Текст книги "Струм і мережі. Довгий шлях в лабіринті. Позичена смерть"

Автор книги: Юрій Іваниченко

Соавторы: Володимир Шаров,Валерій Шпаков,Олександр Соболь
сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 20 страниц)

– Може, я невчасно?

– Яке це має значення? Ви ж у справах.

Дивно. Така метаморфоза. Що могло скоїтися?

Розмірковуючи над цим, увійшов до кімнати і за столом побачив… Ляховського!

– А, товаришу лейтенант! – Він зрадів так щиро, що я подумки відзначив його неабиякі акторські здібності.

– Старший лейтенант, – уточнив я. Кляте честолюбство, що тут вдієш.

– Вітаю! З цього приводу не завадило б, – він клацнув пальцем себе по горлянці. – Але розумію: служба дні і ночі. То, може, чайку, га? Сідайте до столу, господиня пригостить.

– Доречно було б спитати, чи не заперечує сама господиня.

Коренєва мовчки стенула плечима. Цей жест, очевидно, слід було витлумачувати як заперечення. Але ініціативу взяв на себе Ляховський.

– Ганночко, будь ласка. За чашкою чаю і розмовляти приємніше.

Коренєва вийшла, повернулася з чаїнками, поставила на стіл. Усе це мовчки, ні на кого не дивлячись. Я нічого не розумів.

Коли Коренєва знову вийшла з кімнати, я повернув голову до Ляховського:

– Зізнатися, не чекав побачити вас тут.

Ляховський усміхнувся:

– Сподіваюся, ніяких пікантних думок з цього приводу у вас не виникло? Останнім часом я частенько навідую Ганночку: адже в неї горе, треба підтримати, втішити. Кому ж іще це зробити, як не єдиному другові Вовика?

– Не розумію. Про яке горе ви говорите?

– Ну, як же… Вовик зник. – Ляховський вимовив це з глибоким сумом. – Де він, що з ним – невідомо. Знаєте, різне на думку спадає…

– Та хіба ж не ви самі висловлювали мало не впевненість щодо мотивів його зникнення? – здивовано запитав я.

– Тихіше, прошу вас… – Ляховський кинув погляд на двері. – Ну, так. Хіба я відмовляюсь? Але хто міг подумати, що цей зв’язок переросте у щось більше за звичайний флірт? І скінчиться так трагічно.

– Що ви маєте на увазі?

– Як що? Загибель Рнточки, звичайно. Дізнавшись про це, Вовик міг накласти на себе руки. Він такий емоційний, такий вразливий.

– А ви звідки дізналися про смерть Рити?

– Від Іллєнка, – незворушно сказав Ляховський. – Я був просто приголомшений. Таке горе!.. – Він скрушно похитав головою, зітхнув. – Важко повірити. Чудова дівчина. А як любила Вовика! Я розповів Ганночці про все. Вона повинна знати правду. їй так буде легше.

Як зворушливо! Можна і розчулитися. Благодійник…

– А як же ваші побоювання щодо наміру Ганни Борисівни піти до інституту, в партком? Чи вже не вірите в повернення Коренєва?

– Ні, чому… Надія завжди, як кажуть, повинна жевріти. Крім того, він надіслав листа… – Ляховський не втримався і пильно глянув на мене. Мовляв, ні, не чекай, я тобі нічого не скажу. Поки що. – Ну, а що стосується побоювань… Ганночці зараз не до цього.

– А про свою роль у цій історії ви також розповіли Ганні Борисівні? – поцікавився я.

Ляховський знову глянув на двері.

– Гадаю, то була суто чоловіча розмова. Адже я міг і не розповідати вам про це, але щире бажання допомогти розслідуванню…

– Зрозуміло, – різко урвав його я. Ну й тип!

Увійшла Коренєва з тацею. Поставивши чайник і тарілки з бутербродами на стіл, вона сіла напроти мене, ніби підкреслюючи своє небажання спілкуватися зі мною. Позначається вплив друга родини. Напевне, доповів їй, що я приховую від неї амурні походеньки чоловіка. “Я розповів Ганночці про все”. Ні, Юрію Петровичу, не про все.

– Ганно Борисівно… – почав я. – Мені важко про це казати… – але, боюсь, свого чоловіка ви більше не побачите.

– Я вже з цим змирилася, – сказала вона. – Що ж… якщо у тієї пройди йому краще… – В її голосі забриніли сльози.

