Текст книги "Струм і мережі. Довгий шлях в лабіринті. Позичена смерть"
Автор книги: Юрій Іваниченко
Соавторы: Володимир Шаров,Валерій Шпаков,Олександр Соболь
сообщить о нарушении
Текущая страница: 16 (всего у книги 20 страниц)
…Білі “Жигулі” стояли на подвір’ї. Номерний знак починався з двох сімок – 77–18 КИЮ. Отже, господар вдома. Варто було б у гості до нього піти не самому: розмова обіцяла бути напруженою.
Двері відчинив хлопець років п’ятнадцяти з такими ж, як у батька, відстовбурченими вухами, зате чуприна в нього була ще рясна.
– Вам кого? – поцікавився юний Поцілуйко.
– Вашого батька.
– А його немає.
– Як це? – я недовірливо зазирнув хлопцеві за плече, ніби батько ховався за його спиною. – А машина?
Юний Поцілуйко хотів щось відповісти, але в цю мить у коридор вийшла господиня. Струнка, середнього зросту, в шовковому халаті, туго стягнутому паском, вона скидалася на дівчину, хоча їй було не менше сорока. Я звично показав посвідчення.
– А Івана Васильовича немає, – підтвердила вона.
– Де ж він?
– Поїхав у гараж.
– То машина ж на подвір’ї.
– А він трохи, ну… випив, тому й не сів за кермо.
Щось я нічого не второпаю. Випив… посеред робочого дня…
– Він що, вихідний сьогодні?
– Вже другий день у відпустці, – пояснила дружина.
– А в гараж чого поїхав?
У подібних розмовах нюанс допиту неминучий, але жінка не звернула на це уваги.
– Сусід по боксу попросив чимось там йому допомогти. А що сталося?
Ні, таки звернула. Пояснювати чи ні? Втім, все одно дізнається від чоловіка. Нехай. Краще перевести мову на інше.
– Є кілька запитань стосовного Коренєва. Потрібна допомога вашого чоловіка.
– Коренєва? – перепитала дружина. – Володі?
Отже, вона добре знає професора. А чоловік запевняв мене, що не підтримує з Коренєвим стосунків. Який потайний! Чи не тому, що Коренєв здогадувався про джерело його прибутків? Коренєв лікар, його не могло не обурювати те, чим займається Поцілуйко. Ось і мотив. Ліпший за тридцять тисяч. Втім, обидва мотиви легко зливалися в один… Стоп. Знову відхилився. Недобра звичка, товаришу лейтенант, видавати бажане за дійсне! Добре, що хоч не почав одразу запитанням: “Кажіть, де ваш чоловік ховає наркотики?” Докази, факти, товаришу слідчий, а вже потім – висновки.
– Чого це раптом Володею зацікавилася міліція? – Жінка не зводила з мене занепокоєного погляду.
– На Коренєва надійшла скарга, – експромтом вигадав я. – Проти нього висунуті серйозні звинувачення. Мені доручили в цьому розібратись, от і все.
Доречно було б запитали, відколи це скаргами займається карний розшук, але увага дружини переключилася на інше.
– Яка нісенітниця! – вигукнула вона. – Володя глибоко порядна людина, я давно знаю його і Ганну… Скарга, мабуть, анонімна? Які звинувачення?
– Вибачте, але…
– А, здогадуюсь! Це він начеркав, новий начальник! Мені Ганна розповідала.
– Ви дружите родинами?
– І давно. Кажу ж вам, що знаю їх достатньо, щоб стверджувати: це порядні люди, чудове подружжя. Ось тільки дітей нема. – Вона торкнула сина за плече: – Серьожо, йди до кімнати.
Син знехотя підкорився: розмова дуже зацікавила його. Мати причинила двері.
– Давно ви бачили Коренєва? – запитав я.
– Вони з Ганною були в нас восьмого, на дні народження Серьожі.
Восьмого, восьмого… Того ж дня Коренєв був у Красикова. Який зв’язок? Ніякого. Коренєва з Зарубою познайомив Поцілуйко. На прохання Коренєва. Це знову ж таки зі слів Поцілуйка. Все замикається на ньому. Навряд чи він виготовляв наркотики вдома. Дружина, син… Тримати міг, а от виготовляти… Вірогідніше, в гаражі. Чи деінде. Отож гараж вартий уваги.
Довелося витратитись на таксі. Двері боксу Поліцуйка були розчинені, зсередини долинали голоси. Я полегшено зітхнув. Побачивши мене, Поцілуйко здивовано звів брови. Худорлявий дідуган у майці, мабуть, той самий сусід по боксу, запитально глянув на мене.
