Текст книги "Струм і мережі. Довгий шлях в лабіринті. Позичена смерть"
Автор книги: Юрій Іваниченко
Соавторы: Володимир Шаров,Валерій Шпаков,Олександр Соболь
сообщить о нарушении
Текущая страница: 18 (всего у книги 20 страниц)
– Ти ба, який знавець! А от моя половина вдається до косметики лише після сварки зі мною.
– Це чому?
– Щоб подратувати. Ну, й показати, яку жінку я втрачаю, – засміявся Тейтер.
– Ну, от і Рита могла нафарбуватися з тих самих міркувань.
– Ця суперечка пуста, – Кирил поглянув на годинник. – Не Коренєв це.
– А хто? – запитав я точнісінько так само, як п’ять хвилин тому Кирил.
Тейтер стенув плечима і щиглем далеко відкинув недопалок.
Уже четверта година, а заснути не можу. З голови не йде Рита. Хто ж її вбив? І якщо не Коренєв, то де він сам? Одна справа – поїхати до Рити. Це зрозуміло. Але тепер її немає. І Коренєва немає. Зник.
Повернувся на другий бік, заплющив очі. Дарма. Коренєв… Рита… Чи є якийсь зв’язок між зникненням першого і смертю другої? Ну, припустимо, вбивця – Коренєв. До Талліна він прилетів чотирнадцятого ввечері. А чому не одинадцятого? Або принаймні не дванадцятого? Давай по порядку. Одинадцятого була робоча субота: цього дня Коренєв зник. Наступного дня, у неділю, яка була робочою для нас, прийшла зі своєю заявою Коренєва. Чотирнадцятого Рита до обіду була на роботі. Так, так… Питається: де Коренєв пропадав три дні? В готелях не зупинявся, це встановлено. У Рити – теж. На квартирі в якогось знайомого? Можливо, але малоймовірно. Адже він рвався до коханої, і якщо незручно було зупинитися в неї, то, безумовно, зупинився в готелі – номер у твоєму розпорядженні, сам собі господар. І потім, саме чотирнадцятого Рита пішла з роботи, не спитавши дозволу в начальника. Куди? Невідомо. Де провела час від третьої години до тієї фатальної зустрічі? Напрошується висновок: Рита дізналася про раптовий приїзд Коренєва (або когось іншого) і змушена була піти з роботи. Отже, Коренєв (або хтось інший) приїхав чотирнадцятого не ввечері, а вдень або навіть уранці, інакше як би він повідомив Риту про свій приїзд? Знову не тримається купи: адже Риту до телефону ніхто не кликав, а телефон єдиний – у кабінеті начальника. А якщо цей “хтось” приїхав увечері, як він зв’язався з дівчиною? Робочий день скінчився. Вдома у Рити телефону немає. Можливі два варіанти: напередодні надіслав телеграму або ввечері чотирнадцятого пішов до Рити додому. Але ж непривітна Ритина тітка запевняє, що ніхто не приходив. Голова йде обертом… Залишається телеграма. Отже, слід завтра побувати в поштовому відділенні. А зараз – спати…
На першому поверсі нового будинку пошти навпроти готелю “Віру” розташувалися кабіни міжміського телефонного зв’язку. Незважаючи на вранішній час, половина з них були зайняті. Набрав номер телефону. Трубку зняв Кожухар. Він уважно вислухав мій стислий звіт, хвилину помовчав. Я з деяким занепокоєнням позирав на електронний лічильник монетоприймача: одиниця здригнулася, перетворилася на нуль. Ці кляті автомати жахливо зажерливі – так і ковтають п’ятисотенні.
– Ось що, – нарешті озвався Кожухар. – Іваненко вилітає сьогодні ж. І активніше там, активніше! – додав своє звичне напучення майор. – Працювати треба, іншого виходу в нас немає. – Цю класичну формулу бадьорого працелюбства немов своєрідний епіграф до героїчних буднів давно взяв на озброєння увесь райвідділ.
Іваненко прилетів о другій годині. Фізіономія в нього аж сяяла від задоволення: нарешті в Прибалтиці!
В загальних рисах йому було все відомо. Залишалося трохи розширити його кругозір при допомозі деяких деталей і власних міркувань.
Після невеликої наради в кабінеті Аво Августовича роз’їхалися по місту.
Вийшов на вулицю і… мало не зіткнувся з одним знайомим. Ні, помилитися неможливо: тон самий сірий костюм на тій самій огрядній постаті, важкі окуляри на м’ясистому носі. От не сподівався на таку зустріч! Що він тут робить? Назирці пішов слідом. Біля Віруських воріт чоловік звернув праворуч, на вулицю Уюла. Тут людей було менше, і я навмисне збільшив дистанцію, щоб не виявляти своєї присутності завчасно.
