Текст книги "Струм і мережі. Довгий шлях в лабіринті. Позичена смерть"
Автор книги: Юрій Іваниченко
Соавторы: Володимир Шаров,Валерій Шпаков,Олександр Соболь
сообщить о нарушении
Текущая страница: 4 (всего у книги 20 страниц)
16. Із стенограми
(Лукін Микола Михайлович, електромонтер-шофер)
– Що ви робили після того, як поїхали з двісті третьої підстанції?
– Підкинув бригадира на сто вісімдесят шосту підстанцію, це близенько, потім заскочив, як і наказали, на двісті шосту, а звідти – по Кобзєва.
– Що робили на двісті шостій?
– Перемкнув вимикач – ото й усе.
– Який?
– Другий. Як і зазначено в розпорядженні.
– А ще?
– Більше нічого.
– Яка у вас група допуску?
– Друга, до тисячі вольт.
– Скільки вже працюєте на підприємстві електромереж?
– Вісім років.
– Чому так і не добилися вищої групи допуску?
– Навіщо? Я більше шоферую.
– Що ви робили в приміщенні двісті третьої?
– Те саме, що й Льоня. Чарунку ревізував.
– Крячко був кваліфікованим робітником?
– Льоня? Дай боже кожному.
– Ллє ж ви закінчили роботу раніше.
– Поталанило на чарунку. Я аж здивувався: не треба було ніякої ревізії.
– В яких стосунках були з потерпілим?
– Нормальних. Не сварилися.
– Але й не товаришували?
– Близько – ні. Він, як на мене, був якийсь дивакуватий.
– Конкретніше.
– Запальний дуже. Не раз бувало його всією бригадою заспокоювали…
– Того дня ви не помітили в його поведінці чогось незвичного?
– Ні. Може, трохи не в настрої був. Та він частенько ходив насупленим – на сестру злився…
– У нього були родинні незлагоди?
– Всього бувало…
17. Лукін
– Федоровичу, дозволь на годинку узяти машину, – попросив упівголоса Лукін, щоб ніхто з членів бригади не почув. – Знайомому треба допомогти…
Фонарьков примружився – мовляв, знаю твоїх знайомих і, глянувши па годинник, сказав:
– Ну, давай. До третьої. Та не вантаж різного мотлоху.
– Таке скажеш! Л можна хлопця з собою взяти? Сам не впораюся.
– Якщо не встигнеш, то не поїдеш, – відрубав Фонарьков і вирушив до підстанції.
Лукін наздогнав його й зашепотів на вухо:
– Степане Федоровичу, їй-богу, до третьої сам не справлюся, плитка важка. Я ж для тебе все, що просиш, роблю…
Фонарьков лише зневажливо хмикнув і ступив кілька кроків, усім виглядом засвідчуючи, що розмова зайва. Та вже з дверей гукнув.
– Сашко! Ходи-но сюди!
– Чого?
– Поїдеш з ним, – бригадир, не озираючись, махнув на Лукіна. – Допоможеш навантажити – розвантажити. І одразу назад.
Левашов радо почимчикував до машини.
Фонарьков провів його поглядом і запитав у Лукіна:
– Почому домовлявся?
– П’ятірка.
Фонарьков покрутив головою й наказав:
– Хлопцеві – троячку. Перевірю. І спідометр не забудь підігнати.
– Не вперше, – кивнув Лукін.
«Знайомий», опасистий дядько у вельветових штанях, жив неподалік: очевидно, Лукін з ним домовився під час обідньої перерви. Сашко допомагав на совість, плитку й квадрати щитового паркету навантажили хвилин за п’ятнадцять.
Замовник сів у кабіну, а Сашко в кузов і, поки вантажівка мчала до висілка, видобув з ящика дві плитки. Якусь хвильку помилувавшись вигадливим різноколірним візерунком, сховав їх під лаву. Потім понишпорив по інших ящиках – з кожного узяв по дві—три плитки і, задоволений, зручніше всівся на щитовому паркеті.