– Товаришу Дмитрієв? – промимрив Поцілуйко. – Яка приємна несподіванка.
– Хотів би з вами поговорити, – сказав я і виразно подивився на дідугана. Той зігнорував мій мовчазний натяк і перевів погляд на Поцілуйка.
– Будь ласка, Василю Григоровичу, – сказав Поцілуйко, – залиште нас на кілька хвилин.
Дідуган вийшов.
Я оглянув гараж. Досить просторе приміщення. Може, таким воно здавалося тому, що не було машини. Вздовж цегляних стін стояли стелажі, на яких акуратно складено різний автолюбительський мотлох. На підлозі біля задньої стінки помітив прямокутну металеву кришку. Погріб. Може, там?..
– Прошу, – Поцілуйко присунув мені дерев’яний ящик, сів на інший. – Слухаю вас.
Я вирішив одразу брати бика за роги.
– З якою метою ви приїжджали до Петра Заруби?
Поцілуйко взяв з полиці цигарки, запалив, поклав пачку на попереднє місце. Все це неквапом, спокійно. Але було зрозуміло, що він навмисне зволікає з відповіддю, щоб краще обміркувати її.
– Хотів відремонтувати “Жигулі”.
Я передбачав, що відповідь буде саме такою. Заперечувати візити до Заруби-молодшого безглуздо, це Поцілуйко розумів. А пояснити їх можна було тільки в такий спосіб.
– Чому ви зверталися з цього приводу до сина, а не до батька?
На це запитання йому відповісти буде важче. Подивимось, наскільки багата в нього уява.
– Аркадія Ігоревича не завжди можна застати вдома… В таких випадках я звертаюся до сина.
Поганенько. На три з мінусом. Невже був так упевнений в безкарності, що не передбачив можливості подібних запитань?
– А навіщо ви до нього звертались?
– Щоб через Петра домовитися з батьком.
– Але ж куди простіше залишити Зарубі-старшому записку або на словах передати ваше прохання його дружині,– заперечив я.
– Справді, – Поцілуйко приязно посміхнувся й випустив цівку диму. – Якось на думку не спало…
– А куди ви їздили з Петром другого квітня?
– Другого? Дайте пригадати… Я кілька разів підвозив його до батьків… але коли саме це було, сказати не можу.
– Я маю на увазі вашу подорож за місто, Іване Васильовичу. Об одинадцятій годині вечора другого квітня. Пригадали?
– Ви щось плутаєте. Нікуди за місто я з ним не їздив.
Те, що він так рішуче заперечує встановлений факт, вже само по собі досить красномовне. Куди логічніше було б визнати його.
– Справа в тому, Іване Васильовичу, що номер усіх автомашин, які виїжджають за місто проти ночі, фіксуються на контрольному пункті працівниками державтоінспекції. І в книзі реєстрації залишився відповідний запис.
Деякий час Поцілуйко зосереджено розглядав свою цигарку.
– Так, їздив. Але Петра зі мною не було!
– Так, півшляху до правди ми вже подолали, – сказав я. – А хто був?
– Не знаю. Якийсь чоловік. Попросив підвезти. Зрештою, я маю на це право! – Він почав нервувати. Це добре.
– Та ви не хвилюйтеся, звісно, маєте, – погодився я. – А куди й навіщо ви їздили так пізно?
– Ну, знаєте! – обурився Поцілуйко. – За яким правом ви влаштовуєте мені допит? Я відмовляюся відповідати!
– Як собі хочете. – Я підвівся, підійшов до металевої кришки. – А це що у вас?
– Кришка, хіба не бачите.
– Це я бачу. А під нею? – Я нахилився й підняв кришку. Східці драбини танули в темряві.
– Яке ви маєте право? – аж підскочив Поцілуйко. Я й не підозрював у ньому такого темпераменту. – Що ви собі дозволяєте?
– А хіба що? – вдав я здивування. – Чи, може, там у вас золото?
– Це вас не обходить! – Поцілуйко підскочив до мене з таким виглядом, ніби збирався вдарити.– Ненавиджу нахаб! Забирайтеся звідси!
– Лише після того, як огляну вашу скарбницю, – незворушно сказав я і почав спускатися в підвал. Поцілуйко підійшов ще ближче. Невже й справді вдарить? Аби не по голові. Я стрибнув униз, тепер голові вже нічого не загрожувало. Очі трохи призвичаїлися до темряви і в кутку я помітив каструлю. Звичайнісінька каструля. Алюмінієва. Закіптявлена. Вона стояла на старенькому примусі. Що можна варити у цьому сирому підземеллі? Авжеж не борщ.
