Текст книги "Струм і мережі. Довгий шлях в лабіринті. Позичена смерть"
Автор книги: Юрій Іваниченко
Соавторы: Володимир Шаров,Валерій Шпаков,Олександр Соболь
сообщить о нарушении
Текущая страница: 17 (всего у книги 20 страниц)
До поїзда залишалося ще десять годин. Завжди бракувало часу, а тут не знаєш, як його згаяти. Зрештою, кіно – не найгірший спосіб. Тим більше що востаннє я відвідував цей культурний заклад місяців чотири тому. І не сам. Але досить про це…
– Женька!
Схоже, мене. Утім, це ж не Хрещатик.
– Дмитрієв!
Уже конкретніше. Озирнувся. Мене наздоганяв… Шлейнюс! Той самий Вацловас Шлейнюс, з яким я п’ять років – і яких! – прожив в одній кімнаті гуртожитку. Він зовсім не змінився: такий же товстунець на коротеньких ніжках, такі ж рум’яні щічки, тільки задля солідності відпустив акуратненькі, доглянуті вусики.
– Звідкіля ти взявся? – радісно вигукнув я. Що за чудеса: ще в Києві збирався до нього завітати, а приїхав сюди – і вилетіло з голови.
– Чути подібне запитання від приїжджого щонайменше дивно, – посміхнувся Шлейнюс. – А от як ти тут опинився?
– У відрядженні…
– Так, так… Чотири роки… Навіть не віриться. Значить, у відрядження. Чи надовго? Коли назад вирушаєш?
– Ще треба вперед. О двадцять третій нуль-нуль поїздом на Таллін. Тобто спершу на Ригу, а вже потім…
– Прекрасно. Отже, час у нас є. Ходімо до мене.
– Але, Вацловас… – мало того, що я з’явився як сніг на голову, то ще поламаю Шлейнюсові всі його плани…
– І ніяких заперечень!
Пухкенька білява Іоліта, дружина Вацловаса, чомусь дуже схожа на нього, зустріла мене так гостинно, ніби я був її улюбленим родичем, якого давно не бачила. Виявляється, вона давно вже заочно знає мене з розповідей Вацловаса як обдарованого, талановитого, порядного і таке інше. Від неї я вперше почув, що Вацловас уже старший слідчий міської прокуратури. Ач, який скромник. Мені ж хвалитися поки нічим. Рядовий оперуповноважений… Найближчим часом чекаю підвищення у званні… Але вище за старшого лейтенанта не скочиш. Честолюбство стримували вузькі посадові межі. Шлейнюс запропонував мені перебратися до Вільнюса. При його підтримці і моїх здібностях я зможу через рік розраховувати на посаду старшого оперуповноваженого, і не в райвідділі, а в міському управлінні. Це ще одна зірочка, або одна, але велика. Спокусливо. Навіть дуже. Півроку тому я з радістю прийняв би таку пропозицію, але зараз… Одна суто особиста обставина примусила мене відмовитися. Пояснив це гарячою прихильністю до рідного райвідділу. Шлейнюс похвалив мій патріотизм і пішов на кухню допомагати дружині.
А я потрапив у полон до трьохрічного пустуна Данієліса. Він без зайвих балачок забрався мені на коліна і засипав запитаннями. Такий же цікавий, як і батько.
А через годину, приємно стомлені від розкішного домашнього обіду, збуджені від спогадів про студентське життя, ми влаштувалися на зручній канапі.
– Так, дивний лист, – замислено сказав Вацловас. – Твій майор має слушність: навіщо писати, коли можна зателефонувати.
– А якщо припустити, що Коренєв, відчуваючи свою провину перед дружиною, не хотів розмовляти з нею по телефону, відповідати на запитання, яких боявся? Ось і вирішив черкнути кілька слів, заспокоїти дружину. А всі пояснення відкласти на потім.
– Тоді чому черкнув ці слова на якомусь шматку газетного аркуша?
– Хтозна… Раптом злякався, що дружина, занепокоєна його довгою відсутністю, зчинить галас, потривожить кредиторів, а ті звернуться до міліції. Адже гроші він позичив на кілька днів. Усе це могло зашкодити його репутації. Паперу під рукою не було, ось і…
– Все це так могло бути в тому випадку, коли б Коренєв збирався повертатися до Києва, – перебив мене Шлейнюс. – А мені здається, він зважився на круті зміни в своєму житті. Ти охарактеризував його як людину вольову, цілеспрямовану, діяльну, чи не так? А такий цілком здатний на рішучий вчинок. Набридло брехати дружині, продовжувати безплідну боротьбу з начальником… І лист підтверджує це.
