Текст книги "Струм і мережі. Довгий шлях в лабіринті. Позичена смерть"
Автор книги: Юрій Іваниченко
Соавторы: Володимир Шаров,Валерій Шпаков,Олександр Соболь
сообщить о нарушении
Текущая страница: 10 (всего у книги 20 страниц)
17
Я залишився у Рожевій оазі, втішаючи себе думкою, що я мисливець у засідці, що я чекаю на лютого й смертельно небезпечного звіра. Треба дочекатися його, чого б це не коштувало, хоч би як було важко.
А втім, очікування виявилося аж ніяк не обтяжливим. З вражаючою проникливістю Ізольда вгадувала найтонші відтінки мого настрою: якщо я шукав самотності – вона тактовно зникала й з’являлася лише тоді, коли у мене виникало іноді навіть неусвідомлене бажання побачити її…
Спочатку я частенько з пістолетом у руці нишпорив по численних стежках і закутках оази, вважаючи себе великим героєм, хоча збоку це, напевно, виглядало вкрай смішно і безглуздо… Але з кожним днем забаганки такого роду навідували мене все рідше, зате все частіше хотілося бачити Ізольду, хоча я й соромився цього, забороняв собі думати про неї… Але всі заборони летіли до біса, коли з’являлася вона – незбагненно приваблива, зводячи з розуму своєю красою, і неможливо було передбачити, якою вона буде при кожній наступній зустрічі: то сліпуча, як діамант у сонячних променях, то таємничо принадна, як перлина на темному оксамиті…
Вечорами вона разом зі своїми чарівними, схожими на маленьких німф служницями влаштовувала на мармуровому майданчику перед моєю альтанкою феєричні вистави з чудернацькими танцями. Спершу меле бентежила надмірна еротика, що неприховано підкреслювалася пластикою їхніх гнучких тіл. Але тільки спершу. З кожним днем ці вистави захоплювали мене щодалі більше, і я вже вдень починав думати про вечір, коли отримаю чергову порцію чи то ангельського, чи то диявольського видовища…
Час спливав. Мов краплини у струмені, секунди зливалися у хвилини, струмочки хвилин утворювали потоки годин, днів – і линули могутньою рікою часу до океану вічності. Майже фізично я відчував цю течію часу на собі. Але вона вже не вирувала на життєвих порогах, не вибухала, не пінилась, а була спокійною, плавною… Такою ж спокійною була течія заколисаних думок і почуттів, які непомітно запливали жирком ситості й комфорту. Дні і ночі злилися в один безперервний різнобарвний ілюзіон, розкішний до безглуздя, бездумний і безладний. На мені знов був зручний халат, а комбінезон валявся під кущем, кинутий і забутий, як недопалок сигарети. Іноді, коли мій погляд натикався на нього, сором зворушував душу, але скоро зникав, поглинений лінивим спокоєм, губився у млосних чарах саду, в чудернацьких танцях маленьких німф, у глибоких і темних очах Ізольди.
Одного разу вона взяла мене за руку і під склепінням сплетених гілок, повз прозорі водограї і квітники, повз ажурні альтанки по легких висячих містках над замуленими зеленкуватими потоками повела за собою. Переч; моїми очима постав небаченої краси палац з довершеною плавністю форм з білого і рожевого мармуру, подібний до величезної диво-квітки.
– Що це? – з захопленням поцікавився я.
– Рубіновий палац, – пояснила Ізольда. – Відтепер це твій дім.
Якийсь болючий спогад напружено затріпотів у пам’яті… Збентежено я відвів очі. Щось заважало мені переступити поріг цього казкового творіння невідомих зодчих.
– Але ж… Я звик уже до своєї альтанки…
– Виявляється, чоловіки теж бувають сентиментальними, – глузливо озвалася Ізольда. – Ну, нехай. Господар може чинити, як йому забажається… Але що це знову з тобою? Ти втомився?
Як завше, вона напрочуд швидко вловила зміну мого настрою, незрозумілу навіть мені самому.
– Так… втомився. Хочу побути на самоті. Маю таке передчуття, що відзавтра почнеться нове життя.
– І життя це буде чудовим, – чарівливо посміхнулася вона. – Добраніч!
Вона здаля послала мені поцілунок і зникла. Наче у гарячці добрів я до своєї альтанки і знесилено впав у гамак.