Поки господар відмикав двері ще не добудованої дачі, Сашко пошепки сказав Лукіну:
– Я кілька плиток приховав. Не помітить?
– Скільки взяв?
– Три десятки.
Лукін зупинив машину й наказав:
– Забери плитку. Вето.
Сашко метнувся в кузов, подав один стосик, потім другий:
– Більше немає.
Лукін акуратно склав плитки в брезентову сумку. Не піднімаючи голови, сказав:
– Ти затям собі: гроші треба заробляти. За-роб-ляти. А дріб’язок тягтимеш – біди не оберешся.
– Не лякайте. – Сашко притримав сумку так, щоб Лукіну було зручніше складати плитку.
– Я не лякаю. Ти за цей непотріб скільки візьмеш? Хіба що червінець. А застукають – років три дадуть, як рецидивістові. Ще й мене підведеш під монастир.
Сашко всміхнувся:
– Ще треба зловити.
– Це дуже просто. Плитки не шоколадні, під ковдрою не з’їси. Збувати понесеш. Не встигнеш відкрити рота, як тебе чемно візьмуть попід ручки й запитають: де, хлопчику, взяв?
Лукіп завів мотор і, за звичкою глянувши в дзеркальце, виїхав на шосе. Помовчав і вже примирливо:
– Плитка примітна, з неповторними візерунками. Таку не на кожній базі знайдеш, а на будівництві – і поготів. Навіть нетямущий здогадається, що ти поцупив її. Звичайно, плитку в тебе з руками відірвуть, щедро заплатять і відразу ж повідомлять куди слід. Це неважко зробити.
– Плитка крадена, – твердо сказав Сашко. – А тому її власник мовчатиме.
Лукін сплюнув у вікно:
– Погано ти їх знаєш. Може, й промовчить злодюга. А може, анонімку напише. Номер машини бачив?.. Бачив. Не виключено, що й записав його. Вони такі… Тільки про себе дбають.
– Я про номер забув. А наш дачник – злодій злодієм. Не будинок у нього – палац.
Лукін ствердно хитнув головою.
– Отже, правду кажу?
– Ти про гроші? Вони і в мене є. Хочу «Москвича» купити. Спитаєш: за що? Звичайно, не за зарплату. У мене бізнес – квіти. Кому краса, а мені – троячки із землі ростуть. І сплю спокійно: не вкрав, а маю не одну тисячу.
Сашко скоса глипнув на брезентову сумку й недовірливо всміхнувся. Лукін вибухнув:
– Не віриш? Думаєш, якщо я цю плитку взяв, то скрізь і всюди тягну? Дзуськи! Я тебе, дурня, врятував. Попадешся з нею – і за грати. А я все зроблю як годиться. А гроші – тьху. Мені що й дякують, коли віддають.
– Як це?
– Колись дізнаєшся, – засміявся Лукін. І уже строго: – Ти ще хлопчисько. Вчили тебе, вчили… Хіба ти не прожив би без десятки?
– А що? – спалахнув Сашко. – Він червінців не лічить, а я повинен над кожним надриватися?
Лукін натиснув на газ, машина проскочила перехрестя й помчала рівною вулицею.
– Ти нашого дачника не провчиш, хоч і все в нього поцупиш. А себе занапастиш. Захочеш зав’язати – пізно буде.
Сашко процідив крізь зуби:
– А я не хочу з троячкою ходити. Бабуся мені тисяч не заповіла, а складати копійки на старість – смішно.
– Тобі видніше, – Лукін повернув із магістралі на бічну вулицю.
Фонарьков зустрів їх криком: де були, чому так довго, щоб це востаннє, треба працювати, а не кататися на машині. Роботи й справді було багато: одне не встигли довести до пуття, інше несподівано поламалося… Усім вистачило клопоту до пів на п’яту. Нарешті Фонарьков змилостивився:
– На сьогодні – все. Сомов. підготуй робоче місце.