Я вже не мав сумніву, куди саме прямує мій знайомий. Так і є: підійшов до Ритиних дверей, подзвонив. На порозі з’явилася Ритина тітка. Я зупинився надто далеко, щоб чути їхню розмову, але про її зміст не важко було здогадатися по виразу їхніх облич: чоловік, мабуть, запитував, де Рита, а тітка, якій давно остогидло відповідати на одне й те саме запитання різним пройдисвітам, сердито буркнула, що не має жодного уявлення. Чоловік намагався запитати ще щось, але вона хряснула дверима перед самим його носом.
Постоявши з хвилину, чоловік повернув у мій бік. Я мав можливість розгледіти його анфас. Точно, він.
– Юрію Прокоповичу, невже це ви?
Від несподіванки Іллєнко здригнувся. На його обличчі застигло здивування разом з розгубленістю.
– А-а… товаришу Дмитрієв… Добрий вечір.
– Здрастуйте. Що ви тут робите?
– Та ось… гуляю.
– А як же симпозіум?
– Завершився.
– А що ж привело вас сюди?
Іллєнко оговтався від розгубленості, напустив на себе поважний вигляд:
– Це що, допит? Я зобов’язаний відповідати?
– Не зобов’язані. Можете навіть послати мене до біса, від чого ви, я бачу, ледве втримуєтесь. Але зважте, що така нечемність після нашої дружньої бесіди у Вільнюсі може видатися мені дивною. Погодьтеся, наша зустріч на цій таллінській вулиці, далеко від місця вашого наукового відрядження, не може не породити у мене безліч запитань.
– А чим ця вулиця така примітна?
Розмова велася в стилі найкращих традицій дипломатичної майстерності. Не вистачало лише фраків та циліндрів. І це замість того, щоб прямо запитати: “Якого біса…” Нічого не вдієш, етикет!
– Абсолютно нічим. Хіба що будинком, у якому мешкала наша з вами знайомо.
– Про кого це ви?
– Про Риту. Ту саму, яка розкрила вам очі на хабарника Коренєва.
– Хіба вона мешкає тут?
Він усе ще думає, що наша зустріч сталася випадково. Втім, так воно й було. На площі Віру. Але не на вулиці Уюла. Якби він знав про це, то поводив би себе інакше.
– Уявіть собі. І саме в тому будинку, від якого ви оце повертаєтесь. Ритина тітка вас засмутила, чи не так?
Очі Іллєнка забігали. Завжди неприємно спостерігати з;1 реакцією людини, яку впіймали на брехні.
– Навіщо вам знадобилася Рита?
– Я хотів… я думав… – пробелькотів Іллєнко, уникаючи мого погляду. Мабуть, у цю хвилину він пригадав свої анонімки й занепокоєно подумав, чи не здогадаюсь я, хто їх автор.
– Отже, ви думали… – Оскільки Іллєнко продовжував мовчати, я дозволив собі відтворити хід його думок: – Ви думали, що не завадило б скористатися тим інтересом, який виник у міліції до Коренєва, і зафіксувати показання Рити на папері. Вирішили виправити своє упущення?
Іллєнко набундючився:
– Так, ви маєте рацію! Саме за цим я й приїхав! – гордо промовив він з навмисне підкресленим викликом. – Розмова з вами перекопала мене, що я не можу, не маю права залишити цей кричущий факт без уваги. Подібна поведінка протирічить етиці радянського лікаря.
Який пафос! Яка благородна мета! Щоб не розчулитись, я сказав:
– Але Рити більше немає.
– Тобто? Переїхала?
– В повному розумінні. Померла.
– Померла? Від чого? Рецидив хвороби?
– Ні, нещасний випадок. – Не варто посвячувати його в деталі.
– Випадок? Зрозуміло, зрозуміло… – Іллєнко поправив окуляри, гостро глянув на мене: – А вам не здається дивним цей випадок?
– Чому?
– Бо він співпадає з отим не менш дивним зникненням Коренєва. Може, він дізнався про те, що мені розповіла Рита?
Далеко ж можуть завести службові незлагоди. Продовжувати розмову не хотілося. Повернувся і, не прощаючись, пішов геть.
Вперше майже за тиждень мого перебування в Талліні ранок радував чудовою погодою. Ось і сюди нарешті прийшла весна.
