Текст книги "Струм і мережі. Довгий шлях в лабіринті. Позичена смерть"
Автор книги: Юрій Іваниченко
Соавторы: Володимир Шаров,Валерій Шпаков,Олександр Соболь
сообщить о нарушении
Текущая страница: 12 (всего у книги 20 страниц)
22
…Тримаючись за руки, ми бігли неозорим полем у теплому золоті світанку назустріч сонцю, що велично сходило над обрієм. Біг наш був стрімким і граційним; поле, сонце, квіти і лугові трави вливалися в нас разом з пружним вітром…
Я застогнав і прокинувся. Темрява. Волога, отруйна темрява. Ще один світ. Цікаво, який же за рахунком?
Починає розвиднятися. З темряви проступають стовбури дерев. Я лежу на холодній і вогкій перині з опало-го листя. Пізня осінь, похмура й сіра, зовсім не така, як у парку біля “Континенталю”. Ранок в осінньому лісі… Здається, що небо ось-ось зачепиться за верхів’я голих дерев. Зводжусь на ноги. Куди йти? Не знаю. Навіть по сонцю зорієнтуватися не можна, воно сховане за щільним багатоповерховим хмаровинням.
Обираю деревце повище і видираюся майже на верхівку. Навколо простилається похмурий, наче вимерлий ліс. Вдалині височіють гори. Чомусь відчуваю, що мені – туди. Спускаюсь і, намагаючись не схибити з обраного курсу, крокую вперед. Вперед і вгору. Вгору і вперед.
До гір я дійшов уже під вечір. Ліс, видираючись по схилах, помітно порідшав. Я розвів невеличке багаття і “лаштувався поруч на купі листя. Зігрівшись, не помітив, як задрімав. І одразу перенісся далеко-далеко…
Я крокував дорогою, що вилася понад глибокою прірвою. Внизу гуркотів прибій і чайки стригли білі гребені хвиль. Вдалині вже з’явився маленький білий будиночок, і я радісно-нетерпляче прискорив крок… І був день, і був шлях, і ласкавий вітер з океану остуджував розпашіле обличчя, і яскраво сяяло сонце, і сльози радості і щастя закипали в очах – так було добре…
Я розплющив очі й сів, закусивши губи. Хотілося виплакатись, як колись, у далекому дитинстві, і щоб хтось великий і сильний погладив по голівці і сказав посміхаючись: “Не хвилюйся, все буде гаразд…”
Вогонь уже догорав. “Я знов під імлою. Мій вогонь догорів. І лиш попіл з жужелицею від вугілля вцілів”, – випливли у пам’яті рядки. Так. Лише попіл з жужелицею…
Я підвівся й пішов. Вперед і вгору. Вгору і вперед.
23
Гори. Навколо мене – лише гори: похмурі тисячотонні громаддя, які то могутньо здіймалися поза хмари, то обривалися вниз небезпечними заломами, мертві кам’яні велетні, лише подекуди вкриті невибагливим мохом.
Пробираюся крізь глуху, темну ущелину. Сірі, замшілі валуни, слизьке сіре каміння. Йти важко, але серце стукає гучно й вимогливо: “Вперед, вперед!”
Помічаю нарешті пролом, звідки лине яскраве сонячне світло. На протилежній скелі чітка, немовби вирізана з густої чорноти, людська тінь.
Невже Синій?! Серце забилося частіше, а рука сама потяглася до пістолета…
Ні. Обережно виглядаючи з-за величезного валуна, бачу іншу людину: дуже високого, худого старого в коричневій замшевій куртці, у світлих, заправлених у м’які шкіряні чоботи, штанях. Бронзове від смаги зморшкувате обличчя здається похмурим. А втім, ні: воно скоріше задумливе, а похмурість просто настільки ж притаманна йому, як і бронзовий колір шкіри. Між колінами незнайомець затиснув рушницю з непомірно довгим стволом.
– Виходь, – каже він, продовжуючи сидіти у тій самій позі. Голос рівний, глухуватий, що доносився ніби крізь шар вати.
Я вийшов із своєї схованки, мружачись від яскравого світла. Незнайомець уважно подивився на мене темними очима, проникливими й мудрими.
– Що привело тебе у це богом забуте місце? – врешті запитує він.
– Я переслідую одного мерзотника, точніше, короля мерзотників, диявола у плоті й крові… Я називаю його Синім, бо він насправді синій з голови до ніг. Ти не знаєш такого?