Сашко зупинився, дивлячись на Сомова. А той, поки Фонарьков розмовляв по радіотелефону, готував робоче місце для приймання напруги. Вкотре вже хлопець дивувався майстерності Сомова.
– Нічого не забули, Євтихійовичу? – поцікавився він.
– Забувати не можна, – не сприйняв жарту Сомов. – Хто техніки безпеки не пам’ятає, тому чорти її нагадають.
– А може, ангели?
– Не базікай, – насупився Сомов. – Краще, склади заземлювачі.
Сашко взяв заземлювачі, ребристі, неоковирні, свіжопофарбовані, з новісінькими номерами, й поклав у будку. Хутко повернувся в підстанцію.
Сомов незадоволено пробурмотів:
– Ангели, ангели… А про те, що Льоня не міг порушити правила техніки безпеки, ніхто й слухати не хоче…
В цю мить надійшов Фонарьков:
– Усе зробили? Зараз випробують.
За якусь хвильку пролунав глухий удар – спрацював масляний вимикач.
– Усе гаразд.
– Зачиняй, – наказав Фонарьков і пішов до машини.
Сомов клацнув решітками й, звично вихопивши з в’язки потрібний ключ, замкнув двері.
– А якби струм дали раніше? – запитав, полотніючи, Сашко. – Нас убило б?
– Таке скажеш, – відрубав Сомов. – Я ж не сліпий, заземлювач бачу; а коли зняв його, то вже нічого не чіпав.
– Зрозуміло, – заспокоївся Сашко. – А я думав, накладка якась… Мабуть, шеф вираховує все до секунди…
– До секунди – це факт. У шефа око гостре. Але я на бригадира не покладаюся. Життя навчило: у нашій справі, крім своїх очей і своїх вух, нічому й нікому не слід вірити. Навіть кочерга, як кажуть, раз у три роки стріляє. Ясно?
– Авжеж! – усміхнувся Сашко й, піднявшись у кузов, подав Сомову руку.
Їхали недовго – Сомов завжди додому віз швидше, ніж на роботу. Всі стомилися, розмовляти не хотілось. Коли машина, обігнувши старий занедбаний фонтанчик, зупинилася під навісом, Сашко першим зіскочив на землю і попрямував до душової.
Вийшов звідти через кілька хвилин з мокрою чуприною, підійшов до Лукіна, який стояв біля дверей невеличкої майстерні. Зазирнувши всередину, здивовано похитав головою:
– Ого, добре живете…
– Для себе обладнали, – Лукін усміхнувся. – Ремонтний цех верстати списав, а ми забрали їх собі. Раніше за найпростішу деталь треба було кланятись, а тепер самі робимо. Ще й іншим пособляємо.
– Молодці! – похвалив Сашко, перемацавши все, що лежало на верстатах. – А мені помайструвати можна?
– Чому ні, – обізвався, переодягаючись, Лукін. – Якщо для діла. Чи ти, може, фінку надумав зробити?
Сашко засміявся:
– Навіщо мені фінка? Такі речі я вже переріс. Хіба що кулемет?
– А якщо серйозно?
– Ключ хочу зробити. Поламався, а замка шкода, надійний.
– І як ти його хочеш виточити?
– У мене є зліпок. Ключ особливий: для замка «Сто п’ятдесят секретів».
– А заготовки де береш? – поцікавився Лукін.
– Приятель у мене є. За трояка продасть.
– Сиділи разом?
Сашко не образився, лиш глянув осудливо.
– Коли поїдеш до приятеля, – вже лагідніше сказав Лукін, – попроси у нього заготовку для ключа з лівими канавками.
– Гаразд. Тільки не знаю, коли поїду, – до авансу ще цілий тиждень.
Лукін зупинився і витяг п’ятірку:
– Поїдь сьогодні.