Після п’ятихвилинки у майора Тімпманна Кирил вирушив до похмурої Ритиної тітки, а я зайнявся перевіркою кількох хлопців, з якими була знайома Рита, відпрацьовуючи версію про тутешнього ревнивця. її автором був Кирил. Виглядала вона так: Рита спокусилася грошима, змінила рішення, сказала, що їде з київським залицяльником, і обдурений коханець помстився і їй, і суперникові. Ця версія була гарна, бо давала відповідь на запитання, що мучило мене: де Коренєв? Залишалося знайти цього ревнивця. Знайти, передати всі матеріали Кирилу – і додому, в Київ. Дуже хотілося додому. Так би все покинув і… Я гнав від себе ці думки, бо вони були марні. Час не стирав, а навпаки, ще виразніше окреслював у моїй уяві її очі, волосся. Але весь парадокс був у тому, що мені не хотілося, щоб він стирав…
…Ми поверталися з останнього сеансу. Кінотеатр “Тампере” знаходився, на жаль, у п’яти хвилинах ходи від Іриного будинку. Я навмисне затримував крок. Йшли мовчки. Падав мокрий сніг. Несподівано Іра взяла мене під руку.
– Як дивно… – тихо мовила вона.
– Ти про що?
– Про нас. Про тебе.
– А що дивного в мені?
– Ми знайомі вже чотири місяці…
– І що ж далі?
– Ти жодного разу не спитав мене про Соколова. Тобі нецікаво?
Я чекав на цю розмову. І, як міг, уникав її.
– Цікаво… Навіть дуже. Але навіщо запитувати? Схочеш, сама розкажеш.
Вона зупинилася, зазирнула мені в очі:
– Ти мене любиш?
– Ще як!
Я нахилився до її вуст, але вона м’яко відсторонилася, глянула довгим замисленим поглядом, зітхнула й пішла далі. Я губився в припущеннях.
– Але ж ти нічого не знаєш про мене. Нічогісінько. Я розумів, що саме вона має на увазі.
– Так, не знаю… І не хочу знати.
– А якщо я скажу тобі, що кохала його? – вона скоса глянула на мене.
Навіщо це? Випробовує, чи що?
– Чого ж мовчиш?
– Це було до мене…
– Але ж було!
От інквізитор! Настрій зіпсувався. Схотілося повернутися й піти геть. Чоловіча гордість, сказав я собі. Нічого, затисни її в кулаці. Нехай попищить.
– Я кохала його…
Не можу сказати, щоб це зізнання викликало в мене захват. Прикусив пошерхлі вуста.
– А тепер?..
– Не знаю… Щось, мабуть, залишилось. Зате тепер у мене є ти.– Вона притислася щокою до мого плеча.– Не ображайся. Не хочу, щоб між нами залишалися недомовки. Ти повинен знати все. І те, що покохати так ще раз я, мабуть, більше не зможу.
Ну, що ж… Зрештою, зможе вона знову так покохати чи ні залежить і від мене.
Біля будинку стояла червона “Лада”, поруч з нею – Соколов. Він дивився на мене з-під лоба.
– Забирайся звідси, – процідив він крізь зуби.
Я напружився. Терпіти не можу бійок, але бувають випадки, коли без них не обійтися.
– Забирайся, – повторив він, – краще по-доброму.
Я подивився на Іру.
– Іди, Женю, – сказала вона. – Зачекай біля входу.
Соколов лише всміхнувся на це.
Не можу пробачити собі, що послухався її тоді!
Не встиг підійти до дверей, як почув її крик: “Же-ню-ю!..” Вилетів на подвір’я, але побачив лише, як незнайомий кремезний хлопець заштовхує Іру в машину, на ходу сідаючи поруч. “Лада” на шаленій швидкості завернула за ріг і через кілька секунд розтанула в ночі.
– Ти що, ненормальний? – загорлав водій, висунувшись по пояс з вікна “Лади”. – Життя набридло?! Преться під колеса, дурисвіт…
“Приїжджий”, – механічно відзначив я, вслуховуючись у соковитий фольклор середньої смуги Росії, і неспішно почимчикував до поштового відділення.
Тут на мене чекала маленька приємність: телеграма була! Анонімна. “Зустрічай чотирнадцятого”. І все. Без усяких там “обіймаю”, “цілую” і таке інше. Телеграма надійшла з Києва.
Але найбільше пощастило Іваненку: в розмові з ним одна із співробітниць Рити пригадала, що дівчина того дня збиралася піти до перукарні. До якої саме, та не знала. Щоб з’ясувати, довелося витратити ще один день.
