Текст книги "Нетопир"
Автор книги: Ю Несбьо
Жанры:
Полицейские детективы
,сообщить о нарушении
Текущая страница: 13 (всего у книги 19 страниц)
Буббур
14
Черговий адміністратор, двоє вишибайл і хлопець на прізвисько Лихач
Офіціант у «Бурбон енд Біф» забрав тарілку з неторканою яєчнею «Бенедикт» і співчутливо поглянув на гостя. Ось уже більш як тиждень Харрі приходив сюди вранці, читав газету і снідав. Інколи він, звичайно, виглядав стомленим, але таким змученим офіціант бачив його вперше. До того ж з’явився він лише о пів на третю.
– A hard night, Sir?[72]72
Важка ніч, cep? (англ.)
[Закрыть]
Клієнт, сьогодні неголений, червоними очима втупився в порожнечу. Поряд із столиком стояла його валіза.
– Так. Так, важка. Я тут робив… багато всякого.
– Good on уа![73]73
Ну що ви! (англ.)
[Закрыть] Цим і славиться Кінґз-Крос. Ще що-небудь, сер?
– Дякую, у мене літак…
Офіціант вибачився – так тихо, що ніхто, крім нього, й не почув. Йому припав до душі цей спокійний самотній норвежець, завжди привітний і щедрий на чайові.
– Так, бачу, у вас тут валіза. Якщо вже ви у нас востаннє, вважайте цей сніданок безкоштовним. Можу я запропонувати вам бурбон «Джек Деніелс»? One for the road, Sir?[74]74
На доріжку, сер? (англ.)
[Закрыть]
Норвежець поглянув на нього здивовано, ніби офіціант пропонував йому те, чого він і сам хотів, але якось посоромився запитати.
– Будь ласка, подвійний!
Власника «Спрінґфілд-Лодж» звали Джо, він був товстим і і добродушним хлопцем і ось уже майже двадцять років розумно й акуратно керував своїм зашмирганим закладом у Кінґз-Крос. Заклад був нічим не кращий і не гірший за інші нічліжки в цьому районі, ніхто з відвідувачів не скаржився. По-перше, Джо завжди зберігав свою добродушність. По-друге, він завжди показував кімнати своїм постояльцям і давав п’ять доларів знижки, якщо ті зупинялися більше ніж на одну ніч. А по-третє – найголовніше, – йому якимсь робом вдавалося уберегти заклад від туристів, п’яниць, наркоманів і повій.
Непрохані гості й ті не могли не любити Джо. Тому що в «Спрінґфілд-Лодж» нікого не прошивали поглядом на вході і не просили забратися, а з вибачливою посмішкою говорили: «Вибачте, місць немає, але приходьте наступного тижня – можливо, вони з’являться». Чудово знаючись на людях, Джо майже миттєво вирішував, кому краще відмовити, очі в нього не бігали, і він рідко наривався на грубість. Але іноді він все ж помилявся у своїх клієнтах і часом гірко про це шкодував.
Саме про подібні випадки згадував Джо, намагаючись за кілька секунд оцінити, що являє собою високий блондин у простому, але якісному одязі – отже, гроші у нього є, але він не зовсім має право ними розпоряджатися. Іноземець – великий плюс. Проблеми в основному виникають з австралійцями. Туристи з рюкзаками і спальниками часто влаштовують дикі пиятики і крадуть рушники. А в цього валіза, до того ж не дуже пошарпана. Отже, власник не так вже й часто переїздить з місця на місце. Звичайно, неголений, але волосся чисте. До того ж акуратно пострижені нігті і зіниці начебто нормального розміру.
Загальне враження, як і те, що незнайомець поклав на стіл карту «VISA» і відрекомендувався співробітником норвезької поліції, змусило Джо почекати зі своїм: «Вибачте, місць немає…». Але чоловік був п’яний. Причому як чіп.
– Бачу, ви помітили: я трохи випив, – сказав іноземець гугнявою, але напрочуд грамотною англійською, вловивши сумніви Джо. – Припустімо, я влаштую в кімнаті бешкет. Будемо виходити з того, що я розіб’ю телевізор і дзеркало у ванній і мене знудить на шпалери. Таке бувало. Якщо я зараз внесу тисячу доларів, це покриє збитки? До того ж я можу напитися і до такої міри, що буду не в змозі здіймати ґвалт, заважати іншим постояльцям або виповзати в коридор.
– Вибачте, але цього тижня місць немає. Можливо…
– Ваш готель мені порекомендував Ґреґ із «Бурбон енд Біф». Він переказував привіт Джо. Це ви?
Джо зміряв його поглядом.
– Не змушуйте мене пошкодувати про це, – сказав він і простягнув йому ключ від кімнати номер 73.