– Завтра. Сьогодні вже пізно. Та й пива хочеться. Аж у горлі пересохло, поки ви залізяччя перераховували.
– Інструмент порядок любить.
– Куди він дінеться?
– У мене не дінеться, – погодився Лукін. – А в інших ніби корова язиком злизувала. Я не полінувався перефарбувати всі наші заземлювачі. Тепер уже не цуплять.
– А я дивувався: чому це в нас зелені, а в інших сірі… Геніально придумав. Просто і надійно. До речі, Фонарьков коли брав заземлювачі?
Лукін зітхнув:
– Тоді якраз Льоню…
Був теплий вечір, і зовсім не хотілося йти додому. Сіли на лаву.
Сашко запитав:
– А потім повернув?
– Що? – Лукін уже думав про своє.
– Чужий заземлювач.
– Хтозна. Не бачив.
– Мабуть, віддав. Навіщо він Фонарькову?
– Запав тобі в голову той заземлювач. Не пам’ятаю, може, Фонарьков і відніс його до сусідів, а може, й викинув на смітник. Бачив залізяку…
– Де? У сумці?
– Хіба заземлювачі у сумці носять? – зневажливо хмикнув Лукін. – На двісті третій бачив. Степан приніс туди, а чи віддав – не пам’ятаю.
18. «Вальтер»
– Хто це? – запитав Сашко, кивнувши на вродливу струнку дівчину.
– Подобається? – всміхнувся Федір. – Це Раїса, сестра нашого Льоні.
– Красуня… – Сашко пильно подивився на Раю, яка розмовляла з Фонарьковим.
– Красуня, – притакнув Кобзєв. – Правда, Льоня казав: вертихвістка, якої світ не бачив.
– Не може бути.
– На жаль…
Рая, договоривши з бригадиром, підійшла до них, привіталася:
– Завтра поминки. Хочу запросити і вас.
– Нас? – в один голос запитали Федір і Сомов.
– А що? Разом працювали. У Льоні друзів небагато було. Два армійські приятелі, ви та л. Він часто про вас розповідав. То прийдете?
– Неодмінно, – твердо пообіцяв Сомов. – Такий хлопець був… Треба пом’янути.
– Приходьте на шосту. Степан Федорович сказав, що всіх відпустить.
– А сам? – запитав Федір.
– Не може, йому в аеропорт їхати, – Рая підійшла до Сашка. – Ви новенький? На місці мого брата працюєте?
– Так… – почервонів хлопець.
– Приходьте теж. Льоня міг бути вашим другом…
Перерва закінчилася. Вже в машині Сашко звернувся до Сомова:
– Їдьмо!
Влаштувавшись зручніше в кузові, Сашко звернувся до Сомова:
– Реме Євтихійовичу, а може, й справді піти?
– Звичайно… Ти хоч Льоню й не бачив, але чув про нього багато.
Після роботи Кобзєв запропонував:
– Ходімо до мене, футбол подивимося.
Сашко розвів руками, мовляв, він би пішов з великим задоволенням, але ніяк не може.
– Тоді бувай. – Кобзєв подався додому.
Не знімаючи роби, Сашко швидко відімкнув замок і увійшов у майстерню. Там тулилися верстати: свердлувальний, фрезерний і токарний. Формально цього устаткування вже не існувало, бо років п’ять тому його списали за актом і викинули на звалище, і всі ці п’ять років старенькі верстатики надійно служили лінійникам. Часто-густо бракувало якоїсь шайбочки чи вкрай потрібного болтика, й тоді лінійники запускали їх у роботу.
Майстерню замикали на великий висячий замок. Ключі мали бригадири й Лукін. Саме в нього Сашко і взяв ключ.
Лукін перші вечори наглядав за Сашком, та, пересвідчившись, що той чогось недозволеного не робить, за собою прибирає, заспокоївся. Лише вимагав, щоб уранці хлопець віддавав ключ.