У невеличкій перукарні поблизу автовокзалу одна з майстринь – худорлява невисока жінка років тридцяти – впізнала Риту на фотографії.
– Вона прийшла близько третьої.
– І довго була тут?
– Години з півтори.
– Про що ви з нею розмовляли?
– Важко пригадати. Про різне.
– Можливо, вона ділилася з вами якимись планами на вечір? – спробував допомогти Іваненко. – Адже красиві зачіски щодня не роблять, потрібен якийсь привід.
– Так, так! – зраділа жінка. – І як це я забула! Дівчина сказала, що до неї хтось повинен приїхати.
– Хто?
– Чи знайомий, чи жених – не розібрала. Так і сказала: “Сьогодні Юрко приїжджає”.
– Юра?! – вигукнув я, вислухавши Іваненка. В голові завертілося з шаленою швидкістю: телеграма з Києва… “Зустрічай чотирнадцятого…” Лист від Коренєва з Талліна датовано тим же числом… – Гайда в аеропорт!
– Навіщо?
– По дорозі поясню.
Таксі домчало нас за п’ятнадцять хвилин. У відділі перевезень нам люб’язно падали можливість покопирсатися у відривних талонах авіаквитків на київські рейси, Але перш ніж приступати до цієї марудної справи, звернулися до працівників аеропорту за довідкою. Чотирнадцятого квітня, у вівторок, рейс № … вилетів з Києва о двадцять першій годині. Назад особа, що цікавила нас, вилетіла скоріше за все у середу, п’ятнадцятого, вранішнім рейсом № … який прибув у Київ без п’яти дев’ять.
Ось він, маленький клаптик паперу, який так багато важив зараз. Я обережно розгладив його, прочитав: “Ю.П.Ляховський”. Отже, пізня стихія? “Риточка…”, “Вовик…” Хто б міг подумати.
Ну, що ж, до зустрічі, Юрко.
Сьогодні вранці стройовий огляд: наближаються травневі свята. Особовий склад вишикувався на внутрішньому подвір’ї райвідділу. Чекаємо перевіряючого з управління. Форма на всіх випрасувана, золоті погони парадних мундирів, така ж облямівка петлиць, і гудзики сяють у сонячному промінні, засліплюють очі білосніжні сорочки.
З моїми погонами сталися деякі зміни – на них додалося по зірочці. Факт сам по собі досить приємний, але чомусь не радує. Взагалі настрій якийсь кислий і наближення свята на ньому не позначається. По-перше, для нас свята – це завжди робота. А по-друге… Ну, про це краще не згадувати…
Нарешті з’являється перевіряючий – підполковник Кришталь. На його невисокій, але гарно складеній постаті форма сидить бездоганно. Наочний приклад. Ілюстрація до стройового статуту. Еталон. Начальник райвідділу підполковник Дмитрук подає команду: “Шикуйсь! Струнко! Рівняння на середину!” І, чітко карбуючи крок, прямує до перевіряючого з рапортом. Кришталь оглядає, чи правильно розташовані відзнаки, чц відповідають статуту взуття і шкарпетки. Погляд Кришталя затримується на моїй зачісці.
– А вам, старший лейтенант, не завадило б трохи підстригтися.
– Слухаю! – відповідаю.
І чим йому не сподобалася моя зачіска? Лише вчора майстер-перукар з годину чаклував наді мною, перетворюючи моє непокірне волосся у витвір мистецтва. Я не збирався йти на бульвар Лепсе, але в душі жевріла надія на випадкову зустріч…
– Хто начальник? – запитує Кришталь.
– Я! – Кожухар підіймає підборіддя, ніби новобранець, якрій хоче вислужитися перед старшиною. Я розумію, що несправедливий до нього, це від природженої поваги старого служаки до старшого за званням, але все одно злюся. Настрій зіпсований.
Кришталь схвально оглядає високо підстрижені скроні майора, точнісінько як на старій фотографії початку п’ятдесятих. Якось у нападі сентиментальності майор показав її нам з Іваненком: бравий лейтенант у синьому кітелі з широкими срібними погонами й широченних галіфе, з яких можна пошити ще один мундир. Кожухар і досі стрижеться під напівбокс. Ностальгія по молодості.
– Ось яка зачіска повинна бути в кожного, – каже Кришталь, також, очевидно, схильний до ностальгії. – Зніміть кашкета, товаришу майор.
Кожухар виконує команду, оголюючи свою лисину.
По шерензі проноситься сміх. Кришталь теж посміхається й жестом показує майору, щоб той одягнув кашкета.
