Текст книги "Нетопир"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 19 страниц)

– А Ендрю?

– Ендрю народився до війни. В ті роки власті намагалися «оберігати» нас, як якихось вимираючих тварин. Тому нас, наприклад, обмежували в правах на володіння землею або здобуття роботи. Але найбільша дикість полягала в тому, що власті могли забирати в матерів їхніх дітей, якщо існувала підозра, що батько – не абориген. Нехай у мене не найприємніші спогади про батьків, але в Ендрю нема й таких. Він своїх батьків ніколи не бачив. Немовлям його забрали і відвезли до притулку. Все, що йому відомо про матір, – те, що незабаром її знайшли мертвою на автобусній зупинці в Бенкстауні, за п’ять миль на північ від притулку. Ніхто не знав, ані як вона туди потрапила, ані від чого померла. Ім’я білого батька Ендрю йому не говорили, та він і сам не цікавився.

Харрі постарався укласти все це в голові.

– І це було законно? А як же ООН і Декларація прав людини?

– З цим стали рахуватися вже після війни. До того ж у такої політики були шляхетні цілі: оберігати культуру, не дати їй зникнути.

– А що стало з Ендрю потім?

– У школі помітили його таланти і відправили хлопця до приватної школи в Англії.

– Я думав, в Австралії геть усі поборники рівноправ’я і дітей не відряджають до приватних шкіл.

– Усе влаштувала і сплатила держава. Хотіли, щоб випадок Ендрю став світлою плямою в усій цій історії людських трагедій і болю. Коли він повернувся, то вступив до Сіднейського університету. Ось тоді він і закусив вудила. Став жорстоким, оцінки зіпсувалися. Я так зрозумів, у цей час він пережив нещасливе кохання: біла дівчина кинула його, бо її батьки були проти. Але Ендрю про це ніколи особливо не розводився. Так чи інакше, в його житті настала чорна смуга. І вона могла ніколи не закінчитися. Ще в Англії він навчився боксувати. Говорив, лише це допомогло йому вижити в школі-інтернаті. В університеті він знову зайнявся боксом, і коли йому запропонували вступити в команду Чайверса, він без жалю залишив навчання і Сідней.

– Я тут бачив, як він боксує, – сказав Харрі. – Навиків він ще не втратив.

– Бокс був для нього всього лише захопленням, і Ендрю хотів повернутися в університет, але успішним боксером уже зацікавилися газети, і він залишився в команді Чайверса. Коли він пройшов до фіналу чемпіонату Австралії, на нього навіть приїздили поглянути вербувальники боксерів з Америки. Але напередодні фіналу дещо трапилося. Це сталося у ресторані в Мельбурні. Хтось порадив Ендрю переспати з дівчиною іншого фіналіста, на ім’я Кемпбелл. З ним була дівчина-красуня з Північного Сіднея – згодом «Міс Південний Уельс». На кухні сталася бійка, в якій постраждали Ендрю, тренер Кемпбелла, вербувальник із США і ще один хлопець.

Коли Ендрю знайшли, він лежав головою в раковині. У нього була розсічена губа, порізаний лоб і вивихнутий зап’ясток. Про це ніде не повідомляли, але поповзли чутки, що Ендрю чіплявся до дівчини Кемпбелла. Ендрю відмовився від участі у фіналі, а потім його кар’єра пішла на спад. Звичайно, він ще іноді успішно виступав на рингу, але інтерес у газетярів пропав, а вербувальники більше не з’являлися.

Потім він перестав виїжджати в турне. Говорили, що він ударився в горілку, а після турне по західному узбережжю його попросили піти з команди Чайверса – очевидно, за те, що він надто грубо повівся з двома новачками. Потім Ендрю зник. Неясно, чим він займався, але років зо два він роз’їжджав по Австралії без якоїсь певної мети. Потім знову вступив до університету.

– Більше він не боксував? – запитав Харрі.

– Ні, – відповів Тувумба.

– А що було далі?

– Ну-у, – Тувумба жестом попросив принести йому рахунок. – Цього разу в Ендрю було більше бажання вчитися, тому й результати спочатку були кращі. Але втрутилися сімдесяті: рух хіпі, вечірки, вільне кохання, може, іноді й наркотики. Наркотики не допомагають досягти чогось у житті. Тому іспити він складав абияк.

Харрі посміхнувся про себе.

– Та одного дня Ендрю прокинувся, побачив себе у дзеркалі і вжахнувся. З глибокого похмілля, під оком – синець, що не знати звідки взявся, уже за тридцять, а нормальної освіти так і не здобув, плюс до всього – з’являлася залежність від певних хімічних речовин. За спиною – зруйнована кар’єра боксера, а попереду, м’яко кажучи, неясне майбутнє. Що ще залишається робити? Лише йти до поліцейської академії.

