Текст книги "Струм і мережі. Довгий шлях в лабіринті. Позичена смерть"
Автор книги: Юрій Іваниченко
Соавторы: Володимир Шаров,Валерій Шпаков,Олександр Соболь
сообщить о нарушении
Текущая страница: 11 (всего у книги 20 страниц)
– Дуже приємно… Але, скажіть, Владиславе, вам знайомий граф Насін?
Обличчя Зорепада перекосплося, наче від зубного болю.
– Знайомий… Але він такий же граф, як і ми з вами.
– Хто ж він насправді?
– Як це “хто”? Літературний критик. Граф Насін – його псевдонім. Ви вже мали щастя з ним познайомитися?
– Так. Жовчний пан.
– Ще б пак!.. Критичні статті він пише під час загострення хронічного геморою. Вам ще пощастило – зараз у нього період ремісії. Що він вам наплів?
– Поганив сучасних поетів, не дуже зважаючи на культуру мовлення.
– О, на це віті мастак!
– Насін – дурень, – втрутився Грузицький, – одоробло патентоване. І…
– Стасе, не вподобляйся до пана графа, тим більше, що в мистецтві лихослів’я йому немає рівних. – Зорепад повернувся до мене і розвів руками. – Бачте, в молодості Насін намагався прославитися на поетичній ниві. Він регулярно надсилав товстелезні папки своїх творінь до редакцій найрізноманітніших журналів і збірників і настільки ж регулярно отримував їх назад із ввічливою, але категоричного відмовою. Так тривало, доки головний редактор альманаху “Поезія світу” Андрій Світозоров не порекомендував йому відправити свої вірші до збірника “Творчість душевнохворих”, – мовляв, там можуть надрукувати… Розпалений цим до найвищого градуса шаленства, Насін публічно обізвав Світозорова такими словами, які мені навіть повторити соромно, і пішов у критики.
– В-вип’ємо за критиків! – загорлав Пищалкін, ледве вергаючи язиком та намагаючись підвестися.
– Шурко! – застережно сказав Зорепад.
– Що – Шурко? Так, я – Шурко! П-проміж іншим, уже тридцять п’ять років Шурко. Олександр Пищалкін. П-поет, п-проміж іншим. І плював я верблюдом на всіх критиків! Але зараз хо-хочу випити за них! Бо вони б-ба-гато в чому п-праві! Ми – не поети, ми – розплоджувачі р-р-римованого гнилля!
– Отак ложка дьогтю псує бочку меду, – виразно промовив Побєдоносцев.
Пищалкін зиркнув на нього і криво посміхнувся.
– А ви н-ніколи не зад-думувалися, д-дорогенький Го-гошенько, як незатишно почуває себе ложка дьогтю в бочці з медом? Так от: препаскудно! І я з гідністю покидаю ва-вашу бочку… Тьху!
– Що за муха його вкусила? – здивувався Зорепад, стурбовано дивлячись услід Пищалкіну, який віддалявся, виписуючи ногами чудернацькі фігури. – На жаль, поведінка поета не піддається передбаченню, – він, глибокодумно посміхаючись, повернувся до мене. Я зробив вигляд, що все, мовляв, розумію.
– Музику! – вигукнув Зорепад, ляснувши в долоні. – Будемо веселитися.
Вже знайомі райдужні переливи закружляли по залу в такт музичним акордам, і одразу тоскно защеміло серце… Скільки часу минуло з тих пір, як ми сиділи тут з Ізольдою, тримаючись за руки, закохані й щасливі?.. Кілька днів? Вічність?
– Будемо веселитися, – сказав я, – будемо веселитися, нехай йому біс!
21
…Коли я прокинувся, вже був ранок. Краще б він ніколи не наставав. Здавалося, що замість крові у судинах мозку циркулює розплавлений метал, голова розривається, нудота хвилями підкочується до горла, світло ріже очі, болісно сягаючи глибин мозку… Я лежав на канапі у незнайомій кімнаті, обклеєній шпалерами з фривольними картинками. Поряд, на піддоні, мальовничо порозлягалися мої нові друзі. Складений майже навпіл, лежав Зорепад, його обличчя було накрите капелюхом. І слава богу: бо коли я поглянув на обличчя інших, мені стало зовсім погано. В кутку, вільно порозкидавши руки й ноги, розмістився Гоша Побєдоносцев. Поряд обнімав поламаний стілець Грузицький. Чухновського я довго не міг відшукати, аж поки я нарешті не побачив його ноги, які стирчали з-під канапи: Федоріан вирішив спочивати там.