Огляд закінчений. Повертаємося на робочі місця. Біля дверей мене зупиняє підполковник Дмитрук:
– Швидко в перукарню! Через півгодини доповісти.
Плакала моя шикарна зачіска. За п’ять хвилин перукар обскуб її відповідно до вимог статуту. Я сумно дивлюсь у дзеркало на свою фізіономію, яка одразу витягнулася, і на вуха, що стирчать. Майже як у Поцілуйка.
“І до нас уже веселий Першотравень завітав!” – лунає з радіоприймача бадьора пісня у виконанні дитячого хору. Саме в унісон моєму настрою. Тепер уже не хочеться думати про випадкову зустріч.
Іваненко сидить за столом і палить, милуючись зеленим листям на тлі синього неба, облямованого легкими білими хмаринками. Моя поява відволікає його від глибокодумного споглядання цих красот. Він повертає голову й розтягується в посмішці:
– Ану, ану… Огірочок!
– Ну тебе… – Сідаю на своє місце і теж запалюю. Зрештою, кожна людина має право на хандру.
– Зараз підемо разом: шеф звелів зайти, тільки-но ти повернешся. Сердитий. Цю історію із зачіскою він тобі ще пригадає. Осоромив старого. – Іваненко знову посміхається. Його життєрадісність дратує мене.
– Теж мені, оракул. – Знімаю кітель і вішаю його на бильце: жарко. – І без твоїх пророкувань тоскно.
– Нічого, шеф твій настрій зараз хутко підніме.
В кабінеті Кожухаря справжнє пекло: сонце господарює тут цілий день. Я вже видудлив півграфина води і з мовчазної згоди майора зняв краватку, розстебнув верхнього гудзика.
– Так, схоже, Ляховський має до всього цього безпосереднє відношення, – майор за звичкою міряє кроками кабінет, зупиняється біля вінка, окидає нас поглядом: – Які висновки?
Власне, головний висновок він уже зробив.
– Ляховський навмисно підкинув нам версію про палке кохання, щоб збити нас із пантелику, – обізвався Іваненко. – Ніякого листа від Рити не було. Він усе вигадав. І все розрахував. Ми шукаємо Коренєва, який нібито втік з тридцятьма тисячами до коханки, а Ляховський – в стороні.
– Отже, вбивство Рити – його рук справа?
– Його, – кивнув Іваненко.
Майор знову закрокував по кабінету.
– Плутанина виходить. Навіщо Ляховському виводити розшук на Риту, а потім убивати її? Нелогічно.
– Тільки на перший погляд, – впевнено продовжував Іваненко. – В такій нелогічності є резон: на думку Ляховського, саме це змусить переконати нас у тому, що він до вбивства непричетний. Так би мовити, відволікаючий маневр.
– Щось занадто складно, – похитав головою майор. – Хіба не простіше було мовчати? Не знаю, і все.
– Перемудрував, – стенув плечима Іваненко. – Вважає себе розумнішим за всіх. Манія величності. Ви ж самі казали, що злочинці іноді поводяться абсолютно нелогічно.
– Ну, а ти як вважаєш? – звернувся до мене майор.
– Згоден з Іваненком. Дев’ятого квітня ввечері, коли Заруба з сином приходили до Коренєва домовлятися стосовно покупки машини, дзвонив Ляховський. Про що вони говорили – невідомо, але відразу по тому Коренєв залишив дружині записку і кудись пішов. Л Ляховський оту записку взяв і потім відіслав а Талліна як “лист” до дружини Коренєва. Тому й адресу віддрукував на машинці.
– Ну, що ж… – Майор пригладив мізинцем кошлату брову. – Насторожувати Ляховського поки не треба. Придивляйтесь. Вивчайте. Нехай гадає, що провів нас. Зміцнюйте в ньому цю впевненість. Важливо, що ми визначили напрямок пошуку. Тепер справа ніде швидше. Головне зараз – докази. До речі, а як бути з алібі Ляховського? Воно в нього, як то кажуть, “залізне”: в той день, коли Коренєв зник після одинадцятої, Ляховський з роботи не виходив.
– Це ще треба перевірити, – сказав Іваненко. – Він міг навмисно муляти всім очі, а потім на якийсь час вийти й швидко повернутися.
– Де ж вони могли зустрітися?
– Хоча б на квартирі Ляховського: він мешкає неподалік від інституту, машиною десять хвилин, не більше. Коренєв приносить гроші, Ляховський вбиває його й швиденько – назад.
– А труп? – запитав я. – Залишає в кімнаті?
