Текст книги "Струм і мережі. Довгий шлях в лабіринті. Позичена смерть"

Автор книги: Юрій Іваниченко

Соавторы: Володимир Шаров,Валерій Шпаков,Олександр Соболь
сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 20 страниц)

– Що означає “взагалі”? Виникли розбіжності?

– Не те щоб розбіжності… З одного боку, йому потрібне було підтвердження, що квиток справжнії!. Я, звичайно, зрозумів і не образився. Пообіцяв, що підтвердження буде через кілька тижнів, квиток на експертизі. А з іншого боку, вирішив я машину не брати, а одержати її вартість грошима. Так поталанило, самі розумієте… Дочку незабаром видаю заміж, а в нас, бачите, – дві кімнати, й ті суміжні. Житлова проблема, словом. А я переконаний, що молодята повинні жити окремо. Бо, як кажуть, той рідніший, хто далеко. Знаєте, якими б рівними не були стосунки, однак сім’ї різні, у кожної свої звички і свої проблеми, та й дві господині на кухні – це така Річ… Ви одружені? – несподівано запитав Красиков.

– Ще не встиг.

– Ну, тоді вам важко зрозуміти. А я знаю, що це таке: зі своєю тещею, земля їй пухом, ніяк зжитися не міг, а як перебралися у нову квартиру – рідніше рідних, слово честі…

– І ви вирішили взяти виграш грошима, щоб побудувати молодятам кооператив, – спрямував я розмову в потрібне русло. – І яку ж суму запропонував вам Коренєв?

– Он ви про що. Помиляєтесь. Зайвого карбованця з нього брати не збирався. Лише стільки, скільки належить.

– То чому ж ви не домовились?

– А я цього не сказав. Ми домовились при умові, що він гроші принесе не пізніше як за два тижні, коли підтвердження вже буде, інакше я їх у касі по квитку одержу. На кооператив треба внесок робити, та й молодятам купити дещо до весілля…

– Зрозуміло. І що Коренєв? Погодився?

– Погодився. Та ви не думайте, між нами все чесно, законно. Чи, може, Коренєв у вас якісь сумніви викликає? Але ж… Солідна людина, лікар, професор. Поцілуйко з дитинства його знає.

– А Поцілуйка ви звідки знаєте? – запитав я.

– А це постійний клієнт Аркаші Заруби. Ми з Аркашею в одному цеху працюємо.

Отже, в цій історії з’явився ще один персонаж.

– Що означає “постійний клієнт”?

Красиков ніяково закліпав, мабуть, тільки зараз зметикував, що бовкнув те, чого не слід.

– Розумієте… Тут така справа… ну, машину свою ремонтує у Заруби. А що? Тут нічого протизаконного нема, Аркаша обслуговує всіх наших приватників… – І знову закліпав, навіть губу прикусив.

– Ай-яй-яй, – похитав я головою, ледве стримуючи посмішку. – Невеличка підпільна фірма приватного автосервісу “Заруба і К°”, так? Під статтю про нетрудові доходи цілком підпадає.

– Ну, які ж це нетрудові доходи? – гаряче взявся захищати приятеля Красиков. – Після зміни, бува, так накрутиться, що до ранку спить, немов під наркозом. На футбол навіть не витягнеш. Зате, якщо вже зробив – гарантія. Руки в нього золоті. Люди просять – він робить. Кому від цього погано?

– Гаразд, про це я поговорю з самим Зарубою. Де він живе?

– Недалеко від заводу, на Московській. І ще, пригадав: Коренєв просив мене знайти покупця на стару “Волгу”. Я Зарубі про це сказав, він аж загорівся: давно мріє про двадцять першу. Каже, раніше краще робили, надійні-ще. Наступного дня їздив до Коренєва, а чи домовились – не знаю.

Це вже цікаво. Візит до Заруби відкладати не варто.

– Під час вашої розмови з Коренєвим хтось інший був присутній?

– Мій зять.

– У який день Коренєв повинен був принести гроші?

– Ми домовилися, що розрахуємося через два тижні.

Я подумки підрахував: сьогодні вісімнадцяте. Коренєв був у Красикова днів десять тому, приблизно восьмого, наступного дня його відвідав Заруба, одинадцятого Коренєв, напозичавши тридцять тисяч, зник. Навіщо ж йому знадобилися гроші задовго до домовленого з Красиковим строку? Та ще тридцять тисяч? А чи не могло статися так, що Заруба на прохання Коренєва звів його з кимось із власників двадцятьчетвірки, а потім… Стоп. Фантазію поки треба притримати. Тридцять тисяч, тридцять… Навіщо віддавати стільки, коли з Красиковим домовились за шістнадцять? Чортівня якась. Але перевірити треба.

