Текст книги "Нетопир"
Автор книги: Ю Несбьо
Жанры:
Полицейские детективы
,сообщить о нарушении
Текущая страница: 17 (всего у книги 19 страниц)
– Смертельну суміш.
– Можна сказати й так.
– Чому ти був упевнений, що він його візьме? Він же знав, що ти вбивця.
– Він не знав, що я знав, що він знає. Розумієш, Харрі? Він не знав, що Отто видав себе. До того ж під час ломки наркоман починає ризикувати. Наприклад, довірити тому, хто, як він гадає, вважає його батьком. Та що тепер про це говорити. Він утік з лікарні і стояв унизу.
– І ти вирішив його впустити?
– Знаєш, як може працювати людський мозок, Харрі? Тобі відомо, що довгі, заплутані сни, які, як нам здається, тривають усю ніч, насправді проносяться в мозку за кілька секунд із фантастичною швидкістю. Приблизно так само мені в голову зайшов новий план: обставити все так, ніби за всім стоїть Ендрю Кенсинґтон. Присягаюся, до цього мені таке й на думку не спадало! Я натиснув на кнопку і відчинив йому, потім почекав, доки він підніметься, а сам сховався за дверима з хусткою.
– З ацетиловим ефіром.
– …потім я прив’язав Ендрю до стільця, дістав наркоту і той героїн, що був у мене з собою, уколов йому, щоб він посидів спокійно до мого повернення з театру. Вертаючись назад, я дістав ще героїну і влаштував для нас з Ендрю справжнє свято. Так, ми чудово повеселилися, а коли я пішов, він повісився на люстрі.
Знову тихий сміх. Харрі намагався дихати рівно, спокійно. Так страшно йому ще ніколи не було.
– Що ти мав на увазі, коли казав, що час від часу повинен їх карати?
– Що?
– Ти сказав, що мусиш їх карати.
– А, он ти про що. Як тобі напевно відомо, психопати часто страждають на параною чи інші манії. Моя манія – це те, що я маю помститися за свій народ.
– Ґвалтуючи білих жінок?
– Бездітних білих жінок.
– Бездітних? – здивувався Харрі.
Так от що об’єднувало жертв, от чого вони не помітили в розслідуванні! Не дивно, що у таких молодих жінок не було дітей.
– Звичайно. Невже ти цього не зрозумів? Terra nullius, Харрі! Коли ви прийшли сюди, то вирішили, що раз ми не засіваємо землю, вона нам не потрібна. Ви віднімали в нас нашу землю, ґвалтували її і вбивали на наших очах. – Тувумбі не треба було підвищувати голос – і так було чути кожне слово. – Ваші бездітні жінки – це моя terra nullius, Харрі. Якщо ніхто їх не запліднив, отже, вони нічийні. Я всього лиш керуюся логікою білих і чиню, як вони.
– Але ж ти сам називаєш це манією, Тувумбо! Ти сам розумієш, який ти хворий!
– Звичайно, я хворий. Але мені подобається моя хвороба, Харрі. Вона позбавляє мене від іншої, небезпечної хвороби, від якої організм перестає чинити опір і розкладається. Не применшуй роль маній, Харрі. Вони важливі у будь-якій культурі. Ваша християнська віра, наприклад, відкрито промовляє, як важко вірити, як сумніви терзають навіть найбільш мудрих і праведних священиків. Але ж хіба визнати сумнів не однаково, що припустити: віра людини – її манія, уява, проти якої змагається її розум? Не можна так просто відкидати свої манії, Харрі. Можливо, винагорода чекає по той бік веселки.
Харрі ліг на ліжко. Він намагався не думати про Бірґіту, про те, що в неї немає дітей.
– А як ти дізнавався, що вони бездітні? – почув він свій власний хрипкий голос.
– Я запитував.
– Запитував…
– Деякі говорили, що в них є діти, – гадали, я пожалію їх заради дітей. Я давав їм тридцять секунд, щоб це довести. На мою думку, мати, яка не має при собі фото, де вона знята з дитиною, – це не мати.
Харрі стало не по собі.
– А чому блондинки?
– Ну, не сказати, що це правило. Просто так було менше шансів, що вони належать до мого народу.
Харрі намагався не думати про білосніжну шкіру Бірґіти.