Через якусь мить сон стулив мені повіки…
…Похмура рівнина, подекуди – пагорби. Низьке захмарене небо. Через одноманітну сірість пейзажу чорною блискавкою прокреслюється старовинний катафалк, запряжений четвіркою вороних коней. Загорнувшись у плащ, горбиться похмурий візник.
За катафалком ідуть двоє – високий чоловік у формі льотчика і тендітна золотоволоса дівчина… Серце моє болісно стискається.
– Це картина, всього лише картина, – заспокоюю себе. – Якийсь божевільний художник вихлюпнув на полотно одне із своїх марень…
І раптом я опиняюся там, у картині, поряд з похмурою процесією. Чую цокання копит, рипіння коліс, розмірену важку ходу Льотчика і чиєсь стримане схлипування…
Льотчик обертається і спрямовує просто на мене невидющі очі. Незрозумілий жах огортає мене.
– Кого це хоронять? – питаю якомога голосніше, щоб позбавитися цього жаху.
– Тебе, – глухо промовляє він, підходить до катафалка й піднімає віко труни. – Від жаху холоне в грудях – я бачу себе.
– Ні, ні, – хриплю, відмахуючись від страхітливого видовища, – я живий, живий! Ось я, хіба ти не бачиш?
– Тебе немає, – говорить Льотчик і відвертається.
– Ні! – вигукую я і кидаюсь до Ізольди, моєї Ізольди…
– Дівчинко моя… Це ж я перед тобою. Ну, скажи, що я живий, обніми мене, поцілуй! Я так довго чекав на тебе!
Ізольда дивиться на мене, і в її небесних очах – тільки горе і смертельна втома.
– Це він чекав на мене. Тепер він мертвий. А тебе немає. Ти – фантом, фікція. Відійди. Ти не повинен заважати нам.
Охоплений жахом і відчаєм кидаюсь до візника, шарпаю його:
– Ну, хоч ти скажи їм… Скажи, що я живий!
І зі смертельним переляком відступаю назад, бо візник обертається до мене обличчям, і каламутний болотяний погляд вивертає мені душу: Синій, Синій!
Він регоче, насуваючись на мене, і простягає до мене руки…
Скрикнувши, прокидаюсь. Серце шалено стугонить у грудях, з переривчастим судомним хрипінням з легень виривається повітря.
– Сон! Це тільки сон. Нічого страшного не трапилось. Я живий. Я живу. З глибин свідомості спливає: “Живеш?” – “Так, живу”. – “А може, існуєш?” Прокляття!..
Вивалююсь з гамака і ледь не падаю на кам’яні плити. Ноги чомусь не тримають. Хитаючись, виходжу з альтанки. Зорі глумливо підморгують з небесної чорноти. Дерева оточують мене ворожою й неприступною стіною. Знесилено притуляюся до колони.
Пастка. Я е пастці. Яке безглуздя… Все безглузде. “З неба впала зоря – і померкла. Назавжди”. Але яка страшна нісенітниця: Ізольда, Льотчик… і Синій. Спокійнісінько проводжають мене в останню путь. Це таки більше вражає, аніж триптих на стіні. Шкода, що я не художник… Але геть від цієї колони! Треба рухатись… Хоч би навколо альтанки… Яка задуха… Дикі звірі, буває, перегризають схоплені капканом кінцівки і тікають… Може, й мені щось перегризти?
Це добре. Навіть дуже добре. Виявляється, я ще не зовсім втратив почуття гумору. Яке ж хороше почуття… А це що? Ого, натрапив у темряві на власний комбінезон. Треба поглянути, що там у кишенях… Гумор – це непогано. Але є ще одне чудове почуття. Мабуть, це зовсім не боляче. На якусь мить воля мусить пересилити інстинкт самозбереження – і все. Яке містке, всеоб’ємлююче слово – все. Все – і нічого. О, нарешті знайшов!.. Оригінальний парадокс. Або банальний, так точніше. Все життя складається з банальних парадоксів. А з чого складається смерть? Власне, смерть – це один із парадоксів життя. Мабуть, найбанальніший. Або навпаки. Життя – це парадокс смерті. Безглуздий, непотрібний парадокс. Так, непотрібний. І навіщо згадувати – немає дурнішого заняття, ніж викликати спогади. Льотчика немає – він загинув, і уламки його літака давно вже занесло піском… Ізольда пішла, втекла… От тільки чому, чому? Адже все було так чудово… Стоп! Я ж заборонив собі згадувати… Але приємно відчувати в руці смертельний метал. Піднести руку – і все… Навіщо жити, якщо не можна вибратись із цього страшного лабіринту, якщо немає провідної зорі. Я не піддослідна миша…
Ізольда-друга – це безвихідь. А з безвиході лише один вихід. Досить ілюзій! Нічого не залишилось. Душа – це кладовище загублених почуттів… Усе. Дуло біля скроні. Останнє невеличке зусилля… Тільки… Лоо! Цього не можна витравити з пам’яті, розпеченим залізом не випалити… “Доки живий я, жодна ворожа нога не топтатиме твоєї землі, жодне чуже дихання не забруднить твого цілющого повітря!” Поки я живий! А потім?
