Текст книги "Струм і мережі. Довгий шлях в лабіринті. Позичена смерть"
Автор книги: Юрій Іваниченко
Соавторы: Володимир Шаров,Валерій Шпаков,Олександр Соболь
сообщить о нарушении
Текущая страница: 13 (всего у книги 20 страниц)
На очах від напруження виступили сльози і змили чарівне видіння. Я болісно зітхнув і опам’ятався. Лоо зазирнув мені в очі.
– Я бачив… – мимоволі відчуваю радісну посмішку на своєму обличчі.– Бачив! – вигукую голосно і, підхопивши хлопчика на руки, підкидаю його вгору!
– Ба-бачив! Ба-а-ачив! – кричить Лоо до неба й до сонця, щасливо сміючись, і далеке відлуння відповідало йому, дрібно розсипаючись і множачись у скелястих ущелинах…
Збуджені й радісні, ми збігаємо донизу, на вкриту шовковим трав’яним килимом рівнину.
– Тепер моя черга запитувати, – лукаво посміхається Лоо. – По-перше, як вас звати?
Питання це, на жаль, для мене не дуже просте. Я замислююсь.
– Здається, колись мене звали Віктор, що означає – переможець. Це було у незбагненно далекому початковому світі, звідки я прийшов, але я не пам’ятаю, щоб я там існував хоч мить. Мабуть, не дуже зрозуміло, чи не так? Та я й сам майже нічого не розумію… Тільки відчуваю, що той світ десь є – величезний, чудовий… І дуже складний. Та найголовніше – справжній.
– Справжній? А хіба Рао-Колонте – несправжній світ? І ті інші, де ви були, також?
– Не знаю, Лоо… Іноді мені здається, що мене оточує суцільна бутафорія, і варто лише зробити зусилля – і я прокинуся, і все, що мене оточує, зникне, розвіється, наче моторошний сон… Щоправда, це відчуття одразу зникає, коли в мене починають стріляти…
Тут я схаменувся, бо сказав зайве, але Лоо вже вхопився за незнайоме слово.
– Стріляти? А що це значить?
“Бовкало!” – дорікнув собі подумки. Настрій зіпсувався, і навіть сонце посмутніло, сховавшись за хмарину, і пейзаж навколо тривожно потемнішав.
– Розумієш, яка річ… – вичавлював я з себе слова, гарячково намагаючись придумати якусь заспокійливу відповідь. Але глянувши в очі Лоо – глибокі й довірливі – зрозумів, що не зможу збрехати.
– Лихі люди вигадали такі пристрої… за допомогою яких можна… вбивати на відстані… – ледве вимовив я.
– Вбивати? Це значить – робити мертвим? Значить, одні стріляють, а інші вмирають? – голос Лоо тремтів, а очі застигли від подиву й жаху.
– Так, мабуть, так: одні стріляють, інші вмирають… На превеликий жаль…
– Але навіщо? – по щоках Лоо потекли сльози.
– Не плач, маленький. Не плач, не треба. Ти – мужчина, а мужчини не повинні плакати. Та й світів, де стріляють, не так уже й багато. Ти принаймні не повинен потрапити в жоден з них. А в твоєму чудовому світі постріли ніколи не пролунають.
Я міцно обняв хлопчика й пригорнув до себе. Він схлипував усе рідше, поволі заспокоюючись.
“І справді, навіщо? Але не обійдеться без пострілів, поки є на світі – в будь-якому із світів! – мерзота, подібна до Синього і його карликів”.
Лоо раптом відсунувся і з гарячковою надією подивився мені у вічі, наче намагаючись зазирнути у самісіньку душу.
– Це… ви, напевне, вигадали? Це страшна-страшна казка?
– Так, маленький, казка. Страшна казка, – я відвів погляд. – Я не буду оповідати тобі таких казок. Інші розповім – добрі й веселі. Давай посидимо.
Ми вмостилися на великому пласкому камені і довго сиділи мовчки. Сонце вже торкнулося пасма гір, і вершини спалахнули чистим пурпуровим блиском. Ясне рожеве світло розлилося по небу і затопило землю всією безліччю відтінків. Чарівна краса вечора вражала, і цнотлива тиша підкреслювала чари дивовижного світу Рао-Колонте.
– А мені не можна вмирати… – тихо промовив Лоо. Очі його були сповнені недитячого смутку.
Це було сказано настільки несподівано, що я розгубився.
