Текст книги "Струм і мережі. Довгий шлях в лабіринті. Позичена смерть"
Автор книги: Юрій Іваниченко
Соавторы: Володимир Шаров,Валерій Шпаков,Олександр Соболь
сообщить о нарушении
Текущая страница: 1 (всего у книги 20 страниц)
Струм і мережі. Довгий шлях в лабіринті. Позичена смерть
Повісті
Художнє оформлення Боженка В.Ф.
Рецензенти М.М.Медуниця, М.Б.Славинський, В.Ф.Баранов
© Видавництво “Молодь”, 1988
Юрій Іваниченко
Струм і мережі
Детективна повість
1. Льоня
– Усе, – випростався Лукін, – шабаш. Можна обідати, Федоровичу?
– Ще ні, – відгукнувся з далекого кутка бригадир Степан Фонарьков. – Зараз мене підкинеш на сто вісімдесят шосту, а сам – на двісті шосту підстанцію, ввімкнеш чарунку.
– Може, пізніше?
– Таке скажеш! Треба погасити трансформаторну підстанцію, адже після обіду зразу ж за роботу. Та не забудь переключити, бо повбиває хлопців до бісової матері. Ось розпорядження.
Почувши шелестіння, Льоня здогадався, що Фонарьков подав електромонтерові-водію письмове розпорядження.
– Що ж, зрозуміло, – зітхнув Лукін, – у мене накладок не буває.
І пішов до виходу.
– Ключі в тебе? – запитав бригадир.
– Атож.
– Здаси робоче місце й замкнеш двері.
Льоня, вивернувши руку, притримував округлу головку болта й водночас другою рукою притискав хомутик. Наживляв гайку, подумки кленучи, як і всі лінійники, конструкторів чарунки. Це ж треба додуматися – загнати блок у такий кут, що доводиться перед чарункою, ніби перед королевою, на колінах стояти.
– «Под крышей дома твоего…» – замугикав пісню.
Кроки Фонарькова стихли. За хвилину хряпнули дверцята вантажівки, застрекотів стартер, зачмихав мотор.
– Сомов! – гукнув бригадир. – Ти теж наглядай.
Сомов визирнув з-за перегородки і щось пробурмотів.
«За ким і навіщо? – здивувався Льоня. – Якщо й наглядати, то не за мною. А ось на тому боці є за ким. І чого це пі сіло ні впало Фонарьков сьогодні такий сумирний та тихий? Ніби щось замислив. Та біс із ним».
Льоня знову тихенько заспівав. Зненацька ще раз хряпнули дверцята – з’явився Фонарьков.
– Льоню, ти сітку за мною замкнеш? А то ще якийсь дурень ускочить.
– Не треба, – озвався Сомов, – я наглядатиму.
– Гаразд. Постарайся до перерви закінчити, збери все, заземлювачі зніми й зачини камеру. Щоб уже не повертатися сюди. І – на обід. Лукін по тебе заїде.
– Впораюся.
Льоня подумав, що Сомов, напевне, не встигне пообідати – залишити установників, котрі монтували лічильники максимуму на другому боці підстанції, без нагляду він не може, а ті продлубаються хтозна-скільки. А втім, Рем Євтихійович якщо не пообідав, то раніше з роботи чкурне, а про цих нехай хтось інший дбає, хоч сам тамбовський вовк.
Нарешті Льоня прикрутив гайку. Тепер усе. Перевірити – й гайда.
Як завжди пильно й ретельно, Льоня прокрутив усі різьбові з’єднання в своїй і лукінській чарунках, посмикав приводи й замкнув по черзі дверцята.
Крізь причинену, але не замкнену металеву решітку – внутрішні двері – в підстанцію сочилося тепло й світло літнього дня. Льоня раптом із подивом відчув якесь незрозуміле хвилювання, і йому нестерпно захотілося туди, на волю, до світла… Хоча, здавалося б, чому хвилюватися? Та, згадавши про вкрадений набалдашник, який нещодавно побачив у «Жигулях», і про непевні здогади зціпив зуби. Ні, не за таких накладали головою хлопці… І не за таке…
Начебто все.
– «Под крышей дома своего…»
– І я пошабашив, – сказав Льоня. – Перевіриш?
