнура, сірники, спиртівку з запасом сухого спирту, пуховий спальник, електричний ліхтарик і великий компас У пластмасовому корпусі. Карту, обережно склавши, сховав до кишені.

Перед сном ще раз вийшов з намету. Охололе до багряного накалу сонце вже спустилося по небосхилу і присіло на довгій вузькій хмарі сизуватого відтінку, яка висіла понад самим обрієм; верхня частина хмари розпеклася від доторку світила і жевріла похмурим темним багрянцем, а нижня контрастно потемніла, ввібравши переднічну темряву. У попелясто-синьому небі на сході загорілися перті зорі, а на заході небо було ще світлим, рожевіючим ближче до сонця. Десь там, у стратосферних висотах, стрімко перекреслювала небозвід маленька гострокрила машина, і Льотчик, який міг бачити тільки сонце, міцно стискав штурвал, тримаючи курс просто у центр величезного кривавого диска.

Пласка хмара над обрієм вже проковтнула сонце, і лише рожевуватий відблиск на тоненьких пасмах пір’їстих хмар нагадував, що воно ще надсилає прощальні промені у спорожнілий зеніт – туди, де зовсім недавно володарювало. А може, ці пір’їсті хмари були розвіяними по небу залишками інверсійного сліду літака, який вів до сонця Льотчик…

11

Я вирушив, коли сонце прокинулось і ліниво викотилось з-за обрію: розчервоніле, сердите, наче йому не дали додивитися вранішнього сну, й повільно почало просуватися до зеніту. Прохололий за ніч пісок з кожним кроком розмірено пропливав назад, і незабаром чорна скеля опустилася за обрій, наче її поглинуло ненажерливе черево пустелі. Сонце щохвилини піднімалося вище і розгоралося все яскравіше. Ранкова прохолода вражаюче швидко змінилася на нестерпну спеку. Піт не встигав зволожувати сорочку й одразу ж висихав, від чого сорочка задерев’яніла й неприємно дряпала спину. Лямки рюкзака немилосердно вгризалися у плечі, але в ньому було життя – вода і їжа, тому доводилося терпіти. У роті пересохло, дихалося важко, сухе гаряче повітря, здасться, зовсім не мало життєдайного кисню, і витримувати взятий темп з кожною хвилиною ставало все важче.

Так минуло кілька годин – приблизно чотири, бо сонце пройшло близько третини свого денного шляху. Воно не сяяло в небі, як пишуть романтичні поети, а шалено палало, нещадно випікаючи все живе. Розпечений пісок підсмажував ноги навіть через товсту підошву, а вони робили крок за кроком немовби самі по собі, бо висушений нестерпною спекою мозок не міг керувати змученим тілом. Але якимсь дивом на крихітних залишках того, що прийнято називати волею та характером, я все ж таки пересувався.

Але в сонячному пеклі дуже швидко згоріли навіть ці залишки. Я зупинився і, ледь не втрачаючи свідомості, скинув з плечей неймовірної ваги рюкзак і сів на нього, зовсім не відчуваючи тіла. Перед очима вирували райдужні плями, а у вухах шуміло безперестанку. Неслухняними руками дістав з рюкзака флягу і припав губами до її шийки. Пив довго й жадібно, захлинався, переводив дихання і знову пив… Рештки води виплеснув на голову. Це повільно привело мене до тями. Якби пройшов іще хоча б з півмилі, то напевно впав би і вже навряд чи підвівся… Але й нерухоме сидіння між прямовисно падаючим зверху потоком невидимого вогню і доменним жаром піску, який нестерпно припікав знизу,– це була воістину диявольська тортура.

Усе ж таки я знайшов спосіб обдурити шалене сонце: витяг з рюкзака пуховий спальний мішок, покропив його зсередини водою, роздягнувся і вліз у нього, відчуваючи полегкість. .