– Учитель Зорх каже, що в кожній людині міститься цілий світ – єдиний і неповторний. Цей світ – мій. І мені не можна вмирати, бо всього цього не стане… Рао-Колонте помре разом зі мною. Але ж тут так добре! Правда?
– Ні… Тобто так. Твій світ чудовий, все правильно, але звідки ти взяв, що можеш померти? Дурниці якісь! Тобі ще жити й жити в цьому чарівному світі!
– Краса завжди беззахисна. Найпрекрасніша квітка гине, якщо її кинути на сніг.
– І… це тобі теж казав твій учитель? – в мені почало закипати обурення.
Лоо кивнув.
– Ні! – вклав я в свій голос всю твердість, на яку був здатний. – Прекрасне не повинно бути беззахисним. Завжди є люди, спроможні захистити красу й покликані до цього. І клянуся тобі – з Рао-Колонте нічого не трапиться, поки я живий. Жодна ворожа нога не топтатиме просторів твоєї країни, хлопчику, жодне чуже дихання не забруднить повітря твого світу!.. А з учителем Зорхом я міг би посперечатися.
– Це неможливо. З учителем Зорхом можу говорити тільки я. Він… як це вам сказати… існує лише для мене.
– Хм… Ну, нехай. Це, очевидно, так само важко зрозуміти, як і мої стрибки зі світу у світ… Тож яку казку тобі розповісти?
– Ви щось казали про корабель… про невідомий корабель.
Я посміхнувся.
– Запам’ятав? Тоді слухай…
Вечоріло… Свіжий вітер рвав вітрила чайного кліпера… Я розповідав, і перші зорі спалахнули на небосхилі й дивилися на нас лагідно й трішечки сумно.
…Спогади, спогади, спогади. Що ж принесе цього разу несподівана зустріч з Рао, благословенною країною моїх мрій… Нехай йому біс, тому Синьому, я все ж таки знайду його! А зараз я втомився, мені погано, я дуже втомився, і мені треба перепочити. І де ще я зможу перепочити, перевести дихання після пекельної гонитви, як не тут, в Рао-Колонте! Але чому так тривожно стискається серце? Ті ж самі гори, та сама зелена рівнина і синя річка, і сонце світить так само лагідно й привітно. Бігцем спускаюся трав’янистим схилом, насторожено прислухаюсь…
Птахи! Не чути пташиного співу, який так заспокійливо діяв на мої виснажені нерви. Чому, чому вони замовкли? Мертва тиша лякає. Біжу далі і…
Між деревами промайнула гидотна постать, яку я не можу не впізнати… Синій! Але ж цього не може бути! Як міг потрапити сюди цей паскудник, це живе втілення зла? Рао-Колонте й Синій несумісні, як день і ніч, як вогонь і лід!
Я почувався вдесятеро сильнішим і вже не біжу, а лечу поміж дерев, подібно ангелу смерті, і ребристе руків’я люгера звично лягає в міцно стиснуту долоню…
Синій теж помітив мене і побіг швидше. Але ні! Тепер не втечеш!
І раптом крик – дзвінкий і чистий:
– Віктор! Вікторе! Це я, Лоо! Я так чекав на тебе! Я знав, знав, що ти повернешся!
Навперейми нам кидається маленька біла постать із золотавим волоссям, розкуйовдженим вітром.
– Назад!!! – кричу що є сили, розриваючи голосові зв’язки.
Лоо на мить завмирає… і кидається в ноги Синьому! Той шкереберть летить у траву. Лоо підхоплюється і тріумфуюче кричить, розмахуючи руками:
– Все! Цей лпхіїй чоловік не втече від тебе! Хапай його!
– Лягай!! Він може вистрілити!!
Пізно!