– Hello?
– Привіт, Бірґіто, це Харрі. Я…
– У мене гості, Харрі, я зараз не можу говорити.
– Я лише хотів сказати, що й не думав…
– Послухай, Харрі. Я на тебе не злюся. Ніхто не постраждав. На щастя, людина, яку знаєш без року не тиждень, дуже вразити не може. Просто не хочу більше з тобою мати справи. Ясно?
– Ні. Не в тім…
– Я ж сказала, у мене гості. Бажаю вдало провести решту відрядження і повернутись у Норвегію цілим і неушкодженим. Бувай!
…
– Бувай.
Теді Монґабі не сподобалося, що Сандра на всю ніч пішла з тим поліцейським з Норвегії. Це пахло неприємностями. Тому, коли він побачив, як цей поліцейський, хитаючись і розмахуючи руками, йде до нього по Дарлінґхерст-роуд, його першим бажанням було ступити два кроки назад і зникнути в натовпі. Але цікавість узяла гору, і, схрестивши руки на грудях, він перепинив шлях дрейфуючому копу. Норвежець хотів обійти його, але Теді вчепився йому в плече:
– Вже не вітаєшся, друже?
Друг каламутними очима поглянув на нього.
– Сутенер… – мляво відреагував він.
– Сподіваюся, Сандра справдила надії, констеблю?
– Сандра? Секунду… Сандра була на висоті. Де вона?
– Увечері вільна. Але я можу запропонувати констеблеві дещо ще.
Поліцейський хитнувся, але встояв на ногах.
– Чудово. Чудово. Давай, сутенере. Пропонуй.
Теді розсміявся:
– Сюди, констеблю.
Він провів п’яного поліцейського сходами до клубу і посадовив його за стіл навпроти себе, так, щоб норвежець міг бачити сцену. Теді ляснув пальцями – і поруч відразу опинилася легко одягнена жінка.
– Пива, Емі. І нехай Клодія станцює для нас.
– За програмою наступний виступ тільки о восьмій, містере Монґабі.
– Значить, це буде поза програмою. Ну ж бо, Емі!
– Добре, містере Монґабі.
На губах у поліцейського з’явилася ідіотська посмішка.
– Я знаю, хто прийде, – сказав він. – Вбивця. Прийде вбивця.
– Хто?
– Нік Кейв.
– Нік – хто?
– Із співачкою-блондинкою. На ній, звичайно, перука. Як і на решті. Слухай…
Ритми диско замовкли, і норвежець здійняв руки, ніби маючи намір диригувати симфонічним оркестром. Але музика все не звучала.
– Я чув. про Ендрю, – сказав Теді. – Жахливо. Я так зрозумів, він повісився. Можеш мені пояснити, з чого б такий життєрадісний хлопець, і раптом…
– У Сандри є перука, – говорив поліцейський. – Вона випала у неї з сумки. Тому я не впізнав її, коли вона спустилася сюди. Саме сюди! Ендрю і я сиділи он там. Я кілька разів бачив її на Дарлінґхерст-роуд, коли тільки приїхав. Але тоді на ній була перука. Світла. Чому вона більше її не надягає?
– Ага, констебль віддає перевагу блондинкам. Тоді у мене, здається, є дещо відповідне…
– Чому?
Теді знизав плечима.
– Сандра? Скажімо так. Кілька днів тому її добряче відлупцював один хлопець. Сандра стверджує, що через перуку. Тому вона вирішила поки її не надягати. Знаєш, на випадок, якщо той тип з’явиться знову.
– Хто?
– Не знаю, констеблю. Але й знав би – не сказав. У нашій справі конфіденційність на вагу золота. І ти напевно теж знаєш їй ціну. Я погано запам’ятовую імена, але тебе, здається, звуть Ронні?
– Харрі. Мені потрібно поговорити із Сандрою.
Він спробував підвестися і перевернув тацю, на якій Емі принесла пиво. Потім важко перегнувся через стіл.
– Де? У тебе є її номер, сутенере?
Теді жестом наказав Емі піти.
– У нас такий принцип: ми ніколи не даємо клієнтам адрес і телефонів дівчаток. Задля їхньої ж безпеки. Ти ж розумієш? – Теді вже шкодував, що не вчинив, як підказувала перша спонука – триматися подалі від цього п’яного і незговірливого норвежця.
– Розумію. Номер!
Теді посміхнувся:
– Кажу ж, ми не даємо…
– Хутчій! – Харрі схопив Теді за лацкани його піджака з блискучими брязкітками, обдавши запахом віскі і жовчі.
З колонок полилася вкрадлива гітарна музика.
– Рахую до трьох, констеблю. Не відпустиш – покличу Івана і Джефа. Тоді тобі доведеться вийти подихати свіжим повітрям. За задніми дверима, знаєш, є сходи. Двадцять крутих і твердих сходинок.