Не встиг я дійти цього висновку, як над моєю головою з брязкотом зачинилася металева кришка…
В кутку щось зашаруділо. Пацюк? Цілком імовірно. Приємне сусідство. Розплющив очі, але світліше не стало. Цікаво, котра година? Годинник справно цокав, але користі від нього… Якщо взяти до уваги, що живіт добряче підвело, минуло годин шість. Може, вісім. Чи десять… У темряві час стає гумовим. Шкода, не прихопив сірників. Якби знаття, то прихопив би і ліхтарика. А найліпше, не був би дурнем і не ліз у цю пастку. Бачив же, що довів людину до ручки, так ні, вирішив довести до кінця психологічний експеримент. От і маєш. Притулився плечем до стіни. Щось муляє. А, вимикач… Я клацнув ним, та через мить зрозумів, що всю мережу можна вимкнути й десь нагорі. Лишаючи мене в товаристві пацюків, Поцілуйко зворушливо подбав, аби я не почувався самотнім. На що він розраховує? Може, таким чином вирішив виграти час і втекти? Безглуздя.
А майор таки мав рацію. Ось із ким Коренєв розмовляв по телефону того вечора! Напевно, Поцілуйко, занепокоєний наміром Коренєва вивести його на чисту воду, спробував ще раз домовитися з ним. А коли переконався, що марно старається, зважився на крайність. Як усе чітко вибудовується! Восьмого Коренєв на дні народження сина Поцілуйка висуває вимогу і загрожує викриттям, якщо Поцілуйко відмовиться виконати її; дев’ятого Поцілуйко зустрічається з Коренєвим і востаннє намагається домовитись; одинадцятого Коренєв зникає; під час нашої першої зустрічі Поцілуйко говорить мені, що не підтримує з Коренєвим стосунків, та, зрозумівши, що я натрапив на слід, вирішує позбутися мене примітивним шляхом – зачинивши в льоху.
Отак я розмірковував, тамуючи голод і відбиваючи атаки пацюків, аж поки не почув спочатку невиразний, а потім чимдуж гучніший гуркіт двигуна. Я відрізнив би цей звук з-поміж усіх: так міг гуркотіти лише дбайливо доглянутий старшиною Скачком двигун нашого райвідділівського уазика!
Через кілька хвилин мене видобули з моєї в’язниці. Надворі був день, і це мене здивувало: за моїми підрахунками, мала бути ніч. Виявилось, я просидів у погребі майже дві доби. Тому не дивно, що бутерброд, запропонований Скачком, я проковтнув в одну мить. Поки я з насолодою жував другий, лейтенант Чигринов розшукав двох понятих і в їх присутності склав відповідного документа про виявлення сировини і знаряддя для виготовлення наркотика.
Мене засмутила відсутність Іваненка. Міг би й приїхати. Друг називається.
– Кожухар доручив йому термінове завдання, – пояснив Чигринов.
– А де Поцілуйко?
– Зник. – Розуміючи, як палко я бажаю чимскоріше знову зустрітися зі своїм тюремником, Чигринов заспокоїв мене: – Облиш, нікуди він не подінеться.
– А як ви здогадалися, що я тут?
– Чому “здогадалися”? Адже ми знали, до кого ти пішов. Коли тебе не дочекалися ні наступного дня, ні через день, Кожухар послав мене до Поцілуйка. Його дружина сказала, що ти поїхав у гараж, а через кілька годин повернувся чоловік. Він був збуджений, метушливо склав у портфель деякі речі, сів у машину і, за його словами, поїхав за місто до родичів, хоча перед поїздкою випив трохи горілки. Дружина запевняє, що чоловік ніколи не сідав за кермо напідпитку, і саме те, що цього разу він знехтував своїм правилом, навело її на думку про якусь надзвичайну пригоду. Поцілуйко сказав лише, що справа термінова і він усе їй пояснить, коли повернеться. Отож, зрозумівши, що твоя справа кепська, я попросив у дружини ключ від гаража – і сюди.
Остаточно з’їхав з глузду цей Поцілуйко. Та біс із ним. Зате на мене чекало куди приємніше побачення з начальником, за яким я, треба зізнатися, навіть трохи скучив: у короткочасному ув’язненні мені дуже не вистачало його невичерпного оптимізму.