Маленький спалах і короткий сухий постріл…
На обличчі Лоо здивування і біль, і здійняті руки надломлюються, наче крила підбитого птаха, і він поволі, поволі падає… падає…
Нелюдським зусиллям долаю відстань, що відділяє мене від хлопчика, встигаю підхопити його однією рукою, а в другій здригається пістолет, посилаючи кулю за кулею в ненависну постать…
Обережно притискую до грудей майже невагоме бездиханне тільце. В очах киплять сльози, і груди тугою пружиною рве щось незбагненне…
Світ Рао-Колонте не вмер разом з тобою, як наївно думав ти, мій милий Лоо. Але трапилося страшніше – вмер твій світ, світ доброго і сміливого серця, світ чутливої ніжної душі, світ гострого спостережливого розуму і безмежної фантазії… Так само буде сяяти сонце і зеленітиме трава на безкраїх просторах Рао, так само пливтимуть білі пухнасті хмари, але піхто вже не збудує повітряних палаців, не почистить зуби лінивому крокодилові Тахо, і мустанг Каро не помчить тебе до далеких Білих гір, і лев Рич не привітає веселим гарчанням, і вірному слону Гуру нікого буде гойдати на хоботі…
Смерть і ти здавалися несумісними, і я поклявся по допустити зла у твій край добра і краси… Я порушив клятву. Я не зміг вберегти тебе від найстрашнішого. Тон; навіщо мені жити? Щоб безцільно тинятися по світах у гонитві за примарою, виплодом моєї хворобливої уяви? Образ Ізольди зблід, відсунувся далеко-далеко… А чи існує вона взагалі? І що таке взагалі реальність? Мертвий хлопчик на моїх руках? Скоцюрблене тіло Синього за кілька кроків під мене? Чи сонце, яке так безглуздо сяє в небі?
Траурно гуркоче грім – перший грім над Рао. Чи не кров так гупає у скронях? І чому так темно в очах?
Я йду, йду вперед зі своїм дорогоцінним тягарем, а в грудях стрімко й нестримно розпростується якась пружина, і ось вона стає прямою і гострою, як лезо, і тої ж миті світ нечутно вибухає переді мною, і яскраве нетутешнє світло б’є в очі…
І я роблю останній крок.
Епілог
Розвиднялося. Океан сонно зітхав, обнімаючи берег пінистими мереживами прибою. Легкий бриз підганяв хмари, що ледь рожевіли у високості. Вузька смуга піску відділяла океан від стрімкої кручі. Понад її краєм пролягав старий путівець. За ним починався степ – такий же неозорий, як океан.
На піску, біля самої води, срідів хлопчик і невідривно дивився на небо. Над густою синьо-зеленою водою ширяли чайки; їхнє квиління збуджувало юну душу, сповнювало її бентежним чеканням, народжувало непевний смуток і несвідоме прагнення польоту. Чому ж у нього немає крил? Подібно до чайки чи стрімкого альбатроса злетів би у світанкове небо і помчав далеко-далеко, до невідомих і таємничих берегів казкової країни мрій, де смарагдово зеленіють луки, де в пишних гаях дзвінко співають птахи, де живуть могутні й добрі звірі…
Хлопчик зітхнув. У очах, прозорих і світлих, як вранішня роса, зачаївся сум.
Краєчок пурпурового диска визирнув із-за обрію, і одразу ж рожева доріжка пролягла по темній воді до ніг хлопчикові. Вітер грайливо промчав над океаном, зриваючи з довгих хвиль пінні верхівки гребенів, і щедро зросив обличчя малого солоним водяним пилом. Він посміхнувся – не вмів довго сумувати.
Спокійно-величне сонце випливало з-за просвітлілого океану, поступово наливаючись жарким золотом. Заграла, заіскрилася всією палітрою блакитних і зелених тонів вода; зовсім близько від берега промчала зграйка дельфінів.
У вмиротворену гармонію природи вкрадливо вплівся якийсь сторонній, наче потойбічний звук: немовби казковий велетень обережно торкнув смичком струни своєї скрипки. Дивний щемливий звук згасав довго й смутно: так зникає останній промінь при заході сонця, так затихає колискова над ліжком дитини…
Хлопчик скочив на ноги і побачив, що до нього наближається людина – високий стрункий атлет. Навіть дорослому важко було б визначити його вік: крізь задумливий погляд світлих очей інколи проблискував молодечий вогонь, а на жорсткому, наче кованому з металу обличчі застигли зморшки. Хода його була стрімка й легка, всі рухи – відточені й енергійні. А волосся – зовсім сиве…
Він наблизився, лишаючи на піску глибокі сліди, й зупинився поряд із хлопчиком, поглянув на нього – і в очах вибухнув подив, божевільна надія, нетерпляче чекання… І все це згасло, наштовхнувшись на спокійно-здивований погляд хлопчика, який уважно вивчав незнайомця.
– Ні, – якимсь неживим і позбавленим почуттів голосом пробурмотів він сам до себе. – Ні… Це неможливо. Це зовсім інша реальність, інший світ, інше втілення ідеї…
Він довго мовчав, щось нервово обмірковуючи. Потім спрямував на хлопчика втомлений погляд і запитав:
– Як тебе тепер звати, хлопче?
– Віктор… Мене завжди так звали.