Досить! Опускаю руку. Сильна, надійна в мене рука. І друга така ж. Вони ще багато можуть зробити, ці руки. Та н для кулі треба підшукати більш гідний об’єкт, ніж власна скроня. А їх ще чимало, цих об’єктів… Ну і ну! Мало не зробив непоправної дурниці…
Геть цей клятий халат! От так!.. Комбінезон – на себе! Любий, рідний комбінезон. І вірний люгер – як він ще потрібен мені! Капкан – нісенітниця! Немає ніякої пастки!
Кидаюся уперед, на темну стіну дерев, що стережуть мене, і вона розступається, і я біжу, продираючись крізь переплетення стовбурів, незважаючи на гілки, що стьобають по обличчю, й на колючки, що впиваються в тіло. Хижий сад випустив свої пазурі, але він уже не зупинить мене – біг мій стрімкий і невтримний.
Сад раптом кінчається. Вліво й вправо тягнеться сіра смуга автостради, за нею простягається залита місячним світлом пустеля. Похмурий смутний пейзаж змушує стиснутись серце.
– Далеко вибрався, герой? – голос ззаду, несподіваний, як постріл із засідки. Його голос.
Тіло миттю дерев’яніє, я обертаюся, повільно і приречено, і страх, уже не уві сні, а насправді закрадається в душу…
На узбіччі дороги стоїть знайомий екіпаж, чорніший ночі, зловісніший за саму смерть. Висока худа постать. Він. І карлик поруч, вишкірився, короткостволий автомат націлений точно мені в груди. Впадаю в якесь дрімуче і страшне заціпеніння – ні поворухнутися, ні слова вимовити.
Синій розтягує в посмішці рота, похитує головою майже з батьківським докором.
– Ну, от ми й знову зустрілися. Але помічаю, що ти не дуже радієш нашій зустрічі… А дарма.
Деякий час він уважно і ніби замислено розглядає мене.
– Ти не віриш мені, і це зрозуміло. Над тобою тяжіє неприємне почуття від нашої першої зустрічі. Проте ми всі помиляємося. Більше того, ми схильні до помилок, і навіть я не виняток. Тоді – каюсь! – я був неправий, але вчасно це зрозумів. Сподіваюся, що ти не будеш заперечувати, коли я скажу, що вміння визнавати свої прорахунки – одна з цінних якостей людини, що ні в якому разі не свідчить про людську слабкість… скоріше, навпаки. І мені дуже не хочеться, щоб ти повторив мою помилку.
Я стою перед Синім, як пень, і нічого не второпаю. У чому це він був неправий і про яку помилку говорить? А в грудях холоне, застигає те місце, куди спрямоване безжалісне око автомата… Синій, ніби й не помічаючи мого заціпеніння, продовжує:
– Для тебе я – ворог роду людського, і тому твій особистий ворог. Це зрозуміло, і було б неприродно, якби ти сприймав мене інакше. Але уяви собі на деякий час суспільство, яке складається цілковито з так званих “добропорядних” людей, позбавлених будь-яких вад і недоліків, отаке собі однорідне суспільство. Яке нудне, нецікаве життя його чекає! Без падінь, а значить, і без злетів – адже без падінь злетів не буває! – без різких емоційних сплесків, що народжуються на гострих гранях зіткнення добра і зла, а отже, і без вибухів Генія. До речі, давно вже доведено, що негативні емоції необхідні Для творчості так само, як і позитивні. А здатність до свідомої творчості якраз і відрізняє людину від тварини. Ти можеш закинути мені, що я банальний, але насправді будь-яка істина банальна. Сподіваюся, ти зрозумів, до якої думки я хочу тебе наблизити: зло так само необхідне, як і добро. Я не буду зараз вдаватися до глибокодумних просторікувань про необхідні пропорції добра і зла, про вельми хитку теорію їхньої стійкої та нестійкої рівноваги… Для мене важливо, щоб ти усвідомив цю істину в її, так би мовити фундаментальному аспекті. Тоді ти позбавишся багатьох помилок, які призводять до дуже болісних наслідків з деякими з них ти вже зіткнувся, і я хочу застерегти тебе від повторення їх у майбутньому. Повір, я це кажу щиро, – Синій, притуливши руки до грудей, театрально вклонився. – Ти віриш мені?