Харрі розреготався.

– Це все слова самого Ендрю, – сказав Тувумба. – Незважаючи на особисту справу і вік, його прийняли. Можливо, тому, що властям потрібно було більше аборигенів у поліції. Тож Ендрю постригся, вийняв сережку з вуха і зав’язав з наркотиками. Решту ти знаєш. Звичайно, кар’єрні перспективи так собі, але він все одно вважається одним з кращих сищиків сіднейської поліції.

– Це теж його слова?

– Авжеж, – розсміявся Тувумба.

Гей-шоу в барі добігало кінця під переможні звуки пісні «Y.М.С.А.» у виконанні групи «Віллідж Піпл».

– Багато ж ти знаєш про Ендрю, – зауважив Харрі.

– Він замінив мені батька, – відповів Тувумба. – Коли я їхав у Сідней, то просто хотів одірватися від домівки. Ендрю буквально підібрав мене на вулиці, як і кількох інших хлопчаків. Почав нас тренувати, допоміг вступити до університету.

– Та ну! Ще один боксер з університетською освітою?

– Англійська й історія. Колись я вчитиму моїх одноплемінників, – гордо і впевнено сказав Тувумба.

– А поки б’єшся з п’яними моряками і сільськими силачами?

Тувумба посміхнувся.

– На цьому світі для будь-якого починання потрібний стартовий капітал. Я не створюю собі ілюзій – учителі багато не заробляють. Але я боксую не тільки з аматорами – цього року подав заявку на чемпіонат Австралії.

– Щоб здобути титул, який не дістався Ендрю?

Тувумба підняв келих.

– Можливо.

Шоу закінчилося, бар почав порожніти. Бірґіта сказала, що має сюрприз для Харрі, і він чекав, коли бар нарешті зачинять.

Тувумба все не йшов. Він уже давно розплатився і тепер просто вертів у руках келих. Харрі раптом здалося, що Тувумбі щось потрібно, що він прийшов сюди не просто розповісти давню історію.

– Як там ваша справа, Харрі? Посувається?

– Не знаю, – чесно відповів Харрі. – Іноді здається, що нічого не видно, бо шукаєш з біноклем те, що у тебе під носом.

– Або дивишся не в тому напрямі.

Харрі поглянув на нього і допив свій сік.

– Мені час, Харрі. Але напослідок я розповім тобі історію, яка, можливо, заповнить прогалини у твоїх знаннях про нашу культуру. Ти чув про чорну змію?

Харрі кивнув. Він десь читав, що, перш ніж їхати до Австралії, потрібно привчити себе до отрути чорної змії – не дуже великої, але дуже отруйної.

– Це все правильно. Але якщо вірити легенді, так було не завжди. Давним-давно, у казкові часи, у чорної змії не було отрути. А от ящірка ігуана була отруйною, до того ж набагато більше, ніж зараз. Вона поїдала людей і тварин, і одного дня Кенгуру скликав усіх звірів на раду, щоб вирішити, як зупинити ненаситного вбивцю Мунґунґалі – вождя всіх ігуан. І зробити це зголосилася Оуюбулуй, безстрашна чорна змійка.

Тувумба сидів, трохи відхилившись на спинку стільця, і говорив тихо і спокійно, не зводячи очей з Харрі.

– Решта звірів посміялися з неї і сказали, що для того, щоб перемогти Мунґунґалі, потрібний хто-небудь більший і сильніший.

«Почекайте, ось побачите», – з цими словами Оуюбулуй поповзла в лігво вождя ігуан. Привітавши величезне чудовисько, вона сказала, що вона всього лише маленька і несмачна змійка, яка шукає, де б сховатися від злих і недобрих звірів.

«Головне – не заважай мені, бо сама пошкодуєш», – відповів Мунґунґалі і більше не звертав на неї уваги.

На ранок Мунґунґалі вирушив на полювання, а Оуюбулуй тихо поповзла за ним. Біля багаття сидів мандрівник. Він і оком не змигнув, як Мунґунґалі стрибнув на нього й одним ударом пробив йому голову. Потім вождь ігуан закинув здобич на спину і потягнув у лігво. У лігві він відклав мішок з отрутою набік і почав жерти свіжу чоловічину. Блискавкою кинулася Оуюбулуй до мішка, схопила його і зникла в кущах. Мунґунґалі погнався за нею, але не зміг знайти маленької змії. Коли Оуюбулуй повернулася, звірі як і раніше сиділи і радилися.