Сивий стрепенувся, очі запалали ясним живим вогнем.
– Віктор… – повторив він. – І ти… десь тут живеш?
– Так, неподалік, он за тим мисом, схожим на орлиний дзьоб.
– Так, і справді, на орлиний дзьоб… і отам, за ним… Ні, ні, це абсурд. Не може бути…
Він злякано затулив долонею очі.
– Про що ви?
Сивий опустив руку й сумно посміхнувся.
– Та мені здалося, що за тим мисом повинен бути невеликий білий будиночок на заломі скелі…
– Так, я живу там з мамою. А звідки ви знаєте? – схвильовано запитав хлопчик.
– Мені здається, що я колись жив тут… А де твій тато?
– Його давно немає. Він загинув, – малюк закусив губу, щоб не заплакати.
Сивий рвучко відвернувся. Хлопець розгублено дивився на його широку спину і плечі, що нестримно здригалися.
– Ну чого це ви… Не треба… Бо я теж зараз… А мені не можна – я мужчина, – він схлипнув і одразу закашлявся. – Ма-ама завжди повторює, що я мужчина і не повинен плакати… навіть коли сама плаче.
– Не буду… Все! – Сивий кілька разів глибоко зітхнув. – Твоя мама правду каже… Хоч інколи й мужчина може не соромитись своїх сліз.
Він підійшов до води і, ставши на коліна, довго й ретельно вмивався, черпаючи воду з набігаючих хвиль. Обличчя його полагіднішало, навіть зморшки розгладилися, очі відтанули й розпроменилися теплою ніжністю. Хлопець заворожено дивився на нього.
– У нашому домі є великий портрет тата. Він дуже схожий на вас… От тільки волосся у тата чорне.
– Волосся може посивіти… – голос Сивого затремтів. Малюк раптом здригнувся, наче осикове листячко під шквалистим поривом вітру, ясні оченята спалахнули всіма барвами справджених мрій і так несподівано знайденого синівського щастя.
– Тату! – крик розчахнув ранкову тишу і радісним птахом злетів у піднебесся. Сильні руки підхопили сина, притиснули до широких грудей…
– Ну, годі, годі. Ти ж сам казав, що мужчина не повинен плакати.
Хлопчик підвів обличчя, посміхаючись крізь сльози.
– А ти сказав, що інколи плакати не соромно. А зараз – не соромно! Правда?
– Зараз ні, синку… А тепер ходімо до нашого дому. Довго я до нього йшов…
Вузькою смугою піску між стрімкою кручею і мерехтливою гладінню океану крокували двоє: високий сивий чоловік і золотоволосий хлопчина років десяти. Вони йшли, міцно тримаючись за руки,– туди, де на прибережній скелі на них чекав маленький білий будиночок, відкритий сонцю і всім вітрам.
Володимир Шаров
Позичена смерть
Повість
Того дня до Вільнюса був лише один авіарейс, але я на нього спізнився. Взяв квиток на поїзд. Це навіть краще: попереду чотирнадцять годин дороги, ото вже відісплюся! Не знаю, чи ви помічали, але в робочий час сон завжди міцніше.
На вокзал навмисне прийшов за півгодини до відправлення, щоб швидше зайняти купе і влягтися. Та поїзд, як на те, подали на посадку із великим запізненням. Що тут почалося! Пасажири, тягнучи за собою речі, бігали по перону, голосно лаяли провідників, машиніста, вокзальне начальство, а заразом і міністерство шляхів сполучення. Всі прагнули якомога скоріше втиснутися у вагони, немов боялися, що поїзд рушить без них.
Мої попутники вже були в купе. Дебела висока жінка років сорока метушливо вмощувала речі і водночас гарикала на молоду вагітну супутницю, мабуть, дочку. Гладуха стояла до мене спиною, перегородивши прохід, і я поштиво оглянув її могутні форми. Жінки розмовляли по-естонськи чи по-литовськи і я нічого не второпав, крім вигуків “ох!” та “ах!”. Схоже, різними мовами вони мають однакове значення. Філологічні дослідження так захопили мене, що я не відразу помітив на нижній полиці ще одного представника чоловічої статі. Щоправда, виглядав цей представник досить жалюгідно: голомозий, з дрібним зморшкуватим обличчям і м’ясистим носом, немов узятим напрокат. Але все одно, принаймні тепер у цьому різнобарвному товаристві я не був самотнім. Миршавий боязко позирав на імпозантну сусідку, що займала півкупе. Всі малогабаритні чоловіки в присутності таких жінок відчувають себе скривдженими і неповноцінними. Сам факт, що природа за якоюсь незбагненною примхою щедро наділила жінку тим, чого так бракує чоловікові, ображав його гідність.