Автобус був майже порожній. Умостившись на задньому сидінні, занурився в роздуми.

Отже, можна припустити, що гроші Коренєв позичив, щоб купити нову “Волгу”. Але ж – тридцять тисяч! Спробуємо розібратися. Міг Красиков не зізнаватися мені в своєму бажанні взяти за квиток вдвічі дорожче? Цілком можливо, що міг. Хто в такому зізнається, та ще й співробітникові міліції? Про задум Красикова знав його зять. Міг знати й Заруба. Тепер маленький експрес-аналіз. Красиков? Гроші він міг одержати і в касі. Немає мотиву. Хіба що… вирішив і гроші взяти, і квиток залишити. “На кооператив треба внесок робити, та й молодятам купити дещо до весілля…” “Та ви не думайте, між нами все чесно, законно…” Ні, не схожий він на пройдисвіта. Утім, психолог з мене нікудишній, одного разу вже обпікся… Мав справу з директором гастроному Протасовою: також гарне, відкрите обличчя, прямий, спокійний погляд, у розмові розумна, душевна, а насправді – ватажок зграї грабіжників. Гаразд, позначимо як запасний варіант. Зять Красикова? Про нього поки що нічого не відомо. Ентузіаст автосервісу… Що ж, почнемо з нього.

Так замислився, що проїхав потрібну зупинку. Довелося повертатися.

Дружина умільця, дебела, крихкотіла, глипнула на посвідчення, сплеснула руками і заторохтіла фальцетом:

– Ой, боже ж ти мій, як мені вже остогидли усі ці приробітки! Та я вже тисячу разів казала йому: “Кинь їй свої ремонти, хай їм грець!” Попереджала: “Не скінчиться це добром, знайдеться кляузник, напише в міліцію, всиплють тобі…”

– Постривайте! – спробував я припинити цей пристрасний монолог. – А сам він де?

– Та там же, у гаражі. Якийсь завіявся зранку… Все йому, бачте, замало! Чотириста в місяць отримує, та я пенсії вісімдесят, чого ще треба? Цьому телепню й так вистачає…

– Якому телепню? – не второпав я.

– Та сину, Петьку.

– А він що, не працює?

Жінка замовкла, обмірковуючи відповідь: ганьбити сила не хотіла і вже шкодувала, що взагалі згадала про нього. Та мовчання теж буває красномовним.

– Ні, чому… працює.

– Де?

– На нове місце перейшов… забула… – вона спробувала перевести розмову на інше: – Я завжди була проти ремонтів, а тепер нехай начувається. Знатиме, що дружину слухати треба. В мене язик втомився повторювати: Аркаша та Аркаша…

– Хвилиночку! Я не збираюся всипати вашому чоловікові, мені лише поговорити з ним треба. Де його знайти?

– Хіба я знаю? Гадаєте, він мені адресу залишає? Дзуськи! За поріг – і як у воду. Може, і не в гаражі зовсім, а поїхав оту машину дивитись, яку купити хоче на мою голову. Тоді вже точно вдома по побачиш і на припоні не втримаєш. Каже, таратайку оту заради мене бере. Мовляв, на природу їздитимемо… Як же, повірила! Він, може, й їздитиме, але не зі мною. А я йому тисячу разів казала: Аркаша…

– Дякую, вибачте!

Я стрімголов скотився зі сходів. Ффу-ух… Бідолашний Аркаша, йому не позаздриш. Де ж його шукати? Вийшов на подвір’я. Три гаражі. Всі зачинені. Та-ак… Надійніше було б почекати біля заводської прохідної: Заруба разом з Красиковим працює в другу зміну. Глянув на годинник: до початку зміни залишалося три години. Та все ж можна було б і зачекати. Якби прохідна була одна. І якби я знав Зарубу в обличчя. А що коли він справді поїхав у гараж Коренєва?

Зайшов до телефонної будки, набрав знайомий номер. Довгі гудки. Вже хотів було повісити трубку, але тут почув голос Коренєвої: “Так, слухаю…” Млявий голос збайдужілої до всього людини, в якому вчувалася утома. Мабуть, зовсім надію втратила. Навіть не здогадується про існування суперниці… Може, це й на краще.

– Добридень, Ганно Борисівно. Дмитрієв турбує.

– Є новини?!

Я мимоволі знітився, бо не справдив її сподівань.

– Поки що ні… Шукаємо.