– Після тебе? – Навіть через дротяну сітку, яка розділяла камери трансформаторної підстанції, було видно, як смачно позіхнув Сомов. – Ще з рік тому слід було перевіряти. А тепер, слава богу, й мене повчити можеш. Збирай цяцьки та сітку замкни. Коля буде з хвилини на хвилину.
– А ми? – занепокоївся установник.
– Ви – пішки, – задоволено всміхнувся Сомов.
– З вами каші не звариш, – розгнівався Валентин.
Льоня відкрив забруднену брезентову сумку й сяк-так повкидав туди ключі та рукавиці. Залишилася дрібниця – зняти запобіжні накладки, переносні заземлювачі й змотати загородження.
Знявши заземлення з шинодротів обох чарунок, підійшов до переносного загородження, точніше кажучи, міцного мотузка з попереджувальними табличками.
Таблички він акуратно склав стосиком, відв’язав один кінець мотузки і, змотуючи його навколо кулака, побачив, що в загородженому секторі на низьковольтному шинодроті, який, як усі знали, не діяв, стоїть переносний заземлювач, а на губки рубильника накладено запобіжну діелектричну прокладку.
«Гарантія – на двісті відсотків», – подумав Льоня і, відклавши мотузку, підійшов до рубильника. Залишати заземлювач і накладку, ясна річ, не можна було – камеру він повинен замкнути. «Под крышей дома моего…» Підсвідомо відзначивши, що заземлювач, припасований абияк, сірого кольору (його бригада користується зеленими), Льоня простяг руку, щоб зняти з рубильника діелектричну накладку. І раптом побачив, як із крайньої губки рубильника вихопилася й уп’ялася в руку голуба змійка. Якусь мить він ще відчував, як спопеляючий потік пронизує тіло, але так і не встиг збагнути, що сталося…
2. Із стенограми
(Розмову ведуть усі члени комісії розслідуванню причин нещасного випадку, який трапився на підстанції)
– Невже всі перемикання хибні? Якщо так, то слід притягнути до відповідальності Лещука.
– Перемикання на сто вісімдесят шостій і двісті шостій підстанціях справді знеструмили дільницю. Вони були необхідні для безпечної праці на новому місці.
– Отже, все зроблено правильно?
– Безперечно. Якщо не брати до уваги, що вони одночасно підготували ланцюг, яким і пройшов струм.
– Ти ба, яка випадковість…
– Так, випадковостей тут чимало. Хлопець випадково, невідь чому не зважає на загородження, так само випадково торкається до губок рубильника, а в цей час випадково з’являється струм… Наслідок – юнака вбито… А двері зачинені… І всі роз’їхалися…
– Хіба не трапляються нещасні випадки?
– Але ж загородження вже було знято!
– Не в цьому річ. Там же відстань – усього два метри. Ступив крок, спіткнувся, руку простяг, щоб не впасти, – і все. Все вирішила мить.
– Та уявіть собі, якщо ми, фахівці, відразу не розібралися, то хто міг вирахувати наперед? Подати напругу, зяяти напругу, й знати, коли само?
– А може, хтось навмисне?..
– Шкода хлопця, в армії було несолодко, тепер би тільки жити, а воно он як повернулося…
– Підсумуємо: причин, які могли б призвести до злочину, поки що немає, сумнівний сам спосіб його заподіяння, і невідомо, хто міг таке скоїти.
– Чому «злочин»? Невже інших припущень немає?
– У мережах, на жаль, різне трапляється, але ми, навіть караючи людей, про злочин мову не ведемо. Недбальство, неуважність – це так… Але ж не злочин!
– Ось нещодавно практиканта вбило – працював з несправною штангою…
– Кожен випадок унікальний, тим-то не можна міряти все на один копил. Крім того, у цій справі є чимало незрозумілого. А тому пропоную не квапитися з висновками.
3. Сашко Левашов
Спека навалилася враз, щойно сонце піднялося. Пахло порохнявою й розпеченим асфальтом, а маленький струмочок, здавалося, тільки посилював задуху.
Сашко тупцював у затінку біля адміністративного корпусу. Допалюючи цигарку і намагаючись стримати хвилювання, озирнувся довколо. Не найкраща місцина, але бувають і гірші. Що ж, будь, що буде!