«Дивіться!» – гукнула чорна змія і широко розкрила пащу, аби всім було видно мішок з отрутою. Звірі, скупчившись довкола, почали дякувати їй за те, що вона врятувала їх від Мунґунґалі. Коли всі розійшлися, до Оуюбулуй підійшов Кенгуру і сказав, що потрібно викинути отруту в річку, щоб усім у майбутньому жилося спокійно. У відповідь Оуюбулуй укусила Кенгуру, і той, паралізований, упав на землю.

«Ви завжди ставилися до мене зневажливо, тепер моя черга, – сказала Оуюбулуй помираючому Кенгуру. – Поки у мене є ця отрута, ви до мене не підійдете. Інші звірі не знатимуть, що я залишила отруту собі. Хай думають, що я, Оуюбулуй, – їхня рятівниця і захисниця, а я спокійно мститиму вам, одному за одним». – Потім вона скинула Кенгуру в річку, і той потонув. А чорна змія поповзла в кущі. І досі сидить там. У кущах.

Тувумба перекинув у рот вже порожній келих і підвівся.

– Уже пізно.

Харрі теж підвівся.

– Спасибі за історію, Тувумбо. Я незабаром їду, так що, коли ми більше не побачимося, – успіхів на чемпіонаті. І в житті.

Тувумба до болю стиснув простягнуту руку. Харрі подумав, що так нічого й не навчився.

– Сподіваюся, ти розберешся з біноклем, – сказав Тувумба.

І лише коли він уже пішов, Харрі зрозумів значення його слів.

10
Морський жах, містер Бін і знову пацієнт

Сторож дав Бірґіті ліхтарик:

– Раптом що, Бірґіто, ти знаєш, де я. Дивися, щоб вас там ніхто не з’їв, – і він із сміхом повернувся до своєї комірки.

Бірґіта і Харрі увійшли в пітьму лабіринтів величезного Сіднейського акваріума. Була вже майже друга година ночі, і сторож Бен замкнув вхідні двері.

Коли Харрі мав необачність запитати старого сторожа, чому гасять усе світло, той вибухнув довгою тирадою:

– Ну, по-перше, економимо електрику. Тільки це не головне. Головне – ми даємо рибам зрозуміти, що зараз ніч. Але це тепер. Раніше ми просто повертали рубильник – уявляєш, який шок переживали риби, коли навколо відразу ставало темно. Акваріум буквально гудів од німого крику сотень риб, які у сліпій паніці намагалися сховатись або просто мерщій звідси втекти.

Бен театрально стишив голос і прокреслив долонями в повітрі зиґзаґ, зображуючи риб.

– Кілька хвилин вони плескались і хвилювались. А деякі риби, як-от макрелі, коли ми ось так вирубали світло, просто розбивалися від страху об скло. Тому ми почали гасити світло поступово, як воно буває в природі. І риба стала реагувати краще. За світлом тіло відчуває, коли день, а коли ніч. І особисто я думаю, що рибам, щоб уникнути стресу, потрібний природний добовий ритм. У них, як і у нас, є біологічний годинник, і жартувати з цим не треба. Ось, наприклад, у Тасманії дехто, хто розводить баррамунді, восени дають рибам більше світла, щоб ті, дурненькі, думали, що ще літо, і довше метали ікру.

– Бена лише запитай – потім його не зупиниш, – пояснила Бірґіта. – Але зі своїми рибами він розмовляє охочіше, ніж з людьми.

Два роки поспіль Бірґіта підробляла тут влітку і дуже подружилася з Беном, який стверджував, ніби працює в акваріумі з дня його заснування.

– Вночі тут так спокійно, – сказала Бірґіта. – Так тихо. Глянь!

Вона навела ліхтарик на скляну стіну, за якою зі свого укриття випірнула рудувато-жовта мурена і вищирила дрібні гострі зубки. Потім ліхтарик висвітив двох плямистих скатів, які, ніби у сповільненій зйомці, пливли за зеленим склом.

– Краса, правда? – з блиском в очах прошепотіла Бірґіта. – Як балет без музики.

Харрі здалося, ніби він йде по дортуару. Не було чути нічого, крім їхніх кроків і рівномірного тихого булькання акваріумів.

Бірґіта зупинилася біля однієї із скляних стін.

– А тут у нас живе saltie[55]55
  Солоний (англ.).


[Закрыть] Матильда з Квінсленда. – У світлі ліхтарика з’явилося сухе дерево, що лежало в штучному руслі річки. У загаті поруч плавала колода.