– Господи… вже тиждень!

Утішати інколи означає ще більше розхвилювати. Краще одразу до діла.

– Ганно Борисівно, я ось з якого приводу: до вас сьогодні не приходив чоловік на прізвище Заруба?

– Якийсь був. Прізвища не знаю, не питала.

– Що він говорив?

– Сказав, що ніби домовився з Володею… – жінка замовкла, схлипнула. – Ніби домовився з Володею щодо покупки “Волги”, хотів на неї подивитись. Але я про це нічого не знаю, бачила його вперше і, звісно, ключа від гаража не дала.

– Коли він пішов?

– Близько години тому.

Я пообіцяв Коренєвій подзвонити, тільки-но щось з’ясується, і повісив трубку. Треба було обміркувати нову інформацію. Отже, Заруба не знає, що Коренєва немає вдома ось уже сім днів. Важко припустити, що Заруба навмисно поїхав до Коренєвої, щоб навіяти цю думку мені чи такому, як я. Хоча… Ну, ну, не треба захоплюватись. Поки що факти, самі тільки факти, без домішок фантазії. Необхідно якнайшвидше зустрітися з Зарубок”. Для цього варто замовити перепустку на завод.

Повз телефонну будку пройшов кремезний чоловік у картатій сорочці з закачаними рукавами. Прямував він до того самого під’їзду, з якого я вийшов хвилин десять тому. Я гукнув навмання:

– Аркадію Ігоревичу!

Чоловік озирнувся, запитав з незадоволенням:

– Ну, чого?

– Ви Заруба? – задля більшої впевненості запитав я.

– А ви хто?

Довелося знову потягнутися до кишені за посвідченням. На зморшкуватому обличчі Заруби відбилося занепокоєння.

– Поговорити треба, – сказав я.

– Ходімо, чого тут стовбичити, – уже гостинно запропонував Заруба.

Я пригадав балакучу господиню і заперечливо похитав головою:

– Ні, ні, краще тут. Погода чудова, весна. Та й на кілька хвилин усього.

– Ваша справа. Про що розмова?

– Розумієте… – почав я.

– А, здогадуюсь! – урвав мене Заруба. – Наскаржився вже хтось, так? От народ! Обов’язково якийсь заздрісник знайдеться. Ну, так, ремонтую, такі Але ж у вільний час! І ось оцими руками! – Заруба простягнув до мене цупкі долоні. – І кому яке діло? Якій заразі я заважаю?

– Аркадію Ігоревичу, – м’яко сказав я. – Мене найменше цікавлять ваші досягнення в галузі приватного автосервісу. Я хотів поговорити з вами про Коренєва.

– А що – Коренєв? – одразу переключився Заруба. – Приший кобилі хвіст. Несерйозна людина, хоч і професор.

– Чому несерйозна?

– Бо брехун. Домовились, то ти ж дотримуй слова, я так розумію. А він…– Заруба зневажливо махнув рукою.

– І що – він? – допитувався я. Хоч мені й відомий його візит до Коренєвої, але нехай розповість про це сам.

– Запросив мене зайти сьогодні перед роботою, подивитися, що там з машиною, і стосовно ціни остаточно дійти згоди. А його, бачте, ніби кіт язиком злизав! Навіть дружина про нашу домовленість нічого не знає. Тільки даремно згаяв час. – В його інтонації було щире обурення.

– Ви сказали “дійти згоди”. Отже, про ціну ви вже попередньо домовлялися?

– Аякже. Тільки хто ж купує кота в мішку?!

– І скільки Коренєв правив за свою машину?

– Вісім тисяч, – відказав Заруба.

– Це багато чи мало?

– Залежно від стану машини. Саме тому я й хотів глянути на неї сьогодні.

– Ви домовились з Коренєвим саме на сьогодні, не помиляєтесь?

– А чого тут помилятися,– стенув плечима Заруба.– На сьогодні, він сам сказав. Зрештою, йому це більше потрібно, аніж мені.

– Чому?

– Приятель мій двадцятьчетвірку виграв по лотереї, а Коренєв хотів у нього цей квиток придбати, тому й вирішив стару машину швидко збути з рук. І от – немає вдома. Несерйозна людина.

Отже, вісім тисяч Коренєв хотів одержати за стару машину, а позичив ще тридцять. Навіщо?

– А звідки ви дізналися, що Коренєв хоче купити у вашого приятеля квиток?