Ледве тримаючись на ногах, я почвалав до кухні. Там сидів Грозовий з сумним блідим обличчям.
– Води… – простогнав я. – Де тут вода?
– Вода вам не допоможе, – зітхнув Володя, – пива б вам… Одненьку пляшечку я приховав. Але Владислав…
Він поглянув на мене багатостраждальними очима і, не кажучи більше ні слова, пішов до холодильника.
– Пийте… А для Владка я ще принесу. Та й для інших також. Вкрай необхідно зранку… – Він затнувся, соромливо посміхаючись.
Я ледве відірвався від пляшки з божественно пінистою рідиною.
– Так-так. Звичайно ж, збігайте! – і знову припав до пляшки.
Грозовий захихотів:
– Федя каже, що розповіді про амброзію – брехня, і що великі боги Еллади зранку пили пиво.
Він побіг, стискуючи в руці кредитку, а я повернувся до кімнати. Виявилося, що в результаті вчорашнього веселого вечора ми опинилися на холостяцькій квартирі Федоріана Чухновського, де благополучно провалилися у нірвану.
Майстри римованого слова помалу поверталися з небуття. Зорепад ворухнувся і кілька разів провів рукою в повітрі над головою. З третьої чи четвертої спроби він попав по капелюхові і змахнув його з обличчя. Побачивши мене, він дурнувато посміхнувся і почав щось шукати очима.
– Пиво зараз буде, – відповів я.
– Петраєш… – просипів Владислав, намагаючись прибрати більш зручну позу.
Заворушився Грузицький. Побєдоносцев, не змінюючи позиції, обережно обмацав голову.
Грузицькому нарешті вдалося розліпити повіки, і він з огидою подивився на стілець, який так ніжно обіймав уві сні.
– Боже мій, що я скажу Аді… – картав себе він, і розпухле обличчя болісно скривилося.
– Пора б уже їй звикнути, – Зорепад сів на канапу, масуючи скроні. – Бути дружиною поета – жертва, але почесна.
– А вона плюс на поезію й на жертви… Я їй потрібен не для того, щоб читати вірші, а…
– Мені здається, що я можу здогадатися, – посміхнувся Владислав.
– Та ну вас… – відмахнувся Грузицький. – Пиво є?
До кімнати ввалився захеканий Грозовий, несучи попереду себе ящик із пивом. Обличчя Грузицького роз-тяглося у блаженній посмішці.
– Наса лялецька плийшла і пивиська плинесла, – розчулено просюсюкав Гоша Побєдоносцев, розплющивши одне око. З-під канапи, крекчучи, виповз Федоріан Чухновський, весь у павутинні й тирсі.
– Господи, коли вже це скінчиться? – промимрив він, з тугою розглядаючи себе у дзеркалі. – Я знову опинився під канапою…
– Хазяїн – пан, – сказав Зорепад, вправно відкорковуючи пляшку з пивом. – Мабуть, тобі здалося, що там більше комфорту.
– Ми зробили вчора тривіальну помилку, – після недовгої паузи продовжив він, відставивши вбік порожню пляшку. – Не варто було змішувати стільки всякої всячини.
– Цілком тебе підтримую, Владику, і пропоную сьогодні не опоганювати наші благородні шлунки неблагородними рідинами, – заявив Победоносцев. – Будемо вживати найблагородніший трунок, – чистий спирт! Я їду до лікарні…
– Але ж ні, – перебив Зорепад, – минулого тижня ти вже їздив туди… Так мало того, що повернувся на третій день, а ще й довелося тебе протягом цілої доби пивом відпоювати…
– Та вже нехай, – помітно посмутнів Гоша. – А може, ти щось запропонуєш?
– Не підганяй коней… Спочатку звільнимо тару – свято діло зробимо. А там, диви, й світлі думки відвідають наші затуманені голови…
– У мене визріла чудова ідея, – пожвавився Грузицький, вижлуктивши третю пляшку, – ходімо до мене в гості!
– А твоя Ада? – обережно поцікавився Чухновський, із сумнівом дивлячись на Стаса.
