Струм і мережі. Довгий шлях в лабіринті. Позичена смерть

Текст добавлен: 2 мая 2017, 19:30

Текст книги "Струм і мережі. Довгий шлях в лабіринті. Позичена смерть"

Автор книги: Юрій Іваниченко

Соавторы: Володимир Шаров,Валерій Шпаков,Олександр Соболь

Жанры:

Социально-философская фантастика

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 20 страниц)

Назад к карточке книги

Я поділився цими враженнями з директором інституту Михайлом Леонідовичем Гребінником.

– Ет, голубчику, – зітхнув директор. – Щиро кажучи, я теж не дуже засмучений. Був би навіть радий, аби він більше не з’явився в нашому інституті. Капосна людина, скажу вам. Замучив усіх своїми анонімками. З міністерства комісія за комісією, неможливо працювати. Колектив лихоманить.

– Але ж пропала людина. Чому, як, куди? Невже це вас не хвилює?

– Уявіть собі. Це ваш клопіт. Але, гадаю, нікуди він не подівся.

– Отже, вже бувало, що він не виходив на роботу?

Директор кивнув:

– І неодноразово. Останнім часом вважав, що його скривдили, ні з ким не вітався, міг по три дні не з’являтися. Терпіли, бо спеціаліст першокласний, ніде правди діти. Але терпець урвався. Тільки-но повернеться, поставимо питання руба.

– Куди ж він міг податися?

– Може, до тієї своєї пасії…

Я здивовано глянув на директора. От вам і зразкове подружжя! Таки жінка… Шерше ля фам. І це секрет лише для дружини Коренєва.

– До якої пасії?

Директор стенув плечима:

– Ви ліпше в Ляховського запитайте. Вони приятелюють, особливо останнім часом.

Судячи з тону директора, цю дружбу він не схвалював.

– Вгадали, – підтвердив Гребінник.

– А чому?

– Надто вже вони різні, і раптом…

Я пригадав слова Коренєвої про безкорисливого друга, що простягнув руку у важку хвилину.

– А ви не пов’язуєте це “раптом” з призначенням нового начальника відділу? До речі, як його звуть?

– Юрій Прокопович Іллєнко. Бачу, ви в курсі.

– Що ж визначило ваше ставлення до стосунків між Коренєвим та Ляховським?

– Розумієте, Ляховський наш патентознавець. З півроку тому він затвердив одну пропозицію Коренєва як винахід, хоча вона, як на мене, до винаходу не дотягла. А справді серйозну, грунтовну працю Ілленка “зарубав”. Ось така дружба.

– Чому ж ви, як директор, не втрутилися?

– Вже втрутився. На жаль, дізнався про це нещодавно.

– Про зволікання патентознавця вам повідомив Іллєнко?

– Так. Змушений був звернутися по допомогу.

– А де він зараз? Хочу з ним поговорити.

Гребінник розвів руками:

– Це вам не вдасться принаймні протягом найближчих тижнів: Іллєнко у Вільнюсі на симпозіумі.

Як недоречно цей симпозіум!

– Давно поїхав?

– Одинадцятого.

Цього дня зник Коренєв. Випадковий збіг?

– Вранці чи ввечері?

– Вечірнім авіарейсом. А що?

– Звичка: завжди намагаюся зібрати максимум інформації. – Я перевів розмову на інше: – Останнім часом у поведінці Коренєва нічого дивного не помітили?

– Його поведінка завжди була дивною, – відповів директор. – І особливо останній рік.

– Мене цікавить саме цей період. Спробуйте пригадати.

– Ми з ним рідко спілкувалися. Тому мені здалося дивніш, коли нещодавно він сам прийшов до мене.

– Навіщо?

– Позичити грошей.

– Багато?

– Дві тисячі.

– Солідна сума. І ви позичили?

– Позичив.

– Дивно, – сказав я.

– Чому? – запитав Гребінник.

– Ви охарактеризували Коренєва як людину капосну, отже, но поважаєте його, одначе позичаєте дві тисячі… Якось нелогічно.

Директор знітився, засовався у кріслі:

– Та спочатку мав намір відмовити… Але він так умовляв, запевняв, що через кілька днів поверне…

Тривалі розмови корисні тим, що в них зовсім несподівано з’ясовуються дуже цікаві подробиці. Отже, Коренєв позичив у директора дві тисячі всього на кілька днів. З цього випливало, що Коренєв опинився у скруті, мав потребу в грошах. А якщо зіставити цей факт з наявністю якоїсь пасії, можна дійти висновку: професор у цей час розтринькує позичену суму в її товаристві і, найбільш вірогідно, десь за межами міста. Весна впливає і на професорів.