– Як? Хіба Юрій Петрович не сказав вам, що Рита померла? – я глянув на Ляховського.

– Не встиг… – промимрив він.

– Померла?! – скинула брови Коренєва.

– Точніше, її вбили.

– Матінко!

– До речі, ваш чоловік до Талліна не їздив. – Я вирішив таки сказати про лист: нехай Ляховський понервує.

– Тобто як? – звела брови Коренєва. – А лист?

– Його надіслав не він.

– Що ви кажете! Я добре знаю його почерк!

– Так, записка написана його рукою. Але конверт у поштову скриню вкинула інша рука.

– Нічого не розумію… Чия?

– Вбивці.

– Ви хочете сказати…

– Так… Гадаю, і вашого чоловіка теж вбито.

– Ні! – Коренєва з жахом зробила заперечливий жест. – Ні! Не може цього бути!

Жіноча логіка незбагненна. Нещодавно вона сама переконувала мене в протилежному.

– На жаль, може.

– Але хто?..

– Цього я ще не знаю напевно.

Ляховський слухав абсолютно спокійно. Витримка в нього залізна. Покладається на своє алібі.

– Це брехня! – вигукнула Коренєва. її збуджений погляд, здавалося, пронизує мене наскрізь. – Ви брешете! Цього не може бути! – Вона підхопилася й вибігла з кімнати.

– Звідкіля у вас такі відомості? – з таким же незворушним спокоєм запитав Ляховський, вдаючи приголомшення.

– Службова таємниця, – пошепки сказав я. – Але вам я обов’язково коли-небудь про це розповім.

Його оксамитові очі блиснули настороженістю.

– Щось ви до мене вчащаєте, – всміхнувся Ляховський, коли я переступив поріг його кабінету.

– Що вдієш, адже ви – наше найповніше джерело інформації.

Ми сіли один проти одного, обмінюючись люб’язними посмішками. Я чекав, що він зараз скаже щось про мій учорашній візит до мадам Ляховської. І не помилився.

– Мушу зазначити, що ваш інтерес до моєї скромної особи починає мене бентежити.

– Бентежити? – здивувався я. – Які ви маєте для цього підстави?

– Ніяких, звичайно, крім хіба що вашою бажання вплутати в цю історію мене.

– Тобто? – я зробив вигляд, що не розумію його натяку.

– Товаришу лейтенант…

– Старший лейтенант, – виправив я.

– Звичайно… старший… Адже ми не діти. Давайте обійдемося без цих… реверансів.

– Давайте, – погодився я.

– Розслідування зайшло в безвихідь, чи не так?

– Припустимо.

– А справу треба закривати?

– Не розумію вас.

– Он як? А ваші натяки на мої поїздки до Гатного? Так, я збираюся придбати там будинок, але яке вам до цього діло? Чого ви хочете? В чому підозрюєте? В причетності до зникнення Вовика? Нонсенс!

Його вродливе обличчя пашіло обуренням. Артист! І яко натхнення!

– Вовик був для мене як рідний брат. Як ви можете?

Тут уже не витримав я.

– Ви хотіли сказати – “співавтор”?

Ляховський різонув поглядом.

– Он куди ви хилите… Так, і співавтор!

– І не один, – продовжував я наступати.

– Ну, й що з того? Цс просто смішно! Криміналу тут немає! Я доктор технічних наук, не забувайте!

– Пам’ятаю, аякже. Але будинок коштує сорок тисяч. А ваш гонорар за плідне співавторство становить усього двадцять. Де ж ви збиралися взяти решту?

– Маю збереження. І дружина теж.

– А, збереження… Зрозуміло.

Ляховський скинув на мене очі. Дуже виразний погляд. Гама емоцій.

– Уявіть собі, – всміхнувся він. – І ваша іронія недоречна.

– Скажіть, Юрію Петровичу, у вас у кабінеті була друкарська машинка? – несподівано змінив я тему.

– Машинка?

– Так. Друкарська.

– А, ця… Була.

– Де ж вона?

– Уявлення не маю. Прийшло двоє здорованів, сказали, що машинці потрібна профілактика. І забрали.

– А хто давав розпорядження на профілактику вашої машинки?

– Здалася вам ця машинка! І взагалі, дайте мені спокій!

– От цього не обіцяю, – сказав я.

– Ну, тоді… – Ляховський поліз у шухляду, витяг якийсь пакунок і простягнув мені: – Поцікавтеся.

– Що це?

– А ви розгорніть.