– А ти хотів їхати до Талліна, – зустрів мене посмішкою майор. Приємно відзначити, що я таки добряче його вивчив, адже першу його фразу я вже знав заздалегідь. – Залишилося затримати Поцілуйка, і нарешті зможеш зайнятися крадіжкою з гастроному.
І отак завжди: вже зроблене здається до архіву, колишні заслуги меркнуть, а попереду – нові клопоти, нове розслідування, в якому ти ще не встиг відзначитись, отже, й хвалити тебе нема за що. Зараз він скаже…
– Працювати треба, іншого виходу в нас немає!
Ось, будь ласка. Це замість похвали. Щось на зразок крапки наприкінці розмови. Я підвівся, й тільки встиг вимовити належну в таких випадках фразу: “Дозвольте йти?”, як двері розчинилися й до кабінету влетів збуджений Іваненко.
– Лист! – вигукнув він, навіть не привітавшись зі мною. – Він знайшовся! – Іваненко підняв руку з конвертом.
– Який лист? Хто знайшовся? – невдоволено втупився в нього майор. – Ну ніякої тобі субординації. Кажи толком.
– Та Коренєв же! Знайшовся! – радісно сповістив Іваненко з таким виглядом, ніби щойно відшукав улюбленого родича.– Листа дружині надіслав!
– Звідки? – Я опустився на стілець. Оце сюрприз…
– З Талліна. Ось! – величним жестом дослідника, що здійснив геніальне відкриття, Іваненко простягнув листа майору. Шеф не зміг приховати своєї розгубленості.
Я нахилився над столом. Справді, на конверті стояв штемпель таллінської пошти й дата: 14 квітня. Адреса віддрукована на машинці. Конверт розпечатаний.
– Уже читав? – так само невдоволено запитав майор: цей сюрприз був йому явно не до душі. Ще б пак! Версія “купівля машини” тріщала по всіх швах.
– Але ж це не я розпечатав, а Коренєва, – відповів Іваненко.
– Я про лист.
– Але ж…
– Гаразд, помовч, – махнув рукою майор і витягнув з конверта вузеньку смужку паперу. Її відірвали поспіхом від газетного аркуша.
Власне, це був не лист, а записка з кількох фраз: “Не хвилюйся, скоро буду. Цілую, В.”
– І все? – розчаровано покрутив на всі боки смужку майор.
– Хіба мало? – здивувався Іваненко. – Він у Талліні – раз! Живий – два! Справу можна припиняти – три!
– Ну, ну… припиняти… – заперечив майор. – Зачекаємо ще.
– А чого тут чекати? – вигукнув я і знову сів. – Усе ясно, як удень.
– Не горлопань над вухом, – поморщився шеф, хоча нас розділяв письмовий стіл.
Я засовався на стільці від збудження. Так, він не бажає розлучатися зі своєю версією, це зрозуміло. Та доведеться. Коренєв у Талліні! Отже, мав рацію Ляховський; гайнув-таки до Рити.
– Це його почерк? – майор постукав пальцем по записці, звертаючись до Іваненка.
– Дружина каже, його. Вона може підтвердити – чекає в коридорі.
– Запроси.
Жінка ніби помолодшала. Від радості, мабуть. Значить, про Риту ще не знає. Важко буде Коренєву пояснити свою тижневу відсутність. Утім, у цю халепу встряв він сам, отож самому доведеться і викручуватися.
Майор галантно підвівся, докірливо глянувши при цьому на мене. Я погляд зрозумів і теж схопився з стільця, кивнув Коренєвій. Кожухар запропонував жінці крісло, повернувся на своє місце і, демонструючи бездоганні манери, зачекав, поки вона не сяде.
– Ганно Борисівно, це писав ваш чоловік? – показав їй записку майор.
– Так, так, безумовно! Боже, як я перехвилювалася за цей час, ви собі не уявляєте! – вона закліпала й нахилилася до сумочки за хустинкою.
– Заспокойтеся, Ганно Борисівно, – майор кинув на мене красномовний погляд.
Я подав Коренєвій склянку води, вона вмочила губи й поставила її на стіл.
– Я вам завдала стільки клопоту, – знічено всміхнулася жінка. – Даруйте…
– Ну що ви, це наш обов’язок.
– Ось, прийшла, щоб… словом, спасибі вам велике.
– Нема за що, – відповів майор. – І вам спасибі, що принесли листа.
Коренєва підвелась.
– Ну, я піду?
– Так, звичайно, – Кожухар теж підвівся. Знай наших!
– До побачення.
– На все добре, – майор провів її до дверей, знову повернувся до столу.