Але я й гадки не мав, що через якусь годину цікава подробиця обросте аналогічними і стане приголомшливою. Виявилося, що Коренєв позичив гроші не лише у директора. Він брав у всіх, хто скільки давав. Навіть у пацієнтів та їхніх родичів. Я підрахував і вийшло: позичив на кілька днів, як обіцяв, аж двадцять вісім з половиною тисяч! Таку суму за кілька днів навряд чи зможе розтринькати і найвибагливіша, найпримхливіша пасія. Втім, для жінки з багатою уявою це не так уже й багато. Однак тут щось не те, не те…

Кабінет патентознавця знаходився на третьому поверсі, а сам він – у своєму кабінеті. Ляховський, як гостинний господар, спочатку запропонував мені зручне крісло, а вже потім уважно вивчив моє службове посвідчення.

– Пасія? – перепитав він і всміхнувся. Посмішка у нього була осяйна. – Це ваше припущення чи?..

– Чи, – кивнув я.

– Що за люди, – він знову посміхнувся і похитав головою. – Хлібом не годуй, дай лишень язиком помолоти.

– Отож ви знаєте щось конкретніше, ніж плітки?

– Боюся, що сприймете мої слова як чергову варіацію тих самих пліток.

– Це щось надзвичайне?

– У деякій мірі так. Вовик поїхав до Риточки.

Отже, я не помилився. Лишалося з’ясувати, де мешкає ця Риточка. Але зараз мене більше цікавило інше:

– Звідки ви знаєте? Коренєв казав вам про свій намір?

– Ні, я сам здогадався.

– Яким чином?

– Бачте… – Патентознавець вагався. – З тиждень тому Вовик одержав від Риточки листа. Він показував його мені. Навіть прочитав уривок. Риточка писала, що їй набридла невизначеність їхніх стосунків, що вона втомилася від його нескінченних обіцянок…

– Постривайте, – урвав я Ляховського. Мене дратував його грайливо-фривольний тон: “Вовик…”, “Риточка…” – Він що, збирався побратися з нею?

– Принаймні він так мені казав. І, здається, щиро. – Раптом Ляховський стривожено глянув на мене: – Але чому ви сказали “збирався”? Вам уже щось відомо про його долю?

– На жаль… – стенув я плечима. – Сподіваюсь на вашу допомогу.

– Продовжуйте, будь ласка.

– Так от… Риточка написала, що зустріла хорошу людину і збирається заміж. Коли Вовик (я зціпив зуби) читав про це, у нього обличчя скривилося і спаленіло. Він жахливо ревнивий! Зіжмакав листа в кулаці: “Не допущу!” А я йому: “Так зважуйся нарешті і не мороч їй голови”. А він: “І зважусь!” Погано якось так сказав, зловісно. Коли б чогось не втнув.

– Що ви маєте на увазі? – запитав я, хоч і так було зрозуміло, на що натякав Ляховський.

– Вовик – людина запальна, неврівноважена. А Риточка останнім часом була для нього всім. Що й казати, – співчутливо похитав головою,– пізнє кохання – воно ніби пожежа в лісі: геть-чисто все спопеляє. Стихія.

Ти ба, яка потайна людина цей Коренєв: таке палке кохання, а дружина й не здогадується. Але якщо справді збирався одружитися з цією Ритою, то чому й словом не прохопився дружині? Навіщо приховував? Духу не вистачило зізнатися? Боявся скандалу? “Дружина, коли вона не повна ідіотка, завжди відчує холодність чоловіка”, – згадалися слова Коренєвої. О ні, вона аж ніяк не справляє враження ідіотки. Проте не відчула… Отже, в їхніх стосунках нічого не змінилося. А може, Коренєв видатний актор: грає роль вірного чоловіка так майстерно, що рідна дружина навіть ні про що не здогадується. Але ж Ляховський сказав, що “Вовик – людина запальна, неврівноважена”. Холерик. З такою психікою – і така стриманість і запопадливість у діях?.. Щось тут не стикується. Зрештою, мене зараз насамперед цікавить, де Коренєв.

– А хто вона, ця Рита? Де мешкає?