Старий довго не озивається.
– Сядь, перепочинь. Тебе чекає довгий і важкий шлях. Я розповім, де знайти Синього. Ти молодий, сміливий і сильний, у грудях твоїх б’ється гаряче й відважне серце, розум твій холодний, розважливий і гнучкий. Ти зможеш перемогти його!
– Де він?
– Не поспішай… Поспіх зараз небезпечний. Тобі треба підкріпити сили свої, возвисити дух. Лише тоді перемога прийде до тебе. Велику силу має король зла, і велика його влада. Велика, але не безмежна. Світанок уже близький, близька його погибель! Темрява не може володарювати безроздільно!
– Вигляд твій незвичний і дивна твоя мова… Хто ти?
– Я – Мисливець. Багато років мандрую по цій дикій гірській країні, лише іноді спускаюсь у долину, до людей, вимінюю на звірині шкури одяг, кулі, порох. Колись, дуже давно, жив і я в долині, у великому красивому будинку. Був я багатий, мав чимало друзів і жінок, і життя з непомітною швидкістю пролітало у безшабашному п’яному розгулі, залишаючи сивину на скронях і отруту в душі… Інколи ми з друзями брали рушниці, сідали на коней і з дикими вигуками неслися в гори, з бездумною жорстокістю вбиваючи все живе на своєму шляху… Поверталися, обвішані найбільш добротними мисливськими трофеями – а забрати з собою ми могли лише невелику частину вбитих нами звірів та птахів,– і знову поринали у нестримний розгул, намагаючись втопити у вині і заглушити розпустою несміливе почуття вини перед забитими безвинними тваринами… Ніколи не забуду одного випадку. Ми переслідували стадо оленів – красивих, гордих тварин. Вони значно випередили нас, вільні, як вітер. І раптом один із них почав відставати, поранений чиїмось влучним пострілом. Я відірвався від товаришів і почав наздоганяти його… Мною оволодів дикий, хмільний азарт гонитви, а вбивство, яке мусило відбутися, підігрівало кров і збуджувало уяву… Поранення в оленя, мабуть, було тяжке, бо він усе сповільнював біг і нарешті впав між кущами ялівцю. Миттю домчав мене кінь до нього, і я зіскочив, щоб добити тварину. Олень лежав, підігнувши ноги, його плямисті боки важко здіймалися і спадали, рожева піна клоччям падала на зелену траву… Він дивився на мене, і в майже людському погляді його не було вже ненависті, благання, страху… лише передсмертна туга. Щось надломилося в мені, і цей погляд проник у такі глибини душі, про які я навіть не підозрював. Я відкинув рушницю, скочив у сідло і помчав геть. Я вже від’їхав з півмилі, коли почув постріл. Що було далі – пам’ятаю погано. Майже місяць пролежав у гарячці, потім, одужавши, довго відмовлявся йти з друзями на полювання. Тільки вино пив без міри, впивався до нестями. Через рік друзі таки умовили мене вибратися на полювання, але карабін мій завжди мовчав…
Риси обличчя Мисливця ще більше загострилися, очі наче дивилися всередину себе, в глибини пам’яті. Я напружував увагу, боячись поворухнутися.