– Не знаю, не знаю. – Я зручніше вмостився на канапі, підклав під лікоть маленьку, розшиту красивими візерунками подушку. Розмова так зацікавила мене, що я вже не побоювався знову задрімати. – Якщо він, як ти кажеш, зважився на круті переміни, то навіщо йому взагалі знадобився цей лист? Чи він не розумів, що навіть без зворотної адреси, за штемпелем, можна зрозуміти, звідки прийшов лист? А якщо Ляховський бовкне дружині про Риту? Тоді лист стане для Коренєвої неспростованим доказом зради чоловіка.
– Ну, що для цього якісь там докази, коли розрив – справа вирішена. А листа написав, аби виграти час. Дружина заспокоїться, кредитори теж, галасу не буде. А там повернеться, сплатить борги, оформить розлучення – і знову до Рити.
– Що ж, він оті тридцять тисяч напозичав, щоб повозити їх із собою туди-сюди?
– Ти ж сам казав, що він з кимось домовлявся про гроші для купівлі “Волги”. Свою стару машину продасть, плюс поділ майна. Машина дісталася йому від батька, отже вся виручка за неї – йому.
– Але навіщо Коренєву так терміново знадобилися гроші? Для Рити?
– Або її “хорошої людини”, про яку вона писала Коренєву. Своєрідний викуп або, як раніше казали, відчіпне. Такі випадки мені відомі. Третій втручається в стосунки двох і загрожує не дати спокійного життя, поки ті не сплатять йому певної суми. Звичайний шантаж. До речі, згадай: дружина нічого не знала про намір Коренєва продати стару машину.
Викуп?.. Це була непогана думка. Я ляснув Вацловаса по плечу:
– Правильно! Це пояснює його гарячкову квапливість і навіть нехтування власним авторитетом: адже на карту поставлені його стосунки з Ритою. Пізнє кохання. Стихія… – Я запнувся й почухав потилицю. – Але як же бути з отими кількома днями? Він усім казав, що гроші позичає на кілька днів.
– Ти що, ніколи не позичав грошей? Ми завжди просимо на кілька днів, бо інакше можуть не дати, а повертаємо й через місяць. Як кажуть, позичаємо чужі, а повертаємо свої, – засміявся Вацловас. – До того ж він, цілком можливо, й не збирався більше з’являтися в Києві. Або принаймні муляти очі своїм кредиторам.
– Тобто?
– Ти сам казав: Коренєву давали в борг неохоче, отже, його порядність викликала сумнів.
– Ти хочеш сказати…
– А чому б і ні? – Шлейнюс підвівся, взяв попільничку, цигарки. Ми запалили. – Я, наприклад, такої можливості не виключаю. Нікому з кредиторів він розписки не давав. Хто доведе, що він брав у них гроші?
– Стривай, стривай… Так ми знову повертаємося до листа. Отже, ти твердиш, що лист знадобився Коренєву, аби виграти час, разом з тим намагаєшся переконати мене, буцімто він хоче пошити численних кредиторів у дурні.
– Я нічого не стверджую, а просто розмірковую. Над листом ще треба добряче помізкувати. Особливо над тим, чому конверт був підписаний не від руки, а на машинці.
– От-от. Поспіхом написав записку на клаптику паперу, а адресу віддрукував на машинці, – погодився я.
– У тім-то й річ. Він що, машинку з собою возив? Чи навмисно її шукав? Нісенітниця. Це найслабкіший ланцюжок.
– А хабар? – запитав я. – Щось і тут не так. Рита доносить на Коренєва і після всього сходиться з ним… Немає логіки.
– Звичайнісінька обмова, – заперечив Шлейнюс. – У Іллєнка також були причини ненавидіти Коренєва: той добряче таки попсував йому кров. Такі люди, як правило, зводять рахунки чужими руками, тонко, винахідливо, нерідко під маскою боротьби за справедливість, щоб комар носа не підточив. І коли вже справа дійшла до міліції, то чому б Іллєнку не підкинути тобі таку “інформацію до роздумів”?
Щось подібне казав і Іваненко. Пригадалося: серед анонімок, що надійшли до райвідділу з інституту, були й такі, в яких йшлося саме про хабарництво. І в цьому зв’язку найчастіше згадувалося прізвище Коренєва. Чи не Іллєнків це почерк?..
Я зітхнув і потер обличчя долонями:
– Гаразд, досить. Голова пухне. Знайомство з Ритою все з’ясує.