– А що таке «saltie»? – Харрі спробував відшукати поглядом яку-небудь живу істоту.

Колода розплющила зелені блискучі очі.

– Це крокодил, який живе в солоній воді. На відміну від freshie,[56]56
  Прісний (англ.).


[Закрыть] який живиться головним чином рибою і якого не варто побоюватись.

– A saltie?

– А от його побоюватися варто. Багато так званих небезпечних хижаків нападають на людей, лише коли відчувають загрозу або бачать, що ти вторгаєшся на їхню територію. A saltie – проста, нелукава душа. Йому просто потрібне твоє тіло. На північних болотах Австралії крокодили щороку вбивають по кілька людей.

Харрі припав до скла.

– А це не викликає… е-е… антипатії? Подекуди в Індії винищили тигрів, бо ті жерли маленьких дітей. А цих людожерів чому не знищили?

– В Австралії до крокодилів ставлення, як до автокатастроф. Ну майже. Якщо ти проклав дорогу, будь готовий, що хтось на ній загине, хіба ж не так? І з крокодилами те ж саме. Вони просто їдять людей.

Харрі пересмикнуло. Матильда знову заплющила очі – так самісінько, як і на «порші» ховаються фари. І найменші жмури на воді не виказували двох тонн м’язів, зубів і злості, прихованих у цій колоді.

– Ходім далі, – запропонував Харрі.

– А ось і містер Бін, – ліхтарик Бірґіти вказав на пласку буру рибину. – Вайло-скат – так ми в барі називаємо Алекса, того, якого Інґер прозвала містером Біном.

– А чому «скат»?

– Не знаю. Коли я влаштувалася на роботу, його так уже називали.

– Мгу, ну й кличка. Ця риба полюбляє лежати на дні?

– Так, і тому, коли ти купаєшся, треба бути обережнішим. Він дуже отруйний і випускає отруту, як тільки на нього наступиш.

Крученими сходами вони спустилися до резервуарів.

– Узагалі резервуари – не зовсім акваріуми. Це просто відгороджений шматок затоки Порт-Джексон, – сказала Бірґіта.

Із стелі зеленуватими хвилями струміло тьмяне світло. Хвилясті смужки ковзали по обличчю й тілу Бірґіти, і Харрі здавалося, що вони стоять під світляною кулею на дискотеці. Бірґіта спрямувала ліхтарик угору – і лише тут Харрі зрозумів, що вода скрізь. Вони просто в скляному тунелі в морі, а світло йде зовні, фільтруючись крізь товщу води. Поруч майнула велика тінь, і Харрі здригнувся від несподіванки. Бірґіта тихо засміялася і посвітила ліхтариком на величезного довгохвостого ската, що пропливав мимо.

– Mobulidae,[57]57
  Родина рогачевих скатів (лат.), до якої належить найбільший скат, – манта, або гігантський морський диявол.


[Закрыть] – сказала вона. – Морський диявол.

– Такий величезний! – прошепотів Харрі.

Весь скат був однією великою хвилею, і Харрі від його вигляду почало хилити в сон. Скат повернувся, махнув на прощання хвостом і чорною примарою зник у темряві підводного світу.

Вони всілися просто долі, Бірґіта дістала з рюкзака ковдру, два келихи, стеаринову свічку і пляшку червоного вина без етикетки. Дарунок від друга з виноробні в Хантер-Веллі, пояснила вона, витягуючи корок. Потім вони лежали поруч на ковдрі і дивились у воду над головою.

Здавалося, світ вивернули догори сподом. У морі, як у небі, пурхали риби всіх кольорів веселки та інші химерні істоти, що ніби вирвалися з чиєїсь фантазії. Просто над ними, перебираючи тонкими тремтливими плавниками, завмерла блискуча синя риба з округлою здивованою мордою.

– Хіба не прекрасно без поспіху спостерігати їхнє життя? – шепнула Бірґіта. – Відчуваєш, як вони зупиняють час? – Вона поклала Харрі на горло холодну долоню. – Відчуваєш, як перестає битися твоє серце?

Харрі проковтнув слину.

– Я б не проти, аби час уповільнився. Зараз, – сказав він. – На кілька днів.

Бірґіта стисла його горло:

– Не говори про це.