Недопалок полетів у ящик з піском, і Сашко, поправивши шапочку, ступив у довгий коридор. Після спекотного сонця він здавався темним, як погріб, та, призвичаївшись, хлопець побачив двері з написом «Відділ кадрів».
Сказав, що із бюро по працевлаштуванню прислали, поклав на стіл документи. «І ось…» – промимрив, простягаючи папірця.
Старший інспектор, дебелий, з брезклою шкірою, відставник, анітрохи не зрадів, переглянувши документи та уважно перечитавши довідку про дострокове звільнення з колонії. Але й не спохмурнів: хлоп’яче обличчя аж випромінювало непідробну безвинність та доброту. І характеристики з колонії були не з найгірших, а кадровик був певен, що там зайвого слова для годиться не напишуть. До того ж підприємству були потрібні люди, надто влітку, тим більше – електромонтери третьої групи допуску. Розмова зав’язалася, із розпитів інспектора Сашко зрозумів, що пощастило: він буде тут працювати. Кадровик за звичкою попередив: передусім – трудова дисципліна, контроль. Сашко це розуміє, буде старатись, а строк заробив, бо був по-дитячому наївним, тепер же взявся за розум. До спиртного в нього алергія, тому випивати не буде. Погомоніли, позітхали разом, і все було вирішено. Після медкомісії та інструктажу одягнув новеньку брезентову робу, а через дві доби Левашов уже крокував у ній, мимоволі підлаштовуючись під ходу майстра лінійників, у найглухіший закуток двору, туди, де під навісом відсвічували жовтим і червоним машини оперативників.
Збоку, ближче до стіни будинку, стояв дерев’яний столик, круг якого на лавах сиділо четверо – друга оперативно-ремонтна бригада. ОРБ-2, бригада Фонарькова.
Новачкові, звісно, вже розповіли, що в бригаді нещодавно трапилося нещастя – загинув електрослюсар. Після цієї трагічної події Фонарькова тимчасово перевели на нижчий розряд з меншою оплатою. Та фактично, як зауважив майстер, мало що змінилося: керує, як і раніше, Фонарьков, хоча розписується в журналі й несе відповідальність Сомов.
Тепер Сашко й сам побачив, хто керує бригадою. На столі лежали синьки – оперативні схеми району мереж. Заглядаючи до пошарпаного зошита, екс-бригадир Фонарьков, міцний, налитий снагою молодик років тридцяти з жорстким обличчям, планував, що належить зробити.
Підійшовши до столу, майстер привітався, за ним – і Сашко. Обличчя хлопця сяяло добродушністю. І ніяких особливих зусиль: варто було сказати собі, що зараз тебе чекає зустріч із чудовими хлопцями, і не просто зустріч – з цієї хвилини зав’яжеться довга з ними дружба – й будь ласка! Губи розпливлися у приязній усмішці, очі привітно заясніли, і від усієї постаті віяло якоюсь покірною лагідністю. Знав, добре знав Сашко цю властивість своєї зовнішності.
– Ага, трудові резерви прибули. – не привітавшись, Фонарьков уколов гострим поглядом. – Учень?
– У нього третя група, – відповів за Сашка майстер, – але була велика перерва, отож узяли за другою. До самостійної роботи поки що не допускається. Нехай попрацює під наглядом. Я на вас, Сомов, покладаюся, – звернувся до чоловіка, котрий сидів збоку. – Одного не залишати.
– Ми техніки безпеки не порушуємо.
З тону, яким вимовив останню фразу майстер і як йому відповів Фонарьков, Сашко здогадався: після загибелі Крячка – прізвище електрослюсаря запам’яталося – стосунки між ними були напруженими. Хлопець з першої миті відчув фальш і упередженість у взаєминах, словах і зрозумій, що трагічний випадок, як усяке горе, не здружив, а навпаки, породив ворожнечу.
– І не порушуйте, – твердо сказав Лещук. – Хлопця я залишаю. Введіть у курс справи – й до роботи.
– Розкомандувався, – пробурмотів русявий хлопець.
Лещук багатозначно помовчав, утупивши в нього докірливий погляд, а відтак неспішно, ніби виконуючи ритуал, вибив із пачки цигарку і, тричі прим’явши мундштук, запалив.
Усі мовчки стежили за його рухами, лише Фонарьков озвався, зловтішно посміхаючись:
– Ти помиляєшся, Федю. Просто в нього робота командна. Начеб і не хоче собачитися, та погони труть.
