Текст книги "Струм і мережі. Довгий шлях в лабіринті. Позичена смерть"

Автор книги: Юрій Іваниченко

Соавторы: Володимир Шаров,Валерій Шпаков,Олександр Соболь
сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 20 страниц)

6

Блакитний буревій підхопив, закружляв нас… Я не міг навіть пригадати, як ми з Ізольдою опинилися на оповитій плющем терасі, що прилягала до ресторану. Головне – ми були там самі, і час зупинився для нас, і навколишній світ зник, розвіяний пекучою безперервною круговертю.

Коли ми трохи опам’яталися і стояли розпашілі й щасливі, тримаючись за руки і посміхаючись одне одному, а очі наші цілувалися безперестанку, двері, що вели до ресторану, раптом розчинилися і звідти вислизнула дівчина-офіціантка. Вона зніяковіло вклонилася й звернулася до мене:

– Прошу пробачити, пане… Вас настійно просять розрахуватися.

Я витяг із кишені пачку кредиток.

– Скільки? – Я ладен був віддати всю пачку, аби мене не чіпали.

– Н-не знаю. Якщо вас це не обтяжить, то зайдіть на хвильку до залу, до старшої офіціантки. Вибачайте, але рахунок у неї.

– Прокляття! – промимрив я собі під ніс.

Я поглядом вибачився перед Ізольдою.

– Ти зачекаєш на мене? Віддам гроші – і миттю назад. Чи підемо разом?

– Йди, я зачекаю, – вона посміхнулася. – Тут так і арію.

Я поцілував її у щоку і поспішив до залу. Відвідувачів помітно побільшало, на майданчику посеред залу в хвилях музики Й світла кружляли пари.

Процедура розрахунку виявилася далеко не такою швидкою, як мені здавалося. Спочатку старша офіціантка – огрядна дама невизначеного віку – скрупульозно перелічила всі подані страви, яких було щось близько двадцяти найменувань, і запитала, чи немає у мене заперечень щодо цього переліку.

– Ні, – коротко відповів я, ледве стримуючи лавиноподібно наростаюче роздратування.

– Дуже добре, – проспівала дама. – Одразу видно, що людина порядна. З вами надзвичайно приємно мати справу. Але не подумайте, чого доброго, що я напрошуюсь на чайові. Щодо цього у нас дуже строго! Здачу – до останньої копійки! Честь ресторану – над усе, самі розумієте. Тим паче що у нас репутація дуже висока, жодної скарги не було на моїй пам’яті. А це період немалий, смію запевнити. Років щось із… аби не збрехати… Ні, краще не казати. Отакими натяками можна і власний вік виказати… а у жінок це таємниця… – вона манірно захихотіла.

У мене аж щелепи хруснули – з такою силою я зціпив зуби. А желеподібна дама продовжувала теревенити, засипаючи все навколо словесним сміттям. Мабуть, у мене помітно змінилося обличчя, бо вона раптом затнулася, перелякано витріщилась на мене і тремтячою рукою простягла рахунок.

– Цього вистачить? – Я кинув на стіл кілька купюр.

– Що ви! Це дуже багато! Зараз… Здачу…

Я мовчки повернувся і закрокував до дверей, що вели на терасу, в душі ганячи себе за нестриманість. Але з кожним кроком дурний настрій розвіювався, адже на мене чекала Ізольда. Моя Ізольда!

Майже бігцем долаючи останні метри, я штовхнув двері і… побачив порожню терасу.

Посмішка поволі згасає на моєму обличчі і, наче в лихоманці, я обмацую поглядом терасу, стіни, підлогу, всі закутки, у яких ховаються тіні, балюстраду, оповиту схожими на змій паростками плюща… Перехилившись донизу, до болю напружую очі, намагаючись хоча б щось розгледіти у суцільній нічній темряві.