– Та-ак… Іваненко! Миттю дістань зразок почерку Коренєва і разом з листом – на експертизу.
Іваненко взяв записку й вийшов.
– У вас є сумніви? – запитав я. – Але ж Коренєва впізнала почерк чоловіка.
– Нічого, експертиза не завадить. Хоча справа, як я думаю, не в почерку.
– А в чому ж?
– У самому листі. І в конверті.
Я втупився у конверт, що лежав на столі перед майором. Нічого особливого. Звичайнісінький конверт.
– Второпав?
– Щось не дуже, – зізнався я.
Кожухар стримано зітхнув:
– Лист, чи точніше записка, написана від руки, а адреса віддрукована на машинці. Це перше. Друге: навіщо Коренєву знадобилося повідомляти дружині, що невдовзі повернеться, письмово, якщо простіше зателефонувати?
В нас повелося, що завжди я засипав майора запитаннями, тож зараз він був задоволений, що втер мені носа. Справді, його запитання не лише були слушні, але й самі напрошувалися.
Я поквапився відновити репутацію в очах начальства:
– Та й записка якась дивна: на клаптику паперу, ніби поспіхом написана. А адреса на конверті віддрукована на машинці… Такі записки залишають, коли відлучаються на дві-три години. Але не на тиждень.
У моєму мозку майнув якийсь здогад, якийсь невиразний спомин. Записка… Щось пов’язане з нею… А, чорт, забув!
– Так, так… – Майор замислено почухав мізинцем свою кошлату брову, скинув на мене очі: – Словом, збирайся. Поїдеш до Талліна.
…Опівночі поїзд зробив тривалу зупинку в Мінську. Я нарешті заснув. Здавалося, лише кілька хвилин минуло – і ось уже хтось несильно, але наполегливо смикає мене за ногу.
– Вставайте! – не одразу добувся до свідомості голос провідниці. – Приїхали!
Спросоння довго шукав у темряві туфлі, які, виявилося, стояли зовсім не там, де я їх залишив. Після кількох невдалих спроб узутися нарешті второпав, що це зовсім не мої, а сусіда знизу. Ще хвилину гарячково шукав навпомацки свої, найбільше побоюючись привласнити туфлі гладухи: в неї, видно по всьому, теж сорок другий.
До купе зазирнула провідниця: вона, мабуть, вирішила, що я знову заснув.
Швидко одягнувся, намагаючись нікого не розбудити. Але моя осторога виявилася зайвою: попутники спали міцно. Товстуха так похропувала, що мені залишалося лише позаздрити їй.
На перон вийшов похмурий і злий. Глянув на годинник: пів на четверту ночі, або ранку,– як завгодно. Вільнюс зустрів холодним пронизливим вітром. Весною тут і не пахло. Неспішно почвалав до невисокої похмурої будівлі, яка чимось нагадувала казарму чи то складське приміщення.
Поїзд на Таллін вирушав о десятій. До цього часу зі справами мені не впоратись. Уважно вивчив розклад. Найкраще – о двадцять третій нуль-нуль на Ригу, а звідти вже далі. Вісім годин у дорозі, може, цього разу відісплюсь.
Придбав квитка і до восьмої ранку куняв на лавочці в залі чекання. Незабаром довелося потіснитися, уступаючи місце жінці з двома карапузами, а потім і зовсім встати, зважаючи на наполегливе нагадування шлунка. Дві свіжі булочки і склянка гарячого чаю повернули мені життєрадісність.
Іллєнко мешкав у готелі “Литва”. Модерний прямокутник з алюмінію і скла височів у центрі міста. Чергова повідомила, що мешканець номера 215 ще не прокинувся. Попросив її передати Іллєнкові записку і спустився поверхом нижче в кафе. З чашкою кави прилаштувався біля вікна. Готель стояв на пагорбі, і навіть з першого поверху відкривалася чудова панорама старовинного міста. Погляд сягав обрію, чіпляючись за гостроверхі дахи. Готика. Немов чиїсь пазури дряпали низькі хмари.
Повільно допивав каву і розглядав химерний інтер’єр зі світильниками: їх світло ніби просочувалося крізь дерев’яну обшивку. За вікном був похмурий ранок, і світильники створювали особливий, інтимний затишок. У мене почали злипатися повіки. Довелося взяти ще одну чашку кави. Коли допивав і її, побачив у дверях нового відвідувача. Років сорока п’яти чи трохи більше. В окулярах. Елегантний сірий костюм бездоганно облягає вже трохи обважнілу постать. Чоловік вказівним пальцем поправив важку рогову оправу, роздивився навколо. За описом я впізнав Іллєнка, підвівся, махнув рукою. Іллєнко помітив мене, попрямував до мого столика. Його крупне обличчя лишалося незворушним. Ми привіталися, сіли.