Тувумба тихенько засміявся:
– Розумію, Харрі, тобі багато що хочеться дізнатися, але розмови по мобільнику – дорога розкіш, ну, а в таких ідеалістів, як я, грошей завжди обмаль. Ти знаєш, що робити. І чого не робити.
І він поклав слухавку. Поки вони говорили, кімната поринула в сірі сутінки. З прорізу дверей обережно виповз тарган і зупинився, ніби розвідуючи обстановку. Харрі зіщулився під ковдрою. За вікном розпочав свій пізній концерт птах кукабурра. Кінґз-Крос знову заповнила нічна метушня.
Харрі снилася Кристина. Можливо, минуло всього декілька секунд швидкого сну, а може, й більше, бо перед очима, здавалося, промайнуло півжиття. Кристина, в зеленому халаті Харрі, гладила його по волоссю і просила поїхати з нею. Він запитав куди, але вона вже стояла край прочинених балконних дверей, і дитячі голоси у дворі заглушали її голос. Інколи його так сліпило сонце, що все для нього зникало.
Він підвівся з ліжка, підійшов ближче, щоб почути її відповідь, та вона лунко засміялася і втекла на балкон, скочила на перила і зеленою кулькою злетіла вниз. Повільно кружляючи над дахами, вона кричала: «Приходьте всі! Приходьте всі!» Потім уві сні він бігав по всіх знайомих і запитував, де буде свято. Але ті або не знали, або вже поїхали. Тоді він пішов у Фроґнербад, та йому забракло грошей на вхідний квиток, і довелося перелазити через огорожу.
Опинившись по той бік огорожі, він зрозумів, що сильно подряпався: червона доріжка крові тяглася за ним по траві, щебінці і сходинках вежі. Навколо не було ні душі, Харрі горілиць і почав дивитися в небо, слухаючи, як кров скрапує на край басейну, далеко внизу. А далеко вгорі, біля сонця, він помітив зелену фігурку. Вона кружляла. Він подивився з-під руки й виразно побачив її, прекрасну і майже прозору.
Вночі він прокидався – один раз, від гучного звуку, схожого на постріл. Він лежав і слухав, як іде дощ і гудуть вулиці Кінґз-Крос, а потім знову заснув. І решту ночі весь час бачив уві сні Кристину. Тільки іноді в неї було руде волосся і говорила вона шведською.
20
Комп’ютер, Дамська затока і як на ділі працює мобільний телефон
Дев'ята година.
Леб’є вперся лобом у двері, заплющив очі. Поруч чекали його вказівок двоє поліцейських у чорних бронежилетах зі зброєю напоготів. Позаду на сходах стояли Водкінс, Юн і Харрі.
– Все. – Леб’є обережно витягнув відмичку із замкової шпари.
– І пам’ятайте: якщо квартира порожня – нічого не чіпати! – шепнув Водкінс.
Ставши збоку, Леб’є відчинив двері, і поліцейські увійшли, тримаючи пістолети обома руками.
– Упевнені, що там немає сигналізації? – пошепки запитав Харрі.
– Ми перевірили всі міські охоронні служби – на цю квартиру нічого не зареєстровано, – відповів Водкінс.
– Цитьте! Що це за звук? – нашорошив вуха Юн.
Але інші нічого не почули.
– Ось тобі й годинникова бомба, – сухо сказав Водкінс.
Один з поліцейських з’явився знову:
– Чисто.
Всі полегшено зітхнули. Леб’є спробував увімкнути світло в коридорі, але вимикач не працював.
– Забавно. – Він спробував вимикач і в маленькій, проте чепурній вітальні – безрезультатно. – Пробка, напевно.
– Начхати, – відмахнувся Водкінс. – Для обшуку світла більш ніж достатньо. Харрі, береш кухню. Леб’є – ванну. Юн?
Юн підійшов до письмового столу біля вікна у вітальні, де стояв комп’ютер.
– У мене таке відчуття… – спроквола сказав він. – Леб’є, візьми-но ліхтарик, перевір пробки в коридорі.
Леб’є пішов. Невдовзі в коридорі загорілося світло, а комп’ютер увімкнувся.
– Трясця! – сказав Леб’є, повертаючись до кімнати. – На пробку було намотано дріт. Довелося його зняти. Але я прослідкував, куди він веде, – до дверей.