– Коренєв сам і сказав. Я до нього дев’ятого числа разом з Петьком приїхав на машину подивитися. Дружини вдома не було. Посиділи, погомоніли, зібралися було іти в гараж, аж раптом задзвонив телефон. Коренєв з кимось побалакав і заспішив. А як же машина, питаю. Вибачте, каже, іншим разом. І число назвав конкретне: вісімнадцятого, мовляв, о першій годині.

– А дев’ятого ви були у Коренєва о котрій годині?

– Близько шостої вечора.

– Коренєв з вами вийшов чи залишився в квартирі?

– З нами. Записку дружині черкнув і вийшов.

На перший погляд, не було нічого незвичайного: хтось подзвонив, кудись заспішив… Але людина зникла, і тому кожна дрібничка зараз набувала певної ваги, кожну необхідно з’ясувати, ретельно проаналізувати у зв’язку з іншими дрібничками, щоб або відкинути, або поставити на належне місце. З таких мозаїк-дрібничок і складається згодом повна картина істини.

– А ви не пам’ятаєте, про що розмовляв Коренєв по телефону?

– Ні, не пам’ятаю. Він вийшов до іншої кімнати і двері причинив, погано було чути. Та я й не прислухався. – Заруба спрямував на мене допитливий погляд. – А він що, накоїв чогось? Ніби солідна людина, професор…

– Може, він на ім’я когось називав, не пам’ятаєте?

Заруба потер пальцями лоба, похитав головою:

– Ні… ніякого імені не називав. Сказав лишень: “А, це ти…” І причинив двері.

Ну і головоломка! Подзвонив знайомий, це безперечно. І в якійсь терміновій справі. Дізнавшись, хто подзвонив, Коренєв чомусь причинив двері. “А, це ти…” Так не кажуть, якщо дзвінок приємний. Однак Коренєв з невідомим абонентом розмовляв і після розмови одразу відклав важливу для нього справу – огляд машини, хоча напередодні просив Красикова щонайшвидше знайти покупця. Напрошується висновок: Коренєв перебував у якійсь залежності від того, хто дзвонив, і відмовити йому не міг.

– А де мені знайти вашого сина?

– Навіщо він вам?

– Може, він краще розчув ту телефонну розмову.

– Навряд, – висловив сумнів Заруба.

– Чому ви так гадаєте?

– Бо сонний він був якийсь, млявий. Коли почув, що я збираюся їхати машину дивитися, спочатку загорівся, а в кімнаті у Коренєва почав куняти. Мабуть, до цього десь із дружками піддав, от і розвезло.

– І все-таки не завадить із ним зустрітися. Коли він буває вдома?

– Та хтозна…

– Не зрозумів.

– Він живе окремо, в квартирі моєї сестри: сестра з чоловіком на три роки за кордон виїхали. Заходить до нас вряди-годи, переважно коли гроші потрібні, – з гіркотою сказав Заруба.

Пригадалася розмова з дружиною Заруби: “Телепень…”

– І давно він не працює?

– Та… місяців зо три. Все роботу до вподоби шукає.

– А може, вже знайшов?

– Яку? – не зрозумів Заруба.

– На батьковій шиї сидіти. Грошима, либонь, щотижня забезпечуєте?

– То син же… – зітхнув Заруба. – Піде працювати, скоро піде. Неодмінно. Ми з ним уже говорили про це.

Хвилин через двадцять дістався Голосіївської площі. Місце незрівнянне. А парк! Що за парк! Справжній дендрарій! У дитинстві мешкав тут неподалік, біля Совських ставків, хлопчаками ганяли по парку зранку до вечора. Тоді він здавався нам таємничими джунглями, а ми собі – кровожерними індійцями, що полюють за скальпами. Ото були часи! Ніяких тобі крадіжок із магазинів і зниклих чоловіків. Один тільки оптимізм і безхмарні перспективи. Парк мого дитинства… Скільки спогадів викликає! Раптом з подивом помічаєш, що й тобі властива сентиментальність. Десь отут вперше цілувалися з Олею Хотян, а потім, узявшись за руки, до ранку блукали алеями. І знову цілувалися. А вдома отримав від батьків добрячого прочухана: “Не міг подзвонити?” І не хотілося пояснювати, що тієї ночі я забув про все на світі. Тепер уже, мабуть, і не згадаю точне місце тієї історичної події – першого в житті поцілунку. Згодом Оля вийшла заміж за військового, і де вона зараз, не знаю. Навряд чи згадує цей парк і ту ніч… А я? Пригадав лише тому, що випадково опинився тут. “Парк мого дитинства!..” Плин часу перетворює нас на сухих раціоналістів, і ми починаємо соромитися своєї надмірної чутливості. А шкода. Треба буде попросити у Іваненка оту книгу про любов, бо справді я, крім протоколів допитів, давно вже нічого подібного не читав.