І тут мені почувся слабий стогін, що доносився нібито з-за сусіднього бархана. Я насторожено прислухався. Стогін повторився вже виразніше. Я виліз із спальника, скоцюрбившись під потоком пекучих променів, і мало не скрикнув від болю, вдягаючи розпечені черевики. Накинув на плечі сорочку, побрів до бархана. І побачив людину, яка лежала, уткнувшись у пісок.

Це був хворобливо худий чоловік. Крізь дірки в одязі – якщо тільки можна було назвати одягом це нужденне лахміття – просвічувало висхле тіло темно-землистого кольору з жахливо випираючими кістками. Визначити, як довго цей чоловік лежав у безпам’ятті, я не міг, але навіть моїх скромних знань з медицини вистачило, щоб зрозуміти: якщо його взагалі можна врятувати в таких умовах, то зробити це можна тільки за допомогою води. Я перетягнув свої речі ближче до вмираючого, і зірвавши з нього лахміття, ввіпхнув у вологий спальник. Потім вдалося розчепити йому зуби і влити в рот трохи води. Тепер залишалося тільки чекати. А час минав неймовірно повільно. І сонце, мовби, знущаючись, висіло у зеніті нерухомо, неначе прибите до неба цвяхами, і здавалося, що день буде тягтися вічно і рятівна прохолода вечора віддалилася у недосяжне майбутнє…

Я сидів на рюкзаку, знемагаючи від нестерпної спеки і спраги, але не міг собі дозволити напитися досхочу: тепер нас стало двоє, а йому вода була потрібніша. Лише відчуваючи, що ось-ось втрачу свідомість, робив два–три повільних, розтягнутих ковтки. Чоловіка, що лежав біля моїх ніг, я поїв частіше, кілька разів розстібав спальний мішок і відновлював так потрібний йому вологий мікроклімат.

Час усе-таки минав: тінь моя поступово видовжувалась, вогняна черепаха в небі з мікроскопічною швидкістю сповзала з вершинної точки небесної сфери, і спека почала поволі спадати. Зачекавши ще трохи, я відкрив передостанню флягу з водою і щедро покропив обличчя й груди незнайомця прохолодною вологою. Він ворухнувся, застогнав і розплющив очі. Погляд поступово набув осмисленості, і ось уже подив проступив крізь безживну скляну каламуть. Скосивши очі, він поглянув на спальний мішок, у якому лежав, потім – на флягу в моїй руці і спалахнув нестямним бажанням.

– Пити… – здригнулися пересохлі губи. Я простягнув йому флягу, і він, підвівши голову, жадібно схопив шийку зубами й прикипів до нього…

Він випив усю воду і знесилено відкинув голову на каптур спальника. З-під опущених вій викотились дві сльози і затремтіли в куточках очей.

– Спасибі… Спасибі, добрий чоловіче… – ледь чутно прошепотів він.

– Хто ти і як опинився у пеклі цієї диявольської пустелі? – Схилившись над ним, запитав я.

– Мене звуть Вокаш, Леррі Вокаш. Я принц, син короля Сурда Третього.

Вокаш говорив із зусиллям, роблячи великі паузи між словами.

– Мій батько володар великої країни, але малого народу, тому що більшу частину території займає пустеля, і лише в окремих оазах мешкають люди. У найбільшому й найкрасивішому Рожевому оазисі знаходиться резиденція мого батька – Рубіновий палац, місце, де я народився і виріс… Дай ще води, добрий чоловіче.

Я відкрив останню флягу і дозволив Леррі Вокашу зробити кілька ковтків. Віддихавшись, він продовжив:

– Нещодавно мирне й спокійне життя в нашій оазі було порушене. Якісь озброєні люди перебили нечисленну охорону, схопили батька, матір, братів, поглумилися над їхніми жонами… Мені одному вдалося втекти. Але без води в пустелі далеко не втечеш… Я надіявся дійти до найближчої оази, але збився з дороги і помер би, якби не ти. Навіть не знаю, як віддячити тобі… Звідки ти з’явився, мій великодушний рятівниче?