Узявши двері на засув, став до верстачка. Вийняв зі схованки пластмасову коробку, дістав звідти пістолет, обдивився з усіх боків.
Прикинувши, з чого почати, поклав пістолет назад у коробку, заховав її під верстачком і обережно відсунув засув: коли хтось навідається, хай не думають, що він зачиняється.
Акуратно затиснувши заготовку, схилився над верстатом і раптом відчув на собі чийсь погляд. Рвучко повернувшись, побачив Степана Фонарькова. Бригадир розминав цигарку її уважно розглядав шматочок іржавого металу на верстаку.
– Хіба ви не пішли? – здивувався Сашко.
– Закортіло подивитися, як ти майструєш. Все-таки, що не кажи, мій підопічний.
– Усе в нормі. Дільничний хвалить, тітка радіє, що приходжу тверезий і дівчат не запрошую.
– Хоч ікону з тебе малюй, – Фонарьков припалив від запальнички.
Сашко ковтнув слину й понишпорив у кишенях роби, хоч достеменно знав, що там сигарет нема.
Степан усміхнувся, простяг золотисту пачку. Сашко обережно, щоб не забруднити її, видобув тверду, як олівець, сигарету і схилився над вогником. Руки в нього ледь-ледь тремтіли.
– Для тітки стараєшся? – запитав Фонарьков.
– Еге ж. Старовинний годинник ремонтую.
– Он як, – кивнув Фонарьков. – Мабуть, трофейний?
– Антикварний, – Сашко не міг підняти очі.
– Системи «вальтер», очевидно?
Сашко вирішив прикинутися наївним:
– Такої годинникової фірми немає. Австрійський, із зозулею.
Фонарьков клацнув засувом і наказав:
– Витягай коробку!
– Яку?
– Зі скарбом.
Сашко нагнувся й видобув з-під верстака коробку.
– Ваша?
– Чия вона і що в ній – тільки ми вдвох знаємо. Втямив?
– Вперше бачу цю річ.
– Це ти вчора міг так сказати. А сьогодні – ні. Ніхто не повірить, що ця деталька сама вистрибнула з пістолета на верстак.
– Все одно у вас доказів немає, – не здавався Сашко.
– Доказів – хоч греблю гати, – Фонарьков довго мовчав, дивлячись на хлопця, нарешті сказав:
– Дай-но сюди. І запам’ятай: більше – ніякої самодіяльності, ніяких «вальтерів». Побачу – голову відкручу.
19. Барон
Що змінилося? Зовнішність і мова. Приваблива навіть здалеку, з першого погляду, Віка тепер викликала співчуття. Кроки стали важкими, рухи – невпевненими, тіло обм’якло, ніби розпливлося. Часто її мучив головний біль. Віці дали путівку в санаторій. Барон прийшов проводжати. Погомоніли про те-се, а на прощання Барон запропонував:
– А звідти приїжджай до мене.
– Навіщо? – здивувалася Віка.
– Житимеш зі мною, – сказав Барон, розуміючи, що Віка відмовиться.
– Я вас не впізнаю, барон фон Арков, – скривила губи. – Ви – і раптом благодійність. Сміховина!
– Не кепкуй!
– А ти не верзи дурниць, – м’якше сказала Віка. – Тепер мені хіба що в монастир. У твоїх баронських володіннях є монастир?
Барон хотів за звичкою запитати, чоловічого чи жіночого, але вчасно спохопився:
– Гаразд, поговоримо через два місяці. Сподіваюсь, у тебе зміниться настрій.
– У тебе – теж.
І ніби в воду дивилася.
За два місяці ставлення до Віки не змінилося – змінилося воно раніше. Але коли зустрів Віку на майданчику, де зупинялися санаторні автобуси, то вже не наполягав на її переїзді до себе. Віка не згадувала його пропозиції, навіть не раділа з їхньої зустрічі. Надміру засмагла, з грубувато, майже вульгарно нафарбованими губами й повіками, пластмасовими кліпсами і яскравим лаком на нігтях, вона видавалася чужою поруч із підтягнутим, вишукано одягненим Бароном.