– Якщо воно відбудеться, – сказав Вацловас.
Цього я теж боявся.
За розмовою час проминув непомітно. Шлейнюс провів мене на вокзал і мало не силою всунув пакунок з харчами, що їх наготувала Іоліта.
Купе виявилося вільним. Я з насолодою влігся і одразу ж заснув.
На ранок поїзд прибув до Риги. Вона вражала монументальністю архітектури. І чергами біля залізничних кас. Величезне електронне табло з холодною байдужістю зелених літер сповіщало сумну для мене інформацію про наявність, точніше, відсутність квитків.
– До Талліна? – зітхнув черговий адміністратор, байдуже ковзнувши по моєму службовому посвідченню. – Нічим не можу допомогти. Чекайте начальника вокзалу.
Начальник мав з’явитися через годину. Скільки часу втрачаю даремно. А мені страх як хотілося чимшвидше познайомитися з Ритою. Може, колеги з привокзального лінійного відділу міліції чимось зарадять?
Черговий старшина вислухав мене і знизав плечима:
– Навіщо поїздом? Автобусом зручніше. Шість годин – і ви в Талліні.
– Чудова ідея. Принагідно можна буде познайомитися з Ригою та її околицями.
А невдовзі, м’яко гуркочучи потужним двигуном, комфортабельний “Ікарус” перетнув привокзальну площу і звернув на широку вулицю. Повз вікна пропливали старі, чепурні будиночки – прибалтійські міста славляться архітектурою. На деяких із них я розгледів автографи давно минулих століть: “1647”, “1732”… Давнину тут шанували, це відчувалося.
Місто вже позаду, а за вікном потяглися одноманітні краєвиди: соснові ліси обіч шляху та гостроверхі дахи хуторів.
До Талліна прибули на початку четвертої. Навпроти автовокзалу на одноповерховому будиночку побачив знайомі літери – “ДАІ”.
Начальник Таллінської державтоінспекції підполковник Вальтер Соо люб’язно надав у моє розпорядження машину, і незабаром я вже сидів у кабінеті начальника відділу карного розшуку майора Аво Августовича Тімпманна, пив каву і розповідав про свої проблеми. Стіни невеликого кабінету були обшиті темним деревом, на вікнах – салатові фіранки, в кутку, біля журнального столика,– торшер, кілька крісел. Усе це нагадувало домашній затишок. Господар кабінету, кремезний, з помітним черевцем, гармонійно вписувався в інтер’єр.
– Вулиця Уюла? – перепитав майор.
– Так, це біля Старого міста, поруч із площею Віру, загалом недалеко, хвилин п’ятнадцять ходу.
– Для мене ці п’ятнадцять хвилин у лабіринті таллінських вуличок та провулків можуть розтягнутися до вечора, – не дуже тактовно зазначив я, натякаючи на те, що непогано було б вирушити туди в супроводі когось із підлеглих майора.
– Звичайно, звичайно, – всміхнувся Тімпманн і натиснув кнопку селектора. – Кириле, ти на місці?
– Поки що.
– Зайди-но до мене.
З поваги до гостя Тімпманн розмовляв російською мовою.
Через хвилину до кабінету ввійшов високий, трохи сутулуватий капітан років на п’ять старший від мене.
– Знайомтеся, – вказав на нього майор. – Старший оперуповноважений Кирил Тейтер. А це,– жест у мій бік, – наш колега з Києва.
– Дмитрієв, – простягнув я руку. – Євген.
Через п’ять хвилин ми були вже друзями.
Нам довелося проминути половину Старого міста. Через Віруські ворота вийшли на простору площу. Суперсучасний хмарочос готелю “Віру” так контрастував із щойно баченими древніми спорудами, що складалося враження, ніби машина часу доставила мене сюди з середньовіччя.
– Сюди, – вказав Тейтер, і ми звернули ліворуч, на вузьку вулицю, вимощену бруківкою. Зупинилися біля дверей будинку. Кирил подзвонив. На порозі з’явилася літня жінка, непривітно глянула вицвілими очима. Тейтер вимовив кілька фраз по-естонськи. Стара похитала головою, щось буркнула і хряпнула дверима. Люб’язна дама.
– Ну, що? – запитав я.
– Рити немає. Вже з тиждень. Це її тітка. Вона не знає, куди поділася племінниця. Речей ніяких не брала. До неї ніхто не приходив.