– Лише до вечора. – Відчувалося, що Іваненко добре продумав свою версію.
– Ти забув про дружину Ляховського, – остудив його запал майор. – Вона що, спільниця?
Іваненко з переможним виглядом видобув з кишені аркуш паперу, складений вчетверо. Вже щось розкопав. І вміє ж, дідько, подати важливу новину саме в потрібний момент – для більшого ефекту.
– Ось довідка з лікарні. В суботу, одинадцятого квітня, “швидка” доставила до приймального відділення громадянку Ляховську з симптомами харчового отруєння. Хвора скаржилася, що їй раптом запаморочилося в голові, погіршав зір. На жаль, лікарі не робили ніяких аналізів, їх турбувало одне: якомога скоріше зняти інтоксикацію. Промили шлунок. У понеділок, тринадцятого, вона вже була вдома, під вечір Ляховський відвіз дружину на таксі в Гатне до знайомих, щоб видужувала на свіжому повітрі.
– А сам звідти – в аеропорт! – вигукнув я.
– До яких знайомих? – запитав майор.
– Власників будинку, який Ляховський хоче придбати за сорок тисяч. Це ще одна деталь. Цікаво?
– Так, так… – майор пригладив брову. – А з лікарем розмовляв?
– Аякже. На його думку, отруєння могла спричинити надмірна доза бесалолу. Одна конвалюта цілком здатна викликати таку клінічну картину.
– Конвалюта? – перепитав я. – Це що?
– Упаковка, – пояснив Іваненко і поважно додав: – Це суто медичний термін. Так от, бесалол не має ні запаху, ні смаку, його легко підмішати в їжу.
– Гаразд, – сказав майор, – а машина? Якою машиною приїхав? Якою вивіз труп?
– Таксі, – сказав Іваненко. – І в першому, і в другому випадку. Дуже просто.
– Ну, що ж, цілком можливо, цілком можливо… – Майор нарешті припинив свій марафон по кабінету й сів за стіл. – От і знайди це таксі. А для тебе, – порух руки в мій бік, – завдання номер один: Ляховський.
Зайшов до гастроному на розі Володимирської. Вистоявши чергу, примостився з чашкою кави за столиком біля вікна.
Кава тут не найкраща, та все ж я часто заходив сюди, бо колись – півроку чи півстолітя? – ми стояли за цим самим столиком разом з моєю кирпатою веснянкою…
…Я шукав її всю ніч. Якби трохи напружив звивини, то, може, й зметикував би, що червона “Лада” вже далеко за містом, отож можна було завчасно перехопити її на контрольно-пропускному пункті.
Під ранок згадав про її батьків. Мабуть, місця собі не знаходять.
На мій подив, мати була розважливо спокійною, а батько розкис, сплескував долонями: “Він її вб’є! Він же скажений!..”
Отже, вони вже знають. Звідки?
– Іра дзвонила, – пояснила мати.
– Дзвонила?!
– Так. З Харкова. Вона там.
– Де “там”? Адреса?
– Адреси не знаю. Лише телефон.
Нам пощастило: впіймали таксі. Кажу “нам”, бо Ірин батько ув’язався за мною. Через десять хвилин були в аеропорту. А ще через півтори години – в Харкові.
Прокурор виявився чуйною людиною і дав мені оперативну групу. Встановлення адреси за номером телефону було хвилинною справою.
Червона “Лада” стояла біля входу. Я полегшено зітхнув. Старший опергрупи наказав мені залишатися в машині. Він має рацію: ще не втримаюсь, і моєму колезі доведеться притягати мене за побої.
Через кілька хвилин вивели Соколова. Він ішов із закладеними за спину руками. Ця картина дуже мене потішила. Проходячи мимо, він різонув мене розлюченим поглядом. У відповідь я мило всміхнувся.
Через хвилину машина мчала його до райвідділу. А ще через мить з будинку вибігла Іра. Вона змарніла за цю ніч: обличчя бліде, під очима синці. Кинувся до неї, хотів обняти, але вона відсторонилася, глянула холодно:
– Хто тебе просив?
Я сторопів.
– Тобто, як… Ти ж сама крикнула: “Женя!”
– Я кликала тебе, а не твоїх детективів. Навіщо ти привів їх сюди?
Я не знав, що відповісти. Ніби обухом по голові. Мовчки відійшов, сів у машину. Шалене дівчисько! Слідчий викликав нас із Ірою. За всю дорогу ми з нею не перемовилися й словом.
– Коли й при яких обставинах викрали вашу дружину?