Чотириповерховий будинок біля готелю “Мир” стояв на пагорбі й тому здавався не меншим за готель. Піднявся на другий поверх, натиснув на кнопку дзвінка. Ще раз. І так хвилини дві. Або дзвоник несправний, або нікого немає вдома. Грюкнув у двері кулаком. Ніхто не відчиняє. Куди завіявся квартирант? Може, подався в бюро по працевлаштуванню? Вірогідніше, що знову поплентався до щедрого батечка. Саме настав час субсидій. Грюкнув ще раз. Що ж робити? Чекати? Марна справа. Доведеться потурбувати сусідів.

Подзвонив у двері навпроти. Анітелень. Якщо вже не щастить… Спробував ще. Нарешті почулося човгання, чиїсь кроки, потім – голос, деренчливий, старечий:

– Вам кого?

Мабуть, у господині й досі свіжі згадки про комунальну квартиру.

– Вас, якщо не заперечуєте.

Довга пауза. Розмірковує, заперечувати чи ні.

– А ви хто?

– Я з міліції.

Цього разу пауза вдвічі довша.

– З міліції?

Я звів очі до стелі й подумки виголосив короткий монолог. Ну чому всі, як правило, перепитують, наче вперше чують про існування такої організації?

– З міліції, з міліції…

Клацнув замок, другий, дзенькнув ланцюжок… Мій дім – моя фортеця. Двері трохи прочинилися. В шпарині з’явилося сиве пасмо і око, напівприкрите зморщеною повікою без вій. Око підозріливо втупилося в мене. Звично сягнув до кишені. Щось на зразок вітального жеста. Відпрацьований до автоматизму. Навіть коли знайомих зустрічаю, рука мимоволі сіпається до кишені. Обмацавши посвідчення, око зникло. Нарешті брама фортеці знехотя прочинилася ширше. Рівно настільки, щоб я зметикував, що мене не запрошують увійти. Втім, я цьому навіть зрадів: з нетрів квартири тхнуло застояним повітрям і пліснявою. Цікаво, коли тут востаннє провітрювали? Гнітючий дух жител самотніх старих, що доживають свій вік в оточенні звичних речей-одноліток. Запах туги за втраченою молодістю.

З темряви коридора виникла маленька бабуся.

– Що вам треба?

– Здрастуйте, – злегка вклонився я.

Старенька гордовито нахилила у відповідь свою пташину голівку. Напевне, виховувалась у якомусь пансіоні шляхетних дівчат…

– Скажіть, ви Петра Зарубу з сусідньої квартири знаєте?

– На жаль, знаю, – прошамотіла бабуся.

– Чого так?

– Страшенно невихований молодий чоловік, страшенно. Я частенько посиджую на лавочці біля будинку, частенько. Проходить мимо, ніколи навіть не привітається, немов не помічає, нечема.

Зацікавлена розмовою, початок якої змогла вловити, мабуть, завдяки чудовій акустиці комунальних коридорів, визирнула ще одна сусідка. Вона була запнута хусткою, з-під якої випирали бігуді. Маленькі цікаві оченята швидко пробігли по мені. Визнавши мене гідним уваги, молодиця кокетливим жестом приклала руку до хустки, ніби поправляла модний капелюшок.

– Ну що ви таке кажете, Маріє Семенівно, – проспівала вона. – Товариш із міліції може подумати про Петю казна-що.

– А якої думки про нього ви? – поцікавився я.

– Аби всі такими були! Тихий, сором’язливий, мухи не скривдить. В інших до півночі маги захлинаються, ревуть на весь дім, збожеволіти можна, а в Петі нічого подібного.

– То, може, його просто вдома не буває?

– Інколи його по кілька днів не буває, це точно. Та коли він удома, я знаю.

Я не став уточнювати, звідки вона одержує цю інформацію: очевидно, в даному разі молодиці допомагала чудова акустика стін…

– Якісь підозріливі жевжики до нього вчащають, – вела своє бабуся. – І теж не вітаються. Невихована молодь, невихована.

– Ну, чому підозрілі? – смикнула плечиком молодиця. – В наш час із незнайомими вітатися не прийнято.

– Я, любонько, втричі старша за вас і в людях розбираюся краще. Порожні в них очі, порожні.

– Та не слухайте ви її, – махнула рукою “любонька”. – їй бозна-що ввижається. Не розумію, чого це міліція до Петі присікалась: то дільничний, то ось ви.