– Хо! – Грузицький напиндючився. – Поки що я хазяїн у своїй хаті! Тим більше що ввійдемо ми через чорний хід і тихенько проберемося до мого кабінету… Ада туди майже не заходить.
– Це інша справа. Отже, збираймося! – рішуче проголосив Зорепад.
…Станіслав Грузицький мешкав у невеликому особняку неподалік від “Континенталю”. Коли ми навшпиньки пробралися до його кабінету і розмістилися за широким столом, де медичні монографії лежали впереміж зі збірками віршів та книжками з теорії літератури, він змовницьки підморгнув і поліз до книжкової шафи. Покопирсавшись там з півхвилини, з тріумфальним виглядом витяг з-поза книжок три пляшки з зеленими етикетками.
Чухновський потер руки, Побєдоносцев пожадливо облизався, Зорепад цмакнув язиком, і лише юного Володимира пересмикнуло. Що ж до мене, то від думки про те, що доведеться це випити, мене кидало в жах.
Раптом відчинилися двері і увійшла висока, ставна жінка років тридцяти в строкатому халаті до самої підлоги. Очі її хижо палали.
– Еге ж… – сказала вона у зловісно низькому тоні, – з’явився!
Очі Грузицького розгублено забігали.
– Адонько… Дорогенька… Розумієш, так сталося…
– Знову за своє?
– Так… тобто ні… розумієш, друзів вирішив пригостити… а сам – ні-ні, ані краплиночки…
Кілька секунд вона мовчки обпалювала його нищівним поглядом.
– Добре. Нехай твої друзі п’ють. Але не тут, хтозна по-якому… без закуски, з однієї склянки… Фе! Запрошуй своїх друзів до вітальні, я подам буженини, заливного осетра… Гостей я приймати вмію. Але тобі – зась!.. Розумієш, Владиславе, – вона звернулася до Зорепада, якого, очевидно, знала, – при вживанні оцього, – вона кивнула на стіл, – у мого чоловіка починаються приступи склерозу… Він геть забуває, що в цьому домі у нього є дружина.
– Ну що ти, дорогенька?.. – нерішуче запротестував Грузицький, з покірливою відданістю поїдаючи її поглядом, і водночас з блискавичною спритністю професійного ілюзіоніста поцупивши зі столу пляшку, яка миттю щезла в кишені його просторих штанів.
– Сьогодні я не візьму й краплі в рот! – урочисто оголосив він, помітно повеселівши. – Отже, друзі мої, йдіть до столу! На вас, на щастя, заборона моєї дружини не поширюється. Йдіть, а я за хвилю приєднаюся до вас, наповнивши свого келиха – на жаль! – лимонадом.
– Ти куди зібрався? – запитала Ада, з підозрою придивляючись на нього.
– Я йду мити руки! – проголосив Грузицький таким тоном, неначе клявся на Біблії.
Його не було хвилин з п’ять.
– Скільки можна мити руки! – занепокоєно вигукнула Ада, намірюючись рушити слідом за чоловіком до ванної.
– Дорога Адо, – проникливо заговорив Зорепад, з занепокоєнням поглядаючи на двері, – твій чоловік – хірург! Перед операцією він миє руки значно довше.
– “Перед операцією”… – передражнила Ада. – Та він забув, коли востаннє робив більш-менш серйозну операцію! У нього почався тремор! Скоро вій не зможе вирізати звичайний апендикс! Я під страхом смерті не лягла б до нього на операційний стіл!
– І дарма, – втрутився в розмову Грузицький, з’явившись у дверях. Він був червоний, як варений рак, і дурнувато посміхався.
– Тремор – дрібниця! – Язик у нього вже злегка заплітався. – Повір, дорога, коли б мені довелося оперувати тебе, моя рука не здригнулася б!
Ада гнівно сплеснула руками.
– Встиг! Встиг, мерзотнику! Алкоголік клятий! Нализався! Потім знову будеш варнякати, що втомився, голова болить, що в тебе натхнення і ти пишеш свої нікчемні вірші?! Писако!.. Ах ти ж!..
– Нам треба зникнути, – прошепотів Зорепад.
– І нехай твої друзі знають, хто ти є! – горлала Ада, розчервоніла від люті.
Ми прожогом вискочили з дому, прислухавшись до мудрої поради Зорепада.
Вже за порогом нас наздогнав дзвін розбитого посуду.