– Замок же електронний? Пробка була сполучена із замком так, щоб, коли двері відчиняться, вимкнулася електрика. А звук був від комп’ютера, що вимикався. – Юн натиснув на якусь клавішу. – На цій машині стоїть «Rapid resume»,[109]109
«Швидке відновлення» (англ.).
[Закрыть] тож ми зможемо побачити програми, що працювали у момент вимкнення.
На екрані з’явилося синє зображення Землі, з колонок пролунало веселе вітання.
– Я й не подумав! – вигукнув Юн. – Хитрий диявол! Бачите? – Він показав значок на екрані.
– Юне, благаю, давай зараз не гаяти на це час, – сказав Водкінс.
– Сер, дозвольте на секундочку ваш мобільний? – попросив маленький китаєць і, не чекаючи відповіді, вихопив «Нокію» Водкінса. – Який тут домашній номер?
Харрі прочитав уголос напис на телефоні біля комп’ютера, Юн швидко набрав номер. Разом з дзвінком почувся писк у колонках, і значок розвернувся на весь екран.
– Тсс, – сказав Юн.
За кілька секунд почувся короткий гудок, і Юн натиснув на скидання.
Водкінс спохмурнів:
– На Бога, Юне, що ти робиш?
– Боюся, сер, що Тувумба все-таки поставив сигналізацію. І вона спрацювала.
– Поясни! – Чаша терпіння Водкінса почала переповнюватися.
– Бачите, активізувалася програма. Це звичайна програма-автовідповідач, через модем сполучена з телефоном. Перш ніж піти, Тувумба начитує в мікрофон вітання. І коли йому телефонують, спочатку лунає це вітання, а потім – гудок. Після цього можна начитати повідомлення просто на комп’ютер.
– Юне, я знаю, що таке автовідповідач. Що далі?
– Сер, коли я зараз телефонував, ви чули вітання?
– Ні…
– Бо воно не було збережене.
Водкінс нарешті додумався.
– Тобто, коли струму не стало, комп’ютер вимкнувся і запис пропав.
– Саме так, сер. – Інколи у Юна траплялися дивні реакції: зараз, наприклад, він розплився в усмішці. – Це і є сигналізація, сер.
Харрі посміхатися не хотілося:
– Виходить, варто Тувумбі тільки зателефонувати і не почути запис, як він зрозуміє, що хтось у нього побував. І здогадається, що «хтось» – це ми.
У кімнаті стало тихо.
– Він не приїде, не подзвонивши, – сказав Леб’є.
– Чорт, чорт, чорт! – вилаявся Водкінс.
– А подзвонити він може коли завгодно, – додав Харрі. – Треба виграти час. Є пропозиції?
– Ну-у… – на розтяг почав Юн. – Можна поговорити з телефонною компанією, попросити їх заблокувати телефон і залишити повідомлення про помилку.
– А якщо він зателефонує в телефонну компанію?
– Пошкодження кабелю через… е-е, дорожні роботи.
– Підозріло. А якщо він уже подзвонив сусідам? – запитав Леб’є.
– Треба заблокувати номери в усьому районі, – запропонував Харрі. – Це можливо, Водкінсе? Сер?
Водкінс почухав потилицю:
– Буде така каша! Якого…
– Час, сер!
– Дідько! Давай мобільника, Юне. Треба зв’язатися з Маккормаком. Та однаково – надовго ми їх заблокувати не зможемо, Ховлі. Треба обміркувати наступний крок. Дідько! Дідько! Дідько!
Пів на дванадцяту.
– Нічого, – здався Водкінс. – Ні-чо-го!
– Безглуздо було б чекати, що він залишить записку з координатами Бірґіти, – сказав Харрі.
Зі спальні з’явився Леб’є. І похитав головою. Те саме зробив і Юн, обстеживши горище й підвал.
Вони посідали у вітальні.
– Дивне от що, – сказав Харрі. – Якби ми обшукали свої квартири, то хоча б щось, а знайшли. Цікавий лист, заяложений порножурнал, фото давньої коханки, пляму на ковдрі – що-небудь. А цей хлопець – серійний убивця, та ми не виявили тут жодних слідів.
– Ніколи не бачив такої зразкової квартири у холостяка, – зауважив Леб’є.