– А які у вас стосунки з Петром Зарубою? – спитав я.

– Пречудові, – виклично зблиснула вона очима. – А що?

– Ви заміжня?

Молодиця криво всміхнулась:

– Це вас не обходить!

– Отже, ні, – резюмував я. – Може, запросите до себе? Побалакаємо.

– Іншим разом. Поспішаю. – Мабуть, моє запитання зіпсувало їй настрій.

– Шкода. Але зачекайте ще хвильку. – Я повернувся до бабусі: – А вам, Маріє Семенівно, спасибі велике.

– Нема за що, нема за що… – закивала бабуся, зникаючи за дверима своєї фортеці.

– Як вас звуть? – звернувся до моложавої співбесідниці.

– Тамара, – відповіла вона й одразу, ніби схаменувшись, додала: – Степанівна.

– Чи не могли б ви, Тамаро Степанівно, описати кого-небудь з тих, хто відвідує Зарубу?

– Ну… молоді хлопці, – вона стенула плечима. – Звичайні.

– Що, всі на один копил? Високі чи низькі? Кремезні чи худорляві? Блондини, брюнети – які?

– Всі худі, якісь виснажені… І справді, ніби чимось схожі. А так… звичайні хлопці.

– А вдягнені як, охайно чи ні?

– Знаєте, не звертала уваги. Здається, не дуже вишукано, навіть дещо нечепурно… Один приходив у якійсь засмальцьованій фуфайці. Але ж зараз у показній неохайності найбільший шик. Мода така.

З розповіді молодиці мені все більше не подобалась ця компанія. Спало на думку: надто вже вони схожі на… Втім, не треба поспішати. Спочатку як слід перевіримо.

– Тамаро Степанівно, ви сказали про молодих хлопців. А крім них, нікого більше не помічали?

– Маєте на увазі дівчат? – розуміюче хмикнула молодиця.

– Не тільки.

– Бував один. Статечний такий. На білій машині.

В мене тенькнуло серце.

– На “Волзі”?

– Ні, на “Жигулях”.

– Не плутаєте? Це дуже важливо.

– Що я, по-вашому, відрізнити не можу? – розсердилася молодиця.

– Він сам був за кермом чи його хтось привозив?

– Сам. Та я не дуже придивлялась, – в її голосі почулося роздратування. – Пам’ятаю лише, що в капелюсі.

– Малувато, – зітхнув я. – А прикмети?

– Які прикмети?

– Ну, щось примітно в зовнішності.

– Ну, що… вуха відстовбурчені. Ще, пам’ятаю, подумала: “Якби не вуха, капелюх на очі б сповз”. Словом, капловухий.

Білі “Жигулі” й відстовбурчені вуха… Вже дещо. Хоч я поки й не знав, навіщо мені ці відомості. Ота скрупульозна звичка збирати максимум інформації. Може, згодом щось і пригодиться.

– А коли ви бачили Петра Зарубу востаннє?

Молодиця помацала бігуді, немов намагалася в такий спосіб розворушити свою пам’ять.

– Та з тиждень вже не бачила.

Дільничний пункт міліції розташувався в старому будинку на Червоноармійській, поруч із “Кулінарією”. Глянувши на вітрину, я подумав, що не завадило б попоїсти. В моїй роботі обід рідко збігається з часом обідньої перерви. Поринувши у роздуми, швидко проковтнув кілька бутербродів і чашку кави. Моя сестра, майбутній медик, віщувала мені гастрити, коліти й тисячу інших хвороб. “Ти повинна б радіти, – казав я їй, – що в тебе буде можливість практикуватися вдома”. Вона гнівалася й потай запихала мені до кишені бутерброди. Під наглядом особистого лікаря можна не турбуватися про своє здоров’я. Щоправда, цей лікар останнім часом дедалі більше уваги приділяє іншій особі чоловічої статі.

Дільничний, юний довготелесий лейтенант, мабуть, недавній випускник спеціальної школи, при згадці про Зарубу зневажливо поморщився:

– А, цей… Наркоман бісів. Попсував мені нерви.

Отже, я не помилився.

– Де він?

– Відвіз у психіатричну.

– Коли?

– Ще дванадцятого.

“А Коренєв зник одинадцятого”, – майнула думка.

Ось що це за худорляві хлопці, “і справді ніби чимось схожі”, “з порожніми очима”. Кодло наркоманів. Тому і в квартирі завжди було тихо: ця публіка не любить, щоб їй заважали блаженствувати.

– У нього на квартирі було зборище?

– Воно саме,– ствердив лейтенант.