– Звідки з’явився… Це довго розповідати. А дякувати мені не треба. Подяка за будь-яку дію містить у собі припущення можливості зворотної дії.

– Я зрозумів тебе. Ти – дивна людина. У давнину людей, подібних до тебе, називали святими.

– Та ні. Я людина звичайна. А святі – це діти, яких ми, дорослі, ще не встигли навчити всьому тому, що голосно йменується “життєвою наукою”.

– Не можу повністю погодитися з тобою. Адже мерзотники, які напали на паш дім,– також люди.

– Це не люди. Двоногі звірі… Навіть ні, це образа для звірів… Виродки, яких треба безжалісно знищувати. Бо якщо не винищити їх, то вони занапастять увесь світ. Тому що вони несуть морок і бруд у світлі й чисті людські душі. А це навіть страшніше за фізичну смерть.

– У мого батька був радник, мудрець Аттах, древній, як сама пустеля. Він казав, що в кожній людині є грудочка бруду, розчавивши яку, можна закаламутити, запаскудити всю душу… От тільки звідки в чистій і світлій душі береться бруд? І чи існує, взагалі норма для кожної душі? Може, бруд – це норма, а чистота і світло – відхилення, рідкісний виняток? – Від слабості й хвилювання Вокаш задихався, судомно ковтаючи гаряче повітря.

– Я не мудрець, і моя відповідь не може претендувати на звання абсолютної істини… якщо така взагалі існує. Але я впевнений: бруд у людській душі не може бути нормою. Це настільки ж протиприродне, як те, що сонце могло б бути чорним!

– Як те, що сонце могло б бути чорним… – повторив Вокаш.

12

До оази ми дісталися вже глухої ночі. Вокаш зміцнів настільки, що міг йти, лише злегка спираючись на моє плече. Однак мої сили вичерпалися. Я звалився в густу траву, і важкий чорний сон проковтнув мене.

Незважаючи на надмірну втрату сил, я прокинувся рано, ледь-ледь почало розвиднятися. Все тіло немилосердно судомило, неначе вчора мене побили, не залишивши живого місця. Поряд зі мною, обійнявши рюкзак, спав Леррі Вокаш. Він посміхався – мабуть, снилося йому, що він обіймає свою красуню-жінку Лалу, про яку учора багато розповідав. А може, грався уві сні зі своїм трьохрічним сином… Яким жорстоким буде для нього пробудження!

Я підвівся й роздивився навколо. Оаза була невеличкою – з десяток пальм, два–три джерельця з блакитною водою, висока густа трава з кількома острівцями вічнозеленого чагарника. У мене за спиною громадилися могутні валуни, а біля самої води виднівся гостроверхий намет. Його вигляд чомусь одразу викликав невиразне відчуття тривоги. Я перевірив люгер, який висів під пахвою у кобурі, і обережно рушив до шатра.

Постріл розпоров передсвітанкову тишу. І наче спрацював якийсь перемикач, що вже вкотре змінив плин часу: тільки що спокійний, плавний, він завирував, здибився, розпався на згущені, сповнені дії миттєвості.

Стрибаю вбік, падаю у траву, і одразу ж відповзаю назад. Леррі перелякано й здивовано глянув на пістолет у моїй руці – постріл розбудив його, але він ще не може втямити, що відбувається навколо.

– Хапай рюкзака й повзи до валунів! – крикнув до нього. Він мовчки підкорився – добре, що вистачило розуму не задавати зайвих запитань.

Визираю з-за валуна – мені треба побачити, хто стріляв. І липким холодком проймає душу…

Із шатра – тепер я добре бачу його зловісний чорний колір – одна за одною виповзають огидні фігури в сірих балахонах: одна, друга, третя… Вони схожі, як близнюки. Чи мені не впізнати ці бридкі, зморщені жовті фізіономії!

По-пластунськи відповзаю ще далі назад і двома короткими перебіжками долаю відстань до валуна, де сховався Леррі. На його обличчі здивування змінилося на жах.