Ось і познайомились…
Вставати не хочеться. На годиннику лише сьома. Можна з годинку поніжитися в ліжку. Відрядження гарні тим, що розпоряджаєшся часом на власний розсуд і начальство не пронизує тебе докірливим поглядом. Чудово! Я солодко потягуюсь і згадую Риту. Дрімоти як не було. Швидко голюся, набираю в кварту води, встромлюю туди кип’ятильник, приношу з холодильника сир, масло, зачерствілий хліб і готую сніданок, поглядаючи час від часу у вікно на Фінську затоку. Свинцеві хвилі змикаються на обрії з такими ж хмарами. Дощ мжичить уже другий день, і кінця йому не видно. Вікна мого номера виходять на порт, і я милуюсь облізлими боками рибальських суден, що монотонно погойдуються біля причалу, і взагалі радісним і надзвичайно гармонійним краєвидом у сірих тонах.
Вода закипіла. Помішуючи ложечкою в склянці, розмірковую про невеселий перебіг справ. Рита зникла, не подбавши про те, щоб якось полегшити мені пошуки. Що робити тепер, з чого почати? “Пізнє кохання… Стихія…” Схоже, прихопивши свою кралю, Коренєв подався в невідомому напрямку починати нове сімейне життя. Без всіляких шлюбних формальностей. На підставі глибокої взаємної симпатії і матеріального добробуту. Шукай вітру в полі. Треба зателефонувати до Києва. Але навряд чи він там. Отже, залишив таки кредиторів з носом. Він продумав усе чітко, цей професор і доктор наук: уникнув тяганини з розлученням і, прихопивши кругленьку суму, Дременув у невідомому напрямку. Ось тобі й маєш, замість трагедії – водевіль з сентиментальним відтінком! Увесь мій психологічний аналіз розвіявся як дим. Різномаїття світу безмежне. Це ж треба, доктор наук… і звичайнісінький злодій з неабиякими задатками пройдисвіта. Чудове доповнення! Браво, Коренєві
По віконній шибці повзуть дощові краплини. Нудьга…
В затоці гуляють хвилі. Справжній шторм. Намоклі сейнери туляться один до одного, немов бездомні цуценята. Дивлюсь на пінясті гребені, а бачу спокійну гладь ріки, що виграє золотом у сонячному промінні…
…Я йшов навмання в бік Матвіївської затоки. Пляж усіяний тисячами дебелих і худорлявих, молодих і зів’ялих жіночих тіл, але зеленоокої дівчини з ластовинням на кирпатому носику ніде нема. Дві години я підминав ногами розпечений пісок. І коли вже, мало не розімлівши від спеки і втративши надію, вирішив припинити пошуки, побачив її.
Вона лежала в затінку грибка і читала книгу. Поруч примостилися двоє молодиків. Вони вдавали, ніби розмовляють між собою, але репліки відпускали на її адресу.
Дівчина перегорнула сторінку, ігноруючи загравання набридливих типів. Та це ще більше розохочувало хлопців.
– Вітько, ти глянь, вона не бажає з нами спілкуватися, – сказав бритоголовий молодик призовного віку.
– Інтелектуалка, – з єхидством відзначив Вітька, засмаглий до шоколадного відтінку здоровань з рельєфними м’язами. Він театрально вигравав ними, намагаючись справити надзвичайне враження.
– Дівчино, га, дівчино? – зважився на прямий контакт бритоголовий. – Ви ризикуєте зіпсувати зір. Поглянули б краще на нас.
– Не вважаю це кращим, – відказала вона.
Я погодився з нею. Подумки.
Шоколадний Аполлон мовчав. Він покладався виключно на зовнішні ефекти.
– Відомі косметологи твердять, що від надмірного читання з’являються зморшки, – вів далі бритоголовий, вирішивши, напевно, блиснути ерудицією і цим привернути увагу красуні. – До того ж страшенно перевтомлюються очні м’язи, згодом це може призвести до вазомоторних ускладнень.
Мене аж занудило.
– Привіт! – я впав біля дівчини. – Шукав тебе по всьому берегу. Могла б і адресу залишити.
Дівчина скосила на мене очі, але відразу знову втупилася в книгу.
– Не сумніваюся в твоїх сищицьких здібностях.
Ні, яка проникливість! Я був у захваті і від неї, і від успішного завершення пошуків, а найбільше від того, що ми одразу перейшли на “ти”. Двоє жевжиків отетеріли від такої швидкої зміни мізансцени. В цю хвилину я відчував до них майже ніжні почуття: адже завдяки їм у мене вийшов непоганий експромт.