Іра здивовано скинула очі на мене.
Я розповів, щомиті чекаючи, що Іра вигукне щось на зразок: “Безсовісний брехун!” Але вона мовчала, і це підбадьорювало.
Зате в коридорі моя “дружина” дала волю обуренню:
– Чи ти сповна розуму?
– Я змушений був назватися твоїм чоловіком, інакше не зміг би заручитися підтримкою прокуратури.
– Навіщо тобі знадобилася ця підтримка? Вирішив запроторити його до в’язниці?
Вона вгадала мій намір, але її тон втримав мене від зізнання.
– Але ж він викрав тебе! За це передбачена кримінальна відповідальність.
– А ти тут при чому?
Я зітхнув:
– Гаразд. Я ні при чому. А твої батьки? Вони просили мене допомогти.
– І ти не зміг вигадати нічого кращого, як звернутися до прокурора?
– Він викрав тебе, – глухо повторив я.
– Я не річ! І в машину сіла сама, зрозуміло?
Після такої фрази слід було б забиратися до біса. Або в аеропорт, щоб найближчим рейсом повернутися до Києва. Але я не зрушив з місця і вперто стояв, зціпивши зуби.
– Піди й скажи, щоб вони відпустили його, – сказала вона.
– Ти розумієш, як це виглядатиме? – вжахнувся я. – В яке становище ти мене ставиш?
– Мені байдуже. Ти сам заварив цю кашу. Піди й скажи. Негайно. Інакше піду я.
Відчув, як на вилицях здулися жовна. З силою стиснув кулак.
– Гаразд. Піду.
Не пам’ятаю, як і що я пояснював слідчому, пам’ятаю лише його розуміючу посмішку і принизливу процедуру написання заяви, у якій я знімав усі свої претензії до громадянина Соколова. І його посмішку пам’ятаю: тріумфуючу, нахабну. Стерпіти її було найважче.
Літак вилітав о сьомій вечора. Ми пили каву в буфеті. Вікна виходили на вулицю, і я побачив, як під’їхала червона “Лада”. На цей колір у мене вже була алергія. Увійшов Соколов. Мене він принципово не помічав. Звернувся до Іри:
– Ще чотири години. Їдьмо до мене.
– Тільки всі разом, – Іра глянула на мене. Я зосереджено пив каву.
– І справді, поїхали, – сказав майбутній тесть, але, схоже, не мій. Він почував вдячність до свого майбутнього зятя за те, що той залишив його дочку живою. І навіть без синців. Уже забув, що в цьому є і моя заслуга.
– А ти? – запитала мене Іра.
Уже вкотре вона влаштовувала мені випробування. Це було, мабуть, на благородство. Хотілося послати цю трійцю родичів під три чорти. Але зелені очі дивилися на мене майже з ніжністю…
Соколов узяв з холодильника пляшку горілки, розлив по склянках, запросив до столу. Я відмовився.
– Розумію, розумію, адже ви при виконанні… – уїдливо сказав Соколов і вийшов з тестем на кухню.
– Міг би посидіти хоча б для годиться, – буркнула Іра, коли ми лишилися вдвох.
– Для годиться? – Мені здалося, вона жартує. Але вона дивилася цілком серйозно. – Може, мені з ним ще й на брудершафт випити?
– Такої жертви я від тебе не вимагаю. Але ти повинен бути вище своїх образ самолюбства.
– Ах, я повинен… А ти? Хіба тебе він не образив? Досить і того, що я сюди приїхав…
– А тебе ніхто не кликав. – Соколов стояв на порозі кімнати і з ненавистю дивився на мене. Вже хильнув. – Вимітайся!
Я різко підвівся. Соколов із злорадною посмішкою ступив мені назустріч. Тільки бійки й не вистачало! На мить уявив, як буду пояснювати прокурору свою присутність тут після всього, що сталося. Захоплююча ситуація.
– Ходімо, – звернувся до Іри. – Я люблю тебе. Ходімо…
Вона нерішуче глянула на збудженого Соколова, потім на мене, заперечливо похитала головою:
– Ні…
Зрозуміло. Залишається з переможеним. Жаліслива. Нехай!
Я розтиснув кулак, повернувся і вийшов…
– Вам недобре?
Якийсь літній чоловік співчутливо зазирав мені в очі.
– Що?..
– Я втретє звертаюся до вас, а ви не чуєте. Вам недобре?
Все. Досить. Краще думати про справи. Точніше, про одну, яка чекала на мене, поки я тут витав у меланхолійних спогадах. Глянув на годинник: до призначеної зустрічі залишилося півгодини. Встигну.