– Ех, сімейне життя не для поета, – філософськи відзначив Владислав, коли ми уп’ятьох рухались уздовж автостради у напрямку “Континенталю”.
– Ну й діла! – я ошелешено похитав головою. – Цікаво, чим це скінчиться?! Бідолашний Станіслав!
– Нічого страшного, – тоном знавця ствердив Владислав. – Зараз поб’є в нього на голові з десяток тарілок, і годі. Голівонька у Стася натренована, витримає…
– Пантера! – захоплено вигукнув Чухновський. – Левиця! Не був би Стас моїм другом… Ти помітив, Владе, як вона на мене глипала? Оце жінка!
– Даю голову на відсіч, ти втік би від неї через тиждень,– хмикнув Владислав.– Або вдавився б. Стас – герой, йому пам’ятник треба поставити. За кожен прожитий з нею тиждень – пам’ятник…
Гоша Побєдоносцев розреготався.
– Оце здорово! Оригінальний спосіб сягнути у безсмертя! Як не через вірші, то через сімейне життя.
– Пам’ятник – це ще не безсмертя, – зазначив Грозовий, який досі мовчав.
– Кумекаєш, – Зорепад схвально поглянув на юнака.
Запала мовчанка. Тьмяне сонце висіло у пропиленому небі, було безвітряно й задушливо. Понад сірим розпливчастим обрієм тремтливо струменіли висхідні потоки розігрітого повітря, розмиваючи і спотворюючи перспективу.
– Що будемо робити, лицарі пера? – запитав Зорепад, дивлячись удалину.
– Одвічне питання, – озвався Побєдоносцев, – були б гроші…
– З грошима навіть дурень знайде, що робити, – промовив Владислав насмішкувато.
– Мені повинен надійти гонорар, – несміливо нагадав Чухновський.
– Невже? – пожвавився Владислав.
– Зачекайте, – сказав я, – гроші в мене є. Я, власне, не дуже тямлю у фінансових справах, але вважаю, що нам вистачить.
Пачка кредиток, хоча й помітно потоншала, але справила враження на моїх нових друзів.
– Але ж нам незручно… – нерішуче промимрив Зорепад. На якусь мить з калейдоскопа мінливих масок, які він змінював з дивовижною легкістю, прозирнуло обличчя делікатної, вразливої людини. Чи була це чергова маска, чи мені вдалося зазирнути в душу Владика Хрюкіна?
– Незручно позіхати в наморднику, – не дуже гречно відповів я.
– Ми постараємося не залишитися в боргу, – так само серйозно сказав Владислав.
– Я напишу про тебе поему, – гордовито пообіцяв Побєдоносцев, – і назву її… – але затнувся під злим поглядом Зорепада.
– Гошо, – промовив він, – знаєш, я б з тобою у розвідку не пішов. І не тому, що ти боягуз – ні, ти хлопець сміливий. А тому, що ти дурень. – Побєдоносцев почервонів, як буряк. – У тебе геть відсутнє випереджуюче мислення і здатність розпізнавати істинні цінності людини… Мене надзвичайно дивує, що тобі іноді вдаються по-справжньому розумні й тонкі речі. Шкода, що ти досі не зрозумів, що наш друг Мандрівник, як він любить себе називати, – не міщух з канарками і не бродячий гаманець, або – “карась” у просторіччі…
– Не треба, Владиславе, – зупинив я його, – я й сам не знаю до пуття, хто я такий і яка мета мого існування.
– Один мудрець сказав: “Дурень, який усвідомлює, що він дурень, – уже не дурень”. Нерозумний ніколи не запитає самого себе, навіщо він коптить небо…
– А справді – навіщо? Хто може відповісти на це питання? – вставив своє слово Чухновський, у задумі похитуючи головою.
– На одвічні питання відповідають не словами, Федю. Життям відповідають на них, і серцем… Ти ж сам писав про це. Та й ти, Гошо, – Владислав поглянув на Побєдоносцева, – пригадую, писав: “Пульс часів в моїм серці б’ється…”
– Воно-то так… Але як задумаєшся інколи… – Побєдоносцев зіщулився.
– А ти не інколи, ти частіше задумуйся. Тобі це на користь, – скупо посміхнувся Зорепад. – А написав ти добре… правильно написав. Адже митець у широкому розумінні – лікар суспільства, епохи. Нехай не лікар-практик, але принаймні діагност. Тому він повинен постійно тримати руку на пульсі часу і серце своє залишати відкритим для всіх болей і хвороб людства.