Харрі посміхнувся і здавив ще дужче.
– Думаєш, я злякаюся, сутенер хренів? Подивись на мене. Я і так по вуха в лайні, мені не страшно в нього вляпатись. I'm fuckin' indestructable, man.[75]75
Мене чорта з два зламаєш, хлопче (англ.).
[Закрыть] Джефе! Іване!
Тіні за стійкою заворушилися. Харрі повернув голову, і в цю мить Теді вирвався і вдарив його. Падаючи, Харрі прихопив із собою стіл разом із стільцем. Замість підвестися він розлігся на підлозі і почав реготати. Підійшовши, Іван і Джеф запитливо втупилися в Теді.
– Витуріть його, – сказав той.
Гора м’язів на ім’я Джеф легко перекинула Харрі через плече.
– І що за народ нині пішов, – сказав Теді, обсмикуючи свій блискучий піджак.
Йдучи попереду, Іван відчинив двері.
– Цікаво, чого цей хлопець наковтався? – запитав Джеф. – Його аж трусить від сміху.
– Подивимось, чи надовго цього сміху вистачить, – відгукнувся Іван. – Постав його сюди.
Джеф акуратно поставив Харрі на ноги. Норвежець стояв, злегка погойдуючись.
– Ти вмієш зберігати таємниці, містере? – Іван подивився на нього згори вниз, ніяково посміхаючись. – Знаю, це банальне запитання, але я ненавиджу насильство.
Джеф гоготнув.
– Заткнися, Джефе, це правда. Запитай моїх знайомих. Іван не може завдати болю, скажуть вони. Він потім не засне, ходитиме сам не свій. У світі і так тяжко жити, навіщо ще ламати один одному руки-ноги? Отож. Отож, ти зараз просто підеш додому, і не здійматимемо галасу. Годиться?
Харрі кивнув і почав порпатися в кишенях.
– Хоча це ти сьогодні повівся як останній засранець, – сказав Іван. – Ти.
І він тицьнув пальцем у груди Харрі.
– Ти! – повторив Іван і тицьнув сильніше.
Світловолосий поліцейський почав небезпечно хитатися.
– Ти!
Харрі балансував на п’ятах, розмахуючи руками. Він не обертався і не дивився, що там за ним, але здогадувався. Зловивши своїм затьмареним поглядом Іванів погляд, він широко посміхнувся. Він упав і зі стогоном ударився спиною і потилицею об перші сходинки. Але далі не видав ані звуку.
Джо почув, як хтось шкребеться у двері. Побачивши за склом свого нового постояльця, зігнутого у три погибелі, він зрозумів, що припустився однієї зі своїх рідкісних помилок. Коли він відчинив двері, гість звалився на нього. Якби Джо стояв на ногах не так міцно, вони упали б обоє. Взявши на себе роль милиці, Джо допоміг йому ввійти і посадив на стілець. Потім окинув його пильним поглядом. Блондин і коли винаймав кімнату виглядав не аж дуже, але зараз вигляд у нього був ще той. Один лікоть обідрано до м’яса. Щока розсічена, з носа на брудні штани скрапує кров. Сорочка подерта. А коли дихає, з грудей виривається хрип. Але хоч дихає.
– Що сталося? – запитав Джо.
– Впав зі сходів. Усе гаразд. Треба просто прилягти.
Хоча Джо й не був лікарем, але за шумом під час дихання визначив, що одне-два ребра зламано. Діставши антисептичну мазь і пластир, він обробив найстрашніші рани постояльця і вклав йому в ніс вату. Він хотів ще дати знеболювального, але гість похитав головою:
– Painkilling stuff in ту room.[76]76
Знеболювальне – в моїй кімнаті (англ.).
[Закрыть]
– Вам потрібний лікар, – сказав Джо. – Я зараз…
– Не треба лікаря. За годину-другу я буду в порядку.
– У вас щось не так з диханням.
– Уже давно. Астма. Дайте мені дві години полежати, і я піду.
Джо зітхнув. Він знав, що робить ще одну помилку.
– Не треба, – сказав він. – Вам потрібно більше двох годин. До того ж не ваша провина, що у нас у Сіднеї такі круті сходи. Вранці я до вас загляну.
Він провів гостя до кімнати, поклав на ліжко і стягнув з нього черевики. На столі стояли три порожні і дві неторкані пляшки віскі. Джо був непитущим, але багатий життєвий досвід переконав його, що з алкоголіками сперечатися марно. Він відкупорив одну пляшку і поставив на столик поряд з ліжком. Хлопець напевно прокинеться із страшним головним болем.
– Слухаю, «Кришталевий храм».