Дарма. Ізольда зникла, мовби не існувала ніколи, неначе усе, що було дотепер, насправді виявилося лише казковим сном…

Ні! Це не сон… Адже болить прострелене передпліччя, і губи мої пам’ятають її губи, і руки пам’ятають її руки, і очі не можуть забути сині її очей і золота волосся…

Ізольдо! Золотоволоса, синьоока феє моя! Де ти, чому пішла, чому покинула мене?

Відчай зашморгом стискає горло, і сльози закипають у очах, і майбутнє здається чорним, та й не можу я тепер мати майбутнього, та й не потрібне воно мені тепер…

І я стрибаю з тераси в глуху ворожу пітьму, у мертву беззоряну ніч, і вже не має значення, що падаю я не на квітник під вікнами “Континенталю”, а на випалений кам’янистий грунт, і не ніч уже, а спекотний, просякнутий пилом день, і сірі скелі громадяться навколо, і я йду кудись, спотикаючись і падаючи, йду… йду…

А втім, це вже не має ніякого значення. Тому що я один. Сам-один…

7

Вечоріє. Холодний поривчастий вітер порозганяв хмари, і лише калюжі обіч шляху нагадують, що пройшов дощ.

Широко й пружно крокую кремнистим трактом, рухи мої легкі й вільні, але нерви натягнуті, наче тетива на бойовому зводі. Відчуваю себе мисливцем, що йде по слідах небезпечного і підступного звіра. Серце зігрівають щасливі спогади про світ Рао-Колонте, добрий і чистий світ, такий, як його маленький господар. Там я знайшов порятунок, там зміцнів духом і вже цілком свідомо продовжую свій шлях, бо тепер твердо знаю мету. Рішуче крокую вперед, але серце стискається від спогаду про Ізольду і холоне від тривожного передчуття близької сутички з ворогом.

На темному тлі вечірнього неба заграли пеонові спалахи – мій шлях наближається до кінця. Знову стою поблизу перехрестя, де минуле запекло воює з породженими у собі ж паростками майбутнього. “Континенталь”, як завжди, приваблює помпезною пишнотою, але зараз мені хочеться відвідати “Заїжджий двір пана Мужикова”.

Під перекошеними дверима зупинився і повернувся, підкорений раптовим поривом.

Тьмяно поблискують краплини води на кам’яних плитах, у калюжі тремтить змерзлий місяць, тужливо свищр вітер над безлюддям темного поля, женучи до невидимого обрію обірвані пасма туману. Відчуваю себе нестерпно самотнім; непояснимий приступ ностальгії болісно стискає серце…

І мариться мені, що вже за сліпою стіною ночі замиготіли живі яскраві барви іншого світу, вчувається квиління чайок, що проносяться над сивими океанськими хвилями, привиджується невеличкий білий будиночок на заломі скелі, відкритий сонцю і всім вітрам, а біля нього – тоненька постать дівчини з золотим волоссям, яке тріпоче від вітру…

Я знайду тебе, рідна, знайду, чого б це мені не коштувало!

…Гострий запах смаженої цибулі та м’яса з володінь пана Мужикова повернув мене до дійсності. Йду напівтемним коридором і опиняюсь у просторому приміщенні з низькою закіптявленою стелею. Скрізь – масивні дубові столи з грубо збитими ослінчиками. Майже третину приміщення зайняв здоровенний прилавок із безліччю сулій, за яким монументально засів, очевидно, його вельможність сам пан Мужиков – богатирської статури бородатий чолов’яга у підперезаній тоненьким ремінцем кумачевій сорочці й чорних штанях, заправлених у лискучі хромові чоботи.

Крім мене, відвідувачів не було, і хазяїн скочив на ноги, поглядаючи на мене допитливо й лукаво.

– Про-ошу, пане хороший, про-ошу, – затуркотів він м’якеньким баском, смішно розтягуючи слова. – Чого зволите?

– Та як звичайно, – стенувши плечима, відповів я.