Усі замовкли, думаючи кожен про своє. Якось непомітно ми з Владиславом відстали від Чухновського, Побєдоносцева і Грозового.
– Прочитай мені що-небудь, Владиславе, – попросив я, – розворуши уяву.
– Ви дивуєте мене все більше й більше, – замислено відповів Зорепад, дивлячись на мене якось відсторонено. – У вас відчуваєтсья внутрішній потенціал… надмірної величини. Навіть не знаю, що вам прочитати…
– Найостанніше, що тільки-но з-під пера…
Він посміхнувся і заперечно хитнув головою.
– Навряд чи вам сподобається. Це дуже далеко від традиційного віршування в риму… Верлібр. До того ж досить невиразна вийшла річ.
– Все одно прочитайте.
Зорепад зупинився, склав руки на грудях і, напівзаплющивши очі, почав декламувати:
З порожнечі лякливої Задзеркалля
Дивляться очі тривожно й печально,
Очі навіки забутого спокою,
Очі кохання, втраченого навіки,
В жорстоких судомах похованої дружби,
Все там, за тонкою димною гранню…
А тут – туга і біль,
Які породити можуть лиш смерть…
– Ненавиджу смерть, – проказав я. – Смерть – це щось протиприродне.
– Я ж попереджав, що вам не сподобається.
– Та ні… не в цьому справа… – я замовк, підшукуючи слова.
– Друзі мої! А ось і я! – голосні вигуки сполошили хід моїх думок. Нас наздоганяв не хто інший, як Станіслав Грузицький власною персоною.
– Ти ба! Знайомі все обличчя! Накивав п’ятами?
– Та накивав, нехай йому грець… Повернув подружній борг і втік.
– Весь повернув?
– Подружній борг – дуже дивний борг, Владку… Чим більше його віддаєш, тим більше залишаєшся винен. Особливо моїй Аді!.. Від шаленого кохання вона розбила купу тарілок об мою покірну голову, яку, як відомо, і меч не січе…
– Як не кажи, а тобі легше. Ти хоч досить вдало сходив “помити руки”.
– Повір, мій друже, що після всіх оцих стресів і перевантажень я абсолютно денаркотизувався і відчуваю якнайгострішпй дискомфорт. Треба негайно відновити душевну рівновагу.
– Ми йдемо до “Континенталю”. Мандрівник люб’язно пригощає нас.
– Тоді вперед, друзі мої! Бо назад шляху немає. У мене, в усякому разі.
– А як ви поставитеся до пропозиції відвідати богадільню пана Мужикова? – запропонував я.
– Чудова ідея! – з ентузіазмом вигукнув Грузицький. Зорепад посміхнувся і сказав:
– Цілюща водиця Мужикова відмінної якості. Та й 6кзотика… Приймається!
Ми пришвидшили крок і наздогнали Побєдоносцева і Чухновського, які про щось палко сперечалися, і Грозового, який прислухався до їхньої суперечки. Побачивши Грузицького, Побєдоносцев і Чухновський шумно зраділи, і навіть тихий Грозовий застрибав, як хлопчисько, якому подарували новий футбольний м’яч.
У “богадільні” нас зустрів Мужиков, уклонився, підморгнувши моні, як старому знайомому, і повів до столу. Знову, як у чарівній казці, на ньому з’явилася таця з запотілим пузатим штофом, мискою грибів і крупно покраяною хлібиною.
Грузицький голосно зітхнув, принюхався.
– Могутніми людьми були наші предки, – сказав Зорепад, задумливо розглядаючи подані страви. – Ще до такої їжі не приступали, а вже життєдайні соки починають вирувати. Не те що тепер… за версту віддає чимось худеньким і блідненьким.
– Тотальна інфантильність і дистрофія, – бовкнув Грузицький, розливаючи горілку в чарки.
– Тебе це, гадаю, не стосується, – посміхнувся Чухновський.
– Так, я – приємний виняток. Ось і наш новий друг справляє чудове враження.
– Досить теревенити, – втрутився Побєдоносцев, – беремося до діла. Моя горлянка потребує вологи, як пустеля Сахара.
– Не вологи, Гошо, – горілки. Називай речі своїми іменами, – зауважив Владислав.