– Алло, я говорю з Марґарет Довсон?
– Speaking.[77]77
Так, я слухаю вас (англ.).
[Закрыть]
– Я зможу допомогти вашому синові, якщо ви скажете, що він убив Інґер Холтер.
– Що? Хто говорить?
– Друг. Покладіться на мене, місіс Довсон, інакше вашому синові буде непереливки. Розумієте? Це він убив Інґер Холтер?
– Що це? Розиграш? Хто така Інґер Холтер?
– Місіс Довсон, ви мати Еванса. В Інґер Холтер теж є мати. Лише ми з вами можемо допомогти вашому синові. Скажіть, що Інґер Холтер убив він! Чуєте?
– Я чую, що ви п'яні. Я телефоную до поліції.
– Скажіть це!
– Я кладу слухавку.
– Ска… Чортова сучка!
Коли Бірґіта увійшла до кабінету, Алекс Томарос сидів, відкинувшись на спинку крісла і заклавши руки за голову.
– Сідай, Бірґіто.
Вона сіла в крісло перед скромним письмовим столом Томароса, і Алекс скористався нагодою роздивитися її ближче. Бірґіта мала замучений вигляд. Чорні мішки під очима, засмучене, блідіше ніж звичайно обличчя.
– Кілька днів тому, Бірґіто, мене приходив допитувати один поліцейський. Іноземець, якийсь Ховлі. З розмови стало ясно, що він переговорив з однією чи кількома співробітницями і дістав інформацію… мм… особистого характеру. Звичайно, ми всі зацікавлені в тому, щоб убивство Інґер розкрили, але я просто хочу повідомити, що в майбутньому подібні заяви розцінюватимуться як… мм… зрада. Не варто зайвий раз нагадувати, що в наших складних умовах ми не можемо тримати персонал, якому не довіряємо.
Бірґіта мовчала.
– Сьогодні сюди телефонував чоловік, і я випадково підняв слухавку. Звичайно, він намагався змінити голос і говорити в ніс, але я впізнав акцент. Це знову був містер Ховлі, і запитував він тебе, Бірґіто.
Бірґіта скинула очима:
– Харрі? Сьогодні?
Алекс зняв окуляри.
– Ти знаєш, що подобаєшся мені, Бірґіто, і признаюся, я переживаю цей… мм… витік особисто. Я сподівався, що в майбутньому ми зможемо подружитися по-справжньому. Тож не роби дурниць, інакше ти все зіпсуєш.
– Він телефонував з Норвегії?
– Хотів би я сказати «так», але, на жаль, судячи із дзвінка, це була звичайнісінька місцева лінія. Ти знаєш, Бірґіто, мені приховувати нічого – в усякому разі, у цій справі. А їм більше нічого й не треба. Якщо ти будеш язиком піну збивати про все інше, Інґер це не допоможе. Ну, можу я на тебе покластися, Бірґіто?
– Про що «все інше», Алексе?
Він здивувався:
– Я думав, Інґер розповідала тобі. Як ми з нею їхали разом.
– Куди їхали?
– З роботи. Інґер здавалася мені дуже привабливою, і я був трохи нестриманим. Я просто хотів підвезти її додому і зовсім не збирався лякати. Але боюся, вона зрозуміла мій жарт аж надто буквально.
– Не розумію, про що ти, Алексе. Здається, ти й сам не розумієш. Харрі сказав, де він? Він передзвонить?
– Ей, ей, постривай. Ти називаєш цього хлопця просто Харрі, а коли я про нього заговорив, ти почервоніла. Що відбувається? Між вами щось є?
Бірґіта нервово перебирала руками.
Томарос перегнувся через стіл і простягнув руку до її волосся, але вона роздратовано відштовхнула його.
– Давай без цього, Алексе. Ти дурень, я завжди це говорила. Наступного разу, коли він зателефонує, не будь таким бевзем і запитай, як мені його знайти, гаразд?
Вона встала і, важко ступаючи, вийшла з кімнати.
Коли Лихач увійшов до бару «Крикет», він очам своїм не повірив. Стоячи за стійкою, Барроуз знизав плечима.
– Сидить уже дві години, – сказав він. – П’яний у дим.
У дальньому кутку за їх постійним столиком сиділа непряма причина того, що двоє його товаришів опинилися в лікарні. Лихач намацав біля стегна автоматичний пістолет 45-го калібру марки «Хеклер і Кох» – недавнє придбання – і попрямував до столика. Здавалося, хлопець спав, упираючись підборіддям у груди. На столику стояла напівпорожня пляшка віскі.
– Ей! – гукнув Лихач.
Голова поволі підвелася і нагородила його дебільною посмішкою.
– Я тебе чекав, – прогугнявила голова.