– Що ж, – не розгубився майстер. – Навчай. Готуй гідну зміну. А потім вони і тобі покажуть…
Сашко зненацька здогадався, що Лещук не договорив три слова: «Як ти йому». Здогадався… та лише закліпав пухнастими віями, переводячи погляд з одного на другого.
Після паузи Фонарьков уже спокійно сказав:
– Гаразд. І справді, час вирушати. Тебе як звуть?
– Олександр Левашов. Можна Сашко.
– На мережах працював?
– Більше на електроустановках.
– На мережах простіше. Сідай із Федором на машину, поїдемо, в дорозі й дізнаєшся, що і як.
– Отак зразу? – здивувався Сашко. – Я миттю… – й почав швиденько тицяти всім долоню.
Лещук постояв, поки хлопець знайомився з ремонтниками, й подався геть.
– Ну, рушай, – наказав Фонарьков.
Федя, хвацько зсунувши на потилицю пластмасову каску, перекривив Лещука, сплюнув, потім, майже не відштовхуючись, звичним рухом підтягнувся на рипливому борту кузова, перебрався через нього й подав Сашкові руку:
– Залітай сюди.
Рука в Кобзєва була міцна, м’язиста – хлопця ніби краном піднесло вгору.
Третім у кузов по драбинці неквапливо піднявся Сомов. Здавалося, він зовсім не засмутився, що поїде у фанерній будці, а не як бригадир – у кабіні.
– Сідайте, Реме Євтихійовичу, – відсунувся на краєчок лавки Сашко.
Лукін завів мотор; згорнувши схеми, у кабіну сів Фонарьков.
– Бач, який головатий, – кивнув на новенького Федір. – Одразу твоє ім’я запам’ятав.
– Авжеж, не такий, як ти, – вдоволено всміхнувся Сомов.
Вантажівка виповзла з-під навісу й, обминаючи вибоїни у старому, чи не довоєнному асфальті, покотила до брами.
4. Віка
Очі в неї були різних відтінків: одне – з просинню, друге – з прозеленню. Зіниці, виразні і надміру розширені, вражали глибиною. Віка, приховуючи короткозорість, ніколи не носила окулярів і тому мимоволі примружувалася. Вона була урочисто, навіть визивно вродлива, проте відчувалося, що ця краса недовговічна.
А втім, Барон про це не думав.
Він був набагато старший за Віку, та, пізнаючи її дедалі ближче, переймався тривогою, бо все більше і більше відчував порожнечу у їхніх стосунках.
Усе, що Барон знав про Віку, було приблизним і поверховим. Але настільки ж незвичайним, як і Віка. Її судження були ніби й правдиві, щирі, але часто вона переповідала не те, що було насправді, а те, що їй видавалося чи спадало на гадку в останню мить.
Баронові здавалося, що Віка дорослішала повільно. В її розповідях про себе п’яти– десяти– й п’ятнадцятирічну учувалася така ж покірність і дивом збережена, загострена дитяча спостережливість.
До того, що відбувалося в її родині, вона ставилася іронічно й скептично, як і до всього на світі. Найбільше кепкувала з батька. Він, з її розповідей, – похмуре чудовисько, мало не людожер, хоча вряди-годи бував щедрим і довірливим.
Дружину Варвару, матір Віки, він, очевидно, дуже любив. Але одного дня виставив з дому обох її братів – гадав, що ті підбурюють сестру проти нього. Таки любив, по молодості де раз встрявав за Варвару у малі й великі бійки, але любив як спою власність, як річ і, напевне, саме від почуття власності смертельно, несамовито, нестямно ревнував.
Усе йому хотілося зробити по-своєму, не так, як у сусідів, а надто ж не так, як намовляли Варварині брати. Не раз і не двічі родина голодувала, коли він дурів: то по кілька разів пересаджував городину, то місяцями й не потикався на свою садибу, і вона густо заростала бур’яном. Купувати щось у місті (Шиліни мешкали на околиці) вважалося принизливим і ганебним, до того ж скупуватий хазяїн і зовсім звірів, сприймаючи витрату кожної копійки як трагедію в житті.