Обидва заметушилися, заквапилися, хоч поспішати було нікуди. Віка погодилася їхати на таксі. Ось і вулиця, па якій мешкала, а ось її будинок. Домовившись подзвонити одне одному, попрощалися.
Барон подався до Валентина Моховика, свого підручного, ласого на гроші й ладного за них продати й батька рідного. Віддано заглядаючи шефові в очі, запевняв:
– Квартиру я сам знайду. І зліпок зроблю – це я вже вмію, один знайомий навчив. А ключ – за тобою. Я сам пробував – не виходить. У хату піду сам, прихоплю найцінніше – і квит, лічи грошики.
Барон, відчуваючи, що Валентинові ризиковано довіряти таку справу – і сліди залишить, і на коштовностях не знається, – переводив розмову на інше.
Проте Моховик не вгавав:
– Я знаю одного перекупника. Все бере – і килими, і телевізори. Не скупиться.
Барон засміявся:
– Килими, телевізори… Хто їх виносить? Треба брати тільки гроші, золото, коштовності.
Насміхався над планами Моховика, обмізковував до дрібниць справу й воднораз придивлявся до своїх колег по роботі. Врешті наважився – довірив Лукіну за десятку зробити ключ.
На другий, дуже складний, замок квартиру вдень не замикали. Барон у цьому пересвідчився. Вивідав і те, що господаря, старшого товарознавця шкіргалантерейного об’єднання, щовівторка викликали на нараду. З товарознавцем частенько випивали в «колі». Зацікавився ним Барон тоді, коли той напідпитку зронив дивну фразу: мовляв, грошики не скисають, коли їх вчасно стерилізують і закручують, як овочі, в банках. Барон одразу збагнув, де шукати жадані червінці. Другу схованку побачив у бінокль – не один день просидів з ним у підстанції, навпроти вікон квартири Полякова.
Ключ і план операції готували ніби жартома, граючись, переконуючи один одного, що насправді справи не буде. Та одного разу Барон, не даючи конкретних вказівок Валентинові, раптом сказав, щоб той завтра приїхав на машині і захопив «коромисло» – так називали пристрій для перенесення електролічильників.
Наступного дня в умовлений час вони зустрілися в давно вивченому до найменших дрібниць дворі. Взяли «коромисло» й, запитавши у бабусь, чи є хтось у сорок шостій, сорок дев’ятій і п’ятдесятій квартирах, діловито попростували до під’їзду. Номери квартир Барон вибрав раніше. Він знав, що в сорок дев’ятій квартирі хтось неодмінно буде, а в сорок шостій – нікого.
Поки Моховик замінював електролічильник у сорок дев’ятій квартирі, Барон відімкнув і зачинив за собою двері сорок шостої. У передпокої натягнув рукавиці й попрямував до піаніно. Швидко зняв щитки, вкинув у сумку пакунок з грошима, поставив щитки назад. Потім зняв з антресолів кілька банок і переніс їх у ванну. Там, кинувши на голубу емаль поролоновий килимок, розбив дві банки. В обох були поліетиленові пакети з грошима.
Загорнув у газету склянки й поклав у сумку, перевірив, чи не залишив якихось слідів, вийшов із квартири і обережно зачинив двері.
Піднявся на третій поверх, де працював Моховик. Переступивши поріг квартири (двері були напіввідчинені), відразу взявся допомагати Валентинові. Господиня бряжчала посудом на кухні. Барон заспокоївся. І лише тоді помітив, що не зняв рукавиці. Та на це не звернув уваги навіть Моховик.
20. Сашко
Фонарьков покрутив «вальтер» у руках, прицілився в килим.
– Гарна штука. Тільки ти заховай її десь подалі.