Моя несподівана поява хлопцям не сподобалась. Вони деякий час похмуро дивилися на мене, розмірковуючи, як ліпше вчинити в цій ситуації.
– Вітько, ти глянь на цього нахабу! – вимовив нарешті бритоголовий ерудит.
– Мені здається, він значно зіпсував пейзаж, – відповів Аполлон, красномовно погладжуючи пудовий кулак.
– От-от, – підбурював молодик. – Звільни пейзаж від зайвої деталі.
Демонструючи свої агресивні наміри, здоровань різко підвівся.
– Люба, хто ці емоційні молоді люди? – спокійно запитав я, але дівчина не удостоїла мене відповіддю. – Зрозуміло: ти з ними не знайома. То в чому справа? Хлопчики, ви щось хотіли?
– Зараз дізнаєшся, – пообіцяв володар античної постаті, прямуючи до мене.
– Давайте без ексцесів, – миролюбно запропонував я. Спека немилосердна… Дві години тинявся… Навіть говорити не хотілося. – Я законний чоловік. Але не ображаюсь. Ідіть собі з миром.
Аполлон зупинився й кілька секунд перетравлював цю інформацію, потім повернувся й пішов до води. Бритоголовий наздогнав його і почав щось доводити, супроводжуючи свій монолог бурхливою жестикуляцією. Який невгамовний. Аполлон махнув рукою і кинувся у воду. Нехай охолоне.
– У вас смілива фантазія, – кинула дівчина, не відриваючи погляду від книги. Тепер і мені захотілося сказати щось про шкоду надмірного читання.
– Здається, ми вже були на “ти”.
– Ось і продовжуйте вважати, що вам це лише здалося.
– Не можете пробачити епізод на мосту?
– Просто не люблю, коли надокучають.
Вона демонстративно не дивилася в мій бік, підкреслюючи небажаність моєї подальшої присутності. Але піти я не міг. Не було впевненості, що зустріну її знову.
– Вам не набридло вивчати мій профіль? – не повертаючи голови, поцікавилась вона.
– Ні… – видушив я, катастрофічно ніяковіючи.
– Пішли б, скупалися.
– Не хочеться…
– Шкода.
Дівчина зітхнула й почала збирати речі.
Якщо гора не йде до Магомета, то Магомет іде за нею, вирішив я.
Я витримував відстань метрів у сто, скорочуючи її лише там, де боявся загубити дівчину. Непомітно супроводжувати її було не важко: вона не поверталася, впевнена, що я назавжди загубився в натовпі за її спиною.
Так ми дісталися до Відрадного. На бульварі Лепсе вийшов слідом за нею з трамваю. Вона попрямувала до будинку, в якому міститься кафе “Буковинська осінь”, звернула за ріг. Я прискорив крок. Тепер би ще й номер квартири встановити…
Біля третього під’їзду стояла пурпурова “Лада”. З неї назустріч дівчині вийшов білявий хлопець у блакитній футболці, на якій був зображений мускулястий каратист із звірячим обличчям, що застиг у лютому стрибку. Мабуть, згідно задуму власника футболки, ця страхаюча картинка повинна була якоюсь мірою додавати мужності його тендітній зовнішності.
Я завернув до другого під’їзду і всівся на лавочці за кущем бузку. Звідси було не тільки добре видно, але й чутно. Водночас я залишався непомітним. Білявий прихильник карате вимовив невдоволеним тоном: “Я чекаю тебе дві години”.
– Даремно, – байдуже відказала дівчина, і це мені дуже сподобалося.
– Все ще сердишся? Але ж це безглуздо.
Тон у нього був надто самовпевненим, як на мене. Дівчина стенула плечем і хотіла пройти повз нього, але цей нахаба схопив її за руку.
– Стривай! Сядьмо в машину, треба поговорити.
– Нам нема про що більше говорити.
Я без приємності відзначив оце “більше”. Значить, раніше було про що. Але в цілому фраза тішила слух.
– Ні, є! Сідай!
– Пусти, боляче!
– Сядеш чи ні?
– Пусти!
Час, мабуть, втрутитися. Вийшов зі своєї схованки й радісно розвів руками:
– Оце так зустріч!
Дівчина глянула на мене здивовано, а блондин люто. Але руку дівчини відпустив.
– Звідки ви взялися? – запитала вона. – Йшли назирці?
– Як можна! Зайшов до приятеля, а його нема. Виходжу, бачу – ви! Це доля.
– Що це за пика? – не дуже ввічливо поцікавився у неї білявий.
– Випадково зустрілися на пляжі.
– На пляжі? – всміхнувся білявий. – Випадково?