– Це вони… увірвалися тоді вночі до палацу, – шепоче він, і очі, здається, ось-ось вилізуть на лоба. – Вони вб’ють нас!..

– Облизня схоплять! – вичавлюю крізь зуби, влаштовуючись якомога зручніше. – Звідси вони нас не викурять, це – природна фортеця. А патронів у мене вистачить. Шкода, ще одного пістолета немає…

Жовтих карликів близько дюжини. Вони наближаються, дрібно переступаючи, і охоплюють валуни напівколом. До животів притиснуті короткостволі пістолети-кулемети. Ловлю на мушку самого дальнього – з ближніми встигну дати ради. Люгер б’є несхибно, і один карлик падає у траву, скошений кулею. Стріляю ще двічі, і ще дві душі відлітають до своєї домівки – у пекло…

Інші карлики залягли і відкрили ураганний вогонь до моїй схованці. На голови посипалися крихти граніту, але дістати мене тут може тільки сліпий рикошет.

Раптом зліва й справа помічаю хвилеподібний порух трави – наші вороги змінили тактику. Поки декілька карликів поливають наше укриття свинцевим дощем, інші повзуть сюди, намагаючись узяти нас у кліщі.

“Паскудна справа, – проноситься в мозку. – Цілком зрозуміло, чим це нам загрожує”.

– Доведеться відійти на другий рубіж оборони, – звертаюсь до Леррі Вокаша, котрий примостився трохи позаду. Навіть крізь темпу смагу на його обличчі проступила смертельна блідість.

Відповзаєм глибше між валуни і нарешті опиняємся на невеличкому п’ятачку, надійно захищеному з усіх боків гранітними брилами. Сюди веде лише один шлях – вузький і довгий прохід між камінням. Чудово буде видно кожного, хто поткнеться до цього коридора.

– У цій мишоловці можна перелускати купу народу, – намагаюся заспокоїти тремтячого принца.

Карлики дуже скоро відчули зручність моєї нової позиції, вкрай небезпечної для них. Тричі з диким галасом кидалися вони на штурм і тричі відкочувалися назад, щоразу залишаючи на кам’янистій землі вбитих. Нарешті їхні атаки припинилися. Я видерся на найвищий валун і побачив, як вони радяться, зібравшись у коло.

Час упорядкував свій плин, секунди перестали наскакувати одна на одну, і тут я з жахом зрозумів, що небезпека бути вбитим у перестрілці – ще далеко не найстрашніше… Сонце вже відчалило від берега-обрію і косими, ще не дуже розпеченими променями почало пристрілюватися до нашої фортеці. Страшно навіть уявити, що буде, коли за годину-другу воно обрушить на нас вогненну Ніагару, спопеляючи все живцем, розпікаючи гранітні камені до страхітливого жару.

– Леррі, – прохрипів я, ледве повертаючи язик, уже пересохлий від самої думки про спеку, яка на нас чекає, – треба роздобути води. Якою завгодно ціною, інакше засмажимося живцем. Це буде гірше, ніж смерть від кулі. Ти вже відчув на собі, що таке смерть від спеки й спраги…

– Але… як?! – у Вокаша дрібно цокотіли зуби. – Адже там… вони. До води не підійти.

– Я вискочу з-за валунів, почну стріляти, відверну їх увагу. Ти візьмеш рюкзак, збереш усі порожні фляги і спальний мішок і непомітно вислизнеш з отого бічного проходу між валунами. Бачиш? І одразу – у траву! Підповзеш до води в тому місці, де трава найгустіша й найвища. Тільки не поспішай і повзи обережно, щоб себе не виказати… Набереш води, добре намочиш спальника і сам нап’єшся досхочу. Потім тим самим шляхом повернешся. Зворотний шлях для тебе буде легшим… Це єдиний шанс, щоб вижити. А вночі виберемося звідси під захистом темряви. Згоден?

Вокаш мовчки кивнув.