– Навіщо? – Сашкові ніяк не вдавалося зручно вмоститися в кріслі. І загалом у цій кімнатці, зробленій під гаражем, він почувався незатишно. А чому – не міг збагнути: мабуть, сам підвал-бункер пригнічував, хоча на стінах красувалися барвисті фотошпалери, а на підлозі лежав новенький кошлатий килим. Дратувало все: і незвична тиша, і відсутність вікон, і застояний запах тютюну, алкоголю, жіночої косметики.
– А тобі навіщо така цяцька?
– Налякати когось.
– Не вигадуй, – жорстко сказав Фонарьков. – Мене не проведеш.
Помовчавши, Сашко зізнався:
– Діло хочу організувати. Давно вже обмірковую, що та як.
– Щоб зайнятися дріб’язком, пістолет непотрібний. А для серйозного діла ти ще не дозрів. Раз-два – й візьмуть. Не таких ловлять.
– Я вже стріляний горобець.
– За що відсиджував?
– У складі понишпорив.
– Але ж там сигналізація.
– На цьому й купився. Один дідуган почав підштрикувати: мовляй, замки й дитина відімкне, а от сигналізацію не перехитрити. Той дідуган нічим не гребував, не один чужий замок за життя відімкнув, а сигналізації побоювався.
– А ти не злякався?
– Пусте! Схем не роздобув, але й без них упорався. Взяв три костюми і фотоапарат.
– Не набагато спромігся, – зневажливо посміхнувся Фонарьков.
– Коли шум-гам зчинився, старий сам до мене припхався: «Знаю, що твоя робота. Принеси манаття, я продам, поки не пізно». Я й віддав. А потім мене забрали.
– Про діда все розповів?
– Нікого ще не продавав і не продам.
– А костюми?
– Написав, що на базарі збув, а гроші прогуляв.
Фонарьков хлюпнув коньяку в келихи:
– Це дід підвів тебе під монастир. Знаю я таких, добреньких.
Сашко аж свиснув із подиву:
– Таке скажете! Слідчий сказав, що я на «Зеніті» засипався. Фотоапарати були пронумеровані, я не знав цього. Та ще й відбитки пальців знайшли.
– Що ж, так тобі й треба. Не вмієш – не берися. Самодіяльність розвів…
Фонарьков маленькими ковтками з насолодою випив коньяк. Сашко теж пригубив і, пожувавши шоколад, пішов на відвертість:
– Набридло копійки лічити. Цілий день кручуся, як посолений в’юн, а ввечері й відпочити немає за що. От минулого тижня поїхав у Ялту. На дорогу – п’ятірка, гральними автоматами побавився – десятка, з якоюсь дівулею познайомився, пішли в ресторан – четвертак. Та ще те-се – і аванс мов корова язиком злизала. Я вже не кажу, що хочеться купити і телевізор, і магнітофон, і якусь фірмову вдяганку. Про машину й не згадую.
– Навіщо тобі машина?
– З нею зовсім інше життя. Людиною себе відчуваєш.
Фонарьков витяг двадцять п’ять карбованців однією купюрою, недбало кинув на стіл:
– Бери. На суботу вистачить.
– А коли віддавати? – поцікавився Сашко.
– Віддавати не треба. Відпрацюєш.
– Гаразд, – Сашко трохи повагався й попросив: – Іще хоча б зо два папірці.
Фонарьков похитав головою і дав.
Хлопець швидко засунув гроші в кишеню і всміхнувся:
– Тепер легше. А що робити?
– Слухатися. Найголовніше – слухатися і не базікати. Тоді все буде: і машина, і дівчата першого сорту, і білий пароплав з люксовою каютою.
– Слухатися й мовчати – це я затямив, – Сашко допив коньяк. – А яке моє завдання?
– Подобаєшся ти мені, – перевів розмову на інше Фонарьков. – Будуть з тебе люди.
Сашко вдячно кивнув головою. Випили.
– Час уже, – Фонарьков недбало кинув пістолет у шухляду стола.