– Зрештою, я не зобов’язана тобі звітувати, – дівчина рвучко повернулася й пішла до дверей.
– Іро! – гукнув їй навздогін красунчик. – Я тобі ввечері зателефоную!
Щасливчик, він знає її телефон. Але й мені нема чого нарікати: дізнався її ім’я. Іра… Ірина… Чудово!
– Ти хто такий? – втупив у мене свій нищівний погляд білявий.
– Іра сказала досить зрозуміло: випадково зустрілися на пляжі. Але, як вважають філософи, випадковість – це прояв закономірності. До речі, як її прізвище?
– Ковтун… – машинально відповів білявий.
– М-м… ну, нічого, Дмитрієва звучатиме набагато краще. До вашого відома, Дмитрієв – це моє прізвище.
– Ну, ти, філософ! – скипів білявий і ступив ближче, виграючи жовнами. – Слухай і затям: тримайся від неї подалі. Ще раз побачу – нарікай на себе. Второпав?
– Авжеж, – кивнув я. – Тільки затям і ти: бачити її тепер буду часто.
Я круто повернувся, зайшов до парадного, відшукав у покажчику мешканців потрібне прізвище. Отже, квартира 39. Нічого, сьогодні ввечері я теж знатиму її телефон.
Білявий чекав на мене за кермом своєї “Лади”. Висунувся з вікна й просичав:
– Ну, сволото, начувайся!
– Давай, вмикай свій форсаж.
“Лада”, верескнувши колесами, зірвалася з місця.
Про всяк випадок запам’ятав номерний знак.
Десь годині о дев’ятій зважився і подзвонив. Трубку зняли відразу. Звісно, вона чекала дзвінка. На жаль, не мого.
– Слухаю!
У мене відібрало мову: язик геть задерев’янів і не слухався.
– І довго мовчатимемо?
– Здрастуй, Іро, – вичавив із себе.
– Хто це? – із трубки здивований голос.
– Випадковий пляжний знайомий…
Пауза. Схоже, напружувала пам’ять – забула про мене. Прикро. Треба частіше відсвіжувати в її пам’яті свій образ.
– Звідки ви знаєте мій помер?
У голосі невдоволення. Втім, я й не розраховував на радість. Не все відразу.
– Це було неважко: адже я знаю твою адресу.
Знову пауза. Цього разу порушив її я:
– Мене звуть Євген. Можна просто – Женя.
– Це ім’я вам не личить, – вона вперто називала мене на “ви”.
– Чому?
– Воно означає “благородний”, а ви цією якістю, бачу, не наділені. Прошу більше не дзвонити!
– Боїшся Соколова?
Знову мовчанка.
– Ви його знаєте?
– Не маю честі. Ім’я, прізвище та деякі анкетні дані встановив за номерним знаком автомобіля.
– Ви що, з міліції?
– Звідти. Отож беру тебе під особисту охорону.
Але це я бовкнув даремно. Все зіпсував.
– А я її не потребую. І взагалі, дайте мені спокій! Чуєте?
В трубці короткі гудки…
В двері постукали.
– Прошу, – сказав я, тільки тепер усвідомивши, що калатаю ложечкою в склянці, де немає цукру.
На порозі з’явився сержант.
– Мене прислав майор Тімпманн.
– Що сталося?
– Він просив передати: дівчину знайшли.
За хвилину ми вже мчали містом. Жодних подробиць сержант не знав. Я згорав від нетерплячки. Чому Тімпманн просив передати лише про дівчину? А про Коренєва? Що там у них сталося?
Ледве не вбіг до кабінету майора. Тут був і Кирил.
– Де вона?
Тімпманн якось дивно перезирнувся з Кирилом і подивився у вікно.
– В морзі, – сказав Тейтер.
Я впав на стілець, схопив пачку з цигарками і запалив. Співчутливі погляди Кирила діяли мені на нерви.
– Може, поясниш нарешті, що сталося?
Тейтер стенув плечима, теж запалив.
– Що тут пояснювати… Її витягли з Фінської затоки, поблизу Піріта, неподалік від берега. До шиї прив’язано мотузку. На мотузці, треба гадати, була каменюка, але відірвалася. От і все.
– Отакої… Встановили, хто це?
– Поки що ні. Обличчя спотворене. Документів немає.
– То, може, це не Рита? – з надією запитав я.
– Може,– сказав майор, відірвавшись поглядом від дощових капель на шибці. – Але одяг схожий: в’язана кофтина, темно-синя спідниця. І волосся коротке. Приблизний вік і все інше визначить судмедексперт. У морг поїдеш?