Я мовчу, хоча заціпеніння вже минуло. А в голові свердлить думка: навіщо ця довга тирада, що він хоче від мене? Адже набагато простіше одразу відправити на той світ. Чи він сподівається, що перед смертю я відповім на його теревені оплесками?
Синій сумно хитає головою, наче вгадуючи мої думки:
– Ти, певно, думаєш: і чого це він розбалакався, демагогію розвів? Так би мовити, у ясний день туману напустив? А за хвилю всадить порцію свинцю… Але це не так! І я готовий довести тобі свою щирість!
Він робить ледь помітний знак карлику, і той слухняно зникає у чорному отворі люка.
Чудово! Я блискавично вихоплюю люгер… слабеньке клацання, ще одне… Синій глузливо спостерігає, як я клацаю незарядженим пістолетом.
– Ай-ай-ай, як недобре! Мені варто було б засмутитися від такого віроломства, але я – на жаль! – надто досконально знаю людську натуру, аби перейматися такими дрібницями.
Кров припливає до обличчя і я похапцем ховаю пістолет.
– Ну, чого б ти досяг, вбивши мене? Що б змінилося? Нічого. Моє місце зайняв би інший синій, чорний або коричневий… Я міг би вбити тебе. Та, правду кажучи, і я нічого цим не доб’юся. Сподіваюся, хоч це ти розумієш. У тому-то й річ, що твоя смерть мені не потрібна.
– Чого ж ти хочеш? – я ледве стримую бажання плюнути в його мерзенну пику.
– А я все, що мені треба, вже маю. Точніше, впевнився у цьому. Під час нашої першої зустрічі я тебе переоцінив, побачивши у твоїй особі ворога, якого можна перемогти, лише знищивши фізично. Рожева оаза поставила усе на свої місця… – Синій зневажливо посміхнувся. – Отак воно, герою. Тепер ти для мене не небезпечний. А як ти розпинався тоді біля вогнища: “Рано чи пізно я всаджу в тебе кулю!” Щеня!
Я стояв перед ним, згораючи від люті, ненависті й сорому. Так, сорому, бо Синій зараз говорив правду! Я виявився щеням, шмаркачем, слиньком, плазуном… Якщо не гірше.
– Визрів ти, здається, ще не до кінця. Ти ще потиняєшся по білому світові. З оази втік… Послухай доброї поради: повернися. Повернися – й ніколи не пошкодуєш. Там усе чекає на тебе: достаток, спокій, витончені й вишукані насолоди, кохання найкрасивішої жінки світу… Наші шляхи назавжди розійдуться, і я навіть не вимагатиму від тебе звичайної платні… Ну що, згоден? Ні… Даремно. Адже скінчиш ти все одно цим, затям мої слова. І повернешся сюди після довгих поневірянь, безплідних і безглуздих спроб знищити мене і розшукати в лабіринті світів свою примарну мрію. І я доведу тобі правоту своїх слів, ти сам переконаєшся в пій. Я відпускаю тебе! Щоб, досхочу натинявшись по світах, спустошений, знесилений і зневірений в усьому, в що віриш, ти повернувся сюди, приповз до моїх ніг, як побитий пес! Іди, іди собі! – Синій кволо махнув рукою.– Даю тобі повну свободу. Тільки та свобода уявна. Тому що люди завжди йдуть до води. (В моїй пам’яті мимоволі виникли метушливі очі Леррі Боката, коли він приніс фляги з водою). Навіть коли тікають, все одно повертаються. Бо хочуть жити – і жити добре.
Він зник у люкові. Нечутно рушивши з місця, чорний автомобіль щез у пічній пітьмі.
18
І знову пустеля, ніч і я. І ще шлях, загублений між осяяними примарним місячним світлом барханами, а ще – щемлива туга, що безжально ятрить душу… Зрідка несамовито проносились машини, сліпили котячими очима фар і губилися в ночі. Які відчуття викликав у їхніх подіїв самотній подорожній на нічній дорозі серед безлюдних пісків? Здивування? Страх? Зневагу? Співчуття? Про це я, безперечно, ніколи не довідаюсь, бо навряд чи зустрінуся з людьми, котрі байдуже пролітають повз мене у своїх швидкісних металевих футлярах.