– У Талліні, – відповів Ляховський. – Вовик познайомився з нею на моїй дачі.

Надлишок інформації завжди свідчить про те, що людина, яка повідомляє її, або щиро хоче допомогти, або ж зовсім навпаки. В даному випадку в мене не було підстав сумніватися в щирості Ляховського, хоча він і повідомив мені деталь, про яку я його не запитував.

Ляховський ніби вгадав мої думки:

– Можливо, вам це й нецікаво, принаймні зараз, але оскільки ви займаєтесь цією справою… я подумав… ви все одно дізнаєтесь.

– Дякую, деталь справді важлива. Але в зв’язку з цим виникає ще одне запитання: вони познайомилися випадково чи все сприяло їхній зустрічі?

Запитання неприємне, але господар не знітився.

– Скажімо так: я його розумів, – спокійно відповів Ляховський. – Вовик був у такому стані, що йому просто необхідно було якось розвіятися, забути про неприємності, що переслідували його останнім часом.

– А як оця Рита з Талліна опинилася на вашій дачі? І це запитання анітрохи не збентежило патентознавця.

– Риточка лікувалася в нашій клініці, у неї було легеневе захворювання, і Вовик оперував її. Після одужання Риточка забажала віддячити своєму, можна сказати, рятівникові. Чудова дівчина: скромна, душевна, такі зараз – рідкість. Я подумав, що для нього це щасливий випадок, можна хоч на якийсь час відволіктися.

– Але ж у нього є дружина, – сказав я. – До речі, про вас вона дуже хорошої думки.

Ляховський стенув плечима.

– Я нічого не маю проти Ганночки, але вона… як би це сказати… салонна жінка, розумієте?

– Ні, – зізнався я.

– Ну, так би мовити, жінка для свят. Коли ж у Вовика почалися неприємності, вона, замість підтримати його, морально допомогти, почала докоряти, звинувачувати в бездіяльності, пасивності, безхарактерності і таке інше, її влаштовував чоловік, який успішно просувався б по службових сходинках, а не чоловік-невдаха. Вовик був на грані нервового виснаження, йому просто необхідна була жінка для душі, розумієте?

Він так вимовляв оце “розумієте?”, ніби йому було надзвичайно важливо, щоб саме в цьому пункті я не зрозумів його неправильно. Але хоча слова Ляховського загалом узгоджувалися з моїм уявленням про роль Коренєвої у здійсненні активної опозиції свого чоловіка щодо нового начальника відділу, щось мені в них не сподобалося. “Салонна жінка…”, “жінка для душі…” Слухаючи патентознавця, я потай придивлявся до нього: високий, з невеликими залисинами лоб, густі розльотисті брови, виразні чорні очі з поволокою, важке підборіддя з ямкою… Гарне обличчя. Як на мене, псували його пухлі, якісь кармінно-червоні, немов помадою підмальовані, губи. А взагалі враження справляє. Особливо, мабуть, на жінок.

– Але я не бачу в цьому нічого поганого, – сказав Ляховський.

Ця фраза вивела мене із стану замисленого споглядання.

– Скажіть, Юрію Петровичу, Королев не просив у вас грошей?

– Просив…

– Скільки?

– Півтори тисячі.

Отже, всього виходить тридцять тисяч. Кругленька сума.

– І казав, що через кілька днів поверне?

– Так. А що?

– Нічого особливого. Окрім того, хіба, що ви помиляєтесь у ваших припущеннях.

– Можливо. Але з відомих мені фактів я, здається, роблю слушні висновки, – спантеличено розвів руками патентознавець.

Я й сам розумів, що йому не бракує логіки. Проте відчував підсвідоме бажання вивести його з рівноваги – аж надто осоружним було його сюсюкання.

Тож я співав своєї:

– Спочатку ви виявляєте зворушливе піклування про душевний стан свого друга, виступаючи в ролі звідника… – Завваживши нетерплячий рух патентознавця, додав: – Хвилинку! Інакше це назвати важко. Потім з легким серцем відпускаєте його в далекий Таллін на пошуки нових неприємностей, позичивши гроші і приховавши волелюбні прагнення Коренєва від його дружини, до якої, як запевняєте, почуваєте глибоку повагу.

Ляховський виявився людиною холоднокровною.

– У вашій інтерпретації це справді виглядає непривабливо, – спокійно відказав він.

– Але ж я лише підсумував ваші слова.