Розгорнув. Фотографії. Кольорові. Якість відмінна. І сюжет цікавий: такий собі молодик чаркується з вродливою жінкою, між ними журнальний столик, на якому стоїть відкоркована пляшка коньяку; а ось цей самий молодик припав у пристрасному цілунку до тієї самої жінки…

– Ну, як? – запитав Ляховський.

– Вражаюче. – Я засунув фотографії до кишені. – Не заперечуєте?

– Ну, що ви, будь ласка. В мене ще є.

– Запаслива ви людина.

– Це не головне моє достоїнство.

– Авжеж… Достоїнств у вас безліч.

– Сподіваюся, ви розумієте, що у випадку необхідності цей фоторепортаж із відповідним коментарем потрапить куди слід?

– Не маю сумніву.

– Тоді вам, як розумній людині, варто було б зробити певні висновки.

Під час обшуку на квартирі Ляховський був незворушний, наче сфінкс. Мадам Ляховська також була зовні спокійна. Вуста її чоловіка кривилися в іронічно-поблажливій посмішці, немов він заздалегідь співчував нашим даремним зусиллям. Кожного разу, натикаючись поглядом на цю посмішку, я відвертався. Щоб не бачити її, підійшов до вішалки, повивертав кишені кремового дощовика. В правій до заглибин прилипли якісь ворсинки.

Покликав експерта. Він уважно роздивився знахідку в лупу.

– Схоже на волокнинки від мотузки.

– Це ваш плащ? – запитав я в Ляховського.

– Мій.

– У ньому прогулювалися біля пірсу з Ритою?

– Не розумію, про що ви.

– Не розумієте… – Ми дивилися один на одного незворушно, і Ляховський не витримав і відвів погляд. – Гаразд. Ми до цього ще повернемось.

Витримка не зрадила патентознавцю й коли ми знайшли в тайнику під шафою пачки грошей. Поняті ахнули. Ляховська кинула на чоловіка нищівний погляд. Я акуратно розклав пачки на столі, не втримався від зловтіхи:

– Це ваш останній гонорар?

– Це гроші Коренєва, – сказав Ляховський так, наче в цьому зізнанні не було нічого особливого.

– Цікаво. А чому вони у вас?

– Коренєв залишив їх мені на зберігання. Повернеться – забере.

Я перезирнувся з експертом.

– Ви думаєте, повернеться?

– Звичайно. На відміну від вас, я оптиміст. І не став би травмувати бідолашну жінку похмурими пророкуваннями.

– Ваш оптимізм розчулює мене. Як і зворушливе піклування про вдову вбитого вами професора Коренєва.

– Юро! – вжахнулася Ляховська. – Це правда?!

– Вигадки, – роблено всміхнувся Ляховський. – Нічого не варті вигадки.

– А це? – вказав я на гроші. – Чому ви не заявили про гроші раніше?

Знову та сама усмішка. Мовляв, змушений пояснювати недбайливому учневі елементарні речі. Але мені спокій коштував чималих зусиль.

– Не важко здогадатися. Якби я заявив вам про це відразу, ви, чого доброго, подумали б, що я маю якесь відношення до зникнення Вовика.

– Ви що ж, вважаєте, зараз у нас немає для цього підстав?

– Жодних. Звідки гроші, я вам пояснив.

– Серед них і ті півтори тисячі, які позичили ви?

– Мабуть.

– Наївне пояснення.

– Іншого не маю.

– А от я маю! – Я пройшовся по кімнаті, глибоко вдихаючи повітря. Цей покидьок зовсім розхитав мою нервову систему. – Коренєва вбили ви! Через оці гроші. Він був багато чим зобов’язаний вам. Насамперед реєстрацією і пробиванням своїх винаходів. Ви попросили його позичити цю суму. Він не зміг відмовити. А потім…

– Усе це слова, – урвав мене Ляховський. – Докази у вас є?

– Будуть, – пообіцяв я.

Під купою брудної білизни в коморі сержант виявив масивну електричну “Оптиму”.

– Ось і перший доказ, – я провів пальцем по клавішах друкарської машинки. – Чи не дивно, Юрію Петровичу, що двоє невідомих вам здорованів притягли друкарську машинку на профілактику до вас додому?

Ляховський промовчав.

– Гадаю, експертиза легко встановить, що адреса на тому конверті, який ви опустили до поштової скриньки в Талліні, віддрукована на цій машинці.