– Одного розу ми, як завше, вибралися на полювання. Виїхали вночі, щоб на світанні дістатися до ущелини Чорного Дракона. Стояла пізня осінь, переддень зими. Віяв шалений пронизливий вітер, крижані краплини дощу падали на стужавілу землю, наче сама ніч плакала від холоду й тоскної болючої безвиході. їхали кроком. Смолоскипи, що палали у нас в руках, здавалося, ще більше згущували морок навкруги. На душі було неспокійно, страшні передчуття сповнювали груди, ліс глухо й вороже шумів, і мені постійно вдавалося, що хтось величезний і лютий скрадається за нами… Рухались мовчки. Обличчя моїх супутників були насторожені й смутні. Час від часу поміж рвані пасма хмар зазирав місяць, наче бліда моторошна примара, і тоді з пітьми виступали дерева і скелі, освітлені тьмяно й зловісно. Нарешті ми наблизилися до мети. Небо трохи посвітлішало, але до сходу сонця було ще далеко. Я спішився, інші рушили далі, обираючи зручні позиції. Залита чорнильним мороком ущелина дихала холодною вологістю. Сівши на уламок скелі, я став чекати, відчуваючи незрозумілу наростаючу тривогу. За старовинною легендою, у цей день на світанку з ущелини вилітали душі замучених Чорним Драконом дівчат і білими птахами зринали у небо. Мій друг, мисливець на прізвисько Лютий Вусач, який не вірив ні в бога, ні в чорта, усе-таки твердив, що рівно рік тому на світанку бачив дивних білих птахів, що летіли над ущелиною Чорного Дракона… Дощ ущух, стих і вітер. Небо поступово звільнилося від хмар, на сході помалу червоніла зоря. І раптом… Дивовижний, невимовно тужливий клич заповнив небо і сягнув до землі. Я підняв голову й побачив невідомих прекрасних птахів, що пропливали у висі. Вони летіли на південний схід, просто на сонце, що з’явилося над обрієм, і їхнє біле пір’я вигравало ніжно-рожевим кольором у його перших променях…
Обличчя старого ледь пом’якшало, наче відблиск того світанку ліг на нього. Він продовжував:
– Я завмер. Серце стислося гостро і солодко, сльози покотилися з очей, і душа моя несподівано… ожила! І птахом забилася в грудях! Незвичайна, всеохоплююча легкість і захоплення, палке і сумирне, заволоділи мною. Так повинен почувати себе чернець-пустельник, який уздрів святу богородицю… І тут…
Обличчя Мисливця зсудомилось від хвилювання, і він продовжив:
– І раптом… гримнули постріли. Зграю птахів немов розірвало, і ось уже один, другий почали падати, безпомічно тріпочучи крилами… Це було дико, протиприродно, потворно. Серце різонуло нестерпним болем. Я закричав і, не тямлячи себе, кинувся геть, геть від цього страшного місця. Не знаю, чи довго біг. Потім упав, виснажений і безсилий, і здавалося, що небо залила безвинна кров; і ліс, і земля, і навіть краплі дощу на зів’ялій траві були кривавими…
Він похилив голову і закрив обличчя темно-бронзовими руками з набряклими вузлами вен.
– Досі не розумію, як мені вдалося вижити. Дивна лихоманка, яка одного разу вже звалила мене, повернулася у ще жорстокішій формі, а я був самотній у холодному, незатишному лісі… Мене розшукували – інколи лунали віддалені постріли й вигуки… але я лежав і не хотів, аби мене знаходили. Тоді праглося лише смерті. Та доля розпорядилася по-іншому, і я вижив.
Мисливець замовк. Пальці його ледь помітно тремтіли.
– Одного разу, коли трохи прояснилася свідомість, мені вчулися неподалік чиїсь голоси. Напружуючи останні сили, я підвівся і, спираючись на рушницю, поплентався у той бік. У просвітку поміж деревами я побачив багаття, довкола якого сиділи люди. Чимось зловісним повіяло від однакових постатей у сірих балахонах з низько насунутими на лоба каптурами і особливо від їхнього ватажка – огидного суб’єкта, зодягненого в усе сине…
Я здригнувся і нетерпляче підсунувся ближче. Старий жестом заспокоїв мене.
– Так, це був він. Синій, як ти його називаєш. Перед очима вирував кривавий туман, у вухах дзвеніло й гуло, але кожне його слово вкарбувалося у свідомості. Володар світу зла окреслював своїм підлеглим завдання… Тоді я згадав про зброю. Взявся за рушницю, ловлячи Синього на приціл. Але мушка стрибала перед очима, і я ніяк не міг зволодати з тремтінням рук. От тоді я злякався. “Якщо я схиблю – кінець. Вони вб’ють мене”,– майнула думка. Дивно: зовсім недавно я бажав смерті – і раптом злякався. Я опустив рушницю, ступив назад один крок… другий… і впав на мокре листя.
Старий задивився кудись вдалечінь, і тугі жовна заходили в нього на вилицях.
– І він не трапився тобі більше?
Мисливець заперечливо хитнув головою.
– Багато років я безуспішно шукав зустрічі з ним, вздовж і впоперек обійшов величезну гірську країну. А роки поволі брали своє: очі перестали бачити так зірко, як замолоду, не стало вже й колишньої сили. І все-таки я відшукав лігво Синього… Довго тоді я стояв біля входу в похмуру ущелину, куди навіть у найясніший день сонце не може добитися… І повернув назад.
– Ходімо! – рішуче сказав я. – На світанку ми повинні бути там!