– Ви їх перекрутили, – уточнив патентознавець. – Ненавмисно, звичайно, – ніби вибачив мене. – Просто вам не все відомо.

– Тож розкажіть мені, саме за цим я до вас і прийшов.

– Мені буде легше відповідати, якщо я знатиму, що вас цікавить, – сухо сказав Ляховський, підкреслюючи цим, що подальша паша бесіда буде сугубо офіційною, без попередньої довірливості. Образився.

– Ну, наприклад, чому ви нічого про це не сказали Ганні Борисівні?

Ляховський подивився на мене так, як дивляться на невихованих дітей, що задають нетактовні запитання:

– А навіщо?

– Тобто як?

– А так: навіщо?

– Хоча б для того, щоб заспокоїти її. Адже вона хвилюється, місця собі не знаходить.

– Невже би справді вважаєте, що такс повідомлення її заспокоїть? – щиро здивувався мій співрозмовник. – Я гадаю, навпаки. Вона одразу побіжить до керівництва інституту, в партком – я її добре знаю. Вибухне скандал. Цього лише бракує декому, щоб звести з Вовиком особисті рахунки. У нього зараз і без того клопоту вистачає. Словом, тут є безліч нюансів.

– Наприклад?

– Не бачу потреби деталізувати. Якщо хочете, просто не бажаю, щоб це виходило від мене, от і все.

– Відчуваєте провину? – доскіпувався я.

– Авжеж, адже саме в моєму домі офіційні стосунки лікаря і хворої перейшли в… Проте, хто б міг подумати, що він закохається в Риточку! Найближчим часом він повернеться і сам усе пояснить дружині. А я в їхні сімейні справи втручатися не хочу.

– По-моєму, вже втрутилися, – посміхнувся я. – Ну, гаразд. Ви знаєте адресу Рити?

– Збираєтесь їхати до Талліна? – здивувався Ляховський. – Навіщо? Я ж кажу, він невдовзі повернеться.

– Хочу довідатися адресу про всяк випадок, щоб не турбувати вас ще раз: раптом Коренєв затримається.

– Пам’ятаю лише назву вулиці: Уюла. Решту вам неважко буде встановити.

– Звичайно. Дякую. – Вже біля дверей я затримався. – До речі, вам невідомо, навіщо Коренєв напозичав стільки грошей?

– Півтори тисячі – хіба це гроші, коли йдеться про жінку? – патентознавець багатозначно хитнув головою і засміявся. Здається, він не тримав на мене зла і вже забув про нашу суперечку.

– То вам нічого не відомо? – в свою чергу здивувався я.

– Про що ви? – звів брови Ляховський.

– Коренєв не сказав вам, найближчій в інституті людині, що він позичив на кілька днів тридцять тисяч?

– Скільки?!

Я повторив.

– Нічого не розумію… Навіщо?

Отже, патентознавець нічого не знав. Дивно, чому Коренєв довірив другові таємницю серця і нічого не сказав про гроші?

Щось тут знову не стикувалося.

Минуло три дні. Коренєв не з’являвся.

На оперативних зборах я виклав усі свої сумніви стосовно версії про те, що Коренєв обібрав довірливих кредиторів і втік до коханки.

Майор Кожухар слухав уважно, не перебивав і лише занотовував щось на аркуші паперу.

– Отже, твій скепсис грунтується на психологічному аналізі особистості Коренєва, – підсумував мої мудрування начальник.

Я ствердно кивнув.

– Відомий вчений, доктор медичних наук, талановитий хірург – і раптом спокусився на тридцять тисяч, втік до коханки… В таке важко повірити.

– А чому б ні? – озвався Іваненко, мій постійний опонент. Його кругловиде, завжди багряне, немов розпарене обличчя було серйозним. Неслухняне пасмо м’якого русявого волосся повсякчас намагалося втрапити в праве око, через що він раз у раз стріпував головою. – Може, й справді – кохання. Хіба так не буває?

– Дурниці! – скипів я. – Мати вродливу дружину, чудову квартиру, машину, зрештою, неабияке суспільне становище – і все це покинути? Заради чого? Пестощів тимчасової коханки?