– Що віддрукована, можливо, й встановить, – спокійно сказав Ляховський, – але що я опустив якийсь конверт у Талліні… – Він розвів руками.

Я подивився на нього. Й тіні збентеження не було на обличчі. Так, він визнаватиме лише те, що заперечувати буде вже безглуздо. На мене чекав нелегкий двобій.

– Ми ще матимемо час для грунтовного обговорення цієї теми, – сказав я. – Тож збирайтеся, громадянине Ляховський.

Погляд у Кожухаря був гнівний.

– Що ти там уже накоїв?

– Де “там”? – серце тенькнуло: прийшла таки “посилочка” від мадам Ляховської.

– Не прикидайся. У Ляховської.

– Нічого такого…

– “Такого”! – перекривив мене майор. – Ходімо. Начальник райвідділу викликає.

Коридор здався мені надзвичайно довгим. Я завжди намагаюся прискорити неприємні процедури, котрих уже не уникнути, тому час від часу виривався наперед, але Кожухар осмикував мене, адже в таких випадках краще не поспішати, поки перший гнів у начальника райвідділу не перегорить.

На столі підполковника Дмитрука віялом були розкладені фотографії. Кольорові. Ті самі. Пошкодував, що викинув свій комплект. Адже знав, що мої “доброзичливці” виконають свою обіцянку. Треба було розповісти самому. Подумають, що налякався. Спробуй тепер, доведи.

– А, донжуан, проходь, проходь…

Такий добродушно-жартівливий початок міг би заспокоїти, якби я не знав Дмитрука: прочухани він влаштовував, починаючи з ліричних відступів.

– Ну що, відзначився?

Я мовчки кліпав очима. А що тут скажеш?

– Язика проковтнув?

– Розумієте… – пробелькотів я. – Непорозуміння…

– Яке ще там непорозуміння! А це що? – Дмитрук постукав пальцем по глянцевих фото. – І в заяві своїй вона пише, що ти намагався її згвалтувати.

– Товаришу підполковник… вона сама…

– Що? Намагалася тебе згвалтувати?

– Так… тобто ні… Полізла цілуватися…

– Судячи по виразному зображенні фотографій, ти не дуже й пручався.

– Все сталося несподівано…

– І це теж? – Підполковник вказав на фотографію, де ми з Ляховською чаркуємося з люб’язними посмішками на обличчі.

– Я не пив… Просто, за компанію…– Що я кажу!

– Чудова компанія. – Дмитрук суворо подивився на мене. – Ти що, призначав зустріч на конкретний час?

– Так…

– От вона й приготувалася до неї. Навіть фотографа забезпечила. А ще оперативний працівник! Ех…

Я готовий був провалитися крізь землю. Тепер мене від справи, звичайно, усунуть. І правильно. Тюхтій. Бовдур. Таких взагалі треба гнати з карного розшуку.

– Іди, – сказав Дмитрук.

– Куди? – не второпав я.

– Працювати, куди ж іще.

Я полегшено зітхнув.

– А… як же з оцим, – вказав очима на фотографії.

– Залиш собі на згадку, – начальник райвідділу кинув фотографії на край стола.

– А якщо Ляховська…

– Вона тільки на оргвисновки й розраховує. Тож не будемо її завчасно втішати. Йдіть, працюйте.

З кабінету я вилетів як на крилах. У коридорі витер спітніле чоло. Чудова людина наш підполковник! Я навіть вибачив йому свою загублену зачіску.

– Чого посміхаєшся? – невдоволено кинув майор. – Несерйозна ти людина, Євген. І догану я тобі вліпив би. Для профілактики.

– Хіба я винен, що вона полізла цілуватися?

– До мене не полізла б!

Я теж так вважав… Але подібні думки краще не говорити вголос.

До свого кабінету я зайшов у безхмарному настрої. Його не могло зіпсувати навіть те, що на мене чекала зустріч із патентознавцем.

Ляховський у зневажливо-байдужій позі сидів на стільці. Він був абсолютно спокійний, навіть посміхався. Напевно, саме входив у роль.

– Скажіть, громадянине Ляховський, де ви були в ніч з чотирнадцятого на п’ятнадцяте квітня?

– Вдома, звичайно. Спав.

– Ще є можливість відверто розповісти про все. Остання можливість. Все ж таки – шанс.

– Облиште! – скривився Ляховський. – Байки для немовлят. Я не зобов’язаний доводити вам свою невинність. Не ви повинні довести мою вину. От і спробуйте.