– Так, – старий важко підвівся і деякий час стояв, вдивляючись кудись понад верхів’ями гір, що неприступним муром чорніло на обрії. І в очах його зажеврів молодий блиск, наче він побачив світло нового дня.
– Ходімо! – сказав Мисливець твердим і впевненим голосом, у якому вже не вчувалося сумнівів, – Світанок гряде!
24
Пітьма поволі відступає. У мороці ущелин вже ледве окреслюються клапті туману. То тут то там з імли починають виринати обриси скель, схожих на скам’янілих велетів. Вузенька стежка в’ється поміж ними, збігає все нижче й нижче у зловісну прірву. Пружним нечутним кроком йду дорогою, вказаною мені Мисливцем. Йду до лігва Синього, аби зійтися з ним у останньому герці задля смерті або перемоги.
Чиясь тінь згустком вічної ночі пересікає стежку… Рука вихоплює з кобури люгера.
– Не стріляй! – долинає з темряви.
Тінь наближається. Ізольда-друга!
– Звідки ти тут?
Тривожно тріпоче темно-синій вогник у її очах.
– Не питай нічого… Повертайся! Йди звідси! Так, я була слухняною іграшкою в руках твого ворога. Але зараз я хочу врятувати тебе. Стережися його – він уб’є тебе!
– Дурниці. Синій доживає останні години. Ніч неминуче поступається перед світанком. І цей світанок прийшов!
– Ти так і не зрозумів нічого… Я мусила закохати тебе у себе, облудою огорнути твою душу, послабити волю. А вийшло навпаки… Ради мого кохання – не йди туди! Зупинися!
Вона падає на коліна, простягає до мене руки.
– Хіба можна спинити сонце? Хіба можна заступити шлях дневі, що йде на зміну ночі? Пітьма не може владарювати безроздільно. Мій час настав!
Обличчя її темнішає, очі стають блакитно-крижаними.
– Ти забув про іншу Ізольду… Про свою кохану!
– Ні! Пам’ять про неї буде зі мною до останнього удару серця!
– Тоді пригадай триптих… У ньому таємниця, яку тобі ніколи не розгадати. Ти приречений на гонитву за примарою, вічним фантомом істинної краси. Відринувши мене, ти відринув її… Адже недаремно ми носимо одне ім’я!
– Я розгадаю цю таємницю… або вирву її у Синього разом з його останнім подихом!
Відштовхую її і йду вперед, не озираючись, і морок гусне навколо, а попереду вже бовваніє зловісна арка. За нею величезна брила фортеці – паче страхітлива потвора, ладна знищити, проковтнути все, що опиниться поруч. Очі нарешті звикають до темряви, і я починаю розрізняти постаті карликів, що сновигають попереду…
Я атакую несподівано й навально. Постріли лунають один за одним. Люгер сіє смерть, і карлики падають, падають на чорне каміння… Але їх багато, і деякі вже отямилися, і ось уже черги у відповідь січуть повітря над моєю головою… Короткими перебіжками безперервно змінюю позицію, ховаючись то за валунами, то за якимись руїнами, і раз по раз посилаю у ціль смертельні свинцеві оси. Якась натхненна лють охоплює мене, рухи стають фантастично швидкими, спритними й точними, тому я майже невразливий. Поміж карликами починається паніка, бо я поливаю їх свинцем уже з двох рук: мертві вороги щедро постачають мене зброєю.
Розвидняється, і чим більше ворогів я знищую, тим яскравішає світло. Ось я вже коло входу у фортецю, схожого на пащеку страховиська, звідки вивергаються нові н нові хвилі сірих балахонів, і мені доводиться міняти зброю, бо стволи розпікаються і заклинюються затвори, вже розпач оволодіває мною…
Однак лави карликів рідшають, і вже останній падає обличчям на сходи…
Зовсім розвиднілося. Я стою на кам’янистому майдані, заваленому сірими тілами, над головою переможно майорять знамена хмар, очі виїдає пороховий дим.
“Де Синій?” – млоїть невідступна думка. Вбігаю у фортецю по чорних мармурових сходах. Коридор. Довгий, порожній і похмурий. Кроки відлунюють під важким склепінням. Коридор закінчується, і я потрапляю у довгу анфіладу одноманітних кімнат з рядами двоярусних ліжок.
“Казарми! – здогадуюсь. – Помешкання карликів!”