– Опошлюєш, – заперечив Іваненко, скинувши головою. – Просто закохався до нестями і схибнувся на цьому грунті. Можу навести скільки завгодно прикладів із життя. Читав книжку Богата “Що водить сонце і світила?” Ну, звісно, не читав. Твоя література – протоколи допитів. А в тій книжці листи видатних людей до своїх коханих. А які листи! Яке кохання! Байрону було тридцять років, коли він безтямно покохав шістнадцятирічну Терезу Гамбу, а вона, тоді дружина графа Гвіччіолі, – його. Заради свого кохання Тереза наплювала на репутацію, становище, багатство – на все. А Віктор Гюго? Йому ніхто не міг закинути про легковажність, а він, як і Байрон, у тридцять років закохався в актрису Жюльєтту Друе і кохання це зберіг на все життя. А Пушкін і Гончарова? А Грибоєдов і Чавчавадзе? А…

– Досить тобі, ерудит, – сказав я, таки уражений його начитаністю. – Ну то й що з того? Та ти подумай: людина всього в житті досягла самотужки завдяки своїй наполегливості, цілеспрямованості. Повинен же в нього бути якийсь характер, сила волі. Невже невдача з посадою спроможна була підштовхнути його до такого легковажного кроку?

– Твоя помилка в тому, що ти все зводиш до посади, – незворушно продовжував Іваненко. – Я тобі про Хому, а ти мені про Ярему. Чи не ти сам казав, що честолюбні амбіції Коренєва старанно роздмухувала його дружина? І Ляховський підтверджує це. Зрештою, Коренєв міг зрозуміти, що він у ролі невдахи мало влаштовує дружину, отож і втішився в обіймах коханки.

– Тоді чому не змінилися його стосунки з дружиною? Адже Коренєва запевняє, що її чоловік залишився уважним і лагідним.

– Звичайнісінька облуда. Вона не хоче визнавати, що чоловік охолонув до неї, а той лицемірить, бо боїться скандалу. Точніше, боявся.

– А тепер перестав?

– Тепер перестав. Бо палко закохався.

– А лист, про який згадував Ляховський? А спалах ревнощів? Усе це ставить під сумнів, чи взаємне його глибоке почуття. В день зникнення його бачили з “дипломатом” у руці, він поспішав, був чимось заклопотаний. І на його обличчі не було радості від передчуття скорої зустрічі з коханою.

– Ще б пак! Він їхав з’ясовувати з Ритою стосунки, яка вже тут радість.

Майор мовчки переводив погляд то на Іваненка, то на мене, в суперечку не встрявав, чекав, поки ми самі видихнемося. Його вміння терпляче слухати я цінував найбільше.

– І взагалі я не розумію, що ти намагаєшся довести? – продовжував Іваненко. – Що Коренєв нікуди не їздив? Де ж він?

– Не знаю, – сказав я. – Знаю лишень, що в цій справі чимало фактів, які важко пояснити.

– Наприклад?

– Ну, хоча б такий: навіщо Коренєву було афішувати зв’язок з Ритою? Про це в інституті знали або принаймні здогадувалися всі – від директора до прибиральниці. В той же час Коренєвій нічого не відомо.

Наш дискусійний запал почав вщухати, і, вловивши цей момент, майор звернувся до Іваненка:

– Ну, а сам ти що думаєш?

– Щодо амурних поривань, я вже висловився. Але є ще одне міркування – з приводу анонімок. Читав я усі епістолярні шедеври. Втім, останні свої послання до міністерства він підписував, так би мовити, атакував з піднятою корогвою. Теж, між іншим, штрих до портрету. Так от, стосовно шедеврів. Стиль бездоганний. Аргументи вбивчі. Ну, що не лист – докторська з психології. Мабуть, здорово свого начальника зненавидів. Усією душею. Ці негативні емоції його й надихали. Кожен рядок ніби відшліфований. Не дивно, що ці листи знаходили відгуки в чиновницьких серцях: в інститут направлялася комісія за комісією.

– І до чого ти ведеш? – запитав майор.

– А до того, що версію взаємної різкої антипатії відкидати не варто. Хто сказав, що серед науковців усі святі та божі? Там такі пристрасті вирують, ого-го! У мене склалося враження, що в цьому інституті на чільному місці аж ніяк не наукова робота. Постійні підсиджування і нашіптування. Атмосфера в дусі середньовічного Дувру. Знаєте, скільки анонімок я одержав за ці чотири дні? Ось! – Іваненко розкрив теку, набиту різного розміру аркушами – від записки на маленькому клаптику до кількох сторінок машинопису.– Кожен автор намагається викрити непорядні вчинки колеги, довести аморальність його поведінки, заплямувати чиюсь репутацію. Близько третини листів містить інформацію про хабарі, які лікарі буцімто беруть з пацієнтів. Тому цілком можливо, що в запалі якого-небудь ненаукового диспуту один доктор навмисно пристукнув іншого.