Нарешті гладуха спромоглася звернути на мене увагу, зміряла оцінюючим поглядом і великодушно посторонилася, наскільки це дозволяли вузький прохід і її габарити. Та цього виявилося замало, і їй довелося сісти поруч із донькою на нижню полицю, бо інакше я б не дістався своєї верхньої.
Поїзд поволі рушив. За вікном пропливли перон, постаті проводжаючих, вокзальні будівлі. Товариська товстуха одразу почала втягувати мене в розмову. Її хвилювала злободенна тема весняних повіней. Незабаром я вже знав, що живе вона в Каунасі, на самому березі Німану, і щороку вода хлюпає мало не біля порога їх невеликого затишного будиночка. Але цього року слід чекати більш серйозних неприємностей, оскільки снігопади були як ніколи рясні, і таке інше, і таке інше.
З півгодини я добросовісно співчував їй, хоча очі самі заплющувалися, але потім довелося виявити галантність і вийти з купе разом з худорлявим. Жінки перевдягалися хвилин двадцять. Вже давно помічено, що спільне чекання, як і спільна праця, спонукають до контактності навіть найвідлюдькуватіших осіб. Мій супутник не був винятком. Звільнившись від гіпнозу споглядання могутньої жіночої статури, він виявився втомливо балакучим. Я дивився у вікно і краєм вуха слухав щось середнє між сповіддю й автобіографією.
Проминули Клавдієво. Отже, їдемо вже годину. Коли ж нарешті вмостився на омріяній верхній полиці, відчув, що заснути доведеться нелегко: жінка-велетень заходилася навчати сусіда правилам хорошого тону, бо, всупереч її сподіванням, той не горів бажанням уступити їй нижню полицю. Урок гречності проходив у дещо підвищених тонах і скидався на вульгарну суперечку, бо торкався і прихованих, і явних достоїнств співрозмовників.
Запанувала тиша. І лише колеса ритмічно стукотять: “Лягай-лягай… лягай-лягай…” Та вже ліг. Вагон похитується наче колиска. “Спа-ти, спа-ти”. Очі заплющуються. Приємна млість огортає тіло. Тепер уже думки не снуються як навіжені, в голові запаморочилося, аж раптом – щось неначе пронизує сонний мозок – згадка про справу, що чекає на мене. Тепер усе пропало. Прощавайте, мої чудові кольорові сновидіння, я себе знаю.
То з чого ж усе почалося?..
…У шибку раз по раз стукає гілка клена. Бруньки вже набрякли, ось-ось луснуть, а натомість з’являться яскраво-зелені свіжі цяточки. Горобці з’їхали з глузду й гасають один за одним із пронизливим цвіріньканням. У кабінет просочується проміння. Але всі ці прикмети весни немов і не існують для жінки, що сидить навпроти мене. Вона перебуває в тому віці, коли щоденний макіяж стає своєрідним ритуалом і забирає дедалі більше часу. Її продовгувате обличчя, ретельно і зі смаком підфарбоване, все ще гарно, хоча шкіра уже нагадує про вік і почала в’янути, особливо біля вуст і на вилицях. Жінка не бажає миритися з невмолимими роками: носить сукню, що занадто відкриває гарну, але вже покільцьовану зморшками шию. Вона вимогливо дивиться на мене стривоженими сірими очима: “Де мій чоловік?” Виявляється, він по прийшов ночувати, а вранці жінка вже прибігла до райвідділу з заявою про його зникнення, встигла відвідати майора Кожухаря і той послав її до мене.
– Ваш начальник сказав, що у вас чималий досвід у таких справах, – порушила вона занадто довгу паузу.
Деякий досвід я справді маю, і саме він мені підказує, що навряд чи в даному разі варто поспішати з розшуком. Коли чоловік не приходить ночувати – не завжди необхідно звертатися до міліції.
– Скажіть, у вашого чоловіка є машина?
– Так, “Волга”.
– Мабуть, і дача теж?
– І дача! – з викликом відповіла жінка. – Але яке це має значення?
Я мовчу, як мені здається, багатозначно.
Жінка зрозуміла мій мовчазний натяк, похитала головою:
– Ні… це неможливо… Він кохає мене!