– Горілочки, значиця, і грибочків солоненьких з бочечки? Чудова закусенція, пане хороший! Будьте ласкаві, отутечки… Сідайте, влаштовуйтесь, а я сюю хвилину…

Він пірнув за прилавок і через якусь мить, як фокусник, виринув із тацею, де стояв штоф, наповнений прозорою безбарвною рідиною, полумисок із солоними грибами і лежало кілька товстих шматків свіжого пшеничного хліба з дражливим запахом.

– Пригощайтесь, закусюйте, пане хороший, – припрошував хазяїн, розставляючи і розкладаючи переді мною їдло, – а тим часом свининка поспіє. Васько! – голосно загорлав він, повернувшись до прорубаного у стіні віконця. – Хутко м’ясо підсмаж! І щоб за найвищим сортом, дивись мені, негіднику!

І, перейшовши знову на м’якенько-солоденький басок, хазяїн звернувся до мене:

– Малий мій… Хитрющий, шельма, і ледар-ледарем, на тищу верст такого не знайдеш… Йому б тільки забитися у якийсь безлюдний закуток та книженції всякосні почитувати. А ось до цієї кулінарії – вправний. Ловко в нього виходить, усі хвалять не нахваляться. Та ви й самі коли скуштуєте, то за вуха, звиняюсь, не одтягнеш… А поки горілочки зводьте. Благодать небесна в порівнянні з усякими там брендями і вісками, якими оті поять, – він зневажливо кинув у бік “Континенталю”.

“Горілочка…” – я напружено ворушив закамарки пам’яті. Щось дивне з нею робиться. І вже не вперше. То відразу ж пригадується значення почутого слова, невідомого (чи забутого?), то в мозку, неначе сам по собі, народжувався термін для визначення якогось явища, побаченого мною наочно або відтвореного умоглядно. І от зараз знову це болісне напружування пам’яті – вкотре вже! Треба щось пригадати. А що саме? Якісь дрібниці, епізоди, деталі… Вони вислизають і так само зникають десь у темряві забуття. І знову цей нестерпний біль у скронях, і знову це огидне відчуття невпевненості у собі…

– На жаль, від цього мушу відмовитись, – вказую на чарку, яку по вінця наповнив хазяїн.

Мужиков аж руками сплеснув і вражено закліпав олов’яними очицями.

– Та хіба ж од цілющої можна відмовлятися? Чи, мо’, ти занедужав, пане хороший? Здоровому чоловікові ця штука не завадить. Дід мій, Інокентій Михайлович, царство йому небесне, до дев’яноста дев’яти дотягнув і до останнього деньочка без гранчака до столу не сідав, хе-хе… То, може, все ж таки… Для апетиту?

– На апетит не скаржусь… Ви мені краще скажіть, чи не доводилося вам зустрічати дівчину… надзвичайної краси, із золотим волоссям і небесними очима?

– Дівку? Та було щось таке… Заходила на днях якась. Гарна, як квітка, нічо’ не скажеш.

Я внутрішньо здригнувся й мимоволі напружився. Мужиков обмацав мене хитруватим оком і, витягнувши з кишені засмальцьованого кисета і шмат паперу, вирваного з якоїсь книги, почав скручувати козячу ніжку.

– Була, була така… Та забрав її якийсь жевжик. Усяких-різних на своєму віку перебачити довелося, а такої препаскудної пики, бігме, не стрічав, прости господи… Худющий, як дрючок, очі каламутні, наче більмами світить… І синій.

– Синій?

– Еге, синій. Чи то од бриття надто вже ревного, чи то з перепою. Посадив її, сердешну, в таратайку… ну, яка без кобили їздить, і ходу.

– Куди ж вони поїхали? – нетерпляче вистрілюю питання, навалившись грудьми на стіл.

– А дідько його знає… Та він і сам як дідько, не проти ночі пом’янути, от лишень якийсь обезрожений і обезхвощений… Тьху, тьху, нечиста сила! – Мужиков перехрестився і, сховавши кисет, витяг вишукану перламутрову запальничку. В його великих грубих руках вона виглядала досить-таки дивно. Здивування на мить повернуло мене до дійсності. Мужиков посміхнувся, перехопивши мій вражений погляд.