– Ти сів не за той столик, хлопче. – Лихач не ворухнувся.
У нього було ще багато справ – клієнти могли з’явитися коли завгодно, і Лихачу не хотілося, аби цей прибацаний плутався під ногами.
– Спершу ти повинен мені дещо сказати, – сказав хлопець.
– Чому «повинен»? – Лихач поклав руку на пістолет.
– Бо ти тут торгуєш, бо ти тільки що увійшов і зараз тебе найлегше запалити, наркота у тебе із собою, і ти не хочеш, аби я обшукував тебе при свідках. Не рухайся.
Тільки зараз Лихач побачив браунінг «Хай-пауер», з якого хлопець спокійнісінько в нього цілився.
– Що тобі треба?
– Я хочу знати, як часто Ендрю Кенсинґтон купував у тебе наркотики і коли він робив це востаннє?
Лихач намагався зосередитися. Він терпіти не міг, коли в нього тицяють пушкою.
– У тебе диктофон із собою, копе?
Коп посміхнувся:
– Розслабся. Свідчення під прицілом не мають ваги. Найгірше, я тебе пристрелю.
– Добре, добре.
Лихач відчув, що пітніє. Він прикинув відстань до своєї кобури.
– Якщо про нього більше ні слуху ні духу, значить, він помер. Так що йому не зашкодить. Він остерігався, багато не брав. Приходив двічі на тиждень, купував по одному пакетику. Звичайний порядок.
– Коли він приходив востаннє до того, як зіграв з вами в крикет?
– Днів за три. Наступного дня повинен був прийти знову.
– Він коли-небудь купував в інших?
– Ніколи. Знаю напевно. Тут, так би мовити, питання довіри. До того ж він працював у поліції і добряче ризикував.
– Отже, він приходив сюди, коли мав потребу в наркотиках. Через кілька днів, якби не повісився, може, помер би від передозування. Це реально?
– Він же опинився в лікарні. Зрозуміло, що звідти він пішов через ломку. Може, у нього була заначка.
Коп утомлено зітхнув.
– Ти маєш рацію. – Він сховав пістолет і взяв склянку. – Одні безперервні «може». Чому не можна з усім цим покінчити, сказати: «Баста! Two and two are whatever it is and that's it».[78]78
Два плюс два дорівнює тому-то, і все (англ.).
[Закрыть] Повір, усім стало б легше.
Лихач потягнувся був до кобури, але передумав.
– А де тоді шприц? – пробурмотів коп, звертаючись до самого себе.
– Що? – запитав Лихач.
– На місці не знайшли шприца. Може, він спустив його в унітаз. Як ти сказав – остерігався. Навіть перед смертю.
– Хлюпни, – попросив Лихач і підсів за столик.
– Не угроб печінку, – сказав коп і дав йому пляшку.
15
Ерік Мюкланд, стрибок з парашутом і диван «рококо»
Харрі біг вузьким задимленим проходом. Оркестр грав так голосно, що навколо все аж тремтіло. Стояв кислий запах сірки, хмари висіли так низько, що Харрі черкав по них головою. Але крізь стіну шуму пробивався один звук: гучне клацання, яке ні з чим не сплутаєш. Клацання собачих зубів і дзвякання ланцюгів об асфальт. За ним мчалася зграя цепних собак.
Прохід стає все вужчим. Ось він біжить, тримаючи руки перед собою, щоб не застрягти між високими червоними стінами. Дивиться вгору. З вікон високо над ним виглядають чиїсь голови. Чоловічки у вікнах розмахують синіми і зеленими прапорами і співають під оглушливу музику:
– This is the lucky country, this is the lucky country, we live in the lucky country![79]79
Щаслива країна, щаслива країна, ми живемо в щасливій країні! (англ.)
[Закрыть]
Харрі почув за собою несамовитий гавкіт і з криком упав. Темрява. На свій великий подив, Харрі не вдарився об асфальт, а продовжував падати. Напевно, попав у каналізаційний люк. Чи то Харрі падав дуже повільно, чи то колодязь був дуже глибокий, але він усе падав і падав. Музика вгорі звучала все тихіше й тихіше, а коли очі звикли до темряви, він побачив у стінках колодязя вікна, через які можна було дивитися на інших.
«Невже я пролечу всю землю наскрізь?» – подумав Харрі.
«Ви з Швеції», – сказав жіночий голос.
Харрі обернувся. Раптом спалахнуло світло і знову заграла музика. Він був на відкритому майданчику. Була ніч. На сцені за його спиною грав оркестр. Сам він стояв, повернувшись до вітрини – мабуть, магазину телевізорів, бо там стояло штук десять телевізорів і кожен показував свій канал.
– Теж відзначаєте Australian Day?[80]80
День Австралії (англ.).