Мабуть, сама себе переконує. Я стенув плечима:
– Вірю. Але поміркуйте самі: машина, дача, не ночував удома. Плюс весна. Мимоволі, знаєте, спадає на думку…
– І даремно! – роздратовано відказала жінка. – Не такий він… – Хвильку помовчала, мабуть, подумки ще раз аналізуючи, який він, її чоловік, і не зовсім послідовно докинула: – Дружина, коли вона не повна ідіотка, завжди відчує холодність чоловіка. У нас є телефон, і Володя, затримуючись хоча б на годину, неодмінно попереджає мене… Ні, ні… Ваше припущення абсурдне. І образливе!
– Вибачте, – сказав я. – Не хотів вас образити. Отже, вчора чоловік не подзвонив, як звичайно?
– У тім-то й справа! Інакше б не прийшла до вас. А “Волга” стоїть у гаражі, – раптом зраділа вона. – Ключі на своєму звичайному місці – в шухляді серванта.
Отже, моє припущення не здалося їй таким уже абсурдним. Згадала про машину і заспокоїлась. Принаймні відносно того, що зачіпало її жіночу гідність. Начебто для поїздки на дачу не можна скористатися таксі. Це було б навіть логічно: менше підозр у дружини.
– Ваш чоловік їздить на роботу машиною?
– Так.
– Чому ж учора не скористався нею?
– Сама дивуюсь… – обличчя жінки знову набрало тривожного виразу.
– Може, вона зламалася?
– Володя нічого такого не казав. Я твердо знаю одне: про якийсь там паскудний флірт не може бути й мови!
Не може, то й не може. Власне, в мої обов’язки не входило запевняти її в шлюбній вірності чоловіка. 6 заява, отже, треба вживати заходів.
Як правило, зниклих починають розшукувати на четверту добу: за цей час можуть і повернутися. Та під вечір я згадав стурбовані очі жінки і вирішив не гаяти часу. Насамперед подзвонив їй. Ні, не повернувся. Обдзвонив лікарні, морги: протягом останньої доби в жодний з цих закладів чоловік на прізвище Коренєв – сорока п’яти років, зросту середнього, статечний, брюнет без особливих прикмет – не надходив. Це зайвий раз переконувало, що Коренєв міг бути на дачі. І не один.
Виклав свої міркування Кожухарю.
– Що ж, треба перевірити, – сказав майор. – Вирушай до Осокорків.
– Коли, зараз?
– А чого зволікати?
І хто мене напоумив поткнутися до нього зі своїми міркуваннями наприкінці робочого дня!
– А може, краще завтра зранку?
Майор глянув на мене, як мені здалося, аж надто виразно.
– Вранці тобі треба навідатися до експертів, забув?
– Але ж я не можу одночасно займатися кількома справами!
– Можеш. Іди.
Залізна логіка. Спробуй запереч. Правильно кажуть: надмірне службове завзяття лише шкодить.
– Та до ранку цей Коренєв і сам з’явиться, от побачите.
– Лейтенант Дмитрієв! – підвищив голос шеф.
Усе. Тепер сперечатися не лише даремно, а й небезпечно.
– Хоч машину дайте, – тихо сказав я. – Це ж куди їхати!
Знову той же виразний погляд.
– Ох, розпустив я вас. Кру-гом! Кроком… руш!
Ось воно – піклування про підлеглих! До Осокорків… Через усе місто… Вважай, на своїх двох. А ще звусь “оперуповповажений”. Тобто оперативний! Яка вже тут до біса оперативність. Півтори години туди, стільки ж назад… Додому дістануся десь опісля дванадцятої. Хай йому чорт!
Трамвай. Метро. Знову трамвай. І автобус. Пощастило хоч у тому, що не довелося довго стовбичити на зупинках. Коли дістався до місця, вже посутеніло. Небо затягли хмари. У темряві спіткнувся об якусь колоду і ледве втримав рівновагу. Фізичну. Що ж до душевної, з цим було гірше. А на кого ремствувати? Хіба що на себе. Навколо ні душі. Для компанії одні комарі. Набридливе товариство, але нічого не вдієш. Що й казати, затишна місцина. В дачних будиночках вікна не світилися. Не сезон. У кого ж запитати? Позаду почувся гуркіт автомобільного двигуна. На слух визначив: “Москвич”. З-за рогу вихопився сніп сліпучого світла. Я підняв руку. Водій, симпатичний дідуган у парусиновій кепчині, люб’язно запропонував свої послуги. Хвилин через п’ять у лабіринті дачного селища відшукали щось схоже на місцевий адміністративний центр – добротний будинок під шифером, з якого вийшов штатний наглядач прилеглих околиць, заспаний, невдоволений, і допоміг мені зорієнтуватися. Я подякував і подався за конкретною адресою.