За казармами тягнеться знову похмурий коридор. Кілька разів він роздвоюється, і я навмання обираю, куди йти далі, доки врешті починаю розуміти, що це лабіринт. Мене охоплює холодна лють. Досить уже цих лабіринтів! Але мозок підказує рішення: треба звертати завжди в один бік.
Шлях виявляється довгим і виснажливим. Одноманітність незліченних переходів, коридорів та поворотів тисне на підсвідомість, в голову лізе якась маячня… Іноді вчуваються зловісні шерехи позаду, часом відчуваю на собі чийсь пильний недобрий погляд. Обертаюся блискавично, готовий стріляти в будь-яку підозрілу тінь, але бачу лише моторошну порожнечу коридорів…
Нарешті опиняюся у величезному похмурому залі. Привертає увагу незрозуміла споруда в центрі: прозорий ковпак складної форми закриває якийсь загадковий об’єкт, який безперервно змінює обриси й кольори. Підходжу ближче, сторожко озираюсь, вдивляюся і… раптом забуваю про будь-яку обережність.
Під ковпаком важко клубочиться різнокольоровий дим – жовтий, синій, червоний, зелений, і в його райдужних хвилях виникає дивне видіння…
Безмежна рівнина, поділена на неоднакові різнобарвні клапті. Щось дуже знайоме бачиться у деталях розгорнутої переді мною панорами. Вдивляюся напружено, до болю в очах, і раптом – здогад. Це ж лабіринт світів, пройдених мною! Ось тут, на незатишній заболоченій рівнині я опритомнів і зробив перший крок у лабіринті… Ось “Континенталь” – його сірий квадрат знаходиться у самому центрі. Схожа на серце жовта пляма – пустеля, де я мало не загинув… А ось височать дві гори з людьми, що невтомно видираються до вершин… А оцей маленький прозорий овал…
Серце стискається, погляд прикипає до нього, і він росте, наближається – наче очі мої виривають його з лабіринту…
Звуки несміливі й ніжні, як падаючі крижинки… Кришталеве плетиво гілок, хризолітова прозорість джерела… І тендітна постать з водоспадом золотого волосся…
– Ізольда! – зболено шепочуть губи. Кидаюся до ковпака, пораненим птахом б’юся об невидиму перешкоду.
– Чую за спиною моторошний, різкий, як вороняче каркання, сміх.
Синій! Його очі палають тріумфом помсти, в руці люгер, точнісінько такий, як у мене, тільки мій – у кобурі під пахвою, а його – націлений прямо мені в груди.
Невже це кінець? Так безглуздо… На якусь мить втратив пильність… Все в мені шалено опирається цьому, і я зважуюсь… Погляд мій стрибає йому на спину й, прикутий, застигає, очі округлюються, і – радість! – Синій ловиться на цей нехитрий підступ, на частку секунди обертається, і я блискавично кидаюся йому під ноги, збиваю на підлогу… Гримнув постріл – мимо! Тепер уже я стою з люгером у руці, цілячись у груди ворогові, а той звивається на підлозі, схожий на бридкого черв’яка.
– Зглянься! – хрипить він, і я вперше бачу жах у його каламутно-зелених очицях. Він лежить під незаскленим вікном, схожим на фортечну бійницю. За вікном шумить дощ: великі краплі важко падають на чорне каміння, змиваючи кров.
– Небо оплакує землю, – кажу йому, – оплакує мільйони загублених тобою людських душ. Тобі не може бути пощади! Але спочатку ти розповіси все про триптих, про Ізольду… і про диявольську споруду!
Щось промайнуло у болотяній, тванистій глибині очей:
– Розповісти про це неможливо… Ти мусиш побачити все на власні очі, тоді зрозумієш, – Синій киває в бік пульсуючого барвами ковпака.
– Рушай вперед, показуй. Та дивись, щоб без жартів! – я недвозначно підношу вгору люгер.