Важко було з ним Варварі й Віці, та помер Шилін раптово, залишивши маленьку доньку напівсиротою. Але Віка добре його пам’ятала; злилася, іронізувала, проте зберігала під час усіляких найнесподіваніших переїздів батькову фотографію.
І це видавалося дивним, бо вітчим (удівство не підкосило Варвару, навпаки, вона випросталася, звільнившись од шилінського незугарного кохання й непогамовних; ревнощів) леліяв Віку, всією душею тягнувся до неї, дбав про господарство. Втім, Віка швидко розкусила, що воно за птиця, цей Ликов. Хоч і роботящий та чуйний, він понад усе на світі любив красуватися, манірно удавати з себе добропорядного сім’янина.
Шилін у місто навідувався рідко, а Ликов киснув у чайних, тинявся по більярдних і крамницях. Приводив додому юрмища міських приятелів, а тим не подобалися ні спорохнявілі меблі, ані невибагливі наїдки.
З сусідами Шилін був відлюдькуватим і непривітним, приятелював хіба що з двома – трьома заможними господарями, які ні в двір, ні в душу нікого не впускали. Ликов же набивався до всіх, братався з кожним і ніяк не міг звикнути до того, що приятелі обдирали його як липку, так і норовили поцупити все, що погано лежить.
Спалахнули перші сварки. Раніше тиха та сумирна, Варвара (спробувала б гримнути на Шиліна!) дедалі частіше сварила Ликова і одного разу, коли той напідпитку тицяв облесливому незнайомцю шилінського годинника, по-жіночому смішно, але люто побила чоловіка.
Відтоді Ликов щез.
Тепер Варвара, ставна, русява, розповніла, жила з донькою, байдуже сприймала і допомогу, і залицяння слободських удівців та старих парубків. Заміж так і не вийшла, працювала нянею в лікарні, поралася по господарству, вирощувала квіти. Та неспокійним було материнське серце: тривожилася за доньку, яка все більше віддалялася, жила своїм, невідомим для Варвари життям, на все мала свій погляд, своє ставлення і ні материних напучувань, ні тим більше шкільних повчань не визнавала. Варвара розуміла: дочці потрібен батько. Не товариш, не подруга-ровесниця, безмежно віддана та щира, а саме старший друг, порадник, опора, взірець.
Щоб хоч якось вплинути на дівчину, Варвара склала для неї струнку систему заборон. Але те, що дозволялося, для Варвари було настільки простим і природним, що вона не могла його ні висловити, ні тим більше вкласти в душу доньки. Тому химерна єдність скепсису, іронії та здорового глузду, породжена родинними обставинами, дала змогу дівчині знайти не одну лазівку в системі материних заборон, а заодно й перейнятися відразою до обмежень, настанов та повчань. І як протест проти всього, що сковувало її волю, стали ранні зв’язки з чоловіками. Ще п’ятнадцятирічною вона ловила на собі їхні захоплені погляди: була довгонога, з пишним волоссям, жагучим поглядом і стрункою поставою. Віка почувалася дорослою, ба навіть особливою, п’янило навіть не вино, яким її щедро частували, а нові відчуття, погляди, руки… і все те, що виявилося не таким, як у книжках і кінофільмах… Та вірилося, вірилося: наступного разу неодмінно буде «те». Але «те» відсувалося все далі, і нове спокусливе життя з його насолодами видавалося уже звичним і необхідним. Ні вчинків, ні принципів близьких людей вона наслідувати не хотіла; її ламали, вчили й відучували, і з часом навіть те, що не було відкинуто, обпалювалося безнадією. Можливо, тому так рано прокинулося в ній гарячкове відчуття швидкоплинності життя, коли все неначе повз неї, повз неї…
Про майбутнє Віка не говорила ніколи. Барон усвідомлював, наскільки нетривкі і непевні їхні стосунки, і воднораз дедалі більше переконувався: залишити Віку він не зможе ніколи.
5. Сашко
Полуденне сонце заливало подвір’я спекотним промінням, яке блискітками вигравало в бризках старого фонтанчика, але біля навісу було прохолодно.
За столиком у затінку, знявши сорочки, сиділи Сашко і Кобзєв і догравали партію в шахи. Чорним було скрутно: кінь і тура почергово виганяли короля з усіх схованок.
– Ну, твоя взяла. Але наступного разу тримайся! – Федір поплескав Сашка по плечу, підвівся і попрямував до душової.