– Не чіпляйся до слів, Владку. Горілка – це теж волога. І цю вологу я зараз вживатиму… Добре, – схвально промуркотів він, перехиливши чарку, і мрійливо примружив очі. – У такі хвилини хочеться створити щось елегійне… на зразок: “Під сумний передзвін кришталю…”
– “Я п’ю, п’ю, п’ю, й мені все мало”, – миттю закінчив Зорепад, іронічно посміхнувшись. Його очі набули вчорашнього блиску полірованого блакитного металу. – Не треба профанацій у мистецтві, Георгію. Ми балансуємо над прірвою. Один непевний крок…
До залу ввійшли дві панночки провінційного вигляду в народних вишитих сукнях, міцної будови і рум’яні, як стиглі яблука
– Діви! – радісно здивувався Чухновський. – І які!.. Це вам не ті хирляві шльондри, яких ми вчора бачили. Кров з молоком!
– Такі ж самі шлюхи, тільки вгодовані, – неголосно вставив своє Зорепад.
Федоріан не розчув або пропустив повз вуха репліку Владислава.
– Любі панночки! – він підскочив до них і схилився у вишуканому напівпоклоні. – Чи не згодитесь ви вшанувати своєю присутністю нас, скромних піїтів?
Панночки ще більше розчервонілися і грайливо опустили очі.
– Вшанують, вшанують, пане хороший, – Мужиков хитрувато посміхнувся у вуса. – Варвара і Настя – дівки справні… вогонь дівки!
– І треба йому це… – набурмосився Грузицький, досадливо дивлячись на Чухновського. Побєдоносцев загиготів, Грозовий відвернувся, героїчно стримуючи сміх. Панночки наблизились і незграбно присіли.
– Ви, значицця, вірші складаєте? – запитала меткіша, мабуть, Варвара, не відриваючи очей від красеня Чухновського. Федоріан зобразив чарівну посмішку, піднесено заговорив:
– Чи траплялося вам, люба панночко, спостерігати у місячну ніч, як сріблясті павутинки місячних променів, пробиваючись крізь крони дерев, тчуть мінливе плетиво примарних, майже незримих візерунків? Як у занедбаному ставку в таємничій глибині старовинного парку вітряної ночі купається місяць і животрепетні місячні відблиски звеселяють темне плесо? Тоді ви можете сказати, що зазирнули у бентежну душу поета, холод і морок якої осяяв дивовижним і казковим світлом ваш образ, який затьмарює красу інших, як сонце затьмарює зорі…
– А як там щодо бісеру, Федю? – голосно поцікавився Зорепад, мружачись, наче очі йому різало яскраве світло. Побєдоносцев загигикав уже зовсім непристойно. Але Чухновський увійшов у роль, і зупинити його було вже неможливо. Він промовляв надзвичайно тонкі й вишукані слововерті, а панночки, розуміючи заледве десяту частку його балаканини, мліли й закочували очі.
Коли добряче підпилим панночкам захотілося співати, Чухновський підхопився і заявив:
– Ви потіште слух мій і мого друга, – він виразно подивився на Побєдоносцева, – в обстановці більш інтимній, яка б відповідала духові…
Духові чого – він уточнювати не став, підхопив обох панночок попід руки і повів їх до дверей у протилежному кінці залу. Мужиков, дзенькаючи ключами, почвалав слідом. На порозі Чухновський озирнувся, люто поводячи очима і виробляючи обличчям якісь гримаси. Побєдоносцев, зрозумівши його міміку, почухав потилицю, перехилив підряд дві чарки і, заточуючись, посунув за ним. Грузицький скорботно зітхнув.
– Кожному своє, – філософськи підсумував Грозовий.
– У цьому ти правий, – згодився Грузицький, наповнюючи чарку.
Мною оволоділа якась дивна, розслаблена замисленість, коли думки неспішно й хаотично снуються у черепній коробці і на жодній з них зосередитися неможливо. “Він перебував у п’яній задумі”, – пригадалася колись прочитана фраза, і я подумав, що це воно, мабуть, і є. І ще я подумав, що в усьому цьому є щось зле… Це була навіть не думка, а відчуття, або, точніше, передвідчуття, невиразне й розпливчасте. Я напружився, намагаючись схопити й конкретизувати суть. І раптом зрозумів: мені було затишно й добре, але це було ілюзорне “добре”, несправжнє, навіяне вмістом спорожнілих штофів… Я зненацька згадав Ізольду-другу, її палючі хмільні очі, одурманюючі переливи рожевого світла в її саду, гіпнотичні танці маленьких німф у таємничі місячні вечори, вишукані страви, якими мене частували, – все те, що заколисувало й розслаблювало. Але ж і тоді мені здавалося, що мені добре…
– Яке з двох “добре” гірше, якщо обидва погані? – вимовив я вголос в забутті.