– Іноді я думаю: «А ти не такий вже й дурень, Харрі». Наприклад, я помітив, що Ендрю говорив про аборигенів «вони» – завжди в третій особі. Отже багато що про нього я знав і до того, як Тувумба розповів мені подробиці його життя. Я майже напевно знав, що Ендрю виріс не серед «своїх», що він не належить якомусь місцю, а розглядає речі ніби збоку. Як ми зараз – лежимо і дивимося на світ, самі не беручи в ньому участі. А після розмови з Тувумбою я зрозумів ще, що від природи Ендрю не було дано гордості за свій народ. І він намагається сам її створити. Спочатку я вирішив, ніби йому соромно за своїх братів, а тепер зрозумів – соромно йому за самого себе.

Бірґіта щось буркнула. Харрі вів далі:

– Іноді я думаю, що щось знаю. А наступної миті знову виявляюся викинутим у гігантську плутанину. Я не люблю плутатися, просто не терплю. Тому краще б я або взагалі не помічав деталей, або ж умів складати їх в осмислену картину.

Він повернувся до Бірґіти й уткнувся в її волосся.

– Шкода, що Бог дає людині так багато сприймати і так мало розуміти. – Він постарався вловити знайомий запах її волосся, але, мабуть, уже забув його.

– І що ж ти бачиш? – запитала вона.

– Що всі намагаються мені на щось указати.

– На що ж?

– Не розумію. Знаєш, як жінки – розповідають історії, які насправді про щось інше. І ясно ж, що читати треба між рядків. А я не вмію. Чому ви, жінки, не говорите просто і прямо? Ви переоцінюєте можливості чоловіків!

– Тепер я винна? – розсміялася Бірґіта і вдарила його.

Перекоти відлуння рознеслися підводним тунелем.

– Тсс, не розбуди Морського жаха, – сказав Харрі.

Бірґіта не відразу звернула увагу на те, що Харрі навіть не торкнувся вина.

– Але ж келишок не завадить? – здивувалась вона.

– Ні, – відповів Харрі. – Завадить. – Він з посмішкою пригорнув її до себе. – Але не будемо про це.

Він поцілував її, і Бірґіта затамувала віддих, ніби цього поцілунку чекала все життя.

Харрі прокинувся і здригнувся. Свічка догоріла, було темно, як у безодні. Він не знав, звідки раніше струміло зеленувате світло – від місяця чи від міських вогнів, – але тепер не було і його. Та Харрі пойняло якесь дивне відчуття. Він намацав поряд з Бірґітою ліхтарик і увімкнув його. Бірґіта лежала, загорнувшись у свою половину вовняної ковдри, роздягнена і задоволена. Харрі спрямував світло на скляну стіну.

Спочатку він подумав, що бачить власне віддзеркалення, але коли очі звиклися, серце Харрі шалено закалатало і завмерло. На нього холодними, безжиттєвими очима дивився Морський жах. Харрі видихнув, і його дихання застигло на склі перед блідою і мокрою примарою потопельника, такою великою, що здавалося, він заповнює собою все. Зуби ніби намалювала дитина: нерівна лінія абияк понатиканих хижих білих трикутних іклів.

Потім він повільно поплив нагору, але очі його були прикуті до Харрі ненавистю. І цьому мертвому білому тілу не було кінця.

– То завтра ти їдеш?

– Так точно. – Харрі тримав у руках чашку кави і не знав, що з нею робити.

Маккормак підвівся з-за столу і почав походжати перед вікном.

– Так ти вважаєш, до розгадки недалеко? Гадаєш, тут орудує психопат, безликий убивця, який убиває, підкоряючись раптовому пориву, і не залишає слідів? І нам просто треба чекати, коли він іншим разом зволить припуститися помилки?

– Я цього не говорив, сер. Я просто вважаю, що більше вам нічим допомогти не зможу. До того ж телефонували з Осло – я потрібний там.

– Чудово, Ховлі. Я передам їм, що тут ти себе виявив добре. Тебе ж там вирішили підвищити по службі?

– Мені поки про це не говорили, сер.

– Натішся безтурботним сіднейським життям перед від’їздом, Ховлі.

– Спочатку перевірю цього Алекса Томароса, сер.

Маккормак стояв біля вікна і дивився на затягнуте хмарами небо задушливого Сіднея.

– Іноді я нудьгую за домівкою, Ховлі. За моїм чудовим островом.

– Перепрошую, сер?

– Я ківі. Ківі, Ховлі. Так тут називають вихідців з Нової Зеландії. Батьки переїхали сюди, коли мені було десять. Люди там добріші. Принаймні, так мені пам’ятається.

– Відчиняємося не скоро! – буркнула сердита жінка з мийним засобом у руці.

– Все нормально, я домовився з містером Томаросом, – відповів Харрі, роздумуючи, чи переконає її норвезьке поліцейське посвідчення. Але воно не знадобилося. Двері відчинилися прямо в нього перед носом.