– Білих “Жигулів” біля будинку не бачив?

– Не доводилось. Але деякі відомості маю. Хлопчаки з подвір’я запам’ятали дві перші цифри номерного знака – 77. Номери старі – білі цифри на чорному тлі.

– Не з’ясовував, чия машина?

– В мене клопоту й без цього вистачає. Та й навіщо?

– Тобто як? – здивувався я. – Може, Заруба на цій машині мотався по селах у пошуках макової соломки.

– Ти – розшук, от і з’ясовуй, – буркнув дільничний.

Ну що ж, він має рацію. Служба в нього теж не з медом. Дні і ночі, як у пісні. Тиснуть звідусіль: профілактику давай, правопорядок давай, перевірки паспортного режиму, контроль за адмінпіднаглядними, котрі тільки-но повернулися з місць позбавлення волі, неблагополучні родини, всілякі спекулянти, бариги, самогонники і таке інше. Не позаздриш. Він тут і розшук, і відділ боротьби з розкраданням соцвласності, і дитяча кімната міліції. А скільки сили і вміння вкладається для боротьби з наркоманами, отими шмаркатими нічогонеробами, котрі шукають у шприці з каламутною отрутою примарної втіхи!

Заруба – вже не хлопчик. Посидів у татуся на повному утриманні, а згодом потягнуло і на гострі відчуття. Але роздуми на моральні теми не за нашим профілем. Для слідчого передусім – аналіз, докази, факти. Цікава вимальовувалася картина. Дев’ятого Заруба із своїм нащадком були в Коренєва, і той у розмові, мабуть, ще раз згадував про покупку нової “Волги”, тобто лотерейного квитка, на який припав виграш. А одинадцятого Коренєв зник разом із грошима. Наркоман за день вводить три–чотири ін’єкції, кожна коштує не менш як червінець. Отже, щодня по сороковнику, в місяць – більше тисячі! Якось одного наркомана схопили на гарячому в пограбованій квартирі, і він відверто признався: зважився на це, бо потрібні гроші на дурман, без якого вже не може. Коли дія наркотика закінчується, а вколотися більше нічим і грошей нема, наркоман здатний… Постривай, постривай, зупинив я себе, діставав же він десь наркотики раніше? Діставав. Міг він сам усе це придумати, організувати і здійснити? Сам не міг. Самому таке не під силу. Але в нього – компанія, оті худі, з порожніми очима. І ще—власник білих “Жигулів”. Адже недаремно Заруба-молодший приятелював із ним. Наркомани знаюті ся лише з подібними собі або з тими, хто постачає наркотики. Ось перспективна лінія. Чи міг такий “організатор” дозвілля молодих нероб прибрати їх до рук, втягнути в цю справу, навчити? Ще й як! І здійснив усе чужими руками.

Вранці, не заходячи до райвідділу, вирушив до лікарні.

Завідуюча відділенням, симпатична літня жінка з утомленими лагідними очима, провела мене до палати з опіумниками і токсикоманами, або “нюхальниками”, – ще один різновид самовбивць, які вбачали вершину щастя у вдиханні різної гидоти. Пусті коридори, двері без ручок, що відчинялися спеціальними ключами. Ми зайшли в одну з палат. Тут знаходилися наркомани, котрі поступили недавно і ще не вийшли із стану наркотичного похмілля. Сильний біль, ломоту в усьому тілі затамовували ліками, І тільки після того, як оці парубійка, що виглядали набагато старшими на свій вік і нагадували живі кістяки, видряпувалися з чіпких обіймів дурману, їх переводили в іншу палату. Там протягом двох місяців їм повертали людську подобу і, що найголовніше в цій хворобі, намагалися урівноважити психіку.

– А цьому шістнадцять, – вказала завідуюча на жалюгідне створіння з великими сумними очима, які злякано дивилися на мене. – Вдихав плямовиводжувач. Не минуло й двох місяців, як почалися галюцинації, та сама біла гарячка. З ножем кинувся на матір.

Завідуюча розповідала незворушним тоном, немов екскурсовод у музеї. Надивилась на мерзотне… А в мене від її слів мурашки побігли поза шкірою.

На тумбочці біля хлопця лежав великий аркуш паперу, на якому олівцем був намальований якийсь біблейський сюжет: іконописний лик святого з німбом над головою знаходився в центрі композиції, його оточували жахливі пики чортів і вишкірені пащі драконів. Дуже милий малюночок. Під ним я помітив напис: “Врятуй нас від лукавого!”

– Чиє це творіння? – запитав завідуючу.