– Чесно кажучи, здивувався, прочитавши вашу записку, – холодно-байдуже сказав Іллєнко, ковзнувши по мені байдужим поглядом. – Міліція… до мене… тут… Дозвольте глянути на ваше посвідчення.
Я показав. Іллєнко кивнув, поправив пальцем оправу.
– Чим зобов’язаний?
– Їду до Талліна в справах, – відповів я. Нехай не думає, що мене привело сюди палке бажання познайомитися з ним. – Ось дозволив собі потурбувати вас, бо необхідно уточнити деякі деталі ваших стосунків з Коренєвим…
– Ах, он воно що… – спохмурнів Іллєнко. – Черговий пасквіль?
– Та ні, справа серйозніша.
– Не розумію.
– Скажіть, у чому причина вашої, м’яко кажучи, неприязні?
В загальних рисах це мені відомо, але цікаво, що з цього приводу скаже Іллєнко. І як скаже.
– Неприязні? – Він сумно всміхнувся й витяг із кишені пачку цигарок. Але згадав, що тут палити не можна, поклав назад. – Це справді сказано м’яко. Ми ненавидимо один одного. Так, ненавидимо. Втім, ви, мабуть, зібрали з цього приводу необхідну інформацію перед тим, як їхати сюди, чи не так?
Я промовчав.
– Повинен назначити, що мені особисто осоружні всі ці чвари, – продовжував Іллєнко. – Але що поробиш, коли цей… цей навіжений впертий як віслюк! Ось уже й до міліції дійшло. І добре! Час припинити цю гризню. Вона заважає працювати. Ви навіть не уявляєте, скільки сил відбирають виправдовування, пояснення, всі ці комісії!..
– Чому Коренєв так агресивно настроєний? Чому він, ваш колега, ставиться до вас із такою нетерпимістю?
– Не називайте його моїм колегою! – підвищив тон Іллєнко. – Пробачте… Так, він здібний, навіть талановитий хірург, однак я не вважаю його своїм колегою.
– Але чому?
– Тому що його метою було і залишається не здоров’я людини, – я абсолютно цього певний, – а честолюбство. Розумієте? Це головний, а можливо, і єдиний мотив усіх його вчинків. Нездорове, ненормальне, якесь гіпертрофоване марнославство. Він марить лаврами академіка і вважає, що я заступив йому дорогу до них.
– А що, він реально претендує на ці лаври?
– Не знаю… Не мені судити.
– Боїтеся, що не вистачить об’єктивності?
– Боюсь. Я вважаю, що таким людям взагалі не місце в науці. Вона для них лише інструмент для самоствердження.
З кожним словом Іллєнко заспокоювався і ніби дослухався до своїх слів, намагався розібратися в причинах прикрих чвар. У його голосі бриніли нотки щирого смутку.
– З того дня, як я зайняв посаду начальника відділу, Коренєв почав нишком паскудити, розпускати плітки, писати анонімки…
– Але останні свої листи він підписував, – уточнив я, намагаючись бути об’єктивним.
– Після того як усі дізналися, хто автор. Шкода… Можливо, він і став би академіком, аби думав не про лаври, а про справу. А він зайнявся казна-чим, марнує дорогоцінний час. І не тільки свій…
Іллєнко поправив оправу, зітхнув:
– Нещодавно я руба поставив питання перед керівництвом інституту, але поки що безрезультатно: Коренєв, сказали мені, чудовий хірург, автор монографій, помітна постать у медицині не тільки республіки, а й за її межами. А те, що його людські якості полюсують з професійними навичками не дає підстав… І він цим спекулює. Навіть більше – паразитує на цьому!
– Паразитує? – перепитав я.
– Саме так. Бо зосередив свої зусилля на одному – звалити мене, щоб розчистити шлях до своєї заповітної мрії. Робота перестала його цікавити. Розумієте? Зовсім. Зрештою, став брати хабарі з пацієнтів!
Це вже щось новеньке.
– У вас є докази?
– Ні, – сердито відповів Іллєнко.
– Звідки ж у вас ці відомості?
– Чи не все одно? Це вихопилося в мене випадково. Доказів нема – і край.
– Тобто як? – обурився я. – Лікар бере хабарі, а ви – “край”! Це не що інше, як потурання злочину.