Коли у нього все було готове, я вибіг з проходу, загорлав якусь нісенітницю і кілька разів вистрелив у ворогів, які зосередились на траві метрів за двісті. Краєм ока я помітив постать Вокаша, який шугнув у трав’яне море, і за мить прожогом скочив назад – у прохід між валунами. Приголомшені карлики не спромоглися навіть на жоден постріл у відповідь. Хтозна, може, вирішили, що я збожеволів. Уже коли я знову видряпався на свій спостережний пункт, пролунало кілька пострілів – просто так, для годиться.

Потяглися виснажливі хвилини чекання. Чекання – це завжди річ украй неприємна й нудна, його видумав не інакше як ворог роду людського. Але бувають обставини, коли воно стає нестерпним. Чекання засудженого на смертну кару в’язня, який послав прохання про помилування на найвище ім’я, – хіба тільки з таким могло зрівнятися моє чекання. Ось тільки для повноти вражень в’язня треба було б посадити в розігріту на повільному вогні пательню…

В оазі все наче повимирало. В усякому разі на тій її частині, куди сягав мій зір, не було помітно жодного руху. Навіть карлики, що пильнували мене, зникли кудись, мовби злилися з травою. Вогненне око сонця непомітно рухалося по небу, підбираючись до зеніту, і все більше пашів вогнем кам’яний мішок, у якому я опинився. Тривожні передчуття осами роїлися в душі.

“Зачекаю ще трохи і буду пробиватися до води. Краще смерть від кулі в бою, ніж оце пекло”, – вирішив я.

Перезарядивши люгер і напхавши патронами кишені, я вже примірявся було до рішучого ривка, щоб вибратись із своєї надійної, але вкрай некомфортабельної схованки, як раптом почув крик, автоматні черги, і в проході раптом з’явився Леррі Вокаш з мокрим рюкзаком. У мене навіть не камінь – гора впала з серця, я радісно посміхнувся і обійняв Вокаша.

– Ну, це пречудово!.. А ти молодець. Я вже було засумнівався, правду кажучи, думав, не витримаєш. Але витримав! Отож ми й розрахувалися з тобою, ось і ти свій людський обов’язок виконав… Дуже втомився?

– Та нічого… – Вокаш відвернувся.

– Чого ти скис? Я від радощів навіть спеку перестав відчувати, тим паче, що води в нас тепер – море!

– Еге ж, море, – сказав Вокаш. – Ти пий, пий, – запрошував настирливо. – Я з джерела напився. Досхочу.

Він вперто уникав мого погляду.

“Дивакуватий він якийсь”, – подумав я, відкриваючи флягу і розкошуючи від передчуття тої незмірної насолоди, яку можна відчути, лише вгамовуючи смертельну спрагу. Нарешті роблю ковток… Але що це? Чиїсь залізні пальці на горлянці… Який біль у легенях! Дайте повітря! Що це так затискує віддих? Не розумію… Ні, не хочу розуміти страшну істину… Чому таке сліпуче і отруйно-бліде небо навалилося на мене?.. І чому на ньому чорне сонце? Чорне сонце…

13

Дивно. Міріади холодних вогників у чорноті. Де я? Мабуть, це ніч і зорі сяють на небі… Я бачу їх. Значить, повертається свідомість… А тіло? Чому я не відчуваю його? Спробую поворухнутися… Але ж який нестерпний біль! О-о-о! – навіть застогнав. Здається, живий…

Я лежу неподалік від багаття, навколо якого сидять ще кілька осіб. Темно-червоні відблиски химерно танцюють на їхніх обличчях, кривавим вогнем відсвічують очі. Трохи далі – шатро. Руки й ноги в мене зв’язані: тепер зрозуміло, чому все так болить – гостро і пронизливо.