– Не варто передавати куті меду. Не всі вчені такі, яких ти малюєш, – сказав я.

– Вчених я поважаю. Взагалі. Але тут особливий випадок. Два конкретних представники. І відповідний психологічний фон.

– Мені здається, ти перебільшуєш, – сказав майор. – Жодного з цих конкретних представників ти не знаєш, отже, й висновки твої передчасні.

– Між іншим, Іллєнко поїхав ввечері того ж дня, коли зник Коренєв, – ввів у дію черговий аргумент Іваненко. – Утік? Можливо. Але ця деталь заслуговує на увагу. Вони могли зустрітися випадково. Тож Іллєнко використав свій від’їзд як алібі…

– А тридцять тисяч? – спробував я остудити його запал. – Забув?

– Чому? – анітрішки по збентежився Іваненко. – Коренєв справді позичив гроші для якихось своїх справ, але віддати не встиг. Усе логічно.

– Пішло-поїхало, – невдоволено пробурмотів Кожухар. – Давайте-но від фантазій переходити до фактів. З тим, що перша версія слабка, я згоден: несхожий Коренєв на ловеласа і бабія, але… Відкидати її не маємо права. Свідчення Ляховського заслуговують на увагу. Потрібна ретельна перевірка.

– Треба зробити запит, – сказав Іваненко, – і все з’ясується.

– Цього недостатньо, – заперечив майор. – Справа видається надто серйозною. До Талліна поїде… – шеф зробив паузу, перевів погляд з мене на Іваненка, який радо тицьнув пальцем себе в груди, – …Дмитрієв. – Майор знову глянув на мене. – Заразом заїдеш до Вільнюса, розшукаєш Іллєнка, поговориш.

– Ну, скажіть, де справедливість? – скрушно зітхнув Іваненко. – Це моя ланка, я її, так би мовити, вистраждав, виплекав, і – на тобі!.. До того ж я ніколи не був у Прибалтиці.

Він мав такий засмучений вигляд, що майор не міг стримати посмішки. Проте відповів цілком серйозно:

– Скоро відпустка, їдь.

– Е-е, то зовсім інша справа, – зітхнув Іваненко.

– Чому? – не зрозумів майор.

– У відпустці добових не сплачують.

Майор невдоволено гмукнув і додав:

– Меркантильна ти людина, старший лейтенант. Але досить жартів. Для тебе також справа знайдеться. З’ясувалася така деталь: Коренєв мав намір придбати нову “Волгу”. Міг він позичити гроші для цього? Міг. Опрацюй цю версію. Не виключено, що хтось, знаючи, що в нього є гроші, вирішив поживитися… Зрозуміло?

Іваненко кивнув на згоду, але без жодних ознак ентузіазму.

– Чому ж про намір Коренєва нічого не знала дружина? – запитав я.

– Можливо, хотів зробити їй сюрприз.

– Але ж він казав усім, що позичає гроші на кілька днів.

– Певно, продавець зажадав: або негайно гроші, або він шукає іншого покупця. А той кредитор, з яким Коренєв заздалегідь домовився, міг дати гроші лише через кілька днів, – терпляче пояснив шеф.

– Тридцять тисяч! – сказав я. – Це вдвічі більше вартості “Волги”. Невже Коренєв хотів придбати її за спекулятивну ціну?

– Не виключено. Потім знайшов би покупця на стару. “Волги” в дефіциті. А для Коренєва така машина, гадаю, була ще й питанням престижу. Адже він честолюбний: он як за посаду воював.

– Але ж…

– Лейтенанте Дмитрієв! – урвав мене шеф.– Я знаю, ви любите ставити запитання, але ставте їх не мені, а Іваненку: йому я доручив займатися цією версією.

– Зрозумів.

– От і чудово. Поки що все.

Наприкінці робочого дня Кожухар несподівано викликав мене.

Коли завдання визначено і вказівки отримані, від подібних викликів годі чекати чогось іншого, крім неприємностей. Напевно якесь позапланове і, звичайно, термінове завдання. Цього тільки бракувало. І так справ по горло.