[Закрыть] – запитав знайомою мовою інший, чоловічий, голос.
Харрі обернувся. На нього, дружньо посміхаючись, дивилася парочка. Він відповів змученою посмішкою – значить, посміхатися він ще міг. А все інше? У підсвідомості вирувала революція, і зараз битва йшла за зір і слух. Мозок відчайдушно намагався зрозуміти, що відбувається, але йому це погано вдавалося – його постійно бомбили спотвореною і часом безглуздою інформацією.
– А ми з Данії. Мене звуть Повл, а це моя дружина Гіна.
– Чому ви вирішили, що я зі Швеції? – почув Харрі власний голос.
Данці переглянулися.
– А ви не помітили, як говорили самі з собою? Дивилися на екран і міркували, чи пролетить Аліса землю наскрізь. І вона пролетіла, ха-ха!
– Ах, це! – Харрі не розумів, про що вони говорять.
– Зовсім не те, що наше свято літнього сонцестояння, так? Просто смішно. Феєрверки тріскотять, а в диму нічого не видно. Хтозна, може, від феєрверків спалахнув якийсь хмарочос. Ха-ха! Навіть тут пахне порохом. Це через вологість. Ви теж турист?
Харрі задумався. І думав, мабуть, дуже довго, бо данці, не дочекавшись відповіді, пішли.
Він знову обернувся до телевізорів. Пагорби у вогні на одному екрані, теніс – на другому. Пригоди за рік у Мельбурні, лісова пожежа, відкритий чемпіонат Австралії, десятилітній хлопчик в білому костюмі стає мільйонером, ціла родина стає бездомною. Ще Гру Харлем Брунтланд,[81]81
Гру Харлем Брунтланд – прем’єр-міністр Норвегії, 1996 р. пішла у відставку.
[Закрыть] норвезькі рибальські човни, синяво-чорні кити, що коли-не-коли випірнають на поверхню. І, ніби всього іншого недостатньо, – футбольний матч: збірна Норвегії проти якихось хлопців у білому. Харрі пригадав, що читав у «Сідней морнінґ ґеральд» про матчі між Австралією, Новою Зеландією і Норвегією. Раптом великим планом – Ерік Мюкланд на прізвисько Комар. Харрі засміявся.
– І ти тут, Комаре? – шепнув він у холодне скло. – Чи у мене глюки? Хочеш, пригощу ЛСД, Комаре?
– Здурів? Я кумир молоді, – обурився Комар.
– Хендрікс вживає ЛСД. І Б’єрнебу. І Харрі Холе. Починаєш краще бачити, Комаре. Навіть більше – бачиш зв’язки, яких насправді немає… – Харрі розреготався.
Комар спіткнувся й упав.
– Можеш просто стояти і говорити через телевізійний екран – і чути відповіді. Знаєш Рода Стюарта? Він подарував мені пакетик, і тепер у мене в голові звучать одразу шість каналів, двоє данців і оркестр. Давно час узаконити ЛСД. Що скажеш, Комаре? Як Помпеля й Пільта![82]82
Помпель і Пільт – персонажі відомої норвезької передачі для дітей, яку було заборонено до показу, після чого піднявся рух на її захист.
[Закрыть]
На екрані йшли новини: віндсерфінг, жінка в сльозах і роздертий на шмаття жовтий костюм для підводного плавання.
– Це все Морський жах, він вийшов з акваріума і пішов погуляти. На пікнічок, га, Комаре? Ха-ха!
На сусідньому екрані на лісовому узліссі помаранчеві стрічки загороди тріпало вітром, а поруч ходили поліцейські з мішками. Потім – велике бліде обличчя. Погана фотографія негарної дівчини зі світлим волоссям і сумними очима – може, через те, що вона така негарна?
– Симпатична, – сказав Харрі. – На диво. Знаєш…
У кадрі поряд з поліцейським, у котрого брали інтерв’ю, промайнув Леб’є.
– Чорт, – скинувся Харрі. – Що це? – Він стукнув долонею по склу. – Звук! Вимкніть звук! Ей, хто-небудь…
Картинка змінилася, тепер показували кліматичну карту східного узбережжя Австралії. Зображення знову майнуло, і Харрі, притиснувши ніс до скла, устиг розгледіти обличчя Джона Белуші. Екран згас.
– Мана, га, Комаре? Все-таки я під сильним галюциногеном.
Комар спробував дати пас, але м’яч перейшов до супротивника.
– Рекомендую. Йди в ногу з часом!
– Пустіть! Мені треба з нею поговорити…
– Йди додому, проспись! П’янидло… Ей!
– Пустіть! Кажу вам, я друг Бірґіти, вона працює в барі.