– Надто зразкової, – докинув Юн. – Навіть підозріло.
– Щось ми проґавили. – Харрі звів погляд до стелі.
– Ми ж усе обшукали, – відповів Водкінс. – Якщо сліди і є, то не тут. Той, хто тут живе, тільки їсть, спить, дивиться телик, ходить у сортир і залишає повідомлення на комп’ютері.
– Правильно! – обірвав його Харрі. – Тувумба-вбивця тут не живе. Тут живе ненормально нормальний хлопець, якому нема чого боятися обшуків. А його інша іпостась? Може, у неї є інше житло: квартира, літній будинок?
– Більше на нього нічого не зареєстровано, – відповів Юн. – Ми перевірили перед тим, як їхати сюди.
Задзвонив мобільний. Говорив Маккормак. Він розмовляв з телефонною компанією. На його аргумент, що йдеться про життя людини, йому заперечили, що раптом сусідам знадобиться викликати «швидку», під питанням теж буде людське життя. Але Маккормаку вдалося, не без допомоги мера, добитися відключення телефонів до сьомої вечора.
– Тепер можна й покурити. – Леб’є дістав довгу цигарку. – Струсити попіл на занавіски й піти, натоптавши в коридорі. Вогнику не буде?
Харрі вивудив з кишені коробку сірників. Потім, уже із сигаретою в зубах, він дивився на коробку. Спершу тупо, а потім – з цікавістю.
– Знаєте, в чому перевага цієї коробки? – запитав Харрі.
Присутні сумлінно похитали головами.
– Написано, що вона водонепроникна. «Для походів у горах і в морі». У кого-небудь з вас є з собою така коробка?
Всі знову заперечливо похитали головою.
– Напевно, їх купують у спеціальних магазинах, і вони дорожчі за звичайні?
Всі знизали плечима.
– В будь-якім разі, я таких раніше не бачив, – сказав Леб’є.
Водкінс узяв коробку.
– Здається, такі є в мого шурина – він у мене моряк.
– А цю мені дав Тувумба, – сказав Харрі. – На похороні.
Пауза. Юн відкашлявся:
– Тут у коридорі висить фотографія яхти, – зітхнув він.
Перша пополудні.
– Щиро дякую, Ліз. – Юн відклав мобільний телефон. – Є! Пристань у затоці Леді-Бей, зареєстрована на Герта ван Хооса.
– Добре, – сказав Водкінс. – Юне, залишаєшся тут з тими двома парубками на випадок, якщо раптом з’явиться Тувумба. А ми з Харрі й Леб’є їдемо негайно.
Машин на Новому Південному шосе було небагато, і новенька «Тойота» Леб’є з радісним гурчанням мчала зі швидкістю сто двадцять кілометрів на годину.
– No backup, Sir?[110]110
Підкріплення не буде, сер? (англ.)
[Закрыть] – поцікавився Леб’є.
– Якщо він там, нас трьох буде достатньо, – відповів Водкінс. – Юн сказав, що зброї на нього не зареєстровано, і в мене таке відчуття, що розмахувати «пушкою» він не буде.
Харрі не стримався:
– Яке відчуття, сер? Чи не те саме, що підказало уломлюватися до нього додому? Чи покласти передавач у сумочку?
– Ховлі, я…
– Просто цікаво, сер. Якщо використовувати ваше відчуття як індикатор, то, судячи з останніх подій, у нього якраз і має виявитися «пушка», як ви сказали. Я не від того…
Харрі зрозумів, що підвищив голос, і зупинився. Не треба, сказав він сам собі. Не зараз, і закінчив речення тихенько:
– Я не проти. Просто можу випадково здірявити його кулями.
Водкінс вирішив не відповідати і, надувшись, відвернувся до вікна. Далі вони їхали мовчки. У дзеркало заднього виду Харрі видно було обережну загадкову посмішку Леб’є.
Пів на другу.
– Леді-Бей-Біч,[111]111
Lady Bay Beach – букв. «пляж Дамської затоки» (англ.).
[Закрыть] – повідомив Леб’є. – Відповідна назва. Пляж номер один для сіднейських голубих.