В кабінеті тіснилися сутінки, на письмовому столі горіла лампа. Майор полюбляв працювати вечорами при неяскравому світлі. Він звів голову, побіжно глянув на мене збільшеними від скелець окулярів очима, вказав на стілець:

– Сідай… я зараз…

І знову втупився в якісь папери, розкладені на столі, раз у раз роблячи позначки червоним олівцем. Високочола голова майора схилилася над столом, і я мав можливість споглядати на маківці круглу, немов циркулем обведену, невелику лисину, облямовану жорстким, коротко підстриженим сивим волоссям.

Опалення вже відключили, і в кабінеті було прохолодно. Я пересмикнув плечима і стримано зітхнув. Поспішати, власно, було нікуди, але сидіти ось так…

– Гаразд, не зітхай, уже закінчую, – сказав майор.

Він ретельно склав папери, відсунув до краю столу.

– Відрядження відміняється.

Так і є! Відчувало моє серце…

– Поїде Іваненко? – ревниво запитав я.

– Ніхто нікуди не поїде.

– Вирішили обмежитися запитом? – здогадався я.

– Можливо. Попрацюєш поки що над версією про купівлю машини.

– А Іваненко?

– Я передав йому іншу справу, так склалися обставини.

Все зрозуміло. Це версія майора, і він вважав її найперспективнішою. Не випадково так грунтовно відповідав на мої запитання: мабуть, сам собі їх ставив і добре продумав.

“Ось тобі на!” – хотілося вигукнути мені, але подібні репліки в службовій розмові краще дозволяти собі по-думки.

– А як же Іллєнко? Через тиждень його відрядження закінчиться і він поїде з Вільнюса.

– Є всі підстави гадати, що повернеться до Києва, – заспокоїв мене шеф. – Тут і поговориш з ним.

Мені вже доводилося бувати в Прибалтиці, саме тому хотілося поїхати туди ще раз, і ось тобі маєш. Плакало моє відрядження. Людина, можна сказати, настроїлась – і таке розчарування. У Вільнюсі в мене давній товариш, разом вчилися в університеті, думав, відвідаю… Коли ще трапиться нагода…

– Ось адреса, – майор підсунув клаптик паперу. – Почнеш із неї. І не барись. Працювати треба, іншого виходу в нас немає, – докинув своє улюблене прислів’я.

З цим важко було не погодитись, і все ж я спробував заперечити:

– Тоді вже ліпше було б зайнятися крадіжкою з магазину…

– Лейтенанте Дмитрієв! – гарикнув на мене шеф. – Вам дано завдання! Виконуйте!

У таких випадках слід казати “єсть!”, повертатися через ліве плече, навіть якщо ти в цивільному, й вирушати на завдання. Що я й зробив.

Уже на вулиці, ще раз прочитавши адресу, зметикував, що виконання наказу доведеться відкласти до завтра: це була установа з таємничою назвою “Мобреспостач”, а годинник показував початок на десяту – час, коли всі установи давно зачинені.

Зранку я насамперед все-таки владнав кілька справ, пов’язаних з крадіжкою, і вже потім вирушив до загадкового “Мобреспостачу”, який розмістився на Десятинній поряд з міськкомом партії та Управлінням внутрішніх справ. Я бував тут безліч разів, а от скляної таблички червоного кольору не помічав; вона приліпилася біля входу і повідомляла, що за пошарпаними дверима знаходиться “Відділ по залученню матеріальних ресурсів”. Ось тільки незрозуміло, куди саме залучалися ці ресурси, але решту інформації я сподівався добути в самому відділі.

За дверима я побачив ще одну табличку над східцями, що вели в напівпідвальне приміщення: “Відділ мобілізації ресурсів”. Спочатку я подумав, що десь тут знаходиться ще один відділ, який займається ресурсами, але потім здогадався: автор табличок вважає слова “залучення” й “мобілізація” синонімами, а уточнення “матеріальних” у другому випадку взагалі зайвим. За його задумом, це, мабуть, має переконати відвідувача, що у відділі працюють люди раціонально мислячі, котрі не полюбляють зайвих слів.

Спустившись східцями, я втрапив у ще одні двері, проминув довгий коридор і зупинився перед третіми з написом “При вході запишіться в журнал”. Солідно. Але непослідовно, бо ніякого журналу біля входу не було. Отож ризикнув увійти без попереднього запису.