– Знаємо. Але наша робота – тримати подалі таких, як ти. Ясно, blondie?
– Ay!
– Тихо, або я тобі руку злама… уй! Бобе! Бобе!
– Coppi, мені це набридло. На все добре.
– У чому річ, Ніку? Де він?
– Shit! Ну його, вирвався, гад, і дав мені в живіт. Подай руку.
– Що коїться в місті! Новини дивився? Ще одну дівчину зґвалтували і задушили. Труп знайшли в Сентенніал-парку. Переїду в Мельбурн, до бісовій матері!
Харрі прокинувся від дикого головного болю. Світло било в очі. Харрі зрозумів, що лежить під вовняною ковдрою, і повернувся на бік. Раптом до горла підступила нудота, він виблював на кам’яну долівку. Потім знову відкинувся на лавку, відчув, як у ніс шибонуло жовчю, і став сушити голову над класичним питанням: «Де я?».
Він пам’ятав, як заходив у Ґрін-парк і як несхвально покосився на нього лелека. На цьому спогади уривалися. Тепер він лежав у круглій кімнаті з лавками попід стінами і великими дерев’яними столами осторонь. По стінах розвішені лопати й інші інструменти. Тут же були шланги, а посеред кімнати виднів зливний колодязь. Світло цідилося крізь брудні віконця, розташовані по периметру. На горішній поверх вели залізні кручені сходи, під якими стояло щось подібне до електричної газонокосарки. Сходи скрипіли під чиїмись кроками. На них показався чоловік.
– Доброго ранку, білий брате, – сказав низький і знайомий голос. – Великий білий брате, – голос ближчав. Лежи-лежи.
Джозеф, сивий абориген із племені людей-воронів.
Він відкрив кран на стіні, узяв шланг і змив блювотиння.
– Де я? – спершу запитав Харрі.
– У Ґрін-парку.
– Але…
– У флігелі. Ти заснув на травичці, а заходило на дощ, от я і перетягнув тебе сюди.
– Але…
– Не хвилюйся. У мене є ключі. Це мій другий будинок. – Він виглянув у вікно. – Гожа днинка.
Харрі поглянув на Джозефа. Йому безумовно личило бути бродягою.
– Сторож – мій знайомий. У нас із ним щось як договір, – пояснював Джозеф. – Іноді він бере вихідний, а начальству не говорить – і тоді я працюю за нього: збираю сміття, якщо є, виношу урни, траву стрижу, і таке інше. А натомість інколи заходжу сюди. Часом знаходжу тут їжу. Але, боюся, не сьогодні.
Харрі хотів сказати що-небудь, окрім «але…», проте нічого не спадало на думку. А ось Джозеф сьогодні розбалакався:
– Сказати правду, мені подобається, коли є якесь діло. Час не так тягнеться. Думаєш про щось. Іноді здається, що зайнятий чимось корисним.
Джозеф широко посміхнувся і покрутив головою. Харрі не міг повірити, що зовсім недавно ця людина сиділа в парку мало не у відключці і з нею неможливо було розмовляти.
– Навіть не зрозумів, коли наткнувся на тебе вчора, – вів далі Джозеф. – Невже цей хлопець зовсім недавно сидів у парку, тверезий, бадьорий, пихкав сигаретами? А вчора з тебе слова годі було витягнути. Хе-хе.
– Touche,[83]83
У точку (фр.).
[Закрыть] – сказав Харрі.
Джозеф зник і повернувся вже з пакетиками чіпсів і колою. Простий сніданок виявився напрочуд дієвим.
– Предком кока-коли був засіб від похмілля, який винайшов один американський аптекар, – розповідав Джозеф. – Але йому він видався неефективним, і він продав рецепт за вісім доларів. Хоча, по-моєму, кращого засобу не знайти.
– «Джим-Бім», – з набитим ротом запропонував Харрі.
– Еге ж, окрім «Джима». І «Джека», і «Джоні», і кількох інших хлопців. Хе-хе. Ну як?
– Краще.
Джозеф поставив на стіл дві пляшки.
– Найдешевше вино з Хантер-Веллі, – сказав він. – Хе-хе. Пропустиш зі мною стаканчик, блідолиций?
– Дуже дякую, Джозефе, але червоне вино – це не моє. А немає у тебе, скажімо, віскі?
– Що в мене, по-твоєму, склад? – Джозефа, схоже, образило те, що його щедру пропозицію відкинули.
Харрі заледве сів. Він постарався відновити в пам’яті прогалину з тієї миті, як тицяв у «Рода Стюарта» пістолетом, і до того, як вони буквально кинулися один одному на шию і по-братськи розділили порцію ЛСД. Він так і не зміг пригадати причину такої щирої радості і взаємної симпатії – окрім, мабуть, «Джим-Біма». Зате пригадав, як ударив охоронця в «Олбері».