Від «Олбері» пахло старим пивом і милом, і вдень він здавався набагато меншим.

Алекс Томарос, він же містер Бін, він же вайло-скат, сидів у комірці за баром. Харрі увійшов і назвався.

– Чим можу допомогти, містере Ховлі? – Він говорив швидко і з виразним акцентом – своєю версією мови, як іноземці, які вже деякий час прожили в країні.

– Дякую, що приділили мені ваш дорогоцінний час, містере Томарос. Розумію, у вас тут дуже багато справ, але повірте, я вас надовго не затримаю. Я лише…

– Це добре. Бачте, у мене справді багато справ. Кошторис, знаєте…

– Розумію. У вашій заяві говориться, що увечері, коли пропала Інґер Холтер, ви сиділи і підраховували виручку. З вами хто-небудь був?

– Якби ви читали мою заяву уважніше, то помітили б, що я був сам. Я завжди сам… – «Аякже», – подумав Харрі, дивлячись на нахабне обличчя Алекса Томароса і на його заслинений рот. – …підраховую виручку. Сам-один. Та якби захотів, обкрав би заклад на сто тисяч баксів, і ніхто б нічого не помітив.

– Тобто з технічної точки зору на момент зникнення міс Холтер алібі у вас немає?

Томарос зняв окуляри:

– З технічної точки зору о другій годині ночі я зателефонував матері і сказав, що скоро повернуся додому.

– З технічної точки зору між закриттям бару о першій і вашим дзвінком о другій могло статися багато чого, містере Томарос. Не те аби я вас у чомусь підозрював…

Томарос не моргаючи дивився на нього.

Харрі перегортав чистий блокнот, вдаючи, ніби щось шукає.

– До речі, навіщо ви телефонували матері? Дещо дивно телефонувати о другій годині ночі, щоб передати подібне повідомлення.

– Моя мати просить, щоб я повідомляв її, де знаходжуся. Поліція з нею вже розмовляла, не розумію, навіщо повторювати все спочатку.

– Ви грек, чи не так?

– Я австралієць і прожив тут двадцять років. Мої батьки приїхали з Греції. Але в матері тепер австралійське громадянство. Ще щось? – Він добре тримав себе в руках.

– Ви виявляли в тій або іншій мірі особисту цікавість до Інґер Холтер. Як ви реагували на те, що вона віддає перевагу іншим чоловікам?

Томарос облизнув пересохлі губи і зібрався вже щось сказати, але стримався. Потім кінчик язика показався знову. Як у маленької змії, подумав Харрі. Бідної чорної змії, яку всі зневажають, вважаючи нешкідливою.

– Ми з міс Холтер збиралися повечеряти разом, якщо вас це цікавить. Але я запрошував не лише її. Можете запитати інших. Наприклад, Кетрін і Бірґіту. Я дуже високо ціную гарні стосунки з підлеглими.

– Підлеглими?

– Ну, з технічної точки зору я…

– Директор бару. Гаразд, директоре, а як вам сподобалося, коли сюди прийшов її хлопець?

Окуляри Томароса запітніли.

– В Інґер були гарні стосунки з багатьма відвідувачами, тож я не знаю, з ким із них вона зустрічалася. Так у неї був хлопець? Молодчина…

Навіть недосвідчений психолог розгледів би невмілу гру Томароса.

– Тобто вам невідомо, з ким вона була в особливо дружніх стосунках, Томаросе?

Той знизав плечима:

– По-перше, з клоуном, але в нього інші інтереси.

– З клоуном?

– Отто Рехтнаґель, постійний гість. Вона давала йому їжу для…

– …для собаки! – вигукнув Харрі.

Томарос підстрибнув у кріслі. Харрі схопився і стукнув кулаком по долоні.

– Он воно що! Вчора Отто в барі отримав мішок. Там були об’їдки для собаки! Тепер я пригадую: у нього ж є собака. Того вечора, коли Інґер збиралася додому, вона сказала Бірґіті, що бере об’їдки для собаки. І ми весь час думали, що це собака господаря будинку. Але його тасманійський диявол – вегетаріанець. Ви знаєте, що це були за об’їдки? Ви знаєте, де живе Рехтнаґель?

– Боже, та звідки ж мені знати? – одночасно здивувався і злякався Томарос.

Він прихилив крісло до книжкової шафи.

– Добре. Слухайте, нікому не кажіть про нашу розмову. Навіть власній мамі. Інакше я повернуся й відірву вам голову. Зрозуміло, містере Бі… містере Томарос?

Алекс Томарос тільки кивнув.