– Гаразд. – Я поклав перед ним відривний талон авіаквитка. – Погляньте на це.

Ляховський скосив очі на талон.

– Виходить, ви були не вдома, а в Талліні. Визнаєте?

– Ну, був… І що?

– Навіщо ви туди літали?

– Щоб не дати Вовику накоїти дурниць. Але не встиг…

– Зворушлива турбота.

– Шкодую, що відразу не поїхав разом з ним. Я б не дав йому зробити це.

– Не в’яжеться, громадянине Ляховський. Ось акт експертизи, – я поклав документ на стіл поруч із талоном. – У кишені вашого плаща – пам’ятаєте? – виявили маленькі волокнинки. Вони від тієї самої мотузки.

Ляховський зблід.

– Якої… мотузки?

– Тієї самої. Ви чудово розумієте, про що мова.

– Дурниці! Ви не зможете нічого довести! Всі мотузки однакові! – Ляховський нервово засміявся. – Це наклеп… Ха-ха!.. Спровокований наклеп… – Він урвав сміх, кинув на мене злий погляд. – У мене є алібі!

Я мовчки підвівся, підійшов до дверей, прочинив їх і гукнув у коридор:

– Заходьте, товариші.

До кімнати ввійшло четверо чоловіків приблизно одного з Ляховським віку. Я запропонував Ляховському сісти на один із п’яти стільців біля стіни. Він обрав крайній ліворуч. На решту сіли статисти. Запросив понятих, коротко пояснив їхнє завдання і лише після цього зателефонував Іваненку:

– Толю, давай.

Молодий чорнявий хлопець увійшов до кімнати і з порога уважно оглянув тих, що сиділи попід стіною.

– Кого ви з них знаєте? – запитав я. – Не поспішайте, дивіться уважно.

Хлопець рішуче підійшов до Ляховського:

– Ось цього я підвозив у той день. Обслуговував за замовленням.

– О котрій годині підвозили?

– Близько одинадцятої.

– А точніше?

– На котру годину замовлялася машина?

– На десять тридцять, але я затримався трохи, буває… Вибачився перед товаришем.

– Ну, а потім?

– Потім відвіз, почекав хвилин десять і разом з ним – знову до інституту. Там він вийшов, розрахувався, і я поїхав. Ось і все.

Ляховський зчепив пальці, хруснув суглобами. За ці кілька хвилин він постарів на десять років.

– Дякую, товариші, всі вільні.

В кімнаті нас залишилося троє. Ми з Іваненком запалили, мовчки дивилися на патентознавця.

– Дозвольте… – простягнув він руку до пачки цигарок, що лежала на столі. Я підсунув йому пачку, сірники. Ляховський кілька разів жадібно затягнувся димом.

– Ну, от ми й розібралися з вашим алібі, – порушив я мовчанку. – Непогано придумано. Хто на роботі зверне увагу на півгодинну відсутність? Зате на протязі дня ви муляли всім очі.

Пальці Ляховського тремтіли.

– Гаразд… пишіть.

…Того дня Коренєв повідомив, що гроші є. Домовилися зустрітися на квартирі Ляховського. Патентознавець не довіряв навіть власній дружині, тому напередодні підсипав у їжу бесалол з таким розрахунком, щоб вона кілька днів провела в лікарні. Через запізнення таксиста довелося понервувати: продуманий по хвилинах план міг зірватися. Коренєв уже чекав.

Увійшли до кімнати.

– Кавою пригостиш? – запитав Коренєв.

– Звичайно. – Ляховський вказав очима на “дипломат” в руці Коренєва. – Скільки?

– Тридцять.

Коренєв розкрив “дипломат”. Гроші були акуратно складені у пачки і перев’язані смужками білого паперу.

– Ніхто не знає, що позичаєш для мене? – запитав Ляховський.

– Ні. Хоча й не розумію, навіщо така втаємниченість.

– Пізніше поясню.

Коренєв дістав останню пачку:

– Все… Тільки ти вже, будь ласка, через два дні поверни, я ж людям обіцяв.

– Поверну, поверну… – Ляховський провів долонею по верхівній пачці. – Нікому не казав, куди їдеш?

– Кажу ж, що про це не знає ніхто, – ледве стримав роздратування Коренєв. – Чого ти так боїшся?

– Пліток. У людей злі язики.

– Ось, – Коренєв поклав поруч із грошима аркуш паперу. – Тут я записав, у кого скільки позичив.