Синій, згорбившись, повільно бреде до прозорого ковпака. Я – слідом, не зводячи з нього очей. І раптом підлога провалюється піді мною, я лечу в якусь смердючу яму і встигаю, вивернувшись у повітрі, якимось неймовірним чином уникнути смертельної зустрічі із загостреною палею, що стримить з дна ями. Одразу ж схоплююсь на ноги і обмацую стіни. Знаходжу якийсь вузенький прохід, призначений, мабуть, для витягування трупів, і кидаюсь туди. Лечу, як стріла, випущена з арбалета. Похмурі, смердючі підвали, коридори, сходи, знову коридори – вперед, вперед! Нарешті знаходжу зал…
Порожньо. Синій зник. Споруда в центрі сповнена кривавого світла. Здається, що там – потворне серце нерівно й хворобливо б’ється в гарячій калюжі крові… Я не знаю і не можу навіть уявити, які наслідки матимуть мої дії, але я впевнений, що це, як і Синій, не має права на життя. Я стріляю у цей моторошний витвір генія зла, і ковпак безшумно розпадається, і кривавий дим виповзає назовні, тягне до мене клоччя пальців, і я продовжую стріляти, і це конвульсійно здіймається й опадає, борсається, як живе,– чи справді живе? – і нарешті конає, освітивши зал передсмертним багряним спалахом та обдавши мене хвилею нестерпного нудного смороду…
Щось дивне діється навколо: стіни і стеля деформуються, розпливаються й раптом перетворюються на важкий сірий дим.
Я бачу себе на якійсь опуклій поверхні, захаращеній брухтом, поміж яким звивається стежка. Згори нависають загадкові сяючі кулі. Щось болісно ворухнулося у пам’яті, але тут я помічаю Синього, котрий продирається між купами заліза, мовби покрученого вибухом, і мчу за ним, перезаряджаючи люгер…
25
“Фініш, фініш, фініш”, – пульсує в такт стрімкому бігові радісне передчуття. Невже я все-таки пробився крізь лабіринт світів і наближаюся до виходу з нього?
Я переслідую Синього – в якомусь божевільному хаосі зруйнованих металевих конструкцій, у довгому звивистому лабіринті залізних печер… Він віддаляється, але мені не можна його відпустити – треба наздогнати й знищити, розчавити, хоча тепер він швидше жалюгідний, ніж небезпечний,– володар без царства, головнокомандуючий без армії. Проте… тільки він знає таємницю Ізольди, таємницю триптиха… Зараз я боюся лише одного: що лабіринт світів ще не кінчається, і я ще в ньому, і черговий непередбачений випадок знищить цю реальність – чи ірреальність? – і закине мене в іншу. А там доведеться починати все спочатку… Скільки їх уже було, оцих початків? Скільки світів я пройшов? Світів, де зникала межа між ірраціональною маячнею і примарною реальністю, але де так само хотілося їсти, так само палила спека і мордував холод, і біль був такий самий, і гіркота втрати, і кулі, що свистіли коло скроні, завдавали справжніх, а не уявних ран…
Синій звернув у бічний прохід, що закінчувався, як мені здалося, глухим кутом. І я рвонувся за ним, втомлено радіючи кінцю гонитви… Прохід справді закінчувався глухим кутом, і Синій метушився там, розпачливо виючи, а я вже вихопив люгер із кобури, як раптом перечепився через непомітний кінець дроту, втратив рівновагу й на повному ходу врізався в основу велетенської бетонної форми… Перед очима попливли різнобарвні кола, згасаючи поволі, і морок витіснив світло, поглинув усе…
Темрява – гаряча, суха, задушлива. Повзу кудись навпомацки, кленучи свою необачність і те, що прогавив Синього. Навіть не знаю, в якому я світі – в попередньому, де я з таким зусиллям наздоганяв його, чи…
На жаль, оце “чи” ближче до істини. Попереду розгоряється якесь лимонне світло. Гама кольорів не така, як перед тим… Так, це інший світ. Значить, не скінчився клятий лабіринт.
Виповзаю з мороку гірських надр і опиняюся на заломі скелі. Духмяний вітер освіжає розпашіле обличчя. Щось дуже знайоме… Так! Ці чудові, неповторні пахощі трави і вмитого сонячним дощем соснового бору, медовий аромат щойно скошеного сіна і напрочуд ніжний букет лугових квітів… Ці спокійні, ніжні барви умиротвореного заходу сонця, який обіцяє тиху, чарівну ніч, коли земля безтурботно спатиме, вкрита мерехтливим зоряним серпанком… Ні, я не помиляюся! Доля знову подарувала мені зустріч зі світом Рао-Колонте.
Здрастуй, Рао! Вже й не думав, що побачуся з тобою. Як неоціненний дарунок долі, як нагорода за все пережите й вистраждане – ти, Рао-Колонте!
Згадую першу зустріч з оцим дивовижним світом. Коли це було? Сто, тисячу років тому?