– А тепер мені потрібно від вас зателефонувати.

Вентилятор знову скімлив, але ніхто в кімнаті не звертав уваги на це. Всі дивилися на поставлений Юном слайд: карту Австралії з нанесеними на неї маленькими червоними крапками і датами.

– Ось місця і дати вбивств і зґвалтувань, за якими напевно стоїть той, кого ми шукаємо, – говорив Юн. – Раніше ми намагалися виявити яку-небудь просторово-часову закономірність, але безуспішно. Тепер, здається, Харрі щось відкопав.

Юн наклав на перший слайд другий, із синіми крапками, які практично цілком збігалися з червоними.

– Що це? – нетерпляче запитав Водкінс.

– Це взято із списку маршрутів «Пересувного австралійського парку розваг» і показує, де він перебував у певні числа.

Якщо не брати до уваги стогонів вентилятора, у приміщенні стало зовсім тихо.

– О Боже, та він у нас в руках! – видихнув Леб’є.

– Можливість звичайного збігу – приблизно один до чотирьох мільйонів, – посміхнувся Юн.

– Чекайте-чекайте, а кого конкретно ми шукаємо? – втрутився Водкінс.

– Ми шукаємо цього чоловіка. – Юн уставив третій слайд. Бліде, трохи плюскле обличчя, обережна посмішка і пара сумних очей. – Харрі розповість про нього детальніше.

Харрі звівся.

– Це Отто Рехтнаґель, професійний клоун, 42 роки, останні десять років гастролював з «Пересувним австралійським парком розваг». Поза гастролями живе сам у Сіднеї, дає в місті власні вистави. Особиста справа чиста. За статевими правопорушеннями не притягувався. Відомий як добрий і спокійний, трохи ексцентричний хлопець. Важливо те, що він знав убиту, був завсідником у барі, де вона працювала. Їх зв’язували теплі, дружні стосунки. Очевидно, в ніч убивства Інґер Холтер йшла додому до Отто Рехтнаґеля. З їжою для його собаки.

– Їжою для собаки? – розсміявся Леб’є. – О пів на другу ночі? Отже, у нашого клоуна теж бували завсідники.

– Ось що бентежить, – сказав Харрі. – Отто Рехтнаґель з десяти років створював собі імідж стовідсоткового гомосексуаліста.

Кімнатою прокотилися смішки і бурмотіння.

– Що ж, по-твоєму, такий педераст міг убити сім жінок і в шість разів більше зґвалтувати? – із зітханням протягнув Водкінс.

У кімнаті з’явився Маккормак. Про тему зборів його сповістили заздалегідь.

– Якщо ти все життя був благополучним педерастом і всі твої друзі такі самі, то зрозуміло, як стає не по собі, коли помічаєш, що тобі подобаються дівахи. Дідько, адже ми живемо в Сіднеї, єдиному місті, де на людей з нормальною орієнтацією дивляться косо.

В його гомеричному реготі потонуло хихикання Юна, очі якого перетворилися на дві ледь помітні щілинки.

Але Водкінс, незважаючи на вибух веселощів, намагався не відхилятися від теми:

– І все-таки дещо тут не сходиться, – почухав він потилицю. – Діяти так холодно і розважливо, а потім учинити так необережно: запросити жертву до себе додому… У сенсі, він же не знав, що Інґер нікому нічого не скаже. Інакше всі сліди вказували б на нього. До того ж інших жінок він начебто вибирав навздогад. Навіщо зраджувати схемі, нападаючи на когось із знайомих?

– Усе, що ми знаємо, – це те, що в цього гада немає жодної схеми. – Леб’є подихав на одну зі своїх каблучок. – Навпаки, здається, він любить зміни. Не рахуючи того, що жертва має бути блондинкою, – він протер каблучку рукавом, – і має бути задушена.

– Один до чотирьох мільйонів, – повторив Юн.

Водкінс зітхнув:

– Гаразд, здаюся. Можливо, наші молитви були почуті і він зробив цю помилку.

– Що тепер? – запитав Маккормак.

Слово взяв Харрі:

– Зараз Отто Рехтнаґель, швидше за все, не вдома. Увечері у нього на Бонді-Біч прем’єра з цирковою трупою. Пропоную на неї сходити, а затримати відразу після вистави.

– Та наш норвезький колега любить драматичні ефекти, – сказав Маккормак.

– Якщо відмінити виставу, преса відразу рознюхає, в чому річ, сер.

Маккормак повільно кивнув:

– Водкінсе?

– Я – за, сер.

– Чудово. Приведіть його сюди, хлопці.