Несподівано з темряви за моєю спиною, потужно ревучи, виповзла схожа на доісторичного монстра вантажівка і загальмувала.
– Тобі куди? – запитав шофер, приспустивши скло і оглядаючи мене підозріло й насторожено.
– Вперед, – відповів я. – Вивези мене з оцієї клятої пустелі.
– Гроші маєш?
– Маю.
– Сідай.
Я вліз до кабіни. Шофер натиснув якусь кнопку і знизу, гучно клацнувши, вискочила рама з натягнутою щільною металевою сіткою в кілька рядів і перегородила кабіну навпіл. Водій одразу прибадьорився, рухи стали впевненішими, і дивився він уже без остраху.
– Ти цеє… гроші вперед давай. А то… багато вас тиняється…
Я мовчки просунув кредитку у вузеньку щілину між стінкою кабіни і сіткою. Побачивши гроші, він від здивування аж очі вилупив:
– Ти цеє… дрібніші давай… Здачі немає.
– Нічого, їдь, – махнув я рукою, – Скажи лишень, навіщо сітку поставив? Мене злякався, чи що?
– Береженого бог береже, – посміхнувся шофер. – Чужій людині в нутро не зазирнеш: хтозна, що в неї на умі… А сіточка ця не тільки від ножа, її і куля не бере.
– Ну, а якщо в мене газовий пістолет? Мабуть, чув про таке? – я з цікавістю спостерігав, як змінюється в нього вираз обличчя. Він зблід, дико перекосив очі… і кулею вилетів із кабіни.
– Та не бійся, дурненький, їдь! – вигукнув я, висунувшись у вікно. – Пожартував я, нема в мене нічого такого. Їдь, я спати буду.
Коли ми врешті рушили, я відкинувся на спинку сидіння і заплющив очі.
19
І ось я знову стою на перехресті часів – знесилений, спустошений, розбитий, неначе посудина, з якої спершу вибрали вміст, а потім щосили кинули об землю… Вантажівка довезла мене під самісінькі сходи “Континенталю” і помчала далі. Я стою майже на тому ж місці, що й уперше, але тепер у мене за плечима вже є минуле, моє минуле, хоча й не всього життя, а тільки тієї його частини, яку я пам’ятав. І це минуле давило мені на плечі нестерпно важким тягарем. Невже права була Ізольда-друга, що краще жити взагалі без минулого? Адже тоді не довелося б страждати від свідомості допущених про-рахунків і помилок, і біль втрат не обпікав би серце, і зло, заподіяне тобі і твоїм близьким, забулося б, і не відповіла б на нього гаряча хвиля людської ненависті…
Я поглянув на свої руки, вкриті слідами недавніх опіків. Перевів погляд на виблискуюче склом і алюмінієм громаддя “Континенталю”.
Коло замкнулося. Але чого я досяг? Відкрив для себе кілька банальних істин, відомих уже тисячі років? Зіткнувся з питаннями, що йменуються “вічними” і на які ніхто ніколи не відповів і не відповість? Проте, можливо, суть полягає якраз у тому, що кожна людина щоразу по-новому, по-своєму відкриває ці істини, шукаючи свої відповіді на одвічні питання?
Ні, коло не замкнулося. Завершився виток спіралі. Спіралі у заплутаному лабіринті. Скільки їх ще буде, оцих витків? Скільки світів доведеться мені пройти? І що для мене приготувала доля в кінці кінців?
Проводжаю поглядом кінний загін драгунів, що пересікає автостраду. Автомобілі з виском зупиняються, пропускаючи вершників у розшитій золотом і сріблом формі.
“Ну що ж, твоє препоганство, подивимось, який з тебе провидець!” – виривається у мене вголос. Поправивши кобуру з люгером, піднімаюсь сходами “Континенталю”.
20
Ресторан у ці вранішні години був порожній. Біля входу до залу нудьгували швейцар і вже знайомий мені лакований жевжик. Вони байдуже ковзнули по мені порожніми очима. Я дістав гаманця й почав демонстративно перераховувати гроші, і враз перетворився на об’єкт найпильнішої уваги.