…Щось дивне коїлося на нескінченному шляху. Ізольда зникла – таємничо й незрозуміло. Карлик прострелив мені руку й теж згинув. І я знову йшов, хитаючись від утоми, відчаю і втрати крові, пробирався самотньо серед сірого нагромадження валунів і уламків скель, крізь якісь колючі зарості. І раптом – маленькі зелені дверцята. Це було занадто несподівано. А втім, чи мені дивуватися всіляким несподіванкам! Відчиняю двері, і…
Неосяжна перспектива відкрилася переді мною. Далеко, скільки сягав погляд, простяглася смарагдова рівнина, обрамлена зубцями гірських вершин, оповитих перлистим серпанком. Удалечінь бігла річка, примхливо звиваючись між тьмяно-жовтими берегами. Понад самісінькою водою хилилися верби, і блакитні струмені бавилися їхніми золеними косами. Віддалік височіли стрункі красуні-тополі. Безупинний пташиний гомін висів у напоєному свіжістю і гіркуватими степовими пахощами повітрі. Стада тварин паслися на безкрайньому просторі рівнини. Сонце безтурботно височіло у небесній блакиті, і чепурні сліпучо-білі хмарини велично клубочилися угорі.
Біль і втома поступово відступали, витіснені захватом. Дихалося легко й вільно, відновилася втрачена свіжість і гострота відчуттів. Обережно, намагаючись нічим не порушити чарівності цього світу, роблю крок уперед і бачу хлопчика літ десяти. Він стоїть зовсім близько, серйозний і зосереджений, і пильно вдивляється в небо, роблячи руками загадкові рухи. Мені здається, що він не помітив мене, захоплений своїм дивним заняттям, але, мабуть, щось зрадило мою присутність, бо хлопчик раптом озирнувся, і його обличчя почервоніло від ніяковості.
– Привіт! – кажу йому фальшивим бадьоро-невимушеним тоном, яким, як мені здається, треба розмовляти з підлітками його віку.
– Ви прийшли, аби заважати мені? – озвався він і подивився на мене такими світлими й запаморочливо глибокими очима, що я знітився.
– Та ні, я, бач, мандрую. І зовсім випадково тут опинився. Навіть не знаю, як зветься ця місцевість і взагалі… цей світ. Тебе це може здивувати, але я побував уже в багатьох дивовижних світах. А от як це в мене виходить – сам не знаю.
– То ви мандрівник? – пожвавився хлопчик.
– Авжеж… Мандрівник, подорожній, бурлака. А ще точніше – блукач, бо це найбільше підходить до слова “заблукав”.
– Я знаю, мені казав учитель Зорх. До нас інколи потрапляють блукачі… Правда, я їх ще не бачив, ви – перший. А оце – хлопець широким плавним жестом обвів усе навколо, – зветься Рао-Колонте. Величезна країна, цілий світ…
– А хто такий Зорх? – запитав я.
– Вчитель Зорх, – поважним тоном підправив мене. – Вчитель Зорх – це вчитель Зорх. Як вам пояснити? Він усе знає, розповідає багато цікавого.
– А інші дорослі тут є?
– Немає.
– Як це “немає”?! А твої батьки?
– У мене немає батьків. Принаймні тут. Може, десь є… Але мені й без них добре.
– А діти, діти є?
– Як коли, – хлопець стенув плечима. – Якщо я хочу з кимось погратися, то є, а взагалі я сам. Тут дуже добре, і мені зовсім не нудно. Та й друзів у мене тут багато. Лев на ім’я Рич, який мене вчить бути сильним та спритним. Мустанг Каро, красивий-красивий і швидкий: миттю може домчати до Білих гір, що видніються отамечки на обрії. А ще слон Гур, який любить гойдати мене на хоботі, як у колисці, а коли я засну, то несе мене у мою лісну постіль, на матрац з найзапашніших трав, на подушку з м’якого моху, під завісу з вічнозеленого плюща. А як там добре спати! І сни які чудові сняться! А на світанку птахи починають співати і будять мене. А на траві – роса, і я бігаю по ній, а потім вмиваюся із струмочка. А потім біжу до своїх друзів. Я їх дуже люблю – всіх-всіх, навіть цього ледачого крокодила Тахо, який днями вилежується на сонечку, а ще більше любить, коли я чищу йому зуби…
Казково добрий і красивий світ! Світ – мрія. Світ Добра і Краси. Тут немає страху й насилля, підлоти й жорстокості, брехні і фарисейства. Тому що це світ дітей і звірів: добрих і розумних дітей, добрих і красивих звірів. А дорослих немає тут. Втім, колись, через багато віків і світів настане час, коли всі – і діти, й дорослі – стануть такими. Будуть добрими й сильними, красивими й розумними. Я свято вірю в це. В це не можна не вірити…
– …і разом плаваємо в річці… Та ви зовсім не слухаєте мене! Вам нецікаво?