Припаркуватися вирішили за огорожею пристані. Зеленим схилом спустилися до маленької гавані, пірси якої всуціль були обліплені яхтами. На воротях їх зустрів сонний охоронець у вицвілій синій уніформі. Коли Водкінс показав йому значок, він стрепенувся і з готовністю показав, як пройти до яхти Герта ван Хооса.
– На борту є хто-небудь? – запитав Харрі.
– Не знаю, – відповів охоронець. – Влітку за всіма не встежиш, але, здається, на неї вже днів два ніхто не підіймався.
– А взагалі останніми днями?
– Так, якщо не помиляюся, в суботу ближче до ночі приїжджав містер ван Хоос. Він зазвичай паркується коло самої води. Тієї ж ночі він і поїхав.
– Відтоді на яхті нікого не було? – уточнив Водкінс.
– У мою зміну – ні. Але нас тут, на щастя, багато.
– Він приїжджав сам?
– Здається.
– Що-небудь приносив на яхту?
– Напевно. Не пам’ятаю. Але більшість щось приносять.
– Можете стисло описати містера ван Хооса? – запитав Харрі.
Охоронець почухав потилицю:
– Е ні! Ні, не зможу.
– Чому? – здивувався Водкінс.
Охоронець трохи зніяковів:
– Якщо відверто, для мене всі аборигени на одне обличчя.
Сонце вигравало на клаптику акваторії, але за її межами вже скупчувалися великі й важкі океанські хвилі. Коли вони йшли по пірсу, Харрі відчув свіжість вітру. Яхту він упізнав за назвою «Аделаїда» та реєстраційним номером на борту. Поряд з іншими яхтами «Аделаїда» не була великою, але мала доглянутий вигляд. Юн казав, що обов’язковій реєстрації підлягають тільки моторні яхти, і те, що вони змогли знайти яхту Тувумби, було неабияким везінням. Але у Харрі було передчуття, що на цьому везіння й скінчиться. Серце скажено калатало в грудях на одну думку про те, що на борту може бути Бірґіта.
Жестом Водкінс наказав Леб’є першим зійти на борт. Поки той обережно скрадався по палубі, Харрі тримав пістолет, націливши його на люк каюти. Потім на яхту пішов Водкінс – і відразу ж спіткнувся об якірний канат. Зупинившись, вони прислухалися, але не почули нічого, крім вітру й води, що хлюпала об борт яхти. І каюта, і трюм були замкнуті на висячі замки. Леб’є дістав відмички. За кілька хвилин обидва замки було знято.
Леб’є відчинив люк каюти, і першим туди поліз Харрі. Усередині було темно, Харрі сів навпочіпки, витягнувши поперед себе руки з пістолетом. Обшита червоним деревом каюта була оздоблена просто, але вишукано, в ній не було помітно жодних слідів якихось ексцесів. На столику лежала розгорнута морська карта. Над столиком висів портрет молодого боксера.
– Бірґіто! – покликав Харрі. – Бірґіто!
Водкінс поклав руку йому на плече.
– Тут її немає, – констатував Леб’є після того, як вони обнишпорили всю яхту від носа до корми.
Водкінс стояв високо на кормі.
– Може, вона тут була? – Харрі поглянув на море; вітер подужчав, пінні гребені хвиль стали вищими.
– Хай експерти подивляться, – сказав Водкінс. – На мою думку, в нього просто є ще одне, невідоме нам таємне місце.
– Або… – почав Харрі.
– Тільки не дурій! Він її десь заховав. Треба просто її знайти.
Харрі сів. Вітер куйовдив його волосся. Леб’є спробував закурити ще одну цигарку, але не зміг – вітер постійно задував полум’я.
– Наші дії? – запитав він.
– По-перше, час забиратися з яхти, – відповів Водкінс. – Він може побачити нас, навіть не під’їжджаючи надто близько.
Вони підвелися, задраїли люки, і Водкінс обережно переступив якірний канат, щоб знову не спіткнутися.
Раптом Леб’є зупинився.
– Що таке? – запитав Харрі.
– Гм, – задумливо мовив Леб’є. – Я поганий знавець яхт, але скажіть мені: це нормально?
– Що саме?
– Кидати одночасно і передній, і задній якір?
Вони перезирнулися.
– Допоможи мені, – сказав Харрі, беручись за канат.
Третя година.