– Що ти сказав? – Владислав злегка нахилився до мене.
– Чому ви п’єте? Ви всі. Чому?
Зорепад спохмурнів.
– Ні, ти мусиш відповісти. Чому ти п’єш, Владиславе?
– Дехто каже, що в мене засох талант… Отож я його й розмочую, – його губи сіпнулися у гіркій посмішці. – Ну, а якщо серйозно… Розумієш, щоб стати справжнім поетом, замало самого таланту. Ще треба страждати… дуже страждати. Чим більше страждає поет, тим краще він пише. Тільки не подумай, що треба обов’язково пити, щоб страждати. Це дурниці, утрирування… Пити – це зло, причому однозначне, без усяких пом’якшуючих обставин. Думаєш, що я п’ю і не розумію, що горілка – зло? Розумію. Більше того, я знаю навіть, що чисто фізіологічна її шкідливість – це далеко не найстрашніше. Зло в тому, що ми штучно викликаємо в собі емоційний підйом, підхльостуємо свої нерви – мовляв, розкріпачення духу, нестримний політ фантазії… Так-то воно так – є й розкріпачення, і політ. Але ж ми звикаємо до цього підхльостування, і вже жити не можемо без нього, бо інакше життя здається сірим, і така безпросвітна туга починає ятрити душу… А оця штучність породжує штучні, ненатуральні, сурогатні почуття, і це можна відчути по собі, бо ти який-неякий, але поет, і щоб досягти втраченої свіжості сприйняття і забутої сили емоційної напруги, щоб знову писати щось справжнє, починаєш пити більше… Коло замикається, навіть не коло, а спіраль, тільки веде вона не вгору, а вниз… Ми підмінюємо істинні високі почуття алкогольними фантазіями, справжній біль – фальшивим. Ми стаємо вже нездатними на щось справжнє. Повернутися ж назад, до нормального життя, ми вже не можемо… а йти вперед – страшно… Але ще страшніше – безпросвітність навколо. І тоді плюєш на все і знову п’єш… А в поезії… доходиш до деградації… – Зорепад зле струснув головою і вихилив чергову чарку. – А ти мені подобаєшся, – продовжив він, – у тобі є щось справжнє, чого немає в кожному з пас, якийсь надміцний, незламний стрижень. Не знаю, що це, але відчуваю… До речі, ти розповідав, що добре стріляєш…
– Пане Мужиков! – гукнув я. – Будьте ласкаві, знайдіть дюжину свічок, поставте отам, біля стіни, й запаліть… Зараз, Владку, я покажу, як умію стріляти.
Я витяг з кобури люгер. Зорепад і Грозовий заворожено дивилися на нього, Грузицький поглядав з острахом.
– Ви збираєтесь пострілами загасити дванадцять свічок? – чомусь пошепки запитав юний Володимир.
– Так. Тільки не пострілами, а пострілом. Навіщо витрачати патрони…
Мужиков приніс свічки, запалив і поставив в один ряд перпендикулярно до стіни. Я відійшов у другий кінець залу і, вибравши потрібне положення, швидко прицілився і вистрелив. Стріляти я вмів, цього не відбереш – лише сизуватий димок над свічками свідчив, що вони щойно горіли… Зорепад і Грозовий гаряче зааплодували, у Грузицького опустилася щелепа, Мужиков перехрестився.
Я повернувся до столу. Грозовий дивився на мене, як на бога. “Хлопчисько, – подумав я. – Тобі б не горілку пити, а в козаків-розбійників гратися”.
– Дай… на секунду… – Зорепад простяг руку. Повагавшись мить, я віддав пістолет Владиславу. Він зважив його на руці, схиливши голову набік; його обличчя стало раптом мертвотно-блідим, схожим на гіпсову маску, і лише очі моторошно світилися…
– Забери, – видихнув він і рвучко тицьнув люгера мені в руку. Чоло його миттю вкрилося холодним потом.