Придивляюся до тих, що сидять біля вогнища. Шість постатей в однакових балахонах. А-а, старі знайомі. Мабуть, вціліли після перестрілки. І Леррі Вокаш тут – сидить нерухомо з похиленою головою, втупившись у полум’я. І ще хтось – високий худий чоловік у темно-синьому комбінезоні, з жахливо синім обличчям… Ось він озирнувся і пильно подивився на мене. Очі в нього каламутно-зелені, як затягнуте ряскою болото, але в їх глибині блимає затаєний диявольський вогонь.

– Прокинувся наш герой, – голос у нього різкий, гортанний, я нібито вже десь чув його…

Вокаш звів голову і теж подивився на мене, нишком, злодійкувато, – і миттю відвернувся.

– Хто ти? – прохрипів я.

Моторошно посміхнувся Синій.

– Багато імен у мене, всіх не перелічити… Бояться імені мого діти і дорослі, малі племена і великі народи… Мене проклинають і моїм ім’ям проклинають, але й віддають мені вічні душі свої. Я ніде – і скрізь; зі мною борються, але я непереможний. А дехто вшановує мене, як бога свого, молиться на мене.

– Але ж ти повинен бути чорним. Колір ночі, колір жалоби, колір смерті. Чому ти синій?

– Все тече, все змінюється. Чорний колір давно вийшов з моди, от і довелося перефарбуватися. Треба йти в ногу з часом! А попереду ще цілий спектр… Гляди, й до ангельського білого кольору дійду, – Синій зареготав.

– Не дійдеш. Я вб’ю тебе, – озвався я спокійно.

– Ти самовпевнений, юначе. Але сміливий. Раніше зі мною намагалися боротися нікчемними й порожніми молитвами, і лише в релігійних легендах архангели видобували проти мене мечі… Ти перший, хто пішов на мене зі зброєю в руках. Але знищити мене неможливо, бо я – частина вас, людей, я живу в кожному з вас.

– Ти живучий, це так. Але все одно тебе знищать: я або хтось інший, або всі разом, об’єднавшись, розчавлять тебе і викоренять усю оту мерзоту, яку ти встиг наплодити в нашому чудовому світі… Чим ти купив оцього покидька? – кивнув я в бік Вокаша.

– Він найзвичайнісінька людина, анітрохи не гірша й не краща за інших. Але в ньому живе частинка мене, і я звернувся до неї, і вона виявилася сильнішою за те, що ви називаєте совістю. Я пообіцяв йому повернути сина й дружину, сите життя… все як завжди. Він недовго вагався, і поніс тобі отруєну воду. Окремий випадок загальної схеми, яка здебільшого діє безвідмовно.

– Помиляєшся, Синій. Тобі вже зараз нелегко, мусиш викручуватись, пристосовуватись, шукати нових шляхів… навіть забарвлення змінювати, подібно до хамелеона. І буде дедалі важче, поки тебе не знищать або ні в кому вже не залишиться твоєї частинки, і тоді станеш ти звичайнісіньким опудалом, змарнієш і сам по собі здохнеш. На що б ти не поставив – на почуття чи розум людини, все одно ти приречений, бо хоча й велика твоя влада і широка сфера її застосування, але вона мас свій кінець. А розвиткові людини немає межі, він безконечний, а безконечне завжди перемагає кінечне, обмежене.

– Це все балачки. Поки що перемагаю я, і кінець кінцем я змарную рід людський, винищу його… точніше, ви самі знищите себе, жалюгідні пігмеї, що уявили себе володарями Всесвіту… І клянуся пеклом, це буде стократ жахливіше вигаданого вами страшного суду!

– Раніше я всаджу в тебе кулю!

Від нестримної люті зсудомилась і без того огидна пика Синього.

– Ти помреш страшною смертю!

Я демонстративно позіхнув і відвернувся.

– Може, ти хочеш сказати, що тебе не цікавить доля Ізольди? – вкрадливо проказав Синій.

Я здригнувся, повернувся трохи різкіше, ніж треба було, й застогнав від всепронизуючого болю.

– Де вона? Що тобі відомо про неї? – видихнув я, пропікаючи його поглядом.

Синій тріумфально вишкірив зуби.