Уявив посиніле обличчя утоплениці. Аж пересмикнуло. Але нічого не вдієш, треба їхати.
– Гаразд… Поїду.
Судмедексперт виявився моїм ровесником. У нього було м’яке русяве волосся і насмішкуваті карі очі. Здавалося, він збирається покепкувати з моєї відрази, яка, очевидно, була написана на обличчі.
– Ось вона, – експерт підійшов до мармурового столу і підняв простирадло.
Я примусив себе подивитися на небіжчицю. Начебто не Рита. Хоча… Важко твердити: риси спотворені. Шкіра неприродно біла. А Рита була смаглявою. Чому – була? Може, це не вона. Риті двадцять три роки, а цій набагато більше.
– Скільки труп пролежав у воді? – почув я, ніби крізь вату, голос майора.
– Близько десяти діб, – сказав експерт.
– А скільки років небіжчиці? – через силу поцікавився я. Не вистачало тільки зомліти.
Експерт замислено почухав перенісся:
– Зуби мудрості в неї прорізалися порівняно недавно… Звичайно вони з’являються в шістнадцять–сімнадцять років, але інколи й у двадцять п’ять. З урахуванням деяких інших особливостей будови тіла можна припустити, Що їй двадцять–двадцять три роки.
Говорить – ніби лекцію читає. Не може сказати коротко. Здалося, мертві очі з-під мертвих вій дивляться на мене докірливо.
– Зрозуміло. – Я зробив вигляд, що поправляю зачіску і витер піт. – Гаразд, я пішов…
– Стривайте! – мало не образився експерт. – Найцікавіше! На потилиці у загиблої гематома, і в легенях мало води… А під лівою груддю є свіжий шрам: небіжчиця недавно перенесла операцію на легенях.
Це все потім, потім… Де тут двері?!
Тімпманн з Кирилом чекали мене біля машини.
– Значить, Рита? – запитав Кирил.
– Значить, вона, – кивнув я. Зараз мене мало цікавила особа небіжчиці. Перед очима виникло спотворене обличчя… Ні, треба подавати рапорт і йти у собачий розплідник. Або до дідька.
Мою похмуру мовчанку Кирил сприйняв за глибокі роздуми і співчутливо поклав руку на плече:
– Шукаєш відповідь на споконвічне запитання?
– Яке? – не зрозумів я.
– Кому вигідно?
– Ні, мене цікавить інше, – сказав я, нишпорячи по кишенях.
– Що?
– Куди я подів цигарки…
Я гадав, що лисина Поцілуйка унікальна, але молодий товстощокий бармен перевершував його в цьому.
– Як правило, в цей час до нас в основному заходять…
– Тим краще ви мали запам’ятати тих, хто виходив, – наполягав Кирил.
– Це мені було ні до чого, – всміхнувся бармен.
– І все-таки спробуйте пригадати, прошу вас. Це дуже важливо.
Смакуючи каву, я вичікувально дивився на бармена. Мені не подобалися його швидкі оченята. Даремно Кирил до нього звернувся.
– І пробувати нема чого, – байдуже відповів бармен. – Не пам’ятаю, сказав же.
На високий стілець поруч зі мною вмостився худорлявий хлопець з копицею давно нечесаного русявого волосся. Він уже був напідпитку.
– Хлюпни чого-небудь.
Бармен наповнив келих якоюсь коричневою сумішшю. Хлопець одразу ковтком відпив половину.
– Часто тут буваєте? – звернувся до нього Кирил.
Хлопець втупився в нього осклілим поглядом.
– Щось я твоєї пики раніше тут не бачив…
– Отже, часто, – резюмував Кирил. – То, може, пригадаєте, коли пішли звідси чотирнадцятого, у вівторок?
– Хто це такий? – запитав патлатий у бармена.
– З міліції, – коротко пояснив той.
– А-а… – хлопець кивнув і допив свій коктейль. – У нас уже з’явилася міліція моральності… Я повнолітній, можу паспорт принести…
– Йдеться про вбивство, – сказав Кирил.
– Вбивство? – звів брови патлатий. – А-а… це оту, котру витягли?.. Так усі кажуть, вона сама…
– Її вбили, – докинув я. – Коли ви пішли додому чотирнадцятого?
– Ну, десь о третій. А що?
– Раніше не виходили? – запитав я.
– Якого дідька? В дощ не вельми приємно потикатися на вулицю.
– Може, хтось із ваших друзів?