– Так… – сказав він після паузи, – зброя має якусь дивну, магнетичну владу.
– Тобі не можна доручати зброю, – відповів я. Зорепад похмуро осміхнувся і налив собі горілки.
– По-твоєму, краще вішатися на дверній ручці у ванній кімнаті з перерізаними венами?
– Краще жити, Владиславе. Просто жити. Я вже говорив, що ненавиджу смерть.
– А я не хочу і не можу просто жити! Я хочу щось приносити людям! Ділитися з ними частиною своєї душі! Щоб вони, читаючи мої вірші, сміялися й плакали!
Він розлючено грюкнув кулаком по столу. Кришталь жалісно дзенькнув.
– Вгамуйся, Владну! – Грузицький обняв його за плечі.
– А що насправді?.. У якусь страшну мить починаєш розуміти, що ділитися нічим… І що вже ніколи не здійсниш такого, що могло б викликати усмішку… або вичавити бодай сльозинку… або просто примусити людину замислитися… хоча б одну.
Зорепад замовк, з огидою втупившись у порожню чарку.
– П’ю й не п’янію. Хай тобі біс! Ні, ні, я не дійшов ще до цієї межі… поки що! Але рано чи пізно це чекає на кожного з нас… коли сядеш перед чистим аркушем паперу і з жахом зрозумієш, що не можеш написати жодного рядка, який можна було б назвати високим словом – Поезія!
– Ні, Владиславе! – сказав я рішуче. – Я, звичайно, дилетант у цих питаннях, але послухай мене. Кожний новий день народжує нові емоції, переживання, ставить нові проблеми. І поет, як чутливий камертон, мусить відгукуватися на нові почуття і нові проблеми, трансформувати їх у своїй поетичній уяві, утверджувати своє світовідчуття. Та ти сам казав – і правильно казав! – що поет зобов’язаний постійно тримати перо на пульсі часу.
– Це все так, але справа полягає в іншому: як довго зможе поет втримати слабке перо на могутньому пульсі історії і чого це буде йому коштувати?
– Чекай-но, Владиславе… Адже були поети, які творили протягом всього життя, несучи радість людям! І вони знаходили в собі сили утримуватися на крутих історичних хвилях, і час проносив їх у чистому й шаленому кипінні великих почуттів, геніальних здогадок і високих устремлінь, і темна безодня богеми не могла затягти їх у свої похмурі тенета…
– Серед спортсменів-бігунів існує поділ на спринтерів і стайєрів. Серед поетів теж. Одні яскраво спалахують, як метеор у нічному небі, і швидко згорають. А інші світять помірним, рівним світлом… довго світять. За характером я належу до перших, на жаль. А може, й на щастя. А за силою світла… Не знаю, не мені судити.
Зорепад замовк, відвернувшись.
– Пусті розмови ми завели, – озвався Грузицький. – Давайте краще вип’ємо.
– Нічого не хочу, – відповів Владислав, не повертаючи голови. – Набридло. Все остогидло. Нудно. Повіситись – і то ліньки… В душі сама мерзота… Наче хтось вліз туди і сидить… щось на зразок огидного синього павука…
Мене ніби щось підштовхнуло. Я підхопився.
– Мені вже час. На жаль, мушу вас покинути. Ви… непогані хлопці… Я дуже радий, що з вами познайомився.
– Куди ти, Мандрівнику? – Зорепад звернув до мене хворобливо напружене обличчя.
– Павука йду вбивати… Синього. Прощайте! Гроші залишаю вам усі, вони мені навряд чи знадобляться. Тільки… не пийте більше! Дуже вас прошу! Це зло страшніше, ніж навіть ти думаєш, Владиславе.
Я з соромом згадав мою першу зустріч з Мужиковим… На порозі я оглянувся. В тьмяно освітленому залі плавав жовтий туман. Чотири пари очей дивилися на мене. “Дивляться очі тривожно й печально…” – чомусь пригадалися Зорепадові рядки. “Не тривожтеся й не печальтеся, – по-думки звернувся я до них.– Я йду, але ж я залишаюся. Залишаюся в серці вашому і в пам’яті вашій. Мене кличе моя пам’ять і мій біль”.
Я прочинив двері й вийшов у беззоряну ніч, у туманний сльозливий присмерк, і кожен крок відбивався у серці щемом.