Двері відчинила господиня. Шовковий пеньюар вдало підкреслював струнку постать і високий бюст. Довге русяве волосся розсипане по плечах, і ця продумана недбалість зачіски надавала обличчю жінки розніженої таємничості. Гарна, що й казати.
– Проходьте, проходьте, – гостинно запросила вона.
У невеличкій затишній кімнаті не було нічого зайвого. В кутку біля вікна між двома зручними кріслами стояв журнальний столик, а на ньому – відкоркована пляшка вірменського коньяку, сир, лимон, два келихи.
Жінка сіла в крісло, надміру оголивши стегна, жестом вказала на друге:
– Прошу. Вип’ємо коньяку?
– Ні, дякую.
– Ах, так, указ… Я й забула. Але ж, крім нас, тут нікого немає. І я з вами, – вона наповнила келих. – По трішечки. За знайомство.
– Якось іншим разом.
– Ну, хоча б почаркуйтеся зі мною, – вона простягнула до мене руку з келихом. Я поступився. Кришталь тоненько дзенькнув. Жінка випила, а я поставив свій коньяк на столик, навіть не умочивши губи.
Вона запалила, глибоко затягнулася димом.
– Я до ваших послуг.
З огляду на її позу ця фраза прозвучала дещо двозначно. Бісова баба!
– В мене до вас кілька запитань, – почав я.
– Фі, як офіційно, – зморщила вона маленького носика. – Ви ж не прокурор. Будьте трохи люб’язнішим з дамою. Чи я вам не до вподоби?
Довелося докладати значних зусиль, щоб не втрапляти поглядом куди не треба. Даремно я прийшов сюди сам.
– Ні. Ви не в моєму стилі.
– Шкода. Бо ви – в моєму.
– Ну, досить, громадянко Ляховська!
– Як? Уже громадянка? – Ляховська підвелася, наблизилась до мене. Мені також довелося підвестися і ступити крок назад, щоб не наштовхнутися на агресивно випнутий бюст господині. Це була моя тактична похибка: відступ завжди додає сміливості наступаючому. Ляховська обхопила мене за шию руками й припала до вуст. Я на мить отетерів. Оговтавшись, різко відштовхнув її. Жінка спокійно опустилася в крісло, прибрала попередню позу, взяла з пачки цигарку. – Який ви полохливий. Та сідайте, не бійтеся, на вашу цнотливість я не зазіхатиму.
Я сів, теж запалив. Руки тремтіли.
– Як це розуміти? – запитав по хвилі.
– Як хочете, – байдуже відказала вона, не виявляючи більше до мене ніякої цікавості. – Задавайте свої запитання.
Помітив, що фільтр моєї цигарки червоний від помади. Витер хусточкою губи. Сексуальна психопатка!
– Навіщо вам знадобився будинок у Гатному? Адже маєте чудову квартиру.
– Вже дізналися… Втомилися від урбанізації. Таке пояснення влаштовує?
– Не дуже. А що, є інше?
– Є. Незабаром син повернеться з армії.
– У вас такий дорослий син? – здивувався я. На вигляд вона була років тридцяти.
– Комплімент досить незграбний, – всміхнулася Ляховська, – але приємний. Уявіть собі, мені вже сорок. На жаль.
– Хоч темперамент як у двадцятирічної… – вколов я.
– То пусте. Так, примха. Я людина настрою.
– Отже, будинок ви купуєте для сина?
– Для себе. Синові залишимо квартиру.
– І за скільки купуєте?
– Навіщо зайві запитання: адже знаєте.
– А як же бути з декларацією? В ній вам доведеться вказати, звідки у вас такі гроші.
– Ну, й вкажемо. Нам нема чого приховувати. Тут усе чисто. Мій чоловік добре заробляє. І великі премії одержував, гонорари за винаходи.
Так, я знайомився з документацією. Премії та гонорари справді були. Всього двадцять тисяч. Сума чимала. Але на будинок її не вистачає. Отже, походження свого останнього “гонорару” Ляховський приховав від дружини. Ото піднесе їй сюрприз!
А під вечір я наніс ще один візит. Щоправда, туди . мене не запрошували, але знаю напевне, що чекали.
За ці дні Коренєва помітно змарніла, чіткіше проступили зморшки.
– Здрастуйте, Ганно Борисівно!
Всупереч моїм сподіванням, особливої радості на її обличчі я не помітив. Навіть навпаки, Коренєва глянула на мене непривітно, мовчки ступила в бік, пропускаючи до передпокою.