– Гаразд, гаразд… – Ляховський ледве відірвав погляд від грошей. – Ну… тепер можна й по келиху шампанського.

– Але ж… робочий час.

– Хіба ти сьогодні оперуєш?

– Ні.

– То розслабся, друже, розслабся. Наплюй на неприємності. Життя чудове! Ходімо до ванної, помиємо руки. Гроші, кажуть, брудні.

Під холодним струменем лежала пляшка шампанського. Ляховський взяв її в правицю. Коренєв схилився над умивальником. Ляховський все зважив, але одна справа розрахувати, а інша… На мить завагався. Коренєв за звичкою старанно, ніби перед операцією, намилював руки. Спина в нього була вузька, худа, навіть під шкіряним піджаком випирали гострі лопатки. Бугрувата потилиця вкрита поріділим, коротко підстриженим волоссям. Ляховський глибоко зітхнув і щосили вдарив по ній важкою пляшкою. Приснули скалки. По білій емалі з шипінням потекла червона піниста рідина…

Ввечері Ляховський розчленував труп, склав у рюкзаки, вивіз на таксі за місто й кинув у річку.

Поривистий вітер шарпав гілля дерев, гнав по річці хвилі. Надходила гроза. Експерт і слідчий стояли на узбережжі і невідривно дивилися на бульбашки повітря, що піднімалися з глибини. Двоє понятих нудьгували неподалік, занепокоєно позираючи на небо. Водій райвідділівського уазика гортав якийсь журнал. На душі було тоскно. Ось уже другу годину водолаз повзає по дну, але поки що марно. Може, Ляховський навмисно вказав не те місце? Або забув? Ні, ось вона, водокачка. А поруч – самотня сосна. Орієнтири чіткі. Може, віднесло течією?

Над поверхнею води з’явилася голова в масці. Знову нічого? Водолаз важко чвалав до берега, тягнучи за собою рюкзак. Кинув його на пісок і знесилено впав поруч. Експерт пожвавішав, почав розв’язувати намоклі лямки. Слідчий простягнув йому ніж і жестом показав водолазові: давай, шукай далі. Той заперечливо похитав головою і вказав на небо: темно, мовляв, нічого не видно. Слідчий махнув рукою, що означало: гаразд, завтра закінчимо. Поняті наблизилися, з цікавістю витягнувши шиї. Експерт розрізав рюкзак. Те, що він видобув звідти, змусило мене різко відвернутися…

До райвідділу повертатися не хотілося, але на мене чекав Кожухар. Помічник чергового козирнув мені.

– До вас прийшли.

– Хто?

– Якась жінка.

Піднімаючись сходами, намагався вгадати, хто б це міг бути. Мабуть, Коренєва. Зараз я найменше хотів би бачити саме її.

Світло ще не ввімкнули, і в коридорі панували сутінки. Біля мого кабінету побачив жінку. Вона сиділа якось боком, в незручній позі, прихилившись головою до стіни.

– Ви до мене?

Жінка здригнулася, повернула голову – і в мене перехопило подих:

– Іра?..

Вона піднялася з стільця, нерішуче ступила до мене.

– Не радий?

– Ні, чому ж… Просто не чекав.

– Ось, прийшла… Вдома тебе застати важко.

Вона зазирнула мені у вічі й поклала голову на груди. В роті пересохло. “Ось, прийшла…” Як просто. Здавалося б, ось воно, щастя, до якого так прагнув, на яке так сподівався… А радості не було. Лише щемлива порожнеча в грудях. “Ось, прийшла…” Навіщо?

– Чому ти мовчиш?

Її обличчя в сутінках здавалося світлою, розмитою плямою. Я мовчки вдивлявся в нього, і риси поступово набували чіткості. Гарне обличчя. І – чуже…

– Тобі нема про що сказати? – в її голосі вчувалася образа.

А я справді не знав, що сказати. Все перегоріло.

– Так…

Вона відхитнулася, прикусила губу.

– Дурепа… – вимовила глухо. – Яка дурепа!

Різко повернулась і, ледве не збивши з ніг Іваненка, швидко пішла до виходу.

– Що за навіжена, – Іваненко провів її поглядом. – Хто це?

– Так… знайома.

Хотілося побігти слідом. Але я не рушив з місця.

– Куди ти завіявся? Шеф уже двічі питав. Ходімо!

Я поплентався за ним. А у вухах ще довго лунав квапливий перестук її каблучків…