– Еге ж, пройняло! Велика сила не може міститися у слабій оболонці! Це зайвий раз доводить, що всі твої балачки про якусь там всесильну людину, що розвивається безконечно, не варті навіть виїденого яйця. Люди назавжди залишаться у мене ось тут! – і він простяг до мене затиснутого кулака. – А ти, щеня, виявився таким же слабеньким, як інші, – насмішкувато прорік він після торжествуючої паузи. – Втім, цього варт було сподіватися. Ти мене перестав цікавити, отже, прощавай. Завтра на світанку ти помреш…

Синій підвівся і почвалав до шатра. За ним рушили карлики. Біля вогнища залишився скоцюрблений Леррі Вокаш.

– Геть звідси, – сказав я, – не опоганюй останні години життя.

Вокаш підвівся і кілька секунд стояв, закривши обличчя руками. І зненацька гарячково, з надривом зашепотів:

– Я негідник, остання сволота, мерзотник! Так, так, так! Я зрадив тебе – того, хто врятував мені життя! Але ми й так мусили загинути, обидва, а ще мої син та дружина. А так… Нехай моє життя і ламаного шеляга не варте, але ж… дитина і жінка! Невже ти не зрозумієш Цього і не пробачиш мені?!

– Розв’яжи мене, – сказав я.

Якийсь час він дивився на мене божевільними, виряченими очима, нечутно відкриваючи й закриваючи рота, як риба на суходолі.

– Але ж… тоді загину я, моя дружина й син! Ні, ні! Я не можу зробити цього! Ти повинен умерти, щоб врятувати нас…

– Тоді облиш мене, – я відвернувся, щоб не бачити його очей і тремтячого підборіддя.

– Так-так, я піду, я зроблю як ти хочеш, тільки пробач мені… Я буду молитися за тебе! Пробач мені!

– Навіщо тобі моє прощення?

– Щоб очиститися від гріха. Пробач, заклинаю!

– Диявол простить… Йди геть!

Вокаш раптом заверещав, як недорізане порося:

– Ненавиджу!.. Ненавиджу! Чистеньким хочеш бути? Тьху на тебе, тьху, син гієни й шакала, виплодок зміїний! Ненавиджу!

Він кинувся на мене, кусаючись і дряпаючись, поки я, приловчившись, ударив його обома ногами в груди. Він відлетів і впав, уп’явшись у траву скоцюрбленими пальцями та надривно схлипуючи. Я навіть ненавидіти його не міг, бо відчував лише огиду, і відвернувся.

Він пролежав хвилин із десять, а потім поповз у темряву з гарчанням, оглядаючись, наче побитий пес. Я перечекав ще кілька хвилин і, тамуючи біль, поплазував до вогнища – звиваючись по-зміїному та перекочуючись. Руки й ноги в мене були зв’язані обрізками капронового шнура, який я прихопив з намету Льотчика. Вже вкотре з вдячністю згадую про цю надзвичайну людину! Адже капроновий мотузок, міцний за звичайних умов, дуже швидко плавився у вогні.

“Якби він був живий! – промайнула гірка думка. – Я б розповів йому, як його шнур урятував мене…”

Я наблизив руки до вогню. Струмінь пекучого болю пронизав моє тіло. Але шнур витончився и урвався, звільнивши руки. Вузол на ногах ледве розплутав пальцями. З нелюдським зусиллям став на ноги… зробив крок… другий…

Ось і джерело. Скидаю одяг і занурюю в чудову прохолодну воду спочатку руки, голову, потім сповзаю весь… І п’ю, п’ю… Змучене, понівечене тіло розкошує. Але ж чим загасити несамовиту пожежу в душі?..

Виходжу з води, одягаюсь і лише тоді помічаю, що вірний люгер відтягує кишеню. Але навіть зрадіти не стає сили. Полишаю цю кляту оазу і крокую в ніч, у пустелю, по зірках визначивши напрям на північний схід, де на мене чекає рятунок, життя… й нова боротьба.