– Ха-ароша штукенція! Запальничка називається. На личаки поміняв! – з гордістю повідомив він.

– ?!

– Еге, на поганючі личаки. Один подорожній пан з тих самих… Давай, каже, поміняємося по-культурному: ти мені личаки, а я тобі – запальничку. Вважай, що задарма дістав. А ха-ароші гроші, либонь, заплатив! З жиру бісяться ці пани. А ще він варнякав, що її мені до смерті хватить. Робить на цьому…– він зморщив лоба.– Якесь то слово химерне таке… На матірне схоже… – Мужиков захихотів.

– На п’єзоелементі, – підказую йому. Термін, як це звичайно буває у мене останнім часом, раптово сплив із глибин свідомості.

– От-от! І ти грамотний. Оце добре! Люблю побалакать з грамотним чоловіком. То і в самого розуму прибуде. А то Васько мене обскакав у цьому ділі. “Живеш ти, батя, – це він мені каже, – і не чув зроду, що є на світі, приміром, така штукенція, як ракета. Це такий корабель величезний, на якому до самого місяця долетіти можна, от!” Воно-то, звісно, мені та каре… ракета, як свині роги, та й місяць уиочі світить – то й гаразд… А все ж таки вельми інтересно, туди його перетак!

З маленьких дверцят, як бісеня на пружині, вискочив смаглявий розвихрений хлопчина, і в мене болісно тіпнулося серце. Знову заклубочилися спогади… Хлопець був схожий на Лоо – маленького господаря Рао-Колонте. Особливо очі: світлі, сумні і глибокі.

Він нахилився і поставив переді мною тарілку з паруючим м’ясом.

– Спасибі, хлопче, – сказав я і, не втримавшись, розкуйовдив йому чуба. Він, мабуть, не часто бачив ласку у своєму житті, бо одразу зніяковів, і навіть крізь смагляву шкіру проступив густий пекучий рум’янець. Хлопець прожогом шмигнув назад до кухні.

– Може, хоч по одненькій? – запропонував Мужиков, дивлячись на мене лагідними очима. – На мій рахунок, чоловіче. І я б за кумпанію з тобою гранчака перехилив…

Щось мовби зрушилось у мені, і я рішуче махнув рукою: мовляв, давай.

Ми цокнулись і я, наслідуючи Мужикова, так само хвацько перехилив келиха з пекучою рідиною.

– Закусюй, закусиш, шановний, – заметушився хазяїн, підсуваючи до мене гриби, подаючи хліб і простягаючи глечика з квасом. Я добряче ковтнув із глечика: терпкуватий напій ще зберіг пахощі хлібного поля, і накинувся на їжу, бо шлунок уже зсудомило від голоду.

Ми їли, пили й не поспішаючи розмовляли про те чи інше, і приємне тепло розливалося по тілу, навколишній світ дивно і також приємно розпливався переді мною, і ввижалося безкрає пшеничне поле з налитим золотом колоссям, і путівець, який безконечною стрічкою простягався до обрію…

Потім хазяїн повів мене на сінник, і я лежав, втішаючись пахощами сіна, і, засинаючи, бачив той самий путівець, що біг удалину і відчував гарячий степовий вітер, який тугим вітрилом роздував сорочку за спиною. Я йшов цим шляхом, твердо ступаючи босими ногами по м’якій ніжній куряві, по землі, яку я так любив… А навколо хвилювалося золоте море, і колосся тихо нашіптувало мені одвічну казку хлібних ланів…

8

Одне з найприємніших відчуттів – це перехід через тонісіньку грань, що відділяє сон від пробудження, коли на якусь мить у тобі одночасно живуть два світи – реальний і фантастичний. Однак для мене реальність більш фантастична, ніж сновидіння: майже кожне пробудження кидало мене у новий дивовижний світ. Але видіння, яке виникло, коли я прокинувся на сіннику заїжджого двору Мужикова, не входило в жодні рамки. Чи було воно міражем, чи плодом розбурханої частуванням хазяїна фантазії? А може, якийсь світ з довгого ланцюга втілень якоїсь псевдореальності нагородив мене ще одним кошмаром?