“Отак воно краще!” – подумав я зловтішно, але невдовзі відчув гострий укол сорому: невже через кілька зіткнень зі злом я сам став злішим? Влада грошей над людьми, з якою мені вже неодноразово довелося зустрітися, вплив цих “паскудних папірців” на людські душі – все це викликало в мене огиду. А зараз я був змушений скористатися з цієї влади, бо не мав іншого виходу. Але чомусь замість цілком зрозумілої бридливості відчув зловтіху.
Після деяких вагань я покликав швейцара. Той підскочив, наче пес, який уздрів шмат м’яса у руці хазяїна, хіба що хвостом не крутив. Я простяг йому банкноту з написаною олівцем тризначною цифрою.
– Це мій номер. Сповістиш, якщо тут з’явиться хтось із потрібних мені людей, – і я докладно описав Синього і обох Ізольд. – Отримаєш вп’ятеро більше. Але про це не повинен знати ніхто.
Швейцар гаряче почав запевняти мене у своїй безмежній відданості. За інших обставин я, може, посміявся б, але зараз мені було не до сміху. Межа його “відданості” вочевидь вимірювалася грошовим еквівалентом. Якщо Синій заплатить йому більше…
І знову години чекання потекли вогненним потоком, все більше сповнюючи душу тривожним хвилюванням. Я не зводив очей з телефону, але той мовчав.
Довгожданий дзвінок пролунав лише під вечір. Я схопив трубку і припав до неї, закам’янівши у незручній позі й боячись навіть дихнути.
– Четвертий столик у крайньому ряду під вікнами, – почувся приглушений голос швейцара. – Дівчина, схожа на ту, що ви описали. З темним волоссям.
Я кинув трубку і рвонувся до виходу. Вилетів з номера, ледь не виламавши двері, промчав по коридору і, прорізавши натовп постійних відвідувачів, увірвався до ресторану. Десятки очей з боязким здивуванням втупилися в мене. Я шаленим поглядом обвів зал. Нікого, хто хоча б віддалено нагадував Ізольду-другу. А за вказаним столом сидів якийсь чоловік… Диявольщина!
Я підійшов ближче й придивився. Високий, статечний, з аристократичним обличчям, з благородною сивиною в чорноті густого волосся, з тонкими, красиво окресленими губами.
– Вибачте… Тут сиділа дівчина. Ви не бачили її?
– Що, втекла? Нічого, буває… Ви сядьте, заспокойтеся. – Незнайомець пильно глянув на мене крижинками зіщулених очей. – Сідайте, сідайте. Ось так. А тепер випийте!
Я машинально проковтнув огидну палючу рідину, яку він плеснув мені в чарку.
– Граф Насін, – простяг до мене руку. – Радий буду познайомитися!
Я потиснув йому руку.
– А мене називайте Мандрівником. Просто Мандрівником.
– Правильно, – Насін розуміюче посміхнувся. – Навіщо обтяжувати себе мирським ім’ям? Справа, врешті, не в імені, а в суті, чи не так?
Я мовчки кивнув.
– Ви мені сподобалися. У вас відкрите, чесне і мужнє обличчя. Обличчя людини, не зіпсованої цивілізацією. А вашу даму я бачив. Зіткнувся з нею, коли заходив до ресторану. Красива жінка… З нею був якийсь пан вельми непрезентабельної зовнішності.
Світ затьмарився і похилився. Я схопився за ріг столу.
– Як… як він виглядав?
– У синьому костюмі, бездоганно скроєному, і з синьою фізіономією… Бр-р-р!.. – він скривився. – Але куди ж ви?
Я прожогом вилетів з ресторану. До смерті наляканий швейцар вказав униз, на вихід. Двома стрибками подолавши сходи, я встиг лише побачити, як від “Континенталю” від’їжджав знайомий чорний автомобіль… Я скреготнув зубами від прикрості: Синій вислизнув з-під самого носа.
Постоявши трохи з відчуттям жару й порожнечі в голові, я повернувся до столу. Граф Насін зустрів мене співчутливим поглядом.
– Звідки він узявся, клятий демон? – забувшись, запитав я сам у себе вголос.
– Цього я вам не можу сказати. Але можу зазначити, що в кутку стоїть столик на вісім персон… Бачите?
– Він сидів із ними? – пожвавився я.
– Він сидів поряд.
– А-а-а… – розчарувався я, одразу втрачаючи інтерес до компанії, що сиділа там. Проте, можливо, вони щось знають? – І що ж це за компанія?