– Харрі Холе, ти пихатий алкаш, – сказав він собі.
Вони вийшли з флігеля і сіли на траву. Сонце сліпило очі, від учорашньої випивки горіло лице, але щодо іншого могло бути й гірше. Віяв легенький вітерець. Вони розсілися на травичці і милувалися хмарами, що сунули по небу.
– Гарна погода, щоб пострибати, – зауважив Джозеф.
– Стрибати я не збираюся, – відгукнувся Харрі. – Посиджу спокійно або поброджу де-небудь.
Джозеф примружився на сонце.
– Я мав на увазі – пострибати з неба. З парашутом. Skydiving.[84]84
Затяжні стрибки з парашутом (англ.).
[Закрыть]
– Так ти парашутист?
Харрі прикрив очі долонею і поглянув на небо.
– А хмари? Не заважають?
– Ні, анітрохи. Це ж перисті хмари. Вони на висоті 15 000 футів од землі.
– Ти мене дивуєш, Джозефе. Не те щоб у мене було якесь уявлення про парашутиста, але не думав, що він виявиться…
– Алкоголіком?
– Наприклад.
– Хе-хе. Це дві сторони однієї медалі.
– Справді?
– Ти коли-небудь був у повітрі сам, Харрі? Літав? Стрибав з великої висоти, відчував, як повітря тримає тебе, обіймає і цілує?
Джозеф уже випив півпляшки вина, і його голос потеплішав. Коли він розповідав Харрі про принадність вільного польоту, очі в нього блищали.
– Усі відчуття розкриваються. Тіло волає, що ти не вмієш літати: «У мене немає крил!» – силкується воно перекричати свист вітру у вухах. Тіло впевнене, що ти помреш, і б’є тривогу, загострюючи всі відчуття: може, хоч одне з них знайде рішення. Твій мозок перетворюється на найпотужніший комп’ютер, він фіксує все: шкіра відзначає зростаючу температуру, вуха – зростаючий тиск, очі сприймають кожну деталь і найменші відтінки пейзажу, який простеляється під тобою. Ти навіть відчуваєш запах зовсім близької землі. І якщо вдасться приглушити страх смерті, Харрі, то на якусь мить ти стаєш ангелом. За сорок секунд ти проживаєш ціле життя.
– А якщо не зможеш заглушити страх?
– Не заглушити, а лише приглушити. Він має бути, звучати чистим і ясним звуком. Витвережувати. Адже відчуття загострює не сам політ, а страх. Він приходить як удар, як шалений імпульс, тільки-но ти виплигнеш з літака. Це як ін’єкція. Потім, розчиняючись у крові, страх робить тебе веселим і сильним. Якщо заплющиш очі, то побачиш, як він гіпнотизує тебе своїм поглядом, ніби красива отруйна змія.
– Тебе послухати – можна подумати, що це наркотик, Джозефе.
– Це і є наркотик! – Джозеф активно жестикулював. – Саме так. Ти хочеш, аби політ не кінчався, і що більше стрибків у тебе на рахунку, то важче смикати за кільце. Врешті-решт починаєш боятися передозування: раптом якогось дня ти не відкриєш парашут? Тоді ти припиняєш стрибки. І раптом розумієш, що у тебе вже виникла залежність. Бажання продовжувати гнітить і мучить тебе. Життя здається сірим і позбавленим сенсу. І ось ти вже сидиш у старенькому літаку «Сессна», який цілу вічність піднімається на 10 000 футів і з’їдає всі заощаджені гроші.
Джозеф втягнув повітря носом і заплющив очі.
– Коротше, Харрі, це дві сторони однієї медалі. Життя – гидота, але вибору немає. Хе-хе.
Він звівся на лікті і відсьорбнув вина.
– Я птах, який більше не може літати. Знаєш, хто такий ему, га, Харрі?
– Австралійський страус.
– Молодець.
Заплющуючи очі, Харрі чув голос Ендрю. Звичайно, це Ендрю валявся поруч на траві і розводився про те, що важливо і неважливо.
– Чув історію про те, чому ему не вміє літати?
Харрі похитав головою.
– Тоді слухай. У прадавні часи в ему були крила і він умів літати. Він зі своєю дружиною жив на морському березі, а їхня дочка вийшла заміж за Ябіру, лелеку. Одного дня Ябіру з дружиною принесли додому великий улов, з’їли майже все і в поспіху зовсім забули залишити, за звичаєм, кращі шматки старим Ему. Коли дочка принесла батькові Ему залишки риби, той у гніву відповів: «Хіба я, коли повертався з полювання, не віддавав тобі кращі шматки?!» Він узяв свою палицю та спис і полетів провчити Ябіру.