Дорогою, приминаючи до землі траву на узбіччі, гуляв вітер. А небом – хмари. Дерева край дороги гіллям відганяли їх геть. Сонце потьмяніло, і морем заметушилися тіні. Рація тріщала через сильні завади.
Хоча Харрі сидів на задньому сидінні, він не помічав бурі, що вирувала довкола. Він бачив тільки слизький зелений канат, який вони витягли з води. Краплі блискучими камінчиками скочувалися вниз, у море, звідки виринув білий силует.
Якось улітку, на канікулах, батько взяв Харрі з собою на риболовлю до фйорду. Тоді Харрі побачив палтуса – такого білого й величезного, що у хлопчика відразу ж зашерхло в роті й затремтіли руки. Коли вони повернулися з уловом додому, мама й бабуся аж руками сплеснули – так здивувалися – і відразу ж заходилися краяти-пластувати холодне скривавлене риб’яче тіло великими блискучими ножами. До кінця літа Харрі згадував величезного палтуса з виряченими очима і ніяк не міг повірити, що той чекав смерті. Наступного Різдва, коли Харрі поклали на тарілку велику порцію холодцю, батько почав з гордістю розповідати, як вони разом зловили великого палтуса в Ісфйорді. «Ми подумали, що на це Різдво годилося б приготувати щось особливе», – сказала мама. Це пахло смертю і лихом, і Харрі пішов геть із-за столу зі сльозами на очах та з відчуттям злої гіркоти в роті.
А зараз Харрі сидів на задньому сидінні автомобіля. Автомобіль мчав, і коли Харрі заплющував очі, то відразу бачив, як у воді по обидва боки від каната розкидала свої червоні щупальця медуза. Наблизившись до поверхні, медуза стала схожа на віяло, ніби намагалася приховати під собою голе біле тіло. Якірний канат обв’язано довкола шиї, а безвільні руки й ноги здалися зовсім чужими.
Та коли її перевернули на спину, Харрі впізнав її. Цей погляд він уже бачив. Тьмяний здивований погляд з останнім тужливим питанням: «Невже це все? Невже ось так все й скінчиться? Невже життя і смерть – така буденна штука?»
– Це вона? – запитав Водкінс.
Харрі похитав головою.
Водкінс повторив запитання. Харрі подивився на її лопатки. Як вони виділяються, якою білою на їх тлі здається лінія купальника.
– Вона обгоріла, – здивовано сказав Харрі. – Вона просила намазати їй кремом спину. Так довіряла мені. І все ж обгоріла.
Водкінс став перед ним і поклав руки йому на плечі.
– Ти не винен, Харрі. Чуєш? Просто… так сталося. Ти не винен.
Помітно смеркло. Кілька разів вітер ударив з такою силою, що високі евкаліпти замахали гіллям, ніби прокинувшись від сну і намагаючись одірватися від землі, як інопланетяни-тріффіди з романів Джона Віндема.
– Ящірки співають, – раптом подав голос Харрі з заднього сидіння. Вперше відтоді, як вони сіли в машину.
Водкінс обернувся, а Леб’є поглянув на нього у дзеркало. Харрі голосно відкашлявся:
– Ендрю якось розповідав мені, що ящірки й люди племені ящірок могли своїм співом викликати дощ або бурю. Він сказав, що Потоп викликало плем’я ящірок: вони співали і до крові краяли себе кременевими ножами, щоб утопити качкодзьоба. – Він мляво посміхнувся. – Майже всі качкодзьоби загинули. Але деякі вижили. Знаєте як? Вони навчилися дихати під водою.
На лобовому склі затремтіли перші великі краплі дощу.
– У нас мало часу, – вів далі Харрі. – Тувумба скоро здогадається, що ми його шукаємо, і тоді розчиниться, як миша в полі. Весь наш зв’язок з ним – через мене, і ви сидите й думаєте, чи зможу я з цим упоратися. Ну як вам сказати? Мені здається, я кохав ту дівчину.
Водкінс спохмурнів. Леб’є повільно кивнув.
– Але я навчуся дихати під водою, – пообіцяв Харрі.
На годиннику було пів на четверту, і ніхто в кімнаті не звертав уваги на стогони вентилятора.