Ендрю натягнув ковдру аж до підборіддя, і здавалося, він уже лежить на катафалку. На опухлому обличчі вигравали цікаві барви. Обличчя спробувало посміхнутись Харрі, але скривилося від болю.

– Невже тобі так боляче посміхатися? – запитав Харрі.

– Мені все робити боляче. Навіть думати – і то боляче, – сердито відповів Ендрю.

Поруч на нічному столику стояв букет квітів.

– Від таємної залицяльниці?

– Можна сказати і так. Від Отто. А завтра прийде Тувумба. А сьогодні ось – ти. Приємно думати, що тебе люблять.

– Я теж дещо тобі приніс. Поки ніхто не бачить. – Харрі простягнув величезну, майже чорну сигару.

– A, maduro. Зрозуміло, Від мого любого норвезького amarillo. – Ендрю посміхнувся й обережно засміявся.

– Як довго ми з тобою знайомі, Ендрю?

Ендрю погладив сигару, мов котеня.

– Кілька днів, друже. Скоро, дивись, побратаємося.

– А скільки тобі треба часу, аби як слід пізнати людину?

– Як слід пізнати? – Ендрю зачаровано понюхав сигару. – Ну, Харрі, найбільш утоптані стежки в цьому темному і дрімучому лісі знаходиш майже відразу. У когось ці доріжки прямі, доглянуті, з освітленням і дороговказами. Здається, вони ладні розповісти тобі все. Але саме тоді потрібно матися на бачності. Тому що лісові звірі не живуть на освітлених дорогах. Вони живуть у нетрях і заростях.

– І багато потрібно часу, щоб це вивчити?

– Залежить від тебе. І від лісу. Інколи ліс трапляється темніший від звичайного.

– А твій ліс? – запитав Харрі.

Ендрю заховав сигару в шухляду столу.

– Темний. Як maduro. – Він поглянув на Харрі. – Але ти, звичайно, знаєш, що…

– Так. Один твій друг розповів мені дещо про Ендрю Кенсинґтона.

– Тоді ти розумієш, про що я. Як не потрапити на добре освітлену дорогу. Але в тебе теж є кілька темних плям. Напевно, пояснювати тобі ні до чого?

– Що саме?

– Скажімо, я знаю одну людину, яка, наприклад, кинула пити.

– Всі знають таких, – пробурмотів Харрі.

– Кожен залишає за собою слід, адже так? Прожите життя – це книга, яку просто треба вміти читати.

– А ти вмієш?

Ендрю поклав свою величезну руку йому на плече. «Він став жвавіший», – подумав Харрі.

– Гарний ти хлопець, Харрі. Мій друг. Думаю, ти все розумієш, так що не шукай там, де не знайдеш. Я всього лише один з мільйонів самотніх душ, що намагаються жити на землі. Іноді у мене навіть виходить зробити щось гарне. От і все. Я не так багато важу, Харрі. Не шукай у мені – це марно. Та врешті-решт і нецікаво.

– Чому?

– Коли сам не знаєш свого лісу, іншим краще туди й не ходити. Дуже просто спіткнутись і впасти.

Харрі кивнув і поглянув на квіти у вазі:

– Ти віриш у випадковості?

– Так, – відповів Ендрю. – Життя – це ланцюжок суцільних випадковостей. Коли ти, наприклад, купуєш лотерейний квиток номер 822531, шанс, що випаде саме він, – один до мільйона.

Харрі знову кивнув.

– Що мені не подобається – так це те, що він мені випадав надто багато разів поспіль.

– Невже? – Ендрю заледве сів на ліжку. – Ну ж бо, розкажи.

– По-перше, коли я приїхав у Сідней, ти, хоча і не повинен був розслідувати цю справу, наполіг на тому, щоб тобі її дали і направили працювати зі мною, іноземцем. Питання виникли вже тоді. Потім, під приводом згаяти час, ти ведеш мене до цирку і знайомиш зі своїм другом. З чотирьох мільйонів жителів Сіднея з цим конкретним хлопцем я познайомився в перший же день. Одна людина! Чотири мільйони до одного. Потім цей хлопець з’являється знову, і ми навіть закладаємося на 100 доларів щодо одного особистого питання. Але вся річ у тім, що він з’являється в тому барі, де працює Інґер Холтер, і виявляється її знайомим! Знову чотири мільйони до одного. І поки я кружляю навколо очевидного вбивці, а саме – Еванса Вайта, раптом з’являєшся ти зі своїм джерелом, який – один з 18 мільйонів на континенті – бачив Вайта, випадково опинившись саме в Німбіні і саме у вечір убивства!