– Його, – кивнула завідуюча на підлітка з переляканими очима. – Так би мовити, фрагменти видінь.

– Тоді слід було б назвати цей малюнок “Врятуй нас від дурману”, – сказав я.

– Що, не подобається? – задирливо спитав зарослий рудою щетиною суб’єкт, що лежав на сусідньому ліжку.

– Навпаки. Дуже колоритно. У автора неабиякі здібності. Шкода лише, що вони проявляються на таку тему і в такому місці.

– А він сам сюди не рвався. Це ви нас запроторили до божевільні, хоча ми нормальніші за вас!

– З ножем на матір нормальні люди не кидаються, – заперечив я. Мені зовсім не хотілося встрявати в суперечку з цим бородатим задиракою, але до нашої розмови з цікавістю прислухалася решта мешканців палати.

– Брехня! Вигаданий привід, щоб запроториш його сюди! – все більше розпалявся бородатий.

Круглі очі хлопця, що дивилися на мене з тим же застиглим переляком, були незворушно-байдужі. Ніби мова й не про нього. Тільки ще вище натягнув ковдру, прикривши відвисле підборіддя.

– Нормальні люди не можуть спокійно дивитись, як людина бездумно вбиває в собі все людське, – я дещо патетично співав своєї.

– Та що ти верзеш – “нормальні, нормальні”! Ми нормальніші за вас! Це ви дурієте в своєму смердючому мурашнику! Ви! А ми не хочемо бути поруч із вами! Не хочемо! Ми маємо власний світ! Вла-а-сний! Ми хочемо повернутися в нього, чуєте, ви! І не тримайте нас! Відпустіть!

На його вустах виступила піна.

– Хто це? – спитав я завідуючу.

– Той самий Заруба. Намагався втекти, прихопивши лікарняну картку. Такий ось пацієнт.

– І втечу! – крізь зуби процідив Заруба. – Не втримаєте.

– Хлопчику, – м’яко промовила завідуюча. – Ми ж тебе вилікувати хочемо.

– Плював я на ваше лікування! Хто вас просить? Все одно колотимуся! – Він звівся на ліктях. – Забирайтеся! Бачити вас не можу! – І знесилено відкинувся на подушку.

– Я хочу, щоб ти зрозумів, – терпляче втовкмачувала завідуюча, – що цим ти сам убиваєш себе…

– А ти пробувала? – відказав Заруба з заплющеними очима. – Спробуй, тоді й поговоримо. – Він заскреготів зубами, розплющив очі, замотав головою: – Дай уколотися! Ну, дай! Не можу! Чого витріщилася? Дай, кажу!..

– Спокійно! – урвав його санітар, що супроводжував нас.

Завідуюча нахилилась до Заруби, помацала пульс. Заруба висмикнув руку.

– Так і є, – сказала завідуюча. – Хто приніс?

– Що трапилось? – запитав я.

– Знову хтось приніс йому наркотик.

– Як, сюди?

– Уявіть собі. Устежити важко. Ходять до туалету, вікно відчиняється. На мотузці втягує сірникову коробку, а там шприц і все інше. Весь курс нанівець.

– Та хто ж приносить? – Мені це видавалося неймовірним.

– Знаходяться доброзичливці. Приятелі його. Знаєте, вони отримують садистську насолоду, якщо їм вдається ще когось посадити “на голку”. Гаразд, ви з ним тут поговоріть, а я навідаюсь до першої палати. – Завідуюча підійшла до мене, шепнула на вухо: – Ви з ним зараз обережніше. Санітар побуде поруч.

– Ну, що, Петре, поговоримо? – я присів на стілець біля Зарубиного ліжка.

– Уколотися дай, тоді поговоримо. Бачиш, мучиться людина.

– Я таким не займаюся.

– Дістань! Принеси!

– А в кого взяти? В кого ти брав, скажи?

– І тобі показати? – Заруба згорнув три пальці. – На! Сам робив.

– З макової соломки?

– З неї.

– По селах вишукував? – допитувався я.

– По селах… – Заруба скривився від болю: наставало наркотичне похмілля.

– Аз ким їздив?

Заруба зобразив посмішку, схожу на гримасу.

– Ти мент? Я одразу здогадався… За дурня мене маєш… Чого схотів. А в кого я потім дістану? Хи-и-трий мент…

Заруба раптом підвівся і з несподіваною силою схопив мене за горло:

– Дай уколотися!.. Задавлю, суко!..

Санітар поспішив мені на допомогу, і за хвилину Заруба шалено смикався на ліжку, сповитий простирадлом.