…Із заповнених мороком глибин жахливої безодні здіймалися дві могутні скелі. По смертельно стрімких схилах угору вперто дряпалися люди. Багато з них зривалися й падали вниз, у прірву, зникаючи у страхітливій темряві. Але на зміну їм із мороку виповзали інші й видиралися вгору завзято й несамовито, розбиваючи до крові руки та ноги, задихаючись від напруги…

Скелі здавалися однаковими, але тільки на перший погляд. На схилах однієї, подібно до оазисів у пустелі, через певні проміжки розміщувались рівні тераси, де можна було перепочити і підлікувати рани, де була вода і їжа, духмяніли квіти й тихо звучала музика. Багато хто зупинявся, досягнувши найближчої тераси, але були й такі, що продовжували шлях угору, незважаючи на те, що схили ставали дедалі стрімкішими і небезпечнішими, адже кожна наступна тераса була красивішою й багатшою за попередні, і чим ближче до верхів’я, тим більш вишукані втіхи чекали на людей. Сама верхівка, оповита таємничо-прекрасним діамантовим сяйвом, наче легендарний Олімп, і вабила до себе, і водночас лякала неприступністю.

Шпилі другої скелі стриміли так само страхітливо, але не було на них рятівних терас, та й сама скеля була вищою; її верхівка губилася у значно яскравішому сяйві.

Мені закортіло втрутитися у те, що відбувалося, хоча б криком підбадьорити людей, що спиналися до верхів’я другої скелі; моє серце було там, з ними, на смертельно небезпечних урвищах. Але незрозуміла скутість оволоділа мною, і навіть крик вмирав у грудях, так і не народившись. Я міг лише дивитися; і очі, наче під впливом чарів, ставали все зіркішими, погляд усе гостріше розрізнював найдрібніші деталі дивного й страхітливого видовища, і з кожною миттю на верхів’ї все густішав чорний морок, такий самий, як біля підніжжя могутніх гір, як у страшній, непроникній для очей безодні. Але чомусь цей морок проступав лише над верхів’ям першої скелі. А над другою зійшла і сліпучо засяяла біла зоря, і темрява розтанула під натиском сильного й чистого світла, і, звиваючись у пасма, заповзала все глибше й глибше у бездонну прірву.

У мене за спиною немовби виросли могутні крила і понесли мене вгору, підкоряючись моїй волі. Вище, вище… І раптом жовта блискавка розколює небосхил, білий та чорний кольори зміпюють один одного перед очима, все мерехтить, вирує навколо у божевільній круговерті, потім згортається у спіраль, стягується у вогненну крапку…

І зникає.

9

Нестерпна спека… Сонце ллє розплавлене золото на розпечений пісок. Я ледве пересуваю ноги. У скронях туго пульсує біль. Я весь сповнений цього болю і хочу лише одного-єдиного: дістатися до води, впасти на прохолодний трав’янистий берег і пити, пити, пити… А вдалині, біля самісінького обрію, струменить тремтливе марево, і в клубочінні потоків розпеченого повітря ввижаються зелені пальми і блакитні водойми з холодною прозорою водою… Чому я тут, у цій вогнедишній пустелі?

Щось повинно статися. Щось обов’язково повинно змінитися. Я не можу вмерти, не маю права, як той хлопчик з Рао-Колопте…

Раптом ледь не впираюся у чорну, пашіючу жаром стіну. Підводжу важку голову. Замість мозку в ній – розплавлений свинець.

Скеля. Чорна скеля посеред безмежної пустелі. Маячня якась. Але ось вона, переді мною: чорна, гаряча. Висхлий мозок ледве здобувся на подив і зацікавлення: на верхівці скелі – тригранна піраміда з флюгером.