В кімнаті побачив двох жінок: нафарбована блондинка років двадцяти зосереджено клацала на машинці, друга, невизначеного віку, з пишною зачіскою, не менш захоплено підраховувала щось на електронному калькуляторі і занотовувала результати в товстий зошит. Трудовий ентузіазм. Таблички не брехали. Жінки настільки поринули в свої справи, що навіть не виявили до мене властивої всім жінкам цікавості. Добре, що я не записався в ту неіснуючу книгу, а то б така неувага могла мене образити. Роздивився. Під стіною стояли полиці з якимись приладами, радіодеталями та іншими речами, про призначення яких я не мав анінайменшого уявлення. Над полицями красувався напис: “Виставка зайвих і невикористаних матеріальних цінностей”. Хто б міг подумати, що є й така…

Втім, мене цікавили не жінки, а чоловік, який розташувався за столом біля вікна.

– Добридень, Іване Васильовичу, – привітно сказав я, сідаючи навпроти.

Іван Васильович Поцілуйко, хворобливо блідий, лисий, з відстовбурченими вухами, знехотя звів на мене очі. В неуважному погляді читалося невдоволення.

– Щось не пригадую, щоб ми були знайомі.

– І не намагайтеся, ми справді незнайомі. Але це упущення легко виправити, – я розкрив службове посвідчення. – Лейтенант Дмитрієв, карний розшук.

Щось таке майнуло в його очах, якась хмаринка, чи що. А може, мені здалося?

– Карний розшук? – безбарвним голосом перепитав Поцілуйко і провів маленькою, немов у дитини, рукою по своїй бездоганній лисині. – Чим зобов’язаний?

– Ви знаєте Коренєва?

Обличчя Поцілуйка напружилося. І чого до він так злякався?

– Знаю.

– Які ваші стосунки?

– Стосунки? Та, власне, ніякі. Так, зустрічаємось інколи за давнім звичаєм: росли на одному подвір’ї.

– Коли ви бачились востаннє?

– Тижнів зо два тому. А що, з ним щось скоїлося? – Він запитував аж надто спокійно, так, задля годиться: все-таки друг дитинства.

– Якщо не заперечуєте, запитувати буду я.

– Розумію, розумію…

– Коренєв звертався до вас із проханням допомогти йому придбати нову “Волгу”?

– Звертався. Ну, то й що? – Поцілуйків тон був так само байдуже-безбарвним, без жодного натяку на хвилювання.

– І ви допомогли йому?

– Моя допомога обмежилася звичайним посередництвом. Тільки й того, що познайомив з одним щасливчиком, котрий виграв машину по “спринту”, а як уже вони там домовлялися, не знаю.

Я записав адресу щасливчика і розпрощався.

Сонце припікало. Із задоволенням зняв піджак. На гілках каштанів зеленіло ніжне глеювате листя. Від п’янкого повітря паморочилася голова. Весна! Захотілося пройтися алеями Володимирської гірки, помилуватися Дніпром. Звернув до фунікулера і поспішно закрокував уздовж металевої огорожі, позираючи згори на ажурні мости і висотні будівлі лівобережжя. Красиво! Часу обмаль, але поспішати не хотілося.

Ось і площа Ленінського комсомолу. А через якийсь час автобус мчав мене на Печерськ, до мешкав щасливчик.

Двері відчинив господар. Вже в літах, але по-спортивному підтягнутий, худорлявий, широкоплечий, русяве волосся вологе, на шиї рушник. Мабуть, щойно з ванної. Обличчя приємне, відкрите, очі дивляться з цікавістю, вивчаюче. Я дістав з кишені посвідчення, відрекомендувався.

– Ви Павло Тимофійович Красиков?

– Я, – несподівано густим басом підтвердив господар. Оце тембр! – А ви, мабуть, з приводу мого квитка?

– З приводу, – кивнув я.

– Проходьте, – Красиков провів мене до кімнати, запропонував стілець.

Я роздивився довкола: охайно, затишно.

– Дружина на роботі, а я працюю в другу зміну, – пояснив господар і сів поруч зі мною.

– Павле Тимофійовичу, ви часом не співаєте? – не втримався я.

Красиков посміхнувся:

– Співаю? Так, інколи, під настрій. Але слуху ніякого.

– Шкода. Голос у вас, мені здасться, рідкісний.

– Голос що… Таланту нема, – безжурно одказав господар. Ця обставина, очевидно, ніскільки його не засмучувала.– Може, чаю?

– Ні, ні, дякую, я не надовго.