– Ні-ні! Що ти! Дуже цікаво. Просто я замислився… Розумієш, мені здається, що в дитинстві я теж мріяв про такий світ. Розповідай, розповідай.
Але хлопець замовк, уважно придивляючись до мене.
– А ви знаєте, у вас змінилося обличчя. І очі. Зараз вони теплі, наче їх сонечко зігріло. А були холодні, як крижинки.
Я посміхнувся.
– Це сонце Рао-Колонте розтопило лід, і не тільки в очах… Як тебе звати, хлопче?
– Лоо. Але я вже не малий, а майже дорослий.
“У тому й річ… “Майже”. Як багато означає це “майже”!” – подумалось мені.
– А що ти робив, коли я з’явився тут?
Лоо зніяковів і опустив очі. Але вагався лише якусь мить.
– Взагалі це – моя таємниця. Навіть учитель Зорх не знає.
– Ну, якщо це таємниця, можеш не говорити.
– Та самому нецікаво, – зітхнув Лоо. – І таємниця якась нудна, якщо її знаєш тільки сам. А ви вмієте зберігати таємниці?
– Вмію, – відповів я серйозно.
– Тоді слухайте: я будую палаци, – прошепотів хлопець, захоплено округливши очі.
– Ось воно як! – сказав я з виглядом змовника, хоча насправді нічого не второпав. Втім, удавав я, мабуть, не дуже переконливо, бо Лоо нетерпляче труснув головою, і його хвилясте волосся золотаво спалахнуло в сонячному промінні.
– Авжеж, палаци. Повітряні. Ось дивіться! – він простяг руки до неба. – Бачите оту хмарину, схожу на снігову гору? Дивіться уважно!
Я витріщився на величезну пухнасту хмару, що пливла по небу, але не бачив жодного “палацу”. Хмара, яку ніс легкий вітерець, неквапливо віддалялася, поступово втрачаючи свої обриси.
– Не бачите? Невже не бачите? – дзвінкий голос Лоо тремтів від напруження.
– Не бачу, – засмучено зізнався я.
– Шкода!.. – махнув він рукою. – А такий палац був!
Він дивився на мене майже з відчаєм, і мені чомусь передалося це безпосереднє дитяче почуття. А може, далеким відлунням пригадалася власна дитяча образа на дорослих, які не розуміли чи не хотіли розуміти, що якась незграбна споруда з піску – це казковий палац з красунею-принцесою та лихим королем, що дощечка, яка плаває у калюжі,– це білокрилий бриг, який несе відважного капітана і його просолену вітром далеких мандрів команду до невідомих берегів, та й не калюжа то зовсім, а безмежжя океану…
– Невідомий корабель ішов у бакштаг правого галсу з креном на лівий борт, – прошепотів я. – Слухай, давай ще раз спробуємо! У мене неодмінно вийде!
Лоо з надією схопив мене за руку і, не випускаючи її, звів очі до неба. Незрозуміле нервове збудження, яке випромінював він, передавалося й мені, наче струмом вливалося у серце.
Я намагався щось розпізнати у глибині хмар, напружуючи погляд, я дивився, дивився, дивився… І побачив. У небі народжувалося диво: високі зубчасті стіни, стрімкі мінарети, хрестаті вежі готичних храмів, златоголові круглі куполи давніх церков і соборів… Десь я бачив усе це. Знову невиразні образи спливають у пам’яті, як завжди було тоді, коли цей клятий лабіринт відпускав мене на мить, щоб потім знову понести у безвість примарних боїв, які залишали в душі й на тілі реальні сліди, але не давали відповіді на пекуче питання: де я? хто я? де той вистражданий кінець незрозумілої мандрівки?
Що діється зі мною? Ці палаци, створені в хмарах гіпнотичною силою Лоо, збурили щось у глибинах душі, вгамували біль і принесли відчуття внутрішньої гармонії. Сила поєдналася з красою, чекання – з передчуттям перемоги, пам’ять – з надією…