– Хто тут? – пролунав голос, різкий, трохи захриплий, але впевнений і спокійний.

Обертаюся настільки швидко, що, здається, зарипіли висушені суглоби та хребці. Кроків за десять стоїть чоловік. Одягнений у блакитний комбінезон, у руках – льотний шолом. Світле волосся, обвітрене засмагле обличчя з крупними, різкими рисами. Погляд темних очей чомусь спрямований повз мене.

– Це я тут, – відповідаю.

– Хто ти?

– Мандрівник.

– Здалеку?

– Здалеку.

– Це добре, – незнайомець задоволено киває головою, як і досі дивлячись кудись повз мене. – Я часто буваю у далеких краях. Щоправда, бачу їх з висоти. Адже я льотчик, і мені доводиться здебільшого на все дивитися з висоти.

Він підходить ближче. Очі в нього дивно нерухомі.

“Акомодація зіниць порушена”, – думаю я і раптом з жахом розумію, що не акомодація зіниць порушена у чоловіка, що назвався льотчиком… Я мовчу, і мовчання зраджує мене. Він регоче жорстоко й нещадно, звівши до неба велику красиву голову з нерухомими агатами очей. Потім різко припиняє сміх і втомлено промовляє:

– Ти думаєш, напевне, що я божевільний. Адже сліпих льотчиків не буває! Але це все правда: і те, що я льотчик, і то, що сліпий як кріт. Я перестав бачити вчора, коли приземлився. Несподівано, як удар ззаду… Ти часом не лікар?

Я заперечливо похитав головою, забувши, що він не бачить мене. Але льотчик відчув мій жест.

– Шкода. Та дарма. Добре, хоч його встиг посадити, – він показує рукою десь убік. Повертаю голову і бачу невеличкий гострокрилий літачок, що здається звідси іграшковим.

– Сонце все нижче, – каже льотчик, втупивши незрячі очі у світило. – Цієї ночі я не переживу. Треба летіти.

– Летіти?!

Мене охоплює жах.

– Сонце я бачу… – криво посміхається він. Обличчя його прорізають зморшки, і він одразу старішає.

– Сонце я бачу! – повторює льотчик, і його обличчя раптом розгладжується й молодіє. – А це, врешті, найголовніше – бачити сонце. Завжди і скрізь бачити сонце! Чи не так, мій друже?

Я ошелешено мовчу. Якщо він навіть злетить, то посадити машину вже не зможе…

– Ну, щасливої дороги, мандрівник! Проведи мене до літака.

Я беру його за руку – велику й міцну – і веду до сріблястого птаха, що наче задрімав посеред пустелі.

Торкнувшись обшивки літака, Льотчик стає невпізнанним. Щаслива посмішка грає на обличчі, він випростується на повен зріст – я на голову нижчий від нього – і одним рвучким рухом опиняється у кабіні. Високий свистячий гул тисне на барабанні перетинки.

– Зовсім забув, – крикнув льотчик. – За скелею – намет. Там вода й консерви! Хай тобі щастить: у тебе попереду довгий шлях!

– Куди ж ти полетиш? – кричу, намагаючись перекрити гул.

– До сонця!

Гул посилюється й переходить у пронизливе виття. Позаду літака вихоплюється тугий струмінь полум’я. Льотчик змахує правою рукою з піднятим великим пальцем. Літак повільно й плавно рушає, вирулює на злітну смугу, застигає на мить, тремтячи у передстартовій лихоманці. Льотчик ще щось кричить – я бачу, як він відкриває й закриває рота. А може, просто співає? Але вже нічого не чути.

Маленький сріблястий птах розганяється й стрімко злітає у вицвіле від спеки небо…

Літак ще раз окреслює прощальне коло над чорною скелею – віраж зроблено чисто й витончено – і здіймається майже вертикально до зеніту, охоплений сонячною пожежею, і тане в нестерпному блиску променів.