– Вони навряд чи заслуговують на чиюсь увагу, – Насін зневажливо махнув рукою. – І дарма ви так хвилюєтеся. Годі вже! Жінки, як правило, не варті тих почуттів, тих страждань, які вони викликають у нас, чоловіків. Повірте моєму досвідові, молодий чоловіче! Доброчесність у наш час зустрічається вкрай рідко, світ сповнений підступності й підлоти, і квінтесенція цього – жінки! Жінки, ці брехливі істоти, які дивляться на чоловіка, як на незайнятого візника… А ті, хто хитріший, вдають, нібито для них усе байдуже. З отакою царствен-но-лінивою нудьгою обмацають тебе млосним поглядом і одвертаються, але позу при цьому обирають найефектнішу…
Граф подивився на мене й осікся.
– Ну-ну… Бувають і винятки, звичайно ж. Ви пробачте, якщо я неумисно торкнувся… Але запам’ятайте: чим красивіша троянда, тим гостріші її колючки!
– Хто ці люди? – перебив я.
– Хто? – перепитав Насін і подивився на столик у кутку, як кіт на мишу. – Сії особи мають сміливість чи, точніше кажучи, нахабство величати себе поетами. Най-блискучіше поетичне сузір’я… чи суцвіття, або ще якесь чортовиння!
– Чим це вони вам так допекли? – здивовано поглянув я на графа.
– Чим? – він в’їдливо посміхнувся. – А тим, що людей мого покоління вони з пантелику не зіб’ють, але молоді, вибачте, задурюють голову, засмічують душу своїм віршеподібним лайном… Так звана нова поетична хвиля! Нова!..
Я мимоволі посміхнувся – граф був гострий на язик.
– Нове, на жаль, часто сприймається в штики. Чи не дуже суворо ви ставитесь до них?
– Молодий чоловіче, – жовчно озвався граф, – маю надію, що ви, по-перше, не встигли ознайомитися з опусами цих: віршомазів, а по-друге, володієте хоча б елементарним поетичним смаком. Інакше я буду говорити з вами про погоду на Новій Гвінеї, про літаючі тарілки, про ціни на оливкову олію, про що завгодно – тільки не про поезію.
Насін раптом відкинувся на стільці, заплющив очі і наспівно прочитав, відверто пародіюючи чиюсь манеру декламування:
Життя розкололося. Я у зловісній тріщині.
Днів частокіл кривавиться стіною…
Доля, як легковажна жінка, задерши спідницю,
біжить переді мною…
Він сардонічно зареготав.
– І це вони сміють називати поезією! Шкода, немає в мене таланту пародиста – я б їм “задер спідницю”… Штани б спустив! Або, наприклад, отаке: “Душа водо-спадово стала на дибки…” Ну, як? Перл на перлі сидить і перлом поганяє.
– Але, можливо…
Насін презирливо пирхнув, не даючи мені й слова сказати.
– Ви хочете з ними познайомитися? Вони приймуть вас як найдорожчого друга. О! Вони вміють розпускати павлинячі хвости перед безталанними невігласами з добряче напханими гаманцями! Але не раджу, молодий чоловіче, не раджу. Я вам і без того можу повністю охарактеризувати кожного з оцих… “в’язнів парнасу”. Отой, блондин, – їхній ідейний вождь. Екзальтований психопат, що уявив себе “творцем від натхнення”… У нього вражаючий псевдонім – Владислав Зорепад. А справжнє його прізвище… – він скривився, – Хрюкін. Навіть дуже підводить… Праворуч від нього сидить Федя Чухновський. Сюрреаліст! Зовнішність має гарненьку і в очах немовби навіть трохи розум проглядає… Насправді ж тупий і байдужий, як жуйна тварина. За ним якийсь пігмейчик, ледве з-за столу видно. Новенький… І навряд чи його поезія вища за його зріст. Далі.. О, далі дуже колоритна постать! Поет інтелектуального, так би мовити, напряму – Гоша Побєдоносцев! Не знаю, про який інтелект у його творіннях можна говорити, якщо в його мозку не більш як три звивини! Він пише про все разом і ні про що конкретно. Ось, наприклад: “Іржаві цвяхи сумнівів молотом розуму я в своє серце вбиваю. Кров’ю зранених істин, розмірено витікаючою, серце своє поливаю…”
– Важкувато, звичайно, але якась думка є. Даремно ви так, по-моєму.