– Отже, ми знаємо, кого ми шукаємо, – сказав Харрі. – Знаємо, що він думає, ніби ми не знаємо. Напевно, він думає, що зараз я шукаю докази проти Еванса Вайта. Але, боюся, це лише тимчасово. Довго тримати округу без телефонів ми не зможемо, до того ж чим довше це триватиме, тим буде підозріліше. Якщо він вирішить здатися вдома, там його чекають наші люди. Те ж саме з яхтою. Але особисто я впевнений – він надто обережний, щоб зробити дурницю, не впевнившись на сто відсотків, що все чисто. Припустімо, надвечір він зрозуміє, що ми відвідали його домівку. Маємо два варіанти. Можна роздзвонити по всіх усюдах, що ми його шукаємо, передати особливі прикмети по телебаченню і сподіватися, що нам вдасться його схопити до того, як він зникне. Мінуси: якщо він поставив у себе вдома таку хитру сигналізацію, то можна не сумніватися в тому, що він продумав і подальші дії, тому варто буде йому тільки побачити себе на екрані, як він пощезне у ту ж мить, мов хап його вхопить. Варіант номер два: спробувати взяти його за той малий час, що в нас залишається, поки він не відчуває небезпеки і… сам відносно безпечний.
– Я за те, щоб брати. – Леб’є змахнув волосину з плеча.
– Брати? – перепитав Водкінс. – У Сіднеї чотири мільйони мешканців, і ми навіть не уявляємо, де він є. Чорт, та ми навіть не знаємо, чи він у місті!
– А це вже ні, – сказав Харрі. – Принаймні останні півтори години він у Сіднеї.
– Що? Ти за ним стежиш?
– Юне, – Харрі надав слово завжди усміхненому китайцю.
– Мобільний телефон! – почав той, ніби збирався читати лекцію з кафедри. – Всі мобільні телефони з’єднуються через станції зв’язку, які приймають і передають сигнали. Телефонна компанія реєструє, від яких абонентів сигнали надходять на станції. Кожна станція покриває територію радіусом приблизно з милю. У густонаселених районах телефон потрапляє до зони дії мережі відразу декількох станцій. Приблизно як радіо. Тобто коли ви розмовляєте телефоном, телефонна компанія може визначити ваше місцезнаходження з точністю до милі. А якщо сигнал іде на дві станції, то ще точніше: по ділянці, де зони перекриваються. Якщо сигнал ловиться трьома станціями, коло ще більше звужується, і так далі. Тобто точну адресу визначити не можна, але підказка є, – пояснював Юн. – Ми зв’язалися з телефонною компанією, і троє операторів зараз відстежують тільки сигнал з телефону Тувумби. Можна встановити відкриту лінію з ними просто в цій кімнаті. Поки сигнали одночасно йдуть лише на дві станції. Ділянка, де зони перекриваються, – це весь Сіті, порт та половина Вуллумулу. Але сигнал переміщується – і це добре.
– Чекаємо, поки нам пощастить, – докинув Харрі.
– Ми сподіваємося, що він таки потрапить на ділянку, що перекривається трьома чи більше станціями. Якщо це станеться, можна буде взяти машину і їхати просто туди. Сподіваюся, ми його схопимо.
Та Водкінс не поділяв його впевненості.
– Отже, він розмовляв з кимось зараз і ще раз – півгодини тому. І обидва рази сигнали приймали сіднейські станції? – сказав він. – Виходить, що знайдемо ми його чи ні – залежить від того, чи буде він телефонувати цим клятим телефоном. А якщо не буде?
– Можна самим йому зателефонувати, – запропонував Леб’є.
– Точно! – Водкінс побагровів. – Чудова ідея! Дзвонитимемо йому що п’ятнадцять хвилин, називаючись англійською королевою або лисим дідьком! Щоб він уже напевно зрозумів, що не варто говорити по телефону!
– Ні, – сказав Юн. – Йому не треба розмовляти по телефону.
– А як…
– Треба, щоб телефон був увімкнений, – пояснив Харрі. – Тувумба напевно цього не знає, але доки телефон увімкнений, він автоматично щопівгодини надсилає короткі сигнали, щоб показати, що він працює. А ці сигнали реєструються станціями так само, як і розмови.
– Виходить…
– Виходить, треба просто встановити відкриту лінію, приготувати каву, сісти й чекати.