Сашко зібрав шали, потягнувся, із задоволенням відзначивши, що перший робочий день скінчився непогано, попрямував до виходу. Раптом, ніби про щось згадавши, зупинився, повернув ліворуч, скочив на ганок і постукав у двері кімнати, де розташувалася лінійна служба.
Лещук сидів за столом і виписував наряди.
– Доброго вечора…
– Який до біса вечір? – майстер витер шию зім’ятою хустинкою. – Ще й п’ятої немає. Якщо не горить, зачекай, я ось допишу…
Чекати довелося недовго. Сашко за цей час оглянув на стінах схеми й діаграми, погортав засмальцьований довідник.
Лещук поклав папери у течку.
– Зубриш? – кивнув у бік стіни зі стендами.
– Забув багато. А у вас, бачу, вимагають. У порту, де я раніше працював, також вимагали, але, звісно, не так суворо, – Сашко розвів руками. – А Кобзєв каже, що тут ганяють…
– Поганяєш вас… – Іван Михайлович насупився. – Учи як слід, А коли щось не зрозумієш – запитуй.
– Та ось зацікавило: навіщо потрібна така хитромудра церемонія – загородження, перевірки, нагляди, коли людей на робочих місцях немає?
– А раніше про це не думав?
– Ні.
– Зазубрював – і край?
Сашко махнув рукою: мовляв, саме так.
– Ростеш, значить, – констатував Лещук, – коли вже мислити почав. Якщо збагнеш суть правил, то й порушувати їх не будеш. Тим-то й цінні вони, що гарантують безпеку. – Він помовчав і додав: – Абсолютну, якщо всі приписи точно виконуються.
– Та воно так… – Кивнув головою Сашко й опустив голову. Лещук зрозумів: хлопець подумав про загиблого Крячка.
– Забувати про мертвих не можна, тим більше, що Крячко був хлопець хороший, – після паузи сказав майстер. – Але й боятися роботи не слід. То винятковий випадок. А ти будь уважним, правил технічної безпеки дотримуйся – й до ста років доживеш.
– Федя Кобзєв каже, що Льоня правила безпеки виконував.
– Це якщо з самим Кобзєвим порівнювати, – Лещук різко прим’яв мундштук цигарки й клацнув запальничкою. – А насправді Льоня не дуже зважав на всілякі приписи. Гадав, що після служби в Афганістані йому й сам чорт не страшний. – Майстер затягнувся цигаркою, відкинувся на спинку стільця. – Так, Крячко у дрібницях був педантом, прискіпливим і примхливим. Тому й роботу виконував акуратно. Але щоб правила… А ще про що Кобзєв просторікує? – ніби ненавмисне поцікавився Лещук.
Сашко махнув рукою:
– Та, мовляв, наряд неправильно виписали.
Лещук хмикнув і випустив довгий струмінь сизого диму:
– Степанові Фонарькову теж хотілося довести, що я не все врахував… Насправді ж усе було продумано: шинодріт – поза робочою зоною, за загородженням, тобто, вважай, ніби за стіною. Я вважав, що його варто винести з робочої зони, аби вважали діючим, не потикалися туди і заземлення не ставили. А ти, – спохопився Лещук, – не бери до серця. Можеш бути певним: для тебе техніка безпеки – гарантія на всі сто. І Кобзєв краще б не патякав, а думав. Він, бува, такі викидає коники – за голову візьмешся. Місяць тому устругнув: на щиті, ось тут, за моїми дверима, запобіжники міняли. Федір кепку зняв і без рукавиць тією кепкою – перевіряти напругу.
«Отже, випадок винятковий», – подумав Сашко й підвівся зі стільця.
– Що ж, спасибі за консультацію. Коли щось не розумітиму, запитаю в бригадира.
– Краще в мене. – Іван Михайлович багатозначно похитав головою: – Доброго він тебе не навчить.
– А мені здалося, що бригадир тямущий…
– Так, він знається на справі, але… Може, в іншу бригаду перейдеш? Є вакансії…
– Ні-ні, – поспішно заперечив Сашко, – я уже звикнувся, до мене непогано ставляться і Кобзєв, і дядько Рем, і Лукін… Та й стаття, самі знаєте, не скрізь візьмуть.
– Що ж, тобі видніше.