– А ви запитайте в них.
Ми підійшли до столика, над яким клубочилися хмари тютюнового диму. За столиком сиділо двоє хлопців і три дівчини.
– Це з міліції, – відрекомендував мене патлатий. Компанія схрестила на мені запитальні погляди. – Цікавиться, чи не виходив котрийсь із вас провітритися чотирнадцятого.
– А навіщо це вам? – не дуже привітно запитав здоровань із статурою борця.
– Близько першої ночі на пірсі вбили дівчину.
Хтось присвиснув.
– Що, нас підозрюєте? – здивувався здоровань.
– Просто цікавлюсь, чи не помітив кого-небудь той, хто виходив.
– Я бачила, – сказала одна дівчина, блондинка з наліпленими віями і наквацьованим обличчям. Що вони з собою роблять, оті модниці!
– Що ви бачили?
– Це було приблизно о пів на першу. Я мала зателефонувати додому, а телефон у барі не працював. Я помітила двох – чоловіка і жінку, вони повільно йшли до пірсу…
– Повільно? – запитав я. – Під дощем?
– Дощ справді мжичив, але вони не звертали на нього уваги.
– У них була парасолька? – допитувався я.
– Парасольки не було, – впевнено сказала дівчина. – Так ходять лише закохані, – додала вона з легким сумом.
– Або ненормальні, – гигикнув патлатий.
Блондинка докірливо глянула на нього.
– Продовжуйте, будь ласка, – попросив Кирил. – Ви їх добре роздивилися: ну, постаті, обличчя.
– Що ви. Адже темно було. Якби не світлий плащ на чоловікові, не помітила б їх зовсім.
– А як вони йшли? – запитав я.– Хто за ким?
– Йшли поруч, жінка трохи попереду.
– Чоловік був вищий за жінку?
– Здається… так, трохи. Втім… я не пам’ятаю таких подробиць. На голові в нього міг бути й капелюх.
Коренєв вищий за Риту на десять сантиметрів. Схоже, вони. Хто ще міг там гуляти під дощем? І час збігається.
– Ви точно пам’ятаєте, це було о пів на першу? – запитав Кирил.
– Точно, точно, саме в цей час я обіцяла подзвонити мамі.
– Зразкова донечка, – сказав патлатий, сідаючи поруч з дівчиною і обіймаючи її за плечі. – Правильно, не можна порушувати обіцянок. Мені ти теж дещо обіцяла, чи не так?
Блондинка різким рухом скинула його руку й відсунулася. Але патлатий знову потягся до неї.
– Ну, ось що, хлопче, – притримав його Кирил, – з тебе на сьогодні досить. Проведи його, – попросив він здорованя. Той слухняно підвівся, підхопив патлатого під пахви й потяг до виходу. Патлатий упирався, але могутні руки приятеля тримали його міцно.
Блондинка провела їх сумним поглядом. В її очах зблиснули сльози. Ще одна драма.
Надвечір вітер розігнав нарешті хмари, на чорних клаптях чистого неба холодно миготіли зорі.
Ми з Кирилом стояли біля того місця, де Риту витягнули з води. На хвилях байдуже хиталося кілька спортивних яхт і рятувальних катерів.
– Знайти каменюку… прив’язати мотузку… – замислено промимрив я. – На це потрібен час.
– Вбивця міг приготувати все заздалегідь, – заперечив Кирил.
– Не можу повірити, що це Коренєв.
– Якщо не він, то хто? – Кирил запалив, подав мені пачку. Я заперечливо похитав головою. – Ти ж сам казав: Коренєв – ревнивець.
– Ну, казав. Це ще нічого не значить.
– Можливо, ти й правий. Справді, якби це був Коренєв, то вони з Ритою навряд чи так спокійно прогулювалися б уздовж пірсу. До того ж ударено по потилиці чимось важким.
– Не втямив, – зізнався я.
– Така річ могла опинитися у Коренєва в кишені лише в тому випадку, якщо він готував убивство заздалегідь, розумієш?
– Тільки-но ти сам говорив, що це не виключено.
– А помада? Про неї ми забули. Стала б Рита фарбувати губи, якби йшла повідомляти Коренєву про остаточний розрив? А проте експерт виявив на губах у небіжчиці залишки помади. І гуляли вони під дощем. Ота блондинка з бару правильно підмітила: як закохані.
– Ну, щодо помади, тут справа така… – завагався я. – Он моя сестра квецяється в будь-якому настрої. Звичка. Ритуал.
– То ж твоя сестра.
– Всі жінки однакові.