…Пил товстим шаром вкривав підлогу веранди і східці. Про те, що найближчої доби тут ступала чиясь нога (або ніжка) годі й думати. Отже, версія з дачею також не справдилася: чоловік, що має власний автомобіль, зовсім не обов’язково транспортуватиме коханку на дачу, адреса якої відома дружині. А можливо, він уже повернувся додому і в цю хвилину виправдовується перед розгніваною половиною?
З найближчого телефону-автомата подзвонив заявниці. Вона відразу зняла трубку, немов чекала на цей дзвінок саме в цю мить.
– Слухаю…
По тону здогадався: сподівання мої марні.
– Здрастуйте, Ганно Борисівно. Це Дмитрієв.
Жінка схлипнула.
– Його й досі немає… З ним щось скоїлося!..
– Ну, навіщо себе ятрити…
– Так, так! – вперто повторювала жінка. – Я відчуваю!
– Для таких трагічних висновків поки що немає жодних підстав, – спробував заспокоїти. – Ні в лікарнях, ні в моргах вашого чоловіка не виявили.
Мій бадьорий тон чомусь не заспокоїв її, навпаки, жінка заплакала.
– О господи!.. Я знала, знала!.. Це не могло довго тривати. Я відчуваю, розумієте? Сталося якесь нещастя. Жахливе нещастя!..
Вона була на грані істерики.
– Я зараз приїду.
Всю дорогу мозок шпигувала ота випадково кинута фраза: “Це не могло тривати довго…” Що вона мала на увазі?
Двері відчинила господиня. Гострий маленький носик почервонів від сліз, на обличчі без косметики чіткіше проступали павутинки зморщок. Зараз вона виглядала набагато старшою, ніж кілька годин тому в моєму кабінеті. Запросила до передпокою, і в нерішучому жесті тендітної руки вчувалися розпач і безнадія.
Трикімнатна квартира була простора, ошатна, гарно, зі смаком умебльована дорогими імпортними гарнітурами, на стінах – килими, картини. Все свідчило про добробут.
– Сідайте, – господиня вказала на канапу, мляво опускаючись на стілець. Але я також віддав перевагу стільцю – надто вже розкішний килим вкривав канапу.
– Знаю, нічим порадувати не можете. Гречно дякую й за те, що намагаєтесь якось розрадити… – Вона приклала до вуст долоню, скрушно похитала головою. – Що робити? Що?..
Після тяжкої паузи я насмілився запитати:
– Ганно Борисівно, ви сказали по телефону: “Це не могло тривати довго…” Що це означає?
Жінка потерла скроні довгими пальцями. Тільки зараз я помітив, що руки в неї були зовсім старі.
– Чули, мабуть, такий вираз: “Життя смугасте, мов зебра…” Після чорних смуг – білі, і навпаки. Наша біла смуга тяглася довго, майже десять років… Надто довго. Домішки сірого кольору з’явилися приблизно рік тому. Чоловік захистив докторську… Сподівався, що його призначать начальником відділу: була вакансія. Він талановитий хірург. Автор десятка монографій. Грандіозні плани. І раптом усе нанівець…
Вона замовкла, мабуть, знову переживаючи крах усіх сподівань. Втім, для хвилювань у неї зараз була більш серйозна підстава.
– А чому? – нагадав я про свою присутність.
Жінка криво всміхнулась.
– Святе місце не пустує. Начальником призначили якогось працівника міністерства. Звичайно ж, не обійшлося без протекції. Таку несправедливість чоловікові важко було перенести. Став роздратованим, похмурим, охолонув до наукової роботи.
– І зненавидів нового начальника? – здогадався я.
– Саме так. Було за що. Вискочка, посередність. І така людина ним командує! Вказує йому, як і що робити! Хіба це не образливо? Не прикро?
Вона глянула на мене, чекаючи співчуття, але моя зовнішність говорила лише про ввічливу увагу до всього, що казала Коренєва і що насправді було дуже суб’єктивним, упередженим, а я не міг, не мав права робити якісь висновки, не вислухавши думку співрозмовника.
– Звичайно, начальник відчував, як мій чоловік до нього ставиться, і не залишався в боргу. А можливостей підставити ніжку в нього, безперечно, було більше.