– Я його за руку не хапав. Дізнався випадково, від однієї пацієнтки, яку Коренєв оперував.
Від пацієнтки, яку оперував…
– Її не Ритою звуть?
– Ви її знаєте? – здивувався Іллєнко.
– Зі слів вашого патентознавця.
– А, Ляховський…
– Судячи з вашого тону, з ним у вас стосунки, бачу, теж не дуже.
– У мене з ним взагалі немає ніяких стосунків. Крім суто ділових. Він довгий час тягнув із моєю заявкою, і я здогадуюсь чому: таким чином висловлював солідарність з Коренєвим. Вони друзі.
– Гаразд, повернемося до Рити. Отже, вона сказала вам, що давала Коренєву хабара?
– Так.
Казна-що коїться! А Коренєв поїхав до Рити, тієї самої, котра викрила його перед начальником як хабарника. Може, не знав про це? А Рита? Збиралася за нього заміж… Якась плутанина. Хоча… Казав же Ляховський, що Рита хотіла віддячити свого рятівника. І дала гроші? Але навіщо розповіла про це Іллєнку?
– Юрію Прокоповичу, а Рита Коренєву дала гроші чи подарунок?
– Гроші.
– Багато?
– Сто карбованців.
– А чому вона розповіла про це саме вам?
– Ви, добродію, гадаєте, що я навмисно збираю на Коренєва компрометуючий матеріал?
– Нічого такого я не гадаю. Просто запитую: чому саме вам?
– Бо я начальник відділу, чорт забирай! Це цілком природно!
– Незрозуміло… – замислено промимрив я. – Нісенітниця.
– Що ж тут незрозумілого? – по-своєму витлумачив мої слова Іллєнко. – Це її обурило, от і розповіла.
– Обурило, але гроші дала?
– А що їй залишалося? В неї було серйозне легеневе захворення, потрібна негайна операція, Коренєв у нас в цій галузі ас, чула про нього, приїхала лікуватися саме до нього… І коли він натякнув, що операція складна, майже унікальна, а часу в нього обмаль, – уявіть собі! – заплатила. Ні, вона не скаржилась, а ніби як обмовилась: “Ніколи б не подумала, – каже, – що така людина може взяти хабара”. Це вже перед випискою було, у мене в кабінеті.
Дивно, дуже дивно. Ляховський характеризував Риту як дівчину скромну, чесну… Яким чином у неї з Коренєвим після цього могли скластися якісь близькі стосунки?
– Чому ж ви мовчали про це?
– Вибачте, дитяче запитання, – всміхнувся Іллєнко. – Розумієте, кожний мій критичний випад сприймається як спроба дати відсіч. Так би мовити, обмін ударами. А по-друге, робити такі заяви без відповідних доказів не можна. Коренєв міг звинуватити мене в наклепі. І, по-третє, досить з нас комісій, що наводнюють інститут після кожної його скарги. Нам треба справу робити, а не порпатися в брудній білизні. – Іллєнко уважно глянув на мене. – На самому початку нашої бесіди ви сказали, що справа не в пасквілях Коренєва, а серйозніша. Може, поясните, що ви мали на увазі?
– Коренєв зник.
– Тобто… як зник?
– Спочатку зник. Протягом тижня не було вдома, не з’являвся на роботі.
– Ну, а зараз він де?
– В іншому місті. Прислав дружині листа: не хвилюйся, мовляв, скоро буду. Досить дивний лист. А напередодні свого раптового від’їзду напозичав тридцять тисяч карбованців і всім пообіцяв, що віддасть через кілька днів. Минуло вже більше тижня.
– Докотився… – похитав головою Іллєнко. – Тридцять тисяч! Ну і ну!
Мій співрозмовник давно пішов, а я все сидів, сьорбав прохололу каву і меланхолійно дивився у вікно. Поспішати було нікуди. До того ж став накрапати дощ. Незабаром він перетворився на справжню зливу. Вулиці спорожніли. Рідкі перехожі, ховаючись під парасольками, шльопали по калюжах. Потоки води залили проїзну частину, і машини здавалися маленькими човниками, що насилу долають бурхливу течію повноводної ріки. Злива вщухла так само несподівано, як і почалась.