– Даремно? Тоді ви ніякого біса, вибачте, не тямите в поезії! Зрозумійте ж найпростішу істину: справжня поезія не може бути важкуватого, як ви зволили висловитися, або ще якоюсь… Вона або поезія, або ні. Середини не існує. І гріш ціна тим віршам, де є думка, але немає поезії. Нехай цей автор ліпше пише трактати на зразок: “До питання про аддитивність морфологічних структур як функції певних узагальнених реалій”. Блискуче! Незламний хребет псевдонаукової тупості! Але, вибачайте, я трохи відхилився… Далі, в самому кутку, у п’янкій задумі перебуває Шурко Пищалкін. Цей хоч технікою віршування трохи володіє, рядки вискакують з нього, як з рогу достатку. І все гладенько, прилизано… От тільки слухати його вірші небезпечно для здоров’я: починаєш так позіхати, що можна щелепу вивернути. Критик Зозулін назвав його поезію “повітряною”. Не знаю, як там щодо повітря, а вакууму – хоч відбавляй.
– Невже серед них немає жодного хорошого поета?
– Ха! Поета!.. Шукати талант серед цього кубла п’яниць і графоманів так само безглуздо, як діамант у солдатському сортирі.
Я відчув, якщо послухаю графа ще трохи, то його словесний вир захльосне мене, закрутить і затягне у болотяну каламуть…
– Вибачте, графе, – сказав я, підводячись. – Може, ви й маєте рацію, а може, й ні. Але я звик довіряти лише власним оцінкам. Прощавайте!
Насін провів мене напівпрезирливою, напівпоблажливою посмішкою, але очі дивилися тоскно й розчаровано, як у пса, у котрого з-під носа поцупили ласу кістку…
Не вагаючись, я покликав офіціантку, тицьнув їй кілька кредиток і звелів принести на стіл до поетів горілки. Таця, заставлена пляшками, викликала там надзвичайне пожвавлення.
– Я взяв на себе сміливість запропонувати вам оцей скромний почастунок, – повідомив я, підходячи до столу.
– Благодійник! – прохрипів огрядний червононосий “в’язень парнасу”, як охрестив його граф Насін. – Як це вчасно!
– Стасе! – з докором похитав головою блондин з блискучими блакитними очима – “ідейний вождь”. – Не роби культу з плотських радощів. Наш незнайомий друг може неправильно витлумачити твої високі устремління. Ви розумієте, – звертався він уже до мене, – Станіслав Грузицький інколи поводить себе вельми екстравагантно л точки зору примітивного обивателя… Тонка поетична натура! Чи не правда, Стасе?
“Тонка поетична натура” голосно гикнула, не зводячи очей з таці.
– Сідайте до нас, дорогий незнайомий друже, – продовжив блондин, – подаруйте нам цю радість! Ви навіть не уявляєте, яке важливе і цінне для нас спілкування з простими людьми.
– Дякую! Але звідки ви можете знати, що спілкування зі мною виявиться для вас цінним?
– О! Це одразу видно! – з запалом вигукнув він. – У ваших очах щедрий і безкорисливий розум… Скажіть, ви ніколи не пробували писати вірші?
– Ні, ніколи.
– Шкода. Значить, у вас мусить бути якийсь інший талант.
– За п’ятдесят кроків у карту не схиблю, – посміхнувся я.
– О! Літературні герої називали значно скромніші відстані…
– У літературних героїв зброя була гірша. Але вона вдосконалюється набагато швидше, ніж людська душа. На жаль.
– Так-так, правду кажете… Значить, ви військовий?
– Я Мандрівник. Хоча з певного часу можна сказати й так: мандрівний воїн. Або – войовничий мандрівник. Як вам буде більше до вподоби.
– З ким же ви воюєте?
– Може, колись розповім при нагоді.
– Якщо вважатимете за потрібне… Я пропоную тост за нашого нового друга! – блондин обвів поглядом застільну поетичну братію. Його підтримали. Він посадив мене поруч із собою і наповнив мою чарку.
– Рекомендую вам моїх побратимів по перу і сердечних друзів… Станіслав Грузицький, свого роду унікум: талановитий поет і чудовий хірург; Георгій Победоносцев, настільки ж могутній у справах поетичних, як його міфічний тезко – у ратних; Федоріан Чухновський – красивий, як Дон-Жуан, і талановитий, як автор цього твору; Олександр Ппщалкін, поет милістю божою – писати для нього так само природно, як для нас – дихати; нарешті, зовсім юний Володя Грозовий, який щойно ступив на тернисту стезю до парнасу, але вже подає великі надії… Ну, і Владислав Зорепад, ваш покірний слуга.