Якось неприємно вразила мене ця розмова. “Не залишався в боргу…”, “підставити ніжку…” Можна подумати, що для обох поважних науковців питання кар’єри було найпекучіше.
– Володя – людина непересічна, – вела далі Коренєва. – Завжди і в усьому наполегливий, послідовний. Він знайшов у собі сили для боротьби – це вона промовила з гордістю, – всюди відстоював своє право на цю посаду, свою наукову концепцію.
“То що ж його більше хвилює – посада чи концепція?” – хотілося запитати, але я стримався. Зараз Коренєва бачила в мені союзника і тому відверто ділилася наболілим, але варто їй вловити в моїх словах іронію – усе піде шкереберть. Тоді розмовляти буде важко. “Сили для боротьби…”, “своє право…” Для якої боротьби? В ім’я чого? Своєї амбіції? Честолюбства? Втім, я нічого не мав проти честолюбства. Як кажуть, поганий топ солдат… Справа не в меті, а в засобах її досягнення. Мимоволі подумалося: “А чи не ви надихали свого чоловіка на оту боротьбу?”
– Хто-небудь з колег підтримував його?
Коренєва не приховувала сарказму:
– Наївно, вибачте, запитаний. Нікому не хочеться псувати стосунки з начальством. Майже всі одразу відвернулися.
– Ви сказали “майже”…
– Так. Єдиною людиною, яка простягнула Володі руку, виявився Юрій Петрович Ляховський. Це порядна людина, справжній друг, безкорисливий і вірний. Таких зараз мало.
– Отже, ви пов’язуєте зникнення чоловіка з новим начальником відділу, я вас правильно зрозумів?
– Стверджувати цього я не можу…– завагалася Коренєва.– А ви знаєте, що цей тип вигукнув привселюдно на адресу чоловіка?
– І що ж?
– “Таких треба знищувати”, ось що! У цієї людини зв’язки – ого-го! Одно слово, тили цілком забезпечені. Йому нічого не варто здійснити свою погрозу, щоб позбутися конкурента.
Навіть так? Цікаво.
– А де він це сказав?
– На зборах. Прямо так і заявив. Уявляєте?
– Ну-у, на зборах… Це несерйозно.
– Чому?
– Розумієте, Гайно Борисівно, коли людина замислює якусь підлість, вона не кричатиме про це привселюдно на повний голос. Є таке прислів’я: “Собака, який гавкає, не кусає”.
– Цей і вкусити може.
– Отже, ви офіційно звинувачуєте нового начальника відділу у вбивстві вашого чоловіка?
Коренєва зніяковіла, розгублено закліпала: зрозуміла, що перебрала міри.
– Ні, ні… що ви… я не звинувачую… В мене, на жаль, немає доказів. Просто ділюся з вами своїми припущеннями. А робити висновки – то вже ваша справа.
Мені спало на думку, що Коренєва навмисно підказує цей напрямок пошуку, щоб таким чином помститися начальникові чоловіка. Втім, я міг і помилитися. Не виключено, що Коренєва цілком щира і, можливо, її припущення не таке вже й облудне. Чого тільки в житті не буває, який би не тягся ланцюжок, за кожну ланку треба як слід посмикати, щоб переконатися, чи вона міцна.
Вранці знову подзвонив Коренєвій. Жодних новин. Ця справа зацікавлювала мене все більше. Швиденько впоравшись з іншим, запланованим на сьогодні, доповів шефу про вчорашні відвідини дачі і розмову з Коренєвою.
– А що… – майор замислено пригладив мізинцем кошлату брову. – Не виключено. Проте… Поважні наукові мужі. – Він глянув на годинник: – Рушай-но ти до інституту. Поговори з людьми. Збери якомога більше інформації про Коренєва і його начальника. Може, щось і з’ясується.
Майор мав рацію: поїздка до інституту виявилася дуже корисною. Розмови з колегами Коренєва допомогли відновити по хвилинах той день, коли він зник. Востаннє Коренєва бачили по десятій ранку: він спускався сходами з “дипломатом” у руці. Куди він міг вирушити в такий час, піхто не знав. Але ті, хто бачив його, одностайно стверджували, що Коренєв мав заклопотаний вигляд і дуже поспішав.
Я відзначив, що ніхто з моїх співрозмовників не виявляв жодних ознак занепокоєння з приводу зникнення товариша, навпаки, дехто навіть відверто махав рукою: “Нема – і добре. Хоч працюємо спокійно”.