Нарешті мені набридло споглядати сірі хмари, сірі будинки і калюжі, тож я знову повернувся в думках про своє. В голові снувалася одна й та ж цифра: тридцять тисяч, тридцять… Навіщо йому була потрібна саме така сума? Багато хто недолюблював Коренєва і позичав йому неохоче. Звідси висновок: гроші знадобилися йому негайно і несподівано. Інакше не принижувався б перед пацієнтами, наплювавши на авторитет і власну гідність. А вона в нього ой яка розвинута, до хворобливості. Наче оголений нерв. І все ж – наплював. Незрозуміло. Що примусило його жебрати оті тридцять тисяч?
Кредиторів у Коренєва виявилося сорок чоловік. У списку, який склав я. Жодних записів Коренєв не залишив. Не в голові ж він тримав оті цифри! Спробуй запам’ятати, в кого скільки взяв – адже сорок чоловік! Куди ж записи зникли? Заховав? Навіщо? Адже збирався повернути гроші через кілька днів. А якщо не збирався? Важко повірити. Вчений, хірург… Ні, щось тут не те.
Пейзаж у сірих тонах надзвичайно гармоніював з моїм напівсонним настроєм. Залишалося сподіватися, що знайомство з юним створінням на ім’я Рита все чи майже все з’ясує. “Майже” – бо незважаючи на лист із Талліна, Коренєва у Рити може й не бути. Ну, навіщо людині, яка фактично вкрала тридцять тисяч, переховуватися в коханки, адресу якої неважко встановити? Безглуздо. Найвірогідніше, Коренєв проминув Таллін транзитом і рушив далі разом із Ритою. Тоді неважко зрозуміти, чому Коренєв так спішно позичав гроші: аби прислужитися дамі серця і довести на ділі серйозність своїх намірів. “Пізнє кохання… Стихія…” Біс його знає… А як же бути з хабаром? Отими ста карбованцями? Хіба могла Рита, “чиста, наївна, чесна дівчина, яких зараз обмаль”, – за словами Ляховського, – хіба могла така, викривши Коренєва перед начальником відділу як хабарника і здирника, зійтися з ним? Не могла. Або Ляховський помилився, або Іллєнко навмисно все вигадав.
Ребуси, кросворди, шаради… Гімнастика для розуму. Але як хочеться спати… Краще подумати про щось приємне. Спробував. Спочатку виникла думка про відпустку. Що може бути приємнішим за відпустку? Море, сонце, пальми, шашлики, цінандалі… Божественно! Потім подумав, що відпустка аж у вересні, до неї треба ще дожити, а поки що наприкінці травня цілком можна у вихідні вирушити до гирла Десни чи принаймні на Матвіївську затоку. Ох, краще б я про це не згадував…
…На моєму плечі гойдалася пляжна сумка з відповідним начинням. Серпневе сонце встромляло розжарені промені в неприкриту потилицю. По Парковому мосту хмарою сунув натовп. Усі поспішали в одному напрямку – на пляж. Я теж поспішав і, мабуть, тому штовхнув плечем дівчину. Вона, немов лелека, стояла на одній нозі й витрушувала з босоніжки камінчики. Дівчина втратила рівновагу, але не впала, бо падати було нікуди, а тицьнулася головою в широку спину літнього чоловіка. Той повернувся і обпік її докірливим поглядом.
– Вибачте… – знічено пробурмотіла дівчина, притискаючи до грудей босоніжку. Потім різко повернулася до мене, сердито зблиснула очима й вимовила зовсім іншим тоном: – Обережніше не можна?
– Вибачте… – так само пробелькотів я. Хотів щось додати, але раптом всі слова вилетіли з голови. Де я, куди я щойно поспішав, навіщо – геть усе забув. Закляк, по-дурному роззявивши рота і кліпаючи очима. Волосся в неї було сонячного кольору, на кирпатому носику – ластовиння, а очі… Суцільно запаморочення. Чорторий. Дві безодні палахкотіли диявольським полум’ям…
Минула секунда чи вічність – не знаю. Коли прийшов до тями, її вже не було. Розтанула в натовпі. Розштовхуючи людей і не звертаючи уваги на соковиті епітети, побіг слідом. Але міст скінчився, людський потік розтікся в різних напрямках. Куди бігти? Де шукати?..
– Товаришу!
Біля мене стояла офіціантка.
– Кафе зачиняється на перерву.
Я підвівся і пішов до виходу.
Так само мжичив дощ. Гарна погодка! Мрія меланхоликів. Дуже допомагає без особливих зусиль занурюватися в глибокий мінор. А тут ще оці екскурси в минуле… Чудовий додатковий стимул. Сидіти до вечора в холі готелю не хотілося. Вийшов на вулицю і попрямував до кінотеатру, фасад якою бачив з вікна кафе.
